4. Урбанізація та урбоекосистеми

Урбанізація - це складний історичний, суспільно-економічний, демографічний та екологічний процес перетворення ландшафтних екосистем (природних лісових, лучних, степових, водних і штучних - сільськогосподарських) під впливом розростання міст. Вона супроводжується швидкою концентрацією населення, засобів виробництва, зв'язку і комунікації, глибокою деформацією структурних і функціональних властивостей природних екосистем (рослинного і тваринного світу, ґрунтів, атмосферного повітря, продуктивності й біотичного кругообігу тощо),. Поглинанням великої кількості речовин, енергії та інформації, потужним міжекосистемним речовинно-енергетичним та інформаційним обміном, високим ступенем забруднення довкілля та інше. її також можна характеризувати як процес формування в межах плівки життя чи біосфери урбаністичних геосоціоенстем.

У наукових працях міста розглядають як одну з форм суспільного розселення людей, або як населені пункти, мешканці яких зайняті переважно сільськогосподарською працею. їх також визначають як осередки політичного, наукового і культурного життя, центри бурхливого розвитку народного господарства, всебічного розгортання економічних і соціальних процесів. Але в оцінці суті урбанізації, аналізі структурно-функціональної організації міських систем, особливостей їх взаємодії з навколишніми природними екосистемами домінували або біологізаторські, або соціологізаторські підходи. У публікаціях соціологів не знаходимо необхідної інформації про екологічну специфіку і вплив міст на навколишнє середовище. В екологічних працях міста поряд з наземними і водними, лісовими й аграрними екосистемами характеризуються як екологічні системи, а основними їх ознаками називають речовинно-енергетичний обмін, динаміку чисельності популяцій, перетворення ландшафту тощо.

Показові в цьому відношенні міркування Ю.Одума (1986). Він розглядає місто як неповночленну (бо немає розвиненого автотрофного блоку), або "гетеротрофну екосистему, яка одержує енергію, поживу, волокнисті матеріали, воду та інші речовини з великих площ, що знаходяться за її межами" (с.89). Прирівнює його до такої гетеротрофної системи, як устрична банка (скупчення устриць, інших двостулкових молюсків, Червів, крабів та інших видів), "яка цілковито залежить від надходження енергії, поживи з великої площі навколишнього середовища" (с.90). Він навіть називає цю банку природним "містом", хоча додає, що від неї місто відрізняється: а) інтенсивнішим метаболізмом на одиницю площі, б) більшими потребами в надходженні речовин ззовні і в) потужнішим та їдкішим потоком відходів у вигляді синтетичних сполук, отруйних газів тощо. Для підтвердження цього наводяться такі показники: потре ба квадратного метра міста на енергію становить близько 4000 ккал па добу, що в 70 разів перевищує потребу такої ж площі устричної банки; для того, щоби прогодувати місто з населенням в І мли. мешканців не обхідно коло 0,8 млн.га землі, щоби його напоїти і вмити - водозбір, який давав би 7,6 млрд. літрів води; на одного мешканця припадає по над 80 млн. ккал в рік, тоді як його річні фізіологічні потреби становлять лише 1 млн. ккал. Без потужного надходження поживи, пального, електроенергії і води механізми (автомобілі, фабрики та ін.) перестали б працювати. Люди швидко загинули б від голоду, або покинули місто" (с.89).

Таким чином, Ю.Одум ототожнює біотичний метаболізм в природних харчових ланцюгах з промисловими процесами переробки сировини, енергетичний режим природних екосистем - з енергетичним забезпеченням технологічних процесів, транспорту, освітлення та ін., формування структури і чисельності природних популяцій тварин - зі складними соціальними, економічними й культурними змінами міського населення. Таке ототожнювання є методологічно помилковим. Як відзначає В.Є.Соколов (1986), Ю.Одум встановлює відповідність між процесами в природі і суспільстві на рівні поверхневих аналогій, а також випускає з уваги, що основа соціальних відносин людей у будь-якому конкретному середовищі - це відносини в процесі праці, а не потоки капіталу, енергії та ін.

Ю.Одум місто називає "паразитом біосфери", "паразитом свого сільського оточення", припускає, що воно могло б "знаходитися в симбіотичних відносинах з навколишньою місцевістю, оскільки виробляє і вивозить товар і послуги, гроші і культурні цінності, збагачує всім цим сільське оточення та отримує замість них також товари і послуги" (Одум, 1986). Класифікуючи екосистеми за енергетичними показниками, він зараховує міста до типу "індустріально-міських екосистем, які приводяться в рух паливом (викопним, іншим органічним чи ядерним)" і вважає, що ними можна керувати як функціональними екосистемами.

Хоча згаданий автор звертає увагу й на те, що урбанізація знаходиться в центрі уваги соціологічних досліджень і що погіршення якості міського середовища залежить від соціальних показників, він все ж стверджує, що місто як "вінок творіння людської цивілізації" досягне свого процвітання лише в тому випадку, якщо "буде функціонувати як інтегральна частина загальної екосистеми біосфери". Таким чином, він явно біологізує складні соціальні процеси, ігнорує визначальну в місті специфіку суспільної форми організації й підпорядковує її біотичній формі.

Риси біологізаторства спостерігаємо також у працях географів. Вони намагаються зображати людину і людське суспільство компонентом геосистемн. Місто розглядається як міська геосистема, що має антропоцентричну організацію і функціонує на територіях з постійно високою Концентрацією населення/довготривалою забудовою і визначеним розподілом речовин, які в сукупності створюють простір для циклу щоденних занять населення і для свого подальшого розвитку, спрямованого соціальним механізмом.

Натомість А.В.Баранов (1981) визначає місто як демографічний і соціально-економічниіі утвір, який включає територіальний комплекс засобів виробництва, штучне середовище життя, постійне населення і певну форму соціальної організації. Воно являє собою фокальну точку соціального простору, яка характеризується найвищою концентрацією населення, найбільшим зосередженням робочих місць і найбільшою інтенсифікацією розподілу праці. Тобто місто є об'єктом соціальної організації, його виникнення, формування і сучасні структурно-функціональні властивості можна пізнати лише на основі законів суспільного розвитку і за допомогою методів соціологічного дослідження.

Із соціологічної точки зору висновки цього автора правильно відображають суспільну суть міста. Але не слід забувати й того, що останнє займає територію, певний об'єм біогеоценотичної оболонки чи біосфери. Між ним і навколишніми природними екосистемами відбувається потужний природний і штучний обмін матеріально-енергетичними ресурсами (органічними та мінеральними речовинами, водою, повітрям, промисловими відходами, пилом, газами тощо). Тому з певністю можна сказати, що місто мусить бути об'єктом не лише соціологічного, але й екологічного дослідження і йому треба давати не лише соціологічну, але й екологічну оцінку.

