16 Жовтня було видано Універсал про відродження козацтва як соціальної бази режиму і армії. Почалась організація добровільних дружин для охорони законності та правопорядку.

Водночас, становище трудящих значно погіршилося. Власники фабрик і заводів, намагаючись ліквідувати здобутки робітників періоду революції, застосовували так звані локаути - зупиняли підприємства, а потім наймали слухняну й дешеву робочу силу.

Колишні власники заводів і фабрик, поміщики намагалися за підтримки гетьманських властей та німецько-австрійських військ повернути втрачене майно. Селяни не бажали віддавати конфісковані у великих землевласників землю та реманент і розгорнули велику партизанську війну, палили маєтки, чинили збройний опір. Найбільшого розмаху селянська війна набула на Київщині, де повсталих очолив український есер М. Шинкар, на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропив'янський, на Катеринославщині, де активно діяли загони Н. Махна, який поділяв анархістські ідеї.

Проти гетьманату виступала і більшість українських політичних партій. У серпні 1918 р. УСДРП, УПСР (центральна течія), соціалісти-самостійники увійшли до міжпартійного Національного Союзу, який проголосив необхідність утворення самостійної української держави парламентського типу.

Позиції гетьманату помітно послабились, основними причинами цього були:

Залежність гетьмана і його уряду від німецько-австрійських військ.

Орієнтація П. Скоропадського у внутрішній політиці на поміщиків та великих промисловців.

Опозиція до гетьманського уряду робітників, селянства, національної інтелігенції, багатьох партій.

Розгортання збройної боротьби проти гетьманського режиму та австро-німецьких військ.

29 17 Березня 1917 р., коли було утворено Українську Центральну Раду з ініціативи Товариства Українських Поступовців.

Головою її заочно одностайно обрали Михайла Сергійовича Грушевського, який, повертаючись із царського заслання, вимушено затримався у Москві. На той час це був вчений-історик зі світовим ім’ям.

З першого дня на посаді керівника Центральної Ради Михайло Сергійович став головним ідеологом української революції, творцем її концепції, палким пропагандистом української національної ідеї, яка на хибну думку Леоніда Даниловича Кучми в сучасних умовах „не здатна була спрацювати”. Праці, написані М.Грушевським в 1917-1918 рр., обґрунтовували стратегію, визначали нагальні тактичні гасла боротьби. Саме цьому були підпорядковані його брошури і статті: „Хто такі українці і чого вони хочуть”, „Звідки пішло українство і до чого воно йде”, „Якої автономії і федерації хочуть українці”, „Українська самостійність і її історична необхідність”, „На порозі Нової України” та ряд інших. Його ідеї конкретизувались у численних резолюціях і постановах з’їздів, конференцій, зборів, нарад (від загальноукраїнських до регіональних).

Першою масовою публічною акцією Центральної Ради стала українська маніфестація у Києві першого квітня 1917 року, що мала виразно національно-політичний характер та в якій взяло участь близько 100 тис. осіб. Маніфестація завершилася грандіозним віче на Софійському майдані, в якому взяли участь військовики, учні, студенти, інтелігенція, робітники, селяни ближчих до Києва сіл. Усі вони вітали створення Центральної Ради і захоплено сприйняли промову М.Грушевського, який, зокрема, сказав: „Впали з нас кайдани, наложені царською деспотією, ми можемо наново піднести прапор наших великих предків. Тепер можемо самі… будувати нашу вільну, автономну Україну”. Віче ухвалило резолюцію, яка свідчила, що український рух виступив за політично-правове оформлення української державності в формі автономії в межах Росії.

