- •2. Шигельоз – інфекційна хвороба людини з переважним запаленням дистального відділу товстої кишки, яка супроводжується явищами інтоксикації та проносом. Збудник е шигела 4 серогруп.
- •7. Вірусний гепатит — гостра інфекційна хвороба з переважним ураженням ретикуло-ендотеліальної системи травного каналу і печінки; характеризується інтоксикацією, часто супроводжується жовтяницею.
- •9. Гострі респіраторні вірусні інфекції (грві) — група вірусних інфекцій, яка характеризується загальним інтоксикаційним синдромом і переважним ураженням слизових оболонок дихальних шляхів.
- •22. Правець — гостра інфекційна хвороба, яка спричиняється анаеробним мікробом сі. Tetanі та проявляється тонічними і тетанічними судомами скелетних м'язів, що ведуть до асфіксії.
- •24. Чума - це важке інфекційне захворювання, що відноситься до карантинних захворювань. Викликається бактерією іерсіній (Iersinia pestis).
- •25. Туляремія (tularemia) — гостра природно-осередкова інфекційна хвороба з різними шляхами зараження, яка перебігає у вигляді септицемії з ураженням лімфатичних вузлів, шкіри і легенів.
25. Туляремія (tularemia) — гостра природно-осередкова інфекційна хвороба з різними шляхами зараження, яка перебігає у вигляді септицемії з ураженням лімфатичних вузлів, шкіри і легенів.
Етіологія. Збудник туляремії (Francisella tularensis) — дрібні (0,2-0,5 мкм) кокоподібні та паличкоподібні бактерії, які зрідка приймають форму ниток (до 8 мкм завдовжки). Мікроб не рухливий, за Грамом не забарвлюється, спор не має. В організмі тварин може утворювати ніжну капсулу. Туляремійні бактерії — аероби. Ферментативні властивості в мікроба виражені слабко. Резервуаром інфекції в природі є більше ніж 80 видів тварин, але не всі вони відіграють важливу роль в її розповсюдженні. Основним джерелом служать гризуни: водяні щури, миші, полівки, піщанки, зайці, ондатри та інші. Заражатися можуть вівці, корови, коні, верблюди.
Клініка. Інкубаційний період при туляремії — частіше в межах 3-7 діб, іноді скорочується до декількох годин або, навпаки, подовжується до 2-3 тиж. Захворювання починається гостро— з ознобу й швидкого підвищення температури тіла до 38-40 °С. Рано з'являються інтенсивний біль голови, запаморочення, м'язовий біль, виражене нездужання, втрачається апетит; можливі блювання, носові кровотечі. Хворі нерідко ейфоричні. Обличчя і кон'юнктиви гіперемовані, судини склер розширені. У дітей перших років життя можуть з'являтися риніт, фарингіт. На шкірі іноді виникає еритематозне, папульозне, везикульозне або геморагічне висипання, на слизовій ротової порожнини — петехії. Язик вкритий нальотом. Багато підшкірних лімфовузлів збільшені до розмірів горошини або волоського горіха. Вже з 2-го дня пальпується збільшена печінка, на 5-8-й дні — селезінка. Пульс частий, артеріальний тиск знижений. Аналіз крові вказує на лейкопенію, паличко-ядерний зсув, лімфо- й моноцитоз, підвищену ШОЕ. При тяжкому перебігу хвороби з'являється лейкоцитоз, зникають еозинофіли. В сечі — альбумін, еритроцити, лейкоцити, циліндри. Протягом першого тижня гарячка постійного типу, далі — ремітуюча, рідше — інтермітуюча або хвилеподібна. Триває 1-5 тиж, знижується літично. В період реконвалесценції може зберігатися субфебрилітет. Залежно від локалізації основного патологічного процесу розрізняють такі клінічні форми: бубонну, виразково-бубонну, око-бубонну, абдомінально-бубонну, абдомінальну (кишкову), легеневу і генералізовану. За тривалістю перебігу туляремія буває затяжною й рецидивуючою. Перебіг хвороби може бути легким, середньої тяжкості й тяжким.
