Література

Антология мировой философии: Античность. Минск-Москва. 2001. – С. 32 – 57.

Асмус В.Ф. Античная философия. М., 1976. – С. 27 – 30, 43 – 57.

Богомолов А.С. Античная философия. М., 1983. – С. 64 – 80.

Виндельбанд В. История дрейвней философии. К., 1995. – С. 38 – 41, 52 – 72..

Возняк С.М. Філософія Стародавнього світу. Част. 2. Антична філософія. Івано-Франківськ. 2004. – С. 23 – 35.

Волинка Г.І. та ін. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика. К., 1999. – С. 78 – 81, 83 – 87.

Історія філософії. Підручник. / за ред. Ярошовця В.І./. К., 2002. – С. 72 – 79.

Кондзьолка В.В. Нарис історії античної філософії. Львів, 1993.

Петрушенко В.Л. Філософія. Курс лекцій. Навчальний посібник. Львів, 2001. – С. 64 – 66.

Татаркевич В. Історія філософії. Т.1. Львів, 1997. – С. 33 – 40, 58 – 68.

Філософський енциклопедичний словник. К., 2002. – С. 34, 193, 224, 310, 467 – 468, 481 – 482.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981. – С. 138– 159.

Читанка з історії філософії. Кн.1. К., 1992. – С. 100 – 106.

Тлумачення буття та його субстанції в іонійців, піфагорійців та елеатів мало моністичний характер, тобто в основі світу вбачалося щось одне – вода, апейрон, повітря, вогонь, число, „єдине буття”. Йому на зміну приходить плюралістична концепція буття, коли першоосновою світу береться не один, а декілька першопочатків. Таке тлумачення буття дали Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп та Демокріт.

Тема 10. Плюралістична тенденція філософського осягнення світу

Після освоєння матеріалу теми треба

• Знати:

• сутність плюралістичної концепції буття;

• вчення Емпедокла про „корені” буття;

• тлумачення буття Анаксагором;

• атомістичну концепцію буття Левкіппа і Демокріта.

• Вміти:

• розрізняти моністичну, дуалістичну та плюралістичну концепції буття;

• порівнювати погляди на буття Емпедокла та Анаксагора і бачити спільне і відмінне з тлумаченням буття іонійцями та елеатами;

• оцінювати значущість атомістичного вчення для подальшого розвитку філософії і науки.

• Розуміти:

• плюралістичну тенденцію філософського осягнення світу як спробу розрізнення та індивідуалізації космічного цілого;

• що атомістична концепція буття Левкіппа і Демокріта лягла в основу всього подальшого розвитку теоретичного природознавства.

План викладу:

Школа еволюціонізму Емпедокла. Вчення про „корені” буття.

Філософія Анаксагора. Ноологія.

Атомістична концепція буття Левкіппа і Демокріта.

Ключові терміни і поняття.

Атомістика /від грецьк. – атом - неподільний/ – натурфілософська концепція будови Всесвіту, в основу якого покладено поняття атома як гранично неподільної частки.

Гомеомерії /від грецьк. – подібна частина/ – термін, яким Аристотель називав однорідні речовини, у яких будь-які частини подібні за своїми властивостями одне одному і цілому. Цим поняттям філософ називав „насіння всіх речей” Анаксагора.

Детермінізм /від лат. – визначати/ – філософське вчення про визначений характер буття явищ.

Плюралізм /від лат. – множинний/ – філософська позиція, згідно з якою існує декілька і множина незмінних початків або видів буття.

1. ШКОЛА ЕВОЛЮЦІОНІЗМУ ЕМПЕДОКЛА. ВЧЕННЯ ПРО „КОРЕНІ” БУТТЯ. Плюралістична тенденція філософського осягнення світу була своєрідною спробою примирити тлумачення буття Гераклітом та елеатами. У Геракліта буття – це процес, множинність, у елеатів –буття одне, незмінне. Як відзначає В. Віндельбанд, постало питання, як перетворити питання буття елеатів, щоб на його основі був зрозумілим закономірний процес буттєвості, як його розумів Геракліт. Концепція буття елеатів була неприйнятна для пояснення емпіричної множинності і мінливості світу, зокрема через визнання ним одиничності і нерухомості буття. Проте, відмовившись від цих двох ознак, можна було зберегти інші ознаки елейського тлумачення єдиного буття – невиникненість, незруйнованість і якісну незмінність, і з допомогою просторового руху пояснити із множинності існуючого – буттєвість і мінливість /Виндельбанд В. История древній философии. – С. 72/.

В цьому напрямі йшло вчення Емпедокла й Анаксагора. Як відзначає В.Татаркевич, Емпедокл „пробував елеатські ідеї прищепити іонійській традиції, передусім у цьому полягає його роль в історії філософії” /Татаркевич В. Історія філософії. Т.1. – С. 43/.

Емпедокл /490 – 430 рр. до н.е./ походив із Сицилії, із знатного роду. Відзначався багатьма обдаруваннями і різноманітними досягненнями: він поет, філософ, лікар, жрець, оратор, ритор, інженер. Його вчителями були піфагорійці, Ксенофан, Парменід. Є автором філософських поем „Про природу” /„Про суще”/ і „Очищення”.

Емпедоклу належить розробка ідей школи еволюціонізму. Філософ спирається на положення Парменіда про те, що не може бути виникнення і зникнення у власному смислі. Однак він застосовував це положення до простих складників речей, натомість речі складні виникають і гинуть. Через такий компроміс філософ мирив позицію Парменіда з позицією Геракліта, бо незмінність складників не суперечила мінливості речей.

Примиряючи іонійців і Ксенофана, який у своїй фізиці слідував традиції іонійців, Емпедокл приймає у якості першопочатку світу чотири традиційні елементи /стихії – воду, землю, повітря і вогонь, яких називає „коренями сущого” /„коренями речей”/. Все існуюче складається з них у певній пропорції /дозах/. Так, кістка складається з двох частин води, двох частин землі і чотирьох частин вогню; нерви – з двох частин води, однієї частини вогню; кров – з усіх чотирьох коренів у найбільш рівномірній пропорції.

