2. Центрально-Східна Європа й Україна

Україна належить до Центрально-Східної Європи, тому приділяє значну увагу відносинам із державами регіону, які є своєрідним містком між Україною і Заходом. Співпраця з ними істотно розширює смугу стабільності миру довкола України, сприяє її утвердженню як впливової європейської держави. Різноманітні та тривалі взаємини України з державами регіону - важлива умова її інтегрування в європейське співтовариство й активної участі в регіональній і субрегіональній співпраці.

Становлення і розвиток відносин України з державами ЦСЄ, з огляду на низку історичних, геополітичних, культурних та інших факторів, мають свої особливості. Це, передусім, подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться розв'язувати на шляху докорінної трансформації суспільств; спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномасштабному залученні до європейських інтеграційних процесів; визнання тієї обставини, що, належачи географічно до згаданого регіону і беручи безпосередню участь у перетвореннях, які відбуваються в державах ЦСЄ, Україна є серйозним чинником східноєвропейського розвитку.

Україна - Польща

В зовнішньополітичній діяльності України стосовно держав Центральної Європи розбудові зв'язків із Республікою Польща належить чи не найголовніше місце. Таке ставлення до західного сусіда зумовлене не лише багатовіковою традицією українсько-польських взаємин, територіальною близькістю, спільними демографічними коренями та тісними культурними зв'язками, а, насамперед, спільністю політико-стратегічних інтересів, активним співробітництвом у всіх сферах суспільного життя між двома державами.

Українсько-польські відносини в посткомуністичний період характеризувалися різним ступенем активності. Так, на початковому етапі (1989 р. - середина 1992 р.) відносини між двома державами істотно активізувались. Першими кроками польських політиків у напрямі налагодження тісніших взаємин з українськими політичними колами стала участь групи їх парламентарів у роботі першого з'їзду НРУ восени 1989 p., де вони рішуче підтримали волелюбні прагнення націонал-демократичних сил України, та зустріч парламентарів обох країн у Яблоні під Варшавою. Це зближення було закріплено підписанням Декларації про засади та основні напрями розвитку українсько-польських відносин 13 жовтня 1990 р. Польща офіційно визнала незалежність України 2 грудня 1991 p., a 4 січня 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між двома державами.

Отже, Польща першою з країн визнала незалежність України, цим самим відмежувавши себе від Росії новоутвореною державою, що відразу викликало незадоволення Заходу. Варшава, потребуючи його підтримки в реалізації свого прагнення щодо вступу в НАТО й інтеграції до Європи, почала згортати роботу в налагодженні відносин з Києвом. Значною перепоною у розвитку українсько-польських відносин було незадоволення Москви, що, зважаючи на перебування російських військ на території Польщі, було вагомим аргументом.

З цих причин керівництво Республіки Польщі не дало згоди на допомогу Україні з входженням до Вишеградської групи та в реалізації проекту створення зони безпеки і стабілізації у Центра-льно-Східній Європі, пропаговане Президентом України Л. Кравчуком 1993 р. Водночас, реалізуючи свої зовнішньополітичні пріоритети, орієнтовані на розвиток відносин з Брюсселем, Польща приєдналась до позиції Заходу про ядерне роззброєння України. Все це і зумовило ту пасивність в українсько-польських відносинах, що спостерігалась до 1995 р.

Спільна заява США, Росії, України про ядерну зброю на території України була ухвалена в січні 1994 р. Візит Президента України Л. Кучми до Вашингтона, підписання Україною Договору з НАТО про співпрацю в межах програми ''Партнерство заради миру'' та низку дій української дипломатії, спрямованих на зближення з Європою, вивели державу зі стану міжнародної ізоляції та зовсім по-іншому розставили акценти стосовно неї Заходу. Зважаючи на ці кроки українського керівництва та на гарантії щодо своєї безпеки, які Польща отримала від західних держав, і вбачаючи загрозу власним національним інтересам у можливості українсько-російсько-білоруського зближення, Республіка Польща різко активізувала відносини з Україною, пропонуючи їй низку ініціатив.

Важливе значення для розвитку двосторонніх відносин мало підписання 25 червня 1996 р. Спільної Декларації Президента України і Президента Республіки Польща, де чітко сформульована ідея про стратегічне партнерство між Україною і Польщею. З цього моменту двосторонні відносини почали набувати динаміки.

Польща і за часів Л. Валенси, і за часів О. Квасьнєвського дуже багато зробила для просування України на Захід і активно підтримувала її наміри в напрямі інтеграції в Європу. Такий підхід Республіки Польщі до відносин з Україною був зумовлений, передусім, пересторогою Польщі до посилення впливу Росії на Україну та переорієнтацією останньої на північного сусіда, а відтак, після входження Республіки Польщі до НАТО і ЄС, перетворення польсько-українського кордону на нову лінію поділу між двома блоками, а це позбавило б Польщу великого ринку збуту, яким є для неї Україна. Підтримку української дипломатії Республікою Польщею можна ще пояснити особливістю її зовнішньої політики, де пріоритетне значення надається західному вектору. Його продовжує східний зовнішньополітичний напрям, що перебуває під значним впливом США, Німеччини, Франції, Англії, ЄС і НАТО. Польська східна політика складається зі системи зовнішньополітичних відносин зі країнами Східної та Центральної Європи, в яких вона, зважаючи на свій авторитет на шляху співпраці з ЄС, НАТО, ''Веймарським трикутником'' та іншими значними міжнародними організаціями, виступає як регіональний лідер та посередник між цими країнами із Заходом. Особливо це стало відчутно після надання альянсом стовідсоткової гарантії щодо її вступу.

Україна належить до тих держав регіону, з якими Республіка Польща активно розбудовує відносини, виступаючи в уже згадуваній ролі посередника. Після зміни статусу Білорусі її антиєвро-пейська політика та можливість виникнення білорусько-російсько-української військової вісі розглядалася Європою як стратегічна небезпека, адже Захід чудово усвідомлює ту вирішальну роль, яку може відіграти Україна у відновленні Російської імперії. Саме тому Європа, а насамперед ЄС, підтримувала Польщу в розвитку її зв'язків з Україною. Республіка Польща сама зацікавлена в статусі держави, що поширює західноєвропейську політику на пострадянські країни, оскільки саме цей статус надає вагомості її голосу на міжнародній арені.

Водночас українська дипломатія мала нагоду раціонально використати підтримку Польщі у втіленні своїх зовнішньополітичних орієнтирів, зокрема в реалізації співпраці в пропонованих Польщею ''трикутниках'' (Україна - Польща - США, Україна - Польща - Німеччина, Україна - Польща - Франція, Україна -Польща - Литва, Україна - Польща - Італія). Відчутною була допомога Польщі у входженні України до європейських організацій.

Російсько-американське зближення, допомога Російської Федерації США у проведенні антитерористичної кампанії, посилення відносин між Німеччиною та Росією, вивівши Російську Федерацію в коло активних геостратегічних гравців, значнотрансформували розстановку сил на міжнародній арені. Польща, скориставшись цим, стала посередником із Заходом. Така зміна польських зовнішньополітичних орієнтирів зумовлена прагненням Республіки Польщі залишитись геостратегічним гравцем, оскільки з вступом до НАТО Польща перестає відігравати вагому роль у регіоні і має лише один вибір - бути інтегрованою на Захід.

Активізація відносин між Польщею і Російською Федерацією автоматично ліквідує загрозу для польської національної безпеки з боку Росії. В цій ситуації українсько-російське зближення перестає мати небезпеку для Польщі. Водночас спроби України стати посередником між Росією і Заходом можуть внести певний елемент суперництва в її відносини з Польщею. Хоча недоліком упровадження системи посередництва може бути те, що Росія, зважаючи на свій престиж та вагомість у міжнародних відносинах, навряд чи погодиться на посередництво двох дещо менш авторитетних держав. Усі ці фактори загалом можуть негативно відобразитись на рівні українсько-польських відносин.

До 2001 р. польське керівництво більше орієнтувалося на Захід, українські ж дипломати, розвиваючи зв'язки зі Заходом, підтримували відносини з Росією. Це зумовлювало розбіжності у зовнішньополітичних орієнтирах держав. Посилення співпраці між Польщею та Росією ліквідували останні суперечності в зовнішньополітичних орієнтирах України і Польщі. Тепер Україна, як і Польща, розвиваючи відносини зі США та європейськими державами, активно співпрацює з Російською Федерацією. Однак доцільно зазначити, що рівень співпраці кожної з держав у реалізації східного та західного зовнішньополітичних спрямувань різний. Водночас тоді, коли Польща досягла значних успіхів у розвитку взаємозв'язків із Заходом, Україна вивела на порівняно високий рівень свої відносини з Російською Федерацією. Тому розвиток українсько-польських відносин може бути сприятливим для Польщі в реалізації відносин Варшава - Москва, а Україна може розраховувати на поглиблення польської допомоги в її прагненні до інтеграції з ЄС. Реалізація цього напряму, крім ліквідації небезпеки українсько-польського віддалення, може значно підвищити міжнародний авторитет двох держав. Падіння престижу України, внаслідок ''справи кольчуг'', протистояння двох блоків держав у Раді Безпеки ООН та війна в Іраці значно видозмінила систему міжнародних відносин, порушивши українсько-польські зв'язки. Польща як проамериканська держава одразу заявила про підтримку дій США. Україна, активізуючи відносини з Російською Федерацією та перебуваючи у зв'язку зі ''справою кольчуг'' осторонь Заходу, задекларувала, що виступає за мирне розв'язання конфлікту. У подальшому офіційний Київ прийняв рішення про спрямування 5-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України до очолюваної Польщею міжнародної дивізії у складі стабілізаційних сил в Іраку.

Українсько-польські відносини активно розвиваються і в інших сферах. Так, досягнуто значних успіхів у економічній співпраці. Товарообіг між Україною і Польщею з 1992 р. почав різко зростати і збільшився у 6 разів. Однак досі в товарообігу між Україною та Польщею польський експорт значно перевищує імпорт. Це одна з причин, що змушує Польщу цінувати зв'язки з Україною, оскільки порушення відносин між двома державами зумовить втрату для Польщі великого ринку збуту для своєї продукції.

Реально діє майже 600 українсько-польських підприємств, загальний обсяг капіталу яких становить понад 37 млн доларів США. Польща має змогу проінвестувати низку українських проектів.