Діагностика.: Лабораторна діагностика туляремії базується на серологічній реакції, шкірно-алергічній пробі та біологічному методі. З імунологічних методів провідне значення має реакція аглютинації із сироваткою крові хворого та туляремійним діагностикумом (стандартизована суспензія мікробів в ізотонічному розчині натрію хлориду). Аглютиніни з'являються у крові хворого до 10-го дня захворювання, їхній діагностичний титр 1:100 й вище. При повторному дослідженні через 7-10 днів відмічається наростання титру антитіл, що не спостерігається в імунізованих і тих осіб, котрі перенесли туляремію в минулому. З метою прискореного отримання результатів замість традиційного об'ємного методу (за типом реакції Відаля) можна використовувати кров'яно-крапельну реакцію аглютинації з дослідженою кров'ю, лізованою дистильованою водою, або мікросерореакцію з цільною кров'ю на склі. Обидва методи напівкількісні. Порівняно з реакцією аглютинації чутливішою є РНГА, для постановки якої використовують консервований завис еритроцитів, сенсибілізованих туляремійним антигеном.
Лікування.: Хворі підлягають госпіталізації в інфекційні стаціонари. В комплексній терапії основне значення мають антибіотики. Найефективніший стрептоміцин — дорослим по 0,5 г 2 рази на добу внутрішньом'язово Менш ефективні тетрациклін (добова доза 1,5-2 г), доксициклін (0,2 г), левоміцетин (2 г), канаміцин (3-4 г), неоміцин (2 г), гентаміцин (0,24 г), які мають бактеріостатичну дію. У випадках легеневої та генералізованої форм туляремії добову дозу вказаних антибіотиків збільшують в 1,5 разу.Препарати тетрацикліну доцільно поєднувати з ам-ноглікозидами. Навпаки, категорично протипоказаним є парентеральне застосування канаміцину або неоміцину в поєднанні з стрептоміцином у зв'язку з токсичною дією їх на VIII пару черепно-мозкових нервів, яка може сумуватися. З дезинтоксикаційною метою доцільно застосовувати гемодез, поліглюкін, стандартні сольові розчини з глюкозою. Широко використовують вітаміни й десенсибілізуючі засоби.
26. Сибірка - гостра зоонозна хвороба, яка спричиняється Вас. anthracis і перебігає з явищами інтоксикації, серозно-геморагічного запалення шкіри та лімфатичних вузлів, рідше - у генералізованій формі.
Епідеміологія. Основним джерелом інфекції для людини є хворі травоїдні сільськогосподарські (кози, вівці, корови, коні) та дикі тварини. Зараження людини відбувається контактним шляхом (через подряпини, порізи, садна) при догляді за хворими тваринами, їх забою, зніманні шкіри, розбиранні туші, при виконанні земляних робіт, зрідка - при вживанні недостатньо термічно обробленого зараженого м'яса, аспіраційним шляхом, при укусі мухи-жигалки.озрізняють побутову і професійну захворюваність на сибірку. Частіше хворіють сільські жителі. Характерна літньо-осіння сезонність. Після хвороби залишається відносний імунітет. Сибірка зустрічається переважно в країнах Азії, Африки, Південної Америки і Південної Європи. В Україні спостерігаються лише поодинокі випадки захворювання на сибірку.
Клініка. Інкубаційний період триває 2 - 14 днів. Виділяють локалізовану і генералізовану форми сибірки. Найчастіше спостерігається локалізована (шкірна) форма з ураженням відкритих ділянок тіла (щоки, повіки, лоб, шия, кисті, передпліччя). На місці проникнення збудника виникає щільна червоно-синюшна плямка, яка перетворюється у папулу. Наростають відчуття печії і свербіння. Потім папула наповнються рідиною і тріскає. Наслідок утв. виразка. Потім по краях вона розширюється. Через 1- 2 тиж у центрі виразки утворюється чорний, безболісний, щільний струп (нагадує вуглинку), що оточений запальним багряно-синюшним валиком. Таким чином формується карбункул, діаметр якого може досягати 8- 10 см. Карбункул не нагноюється. Довкола нього поширюється виражений набряк, особливо в місцях, де є пухка підшкірна клітковина. Зрідка трапляються едематозний, бульозний і еризипелоїдний варіанти шкірної форми сибірки, які вважають атиповими.
