Підсумок

Власність — Не лише юридична, а й економічна категорія Власність — Ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням Власність — Це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства

Власність — В економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві

Взаємозв'язок між категоріями такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.. Ця система включає в себе такі групи відносин: відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів; відносини господарського використання майна; економічні форми реалізації відносин власності.. Економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту.

Приватна власність — Характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці.

Стаття 2 Закону України "Про власність" — "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Матеріальні блага — Предмети природи або продукти людської праці

Суспільній власності — Притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту.

Тема 3: Товарне виробництво. Вартість. Інфляція. План.

1. Суть та умови виникнення товарного виробництва.

а) натуральне виробництво;

б) товарне виробництво;

в) безпосереднє суспільне виробництво;

2. Товар і його властивості.

3. Теорії вартості.

4. Закон вартості, його функції і дія.

5. Причини, суть та види інфляції

6. Наслідки та антиінфляційна політика.

Економічні терміни та категорії: натуральне виробництво, товарне виробництво, економічне відокремлення виробників, суспільний поділ праці, товар, праця, вартість.

––1—

Взаємодія людини з природою в процесі праці відбувається з моменту виникнення людства, в усіх суспільно – економічних формаціях. В одних основною метою виробництва є задоволення власних потреб, в інших – збагачення, отримання максимального прибутку. Це означає, що суспільне виробництво має різні форми свого вияву. Серед них виділяють три основні форми: натуральну, товарну і безпосередню суспільну. Відповідно розрізняють натуральне, товарне та безпосередньо суспільне виробництво.

а) Історично першим типом суспільного виробництва було натуральне виробництво в якому виготовлення продуктів праці здійснювалося для власного споживання, для задоволення внутрішніх потреб.

Характерними рисами натурального господарства є економічна замкнутість, універсальний характер робочої сили, низький рівень спеціалізації і продуктивності праці, консерватизм. Йому відповідають такі технологічні способи виробництва, які здійснюються за допомогою примітивних знарядь праці та методів обробки матеріалів. Типовою формою натурального виробництва в наших умовах є багатогалузеве особисте підсобне господарство селян.

б) Пізнішою формою суспільного виробництва є товарне виробництво. Товарне виробництво – це така форма суспільного виробництва, коли продукти виробляються не для власного споживання виробника, а для продажу через купівлю – продаж.

Матеріальною основою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці. Він зумовлюється дією закону економії робочого часу і веде до підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів.

Характерними рисами товарного господарства є: 1) суспільний поділ праці; 2) спеціалізація виробництва; 3) приватна власність на засоби виробництва; 4) свобода вибору ресурсів, засобів і цілей виробництва; 5) конкуренція; 6) встановлення економічних зв’язків між виробниками шляхом обміну.

Існують три форми товарного виробництва:

1. Просте товарне виробництво. Характеризується низьким рівнем СПП; функціонуванням індивідуальної робочої сили; приватна власність; мало відчутна конкуренція товаровиробників; стихійність.

2. Капіталістичне товарне виробництво. Йому притаманні такі риси – розвинутий СПП; функціонування колективної робочої сили; приватно – підприємницька та колективно - кооперативна форма власності; жорстока конкуренція та стихійність; кризи перевиробництва.

3. Соціальне ринкове господарство. Характерними рисами цієї форми є досить розвинутий поділ праці, поступове формування сукупної суспільної робочої сили, соціальний захист товаровиробників і всього населення, відсутність глибоких економічних криз.

Таким чином СПП є необхідною умовою і матеріальною основою будь – якого товарного виробництва, а відособлене привласнення благ та послуг виступає його корінною причиною.

в) Безпосередньо суспільне виробництво – це безтоварне планомірне, високоорганізоване виробництво продуктів і послуг, яке виникає на вищих ступенях еволюції капіталізму.

Характерними рисами його є те, що воно розвивається на основі одиничного поділу праці в межах окремих гігантських компаній, національних держав, так і в межах міжнародного масштабу (інтернаціоналізація одиничного поділу праці).

Таким чином найпростішим елементом товарного виробництва, його клітиною являється товар.

–2–

Товар – це продукт праці, що задовольняє певну потребу людини і виготовлений для обміну. Кожен товар має дві основні сторони: споживну вартість і вартість (цінність).

