6. Наука конституційного права України

Наука КПУ- галузева юр. наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ народовладдя, повновладдя народу, пр.. статусу людини і гр.=-на тощо

Предметом науки КПУ є норми КПУ, К пр..відносини, джерела галузі КПУтощо

Метод науки конституційного права - це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них посідають методи:

1) формально-юридичний, що застосовується в дослідженні нормативних джерел;

2) порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі конституційно-правового регулювання;

3) історичний, що дозволяє'вивчати динаміку становлення конституційно-правових інститутів, їхній історичний розвиток;

4) системний, застосування якого дозволяє аналізувати структуру всієї галузі конституційного права, взаємозв'язок конституційно-правових інститутів;

5) статистичний, за допомоги якого вивчається практика реалізації конституційно-правових норм, ефективність їхньої дії;

6) конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, проведення експериментів тощо).

Джерелами науки конституційного права є:

1) нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права обґрунтовує ідеологію та концептуальні положення нормативно-правових актів - джерел галузі конституційного права, досліджує тенденції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з організацією та здійсненням публічної влади. На основі наукових досягнень розробляються нові конституційні законопроекти, проекти законів та інших нормативно-правових актів;

2) праці вітчизняних і закордонних вчених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються проблем, пов'язаних із предметом науки конституційного права. Так, вагоме значення для розвитку науки конституційного права в цілому, її окремих положень мають праці таких відомих українських вчених, як: М. Баймуратов, М. Воронов, А. Георгіца, В. Журавський, Р. Калюжний, А. Колодій, В. Копейчиков; С. Лисенков, Г. Мурашин, Н. Нижник, В. Опришко, В. Погоріло, М. Пухтинський, П. Рабинович, С. Сте-цюк, Є. Тихонова, Ю. Тодика, М. Хавронюк, Н. Шукліна, Ю. Шем-шученко, О. Фризький та ін. Ці вчені багато зробили у плані дослідження актуальних проблем конституціоналізму, розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, формування сучасної децентралізованої системи територіальної організації влади;

3) конституційно-правова практика - процеси, що відбуваються під час реалізації конституційно-правових норм органами державної влади, органами місцевого самоврядування, окремими громадянами та їхніми об'єднаннями.

Міжнародно-правові стандарти прав та свобод людини і громадянина

це встановлені вдоговірному порядку пр.. норми, мінімально допустимого поводження Д з проживаючими на її території індивідами.

Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).

3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).

5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.).

Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини.

На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.

Конституційні обов’язки людини і громадянина

Основні права громадян України гарантовані їм Конституцією, нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний обов'язок громадянина України - це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки.

Для того щоб людина могла успішно реалізовувати свої права і користуватися свободами, отримувати від суспільства матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, піклуватися про громадські та державні справи.

Основні обов'язки громадян закріплено в Конституції України. Умовно їх поділяють на такі групи:

1) у сфері економічного й соціального життя:

- сплачувати податки і збори у розмірах, встановлених законом;

- усі громадяни зобов'язані щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій май­новий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції України);

2) у сфері культурної діяльності:

- кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції України);

3) у сфері суспільно-політичного життя:

- додержуватися Конституції та законів України (ст. 68 Конституції України);

- захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України;

- шанувати державні символи України;

- відбувати військову службу відповідно до закону (ст. 65 Конституції України);

4) у сфері особистої та індивідуальної свободи:

- не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Під гарантіями конституційних прав і свобод людини і громадянина прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення належної реалізації визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина.

Система гарантій конституційних прав і свобод представлена загальними і спеціальними (юридичними) гарантіями. Загальні гарантії визначаються рівнем розвитку основних сфер суспільного і державного життя - політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної) та інших.

До політичних гарантій конституційних прав і свобод належать, насамперед, такі основні політичні інститути, як інститут народного суверенітету, форм безпосередньої демократії, політичного та ідеологічного плюралізму, багатопартійності та ін.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та господарської діяльності тощо.

Соціальні гарантії конституційних прав і свобод передбачають наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю тощо. Культурні (духовні) гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до традиційних духовних цінностей тощо.

Загальні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина мають значний, а іноді й визначальний вплив на реалізацію цих прав і свобод, оскільки вони визначають готовність суспільства і держави реалізувати зазначені права і свободи. Будь-який, навіть найдосконаліший юридичний механізм реалізації конституційних прав і свобод є безсилим за умови низького рівня політичного та соціально-економічного розвитку суспільства і держави, відсутності традицій правової культури.

Спеціальні юридичні гарантії конституційних прав І свобод людини і громадянина в Україні представлені нормативно- та організаційно-правовими механізмами реалізації цих прав і свобод.

Нормативно-правові гарантії основних прав і свобод людини і громадянина представлені системою норм конституційного права, що встановлюють і закріплюють основні права і свободи, визначають принципи та шляхи їх реалізації. Нормативні гарантії знаходять своє об'єктивне відображення в системі чинного законодавства України у сфері прав 1 свобод людини і громадянина, а саме - в Конституції України, законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Поняття та форми безпосередньої демократії

безпосереднє народовладдя - це самостійна реалізація народом власної волі щодо власних інтересів або щодо інших народів і держав за їх згодою за сприяння політичних партій, їхніх блоків, інших складових механізму безпосередньої демократії або без них.

За формою безпосереднім народовладдям визначаються вибори, референдуми та інші форми волевиявлення народу і народні обговорення, виявлення громадської думки тощо, які характеризуються голосуванням, обговоренням, зборами (зібраннями) тощо.

Основи безпосередньої демократії здебільшого визначаються Конституцією та законами України.

Сутність безпосередньої демократії найповніше виявляється у її принципах як основних засадах її здійснення. Вони опосередковують собою різні властивості, аспекти волевиявлення народу, закономірності його функціонування (дії) і розвитку.

загальними принципами безпосередньої демократії можна вважати: суверенності народу; єдиновладдя народу; повновладдя народу; безпосереднього волевиявлення народу; поєднання безпосередньої і представницької демократії; пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; політичного плюралізму; конституційності й законності; загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя; гарантованості безпосереднього народовладдя.

Конституцією і законами України передбачені такі форми безпосереднього волевиявлення народу, як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, референдні ініціативи, звернення, народні обговорення. Відповіддю до ст. 69 Конституція України не заперечує можливості існування й інших форм безпосередньої демократії.

Пріоритетними серед конституційно-правових форм безпосередньої демократії є вибори до органів державної влади і органів місцевого самоврядування та всеукраїнський і місцеві референдуми. В Конституції України визначаються основні засади цих форм народного волевиявлення і передбачається виняткове регулювання законами організації і порядку проведення виборів і референдумів.

форми безпосередньої демократії), як місцеві референдуми), загальні збори громадян (ст. 8), місцеві ініціативи громадські слухання

Поняття, соціальні функції та види виборів

Вибори - це форма безпосереднього народовладдя, яка полягає у народному волевиявленні через голосування з метою формування органів державної влади та місцевого самоврядування. Вибори завжди пов'язані з голосуванням.

До головних функцій виборів можна віднести такі:

1) легітимація і стабілізація політичної системи, а також легітимація конкретних інститутів влади

2) створення функціюючої представницької системи. Вибори до органів влади створюють відносини представництва громадян у цих органах і дають їм змогу впливати на діяльність цих органів.

3) мобілізація виборчого корпуса на рішення актуальних суспільних завдань.

4) розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади і громадянами.

5) рекрутувания політичної еліти. Вибори -- найважливіший канал входження громадян до складу політичної еліти, здійснення політичної кар'єри.

6) генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби альтернативних політичних програм.

Соціальне призначення виборів полягає в тім, що:

1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму та системи місцевого самоврядування.

2. Вибори, проведені з дотриманням вимог Конституції України та міжнародних стандартів, виступають необхідним засобом надання владі легітимного характеру.

3. Вибори відіграють визначальну роль у формуванні політичної еліти суспільства.

Види виборів.

1) залежно від того, які органи обираються, вибори поділяються на парламентські (вибори народних депутатів), президентські (вибори Президента України) та місцеві - вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів;

2) залежно від того, обирається виборний орган повністю або частково, розрізняють загальні та часткові (коли обирається лише частина колегіального виборного органу влади) вибори;

3) залежно від підстав проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, проміжними;

4) залежно від способу волевиявлення виборців вибори можна поділити на прямі та непрямі.

Поняття виборчого права. Принципи виборчого права України

Термін «виборче право» в юридичній літературі інтерпретується в двох значеннях - об'єктивному і суб'єктивному.

Об'єктивне виборче право - це один із головних конституційно-правових інститутів, якого складають норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з формуванням представницьких та інших виборних органів публічної влади

Суб'єктивне виборче право - гарантоване державою право громадянина України вільно обирати та бути обраним до виборних органів публічної влади

При цьому можна виділити активне (право обирати) і пасивне (право бути обраним) виборче право.

Громадяни, які за Конституцією України користуються активним виборчим правом, називаються виборцями, а сукупність виборців у межах України, територіальної громади, адміністративно-територіальної одиниці або виборчого округу складає виборчий корпус (електорат). У науці конституційного права розрізняють такі виборчі корпуси:

1) юридичний- сукупність зареєстрованих виборців (включених до списку виборців);

2) фактичний - сукупність виборців, які проголосували на виборах;

3) потенційний - сукупність як зареєстрованих, так і через будь-які причини незареєстрованих виборців.

Принципи виборчого права - це умови його визнання і здійснення, які разом забезпечують реальний характер волевиявлення народу, легітимність виборних органів публічної влади3.

принципи суб'єктивного виборчого права: принцип вільних виборів; принципи загального, рівного і прямого виборчого права; принцип таємного голосування.

Поняття та види виборчих систем

Термін «виборча система» в науці конституційного права також використовується у двох значеннях - широкому і вузькому.

У широкому значенні систему суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування.

у вузькому значенні - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб.

1. Мажоритарна виборча система.

депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними.

1. Мажоритарна система абсолютної більшості (або французька модель) передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат, який набирає більше половини (50% плюс один голос) голосів у відповідному окрузі.

2. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент.

3. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для обрання кандидат має набрати значно більше половини голосів виборців. мажоритарну

2. Пропорційна виборча система

визначення результатів виборів, за якими депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу.

За впливом виборців на розташування кандидатів у бюлетенях для голосування розрізняють:

§ пропорційну систему жорстких списків; виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому.

§ пропорційну систему преференцій; виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку напроти номера того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос.

§ пропорційну систему напівжорстких списків. можливість для виборця голосувати за список у цілому; визначати преференції, помітивши або вписавши прізвища одного або кількох кандидатів.

3. Змішана виборча система

заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем: наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина - за іншою, що дозволяє одночасно використати переваги кожної з цих двох систем.