Виразність симптомів інтоксикації - головний біль, розбитість, підвищення температури тіла, зміни з боку серцево-судинної системи - залежить від ступеня важкості хвороби. Розвиток карбункула супроводжується не лише регіонарним лімфаденітом, але й запаленням віддалених лімфовузлів.
Генералізована (септична) форма може розвинутись первинно або як наслідок локалізованої форми. Вона характеризується дуже важким перебігом. Починається хвороба гостро з гарячки, головного болю, слабкості, блювання. З'являються відчуття стиснення за грудиною, задишка, біль у грудях при диханні, сухий кашель з серозкнм або серозно-геморагічним харкотинням.
Діагностика.: розпізнаванні локалізованої форми сибірки слід враховувати дані епідеміологічного анамнезу (професію хворого, контакт з хворими тваринами або сировиною від них), наявність безболісного карбункула з обширним набряком і регіонарним лімфаденітом, загальнотоксичні прояви. Підтвердженням діагнозу є виділення культури збудника з вмісту везикули, випоту з-під струпа, при септичній формі - з харкотиння, блювотиння, калу, крові. Матеріал забирають і досліджують, дотримуючись правил роботи при особливо небезпечних інфекціях. Мікробіологічне дослідження включає: мікроскопію мазка, пофарбованого за Грамом, розчином Ребігера за Пєшковим або обробленого люмінесцентною сироваткою; посів на м'ясо-пептонний агар і бульйон; зараження лабораторних тварин
Лікування.: При підозрі на сибірку хворий підлягає негайній госпіталізації в інфекційний відділ в окрему палату чи бокс. Лікування передбачає застосування антибіотиків (бензилпеніцилін, цефалоспорин, тетрациклін, левоміцетин) і протисибіркового імуноглобуліну. З патогенетичних засобів призначають сольові розчини, плазму, при важкій формі преднізолон. Реконвалесцента виписують після повного клінічного одужання. У випадку генералізованої форми сибірки треба отримати два негативні результати дослідження харкотиння, крові, випорожнень, сечі на збудника.
27. Бруцельоз — гостра інфекційна хвороба з групи зоонозів, яка має схильність до хронічного перебігу і супроводжується ураженням лімфоїдно-макрофагальної, опорно-рухової, нервової, серцево-судинної та урогенітальної систем. Збудник належить до роду і сімейства Brucellaсеае.
Епідеміологія. Джерелом інфекції найчастіше є вівці та кози (Вг. melitensis), велика рогата худоба (Br. abortus), рідше—свині (Br. suis), дуже рідко—коні, верблюди, собаки, коти. Терміни носійства бруцел у дрібної та великої рогатої худоби коливаються від кількох тижнів до 5 років і більше. Збудник передається людині аліментарним і контактним шляхами, частіше під час догляду за тваринами при окоті та отеленні. Основними чинниками передачі інфекції є сире молоко, бринза, кумис, шерсть, шкіра хворих тварин і бактеріоносіїв. Сприйнятливість людей висока. Максимальна захворюваність припадає на другу половину зими і весну.
