73. Андріївська церква

Андрі́ївська це́рква — барокова церква Св. Андрія у Києві.

Збудована в 1744–1767 роках (за іншими даними 1749–1754) за проектом архітектора Бартоломео Растреллі на Андріївській горі в пам'ять відвідин Києва імператрицею Єлизаветою Петрівною, на місці Хрестовоздвиженської церкви. Крім цієї роботи, в Україні є ще одна споруда авторства Б. Растреллі — Маріїнський палац.

Входить до складу Національногo заповідника «Софія Київська». У наш час[Коли?] (2010 рік) знаходиться в аварійному стані.[1] В церкві проводяться богослужіння Української автокефальної цекрви

Характеристика об'єкта

Висота церкви з хрестом — 46 м (зі стилобатом — 60 м); довжина — 30 м, ширина — 23 м.

Керівник будівництва — І. Мічурін; інтер'єр (різьблення, ліпнина, живопис) — О. Антропов, Г. Левицький, І. Вишняков, П. Борисполець та інші.

[ред.]

Архітектура

Однокупольний храм з п'ятиглавим завершенням має форму хреста (31,5-22,7 м), в кутах якого розміщені декоративні вежі на масивних стовпах, що відіграють роль своєрідних контрфорсів. Зовні контрфорси прикрашені пілястрами й прикриті трьома парами колон з капітелями коринфського ордеру.

До храму з боку вулиці ведуть круті чавунні сходи.

Вся маса церкви спирається на двоповерховий будинок-стилобат з 8 кімнатами на кожному поверсі, стіни якого являють собою фундаменти церкви.

Навколо церкви — балюстрада, з якої відкривається мальовнича панорама Подолу й Дніпра.

[ред.]

Інтер'єр церкви

Пам'ятна монета НБУ присвячена Андріївській церкві (реверс)

Внутрішнє оздоблення церкви, розроблене Б.Растреллі, ближче до стилю барокко. Воно було виготовлене за формами українських різьбярів М. Чвітки, Я. Шевлицького, московських майстрів І. та В. Зиміних, П.Ржевського та інших.

Іконостас церкви оздоблено різьбленим позолоченим орнаментом, скульптурою й живописом, який 1754–1761 рр. виконали О. П. Антропов та І. Я. Вишняков. Антропову належать картини «Зішестя Святого Духа на апостолів», «Нагорні проповіді Христа» (прикрашають кафедру), композиція «Таємна вечеря» (у вівтарі) та інш.

У церкві є полотна «Вибір віри князем Володимиром» (невідомого автора) і «Проповідь апостола Андрія скіфам» (бл. 1847 р., укр. художника П. Т. Бориспольця); живопис у вівтарній частині церкви на зворотній стіні іконостаса створили художники І. Роменський й І. Чайковський.

На будівництво церкви витратили 23 500 штук цегли, 28 970 пудів цвяхів; на позолоту верхів — 1590 книжок і 20 аркушів листового золота.

У 1978–1979 рр. провели чергову реставрацію храму.

З 1968 року Андріївська церква була філією заповідника «Софійський музей». З 1990-х рр. перебуває в користуванні УАПЦ.

75. Гетьманські столиці

Київ – Чигирин – Батурин – Глухів

Гетьманщина (Гетьманська держава) – усталена в науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 рр., що існувала у 1648-1782 рр. Офіційна назва держави – Військо Запорозьке.

Столицями Гетьманщини в різні часи були міста Чигирин (1648-1660), Батурин (1669-1707, 1750-1761), Глухів (1708-1722, 1727-1734).

м. Київ

Київ – всесвітньовідоме стародавнє місто, центр тяжіння всіх українських земель. Своїм корінням воно заглибилось у давню історію, що нараховує понад 1500 років. У ІХ-ХІІ ст. – стольний град Київської Русі, могутньої східнослов'янської держави, добре відомої в Європі, Азії та на Близькому Сході. У роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Київ став центром Київського полку, адміністративно територіального округу України. Упродовж своєї історії українці завжди вважали Київ столицею всіх українських земель. Ще Богдан Хмельницький називав його "містом нашим столичним".