Саме з таких позицій до аналізу міста підійшов Е.О.Новик (1984). Він звертає увагу на те, що місто в основному розглядають як суспільно-виробничу систему, яка складається з двох підсистем: соціальної (рівень життя, соціальні інститути та ін.) та економічної (національне багатство, рівень технологій, національний доход тощо), і забувають, що існування й ріст великих промислових центрів залежить від еколого-ресурсних умов. Тому виділяє третю підсистему - еколого-ресурсну і трактує місто як складну тримірну систему, яка внаслідок своєї соціально-економічної специфіки не має аналогів у біосфері. Розуміючи, що суспільне не може існувати без біотичного, фізичного чи механічного, Е.О.Новик, на відміну від попередніх авторів, бачить місто, передусім, як утвір функціональний, "життєдіяльний", що характеризується певним матеріально-енергетичннм обміном у процесі праці, експлуатацією природних і накопиченням вторинних техногенних ресурсів тощо. Цікаве узагальнення закордонних міждисциплінарних концепцій і екології міста зробив О.М.Яницький (1984). Хоч він припустився деякії недоречностей в означенні структурно-функціональної суті міста, наш ваючи його міською екосистемою або соціобіотехнічною системою, галузі знань, що покликані вивчати цей об'єкт - соціальною екологією екологічною соціологією та енвайронментальною соціологією, однак, і усією переконливістю показав, що "аналіз урбанізації, проблем міста і аналізом руху суспільства як цілого". Місто, за О.М.Яницьким це невід'ємний елемент процесу суспільного виробництва, і ця його якість дає підставу трактувати організацію його середовища - середовища виробництва як суттєву умову, яка опосередковує процес історичного розвитку. Воно є соціальною системою, яка складається з різних взамопов'язаних і взаємозумовлених блоків - соціального, економічного, демографічного, технічного, природного та інших й організована розу мовою і виробничою діяльністю людини.

Досліджуючи рівні організації і механізми саморегуляції живих систем, взаємовідносини між біотичною і соціальною формами організації, стан та антропогенну диманіку біогеоценотичного покриву Землі, ми дійшли висновку, що процес урбанізації і зростання ролі міст в економічному і культурному житті супільства, в перебудові структурно-функціональної організації біосфери, можна збагнути лише на основі історичних і структурно-системних досліджень як самих міст, так і речовинно-енергетичних взаємозв'язків і взаємовідносин між ними й навколишніми природними екосистемами, між соціальною і біотичною формами організації взагалі.

Опираючись на наукові дані попередників і підсумовуючи наслідки наших досліджень, ми трактуємо місто як складну соціальну систему, скомпоновану з багатьох взаємопов'язаних блоків (соціального, економічного, демографічного, технічного, політичного, природного та інших) й організовану виробничою діяльністю людини. Воно виникає і розвивається за суспільними законами розвитку і в жодному разі не може бути ототожнене з будь-якою гетеротрофною чи неповночленною екосистемою. Його функціонування не підпорядковується біотичним законам, а результати діяльності не вписуються в біотичний кругообіг. Протягом тисячоліть діяльність людей була спрямована на те, аби вирватися з рамок цього кругообігу. І це їм у значній мірі вдалося: вони навчилися виробляти таку кількість невластивих природі синтетичних матеріалів, що їх розклад (мінералізацію) неспроможні забезпечити редуценти біосфери. Планета катастрофічно забруднюється, її поверхня вкривається численними некрозними плямами. Термін екосистема чи соціоекосистема не вдається для означення міста. Екосистема це жива (біотична) одиниця, в якій реалізується функціональна єдність рослин, тварин і мікроорганізмів та середовища їх існування, чи в яких відбувається постійний речовинно-енергетичний обмін між живими компонентами і між ними і природним середовищем (грунтом, атмосферою, водою - у водних екосистемах). Людину як особистість, члена суспільства, тим більше суспільну групу людей чи людство загалом нема підстав вважати структурним блоком екосистемими.

Природні екосистеми, біосфера розвивалися за біотичними законами й існували без людини мільярди років. Поява еволюційним шляхом у біосфері розумної істоти - Ното $аріеп$ започаткувала собою виникнення якісно нової, вищої від біотичної форми організації - суспільної, зі своїми законами існування. Таким чином, хоч людина, людське суспільство просторово знаходяться в межах тої чи іншої екосистеми, вони не підпорядковані їй ні структурно, ні функціонально. Навпаки, вони своєю працею втягли територію екосистеми, її структурні блоки у сферу своєї виробничої діяльності, включили їх до складу нового типу систем - систем виробничих, соціальних, у тому числі міських. Такі системи повинні мати адекватну назву, тобто таку, яка відрображає їх структурну й функціональну суть. Для них ми запропонували термін геосоціосисте-ма. Відповідно до цього місто матиме назву

Міська геосоціосистема.

Таке визначення міста підкреслює передовсім те, що фундаментальна і прикладна наука, суспільний інтелект загалом повинні б зосередити увагу на пізнанні структурно-функціональної суті цього класу надскладних систем, законів їх розвитку, речовинно-енергетичного обміну з навколишнім природним середовищем, ролі в сучасних соціально-економічних, біогеохімічних та екологічних процесах на планеті. Зрозуміло, що пізнання цих явищ і процесів може бути компетенцією перш за все суспільствознавчих наук. Природничим і технічним галузям знань у цьому випадку належить допоміжна роль.

Слід, одначе, пам'ятати, що міста існують у межах біосфери, займають певний екологічний простір і мають у своєму складі незамінну природну (екологічну) компоненту. Вони виникли на місці природних лісових, лучних чи степових екосистем, які редукованими чи антропогенно перетвореними увійшли до складу міських геосоціосистем. Між містами й навколишніми природними екосистемами існус потужна природна і штучна міграція речовинно-енергетичних ресурсів: тварин і мікроорганізмів, органічних і мінеральних речовин, води, повітря, промислових відходів, пилу, газів тощо. Зайнята містом територія характеризується знівеченим або глибоко зміненим природним рослинним і тваринним світом, здеформованим або знищеним ґрунтовим покривом. Вона вкрита дорогами і будівлями (своєрідним субстратом для розвитку переважно нижчих організмів), насичена великою кількістю антропохорних рослин і тварин. Порівняно з навколишніми природними та агроекосистемами в них значно тепліше і сухіше. Внутрішнь-оміські водні екосистеми, як правило, перетворені в колектори стічних вод і рідких відходів промислового виробництва. Латеральними (водними і повітряними) потоками, а також за допомогою різних видів транспорту з міст у природні екосистеми виноситься величезна кількість рідких, твердих і газоподібних відходів промислового виробництва, транспорту і життєдіяльності людини, а також теплової енергії.

