3. Україна на міжнародній арені у 60- 80-х роках XX ст

З приходом до влади Л. Брежнєва (1964), здавалось, суб'єктивізм у зовнішньополітичних відносинах буде зникати, адже визначився достатньо виразний курс на розрядку. Нагадаємо, що наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст., завдяки ініціативіСРСР та його союзників і вмілій взаємодії з західними партнерами, було досягнуто чимало.

Так, під час першого в історії офіційного візиту Президента США Р. Ніксона до Радянського Союзу 1972 р. було підписано документ ''Основи взаємовідносин між СРСР і США'', Договір про обмеження систем протиракетної оборони, розроблено тимчасові угоди про деякі обмеження стратегічних роззброєнь ОСО-1, а згодом ОСО-2. Підписано договори між ФРН, з одного боку, і СРСР, а також НДР, ПНР, ЧССР - з іншого. У вересні 1971 р. СРСР, США, Великобританія і Франція після тривалих переговорів підписали угоду по Західному Берліну. ГА ООН у вересні 1971 р, схвалила радянську пропозицію про скликання всесвітньої конференції із роззброєння.

Україна брала активну участь у поглибленні процесу розрядки. У 1971 р. вона підписала Договір про заборону розміщення зброї масового знищення на дні морів і океанів, 1974 р. - документ про ''Визначення агресії'' та ін. Важливий внесок України і в успішне проведення Наради з безпеки і співробітництва в Європі - підписання 1975 р. у Гельсінкі Заключного Акта Наради. Дехто вважає заслугою Л. Брежнєва підписання ''Гельсинського пакта'' як кульмінацію успіхів радянських зовнішньополітичних акцій 70-х років XX ст. Але, на жаль, брежнєвське керівництво вбачало у гельсинських документах 33 держав насамперед засіб лише для '' закріплення післявоєнних реалій'', консервації того, що є, а все інше вважало культурним і науковим обміном, деідео-логізація відносин була на той час другорядною.

Хоча 1977 р. з радянської ініціативи ГА ООН прийняла Декларацію про поглиблення, зміцнення розрядки міжнародної напруженості, проте повільний, але незаперечний відступ від неї розпочався.

У чому полягають його прояви і причини? Вважалось, що причиною цього є плани розробки нейтронної зброї, виробництво ''Першингів-2'' і розміщення крилатих ракет у Європі, небажання зупинити випробування ядерної зброї.

А Радянський Союз? Сучасні дослідники оцінили прорахун-ки брежнєвської політики, коли мільярди витрачалися на знищення радянських ракет, хоча можна було вчасно зупинити їх розгортання. Канцлер ФРН Р. Шмідт виступав із пропозицією заморозити розгортання радянських ракет СС-20, а у відповідь -не розміщувати ''першинги'' й американські крилаті ракети. Причини відмови треба шукати в ''брежнєвській доктрині'', яка визріла набагато раніше, ше під час ''Празької весни'' 1968 р.

Як і М. Хрущов, не спромігшись зрозуміти суть угорських подій, брежнєвське керівництво адекватно оцінило події у Чехо-словаччині. Л. Брежнєв погрожував відставкою, якщо ревізіоністи прийдуть до влади у Празі. Серед вищого керівництва КПРС, яке приймало рішення про вступ радянських військ у Чехосло-ваччину, був і член Політбюро ЦК партії, перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест. Саме через П. Шелеста чехословацькі ''товариші'' передали звернення до Л. Брежнєва ''про допомогу''. Голос П. Шелеста звучав тоді дуже рішуче, хоча згодом, через два десятиріччя, він скаже: це було помилкове рішення, яке принизило роль і міжнародний авторитет Радянського Союзу. Він буде змушений визнати, що й серед простих людей України були противники тієї репресивної акції.

Саме після придушення ''Празької весни'' ідеї про демократизацію і лібералізацію відносин із сусідніми країнами зникли. їх місце зайняла брежнєвська ''доктрина здержування'', яка остаточно прикувала до СРСР соціалістичні країни. Це засвідчують польські події 1980 р. Що зашкодило повторити тут чехословацький варіант? Існує думка, що на засіданні 4 грудня 1980 р. у Москві окремі члени Політбюро ЦК КПРС, зокрема В.Щербиць-кий, поставились до цих подій з підвищеною відповідальністю. Тоді Політбюро поділилося у співвідношенні 6:6. Гадаємо, що причини інші: 7 грудня Президент США Дж. Картер надіслав послання Л.Брежнєву. Бжезинський звернувся до глав західних держав і ООН, особисто до Індіри Ганді з проханням вплинути на позицію Москви - з дня на день мав розпочатися візит Л.Брежнєва в Індію. Саме загроза замороження відносин зі США і західними країнами врятувала Польщу 1980 р.