м. Чигирин (Черкаської області)

Відомий з першої половини ХVІ ст. як укріплений козацький зимівник. Згодом – центр Чигиринського староства. У 1592 р. місту надано Магдебурзьке право. У 1648-1657 рр. Чигирин – резиденція Богдана Хмельницького та столиця гетьманської держави (до 1676 р.). Під час другого Чигиринського походу (1678 р.) місто було зруйновано та занепало. Столицею став Батурин. Палац Б. Хмельницького, ратуша та Спаська церква у Чигирині не збереглися. На Замковій (Богдановій) горі залишилися рештки фортифікаційних укріплень. У 1843 і 1845 рр. у Чигирині побував Т. Г. Шевченко. Відомі його малюнки: "Дари в Чигирині", "Чигирин з Суботівського шляху", "Чигиринський дівочий монастир", а також вірші, присвячені Чигирину: "Розрита могила", "Чигирине, Чигирине", "Холодний Яр", "За що ми любимо Богдана" та поема "Гайдамаки".

У 1989 р. у Чигирині створено державний історико-культурний заповідник. Нині це Національний заповідник "Чигирин".

с. Суботів. Колишній маєток Б. Хмельницького. У 1653 р. на його замовлення споруджено Іллінську церкву в стилі українського барокко, що у 1657 р. стала усипальницею гетьмана.

смт Батурин (Бахмацького району Чернігівської області)

Вперше згадується у документах 1625 р. у зв'язку зі спорудженням Батуринської фортеці.

У 1669-1708 рр. і 1750-1764 рр. Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України. У 1708 р. під час Північної війни, після переходу гетьмана І. Мазепи на бік Карла ХІІ, місто було взято російськими військами під командуванням О. Меншикова та спалено. Тепер на цьому місці стоїть пам’ятний хрест – з’явився він лише у 2004 році за ініціативи Віктора Ющенка. Автор Анатолій Гайдамака створив цікавий проект: на звороті гранітного хреста з Ісусом – іконка Божої матері, знахідка розкопок 1995 року – її виявили археологи на останках убитої літньої жінки.

Будинок В. Кочубея. Цегляний, одноповерховий, з двокамерним підвалом, розташований у давньому парку. У 1699-1708 рр. належав генеральному судді Лівобережної України В. Л. Кочубею (1640-1708 рр.). Багаторазово руйнувався та відновлювався. У ХІХ ст. добудований і заново обкладений цеглою. Старий будинок є південною частиною сучасної будівлі. У 1975 р. у будинку В. Кочубея відкрито Батуринський історико-краєзнавчий музей.

Палац К. Г. Розумовського. Великий палацово-парковий комплекс споруджено у 1799-1803 рр. на замовлення К. Г. Розумовського на околиці Батурина за проектом архітектора Ч. Камерона. Зберігся головний корпус палацу, побудований у стилі класицизму, прямокутний у плані, з виступами-напівротондами на бічних фасадах.

Єдиний в Україні зразок "кубічної", центричної композиції палацу.

Воскресенська церква. Споруджено у 1803 р. у стилі ампір. Хрестова у плані, одноапсидна, однобанна, з дзвіницею над західним притвором. У 1803 р. в ній поховано гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського.

м. Глухів (Сумської області)

Відомо, що місто було засновано у Х ст., але перша письмена згадка про нього відноситься до 1152 р.

У ХVІІІ ст. після того, як за наказом Петра І було зруйновано гетьманську столицю Батурин, Глухів став адміністративним центром Лівобережної України. 12 листопада 1708 р. у новій гетьманській резиденції перед Миколаївською церквою було піддано символічній страті та проклято гетьмана І. Мазепу.

