20. Українські землі в культурно-політичній системі Польсько-Литовської держави.

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попереднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть у цих умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. Його основою були такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розширення економічних зв'язків між окремими регіонами й областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися передумови для їх об'єднання.На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономірності. Одчак процес подолання феодальної роздробленості відбувався тут у дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалахували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали перебіг політичного об'єднання. І все ж поступово тут створювалися економічні й політичні умови для об'єднання південно-західних князівств.Першими у цьому регіоні об'єднання феодально роздроблених князівств намагалися здійснити Галицько-Волинські князі. Захищаючи свої землі від посягань з боку феодальної Угорщини, Польщі й Литви, вони наполегливо домагалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало, і в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не набув подальшого розвитку.Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і Черніго-во-Сіверщина, то і тут процес об'єднання був також малоефективним.І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, та конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Тери­торіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону. Здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводство». У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля.Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, мусило коритися введенню чужого, польського права.Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-Волинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії, а у середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини.Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилася в руках угорських магнатів. Після турецької агресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна частина Закарпаття тепер перебувала під владою австрійських Габсбургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.Основна ж частина політично роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства.

21.Історичні умови розвитку культури в XIV-XVII ст. Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову. Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступила руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий протест українського населення. У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні простори, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках. Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви. Головну колонізаційну акцію повело латинське духовенство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропаганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують школи з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, процес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства.

У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культуру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Григорій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Костянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу. Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нові покоління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, — до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Тре-носі, або ляменті святої східної церкви" (1612р.).

У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед громадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під церковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийняття Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст. Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток самобутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.

22.Православні братства. Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство. Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві. Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віденському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. "Навчати й любити всіх дітей однаково" — ось заповідь педагогів братських шкіл. Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше — підручники. Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була заснована перша школа, в якій навчалися бажаючі — як малолітні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі (нижче від Нікополя) в 1650 р. збудували січову військову церкву із центральною головною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. Всього на Запорожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковнопарафіяльні школи. Діяли також, за твердженням історика О. Апанович, 3 спеціальні школи підвищеного типу.

23.Розвиток освіти та наукових знань в XIV-XVII ст. . Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати польський наступ. Найважливішою була спра­ва заснування нових шкіл. Недостатній розвиток освіти вва­жали за головну причину занепаду культурного і національ­ного життя. Найглибше висвітлив це питання автор "Пере­стороги" (мабуть, майбутній митрополит Іов Борецький), який писав: "Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прий­шли б до такого занепаду".

Першочергово на цю потребу відгукнулися братства. Так, перша братська школа була заснована у Львові у 1585 р. і звалася греко-слов'янською школою, або гімназією. На­вчання в школі велося слов'янською мовою, з давніх мов вивчалася грецька. Навчання носило літературний характер Учні в школі мали рівні права, які визначалися шкільним статутом. Викладали в цій школі молоді вчителі і письменники: Існувала братська школа й у Луцьку. В ній працювали відомі педагоги Єлисей Ілковський, Павло Босинський, Ав-густин Славинський, видатний художник Йов Кондзелевич. Школа мала свій статут "Порядок шкільний" і пра­вила для учнів "Артикул прав", котрі є пам'ятками прогре­сивної педагогічної думки того часу. Певну роль у розвитку освіти відіграла Запорозька Січ.

Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була засно­вана перша школа, в якій навчалися бажаючі — як мало­літні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі (нижче від Нікополя) в 1650 р. збудували січову військову церкву із центральною головною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. Всього на Запо­рожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковно­парафіяльні школи. Діяли також, за твердженням істори­ка О. Апанович, 3 спеціальні школи підвищеного типу.

Створенням вищої школи першим зайнявся князь Кос­тянтин Острозький. Очолив Академію Герасим Смотриць­кий, професорами були греки: Кирило Лукаріс, Протосінгел Никифор, Діонісій Палеолог. Але проісну­вав навчальний заклад недовго. В 1608 р., коли князь Острозький помер, його син Януш, який був уже католи­ком, справи батька продовжувати не бажав. А онука князя Острозького, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Ост­розі єзуїтську колегію.