Економічна співпраця між Україною і Польщею продовжує надалі активно розвиватися. Це передусім стосується таких галузей, як сільське господарство та сфери переробки його продукції, машинобудування, літакобудування, енергетика, теплопостачання, військово-промисловий комплекс, фармація та медичне устаткування. Саме внаслідок розвитку взаємовигідної співпраці у зазначених галузях і багатьох інших перспективних напрямах можна в декілька разів збільшити частку виробленої продукції в українсько-польському товарообігу, запобігти його зниженню.

Збільшенню товарообігу значно сприяла робота постійних українсько-польських економічних форумів і семінарів, організатором яких здебільшого була Польща. Вона передає досвід у реформуванні економіки Україні, активно сприяє розбудові економічних відносин, діяльності українсько-польської Міжурядової комісії з питань торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва.

Позитивно вплинули на економічну співпрацю угоди про співробітництво між міністерствами, урядовими організаціями та підписання Меморандуму про заходи, спрямовані на лібералізацію торгівлі між Україною і Польщею, але на сучасному етапі, коли Польща готується до вступу в ЄС, а відмінність між українською та польською економіками збільшується, вони вже виконали свою роль. Саме тому економічне співробітництво потребує переоцінки правничо-економічних засад обох держав та створення сучаснішої нормативної основи, зокрема щодо поліпшення умов функціонування банків, неофіційної торгівлі. Меморандум про заходи, спрямовані на лібералізацію торгівлі між Україною і Польщею, доцільно замінити Договором про лібералізацію торгівлі, який потрібен для входження України до зон вільної торгівлі.

Необхідно переглянути і систему кредитування спільних українсько-польських підприємств і шукати можливості для поглиблення їх співпраці. Зважаючи на те, що Польща зараз отримує значні іноземні інвестиції, які становлять понад 30 млрд доларів США, особливу увагу потрібно звернути на розширення співробітництва із залученням третьої сторони.

Україна може скористатись входженням Республіки Польщі до ЄС, що, зважаючи на українсько-польську співпрацю, в майбутньому зможе полегшити доступ української продукції на європейський ринок та сприятиме надходженню якісної європейської продукції на український ринок.

Політичні діячі України можуть використати підтримку Польщі про вступ до Світової організації торгівлі, налагодженні відносин Україна - МВФ та розвитку торгівлі з третіми країнами.

Значне місце в українсько-польському співробітництві посідає міжрегіональна співпраця, завдяки якій та роботі, що проводиться у межах діяльності єврореґіонів ''Карпати'' та ''Буг'', відбувається нормалізація прикордонних відносин. Це дає гарантію уникнення прикордонних конфліктів. Сприяючи активізації бізнесу в прикордонних областях, створенню спільних підприємств із капіталом польських та українських підприємців, розвитку туризму, культурній, науковій та освітній співпраці, обидві держави тим самим зумовлюють інтенсифікацію суспільного життя на своїх периферійних частинах.

Участь українських і польських прикордонних територій у європейських проектах, до роботи яких належать єврореґіони ''Карпати'' та ''Буг'', є правильним вибором на шляху до об'єднаної Європи. Діяльність єврореґіонів дає змогу залучити кошти ЄС через програми INTERREG, TACIS, PHARE на їх розвиток, що значно зменшить державні витрати на розвиток цих регіонів і допоможе використати їх для розвитку інших відсталих областей.

Існування єврореґіонів, активна міжрегіональна співпраця значно сприяють формуванню спільної політики у сфері охорони навколишнього середовища. Перспективними в цьому аспекті є реалізація проекту ''Чистий Буг'', програми освоєння озера Світязь, діяльність Карпатського екологічного заповідника.

Зважаючи на те, що Україна розташована на перетині важливих транспортних шляхів, з'єднуючих Європу з Азією, збільшення кількості автомобільних переходів та їх пропускної здатності, поліпшення роботи митниць, обслуговування на них, розбудову та реконструкцію транспортної мережі на території України, вона може стати важливим джерелом надходжень до бюджету країни. Це значно посилить вагомість поглиблення міжрегіональної співпраці.

Наприклад, у межах проекту ''Облаштування міжнародного автомобільного пункту пропуску ''Ягодин - Дорогуськ'' (здійснюється за посередництвом програми прикордонного співробітництва TACIS) побудовано під'їзну дорогу в районі українсько-польського кордону, виділено 2,75 млн евро на спорудження відповідної інфраструктури в Ягодині; споруджено також новий міст через ріку Західний Буг. Проект будівництва Рава-Руської митниці вже розроблений і сягає 9 млн евро.

Українсько-польська культурна співпраця, незважаючи на низку проблем минулого, продовжує розвиватись. Обидві країни, крім реалізації запланованих проектів, розробляють нові, популяризуючи свої культурні надбання. Це сприяє ліквідації непорозумінь, створює основу для майбутніх досягнень. Важливість розвитку співробітництва у сфері культури посилюється через поширення серед населення Польщі стереотипу ''українця-мафіозі'' та ''бандита'', зумовленого українською організованою злочинністю на територію Польщі.

Важливе значення для зближення обох народів мало вшанування пам'яті тих, хто загинув під час волинських подій 1943-1944 pp. Президенти України і Польщі 11 липня 2003 р. виступили на цвинтарі села Павлівка Волинської області (колишній Порицьк) зі спільною заявою ''Про примирення в 60-у річницю трагічних подій на Волині''. ''Схиляючи голови перед жертвами злодіянь і всіх трагічних подій, які мали місце у спільній історії, ми переконані, що взаємне прощення буде першим кроком до повного примирення молодих поколінь українців і поляків, які повністю звільняться від упереджень трагічного минулого'', - зазначено в заяві. Як наголошували президенти, конфлікти минулого не можуть перекреслювати того, що століттями об'єднувало два народи, віддали пошану жертвам конфліктів, співчуття їхнім рідним, зазначивши, що поділяють біль родин жертв і висловились за необхідність продовжити спільний пошук історичної істини про трагедії на Волині. Глави держав також рішуче й однозначно засудили дії, що призвели до злочинів і вигнання українського та польського цивільного населення під час Другої світової війни.

Співпраця України та Польщі набуває вагомості й у зв'язку з будівництвом нафтопроводу ''Одеса - Броди - Гданськ'', існування якого не лише позбавить Україну енергетичної залежності від Росії та виведе її в коло експортерів нафти, а й призведе до кардинальних змін на ринку нафти. Водночас новим аспектом в енергетичній співпраці є проект прокладання паралельно з нафтопроводом Броди-Плоцьк газопроводу для транспортування газу з Норвегії в Україну. Цю пропозицію активно підтримала Польща.

Завдяки військовому співробітництву з Польщею Україна полегшує собі просування до НАТО та Європи, піднімає престиж. Внаслідок існування укрполбату сформовано досвід співпраці ЗСУ і ЗСРП, доведено на практиці його перспективи з іміджем миротворця. Військові навчання українських і польських військовиків, співпраця різних видів збройних сил створюють, що дуже важливо, атмосферу довіри між народами.

Яскравим свідченням тісної співпраці українських і польських військовиків стало їхнє спільне перебування в Іраку, де вони здійснювали охорону органів влади, об'єктів життєзабезпечення, транспортних комунікацій, інші обов'язки на території, шо входить до польського сектора відповідальності.

Всі зазначені факти українсько-польської співпраці в різних сферах підтверджують вагомість та актуальність українсько-поль-ських відносин. Доцільно лише раціонально використовувати всі потенційні ресурси, які дають ці відносини, продовжувати активно їх розвивати.

Україна - Румунія

Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних відносинах. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км), різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. Істотне значення для двосторонніх відносин має і те, що в Румунії, за офіційними даними, проживає майже 67 тис. українців (на думку Союзу українців Румунії, їх майже 250 тис), а в Україні майже 135 тис. румунів і понад 324 тис. молдаван (офіційний Бухарест не розрізняє молдаван і румунів), котрі мешкають здебільшого в Закарпатській, Чернівецькій та Одеській областях.

Румунія визнала незалежність України 8 січня 1992 p., а вже 1 лютого було встановлено дипломатичні відносини; 2 червня 1997 р. підписано Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, робота над яким продовжувалась тривалий час і підписанню якого передувало 11 двосторонніх консультацій. Через кілька місяців він був ратифікований парламентом України. Договір заклав правовий фундамент розвитку двосторонніх відносин.

Окрім традиційних пунктів, притаманних договорам такого рівня, він містив і специфічні пункти. Так, країни підтвердили ''непорушний існуючий кордон між Україною і Румунією'', зобов'язалися утримуватись від будь-яких територіальних претензій. Румунія домоглась протекції для національних меншин (румунів) в Україні, зокрема внаслідок створення ''єврореґіонів''.

Паралельно було укладено додаткову Угоду про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон.

Базовий політичний договір дав поштовх до посилення контактів. На відсутність політичних контактів ні в Києві, ні в Бухароресті поскаржитись не можуть. Відбуваються щорічні зустрічі президентів і глав урядів, постійні консультації між міністерствами закордонних справ на різному рівні. Водночас не завжди контакти двох країн вирізняються особливою дружністю. Румунія фактично єдина країна, з якою Україна не розв'язала питання делімітації (позначення на мапі) кордону, причому і морської ділянки, і сухопутної Переговорний процес, розпочавшись 1997 p., завершився у 2000 р. підписанням двох документів. Йдеться про Договір про режим державного кордону й Угоду про розмежування континентального шельфу та виняткових економічних зон у Чорному морі. Однак переговори гальмувалися. Одним із ключових моментів став острів Зміїний. Він був ''каменем спотикання'' ще до підписання основного договору. Бухарест переконував, що він має відійти румунській стороні, оскільки Україні дістався у спадок від СРСР, який колись забрав острів у Румунії за пактом Ріб-бентропа-Молотова.

Його статус як острова, придатного для проживання і використання в народногосподарських цілях (а саме це твердження обстоює Київ) викликав заперечення Бухареста, де вважають острів Зміїний скелею, непридатною для проживання та ведення сільського господарства. Суперечка не привертала б уваги, якби не дві причини. По-перше, міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф. Оскільки Зміїний розташовано неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф перетинається з румунським. По-друге, геологи цілком обґрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади газу і нафти високої якості. їх обсяги оцінюються в 10 млрд м3 та 10 млрд т відповідно.

Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони, що країни не допускають і такий варіант розвитку, як звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Щоправда, звернутися туди Київ і Бухарест, відповідно до підписаних документів, мають право лише за умови укладення Договору про режим державного кордону або якщо одна з країн доведе звинувачення іншої країни у припиненні переговорів.

За словами українських експертів, на переговорах румунські дипломати мають намір модифікувати лінію проходження кордону. Вони на словах визнають непорушність кордонів України, а на практиці керуються таким принципом: закласти в Договір про режим державного кордону положення, спроможні в майбутньому його розірвати, що дасть румунам змогу претендувати на частину території України.

Прикладом може бути історія з п'ятьма островами в гирлі Дунаю. У Бухаресті пов'язують з ними долю договору і пропонують, щоб два з п'яти островів належали Румунії. Обґрунтовуючи позицію, румунські дипломати зазначають, що до тієї ділянки, де розташовано ці острови, необхідно застосовувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, зафіксований у радянсько-румунському договорі від 1961 р. Розуміючи делікатність ситуації, Румунія претендує лише на два з них.

Київ із пропозицією румунських дипломатів міг би погодитись, якби не той факт, що за старим радянсько-румунським договором 1961 р. усі п'ять островів від самого початку належать Україні. Перехід двох із них під юрисдикцію Румунії суперечитиме зафіксованому в українсько-румунському договорі 1997 р. принципу незмінності кордонів, оскільки румунська пропозиція закликає до зміни існуючих кордонів. На згаданій ділянці Дунаю (і це зафіксовано делімітаційними та демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Окрім того, що румунські дипломати хочуть створити прецедент, існує принаймні ще одна причина, у зв'язку з якою для Бухареста вкрай важливо заволодіти цими двома островами: при зміні їх приналежності змінюється і точка відліку виняткової економічної зони. Актуальна проблема кордонів - не єдина в українсько-румунських переговорах. Адже, зокрема, з українського боку також роками не вирішуються проблеми стосовно добудови Криворізького гірничо-збагачувального комбінату. Румунія разом із Словаччиною була головним інвестором, вклавши не менш як 700 млн доларів. Україна хотіла б підписати нові угоди щодо авіа-та залізничного сполучення. Доречно також повернутися до привабливої ідеї організації тристороннього співробітництва Україна - Польща - Румунія, запропонованої кілька років тому Президентом Республіки Польща.

Київ і Бухарест усе більше схилялися до думки, що в українсько-румунських відносинах існує не просто проблема кордонів, а й перешкода. ''Наші відносини не можуть бути заручниками цих проблем'', - заявив міністр закордонних справ Румунії М. Джео-ане після його переговорів у Криму з міністром закордонних справ України А. Зленком влітку 2002 р.

Зважаючи на цей важливий етап у двосторонніх відносинах, Президент України Л. Кучма і Президент Румунії І. Ілієску підписали у Чернівцях 17 червня 2003 р. Договір про режим українсько-румунського державного кордону, співпрацю і взаємну допомогу в прикордонних питаннях на десять років. Передбачено автоматичне продовження його дії, якщо сторони не виявляють іншого бажання. Головне положення документа полягало в тому, що він підтверджує лінію державного кордону, зафіксованого радянсько-румунським договором 1961 р. Всі положення, які стосуються лінії українсько-румунського кордону, не підлягають денонсації. Тим самим на зустрічі президентів у Чернівцях пройдено ще одну лінію, що перешкоджала відносинам між двома країнами.

Безумовно, всіх українсько-румунських проблем підписання договору не розв'яже. Так, залишається актуальною проблема розподілу та делімітації континентального шельфу і виняткової економічної зони кожної з держав.

Стратегічні пріоритети України і Румунії зумовлюються також спільними інтересами у контексті євроінтеґраційних прагнень. Можливо, саме процеси євроатлантичної інтеграції змусять країни по-сучасному підходити до проблем, які не треба передавати нащадкам.

Україна - Угорщина

Угорщина однією з перших визнала незалежність України -через два дні після проведення в Україні референдуму з питання незалежності. Тобто вже 3 грудня 1991 р. між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини, а через три дні укладено Договір про основи добросусідства та співробітництва між Україною й Угорською Республікою.

Перше іноземне посольство в Києві відкрила Угорщина. Україна також відкрила своє перше посольство саме в Будапешті. Співробітництво двох країн з того часу неухильно розвивається і за пройдений період досягло значних успіхів. Двосторонні зв'язки були врівноваженими, що стало результатом регулярних візитів на вищому рівні. Політичні контакти сприяли вивченню результатів двостороннього співробітництва, подальшому його розвиткові та пошуку нових підходів. Підтвердженням цього став і офіційний візит в Україну в лютому 2002 р. Президента Угорської Республіки Ф. Мадла. Під головуванням лідерів обох країн відбулися україно-угорські переговори. За їх підсумками, країни підписали Концепцію комплексного протипаводкового облаштування басейну річки Тиса, міжурядові угоди про контроль у пунктах пропуску за рухом автомобільного, залізничного і річкового транспорту та про уніфікацію документів, необхідних для перетинання україно-угорського державного кордону в службових справах. Підписано також Протокол ''Про обмін ратифікаційними грамотами до договору між Україною і Угорщиною про правову допомогу в цивільних справах''.

Підсумувавши переговори, Л. Кучма зазначив, що за десять років незалежності між двома країнами склалися надзвичайно добрі відносини. Тому для двох країн немає проблем, які б не вдалося розв'язати.

Триває взаємовигідне економічне співробітництво, що після періоду стагнації в середині 90-х років XX ст. набуло нових обертів. Наприклад, товарообіг у 2001 р. становив 600 млн доларів США. Щороку між угорськими й українськими підприємствами укладається в середньому 2 тис. угод, зростає кількість малих і середніх підприємств.

Традиційною та плідною є співпраця в аграрному секторі. Розширюються зв'язки у галузях освіти і культури, сфері захисту довкілля, зокрема в останні роки (ліквідація наслідків великих повеней). Водночас назріла потреба у спільних діях на регіональному рівні з метою розв'язання екологічних проблем на далеку перспективу.

На порядок денний висуваються також питання про співпрацю в аспекті євроінтеґрації, можливість співробітництва України з ''Вишеградською четвіркою'' (Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща), посилення заходів у боротьбі з тероризмом, питання захисту національних меншин: угорської - в Україні, української -в Угорщині. До речі, для такого регіону Україна й Угорщина є прикладом тісного співробітництва у сфері захисту національних меншин, які тут проживають, збереження їх культурної ідентичності.

В світлі євроінтеґраційних устремлінь двох країн особливого значення набуває прикордонне співробітництво - один з елементів створення єдиної Європи. Практична реалізація цього завдання матиме позитивний вплив на розвиток економічної співпраці прикордонних областей України й Угорщини та міжнародних обмінів.

Взаємодія у цій сфері важлива і з огляду на прагнення обох країн мінімізувати для україно-угорських відносин можливі негативні наслідки розширення ЄС на Схід. Збалансовані україно-угорські відносини створюють міцну основу для подальшого розвитку україно-угорського добросусідського співробітництва, визначення напрямів, які допоможуть підняти на вищий щабель розвитку взаємовідносини, щоб підвищити добробут двох народів, реалізувати інтеграційні євроатлантичні прагнення цих країн.

Україна - Туреччина

Співпраця з Туреччиною набуває для України особливого значення. Вона - найближчий сусід, історично пов'язана з Україною і належить до п'ятірки країн, з якими відносини останнім часом розвивались найінтенсивніше. Тому її проголошено стратегічним партнером України.

Туреччина визнала незалежність України 16 грудня 1991 р. Протокол про встановлення дипломатичних відносин було підписано 3 лютого 1992 р. 4 травня 1992 р. було підписано Договір про дружбу та співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.

Після здобуття Україною незалежності між Києвом й Анкарою не виникало спірних питань. У розв'язанні проблем військової та економічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації безпосередньо зацікавлені обидві країни. Інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися в пошуку балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в останні роки. Туреччина - ключова держава для України у розвиткувідносин з державами Середземномор'я та Близького Сходу. Зближення України з Туреччиною зумовлено взаємною зацікавленістю у транзиті енергоносіїв, компліментарністю економік, співпрацею у форматі Чорноморського економічного співробітництва тощо. Між Україною і Туреччиною існує багато спільного: обидві країни визнають політичну погоду в Чорноморському регіоні, мають однакову стратегічну мету, зокрема вступ до Євросою-зу та розбудову (на різних рівнях) відносин з НАТО. Україну цікавить розвиток двосторонніх торговельно-економічних відносин, у тому числі продаж Туреччині зброї. Регулярні взаємні візити на вищому рівні з часу здобуття Україною незалежності -запорука вдосконалення різновекторних добросусідських контактів. Так, за останні роки було поповнено новими документами договірно-правову основу україно-турецьких відносин, що має істотно сприяти розширенню співробітництва двох держав у економічній, енергетичній, юридичній та інформаційній сферах. Зокрема, за підсумками переговорів на найвищому рівні в Анкарі в листопаді 2000 р. було ухвалено дев'ять україно-турецьких документів. Окрім того, підписано Міжурядову угоду стосовно оперативного сповіщення про ядерні аварії, Міжурядову угоду про правову допомогу та співпрацю у цивільних справах, обмін інформацією щодо ядерних установок, Міжурядову угоду про взаємний захист інформації і матеріалів, обмін якими здійснюється в процесі співробітництва в галузі оборонної промисловості; Міжвідомчу угоду про співпрацю в галузі фармацевтичної промисловості, Угоду про співробітництво в галузі обміну інформацією між Українським національним інформаційним агентством Укрінформ та Анатолійським агентством. Як наголосив Міністр закордонних справ А. Зленко, вперше на переговорах прозвучала думка про вироблення довготривалої економічної програми на 10-15 років.

Туреччина - четвертий найбільший торговий партнер України (після Росії, Німеччини і Туркменії), а Україна - 16-й торговий партнер Туреччини. Рівень товарообміну між двома країнами 2002 р. досяг рекордної позначки - 1 млрд 430 млн доларів США. Щодо інвестицій в Україні, то Туреччина посідає 20 місце серед 111 іноземних держав. Обсяг турецьких інвестицій збільшився і досяг 37 млн доларів. В Україні працює 257 компаній з турецькими інвестиціями, переважно в Одесі, Києві, Криму та Донецькій області, 20 турецьких будівельних компаній у межах 41 проекту на загальну суму 500 млн доларів США. Українські ж інвестиції в Туреччині дуже маленькі - майже 300 тис. доларів.