З 17 по 21 квітня 1917 року у Києві відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес, який легітимізував Центральну Раду, значно оновив її особовий склад, по-суті, перетворивши її на революційний український парламент. Конгрес зібрав у древній столиці України-Руси Києві не лише представників різних територій України, а й окремих українських громад – колоній Росії (Кубань, Москва, Петроград, Ростов-на-Дону, Саратов та ін.). За різними джерелами в роботі Конгресу взяли участь від 900 до 1500 делегатів з вирішальним та дорадчим голосами. Навіть явно антиукраїнська російська преса змушена була визнати його „своєрідним українським національним паломництвом”.

Слід наголосити, що від першого дня свого заснування Центральна Рада репрезентувала себе інституцією надстановою. На відміну від окремих політичних партій, вона захищала інтереси не якогось одного стану, а перша публічно й відверто почала говорити від імені нації та про потреби нації. Саме в тому її видатна історична заслуга і саме так бачилося її головне завдання Михайлові Грушевському: „Центральна Рада повинна бути центром українського політичного життя, вона повинна довершити організацію краю, повинна освідомлювати найширші маси України в політичних завданнях, що тим самим являється і освідомлення національним”.

Серед найважливіших державотворчих заходів Центральної Ради передусім слід назвати чотири її Універсали. Перший Універсал був урочисто оприлюднений 23 червня 1917 року на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді. „Магічне слово „Універсал”, несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, - зазначав голова Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський, - давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Це слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перемеленої в вогні нового революційного руху, відкладалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових кращих формах”. На думку Володимира Винниченка, „це було саме те слово, якого ждалося і яке висловлювало всю душу піднесеної нації”.

В Універсалі урочисто проголошувалося: „…однині самі будемо творити наше життя”. Центральна Рада підкреслювала свій представницький характер, який поставив її на сторожі прав і вольностей української землі і зобов’язав стояти і боротися за ті права і вольності. Проголошуючи себе виразником волі українського народу, Рада визнала, що тільки він на своїй землі має право управляти своїм життям через всенародні українські збори (сойм), що мають обиратися шляхом вселюдного, рівного, прямого і таємного голосування. Хоча долю України передбачалося вирішувати, „не одділяючись від усієї Росії”, однак саме встановлення нового автономного ладу, за текстом Універсалу, мало бути справою українською: „Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати тільки наші українські збори”.

28 червня 1917 року на закритому засіданні виконавчого комітету Центральної Ради було прийнято рішення про створення Генерального Секретаріату (прообразу майбутнього уряду), який повинен був складатися з дев’яти генеральних секретарів (міністрів) і генерального писаря. Отже, відбулося розмежування гілок влади, їх розподіл на законодавчу і виконавчу. Виконавчий комітет було перейменовано на Малу Раду, яка в період між сесіями Центральної Ради мала виконувати законодавчі функції.

Зразком політичної гнучкості, здатності Центральної Ради до компромісу у напружених взаєминах з центральним петроградським Тимчасовим Урядом, зразком уміння втримати ситуацію від кровопролиття, служить, прийнятий 16 липня 1917 року, Другий Універсал. Незважаючи на згоду з ним, російська сторона чинила всілякі перепони становленню автономії України. Але треба визнати, що ще менш реалістичною за тієї ситуації була б спроба запровадження статусу самостійної України. Зрештою, в українському русі була самостійницька течія, проте помітних успіхів та відчутного впливу не мала, тим часом як Центральна Рада, послуговуючись поміркованішим гаслом автономії, спромоглася прищепити українським масам ідею державності. У тому переконує широка народна підтримка ІІІ Універсалу (20 листопада 1917 року). Навіть неукраїнські маси та політичні сили не виявили до факту проголошення УНР (Української Народної республіки) відверто ворожого ставлення.

Третій Універсал нарешті проголосив утворення повноцінної автономії УНР, визначив і зафіксував кордони Української Держави, дату виборів до Українських Установчих зборів. Що стосується прав місцевого самоврядування, то, відповідно до ІІІ Універсалу, вони мали стати „органами вищої адміністративної влади на місцях”. Розв’язання проблеми національних меншин Універсал передбачав шляхом підготовки й прийняття закону про національно-персональну автономію.

