4. Практична (виконавська) діяльність (Спів. Гра на музичних інструментах. Музично-ритмічна діяльність)

Спів:

• Точне інтонування звуків мелодій.

• Оволодіння вокально-хоровими навичками (звукоутворення, дикція, дихання), навичками співу в ансамблі.

• Виконання вокальних вправ, народних та дитячих пісень з інструментальним супроводом та без нього.

Активне пізнання музики школярами в процесі вокально-хорової роботи (з матеріалів для вчителів).

Виховання дитини основане по принципу всебічного гармонійного розвитку його особистості.

Звідси і завдання вчителя – сприяти всемірному розвитку його здібностей, озброїти їх всесторонніми знаннями для ініціативної, творчої діяльності на любому поприщі науки, техніки, мистецтва.

Спів, слухання музики, музична грамота ввійшли як обов’язкові компоненти музичного виховання дітей в програмі по музиці.

Основою музичної роботи з учнями є хоровий спів. Він займає особливе місце по своєму значенню, як живий і творчий процес відтворення можливостей музично-художніх образів. Ніяка інша форма занять не викликає такої активності і підйому в учнів як хоровий спів. В силу цього хоровий спів в школі повинен займати велике місце в загально-виховній роботі, сприяючи завданню виховання через дію художніх образів.

Тут треба відмітити, що цей спів буде тим досконалішим, чим вище буде загальнокультурний музичний рівень учнів, їх художній смак і музичність, а також чим вищим буде розвиток їх слухових навилків і чим краще вони оволодіють музичною грамотою. Ці завдання здійснюються під впливом вивчення музичної літератури і музичної грамоти на основі хорового співу.

З другої сторони необхідно забезпечити високий рівень вокальної і хорової культури учнів і її бази – співочих навичок. Без яких хоровий спів дійового значення мати не може.

Оволодіння співочими навичками являється результатом благотворної роботи вчителя; завдання його – підпорядкувати і виховати вокальні можливості учнів. До співацьких навилків учнів відносяться:

• правильне звукоутворення,

• дихання,

• дикція,

• серійність,

• ритмічність,

• виразність.

Співацькі навички взаємодоповнюючі. Музичний ріст можливий при умові рівномірного засвоєння всіх вищесказаних навилків, не допускаючи роботи і засвоєння над яким-небудь одним навилком. Кажучи про хоровий спів, можна сказати, що ті самі цілі, які ставить музика загалом, ставить собі і хоровий спів, але в нього є специфічні особливості: хоровий спів є виконання, тобто акт відтворення музики, це відтворення має колективний характер. Ці особливості ведуть за собою і подальше: раз хоровий спів являється колективним виконанням, необхідно дати учням навички організованого колективного співу. Діти повинні звикнути співати природно чистим звуком, без крику, розбиратись в висоті звука, а також навчитись на практиці відрізняти великі частини пісні – музичні фрази. Актуальним є питання: що і як необхідно дати дитині через хорову роботу за час його перебування в школі? Перш за все важливо дати загальне музичне виконання (вміння сприймати музичний твір в цілому), потім – вміння відтворювати голосом ряд пісень, навчити користуватись голосовим апаратом, дикцією, диханням, при чому все це дається на художніх образах.

І тому всі вокальні навички невідривно зв’язані з роботою над самою піснею, тісно зв’язані з методикою розучування пісні.

Хоровий спів, як любий другий вид мистецтва має величезне значення в розвитку дитини.

Вокально-хорова робота має свою специфіку. Вона обумовлена перш за все тим, що дитячий організм на відміну від дорослого знаходиться в постійному розвитку і змінюється. Практикою доведено, що спів в дитячому віці не тільки не шкідливо, а і корисно. Мова йде про своєрідність співу, правильному в вокальному відношенні, що можливо при виконанні окремих принципів. Спів сприяє розвитку голосових зв’язок, дихального і артикуляційного апаратів. Правильно проводячи спів зміцнює здоров’я дитини.

Якщо хоровий спів буде без попередньої підготовки, без технічних навилків, то такий спів принесе дітям тільки шкоду.

Тому вокально-хоровий спів повинен проводитись на основі загально дидактичних і спеціальних принципах навчання. Ведучими серед цих принципів являються: принцип виховального навчання, науковості, зв’язку з життям.

В процесі вокального навчання учнів вони не тільки набувають знання про співацьке голосоутворення – в них формується, вдосконалюється вокально-технічні, художні навички, розвивається голос, музично-естетичний смак.

Таким чином, в процесі вокального навчання проходить ставлення особистості. Принцип навчання дуже важливий для загального виховання, ціллю якого є всебічний розвиток особистості.

Важливо знати, яким являється правильний звук, і вміти його відтворити, при цьому знаючи що треба зробити для потрібного звучання. На принцип науковості спирається принцип його посильної важливості.