Ці дані свідчать про те, що за природничими ознаками міську територію неможливо не аналізувати під екосистемологічним кутом зору. За цими ознаками місто (без соціального компонента) наближається до штучних антропогенних екосистем такого типу, як рукотворний ставок, лісове насадження в степу, сільськогосподарський посів тощо. Існування цього типу екосистем забезпечується за рахунок постійного підтримувального і регуляторного впливу людини (формування видового складу і просторової будови, міжблочних взаємовідносин, очищення від забруднення і захист від шкідників і хвороб та ін.).

У зв'язку з цим найдоречніше міську територію (міський об'єм біосфери) розглядати як екологічний блок (екологічну підсистему) міської геосоціосистеми, і називати її урбоекосистемою (міською екосистемою) маючи на увазі, що вона ніколи не існує самостійно, а завжди є структурою підпорядкованою міській геосоціосистемі. Незалежно від останньої урбоекосистема в природі не існує. Вона виконує середовищну роль в геосоціосистемі, а також служить відходоприймачем, з якого ці відходи водою, повітрям чи технічними засобами переносяться в суміжні природні екосистеми.

Через урбоекоекосистеми здійснюється безпосередній матеріально-сперготичний контакт між містом і суміжними природними екосистемами Цим самим, опосередковано, через урбоекосистему місто (зайнята ним територія) вмонтовується в загальну структуру біогеоценотичного покриву. Урбоекосистема, таким чином, являє собою сукупність живих (крім людини) компонентів міста (рослинних, тваринних, мікробних), середовища їх існування та процесів, що відбуваються внаслідок їх взаємодії та взаємодії з інтими компонентами міської геосоціосистеми. Соціальна людина, людська громада і пов'язані з ними виробничі, суспільно-економічні і культурні процеси як прояви суспільної форми руху і соціосистемної організації, безумовно, не є і не можуть бути компонентами урбаиізованої екосистеми. Навпаки, остання є структурно і функціонально підпорядкованим блоком міської геосоціосистеми - системи вищого рівня організації, створеної і керованої людським інтелектом. Зображання людини в працях іноземних авторів як хижака чи деструктора в складі екосистеми - мето-логічно помилкове. Людина впливає на всі структурні компоненти, на всі внутрішні речовинно-енергетнчні зв'язки і біогеопотоки екосистеми, на характер і величину міжекосистемної взаємодії. Тому її відношення До будь-якої природної чи штучної екосистеми графічно можна зобразити у вигляді загального впливу, що пронизує її структурно-функціональну організацію загалом, тобто так, як на схемі Г.Елленберга це зроблено дім сонячної радіації.

Визначаючи урбоекосистему як підсистему міської геосоціосистеми, важливо встановити, де проходять межі між ними. На нашу думку, функціональні і просторові межі між соціогешшм і природним (урбоекосистема) блоками геосоціосистеми доречно проводити в тих місцях, в яких речовинно-енергетичні ресурси, вилучаючись із природного середовища, включаються в соціальний обмін - виробничу переробку, споживання тощо (наприклад, цей рубіж, де камінь, глина пісок потрапляють з кар'єру на транспортер і включаються в технологічний процес), або в яких продукти чи відходи виробництва, випадаючи із соціального обміну, потрапляють у природне середовище, накопичуються в ньому, або захоплюються біотичним кругообігом (наприклад, те місце, де рідкі промислові відходи потрапляють в річку, або пил і гази - в атмосферу).

Незважаючи на велику деформаційну роль в біогеоценотичному по криві, навколишньому середовищі та речовинно-енергетичному обміні ландшафтних і провінційних екосистем, місто ще не стало об'єктом ком плексних екологічних досліджень. Не одержало воно системної оцінки в соціологічній та економічній літературі. Нам не відомі наукові праці, які розкривали б структурну і функціональну суть міста як складної саморегульованої (кібернетичної) геосоціальної системи з її регуляторними механізмами, принципами і засобами управління, зокрема, ролі в ній природного блоку - урбоекосистеми, на жаль, не витримана в методологічному плані, побудована на помилковому визначенні урбоекосистеми і не дає змоги читачеві розмежувати соціосистемну та екосистемну особливості досліджуваних об'єктів.

Наші дослідження дають можливість відзначити такі специфічні риси міських екосистем. Характер просторової диференціації їх діяльної поверхні в значній мірі залежить від геолого-геоморфологічних умов, історії формування, величини і напрямів господарської діяльності. Наприклад, для урбоекосистеми Львова, яка знаходиться на вододілі, характерне концентричне розташування забудови і паркових екосистем, а для Старого Самбора, що знаходиться в долині Дністра, - лінійне. Це зумовило притаманне для Львова зростання антропогенно трансформованих територій від периферії до центру, а для Старого Самбора - від верхніх терас до русла ріки.

Заасфальтована поверхня в місті відбиває до 30%, металеві дахи - 32, бетонні й цегляні поверхні - 30-35, а стіни світлих тонів - 60% сонячної радіації. Альбедо укритих рослинністю поверхонь в теплий період року дорівнює 16-18%, взимку близько 70%. Однак, конфігурація міської забудови, в якій відбувається багаторазове відбиття і поглинання сонячної енергії, а міські квартали з високими будинками і вузькими вулицями наближаються до моделі чорного тіла, зумовлює те, що загальне альбедо діяльного шару міста є досить низьким - 23% від прихідної радіації.

Урбаністичні екосистеми характеризуються надходженням деякої кількості техногенного тепла. У малому місті (Старий Самбір) - його частка незначна і не впливає на тепловий баланс. У Львові вона становить 10,8% від сумарної радіації, що надходить до міста. Тепло радіаційного балансу і тепло, виділене містом, витрачається головним чином на нагрівання повітря. Внаслідок цього влітку за ясної погоди в центральній частині міста температура повітря на 1-1,5°С вища, ніж на периферії. За теплої погоди на неозеленених ділянках міської забудови температура повітря на 3-5°С вища, порівняно з великими зеленими масивами.

Ще більші зміни спричиняє урбанізація у водному балансі місцевості. Так, з території Старого Самбора площею 448 га, 31,3% якої знаходиться під будинками, 50,2% - під зеленими насадженнями і присадибними ділянками, 13,6% - під дорогами, майданами, вулицями з твердим покриттям і 4,9% займають водойми, стікає 39,1% опадів (табл.5.5). Крім цього, у Дністер з міста стікає 10,6-10⁵ м куб. води, що надходить до нього водогонами (10,9-Ю⁵ м куб.) та з колодязів (0,2-10⁵м куб.). Чи, загалом, поверхневим і каналізаційним стоком у рису скидається 57% набутої води.