Актуальні питання євроатлантичної інтеграції обох країн і проблеми двосторонніх відносин були обговорені під час візиту Президента Туреччини А. Сезара до України в червні 2003 р. У присутності президентів обох країн було підписано низку двосторонніх документів, зокрема Міжурядовий протокол про внесення змін і доповнень до Угоди про морське торгове судноплавство та Меморандуму про співпрацю найбільших експертних центрів обох країн.

Україна і Туреччина домовились спільно зміцнювати стабільність і безпеку в районі Чорного моря та Причорномор'я, а також разом боротися з тероризмом. З цією метою вони імплемен-туватимуть Документ про заходи зміцнення миру і безпеки у військово-морській сфері на Чорному морі, а також використовуватимуть потенціал Чорноморського військово-морського об'єднання (BLACKSEAFOR). У спільній заяві обох президентів зазначається, що Україна і Туреччина домовилися використовувати транзитний потенціал Чорного моря і розвивати транспортну галузь у межах Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). При цьому обидві країни мають на меті інтегрувати транспортну інфраструктуру Чорного моря з Транс'європейською транспортною мережею.

Фактором зближення є прагнення Туреччини надати допомогу Україні в облаштуванні кримських татар. Туреччина підтвердила, що профінансує придбання тисячі квартир для кримських татар-репатріантів, які повернулися в Україну.

Україна і Туреччина мають вагомі спільні геополітичні інтереси, зокрема збереження екології Чорного моря, ідентифікація транспортних шляхів, насамперед нафтопродуктів. Водночас із зацікавленістю обох країн в розвитку різноманітних зв'язків вагомим є забезпечення національних інтересів.

Ключовою темою україно-турецької співпраці має стати подальше посилення двостороннього партнерства, пошук шляхів для поновлення його конкретними справами та проектами.

Отже, європейська інтеграція передбачає складний і тривалий процес внутрішнього реформування, а також реформування відносин із третіми сторонами. До інтеграційного процесу належать багато обов'язкових стадій, які має пройти будь-яка країна, що має намір навіть у майбутньому стати складовою єдиної Європи. Це стосується і України: зволікання не додає дивідендів, а лише ускладнює процедури узгодження. Сам процес інтеграції повинен допомогти Україні розвинути сильнішу економіку, підвищить ефективність системи демократії та рівень внутрішнього розвитку. Звичайно, сильна економіка, ефективне господарювання потрібні, незалежно від того, до якого союзу країна воліла б пристати. Радше навпаки: чим вищий рівень економічної динаміки продемонструє країна, тим бажанішим партнером вона зможе стати у міжнародних відносинах.

Загалом оцінюючи досягнення України у процесі європейської інтеграції, зазначимо, що відбулось часткове входження України до означених структур, закладено підвалини для подальшої інтеграції в європейський економічний простір і сферу безпеки.

РОЗДІЛ XI ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Після проголошення незалежності Україна чітко і недвозначно обрала курс на інтеграцію в Європу. Вона активно працює в ОБСЄ, Раді Європи, Раді Євроатлантичного партнерства та Комісії ''Україна - НАТО''. Важливим стратегічним партнером України є також Сполучені Штати Америки. Водночас Україна залишається у складі СНД, бере участь у роботі багатьох (але не всіх) її органів та інституцій, прагне розширення співпраці з членами Співдружності як в межах останньої, так і на двосторонній основі. На цьому ''східному'' напрямі основним стратегічним партнером України є Російська Федерація, що пов'язано, насамперед, з високим рівнем економічної взаємозалежності обох країн.

Така різноманітність напрямів зовнішньополітичної активності України не завжди сприймається з розумінням окремими засобами масової інформації та деякими політичними силами. Вони іронічно називають її ''багатовекторністю'', трактуючи останню як невизначеність і невиразність. По суті, йдеться про необхідність відмови України від політичної та економічної активності у всіх напрямах, крім ''західного''.

Насправді, закиди про невизначеність і невиразність зовнішньополітичного курсу України є, принаймні, перебільшенням. У прийнятому Верховною Радою ще в 1993 р. основному документі ''Основні напрями зовнішньої політики України'' наголошується, що ''перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах''. Цей стратегічний курс на інтеграцію в Європейський союз та інші структури неодноразово підтверджував у виступах Президент України Л. Кучма й інші чільні представники нашої держави. Він продиктований національними інтересами України, якими також визначаються напрями його реалізації.

Надзвичайно важливими в цьому плані, а також з огляду на перспективи реалізації національних економічних та соціальних програм є відносини зі Сполученими Штатами Америки. Відносини з цією найпотужнішою і найвпливовішою державою сучасного світу мають виняткове значення для будь-якої країни. Однак з часу появи на світовій арені незалежної України її відносини з США розвивалися нерівномірно, періоди активізації співпраці в різних галузях змінювалися його гальмуванням і навпаки. До того ж, інтенсифікація політичного співробітництва, як правило, не супроводжувалась аналогічними процесами у сфері економічних взаємин. Частка США в українському експорті ніколи не перевищувала 3,5%. Приблизно на такому ж рівні перебуває й український імпорт з Америки, що не відповідає можливостям торговельно-економічної співпраці обох країн. Вкрай недостатнім є і обсяг американських інвестицій в економіку України, який можна вважати показником рівня привабливості останньої для американського капіталу.

Як постійно зазначають представники державної адміністрації та бізнесових кіл США, розширення взаємовигідної співпраці залежить насамперед від успіхів економічних реформ в Україні та розвитку процесу демократизації. Важливе значення мають також зовнішньополітичні пріоритети та досягнення України, передусім у відносинах з Європейським союзом, Росією, участі в боротьбі з міжнародним тероризмом тощо. Сполучені Штати зацікавлені у розвитку України як сильної демократичної держави, надійного партнера у розв'язанні актуальних проблем сучасних міжнародних відносин.

Україна і США продовжують співпрацювати в багатьох сферах, що має виняткове значення для України, враховуючи роль Сполучених Штатів у світових економічних та політичних процесах, зокрема при розв'язанні таких питань, як членство в СОТ або НАТО, а також при прийнятті рішень стосовно надання кредитів світовими фінансовими структурами. Від рівня відносин із США певною мірою залежать і темпи просування до Євросоюзу. Отже, розвиток взаємовигідного співробітництва з Сполученими Штатами Америки є важливою складовою досягнення стратегічних цілей України на ''західному'' напрямі її зовнішньої політики.

Проте європейський вибір України не означає зосередження всіх зусиль лише у співпраці з країнами Заходу. Це важливо, але недостатньо. Ключовою проблемою наближення до членства в ЄС є високий рівень готовності економіки до його вимог, її конкурентноздатності на світовому ринку. І для досягнення цього рівня треба не обмежуватись завданнями входження в європейський економічний простір, а якомога ширше виходити на ринки інших регіонів світу, розвивати взаємовигідне співробітництво з країнами, найбільше зацікавленими в українських товарах і технологіях. Це, насамперед, країни Азії, Африки, Латинської Америки. Така співпраця буде найкраще ''працювати'' на досягнення стратегічної мети.

Одним з найважливіших партнерів України в азійському регіоні є Китай. Багатство територіальних, природних і людських ресурсів цієї країни загальновідоме і не потребує пояснень. За обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП) Китай посідає сьоме місце в світі. Україна має з ним дуже тісні політичні й економічні контакти. За останні десять років між двома країнами було укладено понад 90 міждержавних, міжурядових, міжвідомчих та міжрегіональних угод і договорів. Україна посідає третє місце у зовнішньоторговельних зв'язках Китаю з країнами СНД (після Росії та Казахстану). Водночас Китай належить до п'ятірки основних торговельних партнерів України. Надзвичайно потужний економічний розвиток Китаю - понад 8% зростання ВВП щорічно - створює додаткові можливості для співпраці з ним.

Зазначимо, що активні двосторонні зв'язки між Україною та Китаєм початку та середини 90-х років XX ст. не дали потенційно очікуваних результатів у галузі економічної співпраці, не перейшли у повному обсязі у площину практичних бізнесових відносин і, можливо, як наслідок, почали скорочуватись. Проте є підстави сподіватись, що початок XXI ст. буде періодом піднесення економічної співпраці між двома країнами. Одне зі свідчень цього - помітне пожвавлення міждержавних контактів на високому рівні. У липні 2001 р. на запрошення Президента України відбувся державний візит Голови КНР Цзянь Цземіня в Україну. Його результатом стало підписання Спільної декларації України та КНР про дружбу і всебічне співробітництво у XXI ст. Наприкінці січня 2002 р. з офіційним візитом КНР відвідав міністр закордонних справ України А. Зленко, який провів кілька зустрічей з високими китайськими посадовцями. У лютому 2002 р. проблеми двостороннього економічного співробітництва розглядалися в ході політичних консул^. _> Міністерстві закордонних справ України за участю заступника міністра закордонних справ КНР Лі Чжаосіна.

Перед українськими урядовцями та представниками бізнесових кіл постало декілька найважливіших завдань у галузі розвитку українсько-китайської економічної співпраці. По-перше, йдеться про збільшення товарообігу між двома країнами, який має максимально відповідати їх економічному потенціалу. В цьому напрямі позитивні зрушення відбулися вже в 2001 p., також 2002 p., коли лише за дев'ять місяців двосторонній товарообіг перевищив 1 млрд доларів (показник за весь 2001 р. - 857 млн). Також необхідно значно активніше виводити на китайський ринок українські високі технології. На сучасному етапі більшість українського експорту в КНР становить продукція металургії та хімічної промисловості. При цьому Китай не приховує зацікавлення українськими ракетними технологіями, технологіями машинобудування, суднобудування, електрозварювання тощо.

Значні перспективи перед Україною відкриває курс Китаю на освоєння своїх західних регіонів. Один з напрямів цього курсу передбачає розвиток сільського господарства, підвищення якості продукції та механізації сільськогосподарського процесу. В цьому контексті з'являються можливості виходу на китайський ринок для українських виробників сільськогосподарської техніки, адже позитивний досвід співпраці вже є. В 2000 р. у Китаї успішно пройшли випробування комбайна ''Херсонець-2000'', який було сконструйовано з урахуванням китайської специфіки маленьких полів кукурудзи. Перспективність співпраці засвідчує створення спільного підприємства у місті Гаочен.

