7 Трипільська культура: ознаки, особливості і місце в культурній спадщині українського народу.

Найбільш відомою з прадавніх культур на теренах України є трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський археолог Хвойко у 1896 р. За деякими етноанатоиічними показниками трипільці були досить далекими від пізніших слов'ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку переважної частики місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування тубільців. Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови. Румунії. Трипільці мешкали протягом IV-II тис. до н. е. в селищах, що складалися з декількох десятків, а інколи й сотен» невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицями по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадевкого призначення. Особливості трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, яо-перше, величезною територію поширення (близько 190 тис. кмг). Небаченими досі були швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа 50 тис. кмг, на середньому — 150 тис. км?. Жодна із європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могли зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. По-друге, еони характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку — протягом 1000-2000 років — без значних змін в основних рисах культури. По-третє, за своїм походженням трипільська культура, хоч і бу*а пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, зле в процесі поширення на нові східні території включалз в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. По-четверте, трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можка назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження ґрунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі.По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур «балкано-західноукраїнського» регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підгримувала зв'язки з найбільшим у стародавньому світі ареалом скотарських культур європейських етапі

8. Культура праслов’ян. Племена, що входили до праслов'янського світу, жили також на Волині. Ці краї були спокійнішими, вони знаходилися обіч великого шляху з Азії в Європу, тут рідше змінювалось населення і ці зміни не були такими різкими. На заході Волині, особливо в Надбужжі, помітнішим був вплив лужицької культури із заходу. Тут значно менше практикується інгумаційний (тілопокладення) поховальний обряд, а більше поширена кремація (тілоспалення) і захоронення спалених решток в урнах. У матеріальній культурі продовжуються давні, кількасотлітні місцеві традиції. Інші землеробські праслов'янські племена заселяли в VI—V ст. до н.е. також верхів'я Дністра та Західного Бугу. Поблизу сіл Черепин та Лагодів на Львівщині досліджено велике поселення та кремаційний могильник, що належали цим племенам.

Усі праслов'янські поселення цього часу влаштовувались на підвищеннях поблизу води. Найпоширенішими типами жител були півземлянки та наземні каркасні житла. На поселеннях виявлено багато сільськогосподарського реманенту, що підтверджує заняття праслов'ян скіфського часу хліборобством: це крем'яні, бронзові і залізні серпи, кам'яні зернотерки, спеціальні ями — зерносховища. Знайдено багато зерен і насіння. Наші предки вирощували три види пшениці (тверду, м'яку та карликову), просо, ячмінь, жито, боби, рапс, льон. Звичайно відгодовували худобу: корів, кіз, овець, коней, свиней. Важливою галуззю господарства праслов'ян було гончарство. Кожна праслов'янська культура, навіть кожне плем'я мали свою кераміку, що відрізнялася формами та орнаментацією. Особливо вишуканим був посуд племен, які жили в Наддніпрянщині та на ІІоділлі. Він прикрашався геометричним різьбленим орнаментом із втертою білою фарбою, рельєфними виступами та канелюрами. Зауважимо, що в комплексах матеріалів праслов’янських культур України мало є знахідок зброї, але чим далі на схід і ближче до скіфів, тим її більше, аж до поховань воїнів у бойовому обладунку скіфською типу в Наддніпрянщині.

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруваннях про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тварину й навпаки. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світобудови.

9. Релігія ранніх слов’ян. Язичництво — це загальне позначення дохристиянських полі­теїстичних (багатобожних) релігій на відміну від монотеїстичних (однобожних) — (християнство, лягоме панство).Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньо-слов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. У першу чергу, це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними — і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. Вкрай обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов'ян дозволяють впевнено говорити лише проте, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківською начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Дажбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімзргла). Містичний шлюб Сонця й Землі сприймався як дівчина Лада, Леля або Дана, забезпечував майбутній врожай. Прихід зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимове сонцестояння—з народженням нового Сонця-божича.

10. Джерела та впливи давньоруської культури. Правильно буде говорити про прямі або ж опосередковані зовнішні впливи, які важче піддаються спостереженню. Культура Київської Русі, при всій її неповторності духовно-матеріального творення, — це плід загальнолюдської цивілізації періоду становлення класово-феодальних суспільств. Серед складників, що послужили в різний час джерелом впливу на формування культури Русі-України, були індоєвропейські, праслов'янські, іранські, китайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. Тісні контакти мала Київська Русь з Візантією, Хозарією, країнами Центральної та Західної Європи. Потрібно зважати й на те, що відбувалися складні внутрішньоетнічні процеси у зв'язку з творенням єдиної державної цілісності Русі й усвідомленням нею власного культурно-історичного місця у світі. Чутлива душа русича шукала в чужому того, що було близьким її вдачі, її переживанням, її давнім традиціям.