На території Львова (10572 га, з яких зелені насадження займають 31,6%, промислові підприємства - 6,8, житлова забудова - 32,4, дороги -З 5,9, склади і бази комунальних, транспортних, будівельних і науково-виробничих об'єднань - 10,3, резервні селітебні зони - 3,0%) теперішній діяльний покрив затримує 14,3% опадів, сумарне випаровування становить 38,7%, внутрішньоґрунтовий стік -11,3%, а поверхневий - 50%. Але для потреб міста водогонами за рік подається 145,8-10* м куб. води, або 95,4% від загальних потреб. Решта (4,6%) постачається з місцевих колодязів. 85,8% цієї води, забрудненої промисловими і побутовими відходами, скидається в Полтаву, внаслідок чого її річний стік збільшується в 2,8 раза, а забруднювальний вплив поширюється на значні відстані. Розрахунки показують, що коефіцієнт стоку з асфальтованої по верхні, обмеженої кам'яним бордюром, дорівнює 0,9, решта опадів (10%) витрачається на змочування поверхні та випаровування. Влітку на площах з асфальтним покриттям у поверхневий стік перетворюю опади понад 1 ми. На ущільнених без твердого покриття територіях за будов стікання потішається за суми опадів понад 5 мм. У зелених насадженнях швидкість фільтрацїї становить 4-5, а на утрамбованих ділянках до 1 ммхв^-1.

Хоча показник продуктивності зелених насаджень і запасу в них фітомаси не є визначальним для характеристики міської екосистеми, ви ж Його можна використати під час оцінки їх захисних і середовищетвір них властивостей. Загальний запас фітомаси залежно від категорії Зелених насаджень у Львові знаходиться в межах від 36 (внутрішньоквартальне озеленення) до 252 тга ¹ (у парких і лісопарках) в абсолютно сухому стані. їх річна продуктивність - 2,5-9,4 тта¹. У Старому Самборі ці показники ще нижчі.

У. своєму первинному стані рослинний покрив верхів'я басейну Дністра в середньому продукував 11,5 тта'¹ фітомаси і 16,1 тта'¹ кисню За сучасної структури вгідь і теперішньої їх продуктивності кожний гектар цієї території не додає 3,4 т фітомаси і 4,8 т кисню. В урбаністичних системах ці показники в 6-7 разів менші, порівняно з природним рос ліпшим покривом. Таким чином, не лише антропогенні зміни структури лісових екосистем і переведення лісових площ у лучні й аграрні, але іі урбанізація належать до важливих чинників антропогенної трансформації біогеоценотичного покриву.

Урбанізація супроводжується витісненням із зелених насаджень аборигенних видів дерев і заміною їх посухо- і газостійкими екзотами, а у внутрішньоквартальних насадженнях також плодовими (кленом американським, каштаном кінським, липою серцелистою, яблунею, вишнею, сливою, грушею тощо). Деревні фітоценози мають велику контактну поверхню (у парках і лісопарках Львова - до 161 тнс.мЧа ', з яких на листя припадає 90%) і виконують значну фотосинтетичну роботу, перерозподіляють тепло, атмосферну вологу, затримують емісії, аерозолі, пил, є осередками збереження багатьох спонтанних видів тварин.

Міське середовище відбивається на видовому складі й трофічній структурі тваринних комплексів. Із збільшенням величини населених пунктів у них зростає чисельність синантропних птахів. Вона зумовлена великою кількістю гніздопрндатннх місць у господарських і житлових будівлях, багатшими кормовими ресурсами антропогенного походження, меншим пресом хижаків, ніж у природних екосистемах. У містах також менша частка комахоїдних, зате значно більше зерноїдних форм (Башта, 2000).

Витоптування, ущільнення грунту в парках і скверах призводить до випадання цілих трофічних груп, збіднення видової різноманітності та

Чисельності мікроартропод і мезофауни. У природних парках і лісопарках ґрунтові деструкційні комплекси залишаються майже такими, як у природних позаміських лісових екосистемах. Різко відмінні за біотичними показниками насипні й перемішані ґрунти, характерні для більшості внутрішньоквартальних озеленень. Вони вирізняються меншим вмістом гумусу, слабокислою і лужною реакцією (рН водне - 6,4-8,0), високим вмістом рухомих форм фосфору, азоту, карбонатів і важких металів (табл.5.6). У таких ґрунтах Львова виявлене достовірне зростання активності інвертази, уреази, каталази і зниження активності пероксидази й поліфенолоксидази, порівняно із зональним типом ґрунту.

Поряд з глибокою деградацією природного біогеоценотичного покриву, урбанізація зумовлює потужний розвиток міжекосистемного речовннно-енергетичного обміну, а також постійного внутрішнього обміну між соціально-економічним та екологічним (урбоекоенстемою) блоками міської геосоціосистеми. Вже на перших етапах формування міських осередків у верхів'ї басейну Пруту до них починає надходити Природний газ, велика кількість деревини для опалювання, пальне та Мастильні матеріали для автотранспорту, борошно та продукти харчування. Це призводить до локального забруднення атмосферного повітря, ґрунту і водних екосистем. Сформоване місто в екологічному плані можна прирівняти до величезної карстової лійки поверхневого вилуговування, до якої з навколишньої території стікає велика кількість різноманітних природних ресурсів. У ній ці ресурси використовуються, а відходи різноманітними засобами (природними і штучними) викидаються до внутрішніх або сусідніх природних чи штучних приймачів.

Дуже цікавою є ситуація, пов'язана з кисневою функцією рослинного покриву. Як показали розрахунки, в такому місті, як Львів, цей покрив продукує щорічно близько 27 тпс.т кисню. Його витрати, пов'язані зі спалюванням пального, газу та інших речовин, перевищують 5,5 млн.т, тобто міська геосоціоенстема забезпечує себе цим елементом лише на 0,5%. Таким чином, місто можна характеризувати як кисневе провалля в приземному шарі атмосфери, а його озеленення - як один з особливо важливих чинників поліпшення довкілля. До цієї категорії чинників належать також охорона атмосферного повітря від задимлення та забруднення автомобільним транспортом, очищення міста від побутових і промислових відходів, зменшення в цих відходах кормової продукції для синантропних видів тварин, яка є визначальним фактором впливу на їх чисельність, унормування умов утримання домашніх і свійських Тварин тощо. Іншими словами, на порядку денному стоїть питання розумного керування соціально-економічниих, екологічними, демографічними, технологічними та іншими процесами в цих дуже складних геосоціальннх системах. Цікаву думку з приводу різниці між водними й наземними екосистемами висловив Р.Ріклефс (1979). Він уважає, що може не слід виділяти як дві головні категорії водне й наземне середовище, оскільки океан мас тверде дно, а наземне середовище занурене в повітряному океані. "Щоби в повному обсязі оцінити різницю між водним і наземним середовищами, треба порівнювати властивості води і повітря, а не води й суші". І в цьому є рація, адже форму, розміри та функції водних організмів повністю визначають такі властивості води, як щільність (вона приблизно у 800 разів більша від щільності повітря) і здатність розчиняти гази та мінеральні речовини. Для більшості живих істот у воді знаходиться все, що необхідне для їх існування.