Універсал проголосив такі демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків; недоторканість особи і життя; право вживання місцевих мов у стосунках з державними установами; скасування смертної кари; амністію; справедливий суд. Надзвичайно важливим було скасування права приватної власності на землю і визнання її власністю всього народу без викупу, встановлення 8-годинного робочого дня, визнання за урядом і робітниками права контролю за промисловістю тощо.

Вершиною державотворчої діяльності Центральної Ради став ІУ Універсал (22 січня 1918 року). Очевидно, не можна повністю погодитися з тими істориками, які вважають, що він був наслідком лише зовнішньополітичної кон’юнктури. Внутрішні потреби державного життя змушували Центральну Раду і Генеральний Секретаріат наприкінці 1917 і на початку 1918 років дбати про власну зовнішню політику, фінанси, судову систему, адміністративний апарат, зрештою Конституцію. Саме такі потреби спричинилися до проголошення ІУ Універсалу. Суть його виражена у формулі: „Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. (Ключове слово тут – „самостійна!”, яке і нині викликає приступи зубного болю в українофобів різних мастей).

Проголошенням ІУ Універсалу Центральна Рада довела, що українці є державним народом, який має політичну волю і спроможний її реалізувати.

29 квітня 1918 року, ухваливши Конституцію УНР і обравши Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки, внаслідок гетьманського перевороту Центральна Рада зійшла з політичної арени. Проіснувавши у винятково складних обставинах неповних 13-ть місяців, вона залишила по собі яскравий слід на багато десятиліть, позначений як блискучими досягненнями, так і катастрофічними прорахунками. Тим не менше, нині вона становить одну з найповчальніших сторінок нашої історії. Хотілось би сподіватись, що наші державотворці, як в центрі, так і на місцях (та й, зрештою, всі ми) візьмуть з її безцінного досвіду передусім ті уроки, що не треба робити і як не слід чинити, щоб не було соромно і гірко перед прийдешніми поколіннями.

31Погіршення становища робітників і селян, повер нення поміщиків, що відбирали за допомогою збройних загонів гетьмана землю, повна залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, поразка держав Четверного союзу призвели до краху Гетьманату, На початку листопада 1918 p., коли він став очевидним, П. Скоропадський вирішив сформувати новий кабінет, зорієнтований на Антанту. Але остання допускала в крайньому разі лише федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою міжнародної ізоляції П. Скоропадський оголосив про федерацію України з "майбутньою", небільшовицькою Росією. Ця ідея остаточно відштовхнула від нього українських патріотів.

У ніч на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні керівництва українських політичних партій, об'єднаних в Національний союз, було створено новий орган - Директорію на чолі з В. Винниченком. Командуючим військами став С. Петлюра. Крім них, до складу Директорії увійшли Ф. Швець, П. Андрієвський і А. Макаренко. Ядро військ Директорії становив полк українських січових стрільців полковника Є. Коновальця, що дислокувався у Білій Церкві. Звідти 16 листопада повстанці повели наступ на Київ, де вибухнуло повстання. Крім того, розгортався партизанський рух. Гетьман втрачав контроль над країною, його військові сили танули. 14 грудня 1918 р. повстанці здобули перемогу в Києві. Зрікшись влади, П. Скоропадський подався до Німеччини.

Прийшовши до влади, Директорія відновила закони УНР і призначила свій перший уряд під головуванням В, Чехівського. Вища законодавча влада передавалася Трудовому конгресові - своєрідному парламентові, сформованому з селянських і робітничих депутатів, представників інтелігенції.

Невдовзі всередині Директорії розгорілися суперечки щодо форми державності України, шляхів її розвитку, загострилося й особисте суперництво між В. Винниченком і Co Петлюрою.