Знову потребу вищої школи в Україні підняв Петро Мо­гила, об'єднавши в 1632 р. школу Києво-Печерської лаври з братською школою і створивши навчальний заклад, який стали називати Києво-Могилянським колегіумом, а пізні­ше, з 1694 р., Києво-Могилянською академією. Новий нав­чальний заклад мав за основу західноєвропейський зразок.

З самого початку колегіум, крім чотирьох нижчих класів (фари, інфіми, граматики, синтаксими), мав класи поети­ки, риторики, філософії. Лекційні курси читалися переваж­но латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейсь­ких колегіумах та університетах.У цьому навчальному закладі викладалися арифметика, граматика, музика, нотний спів, геометрія, астрономія, грецька, латинська та польська мови.

Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демон­струвала зв'язок української культури із західноєвропейсь­кою, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і Просвітницт­ва, стала віддзеркаленням демократизму українського сус­пільства та здійснила величезний вклад у справу формування української еліти.

24. Початок книгодрукування на українських землях. Іван Федоров.Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів.

Наприкінці XV ст. в Кракові з'являються перші дру­ковані книги, виконані кирилицею. Серед них "Октоїх" (1491 р.); "Часословець" (1491 р.); "Тріодь пісна"; "Тріодь цвітна" (1491 р.). їхній автор — механік за фахом, німець Швайпольт Фіоль (р.н. 1525). За переказами, католицький суд спалив наклади книг, а самого друкаря покарав за те, що в такий спосіб пропагував грецьку, а не латинську віру.

Значний внесок у розвиток кириличного книгодруку­вання зробив також білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490—1540). Книги Ф.Скорини, зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні.

У Львові перша друкарня існувала вже в середині XV ст. Збереглися записи, що в 1460р. львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки подарував мо­настирю свою власну друкарню.

У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров при­був до Львова і при підтримці свідомих громадян органі­зував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарсь­кими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Ост­рога, де надрукував близько ЗО творів, а саме — Читанку Божого Слова, Буквар, "Хронологію" Андрія Римші; "Ключ Царствія небесного" Герасима Смотрицького та ін. Найцін­нішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського Ставро­пігійського братства викупляють заставлені у лихваря вер­стати Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.

У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драма­тичних творів — "Просфонима" (1591 р.), "Лямент" на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), "Вірші на Різдво Христове" Памва Беринди (1616 р.), "Розмишлєніє о муці Христа Спасителя" Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової україн­ської культури. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604—1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.

Цікавим явищем культурного життя на західноукраїн­ських землях були "мандрівні" друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив Люткевич-Телиця: в Угорцях, коло Самбора, в с.Четвертні Луцького повіту, а далі в Луцьку і в Чорній біля Рівного. Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр пе­редав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 р. було видано "Лямент", єдиний примірник цієї книги зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, а в 1646 р. було випущено "Апостол і Євангеліє на все дни недели й праздники".

У Кременці діяла друкарня, що випустила в 1638 р. "Гра­матику" церковнослов'янської мови, автором якої був єпис­коп Луцький і Острозький Афанасій Пузина. Мандрівну дру­карню мав Кирило Транквіліон Ставровецький. У 1639— 1667 рр. у Львові, крім братської, діяла друкарня Михайла Сльозки, яка видала 42 книги. Найціннішими серед них були твори українського письменника Іоаникія Галятовського.

З 1615р. розгорнула свою діяльність друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Єлисеєм Пле-тенецьким. За кілька років вона стала найпотужнішою в Ук­раїні, відзначалася розмаїттям тематики і високохудожнім рівнем друків. Зокрема, тут вийшли "Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича, полемічна "Книга о вірі" Захарії Копистенського та церковно­слов'янсько-український словник Памва Беринди (1627 р.).