Натомість наземне життя приурочене до верхнього шару суші й прилеглого до нього шару атмосфери, з яких живі організми одержують різні поживні елементи: з ґрунту - мінеральні речовини й воду, з повітря - кисень і двоокис вуглецю. Окрім того, що вода підтримує в своєму середовищі живі істоти, вони мають безліч різноманітних структур (плавальні міхурі, заповнені газами, які наближають питому масу тіла до питомої маси води, невеликі пухирці, заповнені повітрям, або крапельки олії в клітинах, з питомою масою, меншою від питомої маси води), що захищає від занурювання та осідання на дно. Вода має значно більшу виштовхувальну силу, ніж повітря, тому сила земного тяжіння На суші істотніше обмежує розміри живих організмів, ніж у воді (маса великих слонів становить 7 т, а китів - 100 т). Скелети наземних хребетних, хітинові покриття комах, тверді целюлозні стінки рослинних клітин несуть опорну функцію. У водних організмах жорсткі структури служать для захисту або прикріплення м'язів, а не для підримання маси тіла.

Крім цього, водне середовище характеризується значною постійністю фізичних і хімічних показників (температура, соленість, лужність, рухливість, висока теплопровідність), а також здатністю до розширення перед замерзанням, що сприяє утворенню льоду на водній поверхні та створенню сприятливих умов для перезимовування водних організмів у зонах з холодним кліматом. Для гідробіонтів важливими екологічними чинниками є температура води, кількість розчиненого в ній кисню, а також розчинених і завислих мінеральних та органічних речовин. Для аеробіонтів такими чинниками є вологість і температура Повітря та ґрунту і вміст в останньому елементів мінерального живлення.

Життя у водному середовищі - багатше і різноманітніше, ніж у наземному. У ньому представлені всі типи тваринного світу, на сушу поширилися лише деякі з них, а масово заселили її лише членистоногі та хрі бетні. Загалом же трофічний ланцюг у водних (океанічних) екосистеми починається з дрібного фітопланктону і закінчується величезними гетеротрофннми організмами, тобто в них переважає тваринне життя. В на земних екосистемах домінує життя рослинне

У слід за Б.Г.Йоганзеном (1979) і Ф.Д.Мордухаєм-Болтовськпм (1975), Л.І.Номоконов поділяє гідробіонтів (залежно від того, яке місце вони займають у водному середовищі) на такі екологічні групи:

1. Пелагос - населення товщі води (пелагіалі).

1. Нейстон - мешканці поверхневої плівки води, що бігають і плавають.

2. Планктон - завислі у воді "пасивні плавці", які рухаються разом з водою.

3. Нектон - активні плавці.

2. Бентос - населення дна водойми (бенталі).

4. Епібентос - прикріплені до дна мешканці водойм, або лежать на ньому.

5. Інбентос - внутрішньогрунтові організми - живуть у товщі донних відкладів.

3. Проміжна група гідробіонтів.

6. Планктобентос - планктон придонного шару води.

7. Нектобентос - нектон прнродонного шару води.

4. Особливі групи гідробіонтів.

, 8. Епібіоз (перифітон) - група організмів "обростання" твердих субстратів (скель, кораблів тощо).

9. Фітофільні гідробіонти - мешканці прибережних заростей вищих водних рослин.

Проте, наскільки подібними за середовищем і його населенням не були б водойми Землі, вони належать до двох різко відмінних категорії! - внутрішньоконтинентальних прісноводних та океанічних. В екосистемологічному -структурному, системному й функціональному аспектах та, особливо, за показниками міжекоепстемних зв'язків континентальні гідроекосистем є всі підстави розглядати як структурні блоки (підсистеми) материкових топологічних таксонів (геохор). Типологічне їх поєднання за ознакою водного середовища з океанічними екосистемами нам видається формальним.

Прісноводні екосистеми Ю.Одум (1986) поділяє на три групи: 1) стоячі води або лентичні екосистеми - озера і ставки; 2) протічиі води або лотичні екосистеми - джерела, потічки і ріки; 3) заболочені ділянки з коливанням рівня води за сезонами і роками - марші й болота. Проте, з виділенням третьої групи екосистем не можна погодитися. Вони належать до наземного типу екоситем і вкриті певним типом рослинності (чорновільхові чи соснові заболочені ліси, осокові, очеретові чи верхові болота тощо). Марші - це також сухопутні ділянки на узбережжях морів, які лише в період високих приливів затоплюються водою. Місцями вони захищені від затоплення дамбами. За гідрохімічним і гідробіологічним режимами від перших двох груп відрізняються штучні водойми - штучні водні екосистеми, які, залежно від виробничих потреб, можуть працювати в стаціонарному, або змінному - то протічному, то стоячому режимі.

Прісноводні екосистеми займають незначні площі, але відіграють особливо важливу роль як у функціонуванні наземних екосистем, так і в житті суспільства. Як пише Ю.Одум, усі без винятку великі міста світу розташовані на ріках, озерах або лиманах, які служать безплатними колекторами. Водні екосистеми, передовсім ріки, мають здатність до само-очищування, тому сотнями років їх біота виконувала санаційну функцію, і забруднення не досягало критичних меж. Ще на початку XIX ст. населення більшості міст Європи використовувало питну воду безпосередньо з таких рік, як Рейн, Темза, Дніпро чи Сена. До кінця цього сторіччя очищення їх вод від забруднення стало складною, дуже важливою і коштовною справою. Це означає, що під час літньої межені річкова вода перетворюється в розведені брудні стоки. У 1971р. лише 20% міських побутових і стічних вод Франції проходило через очисні споруди. На її території понад 5000 км рік були постійно брудними. Рейн забруднюють всі держави, через територію яких він протікає. Із сольових шахт в Ельзасі щодоби до нього скидалося до 20 тис. тонн кухонної солі у вигляді концентрованого розсолу, або понад 7 млн.т солі протягом року.

Катастрофічно забруднене східне побережжя США. Великі озера, зокрема Ері та Онтаріо забруднені настільки, що, за умови категоричної заборони скидання до них рідких відходів, на їх самоочищення потрібно 500 років. У 70-х роках до озера Ері щорічно потрапляло 36 млн.т твердих речовин, 4 млн.т хлоридів, 27 тис.т фосфору, 160 тис.т азотних продуктів. Води Ніагари та інших менших рік до озера Онтаріо щороку приносять 47 млн.т завислих твердих решток, 6 млн.т хлоридів, 12 тис.т фосфору, 146 тис.т азотних продуктів.

Цікаві показники про стан водних екосистем України містять "Національні доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні" за 1991-1994 роки.