Ще один потенційний напрям двосторонніх економічних відносин підтверджує недосконалість енергетичної інфраструктури західного Китаю, що створює попит на газові, парові, теплові турбіни, труби, обладнання для нафтогазової промисловості. І цей попит цілком може бути задоволений за допомогою українських підприємств у Миколаєві, Харкові, Охтирці, Фрунзе. Китай має надзвичайно потужний гідроенергетичний потенціал, а у найближчій перспективі планується масштабний розвиток гідротехнічних об'єктів. Це дає змогу Україні пропонувати багатий досвід у сфері будівництва гідроенергетичних споруд, не кажучи вже про можливість постачання окремих видів енергетичного устаткування.

За прогнозами китайської сторони у найближчі роки зростатиме попит на металопрокат і металовироби для залізничного будівництва та машинобудування, що створює потенційні перспективи для експорту українських електричних машин для прокатних станів, трубопрокатного обладнання або обладнання для захисту навколишнього середовища у металургійному виробництві.

Потужний імпульс розвиткові політичного й економічного співробітництва між двома країнами дав державний візит у Китай Президента України Л. Кучми та його зустрічі з Головою КНР Цзян Цземіном. Два президенти підписали Спільну декларацію, в якій зафіксовано спільність позицій обох держав стосовно низки актуальних проблем сучасних міжнародних відносин і висловлено підтримку одна одною у важливих для кожної країни питаннях їх внутрішньої та зовнішньої політики. Голова КНР запевнив, що які б зміни не відбувалися на міжнародній арені, Китай завжди буде вважати Україну надійним партнером і другом у Центральній Європі. Важливе значення має також висловлена обіцянка всіляко підтримувати Україну на її шляху до Світової організації торгівлі.

Під час візиту було підписано міжурядову Угоду про співробітництво у сфері інтелектуальної власності та Протокол про співробітництво в галузі авіаційної техніки. Останній дає змогу Україні взяти участь в широкомасштабному проекті модернізації великого парку китайських літаків, прототипами яких є АН-12 і АН-2.

Особливу увагу під час переговорів було приділено співпраці в науково-технічній сфері, насамперед у галузі високих технологій. Про досягнення і серйозність намірів обох країн засвідчує урочисте відкриття першого Українсько-китайського високоте-хнологічного науково-технічного парку в Цзинанській зоні розвитку високотехнологічної промисловості. Тут розташовуються і продовжують створюватись українські виробничі підприємства і потужності. Підготовлено перелік науково-технічних проектів, більшість з яких грунтуються на українських розробках у галузях нових матеріалів, авіабудуванні, верстатобудівної та інструментальної промисловості, точного приладобудування, лазерної техніки та технологій, нових джерел енергії, медичної техніки, захисту довкілля, селекції нових видів рослин тощо. Роботу над деякими проектами вже розпочали українські спеціалісти в Цзинані, а ще майже 50 проектів перебуває на стадії розгляду.

Помітний поступ на сучасному етапі відбувається у співпраці в галузі космонавтики, а також у проведенні низки перспективних наукових розробок, які разом з китайськими партнерами здійснюють Інститут ядерних досліджень, Інститут електродинаміки й Інститут електрозварювання ім. Є. Патона НАН України.

Серйозне зацікавлення китайської сторони у розвитку широкомасштабного співробітництва з Україною, грандіозність вже наявних і розробка нових проектів економічного та науково-технічного партнерства є важливим для України шансом, який вона просто не має права не використати у реалізації національних політичних, економічних і соціальних програм і зміцнення позицій у сучасному світі.

До держав, відносини з якими мають для України стратегічне значення, безумовно, належить ще один азійський гігант -Індія. В часи існування СРСР, який упродовж багатьох десятиліть був для Індії одним з найважливіших і надійних політичних і торговельно-економічних партнерів, внесок України у зміцнення цього партнерства був дуже помітний. Українські підприємства брали активну участь у створенні металургійної промисловості Індії, електроенергетики, проведенні геологорозвідувальних робіт, постачанні важливої продукції машино- і приладобудування тощо.

Після проголошення незалежності України видавалося, що важлива для неї тісна співпраця з Індією буде продовжуватись, так би мовити, майже ''автоматично''. Саме до Індії був здійснений 1992 р. перший офіційний візит першого Президента України Л. Кравчука, під час якого було підписано низку двосторонніх договорів та угод. Одн^к поступово відносини між Україною й Індією втратили позитивну динаміку і перейшли у фазу тривалого ''застою''.

Такий стан справ став наслідком певних змін у системах зовнішньополітичних пріоритетів обох держав в умовах геополіти-чних трансформацій кінця XX ст. Індія дбала насамперед про зміцнення її національної безпеки з огляду на непрості відносини з сусідніми державами (Пакистаном і Китаєм), виведення на новий рівень співпраці з найвпливовішими державами світу і входження до ''клубу'' провідних світових держав та отримання статусу постійного члена Ради Безпеки ООН. Україна зосередила зусилля на зміцненні національного суверенітету, налагодженні рівноправних і взаємовигідних відносин із провідними державами Заходу і СНД, створенні умов для просування в європейські та євроатлантичні структури. Наслідком стало недостатнє врахування кожною з двох держав національних інтересів другої, що гальмувало розбудову їх двосторонніх відносин. Характерний приклад - відомий ''танковий контракт'' України з Пакистаном і реакція на нього Індії.

Такий розвиток подій не відповідав інтересам обох країн і спонукав до пошуку шляхів відновлення взаємовигідної співпраці. З 2001 р. відносини двох держав починають виходити із стану ''застою''. За обопільною згодою 2002 р. став роком відновлення українсько-індійського партнерства.

Переконливим свідченням цього став здійснений у жовтні 2002 р. офіційний візит в Індію Президента України Л. Кучми. В ході його сторони підписали кілька міждержавних угод про співпрацю в різних галузях і висловили прагнення сприяти його розширенню. Зокрема, індійські партнери виявили зацікавлення у розвитку співпраці в галузі виробництва продукції важкого, енергетичного і транспортного машинобудування, чорної металургії. Особливо перспективна участь України в реалізації масштабної індійської програми нарощування енергетичних потужностей, яка передбачає реконструкцію багатьох діючих і будівництво нових електростанцій. Україна вже бере участь у будівництві великого гідроенергетичного комплексу ''Тері'', поставивши для нього гідротурбіни й інше устаткування, а також у спорудженні теплоелектростанцій в Корбі, Бакрі, Нейвелі, Обрі, заводу важкого енергетичного обладнання в Хардварі. Помітним буде і внесок українських партнерів у розвиток атомної енергетики Індії. Зокрема, під час згаданого візиту Президента України було підписано договір про постачання акціонерним товариством ''Тур-боатом'' (м. Харків) чотирьох енергоблоків для атомних електростанцій ''Кайга'' і ''Раджа стан''.

Вигідною є також пропозиція України про участь у реалізації індійськихпрограм модернізації підприємств металургії, реконструкції газопроводів, автодорожніх шляхів та інфраструктури. Під час переговорів у Індії сторони домовились про розвиток співпраці в галузі науки і технологій, космічних досліджень, освіти. Зазначена також перспективність військово-технічного співробітництва, зокрема у спільному українсько-російсько-індійському проекті військово-транспортного літака нового покоління АН-70. Загалом, враховуючи грандіозні масштаби та динамізм розвитку економіки Індії, зростання її політичного впливу в сучасному світі, завдання широкого і всебічного розвитку українсько-індійського співробітництва, безумовно, набуває пріоритетного значення.

Надзвичайно перспективним для України є економічне співробітництво з країнами Південно-Східної Азії. Вони володіють величезним економічним потенціалом, природними ресурсами та порівняно високими темпами розвитку. Здебільшого економіка цих країн має вузький спектр економічного розвитку, обмежуючись розробкою і продажем природних копалин або розвитком сільського господарства (окрім Сінгапуру та Малайзії). Найбільші обсяги торгівлі Україна має з Індонезією та В'єтнамом. Проте навіть у контактах із цими країнами в України переважає експорт сировини, напівфабрикатів та металургійної продукції. Експорт високих технологій майже відсутній. На думку фахівців, рівень торговельних контактів України з цими країнами дуже далекий від потенційно можливого і навіть тяжіє до зменшення. Особливо дивним це виглядає у випадку В'єтнаму, з яким Україна мала традиційно тісні відносини ще за радянських часів. Про те український експорт міг би задовольнити потреби В'єтнаму в устаткуванні для видобування нафти, гідроелектростанцій, у будівництві енергооб'єктів, вантажівок, суден, у будівельних мате

ріалах, мінеральних добривах тощо. З деякими країнами південно-східного азійського регіону Україна взагалі не має економічних контактів, наприклад із М'янмою. Однак є підстави вважати, що українська металопро-дукція, нафтодобувна і гірничодобувна техніка, енергетичне обладнання могли б знайти у цій країні достатньо місткий ринок збуту.

В країнах Індокитаю в українських товаровиробників існують певні об'єктивні труднощі, пов'язані із традиційною насиченістю цього ринку товарами Франції, Японії, Південної Кореї. Проте вже існують приклади вдалої економічної діяльності в цьому регіоні країн Східної Європи (Польща, Болгарія).

Порівняно слабкі позиції України на ринках Південно-Східної Азії передусім пов'язані з недостатньою дипломатичною активністю України в цьому регіоні. Основою цього часто є недостатність інформації про його ринки, що потребує негайного впровадження державних програм із підготовки фахівців-сходознавців.

Надзвичайно важливою для України і водночас дуже специфічною є співпраця з країнами Близького та Середнього Сходу.

Стратегічну важливість цього регіону для України визначають два фактори. По-перше, він найпотужніший у світі видобувай нафти, що автоматично повинно привертати до нього увагу України. І хоча пошук у цьому регіоні альтернативного джерела енергоносіїв не є питанням сьогодення, потрібно очікувати неминучого налагодження ''нафтових'' відносин у майбутньому. Приклад ефективності української дипломатії в сфері пошуку джерел енергоносіїв - тристороння співпраця з Іраном і Туркменістаном, наслідком чого є постачання туркменського газу в Україну в обмін на українські поставки продукції в Іран, який здійснює оплату газових поставок. У цьому контексті Іран без перебільшень можна вважати одним із найперспективніших економічних партнерів України у регіоні. Це засвідчує і цілком очевидне прагнення цієї ізольованої від зовнішнього світу держави вийти на ринки європейських країн. Можливі галузі співпраці - енергетика, нафтогазова та нафтохімічна промисловість, машинобудування, транспорт, сільське господарство.