25.Острозький освітньо-культурний центр. Костянтин Острозький. Мелетій Смотрицький. Острозький культурно-освітній центр було створено за ініціативою українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького (1526—1608). Прибічник православ'я, він боровся проти полонізації України, насадження в ній католицизму та уніатства. Вважав, що для успішної боротьби українського народу проти національного та релігійного гноблення необхідне поширення освіти, у зв'язку з чим відкрив школи у Турові, Володимир-Волинському, Луцьку та Острозі. Найбільше значення мала Острозька школа, яка перетворилася у справжній центр розвитку освіти та літератури. До складу цього центру ввійшли колегія, як перша спроба створити школу вищого типу у східних слов'ян, друкарня та науково-літературний гурток. У колегії викладалися "вільні науки", а система освіти становила синтез грецько-візантійської, давньоруської та західноєвропейської традицій з розподілом наук на trivium — граматику, риторику, діалектику та quadrivium — арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особливу увагу в колегії приділяли вивченню мов. Тут вивчали слов'янську та грецьку мови, які не визнавалися польською освітою, а також латинську і польську мови. Вивчення мов диктувалося необхідністю перекладу літератури, ознайомлення з духовною спадщиною минулого, сучасною західноєвропейською літературою, а це потребувало значної філологічної підготовки. Стосовно латини, то вона була панівною в системі гуманітарної освіти XVI ст. в усіх без винятку європейських країнах, де освіта піднімалася вище від простого рівня грамотності. Філософію в колегії спеціально не читали, а викладали в загальному курсі діалектики, де розглядалися ті чи інші філософські проблеми.

Для забезпечення шкіл навчальними посібниками в Острозі та Дермані (нині Устенське Друге Здолбунівського району Рівненської області) були організовані друкарні, в яких друкувалися "Острозька біблія", "Граматика Слов'янська" Л. Зизанія, "Граматика Словенська" М. Смотрицького та інші книги. Для створення друкарні запросили російського першодрукаря Івана Федорова. Саме на базі друкарні виник науково-літературний гурток Острозьких книжників, які не тільки виступали перекладачами, правниками, а й створили ряд талановитих полемічних творів, в яких обґрунтовувалися погляди з догматики, філософії, політичних, етичних проблем відповідно до підготовки та здійснення антиуніатських заходів, що охопили всю Україну, формування національно-визвольної ідеології, реформаційної за своєю суттю.

Мелетій Смотрицький

Основним змістом творів М. Смотрицького доуніатського періоду було розкриття зв'язку релігійної боротьби того часу з інтересами та планами папства і польських феодалів, дійсного обличчя католицької церкви як «алчного звіра», що прагне поглинути усі багатства українського і білоруського народу, пробудження самосвідомості, громадської думки народу для боротьби проти поневолення. Критикуючи Ватикан, католицький клір, він гостро виступав проти догмату про зверхність влади папи римського, аргументуючи його заперечення зверненнями до аналізу творів західноєвропейських авторів, доводячи неправомірність церковного монархізму як в канонічному, так і в моральному аспектах. Слідом за європейськими гуманістами Смотриький показував надуманість багатьох канонізованих документів, на основі яких Ватикан намагався утвердити свої теократичні прагнення, зокрема «Лжеісидорових декреталій» і так званого Костянтинового дару, якими доводилося, що Костянтин Великий ствердив світську і духовну владу римських пап над усім християнським світом і церквами, передав папі Сильвестру І у вічне володіння місто Рим. Спростовуючи ці твердження, Смотрицький зазначав, що світський володар не міг подарувати папі владу над церквами, бо він сам її не мав, оскільки вона належить тільки Христу.

Досить критично ставився М. Смотрицький і до православного духівництва. Представляючи інтереси середньоїшляхти у братському русі, він на відміну від тих, хто боровся за автономію братств, вважав, що саме церква здатна об'єднати народ у боротьбі за віру, право, свободу й стати натхненником цієї боротьби, яка повинна вестися під керівництвом церкви і разом з нею. Для досягнення цієї мети він добивався від патріарха обмеження Ставропігії, дотримуючись думки, що тогочасні православні ієрархи і клір через свою зраду, моральну деградацію, жадобу до маєтностей і багатства, здирства, невігласність не можуть очолити боротьбу за віру, стати провідником для народу. Він називав православне духівництво «згаслими лампадами», «потемнілими світильниками», «здичавілими вчителями», котрі в житті є купцями, крамарями, в звичаях ледарями і неробами, в розмовах — неуками. Оцінюючи погляди М. Смотрицького в цілому, можна зазначити, що вони значною мірою відбивали ті риси, які уже набували представництва у вітчизняній філософії, а саме: зміна її цінності, орієнтації і значення різних пізнавальних засобів, де акцент переноситься на природний світ людського розуму, а потім і на раціональне пізнання як природно-історичного процесу, що знайшло свій розвиток у творчості К. Саковича.