Основним джерелом водопостачання в Україні є р.Дніпро. Забір з неї перевищує 60% від загальної кількості води, що використовується з річок і морів у державі. Забір з р.Сіверський Донець становить 13,1, а і Дунаю - 7,7%. Але величина скидання забруднювальних речовин у Дніпро і Сіверський Донець є майже однаковою, вона становить відповідно 1062 і 887 тис.т. У Дніпро потрапляє 7778, а в Сіверський Донець 2043 млн.куб.м стоків. Загалом у поверхневі водні об'єкти у 1994 році скинуто 15 млрд.куб.м стічних вод, з них понад 1 млрд.куб.м - без очистки. Найбільшу кількість забруднювальних речовин - 35% від загальної кількості скинуто в Донецькій області, майже по 15% - в Луганській області та Автономній Республіці Крим, 9% - у Дніпропетровській об ласті. Понад 22% від загальної кількості рідких забруднювальних речовин в Україні потрапляє в Дніпро, майже 19% - у р.Сіверський Донець, більше 4% - безпосередньо у Чорне море.

Дефіцит, поступова втрата й швидке забруднення джерел чистої води є глобальною проблемою. Як відзначається в матеріалах Міжнародної конференції в Ріо-де-Жанейро, головними причинами цих явищ є незадовільне очищування стічних вод і промислових відходів, втрата природних площ, знищення лісових масивів, неправильні методи ведення сільського господарства, які спричиняють значний змив до водойм отрутохімікатів і мінеральних добрив тощо. В країнах, що розвиваються, кожен третій житель потерпає від нестатку питної води і неналежних санітарних умов (рис.5.6). Тут приблизно 80% усіх хвороб і третина смертельних випадків зумовлені вживанням забрудненої води.

Ріки і потоки, особливо в верхніх частинах зі стрімкою течією - несприятливі для існування рослинних і тваринних організмів. У них переважають специфічні життєві форми, які за допомогою присосок, гачковидних придатків, клейкої поверхні прикріплюються до твердих поверхонь і не змиваються водою. Тут обмежена кількість видів риб, раків, молюсків, личинок волохокрильців. Із птахів трапляється переважно оляпка. У нижній, спокійній течії рік тваринне населення і рослинне вкриття за видовим складом наближається до біоти стоячих вод.

Дуже своєрідне мікробне населення різних типів континентальних вод. У них масово поширені планктонні зелені, діатомові, десмідієві, синьозелені та інші групи водоростей - основні продуценти органічної речовини, яка є трофічною базою для зоопланктону. Дуже багата бактеріальна флора і фауна безхребетних. У штучних водоймах вона формується під впливом рослинного, тваринного і мікробного світу річок, стариць, озерець і болотець в заплавах. У літній період трапляються спалахи синьозелених водоростей, які зумовлюють так зване "цвітіння" води. Повільніше, порівняно з планктоном, формується тваринне населення бентосу. Його структура часто змінюється в процесі заповнювання во-лою водосховищ і формування дна. Наприкінці цього процесу бентос набуває звичайного для кожної природної зони видового складу з домінуванням гамерид, осликів, п'явок і характеризується низькою продуктивністю прибережних заростей вищої водної рослинності та іхтіофауни залежить від коливання рівня води у водосховищі, його величини і взаємодії між водною масою і берегами. Уздовж берегів переважно поширюються угруповання бур'янів, а в воді панують малоцінні види риб.

Найцікавішими рисами морських екосистем Ю.Одум (1986) раху її що вони займають 70% поверхні Землі, характеризуються величезної" глибиною і заселені живими істотами на всіх глибинах, а також є бели рервними, неподільними на ізольовані масиви так, як суша і прісно водні екосистеми. Основними перешкодами для вільного пересуванії морських організмів є температура, соленість і глибина.

Для Світового океану постійна циркуляція води зумовлена спільною дією вітрім (пасатів) та обертання Землі Характерними є екваторіальні течії, а також прибережні, спрямовані на північ і південь (наприклад, Гольфстрім, Північноатлантична, Каліфорнійська). Поряд з поверхневиминастільки ефективне, що в морських екосистемах значно рідше відчувається дефіцит кисню, ніж у прісноводних. Крім цього, моря постійно вкриті різного виду хвилями, знаходяться під впливом приливів і відливів, спричинених притяганням Місяця і Сонця, які є важливим чинником високої продуктивності і великого видового різноманіття і прибережних екосистем.

Соленість води загалом є досить постійною і становить 3,5% (35 частин на тисячу). 2,7% з цієї кількості займає хлористий натрій, а решту - головним чином, солі магнію, кальцію і калію. У зв'язку з тим, що сили електролітичної дисоціації катіонів більші від цих сил аніонів, морська вода має лужну реакцію (в нормі - рН = 8,2). Вона переважно бідна на життєво важливі елементи живлення, а концентрація біогенних йонів настільки низька, що перешкоджає формуванню первинної продуктивності.

Морські екосистеми мають складну просторову структуру. В прибережній смузі виділяється літоральна зона, яка відмежовується рівнями високої і низької води під час приливів-відливів. За нею знаходиться неритична зона - мілководна зона континентального шельфу, після якого дно стрімко обривається вниз, утворюючи континентальний схил, який поступово переходить у глибоку вирівняну абісальну зону чи власне океанічну область. За показниками кількості прониклого світла водна товща розділяється на дві горизонтальні зони - евфотичну, пронизану

променями світла (в прозорих водах - до глибини 100-200 м), завдяки чому в ній мають можливість існувати продуценти, та афотичну (темну), в котрій не вистачає світла для фотосинтезу, тому в ній живуть лише гетеротрофні організми (рис.5.8).

Найпродуктивнішими серед морських екосистем є естуарії (широкі гирла рік, в які під час приливу потрапляє морська вода), лимани (напівзакриті розширені гирла рік, вільно з'єднані з морем) та області апвелінгів (місця, в яких вітри відганяють від стрімкого берега теплі поверхневі води, а на їх місце піднімаються холодні, багаті на біогенні елементи). Продуктивність естуаріїв і лиманів зумовлена послабленням соленості води, надходженням додаткових поживних речовин як із прісною водою з материка, так із соленою водою з шельфу під час приливу, співіснуванням прісноводних і морських гідробіонтів, а також очищенням цих територій від відходів під час відливів. Апвелінгові області є найпродуктивнішими рибопромисловими зонами, оскільки сюди на харчування заходить велика кількість пелагічної риби, яка споживає підняті апвелінгом на поверхню осади органічних речовин і фосфатів. На їх продуктивність також впливають великі поселення морських птахів, які відкладають на берегах значну кількість багатого на нітрати, фосфати і мікрофлору гуано.