Директорія почала втрачати авторитет. Деклару ючи відданість інтересам селян, нова влада здійснювала надто обережну політику: терміни й порядок поділу поміщицьких земель не визначалися. Директорія заявила про свою солідарність із робітниками, але водночас придушувала страйки, забороняла діяльність робітничих організацій політичного характеру і навіть розганяла профспілки.

На місцях реальна влада зосереджувалася у виборних отаманів напівпартизанських загонів, які вдавалися до самоуправства, організовували погроми єврейського населення. Деякі з отаманів (зокрема Махно, Григор'єв) пізніше перейшли на бік радянської влади.

Антанта, яка восени 1918 р. висадила свої війська на Півдні України, відмовлялася визнати Директорію. 23 листопада в київських та одеських газетах було надруковано Декларацію Антанти про початок інтервенції в Україні. Заявлялося, що Антанта висадить свої війська з метою подолання анархії та дотримання порядку. Наприкінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море і стала на рейдах Севастополя та Одеси. 11 грудня до Одеси увійшли частини Директорії. На деякий час місто було розділено на кілька зон. 18 грудня офіцери-добровольці під командуванням генерала Гришина-Алмазова (які до того перебували під французькою охороною в зоні порту) перейшли в наступ та вибили українські війська за межі міста. Пізніше (у січні 1919 р.) французькі війська зайняли Миколаїв, в якому ще залишилась німецька окупаційна дивізія. Навесні 1919 р. до інтервенції приєдналися грецькі частини. Представники французького командування в Одесі на переговорах з представниками Директорії в брутальній формі вимагали її реорганізації (зокрема виведення з її складу В. Винниченка), обіцяючи за певних обставин підтримку в боротьбі з більшовиками.

На сході і півночі Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході - польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти, добровольчі війська генерала Денікіна. В цей час у Криму діяв кадетський крайовий уряд на чолі з С. Кримом, який повністю залежав від командування військами Добровольчої армії в Криму. Опираючись на С. Крима, білогвардійці повели наступ на північ від Азовського моря.

Деякі українські партії стали на шлях боротьби з Директорією. Так, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, їх підтримував також на Херсонщині отаман Григор'єв. У січні 1919 р. від УСДРП відкололася група Мазуренка, так звані "незалежники", які незабаром уклали угоду з більшовиками про боротьбу з Директорією. Не вдалося Директорії знайти спільної мови і з Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками спробував захопити Катеринослав.

Суперечності всередині Директорії не вдалося вирішити на Конгресі Трудового Народу України, що відбувся в січні 1919 р. На цьому Конгресі були присутні також і делегати від Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка згідно з домовленістю у Фастові 1 грудня 1918 р. об'єднувалася з УНР. 22 січня 1919 р. у Києві проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу ("акт злуки"). З цього часу ЗУНР дістає назву Західна Область УНР (ЗОУНР). Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУ HP Є. Петрушевич. Неспроможність дійти до перемир'я з більшовиками призвела до відставки В. Винниченка та Голови Ради Народних Міністрів В. Чехівського. С. Петлюра виходить зі складу УСДРП і утворює кабінет на чолі з С. Остапенком. Фактично С. Петлюра зосереджує основні важелі влади в своїх руках.

Наприкінці січня - на початку лютого в Москві відбулися переговори між делегаціями Директорії (голова С. Мазуренко) та РНК РСФРР (голова Д. Мануїльський) про припинення наступу російських радянських військ в Україні. Переговори закінчились безрезультатно. 2 лютого Директорія виїхала до Вінниці, більше вона до Києва не поверталася.

Спроби військ Петлюри протистояти радянським частинам успіхом не увінчалися. Його не підтримали Антанта і Денікін. До того ж військові підрозділи, підпорядковані Директорії, в багатьох випадг ках являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік місць проживання, але розпадалися при виході в інші регіони, втрачали боєздатність за несприятливих обставин. Свою роль відіграла й агітація більшовиків з обіцянками ліквідації приватної власності на землю, загального зрівняльного її поділу. Це сприяло поширенню прорадянських настроїв, які охопили і військо У HP. Якщо на початку свого правління Директорія мала 100-тис. армію, то наприкінці січня 1919 р. - всього 21 тис. чоловік.