26 Українське козацтво як явище історіі та української культури. Козацьке бароко. Острозький культурно-освітній центр було створено за ініціативою українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького (1526—1608). Прибічник православ'я, він боровся проти полонізації України, насадження в ній католицизму та уніатства. Вважав, що для успішної боротьби українського народу проти національного та релігійного гноблення необхідне поширення освіти, у зв'язку з чим відкрив школи у Турові, Володимир-Волинському, Луцьку та Острозі. Найбільше значення мала Острозька школа, яка перетворилася у справжній центр розвитку освіти та літератури. До складу цього центру ввійшли колегія, як перша спроба створити школу вищого типу у східних слов'ян, друкарня та науково-літературний гурток. У колегії викладалися "вільні науки", а система освіти становила синтез грецько-візантійської, давньоруської та західноєвропейської традицій з розподілом наук на trivium — граматику, риторику, діалектику та quadrivium — арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особливу увагу в колегії приділяли вивченню мов. Тут вивчали слов'янську та грецьку мови, які не визнавалися польською освітою, а також латинську і польську мови. Вивчення мов диктувалося необхідністю перекладу літератури, ознайомлення з духовною спадщиною минулого, сучасною західноєвропейською літературою, а це потребувало значної філологічної підготовки. Стосовно латини, то вона була панівною в системі гуманітарної освіти XVI ст. в усіх без винятку європейських країнах, де освіта піднімалася вище від простого рівня грамотності. Філософію в колегії спеціально не читали, а викладали в загальному курсі діалектики, де розглядалися ті чи інші філософські проблеми.

Для забезпечення шкіл навчальними посібниками в Острозі та Дермані (нині Устенське Друге Здолбунівського району Рівненської області) були організовані друкарні, в яких друкувалися "Острозька біблія", "Граматика Слов'янська" Л. Зизанія, "Граматика Словенська" М. Смотрицького та інші книги. Для створення друкарні запросили російського першодрукаря Івана Федорова. Саме на базі друкарні виник науково-літературний гурток Острозьких книжників, які не тільки виступали перекладачами, правниками, а й створили ряд талановитих полемічних творів, в яких обґрунтовувалися погляди з догматики, філософії, політичних, етичних проблем відповідно до підготовки та здійснення антиуніатських заходів, що охопили всю Україну, формування національно-визвольної ідеології, реформаційної за своєю суттю.

Мелетій Смотрицький

Основним змістом творів М. Смотрицького доуніатського періоду було розкриття зв'язку релігійної боротьби того часу з інтересами та планами папства і польських феодалів, дійсного обличчя католицької церкви як «алчного звіра», що прагне поглинути усі багатства українського і білоруського народу, пробудження самосвідомості, громадської думки народу для боротьби проти поневолення. Критикуючи Ватикан, католицький клір, він гостро виступав проти догмату про зверхність влади папи римського, аргументуючи його заперечення зверненнями до аналізу творів західноєвропейських авторів, доводячи неправомірність церковного монархізму як в канонічному, так і в моральному аспектах. Слідом за європейськими гуманістами Смотриький показував надуманість багатьох канонізованих документів, на основі яких Ватикан намагався утвердити свої теократичні прагнення, зокрема «Лжеісидорових декреталій» і так званого Костянтинового дару, якими доводилося, що Костянтин Великий ствердив світську і духовну владу римських пап над усім християнським світом і церквами, передав папі Сильвестру І у вічне володіння місто Рим. Спростовуючи ці твердження, Смотрицький зазначав, що світський володар не міг подарувати папі владу над церквами, бо він сам її не мав, оскільки вона належить тільки Христу.

