2. Інформаційне законодавство України

2.1. Сутність інформаційного законодавства

Поступ України до сучасної інформаційної цивілізації викликав тенденцію щодо зростання залучення в інформаційну сферу суспільних відносин значної кількості людей, суспільних організацій, держави. Звичайно, що відносини, які виникають між людьми, їх організаціями у процесі їхньої діяльності мають бути відповідним чином упорядковані. Це викликає необхідність формування системи правовідносин, у тому числі механізму їх правового регулювання.

Як відомо, основу такої системи в державі складає законодавство. Законодавство в інформаційному суспільстві, як і в будь-якому іншому суспільстві (аграрному, індустріальному тощо), виступає у ролі правового фундаменту формування і розвитку суспільства. Оскільки інформація усвідомлена суспільством як провідний чинник у всіх сферах діяльності людей, то звичайно правові норми інформаційних відносин знаходять (чи мають знаходити) відображення у багатьох юридичних актах різних органів влади.

Країни, які раніше за нас почали формувати і розвивати інформаційне суспільство, відповідно раніше почали формувати інформаційне законодавство. Цей фактор сьогодні для нашої країни дозволяє осмислити всі здобутки і недоліки правотворення та правовідносин щодо інформації в інших державах, проаналізувати їх і вибрати найкращий шлях.

Під категорією "інформаційне законодавство України" розуміємо множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації¹.

2.2. Нормативні акти у сфері інформаційних відносин

За правовою доктриною нашої країни основні положення інформаційного права базуються на юридичних нормах, визначених у Конституції України, тобто основоположним законодавчим актом у сфері регулювання інформаційних відносин у нашій країні є Конституція України.

Класифікатором галузей законодавства України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 43/5 від 2 червня 2004 року, виділяється галузь законодавства, що регулює суспільні відносини, пов’язані із зв’язком, інформацією та інформатизацією. Так, суспільні відносини в інформаційній сфері регулюються рядом законів, які становлять відповідну систему, що складається з Конституції України, Законів України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки”, “Про інформацію”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про державну таємницю”, “Про звернення громадян”, “Про доступ до судових рішень”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про видавничу справу”, “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”, “Про висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, “Про інформаційні агентства” та інших нормативно правових актів.

Нормативно-правові акти, які регулюють інформаційні відносини, поділяються за юридичною силою на декілька рівнів.

Перший, конституційний рівень, відображає провідну роль Конституції і інформаційно-правовій нормотворчості представлений кількома конституційними нормами.

Так стаття 34 Основного Закону гарантує кож­ному право на свободу думки й слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань, закріплює право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на власний вибір. До норм, які закріплюють права і свободи, що поширюються на інформаційну сферу можна віднести, зокрема, ст. ст. 3,10, 15, 21, 28, 32, 41, 51, 55, 56, 68, 105 Конституції України.

У своїй сукупності перелік правових норм Консти­туції України досить повно відобра­жає сукупність інформаційних прав і свобод. Але принаймні два положення мали б складати їх основу: про те, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати інформа­цію усно, письмово або в інший спо­сіб на свій вибір. І тут логічніше було б зазначити: „будь-яким іншим за­конним способом - на свій вибір”, оскільки тільки межі закону можуть стримати, принаймні теоретично, по­рушення у цій сфері.

І друге положення, яке, на жаль, відсутнє у Конституції України: ко­жен має право вільно створювати (виробляти) і поширювати інфор­мацію будь-яким законним спосо­бом. Таким чином, Конституція не містить найважливіші права - ство­рення (вироблення) інформації, оскільки без такої складової не охоп­люється друга сторона процесів, які, зокрема, породжують інформаційні відносини.

Проте саме ці два установлення тягнуть за собою значний обсяг обо­в'язків держави і її структур, які за­безпечують гарантії виконання ос­новних згаданих інформаційних прав і свобод. Названі обов'язки виявляються як результат аналізу по­ведінки суб'єктів правовідносин, які діють у цій сфері. Йдеться про ство­рення і поширення так званої вихід­ної і похідної інформації, підготовку інформаційних продуктів, форму­вання інформаційних ресурсів, на­дання інформаційних послуг, а та­кож реалізацію права на пошук та от­римання інформації, включаючи на­прямки, через які забезпечується створення і використання інформа­ційних технологій тощо.

Другий після конституційного рівень нормативно-правових актів складається з Законів України. Закони, які регулюють відносини в інформаційній сфері, а також інші нормативні акти, прийняті у відповідності з ними, підпорядковані і не можуть суперечити Конституції України.