Проте загроза радянської інтервенції знову стала реальністю 1981р. В. Крючков, який тоді очолював радянську зовнішньополітичну розвідку, був прихильником підготовки і проведення в Польщі празького варіанту, тому дуже тенденційно оцінював польську ситуацію, про що і доповідав у Москву голові КДБ Ю.Андропову. І лише зважений крок генерала В.Ярузельського про введення в Польщі в грудні 1981 р. воєнного стану врятував країну від можливої інтервенції. Це вже була внутрішня справа поляків. Як зазначав В.Ярузельський, ''поляк у поляка стріляти не буде''.

Для збереження і зміцнення панування у Східній і Центральній Європі необхідні були величезні збройні сили. Згідно з логікою боротьби з НАТО, ''доктрина Л.Брежнєва'' мала на меті абсурдну ідею: будь-що домогтися воєнно-стратегічного паритету, а в Європі - переваги. Цікаво, що радянська частина у воєнних витратах Варшавського договору становила 90%, а американська в НАТО - близько 50%.

Принциповою помилкою радянської зовнішньої політики було введення радянських військ в Афганістан 1979 р. Ще в 30-х роках XX ст. відомий радянський дипломат, Нарком закордонних справ М.Литвинов наголошував: ''мир є цілісним''. Він мав на увазі, що мир у Європі не може бути стабільним, коли, наприклад, в Азії Японія здійснює агресію проти Китаю, а в Африці Італія зводить порахунки з Ефіопією.

Натомість Радянський Союз на початку 80-х років XX ст. вперто намагався переконати всіх і насамперед себе, що можна воювати в Афганістані й успішно будувати ''загальноєвропейський дім''. Цього не могла зрозуміти і Європа. Такими діями Радянський Союз поховав і потужний антивоєнний рух, що набував сили на європейському континенті. Тоді ж голос членів делегації України у різних організаціях ООН, на сесіях її ГА звучав на підтримку невиправданих дій СРСР, які засуджували навіть союзники з Варшавського блоку.

Хто відповідає за війну в Афганістані? Академік Г.Арбатов вважає, що з чотирьох осіб, що приймали рішення, двоє не передбачали його наслідків (Л.Брежнєв - через хворобу, Д.Усти-нов - через політичну обмеженість). Але, за його словами, неможливо збагнути, як А.Громико і особливо Ю.Андропов допустилися такої помилки. Г.Арбатов спрощує це питання, адже добре відомо, що в регіональних конфліктах Радянський Союз завжди мав власні інтереси. Тисячі синів рядових трудівників України гинули в Афганістані. Однак Афганістан - не єдине місце на землі, куди посилали українську молодь. Були ще Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Єменська Арабська Республіка й інші країни, де у бойових діях брали участь воїни з усіх радянських республік.

Разом з іншими радянськими республіками Українська РСР надавала економічну і науково-технічну допомогу країнам, що визволилися від колоніальної залежності. Промислові підприємства України поставляли продукцію в 70 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Українські представники у різних організаціях ООН, на сесіях Генеральної Асамблеї рішуче виступали проти расової дискримінації та політики неоколоніалізму, за соціальний прогрес країн, що розвиваються. У 1970 р. УРСР була призначена членом Спеціального комітету ООН проти апартеїду, 1976 р. стала членом Комітету з прав людини. У 1983 - 1985 pp. республіку обрали членом Комісії з прав людини (ЕКОСОС). У відносинах з країнами третього світу дипломатичні кроки України в ООН були спрямовані на підтримку політики радянського керівництва, яке боролося з американською адміністрацією за сфери впливу, що не сприяло досягненню стабільності у світі.

На соціалістичні країни припадало 80 % усіх торгово-економічних зв'язків України. Однак тривалий час не розв'язувалася проблема взаємовигідності цих зв'язків, не удосконалювалась їх структура. Із соціалістичних країн республіка одержувала здебільшого готову продукцію, а з України туди відправляли передусім паливо і сировину за цінами, нижчими від світових, і до того ж, витрати на видобуток природних ресурсів постійно зростали. Україні доводилось мати невиправдані витрати через прагнення радянського керівництва до незмінної політики щодо Східної та Центральної Європи.