Псевдо-Аристотель так викладає вчення Емпедокла про „корені речей”: „Ніяке інше виникнення /крім виникнення з елементів/, як він вважав, для сущих неможливе. А є лише змішування і роз’єднання змішаних елементів, люди ж називають це „народженням”... Множинне виникає шляхом змішування і з’єднання вогню і поряд розміщених /елементів/, а знищується шляхом їх роз’єднання і розділення” /Читанка з історії філософії. К.1. – С. 108/.

Самі по собі „корені речей” пасивні. А що ж тоді є джерелом змін, рушійною силою розвитку світу? Емпедокл вказує на дві протилежні всесвітні сили. Це не фізичні, а психічні сили – Любов /приязнь, дружба/ і Ворожнеча /відраза, розбрат, ненависть/.

Між тим, питання про причини з’єднання і роз’єднання стихій було новим – іонійські філософи його не ставили. Вони виходили з принципу змінності як цілком зрозумілого. Матерія володіє самочинною здатністю перетворення; іонійці не відділяли силу від матерії.

Любов – космічна причина єдності і добра. Ворожнеча – причина множини і зла. Під дією Любові подібне з’єднується з подібним, а під дією Ворожнечі навпаки – у світі панують роз’єднання, розлад. Любов та Ворожнеча позачергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування до досконалості /так виникають Космос і всі форми життя/ або розладу, /який неминучий після панування Любові/.

Процес становлення Космосу проходить чотири стадії /фази/, що постійно повторюються, де поперемінно бере верх то Любов, то Ворожнеча.

1. Перша стадія – висхідна. Є деяка єдність, недосконала суміш. На цій стадії все однаково представлене, і воно постає як період універсальної влади Любові, тоді як Ворожнеча знаходиться назовні світу.

2. Друга стадія починається з виникнення окремих речей під дією сил Ворожнечі, котра витісняє Любов.

3. На третій стадії Ворожнеча займає домінуюче місце. Любов витісняється на периферію світу, а стихії перебувають у більшому чи меншому стані з’єднання.

4. Остання, четверта стадія відзначається поверненням влади Любові, з’єднанням стихій.

В цьому процесі змінювання влади Любові і Ворожнечі – з’єднання і роз’єднання стихій виникають конкретні речі, якісна багатоманітність яких визначається кількісними характеристиками.

Отже, Емпедокл уявляв життя природи як циклічний процес позачергової влади Любові і Ворожнечі, то з’єднання, то роз’єднання. В час панування Любові все стає єдиним, без своєрідних якостей матеріальних елементів, а в час панування Ворожнечі все стає множинним, виступає своєрідність елементів; вони виділяються і відособлюються.

Такий погляд на світовий процес дає право тлумачити його як концепцію, а відповідно і як школу еволюціонізму.

Емпедокл висловив ряд цікавих космологічних і загальних природознавчих ідей, зокрема про будову Космосу, походження життя. За його уявленнями, навколо Землі існує дві півкулі, які рухаються по колах. Одна з них повністю складається з вогню, інша – з суміші повітря і вогню. Ця друга півкуля своїм рухом спричиняє явище ночі. Сонце не є вогняним, воно є лише відображенням вогню, подібно до того, що відображається у воді. Місяць утворився з повітря, захопленого вогнем. Він бере світло від вогню. Форма світобудови подібна до яйця, яке лежить у горизонтальному положенні. Небосхил – твердий. Небо утворилося з льодової матерії. До нього прикріплені зірки. Планети рухаються вільно. Філософ висловив догадку, що для поширення світла у просторі потрібний певний час.

Виникнення життя на землі Емпедокл уявляв так: спочатку виникли рослини як одушевлені організми. Щодо тваринних організмів, то спочатку з’явились окремі органи /руки, голови, ноги тощо/, які випадково поєднувалися, переміщаючись вільно у просторі, і утворювали спочатку тварин з частинами, що зрослися, але ще не являли собою цілісності /людські постаті з головами волів тощо/, пізніше, у третьому поколінні – суцільні тіла з частин, і, нарешті, у четвертому поколінні тварини народжувалися від батьків того ж виду. Причім виживали форми живого, які виявились доцільними.

В галузі психології Емпедокл наділяв усе живе розумом. В поємі „Про природу” зустрічаємось з таким висловлюванням: „Воля долі така, що властива всім тварям розумність”; „... Знай, що у всьому є розумності частка і думки” /Антология мировой философии. Античность. – С. 66/. Філософ визнає фізіологічне осереддя мислення. Центром мислення він визнавав серце і кров коло серця:

„В бурхливих хвилях крові живиться серце,

В ньому ж знаходиться те, що ми так часто називаємо мисленням.

Думка людини є кров, яка омиває серце” /Переклад наш – авт./ /Там само/.

У поглядах на пізнання в Емпедокла спостерігається і сенсуалістична основа пізнавальних дій людини, і провідне становище розумової діяльності. Сприйняття можливе лише при безпосередньому зіткненню органу чуття з річчю, яку сприймається. Філософ вперше розрізнив п’ять органів відчуттів, які є рівнозначними у набутті знань. Він, як зазначає В. Татаркевич, сприйняв гіпотезу, яка згодом здобула в Греції загальне визнання: факт, що ми бачимо речі звіддаля, він тлумачив тим, що з речей відділяються „випливи”, з очей також, і одні випливи зустрічаються з іншими. Випливи просочуються з ока і до ока через пори; отож можна бачити тільки ті речі, які під оглядом форми і величини відповідають порам ока. Це було ще наївне схоплення слушної думки, що сприйняття залежить від будови органу чуття /Татаркевич В. Історія філософії. Т.1. – С. 45/.