Виборчий процес та його етапи

Виборчий процес - урегульована правовими та іншими соціальними нормами діяльність органів, організацій, окремих громадян, їхніх колективів і груп з підготування і проведення виборів до представницьких та інших виборних органів державної влади і місцевого самоврядування.

Суб'єктами виборчого процесу визнаються особи, органи та організації, наділені Конституцією та виборчим законодавством України правами та обов'язками стосовно організації та проведення виборів, зокрема:

* виборці;

* зареєстровані кандидати в депутати, кандидати на пост Президента України, кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови;

* уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків - суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів;

* виборчі комісії - спеціально утворені виборчі органи;

* органи державної влади та органи місцевого самоврядування;

* партії (блоки), їхні місцеві організації, які висунули кандидатів.

Засади виборів - відправні положення, які визначають принципи виборчого права та види виборчих систем, що застосовуються на відповідних виборах.

1. Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням.

2. Кількісний склад Верховної Ради України визначається Конституцією України.

3. Вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

стадії виборчого процесу

1) складання списків виборців;

2) утворення виборчих округів; територіальна або інша виборча одиниця, в межах яких об'єднуються виборці для обрання депутатів.

3) утворення виборчих дільниць;

4) утворення виборчих комісій; Систему виборчих комісій, що готують і провадять вибори, розгляньмо на прикладі виборів народних депутатів України, організацію та проведення яких забезпечують:

Центральна виборча комісія;

територіальні виборчі комісії;

дільничні виборчі комісії.

5) висування й реєстрація кандидатів;

6) проведення передвиборної агітації; Передвиборна агітація - це незаборонена Конституцією та законами України діяльність громадян, політичних партій, інших об'єднань громадян, колективів підприємств, установ і організацій, засобів масової інформації, спрямована на формування громадської думки і поведінки виборців в інтересах конкретних кандидатів чи політичних партій.

7) голосування; Голосування проводиться в день виборів із 8-ї до 20-ї години без перерви. На закордонних виборчих дільницях голосування проводиться за місцевим часом країни, де утворено ці дільниці. Голосування відбувається у спеціально обладнаних приміщеннях, в яких у достатній кількості обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видання виборчих бюлетенів.

8) підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків го-

9) встановлення результатів виборів та їх офіційне оприлюднення.

Зі світової практики відомі чотири способи висування кандидатів:

- самовисування;

- висування групам виборців;

- висування політичними партіями або іншими об'єднаннями громадян;

- паймериз

Поняття, соціальне призначення та види референдумів.

референдум - це спосіб прийняття громадянами шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодер-жавного і місцевого значення.

референдум є одним із основних інст-рументів реалізації права народного суверенітету і легітимізації владних рішень.

референдум є однією з основних форм реалізації права національного суверенітету, референдум є одним із способів форму-вання громадської думки.

за умов демократичного суспільства ре-ферендум може бути використаний народом як проти-вага рішенням органів державної влади та місцевого са-моврядування, що не задовольняють інтереси грома-дян.

види ре-ферендумів.

За територіальною ознакою референдуми поділяються на:

1) всеукраїнський;

2) місцевий, причому останній має два підвиди:

а) референдум, що провадиться у межах Автономної Республіки Крим;

б) референдум, що провадиться у межах інших ад-міністративно-територіальних одиниць.

В даному разі залежно від предмету розрізняють наступні референ-думи:

1) обов'язкові; коли з певних питань рішення не може бути прийняте іншим шляхом, окрім народного голосування, причому законом завжди чітко окреслено коло цих питань.

2) Факультативні референдуми - це референдуми, проведення яких можливе, проте не обов'язкове. Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми передбачається, що на всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії і помилування; питання про вжиття державними органа-ми України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та без-пеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призна-ченням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів.

За змістом предмету всеукраїнські референдуми по-діляються на:

- конституційні, коли шляхом референдуму вирі-шується питання прийняття, затвердження або зміни Конституції;

- законодавчі, коли народним голосуванням вирі-шуються питання, пов'язані з прийняттям, затверджен-ням, зміною законів.

за часом треба розріз-няти:

1) повторний референдум з означеного питання про-водиться у такому разі, якщо під час проведення все-українського або місцевого референдуму були допущені грубі порушення законодавства про референдуми

2) новий (всеукраїнський) референдум з питань, що раніше виносились на референдум, може бути проведе-но не раніше як через 5 років, а місцевий - не раніше, як через рік від дня попереднього референдуму з цих питань.

Порядок проведення референдумів

Проведення всеукраїнських та місцевих рефе-рендумів регламентується Конституцією і Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми. З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний процес (іноді його називають референдарним процесом), який складається з відносно само-стійних процедур, що здійснюються у певній послідов-ності:

- призначення референдуму;

- підготовка і проведення референдуму;

- голосування і визначення підсумків референдуму;

- опублікування і введення у дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.

Всі стадії референдного процесу підпорядковані за-гальним принципам, властивим виборчому процесові.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день про-ведення референдуму досягли 18-ти років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, села.

Будь-яке пряме або непряме обмеження прав грома-дян України на участь у референдумі залежно від по-ходження, соціального і майнового стану, расової чи національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду й характеру занять забороняється.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано су-дом недієздатними.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних за-садах. Кожний громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо.

Голосування під час референдуму є таємним: конт-роль за волевиявленням громадян не допускається.

Піготовка і проведення референдумів здійснюється на демократичних засадах, відкрито і гласно.

Підготовка і проведення всеукраїнського референ-думу здійснюється за рахунок Державного бюджету, а місцевих референдумів - за рахунок відповідних місце-вих бюджетів.

Державна влада як інститут конституційного права

Влада - це суспільне відношення, що характеризується здатністю та можливістю одних людей або владних груп досягати здійснення своєї волі іншими людьми або групами

Державна влада - це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території.

Поряд із державною владою складовими публічної влади є влада народу

Відповідно до частин 2,3,4 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Зазначеним положенням Конституції України дано офіційне тлумачення у Рішенні Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. № 6-рп/20 052. Згідно з ним положення ч. 2 ст. 5 Конституції України "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України. Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов'язковими.

Положення ч. З ст. 5 Конституції України "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами" треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII.

Положення частини 4 статті 5 Конституції України "ніхто не може узурпувати державну владу" треба розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями.

Поняття парламенту та парламентаризму

парламент - це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму.

Парламентаризм - це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична незалежність від виборців.

За своєю структурою вищі представницькі органи є одно- та двопалатними (бікамеральними).

Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною державою, що має у своєму складі верхню палату. Нижня палата у двопалатному парламенті називається по-різному:

однопалатний парламент більше відповідає демократичному устрою та однона-ціональному складу населення. Він простіший та ефективніший, законодавча процедура не настільки складна, як у двопалатному парламенті. Нижні палати двопалатних парламентів і однопалатні парламенти формуються, як правило, шляхом прямих виборів. Всекитайські збори народних представників утворюються багатоступеневими виборами. Вони складаються з представників, обраних від провінцій, автономних областей, міст центрального підпорядкування та збройних сил (ст. 59 Конституції КНР).

Верхня палата формується по-різному.

Термін повноважень однопалатного парламенту складає чотири або п'ять років. В окремих країнах з двопалатною структурою парламенту термін повноважень палат збігається.

Склад верхньої палати, як правило, не переобирається одночасно, а поновлюється по частинах:

Система органів державної влади

Органи державної влади утворюють певну систему, яка характеризується функціональною та організаційною єдністю.

державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, визначила також і відповідні види органів у системі органів державної влади України

Кожний із цих видів), характеризується специфічними ознаками і являє собою її відповідну підсистему Своєю чергою, окремі підсистеми системи органів державної влади

Органи законодавчої влади виражають волю всього народу, і їхньою основною функцією згідно з принципом поділу влади є законотворчість. єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Органи виконавчої влади відповідно до принципу поділу влади утворюються для здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності з керівництва господарською, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя суспільства . До системи органів виконавчої влади Конституція України відносить насамперед Кабінет Міністрів України - вищий орган у цій системі. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу інших органів виконавчої влади:

Органи судової влади - суди відповідно до принципу поділу влади здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства. Конституція України до системи судових органів відносить суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Специфічними рисами органів судової влади є те, що вони:

по-перше, провадять особливу юрисдикційну діяльність -правосуддя. по-друге, суди - це завжди колегіальні органи;

по-третє, свою діяльність суди провадять в особливих процесуальних формах із дотриманням специфічних принципів - гласності в розгляді справ, змагальності й рівноправ'я сторін тощо.

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України бере участь у формуванні інших гілок влади і взаємодіє з ними. Конституція України наділяє Президента України певними владними повноваженнями стосовно до органу законодавчої влади - Верховної Ради України та органів виконавчої влади. Але ці повноваження є необхідними елементами «системи стримувань і противаг», Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять опе-ративно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду строком на п'ять років за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України

Класифікація органів державної влади України

1.Спосіб формування

1) виборні (Президент України, Верховна Рада України);

2) такі, що призначаються (Кабінет Міністрів України, органи прокуратури)

2.Територіальний масштаб діяльності

1) вищі (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України) і центральні (міністерства, державні комітети);

2) місцеві (місцеві державні адміністрації, місцеві суди загальної юрисдикції)

3.Характер компетенції

1) загальної компетенції (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцева державна адміністрація);

2) галузевої компетенції (Міністерство вугільної промисловості, Державний комітет лісового господарства);

Принципи організації та діяльності органів державної влади

Принципи організації та діяльності органів державної влади - це основоположні вихідні положення, на яких базуються побудова й функціонування органів державної влади.

1) універсальні притаманні всім видам органів державної влади, державному апарату України в цілому;

2) спеціальні - такі, що визначають побудову й функціонування лише окремих видів органів державної влади і пов'язані зі специфікою здійснення відповідних видів державної діяльності.

Універсальними конституційними принципами організації та діяльності органів державної влади України є:

1. Принцип суверенності та єдності системи органів державної влади - що система органів державної влади від імені й за дорученням народу України виступає носієм державної влади, а діяльність органів державної влади базується на засадах верховенства, повноти й неподільності державної влади в середині країни

2. Принцип поділу влади

3. Принцип законності - органи державної влади організуються і діють лише на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією і законами України

4. Принцип участі громадян у формуванні й діяльності органів державної влади - отримав досить широку конкретизацію в Конституції України.

5. Принцип позапартійності - закріплюється в ч. і полягає в забороні створення і діяльності організаційних структур політичних партій в органах державної влади (за винятком Верховної Ради України, де утворюються партійні фракції), а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

універсальні принципи, а саме: соціальної справедливості; гуманізму і милосердя; поєднання переконання і примусу; привселюдності, відкритості і врахування громадської думки1; виборності2 тощо.

Конституційно-правовий статус парламенту України – Верховної Ради України

Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України – єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність, виключність, універсальність в системі органів державної влади, що зумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади – загальнонаціональних або місцевих – крім її Верховної Ради.

Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь український народ – громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і назви парламенту – “Верховна Рада України”.

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82 Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Однією з істотних особливостей українського парламенту є його однопалатність.

Структура Верховної Ради України

За чинною Конституцією Верховна Рада України є однопалатним парламентом, який складається з 450 народних депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 4 роки.

Народним депутатом може бути тільки громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, що має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Верховна Рада України є повноважною у випадку обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу.

Повноваження народних депутатів починаються з моменту принесення присяги. Чинно Конституція, Регламент Верховної Ради не містять чіткої процедури її складання, тому ці питання були вирішені Підготовчою депутатською групою і розроблена нею процедура вперше відбулася перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради ХІV скликання.

Структура Верховної Ради України обумовлена її представницьким, колегіальним характером, функціями та компетенцією. Кількісний склад Українського парламенту ускладнює процес вироблення і прийняття рішень, вимагає розподілу народних депутатів по структурних ланках для вироблення колективних позицій і поєднання спеціалізації цих ланок із спільною роботою всіх парламентарів.

Очолює Верховну Раду України Голова, який обирається на строк повноважень парламенту з числа народних депутатів таємним голосуванням. Обирається також 1-й заступник і заступник Голови Верховної Ради України. З моменту набуття чинності Конституцією України 1996 р. ліквідовано Президію Верховної Ради України, а її повноваження розподілені між Верховною Радою в цілому, її Головою та іншими органами парламенту.

Органами Верховної Ради України є депутатські групи, фракції, Погоджувальна рада фракцій (груп), комітети Верховної Ради України, Рада голів комітетів, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Комітети зі свого складу можуть створювати підкомісії й робочі групи. Рахункова палата є самостійним органом і до складу Верховної Ради не входить.

Організація роботи Верховної Ради України

Першочергове значення у встановленні порядку роботи парламенту має його нормативно-правове визначення. Порядок роботи Верховної Ради, а також її органів та посадових осіб визначається Конституцією, Регламентом Верховної Ради, а надалі Законом про Регламент Верховної Ради, законами України про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата, іншими законодавчими актами. Відповідно до цих правових актів основними організаційними (організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ради є її сесії і засідання.

Верховна Рада, зазначається у чинній Конституції, працює сесійно (ст. 82). Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові й позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються з першого вівторка лютого і першого вівторка вересня. У зв’язку з такою конституційною визначеністю початку роботи парламенту чергові сесії не скликаються.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради або на вимогу Президента. У разі запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання (ст. 83 Конституції).

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні, і засідання її органів (комітетів тощо).

Засідання Верховної Ради проводяться згідно з розкладом засідань.

Перед кожним пленарним засіданням відбувається поіменна реєстрація депутатів з пред’явленням посвідчення, персональної картки для голосування і з особистим підписом депутата.

Рішення Верховної Ради приймаються відкритим голосуванням за допомогою електронної системи підрахунку голосів та таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Кожна функція Верховної Ради (законодавча, установча, контрольна та ін.) має свій порядок здійснення або свої особливості. Здійснення цих функцій або окремих дій Верховної Ради та її органів, як правило, називається процедурами, або процесом. Відповідно розрізняють: законодавчу процедуру; формування органів державної влади (установчу процедуру); процедуру парламентського контролю; бюджетну та інші спеціальні процедури.

Функції та повноваження Верховної Ради України

Головними функціями Верховної Ради є:

1) законодавча; вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії.

2) установча (державотворча, організаційна);

Таким чином, основними напрямами діяльності Верховної Ради по здійсненню установчої функції є:

участь у формуванні органів виконавчої влади;

формування органів судової влади;

створення парламентських структур;

участь у формуванні інших органів державної влади та державних організацій;

вирішення питань територіального устрою України і забезпечення формування органів місцевого самоврядування.

3) функція парламентського контролю.

До функцій Верховної Ради часом зараховують також бюджетно-фінансову та зовнішньополітичну функції. Верховна Рада, як правило, здійснює ці функції, але вони не вважаються її головними функціями.

Пріоритетним напрямом законодавчої функції Верховної Ради є внесення змін до Конституції у межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, та прийняття законів

Основними напрямами контрольної діяльності Верховної Ради є:

1) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України;

2) парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист;

3) бюджетно-фінансовий контроль;

4) прийняття Верховною Радою рішення про направлення запиту до Президента України;

5) запит народного депутата України на сесії Верховної Ради;

6) парламентський контроль за діяльністю органів прокуратури;

7) здійснення парламентського контролю з окремих питань безпосередньо або через тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії.

Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Уповноважений має право:

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

♦про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів

♦про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Рахункова палата України

Говорячи про органи, які забезпечують бюджетний процес, необхідно приділити увагу «вищому органу державного фінансово-економічного контролю, який утворюється Верховною Радою України» (ст. 1 Закону України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» від 11 липня 1996 року) —Рахунковій палаті України. Вона здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.

Відповідно до зазначеного закону Рахункова палата виконує такі функції:

1. Контролює виконання законів України та постанов, прийнятих Верховною Радою України.

2. Здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України по доходах і видатках, видатками по обслуговуванню внутрішнього і зовнішнього боргу України.

3. Контролює витрачання коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів.

4. Контролює діяльність Державного казначейства України з питання ефективного управління коштами Державного бюджету, проходження бюджетних коштів і коштів позабюджетних фондів в Національному банку та інших банківських установах.

5. Проводить попередній аналіз звітів Антимонопольного комітету України щодо здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, звітів Фонду держмайна України щодо ефективного управління майном.

6. Перевіряє цільове використання коштів, виділених із бюджету на утримання Верховної Ради України і її апарату, служб Президента, апарату Кабінету Міністрів України, інших виконавчих органів, державними установами і організаціями, які діють за кордоном і на території України.

7. Здійснює зв’язки з контрольними органами іноземних держав та відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво.

Рахункова палата як орган контролю, який було утворено при вищому законодавчому органі України здійснює контроль за діяльністю органів, що забезпечують здійснення бюджетного процесу в частині його виконання (на четвертій стадії). А саме: діяльність органів системи Мінфіну України, Державного казначейства, Контрольно-ревізійної служби, Податкової адміністрації. Рахункова палата також здійснює аналіз порушень і відхилень в бюджетному процесії, готує і вносить пропозиції до Верховної Ради України щодо їх усунення, а також удосконалення бюджетного законодавства. Рахункова палата є виконавчим органом при вищому законодавчому органі держави. Діяльність Рахункової палати до 23 грудня 1997 року здійснювалось відповідно до Закону «Про Рахункову палату Верховної Ради України» від 11 липня 1996 року. З 23 грудня 1997 року у зв’язку з рішенням Конституційного Суду України діяльність Рахункової палати здійснюється згідно з названим Законом за винятком положень, які вилучено Конституційним судом України. 14 січня 1998 року уточнений відповідно до рішення Конституційного Суду України текст Закону України «Про Рахункову палату» був затверджений Верховною Радою України і став після цього основою для її діяльності. Найістотнішими із вилучених положень є визнання не чинним статуту Рахункової палати як органу «Верховної Ради України», що здійснює «парламентський вищий державний фінансово-економічний контроль», та скасування функцій контролю «за виконанням законів України та прийнятих Верховною Радою постанов, у тому числі з фінансових і економічних питань», за формуванням дохідної частини бюджету та контролю за надходженням до Державного бюджету коштів, отриманих від розпорядження державним майном. Фактично було перервано контроль за виконанням Державного бюджету в цілому як за цілісним, єдиним процесом.

Для реалізації завдань, які стоять перед Рахунковою палатою України, постановою колегії від 2 лютого 1998 року були створені департаменти Рахункової палати за такими напрямами діяльності:

- контроль видатків на державне управління та національну безпеку;

- контроль видатків на економічну діяльність держави;

- контроль використання коштів державних цільових та позабюджетних фондів;

- контроль видатків соціального спрямування;

- контроль та аналіз бюджетного процесу;

- контроль та аналіз видатків бюджетів;

- контроль банківських та міждержавних фінансово-економічних операцій;

- департамент правового забезпечення діяльності Рахункової палати.

Акти Верховної Ради України. Законодавчий процес

Стаття 91 Конституції України передбачає, що Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти.

Закон - це, зазвичай, нормативно-правовий акт, що приймається органом законодавчої влади (Верховною Радою України) чи безпосередньо народом України (на всеукраїнському референдумі) з дотриманням вимог законодавчої процедури, який має вищу (стосовно до всіх інших нормативно-правових актів) юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини переважно загального характеру.

В юридичній літературі виділяють такі формальні ознаки закону:

1) рівень прийняття (загальнодержавний);

2) орган прийняття (приймається Верховною Радою України або народом України на референдумі);

3) особливий порядок прийняття (прийняття закону включає обов'язкові стадії законодавчого процесу, передбачені Конституцією Верховної Ради України та Регламентом Верховної Ради України);

4) непідконтрольність із боку будь-якого органу державної влади (закони можуть бути змінені або скасовані лише Верховною Радою України. Конституційний Суд України може визнати закон неконституційним повністю або в окремій частині, внаслідок чого він або його окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність, але це не означає скасування або зміни самого закону).

Закон має певну структуру, основними елементами якої є: реквізити закону (його назва; найменування органу, який прийняв закон; дата прийняття; підпис особи, уповноваженої підписувати закони); преамбула; статті й рубрики (глави, розділи тощо) закону.

Постанова - ненормативний акт, за допомогою якого Верховна Рада України оформлює свої дії щодо самоорганізації (обрання керівних посадових осіб Верховної Ради, утворення комітетів та обрання їхніх голів), обрання, призначення, затвердження відповідних посадових осіб тощо.

Із практики Верховної Ради України відомі також такі акти, як заяви, звернення та декларації.

Заяви та звернення - акти ненормативного характеру, які містять заклики до парламентів, інших вищих органів інших країн здійснити певні дії (або утриматися від здійснення певних дій) з метою підтримання миру, подальшого розвитку дво- та багатосторонніх відносин, усунення джерел ускладнення міжнародного становища в цілому чи двосторонніх відносин. Наприклад, у прийнятій 14 жовтня 2003 р. Заяві Верховної Ради України «З приводу подій у Керченській протоці» дається оцінка ситуації, що склалася через будівництво російською стороною гідротехнічної споруди в напрямку українського острова Тузла, розпочатого без попереднього повідомлення та узгодження з відповідними державними органами України.

Декларація - акт, який у загальній, принциповій формі передає основні властивості конституційно-правового регулювання, виражає наміри та зобов'язання учасників правових відносин. Декларації, прийняті Верховною Радою (зокрема Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 p.), мають нормативний характер, але безпосереднє їх застосування, через загальний характер норм декларацій, ускладнено. Декларативні положення реалізуються, здебільшого, за допомогою конкретніших приписів.

Законодавчий процес та його стадії.

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.