Досить критично ставився М. Смотрицький і до православного духівництва. Представляючи інтереси середньоїшляхти у братському русі, він на відміну від тих, хто боровся за автономію братств, вважав, що саме церква здатна об'єднати народ у боротьбі за віру, право, свободу й стати натхненником цієї боротьби, яка повинна вестися під керівництвом церкви і разом з нею. Для досягнення цієї мети він добивався від патріарха обмеження Ставропігії, дотримуючись думки, що тогочасні православні ієрархи і клір через свою зраду, моральну деградацію, жадобу до маєтностей і багатства, здирства, невігласність не можуть очолити боротьбу за віру, стати провідником для народу. Він називав православне духівництво «згаслими лампадами», «потемнілими світильниками», «здичавілими вчителями», котрі в житті є купцями, крамарями, в звичаях ледарями і неробами, в розмовах — неуками.

Оцінюючи погляди М. Смотрицького в цілому, можна зазначити, що вони значною мірою відбивали ті риси, які уже набували представництва у вітчизняній філософії, а саме: зміна її цінності, орієнтації і значення різних пізнавальних засобів, де акцент переноситься на природний світ людського розуму, а потім і на раціональне пізнання як природно-історичного процесу, що знайшло свій розвиток у творчості К. Саковича.

27. Архітектура та мистецтво України XIV—XVIІ. Архітектура XIV—XVI ст. підпорядко­вувалася завданням обраної політики. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архі­тектурну думку. Другою причиною, що прискорила місто­будування, було введення Магдебурзького права, яке зміц­нювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.

У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У XVI ст. набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.

Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам'янець, Збараж). Давні замки органічно впису­валися в довколишній пейзаж і розташовувалися на вер­шинах гір, берегах річок та озер. У замках з княжим дво­ром і службами, пристосованих до оборони, концентрува­лося тогочасне життя. Відповідно з ними були пов'язані муровані укріплення міста й передмістя. Із середини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем рене­сансного палацового будівництва (Бережани, Межибіж).

Архітектура монастирів, також обумовлена оборонними функціями, включала укріплення з вежами і храмовими спорудами (Унів, Дермань, Межиріччя). До унікальних пам'яток церковного будівництва початку XIV ст. відно­сяться церкви-ротонди, наприклад, у Володимирі-Волин-ському церква св. Василія (кінець XIII — початок XIV ст.). Західна архітектура виявила себе у храмових спорудах Льво­ва, Рогатина, Дрогобича. Багато церков мали компактні си­луети і були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська в Острозі, Покровська в Ситківцях).

Пам'яток іконописного малярства XIV ст. залишилося мало. Не збереглося жодного твору, який міг би, наприклад, засвідчити високий рівень іконописної школи Києво-Печер­ського монастиря. Збережені твори представляють лише певні регіони (західногалицькі, волинські, карпатські).

Волинські землі дали одну з найсвоєрідніших шкіл укра­їнського ікономалювання. Немає точних даних про стиль волинських ікон доби Київської Русі, але в період монго-ло-татарської навали волинські майстри створюють низку богородичних ікон; деякі з них дійшли до нашого часу. На­приклад, Луцька (або Волинська) чудотворна ікона Бого­родиці (XIII ст.), Дорогобузька ікона Богородиці (XIII ст.), ікони, приписувані пензлю Петра Ратного (XIVст.).Видатними пам'ятками цієї доби є ікони "Преображен­ня" з Бусовиська, "Нерукотворний Спас" з Терла, "Собор Іоакима та Анни", "Страшний суд" з Мшанця, "Микола з житієм" з Горлиць, "Богородиця Одигітрія" з Красова.

У XVI ст. зросла кількість авторських ікон, що засвід­чує високу цехову організацію малярства.