Емпедокл висунув гіпотезу про те, що при чуттєвому сприйнятті ми осягаємо подібне подібним. Відчуття утворюються шляхом пристосування кожного органу відчуття до того, що відчувається. Тому органи відчуття не можуть заміщати одне одного. „Землю бачимо землею, водою воду, повітрям бачимо ясне повітря, а вогнем нищівний огонь, – писав Емпедокл. –Любов’ю бачимо любов, а ненавистю сумну ненависть” /Там само/. Звідси він виводив, що всі стихії мусять знаходитися в оці, щоб око могло бачити природу.

Щодо мислення, то Емпедокл трактував його подібним до відчуттів /див.: „думка людини є кров, яка омиває серце”/. Водночас вказував на роль мислення у пізнанні: „Думкою спостерігай, не сиди зачарований оком”, а також на значення пізнавального процесу у формуванні розуму: „Розум зростає в людей у відповідності з пізнанням світу” /Антология мировой философии. Античность. – С. 66/.

Таким чином, заслуговує Емпедокла в історії філософії полягає в тому, що він першим вказав на множинність буття та еволюційний характер розвитку світу.

2. ФІЛОСОФІЯ АНАКСАГОРА. НООЛОГІЯ. Свою плюралістичну концепцію буття дав Анаксагор /бл. 500 – 428 рр. до н.е./. Походить з Іонії /м. Клазомен/. Вже в дорослому віці прибув до Афін, де й провів свої зрілі й творчі роки. Власне, він перший старогрецький філософ, що творив в етнічній частині Греції. Це й дає підстави назвати його „засновником афінської філософської школи” /Філософський енциклопедичний словник. – С. 18/.

Афіни в час Анаксагора являли собою значний культурний центр. Тут найвищого рівня досягла рабовласницька демократія. На чолі афінського суспільства тоді стояв знаменитий державний діяч Перикл, навколо якого гуртувалися видатні вчені, архітектори, поети, філософи, скульптори, художники, такі як „батько історії” Геродот, скульптор Фідій, драматурги-трагіки Есхіл, Софокл, Еврипід, поет Аристофан. До кола цих видатних людей належав Анаксагор /запрошений до Афін за порадою дружини Перикла/. В Афінах він прожив біля 30 років, але був звинувачений противниками Перикла в безбожництві /зокрема, за природничо-наукове пояснення небесних явищ, в тому числі місячних затемнень/ і, щоб уникнути кари, змушений був покинути Афіни і повернутися і Іонію, де заснував свою філософську школу, яку деякі дослідники називають школою ноології /Петрушенко В.Л. Філософія. Курс лекцій. – С. 61/.

Анаксагор є автором твору „Про природу”, писаного прозою, від якого залишилося 20 фрагментів.

У центрі уваги Анаксагора як філософа знаходиться проблема якісного перетворення тіл: „Як же може виникнути з того, що не є волоссям волосся, а м’ясо з того, що не є м’ясом?” У своїх поглядах філософ виходив з тези Парменіда: те, що є , не може перестати бути, що „ніщо не виникає з небуття”. Водночас він заперечує вчення елеатів про незмінність і про неіснування множинності буття. Але як тоді бути з очевидним фактом мінливості речей, яку визнавали іонійці, а також Емпедокл? Анаксагор вирішує це питання так: складники світу незмінні, але єднаючись і роз’єднуючись, вони утворюють мінливі сполучення. Причім він, як і Емпедокл, відкидає поняття „виникнення” і „загибель”, вважаючи їх ілюзією. Насправді мова має йти про змішування і розділення речей. Симплікій наводить з цього приводу висловлювання Анаксагора: „/Слова/ „виникнення” і „загибель” невірно вживають елліни. Бо /насправді/ жодна річ не виникає і не знищується, але /кожна/ складається із змішування існуючих речей або виділяється з них. Таким чином, вірно було б говорити замість „виникнення” – „змішування” і замість „загибель” – „розділення” /Антология мировой философии. Античность. – С. 71/.

Які ж незмінні складники /елементи/ світу утворюють речі? В цьому питанні Анаксагор відходив від Емпедокла, вважаючи, що жодна якість не може виникнути з комбінації інших якостей. Відповідно до його поглядів, речі складаються не з чотирьох стихій /елементів/, а з усіх без винятку станів /якостей/ речовини. Це найдрібніші, надчуттєві частинки вогню, землі, води, дерева, каменю і т.п. Він назвав їх „насінням всіх речей”, а Аристотель – „геомеомеріями”. Їх є безмежне число; вони не мають меж поділу: „немає найменшого, але завжди менше”.

Основні думки Анаксагора про „насіння речей”: „Все у всьому”, „в кожній речі є частина кожної іншої”, „у всьому є частина всього”, „всі речі є разом”, „все складне” /Там само. – С. 71 – 76/. Наприклад, коли ми їмо хліб, живимо через це свій організм, то це означає, що живимо свої мускули, кров, кістки, м’ясо, тому то в хлібі мусять бути частинки мускулів, м’яса, крові, кісток тощо. Хліб походить з рослин, то всі ці складники мусять бути в рослині; рослина живиться стихіями /землею, водою, сонцем, повітрям та ін./, то всі ці складники мають бути в стихіях.

