71. Способи здійснення законодавчої влади. Конституційне закріплення законодавчої функції за парламентом.

Інститут представницької влади, який виконує одночасно і законодавчі функції, посідає важливе місце у конституційному механізмі будь-якої держави. Винятком є держави, в яких такі установи мають тільки дорадчий характер, або формально засновані, але розпушені та не функціонують. Оскільки законотворчість – не єдина, хоча й основна функція цих представницьких органів, для їх позначення вживають інше збірне найменування – парламент. Станом на 15 квітня 1998 р. парламенти існували у 179 незалежних державах.

За часом виникнення та становлення сучасні парламенти можна умовно поділити на чотири покоління, а саме: 1) давні (середньовічні) парламенти; 2) часів нової історії; 3) ті, що виникли після Другої світової війни; 4) новітні парламенти. До парламентів першого покоління небхідно віднести ті, які мають давній родовід, зокрема Альтинг Ісландії, що виник ще у 930 р. і Парламент Великобританії (кінець ХІІІ ст.). Ці інституції були і є носіями багатьох політико-державних традицій, спряли і сприяють утвердженню демократії у своїх суспільствах. Водночас ці парламенти справили і справляють позитивний вплив на становлення і розвиток парламентів світу. До другого покоління цілком слушно відносять парламенти, виникнення яких пов’язано з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій (Конгрес США, Парламент Франції, Стортинг Норвегії та ін.). У першу чергу парламентські установи США і Франції теж можуть вважатися каталізаторами становлення і розвитку парламентського будівництва. Третє покоління складають парламенти, які утворилися після Другої світової війни у ряді країн Азії й Африки у зв’язку з проголошенням їх незалежності. Нарешті, четверте наймолодше покоління парламентів становлять парламенти держав з числа колишніх республік Союзу РСР та країн Східної Європи. У переважній більшості тут вищі представницькі органи знаходяться на стадії поступового перетворення у справжні органи народовладдя.

Нерідко в розмовній мові парламентом називають тільки “нижню палату”, хоча в конституційному праві, особливо в англосаксонському і в тих країнах, де воно зберегло свій вплив, поняття парламенту більш широке: до його складу входять усі вищі органи, що беруть участь у прийнятті законів. У Великобританії, наприклад, Парламент як вищий законодавчий орган складається з монарха і двох палат – Палати громад і Палати лордів. Тричленна структура парламенту існує в Австралії, Індії, Канаді, Пакистані, Ямайці та інших країнах британської Співдружності (зрозуміло, у республіках місце монарха посідає президент). Конституція Індії (ст. 79) містить припис: “Засновується Парламент Союзу, який складається з Президента і двох Палат, які іменуються відповідно Радою Штатів і Народною Палатою”. В Сієрра-Леоне за Конституцією 1991 р., парламент має інші три складові частини: “президент, спікер і члени парламенту”.

72. Конституційне визначення парламенту.

Як інститути державної влади парламенти за формою є постійно діючими зборами представників народу, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. В окремих країнах, поряд із вищими представницькими органами або при їх відсутності закони видають деякі інші органи: монарх в абсолютній монархії, народний консультативний конгрес в Індонезії.

Важливо звернути при цьому увагу на те, що крім законодавчої функції, в їх діяльності значне місце посідають й інші, зокрема представницька, установча, контрольна, бюджетно-фінансова, квазісудова, зовнішньополітична тощо.

Отже, сучасні парламенти – це загальнонаціональні колегіальні представницькі органи державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом), діють на постійній основі, і які здійснюють у механізмі державного владування насамперед функції законотворчості, установчу, контролю за виконавчою владою, бюджетно-фінансову, зовнішньополітичну тощо.

Конституційний статус парламенту залежить насамперед від закріплених у конституціях основоположних принципів організації державної влади у тій чи іншій країні. У Великобританії, наприклад, в якості одного із фундаментальних проголошується принцип парламентського верховенства, і, відповідно до цього, орган народного представництва юридично виступає як джерело всієї законодавчої влади. Водночас принцип народного (національного) суверенітету зумовлює, що у кінцевому рахунку джерело влади, у тому числі законодавчої, - народ, а парламент – один із органів держави, через котрий народ здійснює свій суверенітет у формі законодавчої функції.