Ікони львівської школи відносять до "блакитного сти­лю" ("В'їзд до Єрусалима"). Близькі до львівської стилі­стики ікони, виконані майстром Федуском з Самбора ("Благовіщення"), ікона луцького художника Андрія Руси­на "Синє успіння", яка зберігається в Третьяковській кар­тинній галереї у Москві. Грамотою 1425 р. Ягайло дозво­ляє українським майстрам розписувати інтер'єри храмів у сандомирській, суразькій та краківській землях.

Для українських майстрів, які розписували інтер'єри Колегіатського костьолу у Вислиці (XIV ст.), каплиці св. Трійці в Любліні (1418 р.), в Сандомирі (1430-ті роки), каплиці св. Христа на Вавелі (1470р.), це доба творчої зрілості, визначення їхнього високого професійного рівня.

Настінне малярство XIV—XV ст. тісно пов'язане з будів­ництвом, декоративною творчістю. Уявлення про тогочас­ний український стінопис дають осередки, де концентру­валася і пульсувала культурна думка. Такими центрами були Львів, Перемишль, Теребовля, Луцьк, Володимир-Волинський, Бузьк, Київ тощо.

Українське образотворче мистецтво розвивалося в склад­ну епоху заперечення будь-яких національних культурних форм життя. Українська професійна музика цієї доби представлена церковними творами, довгий час вона стояла на засадах візантійської відправи. Проте поряд з візантійським, вини­кають болгарський, сербський і київський знаменні розс­піви. На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер як атрибут обряду, побуту, у XIV—XV ст. виділяються чіткі форми цього жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіо-нали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа зажив слави бандурист Чурило, в Ост­розі — музика Лаврентій. Існували такі музичні інструмен­ти: бубон, тулумбаси, сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, бугай, ріг, кобза, бандура, тримба, скрипка, цимбали, ліра. Розвивається одна з ранніх форм музичного теат­ру — вертепна драма. Вертеп згодом став тим національ­ним грунтом, на якому зростав театр.

29.Проникнення європейського бароко та його вплив. Досягнення української барокової культури. Бароко на українських землях найбільше представлено в церковній архітектурі, значно менше в гравюрі і живописі. На сюжети стінописів впливала гравюра, а не навпаки. Архітектура відігравала домінуючу роль і залишила найбільшу кількість характерних зразків стилю в різних регіонах. Дещо менше було зразків в скульптурі, тісно пов'язаній з храмовим будівництвом і різьбленням вівтарів. Яскравим зразком скульптури бароко була творчість Пінзеля та скульпторів його школи у Львові. На Лівобережній Україні своє почесне місце зайняла не скульптура, а різблені вівтарі (бароковий вівтар Софії Київської, вівтар в церкві міста Глухів тощо). Ранішнє бароко 17 століття .Українське бароко як архітектурний стиль почав формуватися на Україні в 17 столітті. Як і бароко західноєвропейських країн, українське бароко мало два сильних джерела — бароко з Риму (визначного центра барокової стилістики взагалі) і архітектури доби маньєризму. Пишне і багате на ефектні рішення Римське бароко затьмарило існування архітектури маньєризму, що більш проявилася в будівництві періферійних центрів Італії (палаццо дель Те і свій будинок в місті Мантуя, арх.Джуліо Романо, Порта Нуова, палаццо Помпеі, місто Верона, арх. Мікеле Санмікеле тощо). На західних землях України на зламі 16-17 століть виникає короткочасна суміш з стилів маньєризму, ранішнього бароко і залишків Відродження. Найбільш яскравим прикладом цієї суміші став фасад Бернардинського костелу у місті Львів. Щит-фронтон костелу — яскравий приклад стилю маньєризму на ренесансній основі. Якщо в гравюрі і живописі стиль маньєризму утримав свої позиції до початку 18 століття, то в архітектурі він зникає під могутнім наступом римського бароко. В місті Жовква, де переважала забудова доби Відродження, дуже швидко виникають будівлі в стилі ранішнього бароко, оминаючи маньєризм взагалі. Бароко тяжіє до монументальних форм і позбавляється дріб'язків маньєризму. Свій вплив на розвиток українського бароко мають і великі храмові споруди, які будують архітектори, запрошені з самої Італії. Століття шедеврів бароко. Учнівський період дуже швидко закінчився і поступився місцем століттю місцевих шедеврів. З кінця 17 століття до кінця 18 століття на Україні виникло декілька споруд, що увійшли в золоту скарбницю архітектури бароко. Майже всі вони мали і мають місцебудівне значення — Почаїв, комплекс будівель Почаєвської лаври (арх. Г. Гофман), Луцьк, комплекс монастиря бернардинів (арх. П.Гіжицький) Кременець, колегіум Єзуїтів, (арх. П.Гіжицький), Микулинці, костел Св. Трійці, 1761—1779, (арх. А. Мошинський), м. Вінниця, костел монастиря домініканів, 1624—1760, Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів, м. Ізяслав тощо. На Лівобережній Україні подібних зразків бароко мало, але вони є — церква Андрія Першозванного (Київ), Покровський собор (Харків), Успенський собор Єлецького монастиря (Чернігів). На Україні майже не виникло значних світських споруд з місцебудівним значенням як у палаців Версаль, Лувр, Цвінгер. Деяку роль відігравали лише Маріїнський палац в Києві, палац князів Санґушків в місті Ізяслав, нині суцільна руїна), Підгорецький замок (реставрується) тощо. Певних зусиль до розквиту українського бароко в архітектурі доклали й іноземні, і українські майстри (Войцех Лєнартович, Павло Гижицький, Растреллі Вартоломей,Паоло Фонтана, Іван Баптист, Йоган-Георг Шедель, Григорович-Барський, Ковнір Степан Дем'янович тощо). Загальна характеристика. В архітектурі відрізняється від західноєвропейського бароко більш спокійними орнаментами та спрощеними формами. Стиль українського бароко продовжився до будівництва храму архієпископа Харківського Священномученика Олександра. Принципами українського бароко були пишність і своєрідне розташування частин деталей споруд, декоративність орнаменту і гра світлотінні, які підкреслювали переваги величезним площам кам'яних церков. Українські архітектори цього 34Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко». Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, стародруки, що відносяться до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду.

