8.3. Діяльність українських місій у державах Антанти

Міжнародна ситуація на початку 1919 р. була доволі напруженою та несприятливою для України: "проблема більшовиків", яку західні уряди ототожнювали з "російським питанням"; розгляд України як частини майбутньої Росії, що не збігалося з намірами і поглядами політичних кіл України, значною мірою вплинуло на подальші кроки в розширенні та формуванні зовнішньополітичної служби держави.

На засіданні Ради Народних Міністрів 10 січня 1919 р. було ухвалено дві постанови, котрі стосувалися закордонної політики: "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії до Північно-американських Сполучених Держав та про асигнування 1 471 400 крб на утримання її протягом 6 місяців" і "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР до Парижа та асигнування 2 205 600 руб. на її трьохмісячне утримання". 28 січня ухвалено рішення "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії до Англії та асигнування на її утримання 575 500 крб протягом чотирьох місяців". Постанови також визначали чисельність дипломатичних місій: до СІЛА— 13 осіб, до Парижа — 58 осіб. Велику чисельність місії до Франції можна пояснити важливістю представництва у Парижі, де в цей час вирішувалась доля майбутнього повоєнного устрою світу. Значно скромнішою була чисельність Дипломатичної місії до Лондона, яка налічувала 11 осіб.

Українська делегація на Паризьку мирну конференцію відбула з Києва 14 січня 1919 р. спеціальним дипломатичним потягом. До її складу ввійшли: Григорій Сидоренко, який до серпня 1919 р. виконував обов'язки голови делегації, заступник голови — Василь Панейко; члени делегації — Арнольд Марго- лін, Олександр Шульгин, Михайло Лозинський, Андрій Галіп, Степан Томашівський. До складу делегації також увійшли Сергій Шелухін, Володимир Кушнір, Богдан Матюшенко.

Варто зазначити, що 9 травня 1919 р. до Парижа прибула українська Надзвичайна делегація для залагодження питання українсько-польського перемир'я у складі голови — доктора М. Лозинського, — заступника — Державного Секретаря

закордонних справ полковника Дмитра Вітовського — та секретаря — Олександра Кульчицького. Діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції була досить важкою, та відбувалась у складних умовах. Детальніше зупинімося на цьому далі.

Як уже зазначалось, 28 січня 1919 р. уряд Директорії затвердив персональний склад української дипломатичної місії до Лондона. Її очолив М. Стаховський, а до складу ввійшли М. Ме- леневський та Я. Олесницький, призначені радниками, аташе Л. Базелевич і С. Шафаренко, а також шість службовців.

Місія прибула до Лондона в травні 1919 р;, і в першому ж номері свого тижневого бюлетня заявила, що спрямовуватиме зусилля на те, щоб британський уряд визнав У HP, щоб отримати матеріальну та моральну підтримку та налагодити торговельні відносини між обома країнами. Однак здобуття прихильників незалежної України серед британців відбувалося досить повільно. Відразу після приїзду українська місія повідомила міністерство закордонних справ Великої Британії про своє бажання зустрітися з міністром. 29 травня місія отримала запрошення відвідати міністерство, де 31 травня відбулася перша зустріч М. Стаховського та радників М. Меленевського та Я. Олесницького із референтом з українських питань при департаменті розвідки Р. Ліпером (Leeper), який прийняв грамоту про повноваження місії та протест із приводу польської агресії у Східній Галичині. Після цього відбулась понадгодин- на розмова, під час якої Ліпер виявив ґрунтовну поінформованість про стан "українського питання" та розвиток ситуації в Україні. Він також заявив: "Ідеали України добре відомі й зрозумілі для уряду Великобританії і не викликають ворожого настрою. Щодо прагнення до самостійності України, то ця проблема до цього часу не має ще жодного вирішення: ні за, ні проти". Водночас єдиним пунктом, стосовно якого помічено упереджене ставлення Англії, був статус Чорного моря. Перебуваючи під значним впливом російських кіл у Лондоні, британське міністерство ставило питання так: "Як Росія обійдеться без нього, якщо і Чорне, і Балтійське моря служитимуть портами інших держав?".