Законодавчий процес має низку стадій:

І. Передпроектна стадія.

1. Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово.

Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення.

II. Проектна стадія

2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроектних робіт.

3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді;

4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження

III. Стадія ухалення законопроекту.

6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу.

IV. Засвідчувальна стадія.

7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні –15 днів).

V. Інформаційна стадія.

8. Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону.

9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях

Конституційно-правовий статус народного депутата України. Депутатський мандат.

Народний депутат України - обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України та уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, що дає можливість брати участь у законотворчій діяльності та здійсненні інших функцій Верховної Ради України.

Правовий статус народного депутата України встановлюється положеннями Конституції України, Законом України «Про статус народного депутата України»., Регламентом Верховної Ради України. та іншими актами.

Принципами статусу народного депутата України є:

вільний депутатський мандат;

здійснення повноважень народним депутатом на постійній основі;

несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності;

рівноправність депутатів;

депутатська недоторканність і депутатський індемнітет.

Принцип вільного депутатського мандата прямо не закріплюється в Конституції України, але він випливає із загального принципу парламентаризму, який отримав визнання в ст. 75 Конституції України. Крім того, Конституція України не передбачає таких складових ознаки імперативного мандата, як накази виборців та відкликання народного депутата України виборцями. Цей принцип має визначальне значення та обумовлює характер мандата народного депутата України.

. До основних положень вільного депутатського мандата, зокрема, належать:

1) мандат є загальним (тобто хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах, вони представляють усю націю);

2) мандат- не імперативний, а факультативний (його здійснення вільне - від примусу, депутат не зобов'язаний робити щось конкретне, зокрема брати участь у парламентських засіданнях, не зобов'язаний враховувати думку своїх виборців);

3) мандат не підлягає відкликанню;

4) мандат за його здійснення не потребує схвалення дій мандатарія (презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню) .

принцип несумісності депутатського мандата означає, що народний депутат України не має права:

1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;

2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

4) мати будь-яку, крім депутатської, оплачувану роботу, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час;

5) залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також провадити адвокатську діяльність;

6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Повноваження народного депутата України починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України від моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. При цьому народний депутат України не може брати участі в засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також здійснювати інші депутатські повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її текстом. Відмова скласти й підписати присягу має наслідком утрату депутатського мандата.

Припиняються повноваження народного депутата України одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України, тобто від моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Повноваження народного депутата України можуть бути припинені й достроково: за рішенням Верховної Ради України, Президента України або за рішенням суду (схема 26).

Верховна Рада України приймає рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата в разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним чи безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5) смерті.

Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися відповідно припиняються повноваження і народних депутатів.

На підставі рішення суду повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності; повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.

Функції та компетенція Президента України

Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави.

Конституції дає можливість виділити такі функції Президента України:

1. За об’єктами діяльності: а) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, б) забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, в) керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; г) формування персонального складу органів державної влади (кадрова);

2. За формами (способами) діяльності: а) установча, б) нормотворча, в) правозастосовча, г) контрольна, д) інтерпретаційна.

Форми роботи народного депутата України

Діяльність народного депутата у Верховної Раді України включає в себе:

– участь у засіданнях Верховної Ради України ,

– участь у засіданнях комітетів, комісій, підкомісій і робочих груп,

– виконання доручень Верховної Ради України та її органів,

– роботу над законопроектами, документами Верховної Ради,

– виконання інших депутатських повноважень у складі фракцій або індивідуально.

Робота народного депутата України у Верховній Раді України здійснюється згідно з планом роботи сесії парламенту. Робочі дні поза сесійним часом і часом відпустки депутати використовують на свій розсуд для підвищення своєї кваліфікації, обміну досвідом, роботи у виборчому окрузі та іншої діяльності , пов’язаної з виконанням депутатських повноважень.

Участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, виконання доручень Верховної Ради та її органів є підставою для відкладення депутатом усіх інших службових справ. Депутат зобов’язаний зареєструватися і бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до яких його обрано. Депутат не має права не брати участь у голосуванні, в тому числі й таємному, за винятком випадку, коли Верховна Рада прийме окреме рішення щодо нього персонально, та інших випадків, передбачених законодавством.

Організація роботи народного депутата у виборчому окрузі

Належне виконання депутатських повноважень з необхідністю вимагає підтримання постійного міцного зв’язку депутата з виборцями. Для цього законодавство передбачає широке коло прав депутата у виборчому окрузі.

Народний депутат розглядає отримані ним заяви, пропозиції і скарги громадян, вживає необхідних заходів для їх законного й обґрунтованого вирішення.

Депутат не рідше одного разу на рік звітує перед виборцями про свою діяльність і йому забезпечується належні умови для проведення зустрічей із виборцями. Виконкоми місцевих рад або державні адміністрації виділяють приміщення і повідомляють громадян про час і місце зустрічі.

Постійну допомогу народному депутату надають помічники-консультанти

Народний депутат не має права:

– бути членом Кабінету Міністрів України , керівником центрального органу виконавчої влади;

– мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

– обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час;

залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю;

входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Права та обов’язки народного депутата України

Повноваження народного депутата України закріплюються Конституцією та Законом України «Про статус народного депутата України» відповідно до основних організаційних форм його роботи - робота у Верховній Раді України та її органах; робота у виборчому окрузі та за його межами.

Народні депутати України є членами колегіального органу -Верховної Ради України, і основною формою їхньої роботи є участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів. Працюючи у Верховній Раді та її органах, народний депутат реалізує такі основні права: ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано; обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами; законодавчої ініціативи; вносити проекти постанов, інших актів; вносити до Верховної Ради України та її органів пропозиції; звертатись із запитами, брати участь у дебатах, вимагати відповіді на запит; виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій; об'єднуватись у депутатські групи (фракції) тощо.

До основних обов'язків народного депутата у Верховній Раді України та її органах Закон відносять: бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано, виконувати їхні доручення; додержуватися Регламенту Верховної Ради України; брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів Верховної Ради України, рішень її органів; інформувати Верховну Раду України та її відповідні органи про виконання їхніх доручень.

Працюючи у Верховній Раді України та її органах, народний депутат зобов'язаний дотримуватися правил депутатської етики. Регламент Верховної Ради України забороняє народним депутатам України вживати образливі висловлювання та непристойні і лайливі слова, закликати до незаконних і насильницьких дій, виступати на засіданні без дозволу головуючого, заважати промовцям і слухачам діями, які перешкоджають викладенню або сприйманню виступу (вигуками, оплесками, вставанням тощо). У разі порушення цих правил до народного депутата України можуть бути застосовані такі стягнення: попередження, припинення виступу, позбавлення права виступу на засіданні, відсторонення від присутності на засіданні.

Закон України «Про статус народного депутата України» (ст. 8) передбачає, що у своїй діяльності народний депутат України повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів України, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв і вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Неприпустимим є використання народним депутатом свого депутатського мандата всупереч загальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави.

Працюючи у виборчому окрузі та за його межами, народний депутат України користується правом: брати участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що зачіпають інтереси громадян та організацій; звертатися в державні органи і органи об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій з питань своєї депутатської діяльності; відвідувати будь-які державні органи та органи об 'єднань громадян, підприємства, установи та організації з питань своєї депутатської діяльності; перевіряти відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій та вимагати від відповідних посадових осіб, органів та організацій припинення цих порушень тощо.

При цьому народний депутат України зобов'язаний: підтримувати тісні зв'язки з виборцями; вивчати громадську думку, потреби і запити населення; вести регулярне приймання виборців.

Гарантії здійснення депутатських повноважень

1. Юридичні гарантії:

– Непорушність повноважень народного депутата України.

– Недоторканність народного депутата (депутатський імунітет).

2. Організаційні гарантії:

Для роботи з виборцями народному депутату Верховною Радою України встановлюються щомісячно відповідні дні у визначеному порядку.

За вимогою народного депутата державні органи і посадові особи зобов’язані забезпечити його консультаціями фахівців з питань, пов’язаних з його депутатською діяльністю.

Народний депутат може мати до 15 помічників-консультантів.

3. Інформаційні гарантії:

Народний депутат має право знайомитися з будь-якою конфіденційною та таємною інформацією з питань депутатської діяльності.

4. Соціально-економічні гарантії:

Народному депутату встановлюється Верховною Радою України щомісячний посадовий оклад.

– В усіх населених пунктах депутат має право позачергового одержання місця в готелі.

5. Трудові гарантії:

– Після закінчення терміну повноважень народного депутата він повертається на попереднє місце роботи

Загальна характеристика інституту президента

Президент —. це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4—7 років.

Інститут президентства є, як правило, одноособовим, хоча трапляються й інститути колегіального президентства.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів. Прямі вибори найбільш характерні для країн з президентською або напівпрезидентською формами правління. Прямими виборами обирається президент і в деяких парламентських державах Непрямі вибори президента здійснюються як вибор-щиками, які обираються населенням (СІЛА), так і спеціальними колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць з широкою автономією (ФРН, Їндія, Пакистан, Італія)1.

Конституції більшості сучасних країн передбачають певні кваліфікації (цензи), яким

У разі дострокової (тимчасової або постійної) вакансії поста президента її займає одна з таких осіб: віце-президент, прем'єр-міністр, голова парламенту або однієї з його палат.

Конституційно-правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Щ нормативно-правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, а також його повноваження та відповідальність за порушення конституції, зраду держави тощо.

У парламентській республіці президент є лише главою держави. У президентській республіці президент є главою держави і главою виконавчої влади

Президент, як глава держави, втілює національну єдність, наступність державної влади, він є гарантом національної незалежності і територіальної цілісності, а іноді проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо.

Незалежно від форм правління президент є представником держави за її межами і в середині країни. Він, зокрема, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства даної держави, дозволяє вихід з громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

Президенти мають значні повноваження також щодо формування й інших органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади осіб тощо.

Поряд з цими повноваженнями президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, вводити президентське правління у суб'єктах федерації.:

право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень), право вето право призначення референдуму тощо.

Підстави дострокового припинення повноважень Президента України

Президент України обирається строком на п'ять років. Його повноваження, як правило, припиняються по закінченню цього терміну. Президент виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента.

Разом з тим можливе дострокова припинення повноважень Президента при наявності передбачених Конституцією підстав і додержання конституційне визначеної процедури.

підставами дострокового припинення повноважень Президента є:

1) відставка;

2) неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерть.

Відставка Президента — добровільне припинення ним своїх повноважень. Заява Президента про відставку має проголошуватись ним особисто на засіданні Верховної Ради України.

Відставка Президента набуває чинності з моменту її проголошення. Дане конституційне положення є наслідком врахування світового досвіду дострокового припинення повноважень Президента за відставкою.