Споживна вартість пов’язана передусім із здатністю товару задовольняти певну потребу окремої людини, колективу або суспільства. Потреби можуть бути особистими, виробничими, екологічними. Щоб виконати цю функцію, будь-який товар або послуга повинні мати певні властивості. Таким чином споживна вартість – це певна річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби. Щоб задовольнити ці потреби, конкретна річ або послуга повинна мати мінову вартість – тобто здатність товару обмінюватися на інші товари у певних кількісних пропорціях. Спільним у всіх товарів і послуг, що обмінюються на інші є втілена в них праця. Споживну вартість створює конкретна праця, тобто корисна праця, яка витрачається в особливій доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці. Сукупність багатьох якісно різних корисних видів праці становить суспільний поділ праці.

Вартість є другою важливою стороною товару, яка має два основних аспекти: а) якісний аспект вартості – це техніко – економічні відносини між людьми, які в умовах суспільного поділу праці спільно виробляють товари, та відносини власності, що виникають між товаровиробниками при обміні цих товарів; б) кількісний аспект вартості – це вираження величини втіленої у товарі суспільної праці товаровиробника та суспільної корисності цього товару. Вартість товару створює абстрактна праця, тобто праця товаровиробника, що характеризується затратою робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, створює вартість і є специфічною формою праці за умов товарного виробництва. На вартість товару впливають багато факторів серед яких: продуктивність праці – це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу; інтенсивність праці – це затрати праці за одиницю часу. Таким чином величина вартості товару перебуває в обернено пропорційній залежності від продуктивності праці і прямо пропорційній залежності від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар може бути простою – та яка не потребує попередньої освіти і кваліфікації, та складною – це праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що передбачає потребу у здобутті освіти.

–3–

Вартість і ціна - одні з найбільш складних економічних категорій, вивченню яких були присвячені наукові праці і дослідження цілих шкіл і течій в економічній науці. Їх різний підхід у трактуванні суті вартості та ціни знайшов своє відображення в теоріях вартості, що сформувалися в ході розвитку економічної науки

Теорії вартості та їх різновиди:

1. Трудова теорія вартості – виникла у XVIII ст., основоположниками якої були В.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, К.Маркс. Виходили з того, що субстанція і величина вартості, як основи ціни, визначається затратами праці на виробництво товарів. Праця є єдиним загальним мірилом вартості.

2. Теорія витрат виробництва – виникла у XVIII ст., основоположником став Ф.Кене, який вважав, що величина вартості товару залежить від цін на окремі елементи витрат (паливо, сировина, матеріали, робоча сила).

3. Теорія трьох факторів виробництва – виникла у першій половині XIX ст., основоположниками були Ж.Б.Сей, Ф.Бастіат. Трактували формування вартості в процесі виробництва, як суму затрат трьох основних факторів: праці, капіталу, землі.

4. Теорія граничної корисності – виникла в 70-их роках XIX ст., основоположниками були К.Менгер, Ф.Візер, Е.Бем-Баверк. Тут вартість розглядалась як суб’єктивна категорія, результат оцінки індивідуумом споживних благ залежно від інтенсивності потреб і рідкісності блага. Така суб’єктивна оцінка визначалася у вигляді граничної корисності, тобто корисності останньої одиниці товару, яка задовольняла цю потребу.

–4–

Закон вартості –загальний економічний закон (діє у деяких суспільних способах виробництва), який виражає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між суспільно необхідною працею і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.

Сутність цього закону розкривається у таких його основних рисах:

1. Закон вартості виражає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом. Тут він діє у сфері безпосереднього виробництва.

2. Закон вартості виражає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості затраченої на них суспільно необхідної праці. У цьому випадку він діє як закон у сфері обміну.

3. Наявність сталих зв’язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, при якій здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. Тут закон діє у нерозривній єдності сфер безпосереднього виробництва й обміну.

4. Наявність сталого зв’язку між попитом і пропозицією. Тут закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.

5. Виражає внутрішньо необхідні зв’язки між працею виробника товарів у минулому і теперішніми умовами виробництва.

6. Закон вартості виражає внутрішньо необхідні і сталі зв’язки між вартістю і цінами товарів.

Закон вартості виконує такі основні функції:

1. Стихійного регулятора пропорцій товарного виробництва у поєднанні з іншими економічними законами;

2. Рушійної сили стихійного розвитку продуктивних сил;

3. Основи диференціації товаровиробників.