Без знання процесу голосоутворення, без чіткого представлення рівня музичного, вокально-технічного розвитку учня неможливо опре ділити. Що для нього під-силу в кожен період навчання. Підвищення рівня забезпечується строгим дотриманням правила поступового укладення вокально-технічних навичок.

Особистість кожного учня індивідуальна: у кожного свій психологічний склад, характер, вольові якості, в тій чи іншій мірі музичні здібності. Загальне положення про індивідуальний підхід до учня набуває важливого значення при індивідуальному вокальному навчанні. Крім всього, в класі на передній план виходить необхідність врахування особливостей звучання голосу кожного учня, які обумовлені особливості будови його голосового апарата.

Виразність вокального співу залежить від “технології” голосоутворення, тобто вокально-технічних навичок: володіння диханням, опорою звука, атакою, роботою артикуляційного апарата. Так для виразного виконання музичної фрази необхідно володіння диханням, динамікою звука; для передачі емоційного змісту музичної фрази, вимагається створення відповідного тембру звучання, яке створюється при допомозі атаки (м’якої в ліричному творі, твердої в марші і т.д.), дихання. Таким чином стає очевидним єдність художніх і технічних навичках в співі.

Спів являється практичним видом діяльності. Вокальне навчання в значній мірі зводиться до формування, вдосконалювання практичних навилків. Тому в методиці вокального навчання в основному використовуються такі загально дидактичні методи, як ілюстративні і репродуктивні. Евристичний і дослідницький методи вводяться на більш пізніх етапах вокального навчання, при і після засвоєння технічних навичок, при їх удосконаленні.

Пояснювально-ілюстративний метод полягає в зверненні педагогом інформації про співацький звук і звукоутворення. Він включає в себе традиційні методи: пояснення з допомогою усного слова і демонстрацію вокального звучання і способів роботи голосового апарата.

Демонстрація звуку і правильного руху окремих органів голосового апарату, сприйняття звуку відбувається через голосові органи і в результаті намічається зв’язок між слухом і голосом. Оскільки показ звука діє на органи чуття (слух і зір) його використання обов’язково здійснюється з властивістю людини до копіювання. А копіювання є самим коротким шляхом при засвоєнні рухових і особливо речових і вокальних навичок в школі.

Тому показ голосом дозволяє вести вокальне навчання нормальним шляхом.

ВОКАЛЬНО-ХОРОВЕ ВИХОВАННЯ У ПОЧАТКОВИХ КЛАСАХ

Одне з важливих завдань, які вирішує урок музики в загальноосвіт­ній школі - навчити дітей співати. Значення хорового співу в школі ве­лике. Колективна форма хорового виконавства має величезні можливості. Це і розвиток музичних здібностей, і формування вокально-хорових на­вичок, і підготовка справжніх любителів музики, виховання найкращих людських якостей. Спів благотворно впливає на фізичний стан людини: він не тільки дає насолоду тому, хто співає, а й розвиває його слух, вдосконалює дихальну систему, а вона тісно пов’язана з серцево-судин­ною системою. Тому, мимоволі займаючись дихальною гімнастикою, співак зміцнює своє здоров’я.

Першочергове завдання хорового співу - навчити співати кожного зокрема і колектив класу в цілому. В цьому важливу роль відіграє май­стерність вчителя музики, його творча манера виконання, чутливість в образному розкритті змісту твору. Вчитель мусить пам’ятати, що закла­дає основи хорової культури майбутніх поколінь, культури українського народу, яка має глибокі національні традиції, а тому хоровому співу в школі відводиться основне місці/ в загальноосвітній школі; , як до­ступній формі активної музичної діяльності.

Хор - це організований колектив співаків, що володіє необхідними вокально-хоровими навичками, технічними і художньо-виразними засо­бами і глибоко передає зміст твору, що виконується. У системі різно­манітних хорових колективів щільне місце займають дитячі хори. Вони складаються зі школярів певного віку, які можуть співати в один-чотири голоси. Які б не були ці хори за складом, принципи їх організації і завдання, що стоять перед ними, мають чимало спільного. Всі вони насамперед вирішують завдання музично-художнього і морального виховання учнів, справляють виключний вплив на формування особистості ди­тини. Цьому сприяє той факт, що в хоровому мистецтві поєднуються музи­ка і слово. Музика, окрилена поезією, глибше впливає на психіку дити­ни, на її художній розвиток, уяву і чуйність.

Процес засвоєння хорового твору завжди пов’язаний з уважною роботою, спрямованою на переборення художньо-виконавських чи технічних труднощів, а тому виховує в дітях працелюбність, змушує їх підкоряти свої особисті інтереси колективним.