Показовими під час розмови були постійні посилання на російські політичні сили. Коли питання дійшло до з'ясування ставлення Великої Британії до України, то на вимогу визнання її самостійності референт з українських питань відреагував так: "Росія ніколи не погодиться, щоб її відірвали від Чорного моря. Коли б ми Вас визнали, росіяни пішли б на союз з Німеччиною. Набагато легше встановити федеративні відносини".

Прагнення врегулювати "українське питання", передавши Україну до складу Росії, мотивувалося страхом перед українсько-німецьким або російсько-німецьким союзом, у чому Ліпер звинуватив українців. Отже, британці перебували під значним впливом російських політичних сил, які виношували ідею відновлення "єдиної і неподільної Росії". Тому будь-яке питання, котре порушувало єдність Росії від Балтики до Чорного моря, правлячі кола Англії сприймали крізь призму поглядів білої Росії.

З моменту приїзду до Лондона українська місія не отримала жодної аудієнції ані з А. Бальфуром, ані з його заступниками. Єдиними офіційними особами Міністерства закордонних справ, що зустрічалися з нею, були вже згадуваний Р. Ліпер та Дж. Грегорі — секретар Форін Офісу, відповідальний за "російське питання".

Крім цього, українські дипломати почали розвивати контакти з британською пресою, а також особисті стосунки, що також мало велике значення для досягнення їхньої мети. Було вирішено видавати бюлетень місії двічі на тиждень і залучати до цієї діяльності місцеве населення, як англійців, так і представників української діаспори. При місії було створено пресове бюро зі штатом працівників.

Одним із найважливіших завдань української місії було протистояння російській пропаганді, котра перешкоджала розвиткові британо-українських відносин. Вона була ефективнішою, ніж українська, завдяки кільком чинникам: тривалішому досвідові росіян у цій галузі; переважаючій кількості їх у Британії; традиційним економічним та політичним зв'язкам. Діяльність численних англо-російських товариств, промислових і комерційних компаній, політичних угруповань, здебільшого, монархічного спрямування, й особливо штабу білих сил при військовому міністерстві, посилювали як симпатії британських правлячих кіл, насамперед, воєнного міністра У. Черчілля до ідеї "єдиної і неподільної" Росії, так і їх негативне ставлення до незалежної України. Водночас питання про польську агресію у Східпій Галичині обурило британській уряд, оскільки вона була здійснена без відома та згоди Великої Британії, натомість підтримана урядовими чинниками Франції.

З огляду па розвиток україно-британських відносин, привертає увагу певний торгово-економічний інтерес фінансових кіл Англії до України. Влітку 1919 р. навіть провадилися переговори про заснування спільної українсько-британської установи на основі англійського статуту, що відкривало перспективне кредитування України. Реалізація цього проекту вимагала асигнування українською стороною коштів у сумі 100 тис. фунтів стерлінгів, яких український уряд виділити не міг, оскільки не мав таких коштів. Тому проект не був здійсненим, хоча у налагодженні комерційних відносин між Англією й Україною обидві сторони вбачали певну вигоду. Натомість загострення боротьби з більшовиками, з одного боку, та Добровольчою армією, з іншого, поставили український уряд у важке становище. Під загрозою опинились не лише стосунки між Україною і державами Антанти, а й існування українського уряду, котрий раз у раз відступав на захід, опинившись між двох вогнів: армією генерала Денікіна і Польщею, котра, проголошуючи свої реконструктивні паміри у досягненні так званої історичної справедливості, здійснювала на території Східної Галичини загарбницьку політику, утискуючи у правах і свободах українське населення.

Ставлення ж офіційного Парижа до "українського питання" в перші місяці 1919 р. було прохолодним. Власне не так до України, бо очевидним є підвищений інтерес до її території, господарства, економіки з боку французького командування в Одесі, що провадили активні переговори з українським урядом, як до ідеї визнання її незалежною державою.