74.Розкрийте роль та значення спічрайтерства у політичній діяльності

Спічрайтинг (Speechwriting - англ. «написання мові») - підготовка і написання текстів для усних виступів перед аудиторією. Послуги спічрайтерів особливо вимогливі в соціально-політичних процесах суспільства. Дане явище широко поширене в політичних технологіях. Написання тексту в спічрайтинзі відбувається під контролем політика. При необхідності вказується, які правки варто внести до тексту виступу, на чому зробити акцент і чому, або навпаки, приділити мінімум уваги при написанні мови. Завдання спічрайтера - передати думки максимально цікаво для аудиторії, щоб виступ запам'ятався і залишив приємні враження. Професія спічрайтера не менш складна і відповідальна, ніж інші професії сфери : журналісти, редактори, поліграфісти та ін. Адже спічрайтер повинен відмінно знати не тільки теорію своєї роботи, але і бути чудовим практиком. Фахівець враховує цілі виступу, аудиторію, характер виступаючого, його манеру говорити, лексичний запас і складає такий текст, якийсправитьнаслухачівпотрібневраження. Методи наукових досліджень спічрайтерства Кожний вид людської діяльності передбачає використання певних прийомів, способів, операцій з метою досягнення мети. Специфічними прийомами, способами послуговується і наука як один із видів діяльності людини. Сукупність цих прийомів позначають поняттям “метод” Метод (грец. methodos – спосіб пізнання) – спосіб досягнення мети, сукупність прийомів і операцій теоретичного, практичного освоєння діяльності; спосіб певним чином організованої людської діяльності. Метод є не тільки сукупністю правил, прийомів, способів, норм пізнання і дій, а й системою приписів, принципів, вимог, які повинні орієнтувати у вирішенні конкретного завдання, досягнення результату в будь-якій сфері діяльності. З огляду на сферу реалізації розрізняють загальні і спеціальні методи наукових досліджень. Загальні методи наукового пізнання. Структурними елементами цих методів є філософські загальнонаукові принципи пізнання дійсності. За функціональним критерієм їх поділяють на такі групи: – методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент); – методи, які використовують на емпіричному і на теоретичному рівнях дослідження ( абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, моделювання та ін..); – методи теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, гіпотетико-дедуктивний, системний методи, прогнозування, дисперсний аналіз). Кожен із цих методів, попри споріднені особливості, послуговується специфічним інструментарієм. Методи емпіричного рівня дослідження. Найхарактерніша їх особливість полягає у пізнанні феноменів, їх зв’язків і відношень завдяки безпосередньому з`ясуванню їх параметрів. Спостереження – метод пізнання дійсності, який ґрунтується на безпосередньому сприйнятті процесів, явищ, об’єктів за допомогою органів чуття, без втручання в їх буття дослідника. Спостереження дає знання про зовнішні аспекти і властивості об’єкта. Пізнавальними результатами спостереження є опис мовними засобами предметів і явищ, а також схеми, таблиці, графіки, рисунки, діаграми. Використання цього методу збагачує науку фактами безпосередньої дійсності. Полягає він у цілеспрямованому вивченні предметів із використанням таких чуттєвих властивостей людини, як відчуття, сприйняття, уявлення предметів і явищ дійсності. Вимірювання – представлення властивостей реальних об’єктів у вигляді числової величини. Процес вимірювання полягає у встановленні величини об’єкта, явища, процесу в порівнянні цієї величини з одиницею вимірювання. Порівняння – метод пізнання дійсності, покликаний встановити спільні й відмінні параметри між процесами, явищами, об’єктами. Основу цього методу становить порівняння окремих параметрів або сукупних ознак досліджуваних об’єктів, встановлення відмінностей і подібностей між ними. Методи емпіричного і теоретичного рівня дослідження. Сутність їх полягає у зорієнтованості на безпосередню дійсність й одночасному використанні абстрактних пізнавальних образів ( уявлень, ідей, понять, концепцій), які стосуються цієї дійсності. Абстрагування - метод наукового дослідження, який полягає у мисленому виокремленні суттєвих, істотних ознак, аспектів, відношень предмета, процесу явища. Аналіз (грец. analysis – розкладання) – мислене або практичне розчленування цілого на частини. Синтез (грец. synthesis – складання ) – обєднання раніше воикремлених частин у ціле, в якому протиріччя і протилежність послаблюються або знімаються. Індукція (лат. induction – наведення ) – метод пізнання, згідно з яким на основі висновків про часткове роблять висновки про загальне. Дедукція ( лат.deductio – відвожу, виводжу) – метод пізнання, заснований на висновках від загального до часткового ( особливого). Аналогія ( грец. analogia – відповідність, подібність, схожість) – метод пізнання, заснований на перенесенні однієї або кількох характеристик із відомого явища на відоме. Моделювання ( франц. modeler – ліпити, формувати) – метод пізнання явищ і процесів, який ґрунтується на заміні, теоретичній або експериментальній, об’єкта досліджень (оригінала) подібним на нього (моделлю). Методи теоретичного дослідження. Особливість теоретичного дослідження полягає у використанні абстрактних уявлень, ідей, положень, концепцій, які мають безпосереднє відношення до процесу практичного пізнання. Найчастіше у процесі теоретичного пізнання наука послуговує методом сходження від абстрактного до конкретного, гіпотетико-дедуктивним, системним методами.