Найменш продуктивною є океанічна область, оскільки в евфотичній зоні відкритого океану дуже низька концентрація біогенів. Порівняно з прибережними водами - це пустеля. Для виживання в цих важких трофічних умовах глибоководні риби мають різноманітні пристосування - величезні роти, які дають змогу захоплювати більшу за озмірами поживу, ніж сам хижак, фосфорисцентні органи.

Життя морських систем зосереджене біля берега - в шельфовій зоні. Вона багата на планктон і бентос, збагачена меропланктоном - личинками пелагічних донних організмів (крабів, молюсків, червів), на мілководдях - багаті зарості донної рослинності. У ній, або поблизу неї поширені майже всі промислові риби, а на нерест заходять майже всі риби океанічної області. Шельфова зона разом з літоральною, лиманами, естуаріями та апвелінговими областями належить до прибережних згущень життя, за В.І.Вернадським. На решті просторів Світового океану (окрім саргасових згущень) - життя розсіяне. У донній плівці абісалі воно в тисячі разів бідніше, ніж у планктонній плівці.

З розвитком цивілізації шельфова зона стає чимраз біднішою через надмірне виловлювання риби та інтенсивну заготівлю інших морських продуктів, а також забруднення. В середині XX ст. забруднення гідросфери переросло в глобальну проблему. Основними джерелами забруднення є енергетичні та промислові підприємства, автомобільний транспорт, сільське господарство, комунальне господарство, нафтодобувна промисловість, танкерний транспорт нафти тощо.

Особливості забруднення водного середовища і деградації водних екосистем полягають у тому, що різноманітні тверді забруднювачі розчиняються у воді, або в завислому стані переносяться на величезні відстані від джерела забруднення, впливаючи на живі істоти всіх ступенів організації в прісноводних, прибережних і навіть пелагіальних зонах. На відміну від атмосфери, в якій, незважаючи на рівні забрудненя, вміст кисню, як правило, залишається незмінним, у воді його концентрація незначна і вона різко змінюється залежно від характеру і ступеня забрудненя води, її температури і циркуляції. Поряд з цим, температура води є постійнішою, ніж повітря,- через що водні організми є переважно стенотермними, а коливання температури водного середовища поза нормальні природні межі стає причиною деструкції водних біогеоценозів.

Специфіка забруднення морських екосистем полягає ще й у тому, що до них потрапляють шкідливі речовини, викинені в атмосферу наземними промисловими підприємствами. Вони осідають на водну поверхню, або вимиваються з атмосфери краплями дощової води. Проте, найбільше брудів потрапляє в море з річковим стоком. Він перевищує п-10'" т щорічно. Найбільш розповсюдженими і шкідливими забруднювачами є свинець, ртуть, мідь, цинк, хром, нікель, кадмій, нітрати, фосфати, вуглеводні, пестициди і радіонукліди.

Подальше забруднення морських екосистем отруйними, синтетичними хімічними речовинами, вуглеводнями, свинцем, ртуттю, нітратами і фосфатами загострюватиме низку складних екологічних проблем. Воно зумовить зубожіння їх біорізноманітності, зменшення продуктивності, порушення газообміну між гідросферою та атмосферою, водного й теплового режимів біосфери.

Людина й біосфера

Важливим чинником зростання масштабів антропогенних перетворень на Землі с різке збільшення чисельності населення, зростання його соціально-економічних потреб і технічного оснащення. В історичному аспекті їх можна розділити на таких п'ять етапів.

3-й - етап бурхливої та істотної трансформаці плівки життя у зв'язку з розвитком машинної індустрії, шляхів сполучення, транспорту, гірничодобувної промисловості, урбанізації, сільського господарства тощо; його тривалість не перевищувала 150-170 років і займала проміжок між промисловим переворотом і науково-технічною революцією п'ятдесятих років нашого століття;

4-й етап - після науково-технічної революції другої половини XX ст., яка на базі найновіших досягнень науки, зокрема, кібернетики, біофізики, біоніки, ядерної фізики призвели до виробництва машин і механізмів нового покоління. Вони дали змогу виготовити величезні запаси термоядерної зброї, освоїти Космос і глибокі шари літосфери, приборкати різноманітні людські хвороби, впливати на геном живих істот і спричинилися до істотного забруднення природного середовища синтетичними отруйними речовинами, важкими металами, радіонуклідами, канцерогенами й до подальшої девастації наземних і водних екосистем. Це - також етап розгортання міжнародного співробітництва з охорони довкілля, генофонду і біотичного розмаїття Землі, управління глобальними демографічними, соціально-економічннми, екологічними та іншими процесами. На цьому етапі біосфера перейшла на ноосферну стадіюсвого розвитку, тобто перетворилася в підсистему соціосфери, організованої людським сусупільством і керованої його інтегральним інтелектом.

Наприкінці XX ст. започатковується 5-й етап структурно-функціональних змін у біосфері. Людство не лише продовжило інтенсивну експлуатацію біотичних ресурсів і корисних функцій екосистем, глибоку трансформацію біогеоценотичного покриву, чим спричинилося до небезпечних змін у біосфері. Воно започаткувало безпосередній вплив на її функціональні показники через забруднення Космосу, руйнування озонового екрану, провокування парникового ефекту й перетворило плівку життя в об'єкт безпосереднього виробничого використання, переважно в чисто соціальних інтересах, без огляду на її визначальну організаційну роль у біосфері, на наслідки змін у її будові і роботі. Найважливішою проблемою глобального плану стає забезпечення сталого розвитку (здорової економіки, здорового довкілля і сприятливих умов життя всіх народів, світу) та ефективного керування екологічними, економічними, соціальними, демографічними, технологічними, політичними та іншими процесами.

У розділах 1 і 5.1, у наших попередніх працях було відзначено, що соціальна людина, людське суспільство за відношенням до живих систем, у тому числі н до біосфери виступає як зовнішній збурювальний чинник. Вони виникли і розвивалися в біосфері, але ніколи не були підпорядкованими їй ні структурно, ні функціонально. Лише людина, сукупність людей як біологічний вид належать до моноліту життя, живої речовини біосфери. Особистість, соціальні об'єднання людей належать до вищої - надбіотичної форми організації. їх структурно-функціональна єдність із живими системами - екосистемами та біосферою реалізовується на рівні геосоціосистемннх і соціосферних структур.

За узагальненими рисами взаємовідношення між людством і біосферою в історіпсо-еволюційному плані можна розділити на три етапи. їх сутність допомагає розкрити проста кібернетична схема, яка також відображає характер взаємовідношень між соціальним і біотичним у біосфері на доноосферній стадії її існування.

Перший етап взаємовідношень між людством і біосферою можна характеризувати як етап стихійного (недостатньо усвідомленого) впливу людського суспільства на живі системи - неконтрольованого збурювального діяння.