Критичний аналіз попередніх зовнішньополітичних доктрин і практики досягнень і невдач радянської дипломатії, глибоке осмислення реалій сучасності дали змогу по-новому визначити її роль, стратегію і тактику у міжнародних відносинах. Вперше теза про нове політичне мислення була висловлена М.Горбачовим у грудні 1984 р. у Лондоні, де він очолював радянську парламентську делегацію. Проте ставлення до цієї ідеї почало змінюватися після квітня 1985 р. завдяки утвердженню процесу перебудови.

Нове політичне мислення стало реальністю. Маргарет Тетчер заявила про закінчення ''холодної війни''. Безпрецедентний факт допомоги всього світу Вірменії після землетрусу був переконливим свідченням цьому. Найпереконливішим виявленням оновлення зовнішньої радянської політики став вивід військ із Афганістану і реалізація договору щодо ракет середньої та меншої дальності. Велика заслуга М.Горбачова, радянської зовнішньої політики після 1985 р. полягала в тому, що розпочався систематичний і цілеспрямований демонтаж першоджерел конфронтації, а не їх наслідків, як було за часів Л.Брежнєва. ''Доктрини Л.Брежнєва'' змінив універсальний принцип свободи вибору і невтручання у внутрішні справи. Небезпечний класово-ідеологічний підхід у міжнародних справах змінив принцип орієнтації на загальнолюдські інтереси.

Нове політичне мислення сприймалось керівниками соціалістичних країн неоднозначно. У таборі радянських і місцевих консерваторів, ''прихованих'' і ''відкритих'' сталіністів було чути голоси про ''розвал соціалістичної співдружності'', ''реставрацію капіталізму''. Н.Чаушеску, наприклад, закликав до створення ''Інтернаціоналу'' противників перебудови, щоб збройною силою зупинити нові процеси у східноєвропейських країнах. Він заявив, що реформи стануть можливими у Румунії, ''коли на яблунях виростуть груші''. Однак історія зробила вибір. Намагання будь-що зберегти сталінський псевдосоціалізм призвело до глибокої кризи і повалення тоталітарних режимів.

З утвердженням нового політичного мислення українській дипломатії, з одного боку, стало легше працювати, оскільки змінилося загальне ставлення до України у світі, з іншого - складніше. Кожна країна, кожен народ став активніше реалізувати невід'ємне право на вибір свого шляху розвитку. Цю політику Україна декларувала в ООН. Велике значення мала участь України у міжнародних програмах співпраці по лінії спеціалізованих організацій, запозичення і впровадження всього корисного, що було за кордоном.

Великим міжнародним форумом, який широко обговорював проблему формування нового способу мислення, стала 41 -ша сесія ГА ООН у 1986 р. Республіка виступила співавтором 12 проектів резолюцій із найважливіших аспектів політики виживання, роззброєння. У виступі на сесії глава делегації України наголосив, що проблема виживання може бути розв'язана лише внаслідок докорінного повороту до дійсно безпечного світу. Справжня безпека може бути загальною, взаємною і рівною для всіх. Сесія схвалила 70 рішень, і українська делегація їх підтримала.

На 42-й сесії ГА ООН у 1987 р. Україна разом із БРСР, НРБ, УНР, СРСР, ЧССР виступила з меморандумом про всеосяжну систему міжнародного миру і безпеки. Представники республіки розробили і внесли два робочих документи, що забезпечували принциповий підхід до питань піднесення ролі ООН у галузі вдосконалення механізму реалізації шляхів досягнення безпеки.

Працюючи в першому комітеті під час роботи 43-ї сесії ГА ООН, республіка стала співавтором 10 резолюцій з питань міжнародної безпеки і роззброєння. У другому комітеті (економічні та фінансові питання) разом з Чехословаччиною Україна виступала з важливою ініціативою у справі зміцнення міжнародної екологічної безпеки. У третьому комітеті, який розглядав соціальні, гуманітарні питання, республіка стала ініціатором прийняття Резолюції про міжнародне співробітництво в галузі прав людини. Україна виступила співавтором понад 40 резолюцій, 60 разів українська делегація виступала з приводу головних питань, що обговорювалися на сесії Генеральної Асамблеї ООН.