Серед законів виділяється, перш за все, базовий для інформаційної сфери Закон України "Про інформацію", яким регулюється комплекс відносин, що виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації (ст. 3). Даний закон був опублікований 13 листопада 1992 р. і набув чинності в день опублікування, закріпивши право громадян України на інформацію і встановивши правову основу інформаційної діяльності.

Закон складається із 6 розділів і 54 статей. В них висвітлюються основні питання, пов'язані з поняттям інформації, видами і методами інформаційної діяльності, режимом доступу до інформації, її джерелами, правами і обов'язками учасників інформаційних відносин, питаннями охорони права на інформацію, відповідальністю за порушення цього права, пов'язані із поняттям міжнародної інформаційної діяльності і питаннями співробітництва із зарубіжними інформаційними організаціями.

Слід зазначити, що на час прийняття цей закон характеризувався як дуже актуальний і прогресивний. У ньому вперше були сформульовані законодавчі визначення тих понять у сфері інформації, яких не було навіть у відповідних законах інших країн, та створено законодавчу основу для розвитку різного роду засобів і видів інформаційної діяльності, що було визнано його головною перевагою.

Окремі сфери інформаційного законодавства формуються на основі системоутворюючих законів України. Наприклад, Закон УРСР "Про мови в Українській РСР" (від 22 жовтня 1989 р.) визначає принципові положення щодо мови в інформаційних відносинах.

Закон України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" (від 13 грудня 1991 р.). Мета Закону — створення правових основ державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності (далі — науково-технічної політики), які базуються на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення незалежності України.

Закон України "Про Національну програму інформатизації" (від 4 лютого 1998 р.) вводить у сферу державного регулювання на законодавчому рівні загальні засади формування, виконання та коригування Національної програми інформатизації, якою визначається стратегія розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення. Цим Законом визначаються організаційно-правові засади державного регулювання процесів інформатизації в Україні.

Особливу інституцію в інформаційному законодавстві започатковує Закон України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах" (від 5 липня 1994 р.). Метою цього Закону є встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах.

Закон України "Про національний архівний фонд і архівні установи" (від 24 грудня 1993 р.) визначає, що національний архівний фонд України є складовою вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства.

Закон України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" (від 27 січня 1995 р.) визначає загальні засади бібліотечної справи і бібліотечну систему України, встановлює вимоги до формування і збереження бібліотечних фондів, бібліотечного обслуговування з метою задоволення інформаційних, наукових і культурних потреб суспільства, збагачення духовного потенціалу народу.

Закон України "Про науково-технічну інформацію" (від 25 червня 1993 р.) є системоутворюючою інституцією інформаційного права України, визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни.

Виходячи з інформаційного суверенітету України та загальновизнаних принципів міжнародного порядку у сфері інформації, Закон України "Про державну таємницю" (від 21 січня 1994 р.) регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, її засекречуванням та охороною з метою захисту життєво важливих інтересів України у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку.

Закон України "Про авторське право і суміжні права" (від 23 грудня 1993 р.) у ст. 1 визначає, що охороняються особисті (немайнові) і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов'язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), та права виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (суміжні права).

Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (від 15 грудня 1993 р.) регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні.

Системоутворюючим інститутом галузі інформаційного права можна вважати Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (від 16 листопада 1992 р.). Цей Закон створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії свободи їх відповідно до Конституції України, Закону України "Про інформацію" та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів. Закон України "Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 р.) відповідно до Закону України "Про інформацію" регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови функціонування їх, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Закон України "Про рекламу" (від 3 липня 1996 р.) визначає основні засади рекламної діяльності в Україні, регулює правові відносини, що виникають у процесі створення, розповсюдження, одержання реклами, та регулює правовідносини у сфері реклами, призначеної для розповсюдження і споживання на території України.

У сфері правоохоронної діяльності специфічні інформаційні соціальні відносини регулюються Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" (від 18 лютого 1992 р.) в якому визначено, що завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави (ст. 1).

Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" (від 30 червня 1993 р.) визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю.

Закон України "Про державну податкову службу в Україні" (від 4 грудня 1990 р.) визначає статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності. Зазначимо кілька положень, характерних для інформаційних відносин.

Третій рівень – підзаконні нормативні акти, що закріплюють окремі положення правового регулювання суспільних інформаційних. Зокрема сюди відносять Укази та розпорядження Президента; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативні акти міністерств і відомств.

Таким чином, можна дійти висновку, що інформаційне законодавство в Україні сформовано.

Відповідно до Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.