Після виїзду у лютому 1919 р. з Києва склад та місце перебування Директорії неодноразово мінялися залежно від воєнної обстановки (Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський та інші). Після відрядження за кордон у листопаді 1919 р. А. Макаренка і Ф. Швеця Директорія припинила своє існування як колективний орган. Згідно з законом про Тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 р. Директорія скасовувалась, С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

Причинами падіння Директорії були нерішучість, а нерідко й невизначеність внутрішньої політики, протистояння різних політичних сил, невміння створити міцний державний апарат і широку соціальну основу. Одним із вирішальних чинників поразки Директорії стало зовнішнє втручання, насамперед Радянської Росії, а також Антанти і Польщі, які ввели свої військові частини в Україну.

32 У жовтні 1918 р. почався процес розпаду Австро-Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, - українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася.

18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх західноукраїнських політичних партій і церковних ієрархів, на якому був створений представничий орган влади - Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія була повною несподіванкою для поляків, проте дуже скоро вони опам'яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над усією Галичиною. У цей час румунські війська зайняли велику частину Буковини, а Закарпаття продовжувало залишатися під контролем Угорщини.

10 листопада було проголошено створення західно-української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Нова республіка займала територію близько 70 тис. кв. км., 71 % її населення складали українці, 14 % - поляки, 13 % - євреї.

Поляки, що продовжували вважати Галичину невід'ємною складовою частиною Польщі, активно протидіяли. У Львові загони Польської організації військової (ПОВ) на чолі з Ю. Пілсудським вже в ніч з 3 на 4 листопада почали бойові дії проти українців. Запеклі бої велися за головні стратегічні пункти міста - поштамт, вокзал, сейм, цитадель, арсенал. 11 листопада 1918 р. регулярні польські війська оволоділи Перемишлем, що зрештою визначило долю Львова. 21 листопада українські частини залишили Львів, уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіслава. До кінця

1918 року польські війська зайняли 10 з 59 повітів ЗУНР і продовжували наступ.

Розуміючи, що сили дуже нерівні, й поодинці вистояти не вдасться, уряд ЗУНР направив свою делегацію до Східної України для переговорів про взаємодопомогу. Спочатку переговори велися з гетьманом, а потім - із Директорією. 22 січня 1919 р. в Києві відбулося підписання "Акту злуки" між УНР і ЗУНР, який декларував об'єднання двох українських держав.

У цих умовах на перший план висувалося завдання формування озброєних сил ЗУНР, здатних протистояти польській агресії. Уряд приступив до створення Української Галицької армії (УГА), яка до весни 1919 р. вже налічувала до 100 тис. бійців, проте, тільки 40 тис. з них мали необхідну військову підготовку. У свою чергу поляки, заручившись підтримкою Антанти, перш за все Франції, що прагнула створити сильну Польщу як противагу Німеччині^ на сході, добилися відправки до Польщі 60-тисячної армії генерала И. Геллера, сформованої на території Франції з польських військовополонених і добре оснащеної французами. Перевага польських сил стала переважаючою. 16 липня 1919 р. Галицька армія була вимушена перейти прикордонну річку Збруч і вступити на територію УНР.

Об'єднана українська армія налічувала 80 тис. чоловік, причому з них 50 тис. складали галичани. Проте незабаром виявилися серйозні суперечності в політичних орієнтирах урядів УНР і ЗУНР. Петрушевич був націлений на боротьбу з Польщею і більшовиками і готовий до союзу з білогвардійцями генерала Денікіна, які влітку

1919 р. вели активний наступ на Україні, витісняючи звідси Червону армію. С. Петлюра схилявся до переговорів з більшовицьким урядом Леніна для спільної боротьби із білою армією Денікіна, а також був готовий до співпраці з поляками для відстоювання незалежності УНР.