Згідно з програмою учні початкових класів мають оволодіти основ­ними вокально-хоровими навичками: набути правильної співацької поста­ви, вміти користуватися диханням, легким, округлим звуком, працювати над чіткістю дикції, співати всім класом в унісон чисто і злагоджено. Ці навички засвоюються комплексно, кожна з них вдосконалюється пара­лельно з іншими під час розучування пісень і вокальних вправ.

Для отримання хороших результатів у вихованні вокально-хорових навичок чимале значення має створення загальних умов успішного їх формування, знання непослідовності цього процесу. Прищеплюючи певну на­вичку або групу навичок, треба починати з того, щоб учні усвідомили, зрозуміли те, що їм треба робити, тобто усвідомили зміст завдання І засіб виконання дії. Ця умова вимагає вмілого, гармонійного поєднання пояснень і практичного показу. Залежно від віку і підготовки учнів змінюватиметься зміст і форма пояснень, співвідношення пояснення і по­казу. Пояснення будь-якого завдання дітям молодшого шкільного віку здебільшого спиратиметься або на аналіз того, що діти чують і бачать, або на доступні для них образні аналогії.

Голосовий апарат людини являє собою складну систему, її основними частинами є органи дихання - легені з дихальними шляхами і дихаль­ними м’язами, гортань з голосовими зв’язками, де зароджується звук, артикуляційний апарат, сукупність резонаторів. Усі частини голосового апарату перебувають у безпосередньому зв’язку і взаємозалежності. Правильне положення рота, язика, піднебінної завіски, маленького язичка, горла, голосових зв’язок, злагоджена робота діафрагми, черевного преса є основою правильного звукоутворення і художнього співу. Під час співацького процесу всі частини голосового апарату працюють, як єдине ціле. Діяльність голосового апарату підпорядкована регулюючому впливу кори головного мозку, центральної нервової системи. Отже, для того щоб навчитися правильно співати, необхідно навчитися підсвідомо володіти своїм голосовим апаратом.

Дитячий голосовий апарат (7-13 років) відрізняється від дорослого передусім величиною і формою.-Він знаходиться в стані безперервного зростання й розвитку. Кожному вчителю, що працює з дітьми, треба знати, як побудований голосовий апарат.

Ознайомимося з основними поняттями.

АНАТОМОФІЗІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІВ ГОЛОСОВОГО АПАРАТУ

Порожнина носа. Ніс є початком дихальних органів і складається з зовнішнього носа, носової порожнини із придатковими порожнинами. Зовнішній ніс складається з кістково-хрящового скелету і м'яких частин. Носова порожнина ділиться носовою перегородкою на дві половини. На внутрішній поверхні бічної стінки порожнини носа є три раковини -нижня, середня і верхня, під кожною з них є носовий хід, куди відкриваються вузькі ходи придаткових пазух носа. Ззаду ніс з'єднується за допомогою хоан із носоглоткою. Уся порожнина носа вкрита слизовою оболонкою. Верхня частина порожнини носа є нюховою частиною, тут нюховий нерв закінчується кінцевими гілочками. Вся нижня частина носової порожнини з дихальною.

Головною частиною слизової оболонки дихальної частини є наявність венозної сітки в підслизовому шарі, яка утворює кавернозну тканину. Ця тканина під впливом, температурних, хімічних або психічних дій може раптово набухати, закладати ніс і так само, швидко спадати.

Біля входу в ніс є ціла сітка кровоносних судин на носовій перегородці, які легко травмуються і схильні до кровотеч, - це так, звана кровоточива зона носової перегородки. Носова порожнина має ряд придаткових порожнин, розміщених у кістках і заповнених повітрям. У лобових кістках знаходяться лобні пазухи, у верхній щелепі – верхньо-щелепові або гайморові пазухи, в основній кістці - основні пазухи і в ґратчастій кістці – ґратчасті клітини. Внутрішня поверхня всіх придаткова пазух покрита слизовою оболонкою, що є продовженням слизової оболонки носа. Під час захворювання носа запальний процес поширитися на слизову оболонку придаткових пазух, викликаючи гайморит, фронтит тощо.

Носова порожнина виконує дихальну, охоронну, нюхальну, резонаторну і мімічну функції. Дихання носом надзвичайно корисне для охорони організму людини від захворювань, Важко переоцінити значення носової порожнини і в голосоутворенні. Наявність патологічних змін у носі й придаткових порожнинах негативно позначаться на розвитку співака.

Глотка. Це частина травної трубки, що з'єднує ротову порожнину зі стравоходом. Одночас вона є і дихальною, що з'єднує порожннну носа з гортанню.