19.Розкрийте особливості та наведіть приклад використання доказів до пафосу Докази до пафосу апелюють до почуттів людини. Традиційно їх поділяють на погрози та обіцянки. Погроза полягає у тому, що оратор показує, які неприємні наслідки може спричинити прийняття того чи іншого рішення.  Погроза може виглядати досить виважено (приклад, упередження щодо не порушення домовленостей, задля уникнення війни*.  Обіцянка, навпаки, полягає у тому, що з прийняттям того чи іншого рішення пов’язують певні покращення. Наприклад, оратор може стверджувати, що віддавши голос за комуніста, ми забезпечимо собі соціальне страхування. Це буде обіцянкою. Відповідно, погрозою буде міркування про те, що віддавши голос за комуніста, ми приречуємо себе на дефіцит, або ж на репресії.  Так виглядає загальна схема. Практика надає широкий спектр для творчості, результатом якої можуть бути як вдалі риторичні прийоми, так і прорахунки. Закони логіки сьогодні ті самі, що і в Античній Греції, але уподобання людини і ті самі, і не ті самі. Ті самі вони у тому сенсі, що спрямування їхніх векторів залишилося незмінним. Людиною керує почуття самозбереження, прагнення «розширення», поняття про справедливість (що я повинен дати і що мені належить*, пізнавальна та естетична допитливість. Так було завжди. Проте почуття і ті, і не ті, тому, що аргументи до пафосу спираються на емоційну пам’ять. А емоційна пам’ять людини визначається її життєвим досвідом. Тому доказ до пафосу треба формулювати з урахуванням емоційної пам’яті конкретного покоління людей.  Аргументуючи до пафосу, оратор використовує лише дві крайні точки шкали емоційної памяті: те, що наперед неприйнятно та неприємно, і те, що приємно. Перше стосується погроз, друге – обіцянок. Але які одиниці цієї шкали?.  Насамперед, це просто емоційно забарвлена лексика: слова, які викликають приємні чи неприємні асоціації. Однак, варто зауважити, що використання крайніх точок шкали не передбачає надмірної інтенсифікації мови. Подібно до того, як слова «виключний», «ексклюзивний» не прикрашають товарну рекламу, так і інтенсифікатори у вигляді прикметників найвищого ступеню («найдемократичніший з демократичних»* не прикрашають політичну рекламу. Втримати крайні точки шкали без інтенсифікаторів – означає вміло побудувати рекламу. Це допомагають зробити конкретизатори, наприклад, такі слова, як «знаючий», «компетентний», краще конкретизувати: «знавець юридичних тонкощів», «добре знає виробництво». Будь-яка конкретизація змушує оратора зупинити на чомусь свій вибір і передбачає відповідальність за цей вибір. Використання інтенсифікатора ні до чого не зобов’язує, оратор залишається «невловимим». Використовуючи конкретизатор, оратор за відмову від цієї безвідповідальності та «невловимості» отримає довіру слухачів, адже і слухач розуміє, що чим більше інтенсифікації і менше конкретики, тим менше варте саме спілкування.  Під час апеляції до пафосу автор повинен бути дуже уважним до своєї мови. Досить часто, використовуючи високий пафос, схвильованість, намагаючись «запалити» аудиторію, оратор користується млявою мовою, що промовисто свідчить про байдужість до предмету обговорення.