У вересні 1989 р. в Києві проведено семінар ООН із питань багатосторонніх заходів зміцнення довіри і запобігання війни. Свідченням зростаючого міжнародного авторитету України стало відкриття Генерального консульства ФРН, візит у столицю республіки Прем'єр-міністра Канади Мартина Брайана Мелруні в листопаді 1989 р., перебування у Києві та Львові у квітні 1990 р. Президента Республіки Польща В.Ярузельського.

Для України як європейської держави актуальним постало питання про конкретний внесок у загальноєвропейський процес, визначення форм участі у регіональному співробітництві в різних галузях: економічній, екологічній і гуманітарній. Особливого значення для формування нової структури економіки України набули спільні підприємства як найбільш зріла форма міжнародної економічної співпраці. Якщо на початку 1989 р. працювало дев'ять таких підприємств, то на 1 січня 1990 р. у республіці було зареєстровано 83 спільних підприємств із зарубіжними партнерами з 26 країн. Найбільша кількість підприємств була створена з фірмами ФРН, Австрії, Франції, Угорщини і Польщі.

З 1989 p. підвищилася ефективність підприємств і організацій республіки у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано понад 2 тис. учасників зовнішньоекономічних зв'язків. Усього підприємства України поставили на експорт продукції на суму 6,3 млрд крб, але лише на 0,3 млрд крб за безпосередніми зв'язками з іноземними партнерами. І надалі повний контроль зовнішньоекономічних відносин України здійснювався з Москви.

Україна як член ЮНЕСКО, з якою співпрацювало на постійній основі майже 600 неурядових організацій, не була представлена в жодній. Ситуація змінилася в серпні 1990 р. У Києві відбувся перший конгрес МАУ (Міжнародної асоціації україністів). Президентом був обраний Г. Грабович (США). Це перша міжнародна неурядова організація, в якій фігурує Україна. Значне місце у піднесенні ролі народної дипломатії належало Всесвітньому з'їздові українських лікарів у серпні 1990 р. у Києві та Львові. Він став своєрідним прообразом світового конгресу українців, що відбувся 1992 р.

Отже, незважаючи на розщепленість суверенітету України у міжнародних відносинах 1945-1990 pp., можна стверджувати, що саме участь республіки у діяльності міжнародних організацій, насамперед в ООН, дала їй змогу прилучитись до світового досвіду ведення і розв'язання міжнародних проблем.

Українці відмовилися від ігнорування думки громадськості, позбулися надмірної таємничості зовнішньої політики, відкриті-шою стала дипломатична ''кухня''. Розширилось і коло учасників зовнішньополітичного процесу, зросла народна дипломатія. На січень 1990 р. Україна була учасницею 160 міжнародних договорів і це створило належні умови для її подальшої співпраці з широкого кола політичних, економічних, гуманітарних, правових та інших питань.

РОЗДІЛ VII СТАНОВЛЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ РОЗДІЛ VII СТАНОВЛЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ 1. Вихід на міжнародну арену

Зовнішня політика держави, її зміст та вектор геополітичної орієнтації залежить від багатьох факторів: геополітичного статусу держави, типу політичного режиму, ідеологічної орієнтації правлячих політичних сил і опозиції, ступеня зрілості інститутів громадянського суспільства, а також рівня соціально-економічного розвитку. На сучасному етапі світового розвитку зовнішня політика держави має вирішальний вплив на процеси прискорення модернізації всіх суспільних систем (політичної, правової, економічної та культурної). Якшо зовнішня політика держави адекватно відображає глобальні тенденції світового розвитку і спрямована на інтеграцію країни у найрозвинутіші світові політичні й економічні структури (на сучасному етапі - це євроатлантичні), то така країна має перспективу наблизити політичні, правові, соціально-економічні та культурні стандарти до стандартів високорозвинутих країн. Однак зауважимо, що коли внутрішня політика, яку проводить правляча еліта, значно відстає від рівня розв'язання суспільних проблем, універсальних міжнародних стандартів, то найпередовіші пріоритети зовнішньої політики будуть зведені нанівець. Сучасний розвиток посткомуністичних країн переконливо підтверджує цей факт. Країни колишнього соц-табору, які чітко заявили про наміри в найкоротші терміни інтегруватися в євроатлантичні структури (НАТО і ЄС) і успішно здійснюють внутрішню політику відповідно до задекларованих зовнішньополітичних пріоритетів, стали членами НАТО і найближчим часом стануть членами ЄС, і навпаки, країни (це передусім країни СНД), які не чітко визначилися з вектором геополітичної орієнтації, у зовнішній політиці дотримувалися так званої ''багатовекторності'', а у внутрішній політиці взяли курс на повільні, половинчасті, незбалансовані реформи, втратили історичний шанс стати у перспективі повноправними членами НАТО таЄС.