Торгово-економічні відносини з Арабським Сходом, раннє сусідство античних причорноморських колоній-міст Греції, зв'язки з Візантією, Болгарією, Скандинавією — все це не могло не позначитися на духовно-культурному становленні Русі, яка потребувала нових шляхів свого зростання в суперництві з розвиненими країнами тодішнього світу, водночас терплячи від навал кочовиків.

Якщо брати глобальний характер впливу (чи наслідування), то він торкатиметься передусім приєднання Русі у світоглядно-ідеологічному плані до однієї з найвпливовіших уже на той час світових релігій. З прийняттям християнства зазнала докорінних змін культура, а відтак і її вплив на всі сфери життя, тогочасного суспільства Русі.

Без такої віри, що не приходила якось ураз навіть після офіційного прийняття християнства на Русі, не могло за порівняно короткий час відбутися стільки змін як у самій свідомості, так і в усьому зовнішньому образі: будівництво церков, соборів і монастирів, потік із Візантії та Болгарії (остання прийняла на 120 років раніше християнство) богословської літератури, всі засоби мистецтва й культури в цілому спрямовані були на зміцнення держави, її консолідацію і зміни морального стану в ній за допомогою нової релігії, зміцнення авторитету в міждержавних відносинах, а з іншого боку, саме християнство в усіх його відношеннях з державою потребувало підтримки.

11.Усна народна творчість в К.Р.Усна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості — у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам'ятками художньої літератури. Академік О.Шахматов установив, що перший вітчизняний літопис, названий ним Найдавнішим, було створено в Києві 1037-1039 pp., імовірно, в Софійському монастирі. Вчений спробував реконструювати цей літописний звід на основі «Повісті...» й одного з Новгородських літописів — так званого «Першого молодшого зводу». Найдавніший літопис був коротким, у кілька разів поступався за обсягом тій же «Повісті...».

Другим на Русі за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. Сліди його також простежуються в Новгородському першому літописі молодшого зводу. Справу давньоруського літописання продовжив високовчений чернець Києво-Печерського монастиря Никон, створивши в 1073 р. перший Печерський звід.

Та всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу. Першим літописним твором, що дійшов до нас, є «Повість временних літ», ім'я складача якої, мудрого ченця Печерського мо­настиря Нестора, названо в Хлєбниковському спискові цієї пам'ятки. Нестор розгорнув полотно історії східних слов'ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давньоруські фольклорні пам'ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо.

Одна з інших пам'яток давньоруської літератури є видатний філософський твір Іларіона «Слово про закон і благодать» (30-І-40-І pp. XI ст.), сповнений роздумів про героїчне минуле й пророкувань славного майбутнього руського народу, «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.), в якому життєпис князя поєднується з викладом історії Русі другої половини ХІ-початку XII ст., розумінням сенсу її подій, явищ і персонажів, розповідями про власний досвід керування державою, закликами до наступників берегти її єдність.

13.Запровадження християнства в К.Р. Запровадження християнства -- це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога - громовержця Перуна. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1.Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.

4. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз-ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1.Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі.

2. Прилучення до багатств світової культури було об-межене

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт.

14. Архітектура Давньої Русі. Житло у східних слов'ян на всьому просторі їх проживання було двох типів: напівземлянки й наземні зрубні будівлі. У складених з дерев'яних колод і часом прикрашених різьбленням будинках жили представники заможних і середніх верств населення, в напівземлянках тулилася біднота. Бояри зводили собі пишні хороми з дерева, а князі будували розкішні палаци, здебільшого з каменю й цегли. Найдавніший такий палац, відомий під назвою «палац княгині Ольги» (згаданий у літопису під 945 p.), відкрито археологами на Старокиївській горі. Поблизу цієї споруди дослідниками знайдено залишки ще чотирьох князівських палаців.

Головною окрасою міст і сіл Київської Русі були церкви. Більшість їх будувалась із дерева, а храми великих міст були кам'яні. Перший оздоблений мозаїками та фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославич 989-996 pp. Його прозвали Десятинним, бо на його утримання (разом з усією церковною організацією Київської держави) князь віддавав десяту частину своїх прибутків. Крім величного Софійського собору в Києві, збудованого за Ярослава Мудрого, прекрасні храми зводились і в інших містах Південної Русі. Деякі з них (Успенські собори в Чернігові й Володимирі Волинському, церква св. Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві та ін.) збереглися до нашого часу.

Наймонументальнішими спорудами Київської Русі були укріплення міст. Навіть відносно неве­ликі міста становили справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами. Відомому «місту Ярослава» в Києві мало чим поступалися фор­тифікаційні захисні споруди інших великих міст Південної Русі: Чернігова й Переяслава, Галича й Володимира, Кременця й Холма.