18.Розкрийте значення природних доказів: види та джерела  Природні докази, або аргументи до «очевидного» є особливо суттєвими для судового красномовства, коли свідчення або речові докази допомагають відновити хід подій, що вже відбулися. У промовах дорадчих, звернених у майбутнє, природні докази відіграють не таку вирішальну роль, але попри це часто використовуються. Вони надійно «прив’язують» обіцянки та хвилювання оратора до актуальної дійсності. Їхня доказова сила у їхній об’єктивності. Володіючи ними, оратор часто підкреслює, що «це вже не слова, а реальні справи, справжні факти».  У політичній риториці роль природніх доказів виконують цифри, фактичні дані, письмові свідчення, у тому числі висловлювання опонентів, розповіді очевидців.  Найсильніший доказ до очевидного – запрошення у свідки власне слухачів: «Ви самі бачите...»  Однак цей принцип не завжди спрацьовує, і для природніх доказів, особливо у політичній риториці, де відсутній такий встановлений регламент, як у судовому мовленні, вирішальну роль відіграють характеристики джерела доказів.  Перш за все, джерело повинне бути назване. Якщо у суді свідок зобов’язаний назвати себе, то у практиці політичної риторики часто зустрічаються такі словосполучення, як «авторитетні аналітики вважають», «багато приходить до думки», «джерело наближене до ... вважає» тощо. Варто пам’ятати, що подібні нечіткі вказання хоч і можуть слугувати аргументом у суперечці, але не володіють безапеляційною силою природнього доказу. Об’єктивна роль подібних анонімних свідчень суттєво знижена. Це особливо очевидно, коли мова йде не про оцінки («аналітики вважають»*, а про безпосередньо побачене («свідки розповідають»*. Чим точніше названо свідка, тим більш переконливим є посилання. Наприклад, «очевидці з навколишніх районів» звучить краще ніж просто «очевидці», а «очевидці з села Макарівці» краще, ніж «очевидці з навколишніх районів». Найкращим є: «Петро Степанович Єгоров, фермер з села Макарівці».  Анонімність джерела – один з поширених способів маніпулювання. Опонент може відреагувати на неї іронією: «Нам ці очевидці чомусь не зустрічалися, проте зустрічалися Марія Іванівна Горохова, вчителька з села Макарівці та Петро Степанович Єгоров, фермер з того самого села, які стверджували щось зовсім не схоже на слова сумнозвісних очевидців».  Серед обов’язкових вимог до джерел, яких повинен дотримуватися сам оратор і недотримання яких дає перевагу опонентам, є незалежність джерел, їхня компетентність та сумлінність.  Перша вимога (незалежність* полягає в наступному. Якщо одна людина була свідком певної події, а інші свідчать про подію зі слів цього єдиного свідка, неможна стверджувати, що про подію однаково свідчать декілька людей. Таке твердження буде хитрістю, на яку обов’язково зверне увагу розумний опонент.  Другу вимогу (компетентність* можна сформулювати наступним чином: роблячи судження про щось, що вимагає спеціальних знань не можна спиратися на показання некомпетентних людей. «Проста людина» не може з повним розумінням справи розповідати про принцип роботи ВАКу (БАК*. У роки, коли ця «проста людина» була інструментом пропаганди, подібні ситуації виникали досить часто. Сьогодні це повинно бути виключено.  Нарешті, джерело повинно бути неупередженим та правдивим. Вимога достатньо очевидна.  Відносно природніх доказів варто зробити ще одне суттєве зауваження: бездоганні у фактичному відношенні, докази можуть бути недостатньо представленими та навіть невиграшними у психологічному плані. Наприклад, М. Азаров відповідаючи на питання про подорожчання життя, заявив, що ніхто не звернув увагу на здешевлення капусти. Будучи фактично вірними, такі докази виглядають як гол, забитий у власні ворота, оскільки складають враження «несерйозності».  Отже, природні докази – це посилання на цифри, факти, свідчення свідків. Вирішальну роль для мовця та слухача, що збирається заперечувати, відіграють характеристики джерела. Невразливі для критики джерела, які володіють такими характеристиками як відкритість, незалежність, компетентність та сумлінність.

