5.5 Самосвідомість та самооцінка людей похилого віку

У чому полягає специфіка суб'єктності літньої людини? У процесі са­мовизначення літньої людини та її адаптації особистість породжує зміст, ке­руючись не тільки суб'єктивними мотивами, але й своїми реальними можли­востями. Саме адекватність смислових підстав життєдіяльності літньої лю­дини значною мірою визначає ступінь продуктивності (результативності) усього процесу самовизначення й адаптивності. Іншою стороною є об'єкти­вація знайдених смислових шляхів реалізації активності в різних формах, і особливо у процесі адаптації.

Основні результати теоретико-емпіричного аналізу процесу самовизна­чення в літньому й старечому віці можна подати у вигляді наступних твер­джень:

1. Процес самовизначення літньої людини - це подолання психологіч­ного розриву між наявним станом і необхідністю самореалізації і самоутве­рдження. ⁴

2. Ключовою ланкою процесу самовизначення є актуалізація сенсу життя або його змін, аж до побудови нового "Я-образу", побудови своєї но­вої ідентичності.

3. Процес самовизначення протікає шляхом конкретизації актуалізова­ного або знову знайденого сенсу життя, у результаті чого виникає система смислів різного ступеня узагальнення.

Самовизначення літнього суб'єкта - це процес пошуку особистістю смислових підстав і побудови способів реалізації знайдених смислів. Проду­ктивним називається таке самовизначення, у результаті якого створюються, приймаються й реалізуються особистістю такі значеннєві підстави, які в найбільшій мірі відповідають її суб'єктності й дозволяють їй повністю само- реалізуватися, самовиразитися шляхом здійснення різних форм активності і самоутвердження, форм адаптивності.

Для літнього індивіда, здатного до продуктивного особистісного само­визначення й адаптації, є характерною, насамперед, особистісна суб'єктність.

Незалежно від того, що "згасають" психофізіологічні функції у процесі старіння, необхідність в адаптації є безперервною і наростає разом з умова­ми середовища, що змінюються, у тому числі й адаптація до змін у сімейній структурі та у дружньому середовищі. Активність з метою більш адекватної адаптації зумовлюється й внутрішньою енергією особистості літньої люди­ни, яка і структурує її як суб'єктивну реальність.

У деяких роботах підкреслюється значення суб'єктивного моменту в адаптації. Пристосування індивіда до його життєвої адаптації розуміють як його переживання за себе й за свої досягнення в різних соціальних умовах і соціальних ролях свого життя. Особистісне пристосування - це свого роду внутрішня гармонія, а соціальне пристосування - гармонія з навколишнім середовищем.

Р. Кюхлен виділив три основні прояви "особистісного пристосовування":

1. Суб'єктивне переживання щастя й задоволеності, як і ставлення до самого себе.

2. Низький рівень тривожності.

3. Ступінь гнучкості, що дозволяє особистості впоратися з важкими си­туаціями.

Інші автори під психічною рівновагою розуміють "суб'єктивне благо­получчя" літньої людини й підкреслюють, що поняття "успішне старіння" є особливо близьким до переживання власної соціальної значущості, пережи­вання свого ставлення до прожитого життя і до самого себе.

Люди похилого віку змушені не тільки пристосовуватися до нових си­туацій і зовнішніх умов, але й приймати себе і адаптуватися до себе. Як вка­зує Е. Еріксон, "стара людина є щасливою, коли старість дає їй відчуття ці­лісності й стабільності". Ці цілісність і стабільність можуть декомпозитува- тись в контексті змістовних процесів внутрішньої позиції літньої людини. Внутрішня позиція людини як структурна одиниця її особистості містить З репрезентує основні властивості її цілісної особистості, розкриває також п якісне різноманіття й дає можливість глибше розглянути індивідуальність літньої людини.