33 На початок 20-х рр. більшовики встановили свою владу не лише в Росії, айв Україні, Білорусії, державах Закавказзя. Відтак постало питання про відтворення Росії в кордонах імперії, хоча б і без втрачених Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви та Естонії. Ніхто з більшовицьких лідерів не заперечував проти цього; розбіжності між ними стосувалися не питання, що потрібно відтворити, а як це зробити, щоб зберегти видимість суверенності сусідніх країн.

Гору в дискусіях у черговий раз взяв В. Ленін. Наприкінці 1922 р. у Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд Рад, на якому було проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) у складі Білорусії, Закавказької Федерації, Росії, України. Також було обрано керівників СРСР: головою Центрального Виконавчого Комітету (парламенту) СРСР став Михайло Калінін, а союзний уряд очолив В. Ленін. Передбачалося, що договір про створення СРСР для кожної союзної республіки набере чинності після ратифікації його республіканським з'їздом рад, але насправді цього ніколи так і не відбулося. У 1924 р. було прийнято Конституцію СРСР. Формально він був федеративною державою, а фактично - унітарною.

Прийнята X з'їздом РКП(б) резолюція «Про заміну продрозкладки продподатком» передбачала набагато ширшу програму, ніж можна було зробити висновок з назви резолюції — вона заклала основи індустріального стрибка.

Слухаючи виступ В. Леніна, делегати X з'їзду без перебільшення пережили шок - вождь закликав їх до того, у боротьбі з чим вони проливали кров на фронтах громадянської війни, наближаючи епоху «світової комуни». Ще кілька місяців тому за слова, виголошувані тепер В. Леніним, ВЧК на чолі з Ф. Дзержинським відправляла на смерть тисячі «ворогів революції».

Питанням першочергової ваги було кооперування селянства. Розв'язання цієї задачі включало селян у соціалістичне будівництво, з одного боку, і нейтралізовувало їх як потенційно ворожу більшовикам силу, з другого. Створення прошарку, за словами В. Леніна, «цивілізованих кооператорів», налагодження нормальних економічних зв'язків між містом і селом залишало комуністам надію дочекатися світової пролетарської революції, яка «запізнювалася». Якщо вона все ж таки не відбудеться - самостійно, усупереч ученню К. Маркса, будувати соціалізм у Росії, оточеній «імперіалізмом».

Підоймою для відродження не лише села, а й економіки в цілому, стала заміна продовольчої розкладки чітко визначеним податком, дозвіл оренди землі й найму робочої сили. Тепер селянин, сплативши державі наперед відомі йому обсяги податку, вільно продавав решту своєї продукції на ринку й отримував прибуток. Відтак за 1922-1924 рр. сільське господарство досягло рівня найуспішнішого з довоєнних 1913 р., а споживання м'яса в сім'ях зросло вдвічі.

Запроваджуючи НЕП, держава зберегла за собою «командні висоти» у важкій промисловості та інших найважливіших галузях, зате дозволила приватну торгівлю й дрібне приватне виробництво із застосуванням найманої робочої сили. Та й державна промисловість тепер змушена була не просто виконувати план, а працювати на ринок, оскільки була переведена на самофінансування - що продано, те й можна розподіляти серед працівників. Не всім це виявилося під силу, тому частина дрібних виробництв збанкрутіла й була продана колишнім власникам або передана в оренду чи здана в концесію (за роки НЕПу було надано дозвіл лише на 123 концесії).