7.Розкрийте особливості та призначення політичної публіцистики. Одним із найвпливовіших елементів у системі засобів масової комунікації є політична публіцистика, тому динаміка власне її орієнтацій, установок, переконань і цінностей, впливаючи на суспільний світогляд, пришвидшує або гальмує процеси демократизації того соціуму, в межах якого вона діє. Зміни у сприйнятті або несприйнятті політичною публіцистикою феноменів державності, політичного лідерства, національної самоідентифікації, егалітаризму та іншого в умовах незалежності сприяють формуванню нового світогляду політичної людини (Zoon politicon за Арістотелем) у посткомуністичних державах і в такий спосіб впливають на стабільність політичних систем. Трансформація політичної системи залежить від динаміки її соціокультурної сфери. Період посткомунізму надав багатий емпіричний матеріал для комунікативістського аналізу, проте основна увага сучасних дослідників зосереджується на аналізі медійного ринку, якісних вимірах ЗМК загалом, вивченні інформаційних воєн та медіатизації політики. Більшість дослідників вивчають політичну публіцистику в кожній окремо країні, не роблячи порівнянь та узагальнень і не виявляючи тенденцій. Деякі науковці навіть не виділяють такого різновиду журналістської творчості як публіцистика. Саме тому актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю вивчати посткомуністичну політичну публіцистику як окремий феномен з тільки йому притаманними рисами та особливостями. Глибокі політичні та соціокультурні процеси, пов’язані з трансформацією посткомуністичних держав, потребують науково обґрунтованого розроблення проблеми впливу політичної публіцистики на формування та модифікацію цінностей, настроїв та ставлень людини на вказаних теренах. Системний розгляд динаміки орієнтацій людини у посткомуністичних державах під упливом політичної публіцистики дає можливість визначити причини політичних змін в Україні, браку таких модифікацій у країнах, близьких геополітично (євроінтеграційно), економічно, політично — Росії та Білорусі. Важливо передбачити ймовірність виникнення подібних процесів у них, а також окреслити шляхи співіснування вказаних держав.

64.Розкрийте сутність полеміки та її різновиди. (різновидів немає) Серед методів і прийомів спілкування з аудиторією важливе місце посідає полеміка — одна з ефективних форм впливу на слухачів, найважливіший засіб їх переконання. Щодо цього, розгляньмо питання про те, як і за яких обставин вона виникає, як організовується, як активізує слухачів. Уміння організовувати полеміку, скеровувати її потребує від оратора великої майстерності, глибоких знань. Гостра полемічна бесіда — найскладніша форма зближення з аудиторією. Термін “полеміка” походить від давньогрецького слова “полемікос” — войовничий, ворожий. Більш чітке визначення даного поняття можна знайти, наприклад, у енциклопедичному словнику, де зазначається, що полеміка — гостра дискусія стосовно будь-якого спірного питання. Це не звичайна суперечка, а таке публічне обговорення, при якому є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і поглядів. Виходячи з цього, полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок щодо того чи іншого питання, тобто публічний спір з метою захистити, обстояти свою точку зору і спростувати думку опонента. З даного визначення випливає, що полеміка відрізняється від дискусії, диспуту саме своєю цілеспрямованістю.Мета полеміки — потрібно здобути перемогу над опонентом, обстояти і затвердити власну позицію. Полеміка — це наука і мистецтво переконувати. Вона вчить стверджувати думки аргументованими, переконливими і безперечними науковими доказами. Отже, мета полеміки — досягнення істини чи її перевірка.

65.Розкрийте основні полемічні прийоми.