Внутрішня позиція літньої людини інтегрує в собі її особистісні ком­поненти та є змістовною характеристикою суб'єктності цієї людини. В цьо­му сенсі внутрішня позиція опосередковує і відбиває вплив середовища, при цьому особистість людини змінюється в рамках зміни суб'єкта в навколиш­ній дійсності. У цьому плані саме поняття переживання набуває свого конк­ретного психологічного змісту у літньому віці, тому що почуття ідентичнос­ті, прояви тривоги, агресії тощо відбивають взаємини суб'єкта і середовища, задоволеність або незадоволеність суб'єкта в його взаєминах з навколишнім соціальним середовищем.

Безсумнівний інтерес викликають дослідження, в яких вивчається, що таке "психологічні системи", розпад яких призводить до розпаду особистос­ті при збереженні всіх вищих психічних функцій. Очевидно, до розпаду осо­бистості (або до її змін) призводить розпад тих "психологічних систем", які несуть у собі спонукальну силу, що йде від вищих опосередкованих потреб, наприклад віддалених (тобто цілей, пов'язаних з перспективою життєдіяль­ності суб'єкта). Прикладом цього є деградація особистості у старих людей, які вийшли на пенсію: їхні інтереси звужуються, духовні потреби спрощу­ються (їжа, спокій, егоцентризм і т.д.).

Очевидно, що мудрість старих людей - це не тільки досвід, знання, але й сильне "Я", сила духу та суб'єктність, що зберігає особистість і розум і по­роджує мудрість літніх і старих людей.

Стосовно особливостей самооцінки і "Я-Концепції" у пізньому віці, то наявні роботи з даної проблеми містять досить суперечливі дані. В одних висловлюється думка про те, що з віком "Я-Концепція" стає все більш нега­тивною, самооцінка знижується, збільшується число людей, не вдоволених своїм життям; в інших відзначаються протилежні факти. Така різнорідність у результатах експериментальних досліджень, цілком імовірно, зумовлена реальним, внутрішньо суперечливим характером психологічного старіння, що знаходить своє відображення, зокрема, в "Я-Концепції" людини, зумов­люючи її якісну своєрідність і різноспрямовані тенденції (О.М. Молчанова;.

Авторка стверджує, що з віком, поряд із загальним зниженням цінності "Я" та окремих його аспектів, буде проявлятися й інша тенденція, названа нею психологічним вітауктом (поняття ввів В.В. Фролькіс), який полягає у процесах, що стабілізують діяльність суб'єкта, компенсують наростання

егативних характеристик, зберігають систему "Я" від руйнування. О.М. Молчанова виявила, що до пізнього віку, поряд із загальним знижен­ням рівневих характеристик самооцінки, наростають фактори компенсації, що сприяють тривалому підтримуванню стабільності "Я-Концепції", які й можна назвати психологічним вітауктом:

а) наявність у досліджуваних пізнього віку високих позицій реальної самооцінки за певними параметрами;

б) фіксація на позитивних рисах свого характеру;

в) зниження ідеальних і можливих самооцінок, а також їхнє зближення з реальною самооцінкою;

г) відносно високий рівень само ставлення;

д) визнання своєї позиції задовільною (навіть якщо вона є вкрай низь­кою);

е) орієнтація на життя дітей і онуків;

ж) ретроспективний характер самооцінки.

І, нарешті, у пізньому віці виявляються різко виражені індивідуальні варіації особливостей "Я-Концепції". Це є особливо важливим. Імовірно, не­достатність надійних досліджень у галузі змін особистості пояснюється саме широким діапазоном індивідуальних розходжень у проявах ознак старіння, різними індивідуальними стратегіями адаптації до старості.

Виділяють дві стратегії адаптації до старості: збереження себе як інди­віда й збереження себе як особистості. Вони визначають факт і характер особистісних змін у старості .