У 1722 р. засновано Малоросійську колегію як вищий орган управління в Україні. У 1739 р. відкрилася школа, що готувала співаків і музикантів для придворного хору та оркестру. У ній навчалися видатні українські композитори М. С. Березовський і Д. С. Бортнянський.

Інтенсивне будівництво почало проводитися у Глухові з 1750 р., коли гетьманом став К. Г. Розумовський. Але на початку 80-х рр. ХVІІІ ст. місто втратило свою провідну роль. Пожежа 1784 р. спалила його дотла. Т. Г. Шевченко, який відвідав колишню гетьманську столицю у 40-х рр. ХІХ ст., не знайшов навіть слідів величних споруд гетьманської доби.

Миколаївська церква зведена у 1686 р. Чудовий зразок українського барокко, найдавніша архітектурна пам'ятка міста. У минулому на Радній площі біля церкви відбувалися вибори гетьманів, інші державні та громадські події.

Спасо-Преображенська церква. Зведена у 1765 р. на місці дерев'яної, що згоріла. Пірамідальна, споруджена в перехідному від барокко до класицизму стилі під впливом творчості архітектора І. Г. Григоровича-Барського. Найхарактерніші риси пам'ятки – гармонія пропорцій і виразність силуету.

Тріумфальна арка. Споруджена у стилі класицизму на честь імператриці Єлизавети, яка проїжджала через місто у 1744 р. Архітектор – А. В. Квасов. Під час Другої світової війни пам'ятку було зруйновано. У 50-і рр. ХХ ст. реставровано у первісному

76. Саркофаг Ярослава Мудрого – каменная гробница русского князя Ярослава Владимировича Мудрого (978 –1054 гг), с момента погребения до наших дней, находится в Софийском соборе. На саркофаге, изготовленного из белого проконесского мрамора, вырезаны христианские символы: виноградная лоза, кипарис и пальмовые ветви. Несмотря на неоднократные разграбления Софии Киевской, останки легендарного князя были нетронуты. В 1936 году саркофаг был вскрыт, а найденные в нем кости переданы на экспертизу в Ленинградский институт антропологии. Экспертиза показала, что в могильнике были захоронены два человека: мужчина – с травмированным правым коленом, патологией тазобедренного сустава, следами ранения на черепе, умершего в возрасте 70-75 лет и женщина, предположительно скандинавского происхождения. Летописные источники, указывающие на врожденную хромоту Ярослава Владимировича, ранение полученное в битве с печенегами и смерть в преклонном возрасте не оставили сомненья в том, что это и есть останки великого князя. Женский скелет, предположительно, принадлежит умершей в 1051 году жене Ярослава Ингигерды (по крещению Ирины), дочери шведского короля Олафа Шётконунга. Останки супругов по официальной версии были положены обратно только после войны в 1964 году. Совершенствование научных методов анализа и в частности идентификации путем сравнения ДНК (останки дочерей Ярослава хранятся в Венгрии и Франции) могли бы дать миру новые сведенья, поэтому 10 сентября 2009 саркофаг был снова вскрыт для проведения повторной экспертизы. Однако оказалось, что в нем только лишь женский скелет. Останки правителя Киевской Руси бесследно исчезли. Относительно недавно появились сведенья о «загробном путешествии» князя Владимира в Америку. Данная версия основывается на интервью митрополита Иллариона (Огиенко), данное им журналу «Вера и культура» в городе Виннипег. Священник утверждает, что в 1940 году ленинградские ученые вернули останки князя в Киев. Во время немецкой оккупации в 1943 году архиепископ УПЦ Никанор, не желая возвращения мощей безбожникам-коммунистам, инициировал перевоз последних в Польшу. В этом ему помог немецкий офицер Пауль фон Денбах (Павел Дмитренко), который собственно и осуществил трансферт праха и иконы Николая «Мокрого» в Варшаву. Фон Денбах передал останки великого князя вместе с иконой архиепископу Украинской православной церкви Палладию. Тот перевез их сначала в Германию, а оттуда в США.