Клініка.: Інкубаційний період складає 1—4 тиж. Розрізняють субклінічні, клінічно виражені (гостру, підгостру, хронічну і повторну) і резидуальні форми хвороби. Гострий бруцельоз триває до 3 міс, підгострий — від 3 до 6 міс, хронічний — понад півроку. Гостра форма починається раптово з підвищення температури тіла до 39—40 °С, рідше—поступово. Хворі скаржаться на нездужання, головний біль, втрату апетиту, дратівливість, безсоння. Далі приєднуються легкий біль у попереку, м'язах і суглобах, мерзлякуватість. У розпалі хвороби гарячка частіше ремітуючого або неправильного типу, рідше—субфебрильна. Особливістю гарячкової реакції є те, що хворі довший час зберігають задовільний стан і працездатність. Підвищенню температури передує озноб; на зміну відчуттю жару приходить заливний піт. У перші дні хвороби лице гіперемійоване, очі блищать. Згодом шкіра стає блідою, може з'явитися геморагічна висипка, рідше—уртикарна, еритематозна, папульозна, скарлатиноподібна. Часто виявляється полі-мікроаденіт. Пульс прискорений, тони серця ослаблені, на верхівці—функціональний систолічний шум. Язик з нальотом. У 2/3 хворих різко збільшена печінка, однак біохімічні показники її функціонального стану, як правило, залишаються в нормі. У більшості хворих збільшена селезінка. Відносно часто виникають орхіти, епідидиміти, аднексити, ендометрити, порушення менструального циклу. Хронічний бруцельоз характеризується рецидивуючим перебігом з різноманітною і лабільною симптоматикою. У клінічній картині домінують полівогнищеві ураження опорно-рухового апарату, нервової, сечостатевої систем, вісцеральних органів. Залежно від їх функціонального стану розрізняють стадії компенсації, субкомпенсації і декомпенсації.
Діагностика.: грунтується на епідеміологічних даних (робота з тваринами, реєстрація у них бруцельозу, вживання інфікованих продуктів) і таких характерних ознаках, як гарячка, озноб, заливний піт, гепатолієнальний синдром, мікрополіаденіт, летючий біль у суглобах і м'язах, фіброзити, целюліти, синовіти. В аналізі крові: гіпохромна анемія, лейкопенія, нейтропенія, лімфоцитоз, анеозинофілія і збільшення ШОЕ. Для виділення бруцел забирають кров, сечу, синовіальну рідину, кістковий мозок. Посіви вирощують на спеціальних поживних середовищах протягом ЗО—35 діб. При гострому і підгострому бруцельозі виділити збудника з крові вдається в 60—70 % випадків. Біологічну пробу роблять на білих мишах або гвінейських свинках. Із серологічних реакцій найчастіше використовують реакції аглютинації Райта та Хаддлсона, які позитивні з 2-го тижня захворювання.
Лікування.: поетапне—стаціонар, курорт, поліклініка, У гострий період застосовують антибіотики, головним чином тетрациклінової групи або аміноглікозиди зі стрептоміцином, рідше левоміцетин і стрептоміцин, рифампіцин, з сульфаніламідів—бактрим у середніх терапевтичних дозах. Антибіотиками лікують протягом усього гарячкового періоду і наступних 10—12 днів при нормальній температурі. Враховуючи внутрішньоклітинне розташування бруцел і вірогідність рецидиву, через 7—10 днів проводять повторний курс антибіо-тикотерапії іншим препаратом. Основним методом лікування хворих на хронічний бруцельоз є вакцинотерапія, яку здійснюють за схемою в умовах стаціонару. Антибактеріальну терапію проводять лише у випадку загострення або рецидиву. Широке застосування знайшли діатермія, солюкс, УВЧ, парафінові аплікації, електрофорез лікарських речовин. При хронічному компенсованому та субкомпенсованому бруцельозі, залишкових явищах хвороби через 3 міс після стійкої нормалізації показане курортне лікування з використанням сірководневих і родонових ванн, грязей (Одеський лиман).
28. Токсоплазмоз - хронічна протозойна хвороба людини з групи кишкових інвазій, яка характеризується ураженням нервової системи, міокарда та очей, лімфаденопатією, гепатоспленомегалією. Хвороба може спричинити патологію вагітності і плода, навіть його загибель. Збудником є Toxoplasma gondіі.
Епідеміологія. Життєвий цикл збудника проходить із зміною двох хазяїв: безстатевий (шизогонія) - у клітинах різних тканин багатьох видів теплокровних тварин і людини та статевий (гаметогонія) - виключно в епітелії кишечника кінцевого хазяїна Основним джерелом інфекції для людини є домашні, свійські та дикі тварини. Найчастіше зараження здійснюється при вживанні м'яса інвазованих тварин . рідше - ооцистами від тварин родини котячих Відомі випадки внутрішньолабораторного зараження при пошкодженні шкіри контамінованими інструментами.