Не менш важливу роль відіграла грошова реформа, розпочата в 1922 р., біля витоків якої стояв народний комісар фінансів Г. Сокольников. Він, який здобув ступінь доктора економіки в Сорбонні, чи не єдиний у більшовицькому керівництві вважав, що економіка Росії є невід'ємною складовою світової економіки. Державний банк РСФРР натомість радзнаків запровадив нову грошову одиницю - червінець,

35 По завершенні Першої світової війни третина українських земель перебувала у складі Польщі, Румунії і Чехословаччини. Зазвичай ці землі називають західноукраїнськими, рідше - Західною Україною. Назва "Західна Україна" стосується головним чином тих українських земель у складі Польщі, які в 1939 р. перейшли до Радянського Союзу, - Східної Галичини, Західної Волині й Полісся.

Незважаючи на прагнення керівників Антанти надати новій Польській державі етнічно однорідний характер, тобто провести її східний кордон по лінії Керзона, польські політичні сили бажали відродити, хоча б у обмеженому вигляді, Річ Посполиту XVIII ст. Після українсько-польської війни 1918-1919 рр. і радянсько-польської війни 1920 р. виникла так звана Друга Річ Посполита, в якій третину наявного населення становили національні меншини - українці, білоруси, литовці, євреї, німці. За винятком німців і євреїв, інші національні меншини мали свою етнічну територію, на якій поляки перебували у меншості. Українці становили найчисленнішу в Польщі національну меншину. На території сучасних Львівської, Рівненської, Волинської, Івано-Франківської та Тернопільської областей у 1921 р. перебувало 3920 тис. українців, що складало 66,2 % їх населення, тобто дві третини. На землях, які знаходилися на заході від сучасного українсько-польського кордону, проживало 366 тис. українців. В цілому у Польщі налічувалося 4686 тис. українців, тобто 17,2 % населення країни.

Більше за всіх із версальської системи договорів скористалася Румунія. Вона вийшла з Першої світової війни з територією, яка майже удвоє перевищувала територію, що була перед війною. За офіційними даними, кількість українців у Старому королівстві й на новонабутих землях становила 582 тис. осіб. В.Кубійович та інші демографи міжвоєнного періоду стверджували, що українців у Румунії - не менше 1 млн осіб. Українці проживали на трьох національних територіях, зовсім різних за своєю історичною долею. Буковина з головним містом Чернівці після революції 1848-1849 рр. стала автономним краєм Австро-Угорщини. Населення складалося з українців у північній частині краю і румунів у південній частині. В окупованій з 1918 р. Бессарабії українці проживали головним чином у найбільш північному - Хотинському - повіті й у двох південних повітах - Аккерманському та Ізмаїльському. Історично Хотинщина була частиною Буковини, яка входила до Молдавського князівства і разом з останнім була захоплена османськими турками. У 1774 р. Австрійська імперія захопила Буковину, а в 1817 р. Російська імперія відвоювала в Османської імперії Бессарабію. Придунайський край у складі двох повітів Південної Бессарабії був частиною Причорноморського степу, де кочували різноманітні племена тюркського походження. Своєрідну історичну долю мали українці Мармарощини (Марамароша). Ця невелика територія площею не більше 700 кв. км була розташована на лівому березі Тиси і названа за йменням річки Мара. За культурно-національними традиціями і мовою українці Мармарощини були близькі до українців прилеглих районів Закарпаття. Все населення краю за переписом 1930 р. становило 26 тис. осіб, з них українці складали 17 тис. (65,4 %).

Закарпатська Україна у складі Чехословаччини офіційно називалася Підкарпатською Руссю. В добу середньовіччя її захопила Угорщина, а в 1919 р. Паризька конференція, яка займалася проблемами післявоєнного устрою Європи, передала край Чехословаччині. За переписом 1930 р. населення краю становило 616 тис. осіб. Українців налічувалося 439 тис. осіб (71,3 %). Загальна кількість українців у Чехословаччині становила 549 тис. осіб за переписом 1930 р. У територію Словаччини був украплений Пряшівський анклав з населенням 118 тис. осіб, з них - 87 тис, тобто три чверті, українців. Не менше 10 тис. українців проживало у Словаччині за межами анклаву. Велика українська колонія емігрантського походження була у Празі.