2.1 Позиція героя в творі

Механічно розмірено тече життя молодого героя на міській околиці Альшера. Служба дрібного клерка в конторі, порожня і монотонна, уривається радістю повернення Мерсо до пляжів «залитих сонцем, до фарб вечірнього південного неба». Життя і тут під пером Камю з'являється своїм «виворотом» і своїм «лицем». Саме прізвище героя містить для автора протилежність єства: «смерть» і «сонце». Трагізм долі людського, витканого з радості і болю, і тут з недоступністю закону охоплює всі круги життя героя». Мерсо не вимагає багато від життя і по-своєму він щасливий. Слід зазначити, що серед можливих назв романа Камю відзначив в своїх чернетках наступні: «Щаслива людина», «Звичайна людина», «Байдужі». Мерсо - скромний, поступливий і доброзичливий, правда, без особливої привітності, чоловік. Ніщо не виділяє його з числа мешканців бідних місць Алжіру, окрім одного дивацтва - він дивно нехитрий і байдужий до всього, що зазвичай представляє інтерес для людей.[5

«Психологія тіла» в творі «Сторонній»

Життя алжирця зводиться Камю до рівня безпосередньо плотських відчуттів.

Він не бачить підстав міняти своє життя, коли господар контори пропонує йому подумати про кар'єру, де для нього знайшлася цікава робота. У Парижі Мерсо вже бував, у нього немає не щонайменшого честолюбності, жодних надій. Адже життя, вважає він, не змінити, те або інше життя кінець кінцем рівноцінне.

Але, колись на початку життя Мерсо вчився, був студентом і, як всі, будував плани на майбутнє. Але навчання довелося залишити, і тоді він дуже скоро зрозумів, що всі його мрії по суті не мали сенсу. Мерсо відвернувся від того, що раніше здавалося сповненим значення. Він занурився в пучину байдужості.

Ймовірно, саме тут треба шукати причину вражаючої байдужості Мерсо, секрет його дивацтва. Але про це Камю мовчить до останніх сторінок, до тієї ключової сцени в романі, коли виведений з себе домаганнями священика Мерсо гарячково викрикує слова своєї віри в особу служителеві церкви: «Я був прав, я і тепер прав, я завжди прав. Я жив ось так, а жив по-іншому. Я робив те, і не робив цього. Ну і що? Я славно жив в очікуванні тієї хвилини блідого світанку, коли моя правда виявитися. З безодні мого майбутнього протягом всієї моєї абсурдної муки підіймалося в мені крізь роки, що ще не настали, дихання мороку, воно все зрівнювало на своїй дорозі, все, що доступно моєму життю, - такому несправжньому, такому примарному життю». Завіса над таємницею Мерсо підведена: смерть чарівний і безглуздий факт, лежить на основі правди.

Секрет «індивідуума» герою полягає у висновках, від яких він уїхав, усвідомивши кінцівку і абсурдність життя. Він бажає просто бути, жити і відчувати сьогодні, тут на землі, жити в «вічному сьогоденні». Все ж останнє, що пов'язує людину з іншими, - мораль, ідеї, творчість, - для Мерсо знецінено і позбавлена сенсу. Порятунок для героя може бути в тому, аби погасити свідомість, не усвідомлювати самого себе, розірвати формальний зв'язок з іншими. Мерсо вибирає відчуженість, відділяється від суспільства, стає «чужаком». Його розум, здається, підсмикнув легким туманом, і вже при читанні початкових глав роману створюється враження, що герой перебуває в стані напівсну.

Яка ж основна ідея повісті? Безтурботно-байдужий, інертний Мерсо - це чоловік якого не вивело з сонної рівноваги навіть здійснене ним вбивство, одного дня він все-таки впав в шаленство. Сталося це саме в ключовій сцені роману, коли тюремний священик спробував повернути героя в лоно церкви, залучити до віри, ніби все крутиться згідно волі божої. І Мерсо виштовхав священика за двері своєї камери. Але чому цей пароксизм люті викликав у нього саме священик, а не жорстокий, заганявший його в безвихідь слідчий, не нудьгуючий суддя, що ухвалив йому смертний вирок, не безцеремонна, така, що вирячилася на нього, як на самотня тварина, публіка? Та тому, що всі вони лише затверджували Мерсо в його уявленні про єство життя і лише священик, закликав сподіватися на божественне милосердя, довіритися божественному промислу, розвернув перед ними картину буття гармонійного, закономірного, зумовленого. І картина ця загрожувала поколивати уявлення про світ - царство абсурду, світ - первозданний хаос.

Слід зазначити головну особливість Мерсо - це повна відсутність лицемірства, небажання брехати і прикидатися, навіть якщо це йде на противагу його власній вигоді. Дана риса виявляється перш за все тоді, коли він отримує телеграму про смерть матері в богадільні. Формальний текст телеграми з притулку викликає у нього подив, він не зовсім розуміє і приймає, те, що його мати померла. Для Мерсо мати померла набагато раніше, а саме: коли він помістив її в богадільню, представивши турботу про неї службовцям закладу. Тому сумна подія і відчуженість, байдужість, з якою воно сприймається головним героєм підсилює відчуття абсурду.