Клініка. Інкубаційний період при гострому токсоплазмозі в умовах випадкового внутрішньолабораторного зараження продовжується біля двох тижнів. Від моменту природного зараження до появи перших клінічних ознак може пройти кілька місяців. Розрізняють набутий і вроджений токсоплазмоз, за клінічними проявами - гострі, хронічні та латентні форми. Гострий набутий токсоплазмоз розвивається дуже рідко (0,2-0,3 %) і зустрічається у вигляді енцефалітної, тифоподібної та змішаної форм. У клініці на перший план виступають симптоми ураження нервової системи (енцефаліт, менінгоенцефаліт, енцефаломієліт) - висока гарячка, сильний біль голови, корчі, блювота, галюцинації, моно- і геміплегії, паралічі черепних нервів, менінгеальні ознаки. Хвороба перебігає важко, інколи з летальним наслідком, може залишити стійкі резидуальні явища з боку центральної нервової системи. При тифоподібній формі з'являються також макуло-папульозні висипання по всьому тілі, гепатоспленомегалія. Вроджений токсоплазмоз, як і набутий, може перебігати у вигляді гострого або хронічного захворювання. Для нього характерно поєднання енцефаліту з мікрофтальмією та вродженою катарактою. Гостра форма перебігає як важке генералізоване захворювання з вираженою загальною інтоксикацією, високою гарячкою, екзантемою, змінами внутрішніх органів і нервової системи. Висипання рожево-червоні у вигляді розеол, папул, макуло-папульозних елементів, які іноді підвищуються над рівнем шкіри, згущуються на кінцівках і в нижніх відділах живота, зберігаються від кількох днів до 2 тижнів. Можуть зустрічатись геморагії (від петехій до грубих крововиливів) в шкіру, склери, слизові оболонки. Часто уражується печінка, що супроводжується збільшенням її розмірів та жовтяницею. Збільшені селезінка і периферичні лімфатичні вузли. Набряки. Можливі ураження серця і пневмонії. При розвитку токсоплазмозного енцефаліту відмічаються летаргія, опістотонус, клонічні й тонічні судоми, парези або паралічі кінцівок, ураження черепних нервів. При люмбальній пункції визначається підвищений тиск ліквору, спинномозкова рідина прозора, ксантохромна, з помірним лімфоцитарним плеоцитозом і підвищеним вмістом білка. Захворювання може прогресувати і закінчитись смертю дитини в перші тижні життя.
Діагностика.: ґрунтується в основному на клінічних даних (патологічні зміни з боку ЦНС, очей, лімфовузлів, печінки, селезінки і т. ін.), а також результатах спеціальних досліджень (ЕКГ, огляд очного дна, рентгенографія черепа й уражених м'язів). З інших методів використовують серологічні - РЗК, РПГА, реакцію непрямої імунофлюоресценції (РНІФ), ІФА, а також реакцію з барвником за Сейбіном-Фельдманом (діагностичне значення має зростання титру антитіл в динаміці). РНІФ стає позитивною з першого тижня захворювання, максимальних показників (1:1280-1:5000) досягає через 2-4 міс, РЗК позитивна з 2-го тижня, максимальні титри - 1:16-1:320.
Лікування.: хіміотерапевтичні препарати. Найчастіше використовують поєднання хлоридину (дараприм, піриметамін, тиндурин) (0,025 г 2-3 рази на добу), делагілу (0,5 г 2 рази) або амінохінолу (0,15 г 3 рази) з сульфаніламідами (бісептол, сульфален, сульфадимезин у звичайній терапевтичній дозі) протягом 7-10 днів. Ефективні також антибіотики тетрациклінової групи. Як правило, призначають 3 курси з інтервалом 7-10 днів., додатково застосовують вітамін С, фолієву кислоту, антигістамінні препарати, стимулятори кровотворення і т. ін. Для зменшення інтоксикації, запобігання алергізації при важкому перебігу показані глюкокортикоїди. При розвитку менінгоенцефаліту використовують дегідратаційну терапію (лазикс, фуросемід, внутрішньовенно сечовина або манітол, гіпертонічні розчини глюкози), повторні люмбальні пункції.