Проте, якщо в кожній речі знаходяться усі складники світу, то як ми можемо відрізняти одну річ від іншої і називати їх різними іменами? Над Анаксагором навіть кепкували: камінь, що вдарився в інший, мав би виділити кров. Симплікій так передає думку Анаксагора: „... Всі /подібні частки/ містяться у всіх, але кожна характеризується тим, що в ній переважає. Так, золотом феноменально є те, в чому багато золота, хоча при цьому в ньому міститься все. Дійсно, Анаксагор говорить, що „у всьому міститься частка всього” і „чого в кожній окремій речі міститься більше всього, тим вона з найбільшою істотною відмінністю була і є”... При диференціації нескінченного /початку/ споріднені /частки/ прямують одна до одної, і те, що вже було наявне як золото, /незримо розсіяне/ у Всесвіті, те і стає /видимим/ золотом, а що як земля, то землею” /Читанка з історії філософії. Книга 1. _- С. 109/. Тобто в кожній речі складники знаходяться у певній пропорції. Ми сприймаємо і даємо назву речам, де ці складники переважають. Але й є такі складники, яких ми не сприймаємо, бо наші відчуття мають межу, за яку вони не сягають, так, як, наприклад, не чуємо тихого голосу серед вигуків натовпу, ані не бачимо краплі вина у бочці води.

Рух і впорядкування геомеомерій здійснюється космічним Розумом, який існує незалежно від матеріальних частинок /„насіння речей”/. Початковий стан світу становив нерухому безформну суміш геометрій всіх можливих речовин. Це була пасивна матерія, яку в певний час і на якійсь ділянці простору привів у швидкий коловоротний рух Розум, що як рушій протистоїть інертній матерії.

Розум характеризується Анаксагором суперечливо. З одного боку, як такий, що містить повне знання про все і має величезну силу – визначає минуле, сучасне і майбутнє, а з іншого, – що містить найлегшу речовину, яка ні з чим не змішується. За словами Аристотеля, „Анаксагор твердив, що все було змішано, крім розуму, і лише він один не змішаний і чистий” /Антология мировой философии. Античность. – С. 72/.

Анаксагору належить ряд космологічних ідей. Відповідно до них, в результаті коловоротного руху, який започаткував Розум, у середині світобудови концентрується все густе, щільне, важке і холодне, і затвердівши, утворило Землю. Гаряче, світле, сухе і легке йде ввись, утворивши Небо. Світ оточений ефіром, який продовжує обертатися, відриває від Землі каміння, яке запалюється. Так виникли Сонце, Місяць, зірки – розпечені камені, які охоплені кругообігом ефіру. Земля має плоску форму і лежить, не падаючи, бо тримається на повітрі. Тепло зірок ми не відчуваємо, бо вони на великій відстані від Землі. Світло від Місяця не власне, а від Сонця. Кругообіг зірок відбувається навколо Землі. Анаксагор першим дав правильне пояснення затемнень Сонця і Місяця: затемнення Місяця буває від того, що його заступає Земля, а затемнення Сонця – коли його заступає Місяць. Місяць землеподібний, на ньому є рівнини і ущелини. Щодо життя, то його насіння було завжди. Воно падає на Землю з Неба разом з дощем. Тварини спочатку народилися з вологи, а потім стали народжуватися одна від іншої.

У поглядах на пізнання Анаксагор, усупереч вченню Емпедокла, вважав, що все пізнається через собі протилежне: холодне пізнається теплим, солодке – гірким і т. ін. Відчуття страждальні: всяке сприйняття як діяння протилежного на протилежне – поєднані з болем, який ми відчуваємо при більшій інтенсивності відчуттів: „блискучі барви і надмірний гамір викликають біль, так що ми не можемо їх витримати протягом довшого часу”. Геомеомерії пізнаються не відчуттями, а розумом.

3. АТОМІСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ БУТТЯ ЛЕВКІППА І ДЕМОКРІТА. Плюралістичну концепцію буття найґрунтовніше розробили представники школи атомізму. Її засновниками є Левкіпп та Демокріт. Їх учення – вершина античного матеріалізму. Деякі дослідники пов’язують ім’я Демокріта з початком класичної доби античної філософії.

Левкіпп /бл. 500 – 440 рр. до н. е./ – родом з Елеї чи Мілета – засновник атомістики. Свідчень про його життя не збереглося, що вже в античності призвело до сумнівів щодо його реального існування /Епікур: „не було ніякого філософа Левкіппа”/. Відомо, що він був сучасником Парменіда та Емпедокла, слухав лекції Зенона Елейського. Вважають, що йому належать твори „Велика світобудова”, „Про розум”, які не збереглися. Окремі автори приписують ці твори Демокріту.

Погляди Левкіппа практично неможливо відокремити від поглядів Демокріта. Аристотель писав, що „найбільш методично про все вчили, даючи одне і те ж вчення Левкіпп і Демокріт”. Левкіпп – досократик, а Демокріт дещо старший від Сократа. Левкіпп робив наголос на світобудові, а Демокріт – на людині.

Левкіпп першим висунув атомістичну теорію світобудови: все існуюче складається з дрібних, простих і неподільних частинок – атомів /грецьк. – неподільний/. Проте не він, а його учень Демокріт розробив найбільш розвинуту і цілісну концепцію атомістичної будови світу.

Демокріт /460- 370 рр. до н.е./ – родом з м. Абдера /Фракійське побережжя/, з давнього багатого рабовласницького роду. Багато подорожував, побував у Вавілонії, Єгипті, Індії, потративши всі гроші, які одержав у спадщину від батька, став бідняком. Повернувшись після восьмирічних мандрів в Абдеру, зайнявся науковою діяльністю. Як пишуть про нього стародавні автори, зокрема Петроній, Демокріт „присвятив все своє життя дослідам”. Сам Демокріт говорив, що „він надав би перевагу знаходженню одного наукового доказу сану персидського царя” /Лур’е С.Я. Демокрит. М., 1970. – С. 198/.

Демокріт увійшов в історію як „філософ, що сміється”. Римський філософ Сенека писав про нього і Геракліта: „Кожний раз як Геракліт виходив з дому і бачив навколо себе багато людей, які по-дурному живуть і по-дурному вмирають, він плакав, жаліючи їх... Демокріт же, як говорять, навпаки, без сміху ніколи не з’являвся на людях: настільки несерйозним здавалося йому все, що чинилось по-серйозному” /Там само/. Вважають, що він є автором близько 70 творів різноманітної тематики – „Велика світобудова”, „Мала світобудова”, „Про природу”, „Про розум”, „Про природу людини” та ін.

