3.2.Авторитаризм
Одним з найбільш розповсюджених в історії типів політичної системи є авторитаризм. По своїх характерних рисах він займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. З тоталітаризмом його ріднить звичайно автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією - наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо економіки і приватного життя, збереження елементів цивільного суспільства.
Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як авторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовним підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб'єкта, централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові, примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-яких конфліктів, а отже, й необхідність їх розв'язання. Цей режим неправовий ще й тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує над законодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольною незалежно від того, йдеться у цьому разі про владу однієї особи (наприклад, монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії або армії). Західні дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але панувати в політичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені тільки політичні сили й засоби масової інформації, лояльні щодо влади. Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму, критика на адресу можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддям авторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований її охороні, а не захисту істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, що у різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової аргументації: в ім'я розв'язання назрілих суспільних проблем, згуртування народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів [6].
Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX сторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:
військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово-диктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою, ділячи виконавчу владу з правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія, Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є однією з політичних інституцій і не підмінює інших, має місце політична діяльність, режим стартує в результаті активізації партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) і позначений недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці - привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, які за доби імперії були значною політичною силою, що брала участь у двірських переворотах) - режим, що базується на насиллі найманих військ;
монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Саудівська Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і діє, але його роль є мінімальною, такою, що не заірохує самодержавному режиму (наприклад, Кувейт);
теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;
персоніфікований режим, репрезентований: а) персональною тиранією, в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад, режим Аміна в Уганді); б) матримоніальною тиранією, де влада впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим Стресснера у Парагваї);
однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер, оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість суб'єктів, що беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і відсіювання претендентів здійснюють спочатку в рамках "партії влади", а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи "новий" суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер, коли в політичний світ впроваджують сімейно-родинні, кланові, етнічні, конфесійні та інші взаємозв'язки, на грунті чого формується "партія патрона", котрий стає для мас уособленням режиму й життєстверджувальним гарантом;
конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно-патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в руках однієї людини або в одному органі влади.
Авторитарній політичній системі характерні наступні риси:
Автократизм (самовладдя) невелике число носіїв влади. Ними можуть бути одна людина (монарх, тиран) чи група осіб (військова хунта, олігархічна група і т.д.).
Необмеженість влади, її не підконтрольність громадянам, при цьому влада може правити за допомогою законів, але їх вона приймає за своїм розсудом.
опора (реальна чи потенційна) на силу. Авторитарний режим може не прибігати до масових репресій і користатися популярністю серед широких шарів населення. Однак він має достатню силу, щоб у разі потреби за своїм розсудом використовувати силу і примусити громадян до покори.
Монополізація влади і політики, недопущення політичної опозиції і конкуренції. При авторитаризмі можливе існування обмеженого числа партій, профспілок і інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності владі.
Відмовлення від тотального контролю над суспільством, невтручання в поза політичні сфери і насамперед в економіку. Влада займається головним чином питаннями забезпечення власної безпеки, суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати ні на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового самоврядування.
Рекрутування політичної еліти шляхом введення до складу виборчого органу нових членів без проведення додаткових виборів, шляхом призначення зверху, а не конкурентної електоральної боротьби [12].
Виходячи з вищевикладеного, авторитаризм - політичний режим, при якому необмежена влада сконцентрована в руках однієї людини чи групи осіб, які не допускають політичну опозицію. Авторитаризм цілком сполучимий з повагою всіх інших, крім політичних, прав особистості.
Слабкі сторони авторитаризму: повна залежність політики від позиції глави держави чи групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей запобігання політичних авантюр чи сваволі, обмеженість політичного вираження суспільних інтересів.
Переваги авторитарного режиму: висока здатність забезпечувати політичну стабільність і суспільний порядок, мобілізовувати суспільні ресурси на рішення визначених задач, переборювати опір політичних супротивників.