Відповідно до першої стратегії адаптації (скорочення соціальних зв'язків зі світом) картина емоційних переживань набуває специфічно старечого заба­рвлення, яке є характерним для сенсорної депривації. Поступова втрата зна­чущих глибоких соціальних зв'язків проявляється у двох найважливіших осо­бливостях психічного життя: зниженні поведінкового контролю і "виснажен­ні" чутливості. Свідома регуляція поведінки є необхідною лише для соціаль­ного буття й осмисленою з погляду спілкування з іншими. Ослаблення пове­дінкового контролю означає наростання егоцентричності у старості, переко­наності старих у незаперечній справедливості їхньої позиції і, як наслідок, амбіційності, вразливості та нетерпимості до заперечень, ригідності, догмати­зму, помисливості. Недооцінювання людьми похилого віку значущості сві­домої регуляції своєї поведінки у відносинах з оточуючими веде до зниження емоційного контролю й довільності поведінки та до поступової втрати цих навичок. Зниження функцій детермінації та саморегуляції закономірно при­водить до "загострення" особистісних рис: поступового переростання обере­жності в підозрілість, ощадливості - у скнарість, а також появи консерватиз­му старих, їхнього байдужого ставлення до сьогодення й майбутнього. Типо­вим для даної стратегії старіння є стирання тендерного профілю особистості.

У людей, що обрали у старості метою збереження себе як особистості, збереження системи соціальних зв'язків, які вважають необхідним для себе і важливим для інших передачу свого життєвого досвіду, особистість у старості не змінюється. Прийняття ними стану старості, відкриття в ньому нового зміс­ту багато в чому зумовлює особливу структуру емоційних переживань цих людей, оскільки сенс життя переживається як причетність до життя, і ці пере­живання є відносно незалежними від зовнішніх і внутрішніх обставин життя

Багаторічне дослідження, проведене⁴ В.В. Болтенко в умовах будинку - інтернату, дозволили охарактеризувати динаміку зміни особистості у старо­сті не тільки з боку ієрархії мотивів. Автор показав, що у випадку стратегії старіння за типом "замкнутого контуру" (єдино можливої в умовах будим- ків-інтернатів) відбувається поступове звуження самосвідомості. Той факт, що самооцінка в геронтогенезі в цілому не знижується, пояснюється, з одно­го боку, тим, що наростає некритичність, внаслідок змін в органічних про­цесах, з іншого боку, психологічним захистом, який не допускає усвідом- лення своєї малоцінності й проникнення у свідомість ознак, що загрожують самооцінці. Наявність психологічного захисту, що неодмінно вимагає збе­реженості позитивного ставлення до самого себе, свідчить про особистісну реакцію на зміни, які відбулись у собі. Психологічний захист у старості бу­дується на основі збережених якостей, яким надається великий особистісний зміст, що сприяє самоствердженню й дозволяє зберегти високу самооцінку. Домінуючий зміст несе в собі насичене емоційне забарвлення, напружене ставлення. У процесі старіння в умовах будинку-інтернату звуження систе­ми цінностей відбувається за рахунок актуалізації, а потім відмирання набу­тих соціальних якостей. Спочатку праця є цінною для старих як засіб реалі­зації своїх можливостей, потім стає цінною сама здатність працювати; тру­дові процеси перетворюються в демонстрацію й спосіб підтвердження збе­реженості цієї можливості. Праця стає нерегулярною, епізодичною. Стан здоров'я, що завжди виступав лише внутрішньою умовою ддя діяльності й не є особистісного характеристикою, раптом стає центром самосвідомості й основним орієнтиром у збідненій системі цінностей. Починаючи із цього моменту, особистість втрачає соціальні якості, індивідуальність нівелюється й людина не вмирає, але вже перестає жити. Повернення до соціальних цін­ностей, як правило, не відбувається, тому що єдиною цінністю залишається саме життя, яке невпинно спливає. Такі ж якості властиві людям похилого віку, які не живуть в інтернатах, але демонструють стратегію старіння, спрямовану на збереження індивіда, а не особистості.