Графіті.На стінах Софійського Собору до цього часу залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву — графіті. Кількість графіті та малюнків (збереглися понад 300) свідчать про високий рівень писемності в Київській Русі. Найпомітнішим дослідником та відкривачем більшості графіті був історик Сергій Висоцький. Найперше — це цінні знахідки давньоруської письменності, оскільки найдавніші з них виконані не кирилицею, а глаголицею. Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі — зокрема збереглися записи про смерть Ярослава, автограф Володимира Мономаха, запис про мирний договір, укладений наприкінці XI ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом та Олегом Святославичем на р. Желані (зараз — Жуляни), купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі (середина ХІІ ст.).Також відоме графіті дружини князя Ізяслава Ярославовича Гертруди-Олісави: «Господи помози рабі своєй Олісаві Святополчі матері, руський княгині».Оскільки більшість графіті писалась простими, хоч й письменними, жителями давнього Київа, то нині вони є одним з найдостовірніших джерел про давньоруську мову, тобто мовою якою розмовляли жителі Київської Русі, на відміну від принесеної книжної церковнослов'янської мови.

Фреска (від італійського слова "fresco" - свіжий) - техніка настінного живопису водяними фарбами, нанесеними на вогку штукатурку. Фреска віднесена до складних видів живопису, що вимагає від митця значної творчої напруги, майстерності і, головне, – швидкості та точності в роботі. У Давньоруській державі основним видом внутрішнього оформлення храмів була фреска. Тільки в 11 ст. — на поч. 12 ст. храми мали побіч фрески мозаїку, якою прикрашували центральну, частину, а фресковий розпис покривав усі бокові апсиди, склепіння, стовпи та стіни бокових нав, а часом стовпи, арки, галереї, ніші, портали назовні. Поєднання мозаїки і фрески — особливість давньоруського церковного мистецтва, у Візантії воно не практикувалося. Гармонію між фрескою і мозаїками досягнуто однаковими домінуючими кольорами. Найвизначнішими зразками цієї системи оздоблення є собор св. Софії в Києві (1037р.) і Михайлівський-Золотоверхий (поч. 12 ст. знищений більшовиками); другу мистецьку школу творили майстри Успенського собору Києво-Печерського монастиря (11 ст. знищений під час другої світової війни). У Софійському соборі домінують синій, білий, пурпуровий і частково зелений кольори. У головній апсиді, поряд з мозаїкою Оранти, розписані епізоди з життя Богоматері та її батьків. У центральній наві зображені найважливіші події з життя Ісуса Христа, друга частина фресок, пов'язана з христологічним циклом, розписана на 2 поверсі. Особливо цікаві розписи світського характеру у центральній наві: кн. Ярослав Мудрий і його родина та сцени з князівського побуту і побуту країни; гіподром, полювання, музиканти, скоморохи на стінах вежі. Найпоширеніший орнамент — переплетені звитки стебла вписані у геометричні форми, які ніби сполучали мозаїку і фреску , повторяється у фрескових розписах Києва, Чернігова і Новгорода 11ст. — 12 ст. Від сер. 12 ст. фреску майже цілковито витіснила мозаїка. Найповніший комплекс фресок. того часу зберігся в Кирилівській церкві в Києві. До пам'яток 15 ст. належать частково збережені фрески. монастирської церкви св. Онуфрія в Лаврові, виконані в традиціях мистецтва 12 — 13 ст

Мозаїка.Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово мозаїка», також прийшло з Візантії. Це мистецтво й сьогодні іравляс на людину неабияке враження, а для середньовічних /сичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гар- онійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик іаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх іиничних властивостей — кольору і блиску. Безперечно, мозаїка «Нерушимої стіни» і виконані місцевими іївськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого знастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами Давнього вітчизняного мистецтва. здатними задоволь - - нити иайвибагливіші художні смаки як минулого, та і майбутнього. Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, біль шість зображень у храмах і в князівських палатах (до иашоп часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписі) фарбою — фресок. Майстри фрескових розписів працювалі не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характере» були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церква) з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцен» полювання та княжого життя в галереях Київської Софіі. Сере; інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, як в такий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходие схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записан ми можемо дізнатися і про імена парафіян (прихожан), і про Ь досить вільне ставлення до релігійних заборон. На софійський графіті збереглося викарбуване ним самим ім'я легендарногс співця Бояна. згаданого у «Слові о полку Ігоревім», а також надзвичайно цікавий зразок давнього алфавіту на основі алфавіту грецького із суто слов'янськими літерами б, ш, ж, який, як при­пускають» міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадкії кимось із місцевих консервативно налаштованих киян.