5

Інфляція – знецінення грошей в результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів та послуг, тобто недотримання вимог закону грошового обігу.

Інфляція зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу національної валюти, перерозподіл частки національного багатства на користь підприємств – монополістів, держави, тіньової економіки та мафіозних структур.

Явище інфляції відоме приблизно з IV – III до нашої ери, тобто з моменту, коли грошовим товаром у світі утверджувалося срібло. Причиною знецінення була втрата довіри до монет, в яких при карбуванні закладалося менше металу порівняно з офіційно встановленою кількістю. Але постійного та загального характеру інфляція набуває на рубежі ХІХ – ХХ ст. разом з невпинним розвитком та поглибленням ринкових відносин в суспільстві. Сучасна інфляція має багатофакторний характер. Основними її причинами є:

1) диспропорції між основними сферами народного господарства (між попитом і пропозицією , доходами і витратами держави тощо ) і насамперед глибока деформація між групою „А” і групою „Б”.

2) Монополістичні тенденції в економіці, які через механізм ціноутворення призводять до необґрунтованого підвищення цін на товари і послуги;

3) Надмірні воєнні витрати;

4) Зростання дефіциту державного бюджету, однією з вагомих причин якою є непропорційний ріст соціальних витрат ( на виплату пенсій , стипендій , допомоги безробітнім тощо) . Разом з надмірним воєнними витратами це призводить до зростання внутрішнього боргу і випуску в обіг зайвої маси грошей ;

5) Необґрунтоване підвищення заробітної плати, при якому темпи зростання перевищують темпи розвитку продуктивності праці ;

6) Крах золотого стандарту, що зумовлює відсутність обміну банкнот на золото;

7) Дотації держави нерентабельним галузям і підприємствам , великий обсяг незавершеного будівництва;

8) Надмірна кредитна емісія;

9) Наявність маси посередників між виробниками і споживачами, кожен з яких підвищує ціни на товари і послуги.

Крім названих внутрішніх причин, існують і зовнішні. До них належать: необґрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валюти; швидкий ріст цін на імпортні товари та послуги; пострадянський синдром.

Так, протягом лише 1992 року ціни на нафтопродукти, які закуповує Україна зросли приблизно у 300 разів.

——

Методологічним ключем до аналізу видів інфляції є теорія грошей, яка передбачає багатогранність підходу при визначені основних форм інфляції. Залежно від темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію. Повзуча інфляція – така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад 5%) і проявляється у постійному зростанню цін. За повзучої інфляції безгосподарність та марнотратство, некомпетентність та економічна неграмотність керівництва країни покриваються за рахунок народу. Повзуча інфляція не спричиняє швидкоплинних і виразних негативних явищ в економічному житті. Водночас вона здатна виступати дійовим фактором збалансування грошово – фінансових та матеріально – речових ресурсів, прискорення технічного переозброєння виробництва, стимулює товаровиробників постійно дбати про зниження матеріалоємності і затрат живої праці. Проте вказані переваги повзучої інфляції можна досягти лише в умовах вільного ринку, конкуренції і підтримання рівноваги попиту – пропозиції. Галопуюча інфляція – це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя і викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване (10 – 100%).

Гіперінфляція – надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що як правило, веде до економічного паралічу, провокування гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На перший план діяльності уряду висувається емісійна інфляція, потужність друкарського верстата (50% і більше на місяць). Міжнародний валютний фонд допускає 40% рівень інфляції і 2% рівень дефіциту держбюджету протягом року. В Україні ціни в 1993 році зростали щомісяця в середньому на 170%, що свідчило про супер – гіперінфляцію. Так за 1992 – 1993 р.р. ціни в Україні зросли в 2569 разів. За 1992-1995 р.р. споживчі ціни зросли у 80000 разів, а грошові доходи населення лише у 26,7 тисяч разів. Теорією грошей допускається і більш вузька класифікація факторних форм інфляції. Йдеться про виділення групи інфляційних форм, розвиток яких зумовлений монетарним фактором, та інфляційні форми, що розвиваються під впливом немонетарних чинників. У першому випадку це, як правило, інфляція попиту, а у другому – інфляція витрат.

Інфляція попиту характеризується тим, що суспільство прагне витрачати більше, ніж це дозволяють виробничі потужності економіки. Виробничий сектор не в змозі відповісти на підвищений попит збільшення реального об’єму продукції, що призводить до підвищення цін на товари.