Ще одним фактором стратегічної важливості близько- та середньо-східного регіону для України є експорт озброєнь і військової техніки (ОВТ). Експорт ОВТ традиційно займає чільне місце в зовнішньоторговельній діяльності України, даючи прибуток щороку близько 600 млн доларів. Причому приблизно половину цього експорту становить абсолютно нова продукція українського виробництва, переважно - авіаційна техніка, бронетехніка, зенітно-ракетні комплекси, боєприпаси. Частка продажу ОВТ у країнах Близького і Середнього Сходу в загальному експорті зброї та технологій України становить до 40%. Тому необхідність розвитку контактів із країнами цього регіону дуже важлива для України. Доказом цього став візит Президента України Л. Кучми в квітні-травні 2002 р. у Сирію, Йорданію та Ліван.

Експорт ОВТ у країни Близького та Середнього Сходу істотно гальмує позиція США: вона класифікує їх як такі, що належать до ''вісі зла'' або до неї наближаються. Саме це, а також не дуже висока платоспроможність країн цього регіону пояснює те, що Україна майже не постачає туди нової зброї, а обмежується ремонтом вже наявної. Фактично єдиною за останні три роки значною поставкою нової зброї був контракт 1999 р. Харківського заводу ім. Малишева із Йорданією на постачання 50 бронетранспортерів БТР-94. Водночас боротьба за поставку в Йорданію унікальної за характеристиками ракети ''Квітник'' не увінчалася успіхом. Отже, військово-технічне співробітництво України із країнами Близького та Середнього Сходу зводиться до модернізації та ремонту старої техніки: БМП-2, БТР-94, ЗРК ''Оса'', ЗРК ''Стріла-10'', АН-18, Т-55. У цьому контексті найперспекти-вніші зв'язки із Сирією, арсенал якої майже повністю складається зі зброї радянського виробництва.

Додаткові можливості для експорту ОВТ в азійський регіон упродовж останніх років створила співпраця із Пакистаном. Підтримка Ісламабадом зовнішньополітичного курсу США після подій 11 вересня 2001 р. дала йому змогу взяти відкритий курс на зміцнення його ВПК. У перспективі державні асигнування на оборону зростуть більше ніж на 10%. Україна має досвід співпраці з Пакистаном на ринку ОВТ. Ще у 1996 р. між двома країнами було укладено відомий великий контракт на суму 640 млн доларів на постачання українських танків Тг80УД. Хоча на певний час подальші активні економічні стосунки були пригальмовані, останні роки демонструють потенціал для їх подальшого розвитку. Найяскравіший приклад - участь української сторони у випуску першого ''ісламського'' танка ''Аль Халід'', для якого наші підприємства постачають моторно-трансмісійну частини та кондиціонери. Окрім цього, Україна братиме участь у створенні кількох ремонтних баз для танків Т- 80УД. Є підстави стверджувати, що пакистанську сторону можуть зацікавити й українські засоби протиповітряної оборони, а також поставки газових турбін, акустичних систем і радіолокаційних пристроїв для запланованого виробництва фрегатів.

Незважаючи на те, що впродовж останніх років спостерігалася тенденція до збільшення світових видатків на зброю, за прогнозами у майбутньому місткість ринку ОВТ буде значно зменшуватись, що негативно позначиться на основних експортерах зброї, до яких належить і Україна. Причиною цього є погіршення економічного становища основних країн імпортерів, розгортання ними власних військово-промислових комплексів, підписання міжнародних угод щодо скорочення наступальних видів озброєнь, ембарго проти деяких експортерів. Спостерігається також падіння світових цін на ОВТ: за останні 10 років у середньому на 23%. Все це неминуче призведе до зростання конкуренції на ринку озброєнь, зокрема і азійському, який становить приблизно половину світового. У зв'язку з цим Україні необхідно активізувати зовнішньо-політичну і економічну діяльність на Близькому і Середньому Сході та в Азії загалом, можливо, використовуючи нові форми роботи. Основою може бути прийнята у квітні 2002 р. урядова постанова про безкоштовну передачу застарілої військової техніки. Цей крок повинен допомогти закріпитись на ринках країн-імпортерів зброї.

Величезні перспективи для політичної, економічної, науково-технічної та культурної співпраці відкриваються перед Україною в державах Латинської Америки. Серед них особливий інтерес становить Бразилія, найпотужніша і найвпливовіша держава в регіоні, яка за обсягом валового внутрішнього продукту входить до десятки провідних країн світу. Українсько-бразильські відносини мають значну політико-правову основу, закладену під час численних взаємних візитів представницьких делегацій обох держав, зокрема під час переговорів на найвищому рівні між Президентами Л. Кучмою та Ф. Е. Кардозо. Ними укладені Договір про дружні відносини та співробітництво (1995), Угода про торговельно-економічне співробітництво та низка інших міждержавних і міжурядових угод. Інтенсивно розвиваються двосторонні контакти парламентарів обох країн, керівників центральних міністерств і відомств, а також прямі зв'язки між окремими бразильськими штатами і українськими областями. Лише за останніх два роки сторони обмінялися 64-ма делегаціями, що засвідчує посилення взаємовигідного діалогу в різних галузях. Сприяє цьому і наявність численної української діаспори в Бразилії: лише в штаті Парана мешкає 400 тис. етнічних українців, і 1996 р. Україна відкрила тут Генеральне консульство. Бразилія першою підтримала кандидатуру міністра закордонних справ України Г.Удовенка на посаду голови 52-ї сесії Генеральної асамблеї ООН; першою у Латинській Америці заявила про підтримку України на виборах до Ради Безпеки ООН на 2000-2001 pp.; проголосувала за українських представників до складу Комісії з міжнародного права, Комітету з прав людини; виступила за переведення України з групи ''В'' до групи ''С'' схеми розподілу видатків на фінансування операцій з підтримки миру ООН. У свою чергу Україна підтримала бразильських кандидатів до Міжнародного суду, а також кандидатуру представника Бразилії на посаду голови 29-ї Конференції ЮНЕСКО.

Плідно розвиваються й українсько-бразильські економічні взаємини. ВАТ ''Запоріжтрансформатор'' виграло (першим з українських підприємств) міжнародний тендер на території Бразилії на постачання електротехнічного обладнання на суму понад 15 млн доларів. Укладено контракт на поставку бразильській компанії ''Гонейр'' літаків Л-410, що пройшли повний ремонт на Харківському авіабудівельному об'єднанні. До співпраці з бразильськими партнерами активно долучаються українські підприємства енергетичного машинобудування та паливно-енергетичного комплексу, чорної металургії, залізорудної промисловості, літакобудування та ін. Загалом очевидною є тенденція до зростання торговельного обороту між Україною та Бразилією, проте загальний обсяг його (140 млн доларів у 2000 р.) залишається недостатнім і не відповідає інтересам та можливостям обох країн. Ретельне вивчення цих можливостей і розробка конкретних програм взаємовигідної співпраці є важливим завданням розвитку українсько-бразильських відносин. Надзвичайно перспективним напрямом є співпраця в космічній галузі. Основи її співробітництва були закладені ще у червні 1996 р. під час відвідин українськими представниками космодрому Алькантара. Актуальними для обох країн стали домовленості про співпрацю з питань будівництва бразильських космічних кораблів, участі українських експертів у науково-консультативній підтримці Бразильської космічної програми, запуску з Алькантара українських транспортних ракет ''Циклон''. Широку програму співробітництва в галузі космічних досліджень було намічено під час візиту в Україну президента Бразилії Ф.Е.Кордози в січні 2002 р.

Додаткові перспективи для українського товаровиробника створює активна розбудова Бразилією залізниць. Це дасть змогу для постачання транспортних засобів та рейок, що і було підтверджено урядовими делегаціями штатів Ріо-де-Жанейро та Парана в Україні.

Певні можливості для просування українського експорту на бразильський ринок створює розвиток судноплавства по Амазонці. Українська пропозиція - це самохідні баржі з автоматизованою системою вантажно-розвантажувальних робіт, сучасні рибальські засоби, пасажирські кораблі, навігаційна техніка, вузли. Перспективність Бразилії - ''гіганта Південної Америки'', торговельно-економічного партнера спонукає Україну до активізації дій на бразильському ринку. Значну зацікавленість у співпраці з Україною висловлюють і керівники провідних бразильських нафтогазових, електроенергетичних, приладобудівних та інших компаній.

Задовільно розвиваються відносини України з Аргентиною. Вона однією з перших визнала незалежність України - 5 грудня 1991 р. У подальшому неодноразово проводилися аргентино-українські зустрічі на найвищому рівні. Остання відбулася під час офіційного візиту Президента Аргентини К. Менема в Україну 28-30 червня 1998 p., під час якої було укладено Договір про дружні відносини і співробітництво між Аргентиною та Україною, а також Угоду про науково-технічне співробітництво. Українська пропозиція економіці Аргентини - модернізація залізничного транспорту, портового господарства, участь у будівництві мостів і каналів, створення вантажного автотранспорту, систем транспортних авіаперевезень, лісового пожежогасіння, розвиток гірничорудної промисловості.

Мають тенденцію до поступового відновлення українсько-кубинські відносини. Під час візиту на Кубу в червні 2000 р. Президента України Л.Кучми були накреслені такі напрями розвитку двосторонніх торговельних відносин: продаж літаків нових моделей, ремонт діючого авіапарку, продаж тракторних двигунів тощо.

Помітний інтерес до розвитку взаємовигідної співпраці з Україною виявляє Венесуела. За оцінками венесуельських бізнесових кіл, це перспективна та багатообіцяюча справа, адже Україна володіє передовими технологіями в галузі нафто- та газодобуван-ня, транспортування енергоносіїв, суднобудування тощо.