Основа онтології Демокріта – атомістика: вчення про атоми та порожнечу як першооснови буття. Мислитель виходив з тези своїх попередників, що ніщо не виникає з нічого і не перетворюється в ніщо. Якщо у світі не було чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно: край, межа можливого поділу – атом. Його існування – запорука нескінченності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх все, що існує. А. Ейнштейн, творець теорії відносності, назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

Світ, всі його речі складаються з двох першопочатків – атомів і порожнечі. Атоми – буття, порожнеча – небуття. /Слід зауважити, що елеати заперечували небуття/. Порожнеча безмежна, нерухома, нейтральна щодо буття, тобто немає на нього жодного впливу, єдина. Натомість атоми множинні. За величиною вони надзвичайно малі /Правда, деякі автори говорять, що Демокріт допускав існування атомів, рівних усьому світу/. Буття є нічим іншим, як безмежно велике число атомів.

Можна припустити, що Левкіпп і Демокріт прийшли до думки про існування атомів, спостерігаючи звичайні явища: стирання золотих монет і мраморних східців, поширення запахів, висихання вологого і т.п.

Атоми Левкіппа і Демокріта володіють властивостями, які елеати приписували „єдиному буттю”: неподільність, вічність, незмінність, тотожність самому собі, відсутність всередині будь-якого руху і т.п. Це їх внутрішня сутність. Водночас атоми володіють зовнішніми властивостями: формою, порядком і положенням у просторі /поворотом/. За формою атоми кулеподібні, гострі, крючкуваті, якореподібні, випуклі тощо. Як відзначає Симплікій, „Левкіпп і Демокріт твердять, що кількість форм в атомах безмежна” /Там само. – С. 27/. Відповідно до форм атомів речі є гладкі, шорсткі і т.п.

Атоми зовсім безякісні, тобто позбавлені будь-яких чуттєвих властивостей – кольору, запаху, звуку, дотику, смаку. Пізніше Епікур у листі до Геродота пояснив таке тлумачення атомів: якісні властивості мінливі, в той час коли атоми зовсім не міняються. Звідки ж тоді чуттєві якості речей? Вони виникають у суб’єкта внаслідок взаємозв’язку атомів з органами відчуття. Тобто, смакові, зорові, дотикові та інші якості не існують об’єктивно, в дійсності, не властиві атомам, а існують лише в уявленнях суб’єкта. „Лише у спільній гадці, – писав про цю позицію Демокріта Гален, – існує колір, у гадці – солодке, в гадці – гірке. Насправді ж існують атоми і порожнеча. Так говорить Демокріт, вважаючи, що всі відчувані якості виникають із з’єднання атомів, існуючи лише для нас, хто сприймає їх. За природою ж немає нічого ані білого, ані чорного, ні жовтого, ні червоного, ні гіркого, ні солодкого... Отже, атоми суть всілякі тіла, що не мають якостей” /Материалисты древней Греции. М., 1955. – С. 61/.

Отже, атомісти першими в історії філософії твердили про суб’єктивність чуттєвих якостей. Це була нова точка зору в філософії і науці. Вона залишила глибокій слід у подальшому вченні про природу. Від Демокріта пішло відновлення у ХVІІ ст. вчення про так звані первинні і вторинні якості /Дж. Локк та інші/, тобто існуючі об’єктивно /первинні/ і суб’єктивні /вторинні/.

Одна з основних характеристик атомів – їх рух. Атоми рухаються у порожнечі /подібно до пилинок, які можна бачити у промені сонця в темній кімнаті; вони наштовхуються один на одного, змінюючи напрям свого руху/. Рух так само вічний, як і атоми. Він властивий їм від природи. Тому атомісти залишили на боці питання про причину руху, за що пізніше їм докоряв Аристотель, звинувативши їх у легковажності. Однак, як зазначає А.Чанишев, відповісти на питання про причину руху атомів – значить визнати особливу нематеріальну силу /якою Аристотель вважав Бога/, то „легковажність” атомістів досить надумана; атомісти – наївні матеріалісти, тому не могли причину руху вивести із духовного джерела.

З тлумаченням руху тісно зв’язані погляди атомістів на причинність і необхідність. Атомісти – детерміністи, тобто вважали, що все має причину. У праці „Про розум” /Левкіппа чи Демокріта/ сказано: „Жодна річ не виникає даремно, а все в силу причинного зв’язку і необхідності” /Антология мировой философии. Античность. _ С. 91/.

Однак атомісти фактично ототожнювали причинність і необхідність, заперечивши об’єктивність випадковості. Все, що відбувається, відбувається лише так, а не інакше. Це випливає з того, що атомісти вважали, ніби атоми рухаються в одному напрямі і відхилення від нього не може бути. Звідси – все відбувається з необхідністю. Випадковість суб’єктивна: „Люди створили собі кумира з випадку як прикриття для властивої їм нерозсудливості” /Там само. – С. 96/. Абсолютизуючи необхідність, атомістик фактично – фаталісти.

Атоми, згідно вчення атомістів, є не тільки складниками матеріальних речей, але й з них складається душа. Душа не є якась надприродна субстанція, а цілком фізична сутність. Вона складається з найлегших атомів, що мають ідеально кулясту форму. Душа приводить тіло в рух і сама є найбільш рухомою з усіх форм. Функцією душі є як розум /закладений в грудній клітині/, так і воління, бажання, які знаходяться у серці.