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило гео-політичну мапу світу. Поява в центрі Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.

Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку.

Однак справжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, що стала важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного, економічного та національно-культурного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і наступально.

У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна ''як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна є рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах''.

Декларація про суверенітет стала не лише основою для подальшої розробки концепції зовнішньої політики молодої Української держави, а й визначила її принципові засади. Зокрема, проголошено, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення має і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Все це засвідчує чіткий намір молодої республіки увійти в коло авторитетних, цивілізованих держав світу.

Щодо відносин із республіками СРСР, то, згідно з Декларацією, вони будуватимуться на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. У листопаді-грудні 1990 р. договори про економічну, політичну та культурну співпрацю на основі рівності та добросу-сідства були укладені Україною з Російською Федерацією та Білоруссю, а 1991 р. - із Казахстаном, Киргизстаном, Азербайджаном, Узбекистаном та іншими республіками.

Першочергового значення у розвитку двосторонніх відносин Україна надавала налагодженню контактів із сусідніми державами. Так, у жовтні 1990 р. міністрами закордонних справ України та Республіки Польша було підписано Декларацію про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин. Згідно з цією Декларацією, обидві країни прагнуть до утвердження добросусідських відносин і розвитку взаємовигідної співпраці, що відповідає їх національним інтересам і не спрямована проти третіх країн. Наголошено також, що Україна і Польща не мають одна до одної жодних територіальних претензій і не будуть їх висувати у майбутньому. Особливого значення надається культурній, науковій та гуманітарній співпраці, яка є дуже важливою для взаємного пізнання та розуміння двох народів. Документ передбачає взаємне інформування про досягнення у культурній і кадровій сферах, всебічне заохочення українсько-польських зв'язків з огляду на усвідомлення етнічної та культурної спорідненості двох народів і збереження позитивної спадщини їх багатовікових взаємин. Положення Декларації позначилися на розвитку укладених у 1991 р. українсько-польських міжурядових угодах про співпрацю молоді та молодіжні обміни, торгівлю й економічне співробітництво.

Успішно розвивались добросусідські відносини з Угорською Республікою. Ще в березні 1991 р. було підписано на найвищому рівні спільну українсько-угорську заяву, де проголошено намір двох держав сприяти розвитку торгівлі, здійсненню спільних технологічних, екологічних програм тощо. Ще одним кроком стало укладення в травні 1991 р. міжурядової угоди про торговельно-економічні зв'язки і науково-технічну співпрацю та Декларації про основні напрями співробітництва в гуманітарній сфері. У липні 1991 р. угоду про торговельно-економічні зв'язки та науково-технічну співпрацю було підписано також з Чеською і Словацькою Федеративною Республікою.

Важливе місце у діяльності на міжнародній арені Україна відводила участі в роботі Організації Об'єднаних Націй. Саме призначення ООН як центру узгодження дій держав у справі підтримки міжнародного миру та безпеки, сприяння економічному, соціальному і духовному прогресу народів цілком відповідало основним зовнішньополітичним пріоритетам України. Помітне за останні роки зростання ролі ООН у розвитку дружніх відносин між державами стосовно широкого кола міжнародних проблем, у мирному врегулюванні конфліктів вимагало активізації участі в її роботі. На 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, що відкрилася наприкінці вересня 1990 p., представники України взяли участь у загальній дискусії, висвітлили бачення основних тенденцій розвитку міжнародного співробітництва, тих процесів, що відбуваються в сучасному світі. Особливу увагу було приділено питанням роззброєння, зміцнення міжнародної безпеки, захисту довкілля. Делегація України яскраво продемонструвала намір брати активну участь у налагодженні міждержавної політичної, економічної, культурної та науково-технічної співпраці.

Прийнятий Верховною Радою республіки 24 серпня 1991 р. Акт про незалежність України відкрив нову сторінку в історії української державності. Здійснились віковічні мрії та прагнення одного з найчисленніших народів Європи. Відтепер на території України почали діяти лише її Конституція та закони. Це змінило міжнародно-правовий статус країни і піднесло на якісно новий рівень відносини з іншими державами. Як повноправний член світового співтовариства Україна значно активізувала міжнародні контакти і розширила участь у роботі міжнародних організацій.