Наявність в Україні високих технологій і розвинутої бази окремих галузей машинобудування при відносній слабкості їх в окремих країнах Латинської Америки дає змогу, на думку українських фахівців, розраховувати на суттєве розширення експорту туди української машинотехнічної продукції. Наприклад, Еквадор поставляє в Україну банани, каву, какао, квіти. Натомість Україна має реальну можливість реалізовувати на еквадорському ринку продукцію енергетичного та сільського машинобудування. Перспективним напрямом співпраці з Болівією можуть стати гірничодобувна та гірничопереробна галузі. Аналогічна ситуація у торгівлі з іншими країнами Південної Америки, які мають труднощі з реалізацією їх традиційних експортних товарів - кави, бананів, цукру-сирцю, борошна тощо - і бажають диверсифікувати свої експортні поставки, висловлюючи водночас готовність імпортувати вантажівки-самоскиди, трактори, енергетичне та гірничодобувне устаткування, шляхобудівельну техніку, літаки, сільськогосподарські машини тощо. Існують і реальні можливості залучення українських спеціалістів до реалізації в цих країнах національних програм розвитку енергетики, транспортної інфраструктури, а також проектів розбудови рибного господарства та харчової промисловості.

Одним із найпривабливіших і потенційно наймісткіших ринків світу є Африка. Цей факт не може не братись до уваги при визначенні стратегічних і перспективних напрямів зовнішньої політики України. Фактом, однак, є те, що Україна майже втратила старі, ще ''радянські'' позиції на африканському ринку. Не існує й продуманої державної програми розвитку співпраці з африканськими країнами. Водночас нечисленні поки що контакти з офіційними представниками африканських країн засвідчують про серйозні можливості відновлення взаємовигідної економічної співпраці. Так, під час переговорів у червні 1999 р. у Нігерії Спеціального посланця Президента України О. Майданника з Президентом Нігерії О. Обасаджо сторона-господар висловила зацікавленість у поставках української металопродукції, літаків, сільськогосподарської та шляхобудівної техніки, модернізації цукрових заводів. У травні 2002 р. посол Південно-Африканської Республіки Д. ван Тондер висловив зацікавленість в українських морських патрульних літаках і середніх транспортних літаках, а також зазначив можливість використання українських ракетоносіїв у комерційних запусках та виведенні на орбіту супутників з космодрому Оверберг. Окрім цього, перспективи видобування у ПАР корисних копалин, дорогоцінних металів і каміння є настільки широкими, що цілком можуть викликати і попит на відповідні українські технологічні розробки. Серйозні пропозиції надійшли також від Лівії, яка пропонує ''Нафтогазу України'' взяти участь у розробці нових нафтових родовищ на півночі країни.

Непогані торговельні зв'язки налагоджуються з Арабською Республікою Єгипет. На переговорах у Каїрі українською делегацією, яку очолював віце-прем'єр-міністр Л. Козаченко у жовтні 2002 p., було досягнуто домовленості про поставку Україною в Єгипет щороку 3 млн т пшениці та 1 млн т кукурудзи. Укладено також контракти на постачання в АРЄ українського цукру, соняшникової олії. Такий успіх пов'язаний з тим, що Єгипет лише на 50% забезпечує себе продуктами харчування. Тому дуже важливим для українських виробників є завдання закріпитися на єгипетському ринку і розширити асортимент та обсяги поставок продовольчих товарів.

Зазначимо, отже, що нарощування обсягів експорту є необхідною умовою інтеграції України у світове господарство. Оскільки ж доступ нашої продукції на ринки розвинених країн обмежений, то набагато перспективнішим виглядає просування на ринки країн колишнього так званого третього світу, а також країн СНД. Саме тут для України є найбільше можливостей зайняти ''свою нішу'' в світовій господарській системі, яка буде найкраще працювати на зростання національної економіки і, відтак, на темпи реалізації курсу на європейську інтеграцію.

Розділ XII ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Основною закономірністю сучасного світового розвитку стала глобалізація. Об'єктивні і закономірні процеси - глобалізація розвитку, глобальна трансформація, інтеграція. З початку XXI ст. стала реальною загроза тотальної силової глобалізації, тепер вона вже реально є головним законом світового розвитку. Для одних країн це несе нові перспективи, для інших - великі загрози. Не може залишитися осторонь цих процесів Україна у зв'язку з її розташуванням між Сходом і Заходом, а також історичними та політичними реаліями.

Геополітичне положення України на межі двох великих циві-лізаційних просторів - європейського та євразійського було і є одним із визначальних факторів її історичної та політичної долі. Географічно Україна завжди була і залишається центрально-європейською державою. Історично і політично тривалий період більша частина території України перебувала під впливом євро-азійської соціально-культурної традиції, перебуваючи у складі Російської, потім Радянської імперії. Національна ментальність виявилася розщепленою, відповідно, не було єдиних геополітичних пріоритетів, національних інтересів, єдиної національної стратегії. Все це зумовило невдачу побудови національної держави на початку XX ст., а також сучасні труднощі становлення України як євроазійської держави.

Проте чітке визначення геополітичних пріоритетів, консолідація у масовій свідомості основних національних інтересів є однією з найважливіших передумов стабільного розвитку кожної сучасної держави.

Національні інтереси, як і геополітичні пріоритети, виводяться, безумовно, з основних цінностей суспільства, таких, як ''виживання'', ''свобода'', ''демократія'', ''економічний добробут'', ''розвиток'', ''соціально-культурні традиції'' та орієнтації, інші внутрішні (національна ментальність і домінуюча ідеологія, екологічна система тощо) і зовнішні (міжнародне середовище, зокрема геополітичне, союзи, блоки, історичний досвід і традиції міжнародних відносин тощо) параметри. Формування відносно стабільної, загальноприйнятої, несуперечливої і самоузгодженої системи національних інтересів і геополітичних пріоритетів - визначальне завдання національної еліти в процесі державотворення.

Однією з проблем України в реалізації цього процесу була внутрішня непідготовленість України до незалежності, відсутність єдиної національної ментальності, загальноприйнятих національних цінностей. Перед Україною постали проблеми:

• прискорена побудова національної держави вимагала консолідованої національної ментальності;

• швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже важкою (якщо не неможливою) без сильної унітарної держави.

Намагання розв'язати окремі проблеми одночасно виявилися дуже нагальними. Внаслідок тринадцятилітніх пошуків Україна лише зараз підійшла до розуміння цілеспрямованого формування геополітичних пріоритетів, уніфікованої системи національних інтересів і виваженої національної стратегії.

Перші спроби визначити основні для України категорії та поняття були зроблені ще всередині 1991 р. В Україні та на Заході була надрукована серія статей, де визначалися головні національні інтереси та геополітичні пріоритети, втілення в життя і захист яких гарантували б виживання України - незалежної суверенної держави. Були окреслені також і загрози національній безпеці України.

Порівняння цих визначених 1991-1992 pp. національних інтересів і загроз національній безпеці України з реальними досягненнями процесу державотворення дає змогу дійти висновку, що з'явилися нові вагомі загрози. Розглянемо цю зміну, зауважуючи лише зовнішні фактори (див. таблицю).

Україна у своєму державотворенні зробила надзвичайно багато помилок. Коли прийшло усвідомлення, що реальна політична незалежність неможлива без незалежності економічної, змусило правлячу еліту висунути програму економічних реформ як центральну тезу внутрішньої та зовнішньої політики України. Проте, на жаль, послідовності у її втіленні в життя немає.

Стимульовані ззовні міжнаціональні конфлікти та територіальний розкол України Стимульовані ззовні регіональні конфлікти і територіальний розкол України

Економічна блокада і ядерний шантаж Економічний шантаж і цілеспрямовані акції з підриву економіки України та блокування її економічної незалежності

Територіальні претензії та втягування України до міждержавних конфліктів Невизначеність багатьох кордонів й іноземне економічне ''проникнення'' як форма встановлення політичної залежності

Панслов'янська ідеологія та російське соціально-культурне домінування Панслов'янська ідеологія та російське соціально-культурне й інформаційне домінування

тегічних партнерів'', що на практиці дуже часто нагадували без-принциповість. Одночасна орієнтація на полярні центри сили, балансування на суперечностях потенційно небезпечні і завжди були ефективною тимчасовою тактикою, однак поганою стратегією. Крім цього, формування й імплементація ефективної стратегії неможлива без попереднього визначення геополітичних пріоритетів, чіткого усвідомлення національною елітою ролі та місця України в регіональному і глобальному геополітичному просторі. Отже, питання геополітичного вибору України перетворюється із загальнотеоретичної проблеми у визначальний фактор її історичного і політичного майбутнього. Це важливо тому, що стабільність всієї Євроатлантичної системи на сучасному етапі залежить від посткомуністичних країн Балто-Чорноморського поясу (''вісі Європи''). Це країни Балтії, Польща, Україна, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина. Маючи міцні стратегічні позиції, ці країни визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Україна посідає ключове місце на Балто-Чорноморській вісі. Це зазначають і представники атлантизму, і прихильники євразійства.

Однак з існуванням незалежної України не можуть погодитися політичні діячі Росії. Вони розглядають незалежну Україну як загрозу своїй національній безпеці. Північний сусід не бачить України поруч як необхідну умову розвитку своїх вигідних стосунків з Європою і Заходом загалом. Російська стратегія передбачає особисте лідерство представляти перед Заходом інтереси ''країн колишнього союзу''.

Основні напрями стратегії Росії зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського договору та СРСР. Особливе місце відводиться інтеграційним процесам у зоні ''російського впливу'', можливостям і механізму СНД. Головні стратегічні пріоритети політики Росії до СНД завжди визначалися намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, засіб просування і втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій Росії далеко за її сучасними межами. Первісно сформований як об'єднання незалежних держав, СНД поступово трансформувався у повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. Росія не лише хоче були лідером і новим центром СНД, а й відкрито заявляє свої права на повне домінування у цій організації. Вона не має наміру будувати відносини в СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права, поважати економічний та політичний суверенітет і територіальну цілісність її членів. Це, зрештою, зрозуміли більшість лідерів пострадянських держав, які навіть ігнорують саміти глав держав СНД. Тому обрання Президента України Л. Кучми головою Ради СНД повинно би, за планом Росії, реанімувати СНД. Реальну політику Росії стосовно України й інших держав СНД визначає стратегія відродження нової наддержави на теренах СНД під контролем Росії.

І хоча існують теорії, які передбачають хід подій, що Росія зможе відмовитись від традиційної ролі ''старшого брата'', ''захисника'' всього пострадянського простору і почне поводитись як ''нормальна'' країна до своїх сусідів, проте у багатьох випадках ці теорії можуть розглядатись серйозно лише як класичний приклад спроб видання бажаного за дійсне, оскільки вони повністю ігнорують величезну соціальну інерцію 145-мільйонного народу з 400-літньою історією перманентної експансії і домінування над іншими країнами. Це засвідчують сучасні події. Ментальність такого народу не може бути змінена за десять років. Для цього процесу потрібна зміна поколінь.