Необхідна умова життя – дихання. Це постійний обмін душі з середовищем. Середовище, що оточує тіло, тисне і витісняє атоми душі, що знаходяться всередині, і дає тваринам рух. Усупереч цьому тиску атоми, що знаходяться поза тілом, і ті, що входять в тіло через дихання, не дозволяють їм вийти з тіла, перешкоджають згущенню і охолодженню під впливом зовнішнього тиску. Тварини живуть до тих пір, поки можуть творити цю дію. Душа смертна, вона не може існувати без тіла. Смерть – це вихід атомів душі з тіла в силу витіснення їх оточуючим середовищем. Вихід без входу – це смерть. Залишивши тіло, атоми душі розсіюються в повітрі. Звідси – заперечення загробного життя.

Враховуючи роль і значення духовних процесів у житті людини, Демокріт наголошував на тому, щоб люди думали серцем, мали в собі як жар розуму, так і вогонь серця.

Елеати, як про це йшлося вище, скептично ставилися до чуттєвого пізнання, різко протиставляли чуттєві сприйняття і результати мислення: чуттєве сприйняття, мовляв, дає лише недостовірну думку.

Атомісти визнавали два роди пізнання – темне /незаконороджене/ і істинне /законнонароджене/. Темне – це чуттєве пізнання – зорове, слухове, дотикове, смакове та ін. В його основі лежить наївно матеріалістична концепція „ейдолів” /тобто образів/. Згідно з нею, від поверхні речей виділяються тонкі образи – своєрідні копії речей. Вони весь час виходять з речей і, діючи на повітря перед органами відчуттів, дають змогу бачити або відчувати самі речі. Іншими словами, ці образи /копії/ проникають у тіло і там з’єднуються з атомами душі.

Однак чуттєве пізнання обмежене, воно є нижчим ступенем, дає знання явищ. Дати істинне знання, тобто знання сутності, причинних зв’язків, чуттєве пізнання не може. Чуття поставляють лише „темне”, спотворене і не справжнє знання, оскільки свідчать про множинний світ речей, а не про дійсний світ атомів та порожнечі.

Дійсне знання досягається тільки з допомогою розуму, раціонального мислення. Атоми надто малі, їх не можна бачити, чути, сприймати на дотик і т.п. Все це пізнається розумом. Секст Емпірик, аналізуючи твір Демокріта „Канони”, пише: „У „Канонах” він говорить, що є два різновиди пізнання, з яких пізнання шляхом логічних роздумів він називає законним і приписує йому вірогідність у судженні про істину, пізнання ж з допомогою почуттів він називає темним і заперечує придатність його для розпізнання істини... Він говорить, що є ... два роди пізнання: один істинний, інший темний. До темного належать такі різновиди /пізнання/: зір, слух, нюх, смак, дотик. Що ж до істинного пізнання, то воно цілком відмінне від першого. Далі, віддаючи перевагу істинному пізнанню перед темним, він додає: „Коли темний /рід пізнання/ вже більше не в змозі бачити надто мале, ні чути, ні нюхати, ні сприймати на смак, ні відчувати на дотик, але дослідження /повинно проникнути/ до більш тонкого /недосяжного вже для чуттєвого сприйняття/, тоді на сцену виступає істинний /рід пізнання/, позаяк він у мисленні володіє більш тонким пізнавальним органом” /Читанка з історії філософії. Книга 1. – С. 119/.

Однак атомісти не могли задовільно пояснити, що у показаннях наших відчуттів не відповідає істинній, „більш тонкій” природі речей, які осягаються діяльністю розуму. Одне лиш ясно: Демокріт бачив нездатність лише одного чуттєвого пізнання. Перевага умоглядного знання над чуттєвим видавалася Демокріту настільки значною, що легенда оповідає про самозасліплення філософа променем сонця для того, щоб „темне знання” не відволікало його від розумового споглядання справжньої дійсності.

Демокріт, таким чином, поєднував емпіризм з раціоналізмом, тобто бачив взаємозв’язок чуттєвого і розумового пізнання. Їхнє співіснування визначається доповненням та взаємообумовленням.

Гносеологічна концепція Демокріта носить назву каноніки. Філософ розробляв суто логічну проблематику у праці „Канони”, в якій визначив три критерії пізнавальної діяльності: 1) відчуттєве пізнання явищ; 2) значення мислення в наукознавчих дослідженнях природи; 3) дослідження сфери бажаного та небажаного.

В ряді космологічних ідей атомісти випередили свій час. Новим їхнім досягненням є вчення про безмежність Всесвіту та про незліченну кількість світів, що існують у безмежному просторі.

Світ в цілому – це безмежна порожнеча, наповнена безліччю світів. Всі вони утворені безмежним числом атомів різних форм.

Питання про виникнення Всесвіту розглядається у творі „Велика світобудова” /Левкіппа чи Демокріта/. Порожнеча заповнена атомами нерівномірно, густота їх різна. І коли в якійсь частині простору сходиться багато атомів, то вони стикаються один з одним і утворюють вихор – колоподібний рух атомів, у якому більші і важчі атоми нагромаджуються в центрі, а дрібніші й легші витісняються на периферію. Так виникли Земля, небо. Небо утворюють вогонь, повітря, світила, яких гонить повітряний вихор. Земля і світила мають плоску форму. В центрі Всесвіту нагромаджується тяжка матерія, яка під тиском видушує з себе воду, що заповнює більш низькі місця.

Атомісти – геоцентристи. Земля нерухома, знаходиться в центрі Космосу. Навколо неї рухаються зірки. Кожний світ – кулеподібний. Одні світи виникають, інші гинуть. Все це відбувається на основі природної закономірності, без втручання надприродних сил, але деякого випадку. Демокріт допускав, що Земля – не єдина планета, де існує життя, хоч не всі мають необхідні умови для життя, а саме – рідких тіл.