Юридичний факт неможливості виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я, як підстава дострокового припинення його повноважень, має встановлюватись на засіданні Верховної Ради України, в умовах гласності і відкритості. Цей факт має підтверджуватись рішенням, прийнятим більшістю від конституційного складу Верховної Ради.

Підставою для прийняття такого рішення Верховною Радою є письмове подання Верховного Суду України за зверненням Верховної Ради і медичний висновок.

Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту, тобто відсторонення від посади, поста.

Рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертями від її конституційного складу. Розгляду цього питання має передувати перевірка справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отриманням висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

на період до обрання і вступу на пост нового Президента України обмежене коло обов'язків покладається на Прем'єр-міністра України.

Порядок обрання Президента України

Президент України обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Принцип загальності виборів Президента передовсім означає, що всі громадяни України, які на день голосування досягли вісімнадцяти років, мають право брати участь у його виборах. Не мають права голосу лише громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.Одна і та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президент не може мати інтого представницького мандата обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яносто днів з дня припинення цих повноважень Вибори Президента України призначаються Верховною Радою України

Право висування кандидатів у Президенти належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується через політичні партії та їх виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства України про об'єднання громадян, а також через збори виборців у порядку, визначеному законом.

Для проведення голосування і підрахунку голосів виборчі округи по виборах Президента України поділяються на виборчі дільниці.

Окружна виборча комісія утворюється не пізніше як за 95 днів до дня проведення виборів.

Висування кандидатів у Президенти України починається за 90 днів і закінчується за 60 днів до дня виборів.

Результати виборів Президента встановлює Центральна виборча комісія на підставі протоколів окружних виборчих комісій не пізніше тижневого терміну після виборів.

Т Вибори Президента вважаються такими, що відбули-I ся, якщо в них взяло участь більше половини виборців, внесених до списків виборців.

Вибори визнаються такими, що не відбулися, якщо у виборах взяли участь 50 і менше відсотків виборців, внесених до списків виборців, а також у зв'язку з вибуттям всіх зареєстрованих кандидатів у Президенти.

Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Вибори Президента можуть бути визнані недійсними, якщо в ході виборів або при підрахунку голосів мали місце порушення, які суттєво вплинули на підсумки голосування.

Повідомлення про результати виборів Президента публікуються Центральною виборчою комісією не пізніше як через три дні з моменту підписання протоколу про результати виборів.

Новообраний Президент вступає на свій пост у визначений Конституцією термін: не пізніше як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присягти народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента до присяги здійснюється головою Конституційного Суду України.

Консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи й служби Президента України.

Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.

Допоміжні органи (їх зараз близько 40), мають різні найменування – ради, комісії, комітети, палати, робочі групи та ін. Вони створюються і функціонують згідно з положеннями, які затверджуються указами Президента України, але статус Ради національної безпеки і оборони України і Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією і законами. Структура президентського апарату повинна бути безпосередньо обумовлена конституційною компетенцією глави держави, як цього вимагає Основний закон. Станом на 1 грудня 2001 р. систему дорадчих органів при Президентові складали такі структури:

Структурні підрозділи апарату створюються за предметною та функціональною ознаками: предметні – створюються для допомоги главі держави у виконанні його повноважень і є жорстко спеціалізованими, а функціональні забезпечують діяльність апарату в цілому (Адміністрація Президента). При цьому в складі апарату виділяються допоміжні служби Президента як Верховного Головнокомандувача, групи радників і помічників, підрозділи господарсько-технічного забезпечення.

Адміністрація Президента України (далі – Адміністрація) є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до Конституції України для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як глави держави. Адміністрація не є органом державної влади, оскільки не має власних владних повноважень; це – адміністративний апарат Президента, який вступає у правовідносини з іншими органами тільки за дорученнями глави держави.

Правовою основою діяльності Адміністрації є Конституція України, закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України, а також Положення про Адміністрацію Президента України.

Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.

Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України.

Адміністрація Президента України

Адміністрація Президента України - це сукупність органів і служб, покликаних сприяти здійсненню главою держави його кон-ституційних повноважень. До складу Адміністрації Президента вхо-дять: Глава Адміністрації Президента , Перший помічник Президен-та, Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президен-та, помічники Президента України , радники Президента України, наукові консультанти, консультанти, референти Президента України, постійні представники Президента України у Верховній Раді та Кон-ституційному Суді Україні; управління, служби, відділи та інші струк-турні підрозділи.

Адміністрація Президента України здійснює такі повноваження:

1) аналізує соціально-економічні та політичні процеси, що відбу-ваються в країні;

2) розробляє пропозиції щодо здійснення заходів, які б забезпечу-вали економічний розвиток та економічну безпеку країни;

3) забезпечує підготовку проектів указів і розпоряджень Прези-дента України, законопроектів, що вносяться у Верховну Раду в по-рядку законодавчої ініціативи, а також провадить експертизу законів, які передаються Верховною Радою на підпис Президенту України;

4) забезпечує здійснення зв'язків Президента України з Верхов-ною Радою, органами місцевого самоврядування, політичними пар-тіями та іншими об'єднаннями громадян;

5) організує прийом громадян, облік та аналіз і'х звернень, пропо-зицій і звернень органів місцевого самоврядування та громадських організацій тощо.

Поняття виконавчої влади та її функції

серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним, адміністративно-політичним будівництвом. Кожен з цих органів діє від імені та за дорученням держави, має певний правовий статус, виступає носієм відповідних повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпечує йому досягнення мети виконавчо-розпорядчої діяльності. У теорії адміністративного права науковці не дійшли однієї точки зору щодо поняття цих органів.

Існують такі ознаки органів виконавчої влади:

- Орган виконавчої влади являє собою організацію - колектив людей - державних службовців. У рамках цього колективу (структурних підрозділів) розподілені повноваження і відповідальність за доручену справу.

- Кожен орган виконавчої влади має офіційне найменування та повноваження використовувати різні атрибути з державною символікою.

- Це різновид державних органів, найбільш значна частина державного апарату.

- Вони створюються державою у встановленому законом порядку спеціально для здійснення її управлінських функцій - функцій державної виконавчої влади (забезпечують фактичну реалізацію цієї влади).

- Цільовим призначенням цих органів є здійснення виконавчо-розпорядчої (управлінської) діяльності шляхом безпосереднього повсякденного керівництва економікою, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

- Кожний орган наділений державно-владними повноваженнями, має певний обсяг прав та обов'язків у сфері державного управління, компетенцію.

основні функції сучасної виконавчої влади:

- виконавча (правозастосувальна) функція, тобто функція виконання законів;

- правозахисна функція;

- соціально-економічна функція, тобто створення умов для розвитку господарського будівництва, соціально-культурного й адміністративно-політичного управління, ще цю функцію можна назвати забезпечувальною, оскільки вона спрямована на забезпечення добробуту населення;

- функція забезпечення законності і дотримання конституційного порядку в державі;

- регулятивна функція, в рамках якої здійснюється: керівництво, контроль, координація, планування, облік, прогнозування в державі;

- нормотворча функція, в рамках якої органи виконавчої влади здійснюють прийняття підзаконних нормативних актів;

- охоронна (юрисдикційна) функція означає, що органи виконавчої влади наділені повноваженнями щодо застосування до юридичних та фізичних осіб державного примусу.

Система органів виконавчої влади в Україні

Суб'єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені функції, є: органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції — центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб'єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів.

Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади.

Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом, підпорядковані Кабінету Міністрів України.

Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в областях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади.

Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи.

У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави; здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу; забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління власністю незалежно від її форм; розробляють і реалізують загальнодержавні програми.

Таким чином, виконавча влада є відносно самостійною формою єдиної державної влади України, вона має притаманні лише їй функції, які здійснюються системою органів виконавчої влади на підставі визначеного правового механізму реалізації законів та інших нормативно-правових актів за допомогою державного управління a метою реалізації прав і свобод людини і громадянина.

На районному рівні, районному в містах Києві та Севастополі діють районні державні адміністрації. Вони також входять до єдиної системи виконавчої влади і підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня: районні - обласним державним адміністраціям, а районні в містах Києві та Севастополі - відповідно міським державним адміністраціям. Через механізм призначення і звільнення на посаду, голови районних державних адміністрацій підпорядковані Президентові України та Кабінету Міністрів України.

На найнижчому рівні адміністративно-територіального устрою - місті, селищі, селі - державні органи виконавчої влади не утворюються. Управління на зазначених територіях здійснюють органи місцевого самоврядування. Проте, згідно з Конституцією (ст.143) та законодавством їм можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. У такому випадку органи місцевого самоврядування є підконтрольні відповідним органам виконавчої влади в частині делегованих повноважень.

Конституційно-правовий статус Кабінету Міністрів України

Кабіне́т Міні́стрів Украї́ни — вищий орган у системі органів виконавчої влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

До складу КМУ входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більш ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. Прем’єр-міністр України керує роботою КМУ, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

1. У сфері економіки та фінансів він:

- забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;

- визначає доцільність розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання;

- - забезпечує захист прав споживачів і підвищення якості їх життя;

- визначає обсяги продукції для державних потреб, порядок формування та розміщення державного замовлення на її виробництво, вирішує відповідно до законодавства інші питання щодо задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах);

- організовує державне страхування;

- забезпечує проведення державної політики цін і здійснює державне регулювання ціноутворення;

2. У сферах соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій він:

3. У сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина:

- забезпечує проведення державної правової політики; здійснює контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами, а також ОМС з питань виконання ними делегованих повноважень органів виконавчої влади;

- вживає заходів щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров’я людини та громадянина від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку, забезпечення пожежної безпеки, боротьби із злочинністю, протидії корупції;

- здійснює заходи щодо забезпечення виконання судових рішень ОВВ та їх керівниками; створює умови для вільного розвитку і функціонування системи юридичних послуг та правової допомоги населенню.

5. У сфері національної безпеки та обороноздатності: здійснює заходи щодо охорони та захисту державного кордону України і території України; здійснює заходи щодо зміцнення національної безпеки України, розробляє та затверджує державні програми з цих питань; здійснює керівництво єдиною системою цивільного захисту України, мобілізаційною підготовкою національної економіки та переведенням її на режим роботи в умовах надзвичайного чи воєнного стану.

6. У сфері вдосконалення державного управління та державної служби:

- організовує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби; здійснює заходи щодо кадрового забезпечення ОВВ;

- розробляє і здійснює заходи, спрямовані на вдосконалення системи ОВВ;

- утворює, реорганізовує та ліквідує урядові органи, затверджує положення про зазначені органи;

- вживає в межах своїх повноважень заходів щодо заохочення та ухвалює відповідно до закону рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності посадових осіб, які призначаються на посади та звільняються з посад КМУ.

Конституційно-правовий статус центральних органів виконавчої влади

Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Міністерство чи інший центральний орган державної виконавчої влади очолює міністр або керівник, якого призначає за поданням Прем'єр-міністра України Президент України.