Інфляція також може виникнути в результаті змін витрат. Це інфляція витрат. Її головна причина – це збільшення номінальної заробітної плати та підвищення цін на сировину та енергію.

Інфляція в Україні – результат всієї сукупності складних соціально – економічних процесів, які склалися після розпаду СРСР.

6

Розгляд питань соціально – економічних наслідків інфляції є центральним в даній темі і передбачає перш за все, розгляд тих глибоких соціально - економічних наслідків, до яких призводить інфляція, а саме її крайня форма – гіперінфляція. Отже, наслідки впливу гіперінфляції на макроекономічні процеси в цілому є завжди і у всіх аспектах деструктивними. Необхідно звернути увагу на такі соціально – економічні наслідки інфляції:

1. Гіперінфляція призводить до розбалансування економічної рівноваги, порушення структури виробництва, підриває стимули довгострокових інвестицій, стримує процес нагромадження;

2. Відбувається перелив капіталу із сфери виробництва у сферу обігу, де більш швидкими темпами збільшується його кругообіг. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, яки прискорює деструктивні процеси в економіці;

3. Знижуючи реальні доходи широких верств населення інфляція звужує ємність внутрішнього ринку, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, тіньовий бізнес;

4. Гіперінфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів, що розвивається в наслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до державної скарбниці та одночасного зростання видаткової частини бюджету;

5. В умовах гіперінфляції відбувається натуралізація обміну. Гроші втрачають здатність виконувати функції міри вартості та засобу накопичення. За цих умов здійснюється стихійний перехід до бартерних операцій;

6. Розвиток гіперінфляції ослаблює зовнішньоекономічні позиції країни, зменшує її конкурентні позиції на світовому ринку, призводить до падіння валютного курсу національних грошей, знецінення їх;

7. В ході посилення інфляційного процесу загострюється дефіцит платіжного балансу, який викликає порушення зовнішньоекономічних пропорцій;

8. Політичні наслідки гіперінфляції, загострення соціальних конфліктів. Гіперінфляція, як правило призводить до урядових криз, згортання демократії, встановлення тоталітарних режимів. У зв’язку з цими процесами зростає значимість активної антиінфляційної політики, яка має займати чільне місце в політиці уряду та центральних банків будь-якої країни.

Ключова роль в процесі боротьби з гіперінфляцією та пошуку ефективних методів стабілізації грошового обігу належить державі, з боку якої можуть застосовуватися слідуючи засоби стабілізації:

1. Загальне підвищення народногосподарської ефективності;

2. Прискорення НТР;

3. Вдосконалення структури відтворення;

4. Розумна інвестиційна політика;

5. Конверсія військового виробництва;

6. Скорочення чисельності управлінського персоналу, вдосконалення його роботи;

7. Раціоналізація зовнішньоторгових та зовнішньоекономічних відносин;

8. Проведення фінансово – кредитної реформи;

9. Суворий контроль за виплатою коштів;

10. Продумана податкова політика;

11. Обмеження масштабів діяльності „тіньової економіки”;

12. Створення сприятливого клімату для середнього та малого бізнесу.

Проведення антиінфляційної політики з боку держави передбачає і застосування суто монетарних методів стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три з них:

1) Нуліфікація (лат. Nulificatio – знищення) означає такий різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності суперінфляція. Він мав місце під час проведення грошової реформи 1922 – 1924 р.р. в колишньому СРСР коли один новий карбованець обмінювався на 50 млрд. старих, під час проведення грошової реформи 1996 року в незалежній Україні коли обмінний курс складав за 1 гривню – 100000 купонокарбованців.

2) Ревалоризація – це повернення попередньої купівельної сили грошовим знакам. Для цього з обігу вилучаються зайві гроші. Цей метод застосовується за незначної інфляції.

3) Девальвація – означає зниження обмінного курсу (ціни) валюти порівняно з іноземною. Протягом 1991 – 1994 років радянський карбованець був декілька разів девальвований, внаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара на кінець 1991 року становив близько 100 карбованців, а у березні 1995 року – понад 5000 карбованців. В Україні курс купона до долара з жовтня 1992 року по лютий 1995 року знизився з 340 до 150 тисяч карбованців, тобто більше ніж в 440 разів.