Щодо життя, то атомісти дотримувалися думки, що воно виникло з неживого, за законами природи, без творця і розумної мети. До них про це так само говорили Емпедокл і Анаксагор. Ось як Діодор викладає думки Демокріта з цього питання: „Коли з’явився вогонь сонця, земля спочатку затверділа, а потім, коли внаслідок нагрівання її поверхня почала бродити, вона в багатьох місцях підняла деякі з вологих /речовин/, і /таким чином/ виникли на її поверхні гниючі /утворення/, вкриті тонкими оболонками. Це явище і тепер можна спостерігати в болотистих місцях і в стоячих водах, коли після холоду настає спека, /тому/ температура повітря відразу дуже змінюється... Коли /вологі речовини/ внаслідок нагрівання, що відбувалося вищевказаним способом, почали народжувати життя, вони /гниючі утворення/ відразу ж почали отримувати вночі живлення від вологи, що осідала з оточуючої атмосфери, вдень же вони затвердівали від спеки. Нарешті, коли /ці утворення/, що носили плід в утробі, цілком дозріли та їх оболонки прогоріли наскрізь і розірвалися, тоді /з них/ виникли різні форми тварин” /Там само. – С. 120, 121/. Ті тварини, що зосереджували в собі найбільше тепла, піднялись у повітря, ставши птахами, а ті, в яких переважала суміш землі, стали плазунами та іншими тваринами, що живуть на землі, а в тих, у яких було найбільше вологи, стали плавати.

Всі живі істоти, в тому числі й рослини, одушевлені в різному ступені. Джерело душі – те саме тепло, яке витворило все живе із землі.

Демокріт заперечив уявлення про богів, створених міфологічною традицією. На його думку, ці уявлення породжені страхом перед незрозумілими явищами природи, непідвладними людині, а навпаки, панують над ними. Демокріт, як підкреслює Секст Емпірик, говорить, що стародавні, спостерігаючи небесні явища, як то: грім, блискавка, затемнення сонця і місяця, жахалися їх і вважали, що винуватцями цього є боги. Філософ вважав, що богів нема, але є їх образи. В повітрі є багато вогненних атомів душі, з вихору яких виникають образи богів. Вони, ці образи, подібні до людей. Наближаючись до людей, одні з них діють благотворно, інші – негативно, шкідливо /Материалисты древней Греции. – С. 142 – 143/.

Демокріт торкався широкого кола людських і суспільних проблем – походження і сутності людини і суспільства, мови, моралі, мистецтва, держави.

Людина вийшла, як і все живе, з природи, і головну роль при цьому зіграло тепло і волога. Вона отримала більше, ніж інші істоти, тепла, бо матерія, з якої складається її тіло, є більш чистою і краще втягує в себе тепло. Водночас вона вібрала в себе деяку кількість божественної природи, завдяки чому має розум і думку, тому вона може досліджувати суще.

Спочатку люди вели „безладний і твариноподібний спосіб життя. Діючи /кожний сам по собі/ наодинці, вони виходили на пошуки їжі і добували собі найпридатнішу траву і дикі плоди дерев... Перші люди, оскільки /тоді ще/ не було придумано нічого з того, що стосується зручностей життя, проводили своє життя в безперервній важкій праці, бо вони не були захищені одягом, не вміли споруджувати житло та користуватися вогнем і не мали взагалі ніякого поняття про приготування їжі”. Коли ж на них нападали звірі, вони об’єднувалися, допомагаючи один одному, створюючи перші колективи. В процесі життя люди отримували певні знання, навички щодо виготовлення засобів до життя. Матеріальні потреби спонукали їх до різних винаходів...” Нужда слугувала людям вчителькою у всьому, наставляючи їх відповідним чином у пізнанні кожної /речі/ /Читанка з історії філософії. Книга 1. – С. 121 – 122/.

В процесі спілкування людей бере початок мова. У ті часи серед стародавніх учених було дві точки зору на походження мови: подібність слова з природою предмета, який позначається, і друга – проста угода між людьми називати предмет таким-то словом. Демокріт у своєму вченні про мову поєднував обидві точки зору, хоча верх брала друга. З одного боку, він виводить виникнення мови з матеріальної потреби, яка складає основу всіх змін у житті суспільства. Філософ вважав, що слово є зображенням самого предмета. Водночас, на його думку, саме відношення слова до предмета зумовлене не природою самого предмета, а лише угодою, укладеною між членами даного суспільства, які розмовляють даною мовою. Він, як твердить неоплатонік Прокл, висунув чотири докази для обґрунтування цього полодження: „1) однойменність – гомонімія, а саме та обставина, що різні речі позначаються однією і тією ж назвою; 2) багатойменність – поліонімія: різні назви застосовуються до одного і того ж предмета, замінюючи одне одного, а це неможливо, якщо б назви були від природи; 3) перейменування речей: якщо б назви були від природи, то чому б Аристокла перейменували у Платона, а Тартала у Феофраста; 4) відсутність відповідності у словотворенні: наприклад, від слова „думка” можна утворити дієслово „думати”, то чому ж від слова „справедливість” не можна утворити дієслово „справедливити”. Отже, назви дійсно виникли випадково, а не властиві речам від природи” /Лурье С.Я. Демокрит. – С. 353/.

До Демокріта ніхто з грецьких філософів не ставив питання про культуру. Їх цікавила „перша природа” /Космос, походження життя, природні стихії тощо/. Предметний світ олюдненої природи, продукти людської діяльності залишилися поза їхньою увагою. Демокріт уперше поставив питання про сутність і розвиток матеріальної і духовної культури. Рушійною силою розвитку культури вважав потребу і користь.

Перша й найважливіша потреба – це добування їжі, без чого неможливе існування і життя людини. Друге місце займає потреба в житлі, третє – в одежі. Матеріальні потреби трактуються Демокрітом як корінна причина змін, що відбуваються в розвитку суспільства. Однак безпосереднім чинником цих змін є усвідомлення людьми корисності для їхнього життя нововведень. Тобто йдеться про роль свідомого фактора суспільства.

У сфері духовної культури Демокріт виділив такі її компоненти, як мистецтво і мораль.