Один із принципів ведення полеміки — це чесність і принциповість ведення полеміки. Перед тим, як спростувати погляди опонента, потрібно точно і чітко сформулювати позицію, згідно з якою полемізують. Визначеність предмета спору і вихідних позицій — одна з основних вимог до полеміки.У жодному разі не можна перекручувати позицію опонента. Цим оратор підриває довіру до власної позиції у слухачів. Потрібно виявити дійсні й істинні положення опонента і вміти критикувати їх. Важливого значення набуває і принцип використання емоцій у полеміці. Певна річ, без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути пошуку істини. Не можна вести полеміку без емоційного, суб’єктивного ставлення до питань, що обстоюються. Проте не слід перебувати у полоні емоцій, тобто давати перевагу почуттям над розумом.Характерний принцип полеміки — виявлення невідповідностей і суперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій. Зрозуміло, воно потребує опанування діалектичною і формальною логікою, наявності високої культури мислення. Якщо оратор глибоко і до кінця переконаний в істинності своєї позиції , належить розкрити хибність позицій опонента: продемонструвати слухачам, чому вона помилково уявляється їм правильною, привабливою; висвітлити, внаслідок яких лавірувань опонент зміг зробити свою позицію зовні переконливою і логічною. Відомо, що істина потребує не декларування, а доказу. Не роблячи екскурсу в логіку, можна висловити низку міркувань про застосування різних способів аргументації. У дискусії з малопідготовленою аудиторією, мабуть, доречно застосувати метод індукції, тобто спочатку висунути тезу, а потім на переконливих прикладах довести її істинність. Для підготовленої аудиторії доцільніше використовувати метод дедукції. Існує й третій спосіб доказу — аналогія, яка відрізняється особливою наочністю. Вона дозволяє доступно пояснити, доказати надто складні положення, активізує увагу слухачів і підвищує переконливість мови. Важливим принципом ведення полеміки є також уміле використання гумору, іронії, сарказму, сатири. Висміювання опонента — прийнятний захід у ході полемічної бесіди. Однак його застосування потребує дотримання певних вимог. По-перше, ніяким гумором, ніякою іронією, жодним сарказмом не можна підміняти логічну критику і розкриття позицій опонента. У полеміці сарказм, гумор, жарт над суперечником повинні вживатися в поєднанні, в сукупності з усіма іншими заходами розкриття і критики позиції опонента. По-друге, як у ході полеміки в цілому, так і у використанні гумору необхідна тактовність. До гумору слід удаватися тактовно, не торкаючись гідності особистості. Перелічені принципи є обов’язковими під час ведення будь-якої полеміки, але це зовсім не означає, що ними вичерпуються всі поради і твердження. Щоразу полеміка вимагає, звичайна річ, своїх особливих засобів, своєї методики ведення. У процесі полеміки використовуються різні прийоми. Дуже добре, якщо сторона, яка стоїть на правильних позиціях, зможе передбачити можливі заперечення сторони протилежної і навіть відкрито висловити це передбачення: “ нам скажуть…”, “ тут нам можуть, мабуть, заперечити…” і т. ін. Дозволеним у полеміці є прийоми доведення аргументів опонента до абсурду. Буцімто становлячись на його місце, мовби договорюючи за нього, можна показати, до якої безвиході за логікою приведуть його безпідставні судження. Між іншим, до цього прийому і зводилась сократова іронія. Можна використовувати прийом “відтягнути заперечення”. Він означає, що заперечення можна, хоча і небажано, трохи відтягувати, якщо з якихось причин (розгубленість, безпам’ятність) в даний момент немає сил одразу заперечити і необхідний деякий час, щоб зібратися з думками. Зрозуміло, бажано бити одразу по головних і сильних аргументах противника. Але якщо проти них не знайшлося миттєвих вагомих заперечень, потрібно спочатку спростовувати другорядні доводи, а потім, зібравши сили, спрямувати удар на головні. В полеміці можна використовувати прийом “заковтування гачка”, суть якого полягає в наведенні доводів на користь противника (з якими той згодний), а потім — несподівана демонстрація їх неспроможності. В окремих випадках доцільно застосовувати полемічні прийоми “зіставлення суб’єктивних прагнень опонента з об’єктивним значенням його позиції”. Даний прийом роз’яснює тому, хто помиляється, істинний, в деякій мірі прихований від нього смисл його позиції (на чий млин він ллє воду). Всі ці прийоми вважаються припустимими, вони можуть використовуватися в публічному спорі. Їх застосування не заважає з’ясуванню істини, не компрометує опонента.