Конституція України окремо не закріплює правовий статус вище перелічених посадових осіб центральних органів виконавчої влади. І це цілком закономірно, оскільки їх діяльність нерозривно пов'язана з роботою Кабінету Міністрів.

Більш конкретно це питання висвітлюється у Загальному положенні про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затвердженому Указом Президента України, а також в окремих положеннях про відповідні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Керівників центральних органів виконавчої влади у встановленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розробку і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади на підставі загального Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України в межах своїх повноважень та на виконання актів законодавства видають накази, організовують і контролюють їх виконання.

Нормативно-правові акти міністерства та інших центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України у порядку, встановленому законодавством.

Міністерство, інший центральний орган держаної виконавчої влади у разі потреби видають разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами спільні акти.

Місцеві органи виконавчої влади: види, призначення, повноваження

Місцеві органи державної виконавчої влади — це насамперед державні адміністрації. Вони утворюються згідно зі ст. 118 Конституції України, а їх безпосередня діяльність регламентується Законом України "Про столицю України — місто-герой Київ" від 15 січня 1999 p. і двома положеннями: Положенням про обласну, Київську, Севастопольську міські державні адміністрації та Положенням про районну, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації (затверджені Указом Президента України від 21 серпня 1995 p.).

Державна адміністрація є складовою єдиної системи органів державної виконавчої влади. Вона підпорядковується Президентові України, а також Кабінету Міністрів України.

Обласній, Київській та Севастопольській міській державній адміністрації підпорядковуються відповідно районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.

Державна адміністрація покликана захищати права і законні інтереси громадян та держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток території та реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління. Вона діє на засадах законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, взаємодії з відповідними представницькими органами та органами місцевого самоврядування.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, а також органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради. Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Вища рада юстиції

— колегіальний, незалежний орган України, відповідальний за формування високопрофесійного суддівського корпусу, а також за приймання рішення стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Враховуючи специфічні повноваження та завдання Ради, її формують не тільки трьома гілками влади - законодавчою, виконавчою та судовою, а й прокурорською системою та інститутами громадянського суспільства - адвокатурою, навчальними й науковими юридичними колами. Верховна Рада України, Президент України, з'їзди суддів, адвокатів, представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду, Міністр юстиції та Генеральний прокурор. Строк повноважень членів Вищої ради юстиції (крім тих, хто входить до її складу за посадою) шість років.

Вища рада юстиції певною мірою є контрольно-наглядовим органом (на зразок прокуратури, державних інспекцій тощо), про що свідчить її статус, специфіка прав і обов'язків. Цей конституційний орган не можна віднести до якоїсь із гілок влади, зокрема законодавчої або виконавчої.

Завдання

Відповідно до статті 131 Конституції України до завдань Вищої ради юстиції належать:

внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції цілеспрямовано впливає на такий важливий суспільний процес, як формування суддівського корпусу й забезпечення правосуддя. Отже опосередковано ВРЮ впливає на правосуддя, на формування системи судочинства.

Крім того, Вища рада юстиції є апеляційною інстанцією в системі дисциплінарного провадження щодо суддів апеляційних і місцевих судів та прокурорів усіх рівнів.

Вона має забезпечувати гарантію незалежності суддів у здісненні правосуддя від можливого тиску з боку інших гілок влади або посадових осіб.

Конституційні засади правосуддя в Україні

конституційні засади ( принципи ) судочинства – це закріплені у Конституції та конкретизовані у Законі про судоустрій та процесуальному законодавстві основні, фундаментальні положення про мету, завдання, способи і форму діяльності суду, а також форми діяльності інших учасників судового процесу для досягнення єдиного і необхідного результату здійснення правосуддя – законного і обґрунтованого рішення суду і його виконання.

Характеристика засад ( принципів ) судочинства, що закріплені в Конституції України, Законі України “ Про судоустрій “, та галузевих процесуальних законах:

- законність;

- здійснення правосуддя виключно судами;

- гарантування всім суб’єктам правовідносин права на судовий захист;

- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини, публічність кримінального процесу;

- змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості, принцип диспозитивності;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

- обов’язковість рішень суду;

- державна ( національна) мова судочинства;

- всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи;

- колегіальний і одноособовий розгляд справ у суді;

- безпосередність та усність судового процесу.

Класифікація засад ( принципів) судочинства:

1. За джерелом закріплення:

- конституційні

- закріплені у базовому Законі України “ Про судоустрій “

- закріплені у галузевих законах.

2.За предметом регулювання :

- засади організації правосуддя;

- засади здійснення правосуддя;

3. ЗА їх функціональною роллю:

- організаційні;

- організаційно-функціональні;

- функціональні.

4. За змістом та сферою поширення:

- загально- правові;

- міжгалузеві;

- галузеві;

- принципи окремих правових інститутів.

Значення конституційних засад судочинства.

1. Засади визначають нормотворчу діяльність у сфері судочинства та здійснення правосуддя.

2. Засади визначають основні методи та форми діяльності суду.

Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні

КСУ складається з вісімнадцяти суддів

Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Судді КСУ не можуть належати до політичних партій і профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім планової, викладацької та творчої. Суддя КСУ призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк.

ВРУ призначає суддів КСУ таємним голосування шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів КСУ вносить Голова ВРУ, а також може вносити не менш як ¼ народних депутатів України від конституційного складу ВРУ. При цьому депутат має право поставити пропозицію про висунення лише одної кандидатури і ці підписи депутатів не відкликаються. Призначеними на посади суддів КСУ вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, тобто більше половини голосів депутатів від конституційного складу ВРУ. У випадку, коли кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів - проводиться повторне голосування. У разі припинення повноважень судді КСУ, який призначався ВРУ, остання у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду. З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає кандидатури на посади суддів КСУ для включення їх у бюлетені для таємного голосування. Призначеним на посаду судді КСУ вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з’їзду суддів України. Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посаду суддів КСУ, призначеними вважаються кандидати, які за умов таємного голосування, набрали більшу кількість голосів, ніж інші кандидати на ці посади. Суддя КСУ вступає на посаду з дня складання присяги судді КСУ на засіданні ВРУ, яке проводиться за участю ПУ, Прем’єр-Міністра України, Голови Верховного Суду не пізніше як через місяць після призначення суддею КСУ. Голова КСУ обирається на спеціальному пленарному засіданні КС зі складу суддів КСУ лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів будь-яким числом кандидатур, що запропоновані суддями КСУ. Обраний Головою КСУ вважається кандидат за якого проголосувало більше половини складу суддів КСУ. Повноваження Конституційного Суду України.

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів Президента України;

актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Конституційно-правовий статус прокуратури

Прокуратура – єдина централізована система державних органів, які від імені України здійснюють нагляд за точним виконанням та єдиним застосуванням законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття заходів щодо їх усунення і притягнення винних до відповідальності.

Діяльність органів прокуратури спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань на: закріплені Конституцією України незалежність держави, суспільний і державний лад, політичну та економічну систему.

На органи прокуратури покладено такі функції: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також у разі вживання інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Основні принципи організації та діяльності прокуратури полягають в тому, що вони: становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів за ієрархією; здійснюють їхні повноваження на підставі додержання Конституції та чинних на території республіки законів, незалежно

Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів.

Втручання інших органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їхніх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється. Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян та виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені прокурором строки.

В юридичні літературі і законодавстві немає однозначного ставлення у питанні до якого виду влади належить прокуратура: законодавчої, виконавчої, чи судової. Вона за своєю державно – правовою природою є самостійним державним інститутом у механізмі державної влади, покликаним здійснювати визначені законодавством функції. Ці органи здійснюють контрольно-наглядову функцію.

Оскільки принципами діяльності прокуратури є: централізований характер побудови, конституційність і законність, незалежність, гарантованість діяльності, гласність (окрім розслідування справ) тощо. Пріоритетним принципом є централізація – прокуратура знаходиться у підпорядкуванні Генерального прокурора.

Головними актами, що регулюють діяльність прокуратури є - Конституція України та закон України "Про прокуратуру"

Конституційно-правовий статус адвокатури

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура

Закону України «Про адвокатуру»

Адвокатська діяльність спрямована виключно на:

1)надання юридичних послуг із захисту конституційних прав;

2)надання цих послуг виключно стороннім особам;

3)надання послуг в сфері досудового слідства та судочинства;

4)надання цих послуг за певну винагороду;

5)забезпечення державного замовлення у справах за призначенням слідчих та судів.

Дані елементи докорінно відрізняють адвокатуру від усіх інших громадських об'єднань не лише за формою, але й за змістом.

Місце та значення адвокатури в майбутній концепції правоохоронної системи України полягають у здійсненні ряду конкретних функцій, головними з яких є:

1)адвокатура посідає місце єдиного професійного недержавного партнера держави, наділеного конституційною функцією - надання правової допомоги та захист від обвинувачення з боку правоохоронних органів і від порушення прав з боку органів державної влади та службових осіб;

2)сприяння досягненню стабільності в суспільстві завдяки наявності в державі незалежної від неї високопрофесійної дієвої інституції.

У силу зацікавленості в існуванні такої інституції, держава залишає за собою право законодавчого регулювання загальних принципів організації та діяльності адвокатури і визначення належного статусу даного інституту.

Від чіткої діяльності адвокатури в певній мірі залежить:

1)стабільність роботи слідчих органів та судів;

2)реальна доступність громадян до правової допомоги, здійснюваної адвокатами.

Держава повинна зробити лише один крок на зустріч своїм громадянам. Цим кроком повинно стати прийняття Закону України «Про адвокатуру», який за аналогією до минулого Закону повинен обмежитись 18-20 статтями, що чітко визначать статус та конституційні функції адвокатури і загальні принципи організації останньої.

Адміністративно-територіальний устрій як просторова основа місцевого самоврядування

Територіальну основу місцевого самоврядування в Україні складає адміністративно-територіальний устрій держави: області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус і є самостійними адміністративно-територіальними одиницями. За Конституцією України в Автономній Республіці Крим діє система територіальної (адміністративної) автономії в особі її Верховної Ради і Ради міністрів. Питання місцевого самоврядування відносяться до виключної компетенції України, але її законами Автономній Республіці можуть бути делеговані певні повноваження у цій сфері.

Адміністративно-територіальний устрій відіграє важливу роль в організації і діяльності органів місцевого самоврядування. Кожна ланка системи самоврядування має свою територіальну сферу діяльності, свої особливі місцеві інтереси, що пов'язані з відповідною специфікою адміністративно-територіальних одиниць: історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних, релігійних, культурних, національних та інших традицій. Будь-яка зміна адміністративно-територіального устрою так чи інакше могла б позначитися на місцевому самоврядуванні. Формально Конституція дає змогу це зробити, але в сучасних умовах у таких змінах немає потреби.