Від Демокріта бере початок теорія, згідно якої мистецтво є „подражання природі” /Правда, мистецтво в ті часи трактувалося розширено: як техніка, ремесло, прийоми догляду за вирощуванням сільськогосподарських культур тощо/. Давньогрецький історик Плутарх так передає думку Демокріта щодо джерел мистецтва: „Ми самі навчилися від них /тварин – авт./, як показує Демокріт, найважливішим речам: шляхом подражання ми навчилися у павука ткацтву і штопанню, від ластівки побудову житла, від співочих птиць – лебедя і солов’я – співу” /Там само. – С. 352/.

Водночас Демокріт вказував на роль у мистецтві натхнення, під яким розумів своєрідний вид божественного натхнення, інтуїцію, а також деяке безумство. Натхнення, на його думку, особливо потрібне для поезії і музики.

Велике місце у філософії атомістів займають проблеми моралі. Від Левкіппа до нас дійшло загальне уявлення про те, що мета життя – насолода прекрасним. Демокріт теж вважав, що прагнення до того, що породжує почуття задоволення, є рушійною силою поведінки людини. А відповідно – ухилення від усього, що може породити почуття незадоволення. Тлумачення поняття „задоволення” у Демокріта випливає з його теорії пізнання, а саме – недовіра до істинності чуттєвого сприйняття. Чуттєве – те, що нам здається істинним, а насправді істинним є те, що знаходиться в розумі /душі/. Тому задоволення почуттів відносні, а душевні – абсолютні. Істинне блаженство – спокій душі. В цьому сутність блага.

Головною метою життя, за Демокрітом, є евтюмія – стан душі, коли вона перебуває у спокої і рівновазі, звільнена від страхів і пристрастей. Це спільне для усіх – старих і молодих. Діоген Лаертський так передає думку Демокріта з цього приводу: „... Метою є благий стан духу. Він не тотожний насолоді, як, невірно зрозумівши, сприймали деякі. Це такий стан, при якому душа перебуває у спокої і рівновазі, не схвильована жодними страхами, марновірством або іншими переживаннями” /Там само. – С. 373/.

Благо має об’єктний характер. Воно для всіх людей одне, як одна і та ж істина: „мета у всіх одна, що вище всього – благий стан Духа, а гіркота – мірило зла” /Там само/. Чуттєві ж задоволення – суб’єктивні: приємне одному те, іншому – інше.

Стан гармонії душі, спокій духу осягаються через поміркованість. „На думку Демокріта, – пише Стовбей, – благий стан духу в людей виникає завдяки поміркованості в насолодах і розміреному життю. Як нужда, так і достаток схильні до змін і викликають великі душевні хвилювання... Щасливий той, хто радіє, маючи помірковане майно, нещасливий той, хто сумує, маючи велике” /Там само/. Демокріту належать слова: „Прекрасною є у всьому середина: мені не по душі ні великий достаток, ні його брак” /Антология мировой философии. Античность. – С. 148/.

Один із моральних принципів Демокріта – прагнення до необхідного і уникнення всього зайвого: „Якщо перевищити міру, то й найприємніше стає найнеприємнішим” /Там само. – С. 149/. Інший з його принципів – духовним насолодам слід надавати перевагу над тілесними, а відповідно духовним потребам над потребами матеріальними: „ Не в рабах і не в грошах щастя людей, а в розмірковуваннях і правильному мисленні” /Там само. – С. 152/.

Отже, етика Демокріта просвітлена розумом і оптимістична. Мислитель вважав, що дотримання моральних норм повинно відбуватися не через страх покарання, а шляхом переконання, доведенням розсудку, а не примусом. Прищеплення доброчесності – мета виховання, а останнє має відбуватися через навчання.

Демокріт виступив засновником договірної теорії походження держави в європейській філософській думці. Щоб запобігти взаємній ворожнечі, вважав він, люди об’єднувалися, встановлювали закони, домовившись про обмеження деяких своїх прав. Так виникла держава, що мала полісну форму грецької рабовласницької демократії. Держава – основа благополуччя в суспільстві: „... Держава, що йде по вірному шляху, – передає думку Демокріта Стовбей, - велична опора. І в цьому заключається усе: коли вона у благополуччі, то все в благополуччі, коли вона гине, то гине все” /Лурье С.Я. Демокрит. – С. 361/.

Одним з найвищих політичних і моральних принципів Демокріт вважав демократію. Філософ був противником монархії: „Бідності в демократичній державі слід надавати перевагу тому, що називається щасливим життям в монархії настільки ж , наскільки свобода краща рабства” /Там само/. Краще бути бідним, ніж бути багатим, але невільником.

Демокріт пропагував почуття відповідальності за своїх громадянські обов’язки, пам’ятаючи, що „державні справи слід вважати більш важливими, ніж все інше” /Там само. – С. 360/. Громадяни мають дотримуватися законів і не переступати закон через страх покарання, а з почуття громадянського обов’язку.

ВИСНОВКИ: Емпедокл і Анаксагор, поклавши в основу філософування принцип множинності першооснов світу, по суті намітили тенденцію розрізнення та індивідуалізації космічного цілого, що знайшло своє зріле виявлення в атомістичній концепції буття Левкіппа і Демокріта, яка лягла в основу всього подальшого розвитку теоретичного природознавства; а уявлення про неподільність атомів проіснувало до кінця ХІХ ст.

Питання для обговорення на семінарському занятті:

1. Вчення про першооснови світу Емпедокла. Теорія світових сил. Біологія і психологія.

2. Неологія Анаксагора. „Насіння всіх речей” як першоелемент буття.

3. Погляди Демокріта на атоми як першооснову буття. Детермінізм. Космологія і космогонія. Уявлення про людину та суспільство.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт:

1. Плюралістична тенденція філософського осмислення буття.

2. Школа еволюціонізму Емпедокла.

3. Атомістична концепція буття Демокріта в контексті сучасної філософії науки.

4. Погляди Демокріта на людину та суспільство.