9.4. Утворення Союзу pcp. Втрата Україною її дипломатичних прерогатив

Розвиток співпраці між радянськими республіками, посилення центристських настроїв у середовищі більшовицької партії Росії, навіть несприйияття її керівництвом ідеї самовизначення чи федералізму, зумовили утворення союзної держави. У 1922 р. був створений Союз Радянських Соціалістичних Республік. Його передумовою став укладений 1 червня 1919 р. більшістю радянських реснублік військово-політичний союз. За його умовами об'єднувалися дипломатичні зусилля, збройні сили, економіка, фінанси, транспорт тощо. Після переможного закінчення більшовиками громадянської війни необхідність у такому тісному єднанні зникла, але великою була спокуса поширення влади на території національних республік. Особливо відзначався схожими настроями Нарком національностей Й. Сталін та його найближче оточення. Саме він був ініціатором висунення ідеї "автономізації", за котрою Росія мала стати провідною республікою, а всі інші входили б до її складу як автономні, тобто нерівноправні, залежні від неї. Це могло рано чи пізно спричинити велике невдоволення й, імовірно, катастрофічні катаклізми уже в недалекому майбутньому.

Тому проти подібного принципу створення нової держави рішуче виступили помірковані політичні діячі. їм удалося відстояти проект федерації, за яким нове державне утворення мало складатися з цілком рівноправних у теорії республік, жодна з яких не повинна була відчувати найменшої дискримінації. В Україні, як і в інших республіках, була проведена потужна пропагандистська кампанія на підтримку ідеї союзної держави. ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР ухвалили декларацію та підписали договір про створення Союзу PCP. З тодішніх державних формувань на території колишньої імперії не ввійшли до СРСР Бухара, Хорезм і Далекосхідна республіка. Того ж ЗО грудня був підписаний договір про пере- дання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах, оголошення війни й укладення миру, ратифікації міжнародних угод, встановлення системи зовнішньої та внутрішньої торгівлі тощо. Таким чином, пропаганда виявилася настільки успішною, що одразу після підписання союзного договору почала втілюватися програма ленінської партії, зорієнтована на процеси уніфікації всіх радянських республік, та перетворення вільної федерації на унітарну за своїм типом державу.

Згідно з укладеною угодою, було створено загальносоюзний Наркомат закордонних справ. При цьому передбачалося введення до складу колегії НКЗС СРСР представника від України і створення на території УСРР інституту уповноваженого НКЗС. Український посланець мав "представляти Україну в усіх зовнішніх зносинах Союзу". Уповноважений НКЗС СРСР подавав урядові УСРР та окремим відомствам висновки з питапь зовнішньої політики й мав своїх повірених у Києві й Одесі (столицею УСРР тоді був Харків). Входив цей уповноважений до складу уряду УСРР з правом дорадчого голосу. В державах, де Україна мала особливі інтереси, до складу представництв чи місії або до їхнього керівництва мав бути в обов'язковому порядку залучений представник України. Внаслідок цього українські представники були призначені представниками СРСР в Англії й Австрії, а в Німеччині, Польщі, Чехословаччині та інших країнах — радниками представництв.

Зовнішня пристойність була збережена і в тому, що 13 липня 1923 р. голова уряду УСРР надіслав представникам Німеччини, Польщі, Чехословаччини в Харкові, а також Австрії, Італії та інших країн у Москві ноти, в яких повідомлялося, що Україна передала союзному урядові право захисту своїх зовнішньополітичних інтересів. Через 10 днів Чичерін вручив усім іноземним представникам ноти, якими підтверджував, що віднині "на НКЗС СРСР покладено ведення від імені Союзу всіх його міжнародних відносин".

Входження України до складу СРСР ЗО грудня 1922 р. призвело до досить швидкої втрати суверенітету, що було зафіксовано у нотах уряду УСРР від 16 червня 1923 р. та Наркомату закордонних справ СРСР від 21 липня того ж року про передачу всіх повноважень у проведенні зовнішньої політики союзному урядові. Аналогічні процеси тривали і в галузі зовнішньоекономічної (зовнішньоторговельної) діяльності уряду УСРР.

Новостворена "демократична радянська федерація" доволі швидко трансформувалася на унітарну державу, а згодом на імперію, тільки радянську. Сталін усе ж таки втілив свою "автономізацію" під пристойним прикриттям фсдсраїцї. Те, що теоретично було таким привабливим, практично спричинило незабаром повну централізацію, абсолютизацію Союзом усіх, насамперед дипломатичних, прерогатив. Не лише Україна втратила зовнішньополітичні прерогативи, встигнувши за попередні роки укласти 48 власних угод. І за яке б велике досягнення це колись не видавали, з позицій сьогодення, інакше як великою втратою України можливості здійснювати самостійну зовнішню політику, це не назвеш. На підтвердження цього історія дала чимало вагомих доказів. Утворення стало вершиною теоретичних принципів будівництва нового демократичного суспільства більшовицького взірця, в який повірили й політичні діячі радянської України. Національно-патріотичні сили не покладали протягом десятиліть сподівання на відродження національної самостійної української держави, докладаючи до цієї справи максимум зусиль. Водночас припинення активної зовнішньополітичної діяльності України як держави на міжнародній арені не означало вирішення "українського питання", яке й надалі залишалося у центрі уваги європейської політики й неодноразово виринало на міжнародних форумах.