Другий етап таких взаємовідношень співпадає з періодом свідомого, Цілеспрямованого, контрольованого зовнішнього збурювального впливу людини на біотичні системи. Його в усіх випадках можна характеризувати як проведення експерименту.

Якщо збурювальний вплив спрямований на керовану систему загалом і його ефективність оцінюється за загальними результатами роботи цієї системи (на виході із системи, наприклад, за величиною приросту органічної маси, врожаю, станом екосистеми чи організму), то в такому випадку неможливо розкрити ні зміни в структурі і роботі цієї системи, ні механізми дії збурювального чинника. Ефект реалізується за принципом "чорної скриньки".

Третій етап згаданих взаємовідношень пов'язаний зі здобутками молекулярної біології і генетики, які дають змогу спрямовувати збурювальний вплив безпосередньо на регулятор керованої системи (її генетичну пам'ять).

На сьогодні людина володіє різними способами впливу на структур-Но-функціональну організацію живих систем у межах стійкості їх гомеостатичних механізмів (наприклад, зріджувати або вирубувати ліси, відстрілювати мисливські тварини, заготовляти лікарську сировину тощо). Вона спроможна модифікувати або навіть перебудовувати регуляторні механізми цих систем (наприклад, схрещувати, відбирати корисні форми і формувати штучні популяції, змінювати домінантні види в екосистемах чи змінювати екотоп шляхом меліорації). Вона навчилася створювати штучні живі системи (наприклад, культура тканини, рисові поля в степовій зоні, космічні лабораторії для довготривалого існування живих істот у космічному просторі). Але функціонування цих систем вдається забезпечувати виключно шляхом штучного підтримування відповідних умов середовища для існування біоти, або шляхом формування відповідних до цих умов штучних біотичних регуляторних механізмів (наприклад, зміни норм реакції організмів за допомогою методів генної інженерії).

За описаними схемами людство, в принципі, здійснюватиме вплив на живі системи й на найвищих ступенях розвитку цивілізації. При цьому слід мати на увазі, що воно ніколи не зможе взяти на себе функцій пам'яті і регулятора живих систем (ні на рівні організму, ні на рівні популяції чи екосистеми). І тому, що це неможливо ні технічно, ні енергетично, і тому, що перемикання цих функцій на суспільство означало б знищення біотичної форми організації, знищення самого життя. За відношенням до живих систем усіх рівнів організації воно завжди буде лише зовнішнім збурювальним чинником.

Найголовнішим і визначальним показником стосунків між біотичним і соціальним на ноосферній стадії розвитку біосфери, безумовно, є те, що зовнішнє збурювальне діяння поширилося не лише на цілу біосферу, але й на космічне середовище її існування. Антропогенні зміни охопили всі куточки життя. Здобутки фізики, хімії, молекулярної біології і мікротехніки дали змогу людині проникнути у найдрібніші структури живого, його генетичну пам'ять. Безпосередні наукові доадідженші виконуються в межах цілої сонячної системи. Виробнича діяльність людини здійснюється далеко за межами біосфери. Є підстави думати, що відбулися не лише зміни в кількісних показниках співвідношення біотичного і соціального, але й якісні зміни на планеті, які неможливо відобразити ні за допомогою традиційних біологічних, екологічних чи біогеохімічних методів і підходів, ні за допомогою традиційної біосфорологічної чи ноосферологічної концепцій. Для розкриття структурно-функціональної суті системи "суспільство - природа" чи "людина - біосфера" потрібні нові підходи і якісно нова інтерпретація глобальних змін.

Така риса взаємовідношень між біотичним і соціальним підтверджує загальні закономірності природної еволюції: вища форма організації ніколи не розвивалася шляхом руйнування або заперечення нижчої форми. Розвиток у неорганічному та органічному світі відбувався за умови засвоєння, використання закономірностей руху нижчих форм організації (механічної, фізичної, хімічної) вищою формою організації (біотичною). Але сфера останньої в другій половині XX ст. виявилася малуватою для розвитку суспільної форми руху: розумова і виробнича діяльність людства виривається за межі сфери життя - у сферу штучного синтезу складних органічних сполук і монтування простих біотичних структур (молекулярна біологія, генна інженерія), що можна, з одного боку, розглядати як започаткування переходу до автотрофності людства (за Вернадським, 1980). З другого боку, людство виносить свою виробничу діяльність в абіотичне середовище біосфери - Космос, формуючи якісно нову глобальну надсистему - соціосферу. У ній біосфера, яка була середовищем виникнення розумної істоти, формування і розвитку суспільної форми організації, перетворилася в об'єкт і середовище виробничої діяльності. Вона опинилася в єдиному контурі інтелектуального керування соціальними, економічними, демографічними, технологічними, екологічними та іншими процесами, перейшла на свій новий - ноогенний етап еволюції, у свій "новий стан", названий В.І.Вернадский ноосферою. "Ноосфера - останній з багатьох станів еволюції біосфери - в геологічній історії стан наших днів. Саме цей стан відповідає тій ситуації на планеті, коли людський розум і керована ним праця перетворилися в наймогутнішу геологічну силу, і коли людський інтелект узяв на себе роль пам'яті й регулятора соціосфери.

Ці питання детально висвітлені в наших працях. Тут лише відзначимо, що, з переходом біосфери на ноосферний етап розвитку, перед екологією постають нові складні завдання: по-перше, вивчити структурні та функціональні зміни в біосфері (ноосфері), які відбулися в ній унаслідок потужного виробничого впливу людства як на неї, так і на середовище її існування, по-друге, визначити спроможності її гомеостатичних механізмів погайнувати надмірний збурювальний антропогенний вплив і критичні межі антропогенних навантажень, перехід за які загрожуватиме втратою сприятливих умов існування для людини та інших живих істот. Ці дані екології будуть украй необхідними для оцінки структурно-функціональних параметрів соціосфери та опрацювання способів керування соціосферними процесами.

Людина може діяти розумно й нерозумно, стихійно або цілеспрямовано, в межах біосфери або й поза ними. Для біосфери це не має жодного значення. Вона не має своєї центральної нервової системи, свого мозку. Вона не усвідомлювала себе мільярди років, розвивалася й розвивається за своїми внутрішніми, біотичними законами. Одначе, її організованість призвела до появи унікальної живої істоти, здатної мислити, пізнавати, усвідомлювати себе й біосферу, перетворювати її та її довкілля. Ця істота започаткувала вищу, суспільну форму організації, піднесла свою виробничу діяльність до рівня найпотужнішої геологічної сили. Вона вивела сутність своєї діяльності за межі геологічного, біологічного, екологічного та біогеохімічного аналізу і занурила її у сферу технологічних, гуманітарних і суспільствознавчих знань. Створена нею соціосфера та її підсистеми повинні стати об'єктом дослідження нової галузі науки - геосоціоснстемології