30. Національний варіант бароко. Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами.

Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такий раціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський і Феофан Прокопович! І хоч самі автори розуміли умовність усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецькою метою, для гри думки і переливів слова.

Вірші-послання, панегірики — то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках — на Ціцероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанням вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, скажімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи хліб, він не мав на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні знаки, за якими стояли поетичні реальності. За "Поетикою" М. Довгалевського, слово "Христос" може мати цілу сукупність умовних значень: "світло небесне для світу", "надія і спасіння", "всемогутнє слово, початку й кінця в нім немає", той, "хто завжди був, є і буде, кому покоряються зорі" тощо.

Театр. На початку XVII століття зароджується українська драматургія. Вона пов'язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декламації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для братських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті роки XVII — першу половину XVIII ст. і пов'язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін.

Модель шкільного театру Київської академії, до речі, було запозичено Слов'яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою православною школою у Сербії.

Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі).

Шкільний театр — виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга — Біблія, тим більше — у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко в Європі, на думку більшості дослідників, є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з другого — такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко — відкритий тип культури, тобто має великий ступінь свободи, розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення, себто не цілковитий повтор. Відмовляючись від традиційного повтору тексту, роблячи символ уособленням основних містеріальних значень, драматург будує складну конструкцію, що відсилає глядача до Священного Писання, не відтворюючи його детально. Використовувалися й інші символи. Досить поширені п'єси великоднього циклу, де не показувались муки Христа, а виставлялись на сцені лише знаряддя тортур, на які реагували ангели або алегоричні постаті, виголошуючи відповідного змісту монологи.

Музика. Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бароко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою "київський" поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М. Ділецький ("Граматика музикальна"). Нотна грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обов'язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії.

Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готували в школах при деяких маєтках, а також — в останній третині XVIII ст. — в Глухівській співацькій школі, в спеціальних музичних класах при так званому Новому харківському училищі.

Барокова церковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського — композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.