15.Писемність і освіта.Писемність на Русі зявилася задовго до прийняття християнства. Збереглися згадки про те, що древні словяни користувалися вузликової і вузликово-ієрогліфічної писемністю, але через свою складності вона була доступна лише обраним.Широке поширення грамотності повязують з діяльністю у другій половині IX століття братів Костянтина (перед смертю прийняв чернецтво під імям Кирила) і Мефодія, які створили першу словянську абетку для поширення християнських священних текстів. Перші збереглися до нашого часу зразки застосування цього листа відносяться до початку X ст. Договір 911 р. між Олегом і Візантією був написаний двома мовами - грецькою і словянською. Прийняття християнства сприяло подальшому розвиткові писемності й освіти.Найдавніші словянські тексти написані двома абетками глаголицею і кирилицею.3. Глаголиця, на думку більшості вчених, має більш раннє походження. Ймовірно саме вона була створена Кирилом Філософом, що використав не тільки візантійське (грецьке) скорописна листа, але і давньоєврейську та інші східні алфавіти, а також букви власного винаходу. Памятники, де використана глаголиця, написані більш архаїчним мовою. Кириличні вставки в них зроблені згодом. На соскобленних глаголичних тестах (пергамен зі шкіри ягняти був дорогим та його часто використовували кілька разів) зустрічаються написи, зроблені кирилицею, і ніколи навпаки.3. В основу кирилиці було покладено тільки грецьке урочисте (статутне) лист. Звуки, відсутні в грецькій мові, позначені стилізованими під грецькі літери знаками, схожими на глаголицю, звідки вони ймовірно і були запозичені. Кирилиця містить ряд букв, що означають звукові поєднання, що зявилися у словян з кінця IX ст. і незнайомих Кирилу. Як вважають вчені, кирилицю створили учні Кирила і Мефодія в Болгарії, де до цього використовувався грецький алфавіт для запису словянської мови, а глаголиця так і не прижилася.Назва св. Кирила залишилося в памяті словян як імя творця словянської азбуки взагалі і пізніше перейшла на швидко поширювалося лист, створений вже після смерті братів. Забута ж глаголиця увійшла в історію під іменем, яким давні словяни називали будь-яку абетку. Про поширення грамотності серед різних верств давньоруського суспільства новгородські свідчать берестяні грамоти XI століття, містять побутові запису характеру, листа, тощо, а також численні написи на ремісничих виробах і на стінах камяних будинків - графіті.Перші школи. Незважаючи на досить широке розповсюдження грамотності (берестяні грамоти та графіті вийшли з-під руки ремісників, купців, жінок), освіта була привілеєм вищих верств суспільства, для дітей яких в XI століття були відкриті перші школи. Більше трьохсот дітей навчалися в київській школі, відкритої Ярославом Мудрим. Сестра Володимира Мономаха створила в Києві жіночий монастир, в якому дівчат навчали грамоті. Зявилися і школи вищого типу, які готували до державної і церковній службі. Князі і частина духовенства володіли іноземними мовами. Монастирі і князі збирали значні на той час бібліотеки.Варіант 2Писемність і освіта .На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов´янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку словянської писемності. Він стверджує, що коли слов´яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками).

16.Література Давньої Русі. Великого значення і значного розвитку в культурі Київської Русі набуває література. Сама поява була наслідком прийняття християнства. За християнської доби писемність одразу ж набуває жвавого розвитку, незважаючи на те, що книги коштували дуже дорого, адже виконувалися на пергаменті вручну протягом тривалого часу. Новий слов'янський алфавіт — кирилицю — було створено «солунськими братами» Кирилом (Костянтином) і Мефодієм, грецькими монахами з Болгарії, які у м. Солуні (Салоніках) жили у слов'янському оточенні й для утворення єдиної внормованої мови слов'ян взяли за зразок грецьку абетку і граматику. Переписувачі книжок використовували три різновиди написання літер: устав — каліграфічне письмо, напів-устав — з елементами округлення літер, та найближчий до сучасного письма від руки — скоропис. Спочатку виконувалися переклади біблійних текстів, що у вигляді «ізборників» та молитовників потрапляли в приватні бібліотеки. Існував попиті на світську літературу, яку спочатку також перекладали з грецької. За змістом перекладну світську літературу можна поділити на твори воєнної тематики («Александрія», «Троянська війна», «Дєвгєнісве діяння»); природничої тематики («Фізіолог», «Шестиднеа», «Християнська топографія»); повчальну літературу, куди входили вислови й афоризми з Біблії, фрагменти з творів стародавніх філософів та істориків на моральні теми. Такі збірки називалися здебільшого «Бджолами», оскільки, ніби нектар з різних квітів, у книгу було зібрано мудрість з різноманітних джерел. Велика увага в давньоруській літературі приділяється агіографії — описам житій давніх отців церкви та особливо нових, «власних» святих і мучеників: Бориса та Гліба, Феодосія Печерського. Олександра Невського тощо. Першим повним зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі стає «Києво-Печерський патерик», що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монашого життя, різноманітні аскетичні падеші і численні чудеса, які відбулися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври. Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першим в нашій історії митрополитом руського походження.