Дворівнева система місцевого самоврядування, закріплена Конституцією, вказує на те, що держава по-різному підходить до даного інституту в різних адміністративно-територіальних одиницях. Головним осередком місцевого самоврядування є села, селища і міста, де живуть люди і природнім шляхом складаються територіальні громади. Чинне законодавство, на жаль, недостатньо диференціює статус кожного виду з вищезгаданих адміністративно-територіальних одиниць. Так, міста поділяються на міста районного, обласного, республіканського (в Автономній Республіці Крим) підпорядкування і з спеціальним статусом -- Київ та Севастополь. Але є міста за кількістю населення малі, середні і великі, що поки що не враховується чинним законодавством.

Зрозуміло, діючою системою місцевого самоврядування на вторинному рівні перевага фактично буде складатися на користь районів, а не областей, які далі від територіальних громад. Певною мірою це сприятиме тому, що роль районної ланки адміністративно-територіального поділу буде зростати. Це відповідає стратегії перерозподілу функцій областей на користь районів. Але в фінансово-економічному відношенні обласний рівень місцевого самоврядування буде і далі відігравати важливу роль, оскільки обласні ради затверджують бюджети областей і суттєво впливають на формування районних бюджетів.

У зв'язку із впровадженням вторинного рівня місцевого самоврядування важливим є питання диференціювання районів та областей за кількістю населення на малі, середні і великі.

Спеціальний статус Києва обумовлений тим, що він є столицею України, а Севастополь -- військово-морська база України на Чорному морі.

Питання адміністративно-територіального устрою України відносяться до компетенції Верховної Ради України (ст. 92 Конституції). До її повноважень належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів.

Поняття та основні концепції походження місцевого самоврядування

Радянська теорія

Так звана “радянська” концепція базується на тому, що місцеві ради є органами єдиної державної влади, що відповідають за приведення в життя на своїй території актів центральних органів. Головне завдання місцевих рад в соціалістичній державі, таким чином, зводиться до того, щоб забезпечити виконання основних державних функцій на кожній ділянці території країни.

Теорія муніципального соціалізму

Наприкінці 19 - на початку 20 ст.ст. набули поширення соціал-реформістські муніципальні концепції, зокрема теорія муніципального соціалізму.

Муніципальний соціалізм являв собою сукупність програмних положень та установок, спрямованих на забезпечення якомога більш повної демократизації місцевого життя. Першою вимогою, що містилася у муніципальних програмах політичних партій, було надання міській та сільській громадам більш широкої автономії. Ще одна вимога полягала у збільшенні представництва населення в органах місцевого самоврядування.

Прибічники теорії муніципального соціалізму сподівалися шляхом поступових реформ, зміни державного та суспільного життя без різких стрибків і потрясінь перебудувати тодішнє життя на нових началах.

Теорія дуалізму

Теорія дуалізму являє по суті симбіоз громадської та державницької теорій. Згідно з нею муніципальні органи зберігають автономію у місцевих справах. Однак здійснюючи державно-владні повноваження, вони виходять за межі місцевих інтересів і в даному випадку повинні діяти як інструмент урядової адміністрації. Таким чином обстоюється втручання державних органів у справи місцевого самоврядування у тих випадках, коли цього вимагають загальнонаціональні інтереси.

Теорія соціального обслуговування

В основі теорії соціального обслуговування робиться наголос на здійснення муніципалітетами одного із своїх основних завдань: пропозиції послуг своїм мешканцям, організації обслуговування населення. Головною метою всієї муніципальної діяльності дана теорія називає добробут мешканців комуни.

Теорія соціального обслуговування тлумачить функції муніципалітетів як один з проявів надкласової природи держави загального добробуту. Німецький вчений З. Баллейс підкреслює, що муніципалітети є передусім природними корпоративними одиницями, а їх автономність випливає не стільки з державної влади, скільки із суверенітету народу, який має поважатися та забезпечуватися державою на практиці.

Принципи, завдання та функції місцевого самоврядування

Принципи місцевого самоврядування - це вихідні начала, відповідно до яких здійснюються організація та функціонування місцевого самоврядування в нашій державі.

народовладдя;законність;гласність;колегіальність;поєднання місцевих ізагальнодержавних інтересів;виборність;

правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність територіальних громад та їхніх органів у межах повноважень, визначених законом;

підзвітність і відповідальність перед територіальними громадами їхніх органів і посадових осіб;

державну підтримку та гарантії місцевого самоврядування;

судовий захист прав місцевого самоврядування.

До цього переліку можна також додати загальні конституційні принципи дотримання прав і свобод людини і громадянина та самостійного вирішення територіальною громадою питань місцевого значення.

З принципами місцевого самоврядування тісно пов'язані його завдання та функції. До основних завдань місцевого самоврядування можна віднести:

зміцнення засад конституційного ладу України;

забезпечення реалізації конституційних прав людини і громадянина;

створення умов для забезпечення життєво важливих потреб і законних інтересів населення;

розвиток місцевої демократії.

Відповідно до цих завдань визначаються і функції місцевого самоврядування, під якими розуміють основні напрямки діяльності територіальних громад, органів місцевого самоврядування з вирішення завдань місцевого самоврядування (муніципальної діяльності). Основними з них є:

залучення населення до участі у вирішенні питань місцевого та загальнодержавного значення;

володіння, використання та управління комунальною власністю;

забезпечення комплексного соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території;

надання соціальних послуг населенню;

забезпечення законності, громадської безпеки, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян;

соціальний захист населення, сприяння працевлаштуванню громадян;

захист прав місцевого самоврядування.

Функції місцевого самоврядування отримали юридичне закріплення в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» у вигляді предметів відання органів місцевого самоврядування.

Основи місцевого самоврядування в Україні

Місцеве самоврядування в Україні базується на фундаменті, який становлять правові, матеріальні, фінансові, соціальні та інші умови і можливості діяльності територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування з вирішення питань місцевого значення (муніципальної діяльності).

Конституція України до матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

Провідне місце у структурі матеріальної основи місцевого самоврядування посідає комунальна власність. Конституція України визначає комунальну власність як самостійну форму власності, суб'єктами якої є територіальні громади села (кількох сіл у разі добровільного об'єднання в сільську громаду їхніх жителів), селища, міста, району в місті.

Перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади визначає відповідна сільська, селищна, міська рада.

Територіальні громади можуть мати спільну власність - об'єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій.

При цьому в структурі об'єктів права спільної власності можна виділити:

а) об'єкти, що задовольняють спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних та обласних рад без визначення часток територіальних громад

б) спільна часткова власність

Територіальна громада безпосередньо або через органи місцевого самоврядування володіє, користується і розпоряджається належним їй на основі права комунальної власності рухомим і нерухомим майном, коштами та іншими об'єктами з метою забезпечення надання населенню передбачених законом громадських послуг.

Важливим інститутом місцевого самоврядування є інститут його фінансової основи - правові норми, що регулюють питання місцевих фінансів, тобто структуру, порядок і процедуру формування, розподілення та використання місцевих коштів.

Бюджети місцевого самоврядування розробляють, затверджують і виконують відповідні органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення). При цьому втручання інших органів та організацій у процес складання, затвердження та виконання місцевого бюджету не допускається, крім винятків, установлених законами України.

шляхи формування дохідної частини місцевих бюджетів:

--за рахунок власних джерел (місцеві податки і збори

-- до доходів місцевих бюджетів зараховуються закріплені доходи, тобто закріплені законом загальнодержавні податки, збори та інші обов'язкові платежі;

-- в дохідну частину місцевих бюджетів можуть входити кошти з Державного бюджету України,

Дотації - це кошти, які передаються до місцевого бюджету з державного бюджету у випадках, коли коштів, що надходять із власних джерел і закріплених доходів, недостатньо для формування мінімального розміру місцевого бюджету.

Субвенції - це кошти, які виділяються з державного бюджету на певний строк для фінансування конкретних програм з метою соціально-економічного вирівнювання відповідних територій.

Система місцевого самоврядування в Україні

термін «система місцевого самоврядування» доцільно вживати для позначення організаційно-правового механізму здійснення місцевого самоврядування в межах окремої самоврядної адміністративно-територіальної одиниці — села, селища, міста,— територіальні громади яких виступають самостійними суб'єктами місцевого самоврядування.

Організація та функціонування системи місцевого самоврядування регламентується правовими нормами, які сукупно становлять організаційну (організаційно-правову) основу місцевого самоврядування.

система місцевого самоврядування охоплює

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.

Крім того, в містах із районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Головним елементом системи місцевого самоврядування виступає територіальна громада, яка безпосередньо здійснює місцеве самоврядування за допомогою різних форм прямої демократії. Право територіальної громади на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного громадянина України брати участь у місцевому самоврядуванні. При цьому будь-які обмеження цього права залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються.

Основними формами участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування є:

місцевий референдум;

вибори депутатів відповідної місцевої ради та передбачених законом посадових осіб місцевого самоврядування (місцеві вибори);

загальні збори (конференції) громадян за місцем проживання;

колективні та індивідуальні звернення (петиції) до органів і посадових осіб міського самоврядування;

громадські слухання;

місцеві ініціативи;

участь у роботі органів місцевого самоврядування та робота на виборних посадах міського самоврядування;

інші, не заборонені законом, форми.

Повноваження органів місцевого самоврядування

Основними обов'язками посадових осіб місцевого самоврядування є:

--додержання Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, актів органів місцевого самоврядування; забезпечення відповідно до їхніх повноважень ефективної діяльності органів місцевого самоврядування;

--додержання прав і свобод людини і громадянина;

--збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома завдяки виконанню службових обов'язків, а також іншої інформації, яка згідно із законом не підлягає розголошенню;

--постійне вдосконалення організації своєї роботи, підвищення професійної кваліфікації;

--сумлінне ставлення до виконання службових обов'язків, ініціативність і творчість у роботі;

--шанобливе ставлення до громадян та їхніх звернень до органів місцевого самоврядування, турбота про високий рівень культури, спілкування і поведінки, авторитет органів і посадових осіб місцевого самоврядування;

--недопущення дій чи бездіяльності, які можуть зашкодити інтересам місцевого самоврядування та держави.

Посадова особа місцевого самоврядування має право:

--на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

--на оплату праці залежно від посади, яку вона обіймає, рангу, якого їй присвоєно, якості, досвіду та стажу роботи;

--на просування по службі відповідно до професійної освіти, результатів роботи та -атестації;

--на безпечні та необхідні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист;

--отримувати в порядку, встановленому законодавством, від відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, незалежно від їхніх підпорядкування та форм власності, об'єднань громадян, окремих осіб матеріали та інформацію, необхідні для виконання своїх службових обов'язків;

--у порядку і в межах, установлених законом, отримувати інформацію щодо матеріалів своєї особової справи та ознайомлюватися з іншими документами, що стосуються проходження нею служби в органах місцевого самоврядування, отримувати від керівників органу місцевого самоврядування відповідні пояснення та давати особисті пояснення; вимагати проведення службового розслідування з метою спростування безпідставних, на її думку, звинувачень або підозри щодо неї;

--захищати свої законні права та інтереси в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та в судовому порядку.