Розглянемо коротко проблему: Україна - Захід. Як уже згадувалось, Україна посідає ключове місце на євразійському просторі і фактично контролює основні транспортні коридори між двома цивілізаціями і в широтному, і в меридіанному напрямах. Тим часом політика Заходу до України в перші роки її існування як незалежної держави була не менш суперечливою і непослідовною, ніж політика України до Заходу. В певних аспектах вона залишається такою і на сучасному етапі. Причини цього явища полягали і в повільності формування на Заході нової стратегії до посткомуністичних країн, і в традиційній та дуже шкідливій звичці Заходу дивитися на пострадянський простір ''очима Москви''. Водночас Росія створювала у світового співтовариства імідж України як ''авторитарно-націоналістичного'', ''безвід повід аль-но-неокомуністичного'' режиму.

Політика Заходу до України почала змінюватися лише з початку 1994 p., коли наміри Росії стосовно відродження нової наддержави на геополітичному просторі колишнього СРСР стали цілком очевидними. Сигнали ''раннього попередження'' провідні аналітики почали робити ще раніше. Так, 8 лютого 1994 р. Україна, позитивно оцінивши ініційовану НАТО Програму ''Партнерство заради миру'' як важливий елемент загальної структури європейської стабільності та безпеки, першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керівництву НАТО презентаційний документ з приводу власної участі у програмі ПЗМ. У березні започатковані безпосередні консультації України з НАТО за формулою ''16+1''.

Політичною подією стало підписання у Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України та лідерами всіх держав - членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Мета - розвиток відносин ''особливого і ефективного партнерства'', яке ''сприятиме стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі''.

Країни - члени НАТО підтримали гарантії безпеки, що отримала Україна від усіх п'яти ядерних держав - учасниць ДНЯЗ як без'ядерна держава - учасниця цього договору. Сторони визначили форми реалізації співпраці, сфери та механізми проведення консультацій з питань запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів і проведення гуманітарних операцій. У Хартії зазначено: ''Україна та НАТО створять кризовий консультативний механізм для проведення спільних консультацій в будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці''.

У тому ж розділі йдеться про те, що ''союзники по НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без'ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як ключові фактори стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому''. Отже, Україна отримала важливу психологічну підтримку найсильнішого оборонного альянсу світу. Хартія має важливе практично-політичне значення. Важливим етапом зближення України і НАТО стала ''Державна програма співробітництва України з Організацією північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року'', затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. У ній наголошено: ''Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі і вагому складову системи загальноєвропейської безпеки''.

Ці кроки України до НАТО було продовжено рішенням РНБОУ від 23 травня 2002 p., де зазначено, що розпочато процес, кінцевою метою якого є вступ України в НАТО. Це рішення має велике позитивне значення для України. Членство в НАТО надасть Україні такі переваги:

1) об'єднання з Великою Європою, достатні гарантії безпеки, що сприятимуть подальшій демократизації та розвиткові України в колі розвинених європейських держав;

2) втрата статусу буферної держави між Росією і НАТО, гарантії збереження незалежності незалежно від того, як розвиватиметь ся Російська Федерація;

3) гарантії проти територіальних домагань, підтвердження недоторканості кордонів;

4) збільшення інвестиційної привабливості України, кращі перспективи приєднання до ЄС;

5) благотворний демократизуючий вплив на внутрішньо-політичне життя в Україні, зменшення впливу внутрішніх і зовнішніх антидержавних сил на процеси в країні;

6) ближчі та взаємокорисні відносини із західними сусідами,участь у процесах регіональної та континентальної інтеграції;

7) поширення американської ''ядерної парасольки'' на територію України;

8) відродження оборонної індустрії України, прискорення реформування Збройних Сил;

9) прискорення ринкових реформ;

10) доступ до технологій НАТО.

Геополітичний клімат, що створюється в Центрально-Схі-дній Європі внаслідок розширення НАТО, задовольняє інтереси України як суб'єкта міжнародної політики значно більшою мірою, аніж у випадку моноцентричного домінування Росії. Особливо важливим є введення до НАТО західних сусідів нашої держави. Через кордон у випадку загрози національній безпеці України могла б безпосередньо надходити допомога від Альянсу. Західний кордон держави, який лише з теперішніми членами НАТО Польщею й Угорщиною становить відповідно 542 і 135 км, здатен стримуюче впливати на потенційного агресора чи державу - недоброзичливця України. Безсумнівно, існування кордону з країнами НАТО вже позбавило і ще позбавить Україну чималих загроз, розмір і руйнівний потенціал яких вкрай небезпечний для існування держави. Розширення НАТО на країни-сусіди України має ще й стратегічне значення, особливо завдяки тому, що політика НАТО продовжує ґрунтуватися на стратегії ''відкритих джерел''. Якщо ж говорити про негативні наслідки розширення НАТО для міжнародного клімату у регіоні Центрально-Схід-ної Європи, то вони пов'язані виключно із реакцією Росії на цей процес. Однак вони тимчасові та незначні порівняно з перевагами, які має розширення НАТО для процесу поширення зони стабільності та безпеки в Європі.

Проблему Україна - НАТО необхідно розглядати і з огляду на воєнну безпеку України. Незаперечним є те, що національна безпека такої держави як Україна може бути забезпечена або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування, або участю у впливових і потужних воєнних блоках чи альянсах. Україна, відмовившись від засобів ядерного стримування та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, практично унеможливила формування самодостатньої системи безпеки України. Отже, для надійного гарантування безпеки України існує єдиний вихід - вдатися до союзницьких відносин із стороною, яка має адекватний загрозам ядерний потенціал. Причому ця сторона має бути демократичною і водночас не мати значних інтересів, антагоністичних українським національним інтересам. Такими сторонами є два представники Заходу - НАТО і США. Становище з гарантуванням зовнішньої безпеки України ускладнюється тим фактом, що її Збройні Сили не здатні повною мірою гарантувати безпеку держави.

Україна не здатна також накопичити достатню кількість мобілізаційних ресурсів. У державі існує морально-духовна криза. Україна хоче володіти значними і якісним з воєнного погляду демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для її виробництва. Вона, на жаль, не використовує такий ресурс. Це відбувається насамперед через недостатній рівень патріотизму і відповідальності керівництва держави.

Відносини України із США у сфері безпеки особливі тим, що мають певну перспективу автономного розвитку як варіанту євроатлантичної інтеграції з меншими залученнями європейських держав. Це можливе завдяки унікальним військово-політичним і технічним можливостям США, їх потенціалу, об'єктивній зацікавленості у процесах, що відбуваються в регіоні Центрально-Східної Європи. Співпраця зі США у сфері безпеки має й перевагу стосовно здатності швидко реалізуватися, на відміну від процесу вступу до НАТО, який може тривати кілька років. Однак поки що політичні умови в Україні (вбивство журналіста Г.Гонгадзе, касетний, ''кольчужний'' скандали) значно погіршили перспективи співпраці України і США в галузі безпеки.

Керівництво Української держави, незважаючи на заяви про намір здобути членство в НАТО, не використовує повною мірою сприятливість міжнародної ситуації для побудови оборонної системи, яка відповідала б сучасним вимогам. Адже декларації не означають реальних дій, яких не вистачає. Для цього потрібна політична воля, компетентність і відповідальність лідерів держави.

НАТО - відкрита організація демократичних держав, створена для гарантування безпеки своїм членам. Вона довела свою ефективність. Тому для розвитку плідної співпраці з альянсом необхідна чітка політика викорінення антинатовських і антизахід-них штампів у певної частини населення, які використовуються ворогами незалежної України.

Безумовно, що тим імовірнішою може бути допомога Заходу і в сфері безпеки зокрема, чим швидше Україна просуватиметься шляхом внутрішніх політичних і економічних реформ. При їх успішному здійсненні Україні буде легше інтегруватися в європейські структури. Зрештою, співпраця з НАТО покликана зміцнити незалежність України.

Доцільно наголосити на необхідності розробки механізму прискорення процедури вступу України до НАТО. Тому для реалізації співпраці з євроатлантичною спільнотою необхідно:

• у найкоротший термін модернізувати Збройні Сили. Домогтися високого професіоналізму, бойової підготовки і озброєння професійної частини армії, водночас зберігаючи і нарощуючи мобілізаційні можливості, що існують в умовах закріпленого в Конституції України загального військового обов'язку. Для цього необхідно використати досвід військ територіальної оборони Великої Британії, Балтійських країн тощо. Необхідно зробити національну оборону пріоритетним напрямом державної політики:

1) піднести престиж армії і силових структур у суспільстві;

2) провести кадрові зміни та ротації на всіх щаблях силових структур і державного апарату з метою підвищення їх патріотизму і професійного рівня;

3) проводити економічну й енергетичну політику в союзі зі Західними державами, домогтися зростання західних інвестицій і більшої присутності західних компаній на українському ринку;

4) за допомогою інформаційних засобів держави здійснити інтенсивну роз'яснювальну роботу серед населення з метою пропаганди євроатлантичного вибору. Забезпечити доступ в український інформаційний простір європейських та американських ЗМІ, що підтримують європейський вибір України, та добитися витіснення з українського інформаційного простору ЗМІ тих держав, які виступають проти євроатлантичної інтеграції України;

5) налагодити якнайтісніші взаємовигідні відносини в усіх сферах з окремими країнами - членами НАТО (зокрема, із сусідами України);

6) брати участь у максимальній кількості інтеграційних організацій, що існують на Заході;

7) ефективним управлінням держави, зокрема у сфері економіки, та конкретними політичними заходами зменшити вплив і можливість антипатріотичних сил, насамперед сепаратистських;

8) відновити добрі взаємовідносини та провести переговори зі США про можливості укладання військово-політичного союзу з цією країною у випадку загрозливого для України розвитку подій у реґіоні;

9) посилювати військову співпрацю України із США і НАТО;

10) забезпечити виведення з території України частини Чорноморського Флоту РФ, насамперед з території поза межами Севастополя, а згодом - і із Севастополя.

Ці дії повинні бути деталізовані в ході практичного втілення. На сучасному етапі вище українське керівництво виявляє достатнє розуміння важливості співпраці з НАТО для досягнення цілей зовнішньополітичної безпеки України.http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/books/_book-759.htm