Восени 1991 р. відбулися перші офіційні візити Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до Франції, США і Канади. Під час візитів політичні діячі та громадськість цих країн були ознайомлені з політичною й економічною ситуацією в республіці, її перспективами як незалежної держави, вихідними принципами української зовнішньої політики. Одночасно було закладено фундамент для встановлення взаємовигідних ділових зв'язків між підприємницькими колами західних країн і представниками українського промислового й агробізнесу.

Не можна, однак, не помітити, що прагнучи розширення контактів з новою українською державою, західний світ не поспішав з офіційним визнанням її незалежності та встановленням з нею нормальних дипломатичних відносин, як це трапилося стосовно колишніх прибалтійських радянських республік. Це можна пояснити і небажанням псувати відносини з керівництвом ще існуючого на той час СРСР, і тим, що, на відміну від України, законність входження держав Балтії до Союзу Захід ніколи не визнавав. Величезне значення мало також проведення у балтійських республіках плебісцитів, більшість учасників яких проголосували за вихід із складу СРСР. Тому питання про незалежність України винесли на перший в українській історії всенародний референдум. Саме народне волевиявлення повинно було поставити останню крапку в тривалому процесі становлення незалежної Української держави і продемонструвати всьому світові непоборне прагнення українців до самостійного економічного, політичного та духовного розвитку.

Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні правові та політичні передумови для створення незалежної Української держави, а отже, і для становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Хвиля визнання та встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Вона засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України в світі мало те, що країна обрала цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави.

Першою (2 грудня 1991) незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того самого дня Прем'єр-міністр Канади Б. Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу; 3 грудня Україну визнала Угорщина; 4 грудня - Литва й Латвія; 5 грудня - Росія, Болгарія, Словенія, а за ними - Естонія, Чехословаччина, Грузія та десятки інших країн. До кінця грудня 1991 р. Заяви про визнання незалежності України зробили уряди 68 держав світу, серед яких і США, ФРН, Великобританія, Швеція, Італія, Японія.

Найвизначальнішими стали останні дні 1991 p.: Україну визнали всі держави ''Великої сімки'', що засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої держави. Станом на 27 січня 1992 р. Україну визнала 91 держава, з 27 було встановлено дипломатичні відносини.

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій; ЗО січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер - Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а згодом, 10 березня 1992 p., приєдналася до Північноатлантичної Ради зі співробітництва (з 1998 р. - Ради євроатлантичного партнерства).

Широкому визнанню самостійної Української держави сприяли її виважена внутрішня політика, що ґрунтувалася на принципах демократії, гуманізму та забезпеченості прав людини, а також її миролюбні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зміцнення безпеки у світі та розвиток міжнародної співпраці у всіх сферах. Ще 1 листопада 1991р. Верховна Рада республіки прийняла Декларацію прав національностей України, яка урочисто гарантувала всім народам, національним групам і громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободу релігійних переконань. Верховна Рада 5 грудня 1991р. виступила зі Зверненням до парламентів і народів світу, де зазначалось, що Українська держава буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, й іншими відповідними міжнародними документами. Було висловлено також намір приєднатись до Гельсінкського Заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ.

Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відноси стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці.

Важливе значення для підвищення авторитету України у світі мало прийняття 10 грудня 1991 р., у День прав людини, Закону про дію на її території міжнародних договорів. У ньому зазначалось, що, прагнучи долучитись до системи правових відносин між державами та на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародної співпраці, Україна розглядає укладені та ратифіковані нею міжнародні договори як невід'ємну частину національного законодавства. Ці й інші акти молодої республіки засвідчили появу на політичній мапі світу нової демократичної держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародного співробітництва. Лише впродовж січня 1992 р. незалежну Україну визнали ще 37 держав Європи, Америки, Азії, Африки, а до кінця року їх кількість зросла до 132, зокрема 106 встановили з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. За цей же період було укладено 35 двосторонніх міждержавних договорів і 88 міжурядових угод. Незалежна Україна стала повноправним членом світового товариства, важливим чинником системи міжнародних відносин.

Цей період, окрім міжнародного визнання незалежної України, характеризувався активним процесом кристалізації її головних зовнішньополітичних інтересів і пріоритетів. Вони формувалися на засадах основоположних для нашої держави документів -Декларації про державний суверенітет, Акта про незалежність України. Однак повноцінну теоретичну основу зовнішньої політики України ще належало створити.