Органи самоорганізації населення

Основними завданнями органів самоорганізації населення є:

1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції та законів України;

2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг;

3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

їхні організація та діяльність базуються на таких принципах:

1) законності;

2) гласності;

3) добровільності щодо взяття окремих повноважень сільської, селищної, міської, районної в місті (у разі її створення) ради;

4) територіальності;

5) виборності;

6) підзвітності, підконтрольності й відповідальності перед відповідними радами;

7) підзвітності, підконтрольності й відповідальності перед жителями, які обрали орган самоорганізації населення;

8) фінансової та організаційної самостійності.

Порядок створення органу самоорганізації населення є таким

1. З ініціативою про створення органу самоорганізації населення виступають безпосередньо жителі. їхні збори (конференція) звертаються до сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради з проханням надати дозвіл на створення органу. На зборах (конференції) жителів за місцем проживання обирається також ініціативна група, члени якої представлятимуть інтереси жителів - учасників зборів (конференції) у відповідній місцевій раді.

2. Ініціативна група подає до сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради заяву про створення органу самоорганізації населення, протокол зборів (конференції) жителів за місцем проживання про ініціювання створення органу самоорганізації населення із зазначенням основних напрямів діяльності створюваного органу самоорганізації населення, а також список учасників зборів (конференції) жителів за місцем проживання із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, серії та номера паспорта та домашньої адреси кожного учасника зборів (конференції) жителів.

3. Питання про створення органу самоорганізації населення вноситься на розгляд сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради і розглядається на найближчому засіданні відповідної ради за участю членів ініціативної групи зборів (конференції) жителів за місцем проживання. У рішенні ради про надання дозволу на створення органу самоорганізації населення мають бути обов'язково визначені його назва, основні напрями діяльності, повноваження та умови їх здійснення, територія, в межах якої має діяти орган самоорганізації населення.

4. Орган самоорганізації населення обирається зборами (конференцією) жителів за місцем проживання на основі загального, рівного виборчого права шляхом таємного голосування жителів, які на законних підставах проживають на відповідній території. Право голосу на виборах мають жителі, які досягли на день їх проведення 18-річ-ного віку. Не мають права голосу жителі, яких визнано судом недієздатними. Загальний склад органу самоорганізації населення визначається зборами (конференцією) жителів за місцем проживання.

Орган самоорганізації населення обирається у складі керівника, заступника (заступників) керівника, секретаря, інших членів. Обраними до складу органу самоорганізації населення вважаються особи, які одержали більше половини голосів учасників зборів (конференції) жителів за місцем проживання.

Гарантії місцевого самоврядування в Україні

Під гарантіями місцевого самоврядування розуміють сукупність умов та заходів, що забезпечують повну та ефективну реалізацію територіальними громадами, їх органами та посадовими особами права вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Система гарантій місцевого самоврядування включає загальні та спеціальні (власне юридичні) гарантії.

Загальні гарантії місцевого самоврядування обумовлені особливостями суспільно-політичного ладу ступенем розвитку економіки, духовної сфери, а тому вони підрозділяються відповідно на економічні, політичні та духовні.

До економічних гарантій належать існуюча економічна система українського суспільства, засади якої закріплені на конституційному рівні, а саме: єдність економічного простору, свободи переміщення товарів, послуг та фінансових коштів, свобода економічної діяльності; визнання та рівний захист різних форм власності, у тому числі комунальної власності.

Політичні гарантії пов'язані з демократичною, пра­вовою, соціальною сутністю української держави, з демократичним характером політичного режиму, відносно децентралізованою системою територіальної організації влади. До духовних гарантій слід віднести існуючу в країні систему культурних та ідеологічних цінностей, загальний рівень суспільної думки щодо перспектив розвитку місцевого самоврядування.

Важливу роль у розвитку місцевого самоврядування відіграють юридичні гарантії, тобто правові засоби забезпечення і захисту його як одного з основних інститутів громадянського суспільства. За способом закріплення вони поділяються на конституційні, міжнародно-правові та законодавчі (гарантії, закріплені в за

Особливу роль у системі гарантій місцевого самоврядування відіга-рють міжнародні стандарти управління на місцях. У Європейській хартії місцевого самоврядування, яка ратифікована Верховною Радою України 15 липня 1997 року, закріплено правові, інституційні, адміністративні і фінансові гарантії автономності територіальних громад і їх органів.

Поняття, сутність, структура та різновиди національної безпеки України

Національна безпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Закон|964-15|Закон України «Про основи національної безпеки України» вiд

Складові національної безпеки

Державна безпека,

Політична безпека,

Економічна безпека,

Воєнна безпека,

Технологічна безпека,

Екологічна безпека,

Гуманітарна безпека,

Демографічна безпека,

Інформаційна безпека,

Продовольча безпека,

Енергетична безпека та інші.

Основними об'єктами національної безпеки є:

— людина і громадянин — їхні конституційні права та свободи;

— суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

— держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність;

— нація та інші національні спільноти, її самобутність та чинники саморозвитку;

— соціальні спільноти, їх функціональні ролі та чинники розвитку;

— природа, природне середовище — його безпосередній стан.

Суб'єктами національної безпеки є держава, Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, громадяни, громадські організації та об'єднання. Основним суб'єктом забезпечення національної безпеки є держава. Суб'єкти національної безпеки є суб'єктами політичної, економічної, соціальної, інтелектуальної та інших видів діяльності, на основі яких виникає стан захищеності інтересів громадянина, суспільства, держави.

Національна безпека України за суспільними сферами функціонування поділяється на такі основні види: політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та військову безпеки. Вони характеризуються своєрідністю, але перебувають у тісних взаємозв'язку і взаємозалежності. Вказані елементи є однаково важливими для формування комплексної системи безпеки, але, залежно від історичних обставин, різноманітних чинників кожна складова може набувати особливого значення.

Основні загрози національній безпеці України

На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є:

у зовнішньополітичній сфері:

посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав;

спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України;

у сфері державної безпеки:

розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб;

загроза посягань з боку окремих груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян;

поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності;

злочинна діяльність проти миру і безпеки людства, насамперед поширення міжнародного тероризму;

загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об'єктів на території України;

можливість незаконного ввезення в країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів;

спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;

прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України;

у внутрішньополітичній сфері:

порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції (254к/96-ВР) і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України;

можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад;

загроза проявів сепаратизму в окремих регіонах України;

структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства, нездатність окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці;

в економічній сфері:

істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку;

ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки;

нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, в тому числі фінансової (фіскальної) політики держави;

відсутність ефективної програми запобігання фінансовим кризам;

зростання кредитних ризиків;

критичний стан основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення; загострення проблеми підтримання в належному технічному стані ядерних об'єктів на території України;

недостатні темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в економіці;

критична залежність національної економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку;

у соціальній та гуманітарній сферах:

невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

криза системи охорони здоров'я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

загострення демографічної кризи;

зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства;

прояви моральної та духовної деградації суспільства;

зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва;

Напрями державної політики у сфері національної безпеки

Економічна сфера

--підвищення ефективності впроваджених заходів з метою подолання від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі, використання системи квот, нетарифних та інших видів обмежень імпорту;

--забезпечення впровадження заходів зі збільшення обсягів експорту з країни, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів;

--зменшення залежності стану економіки від зовнішніх запозичень;

Соціально-гуманітарна сфера

--для подолання кризових явищ у соціальній та гуманітарній сферах потрібно збільшення уваги з боку відповідних державних органів, розробка та втілення державних програм в галузі підвищення соціальних стандартів, збільшення фінансування соціальних та освітніх програм;

--для подолання розриву між громадянами з низьким та високим рівнем життя потрібно підвищення соціальних стандартів, внесення змін в систему оподаткування;

Інформаційна сфера

--розробити та вжити комплексні заходу для захисту вітчизняного інформаційного простору та здійснити входження України у світовий інформаційний простір;

--покращити ефективність боротьби із комп’ютерними злочинами;

--усунути негативні чинники порушення інформаційного простору, інформаційної експансії з боку інших держав;

--розробити стратегію контрдій в разі початку ведення проти України інформаційної війни;

Науково-технологічна сфера

--виявити причини та ліквідувати відставання у науково-технологічному секторі від країн Заходу;

--створити ефективні механізми боротьби із відпливом за кордон висококваліфікованих фахівців та заохочувати тих, хто вже виїхав, до повернення;

--збільшити фінансування освіти та науки (як видатки на дослідження, так і фонд заробітної плати);

Екологічна сфера

--забезпечення зменшення рівня антропогенного впливу на довкілля;

--заміна технологій та технічне переобладнання підприємств, впровадження прогресивних технологій видобутку та виробництва, екологізації матеріального виробництва, розвиток відновлюваних нетрадиційних джерел енергії;

--збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, збереження генофонду живих організмів, розвиток природно-заповідної справи;

--підвищення ефективності контролю за ввезенням та вивезенням та транспортуванням через територію країни небезпечних речовин, матеріалів, їх зберіганням та утилізацією;

Повноваження суб'єктів забезпечення національної безпеки

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у сферах національної безпеки та оборони України;

Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України ( 254к/96-ВР ), визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України;

Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; з урахуванням змін у геополітичній обстановці вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України;

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби із злочинністю;

Національний банк України відповідно до основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику в інтересах національної безпеки України;

міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Служба безпеки України та Служба зовнішньої розвідки України в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної безпеки, підтримують у стані готовності до застосування сили та засоби забезпечення національної безпеки

місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують вирішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їхньої компетенції;

Воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру;

правоохоронні органи ведуть боротьбу із злочинністю і протидіють тероризму, забезпечують захист і врятування населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характерів;

суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України;

громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов'язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об'єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку.

Конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України

Рада національної безпеки і оборони України - це координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президенті України. Його правовий статус визначається Конституцією України і Законом України «Про Раду національної безпеки і оборону України» (5 березня 1998 р.).

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. У його склад входять за посадою: Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби Безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ У країни. Інші члени Ради національної безпеки і оборони призначаються Президентом України. Організацію роботи І виконання рішень забезпечує Секретар Ради національної безпеки і оборони України, що призначається і звільняється Президентом.

Рада національної безпеки і оборони України має наступні функції:

1) внесення пропозицій Президенту України щодо реалізації основ внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

2) координація і здійснення контролю над діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в мирний час;

3) координація і здійснення контролю над діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки І оборони в умовах військового або надзвичайного положення і при виникненні кризових ситуацій, загрозливих національній безпеці України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України ухвалюються не менше ніж двома третинами голосів його членів. Ухвалені рішення вводяться вдію указами Президента України.