Глотка складається з трьох частин: носоглотки, ротоглотки і гортаноглотки. Носоглотка - це верхня частина глотки. Вона обмежена зверху основою черепа, ззаду хребтом, спереду поєднується з по-рожниною носа двома отворами - хоанами. У носоглотці міститься носо-глотковий мигдалик, який, розростаючись, утворює аденоїди, що часто трапляється у дітей. Коли аденоїди стають великими, то утруднюють проходження повітря. В цьому разі дитина дихає ротом, що негативно позначається на здоров'ї. Порушується її розвиток, погано впливаючи на голосову функцію. Носоглотка через євстахієві труби поєднується з порожниною вуха.

Роторлотка - середня частина глотки. Вона міститься за піднебінними дужками і поєднується з порожниною рота за допомогою зіва. Зів обмежений зверху м'яким піднебінням, знизу - коренем язика, а з боків - піднебінній дужками. Є дві пари піднебінних дужок - передні й задні. Під ними розміщені піднебінні мигдалики або гланди, що являють собою скупчення лімфоїдної тканини. Вона має охоронну функцію, продукуючи лімфоцити. Коли організм зазнав впливу інфекції, лімфоцитів виділяється значно більше.

Піднебінні мигдалики /гланди/ можуть виробляти антитіла. Але під час захворювання або при хронічному тонзиліті гланди втрачають цю властивість і з охоронного бар'єру перетворюються у відкриті ворота інфекції, вимагаючи лікування, іноді навіть оперативного втручання.

Рот. Ротова порожнина - це початок травного тракту. Вона служить одночасно органом мови і смаку /язик/, а при утрудненому носовому диханні - органом дихання. Губи закривають ротову порожнину, а підчас мовлення і співу беруть активну участь в артикуляції.

Тверде піднебіння - кісткова стінка, що відділяє порожнину носа від порожнини рота. Форма і розміри твердого піднебіння різні. Воно переходить у м'яке піднебіння, що складається з м'язів і також вкрите слизовою оболонкою.

Язик - масивний м'язовий орган, який, коли рот закритий, займає майже всю ротову порожнину. Передня його частина /кінчик/ підвішена, а задня /корінь/ - фіксована. На корені язика міститься мигдалик. Слизова оболонка нижньої поверхні язика, переходячи на дно порожнини рота, створює на середній лінії складочку - уздечку, яка іноді буває короткою і недостатньо еластичною, що обмежує рух язика /тоді її підрізають/.

Гортань - частина голосового апарату, в якій виникає звук співочого голосу. Вона являє собою коротку трубу, що складається із хрящового скелету, м'язово-зв'язуючого і нервового апаратів.

При спокійному положенні гортань займає рівень від ІV до VІ шийних хребців. Положення гортані не постійне, вона піднімається при ковтанні й видиханні, а опускається при вдиханні.

Гортань рухливо з'єднана з під'язиковою кісткою і підвішена разом з нею до нижньої щелепи і основи черепа. До під'язикової кістки прикріплений корінь язика, завдяки чому гортань пов'язана з рухами язика. Хрящовий кістяк гортані складається з трьох парних і трьох непарних хрящів. Гортань має добре розвинену м'язову систему, що складається із зовнішніх і внутрішніх м'язів.

Гортань має дві справжні й дві несправжні голосові зв'язки /складки/. Справжні голосові зв’язки ззаду прикріплюються до вокальних відростків черпакувастих хрящів, а спереду - до задньої поверхні щитоподібного хряща: Вони мають .складну будову, їх основу становить вокальний м'яз, вкриті вони слизовою оболонкою, мають велику кількість нервових й інших судин. Вільний край голосових зв'язок щільний, складається із з'єднувальної тканини, що нагадує гостре лезо. Вокальний м'яз має особливу будову. Якщо в інших внутрішніх м'язах гортані волокна йдуть паралельно один до одного або віялоподібно, то у вокальному м'язі волокна йдуть у трьох напрямах: поздовжньо, поперечно і косо. Це дає змогу голосовим зв'язкам скорочуватись і коливатися не всією масою, а частинами.

Дитяча гортань значно менша, ніж гортань дорослої людини. Голосові зв'язки в дитини менші в ширину, довжину і товщину.

Сила голосу залежить від амплітуди коливання, яка, в свою чергу, залежить від внутрішньо-трахеального тиску, чим більший тиск, тим сильніший звук. Тембр голосу залежить від якості, форми, відповідного взаєморозміщеня порожнини, які забарвлюють основний звук, що утворюється в гортані. До резонаторів належать: надставна труба, порожнина над справжніми голосовими звя'зками і порожнини, розміщені нижче справжніх голосових зв'язок - підзв'язвовий простір, трахея, бронхи, легені. Тембр залежить від якості й сили складових обертонів звуку. Позитивні якості тембру залежать від уміння співака користуватися своїм голосом, видобувати з нього особливі барви.

Трахея - це повітроносний тракт, який є продовженням гортані і являє собою циліндричну трубку, що складається з 16 – 20 гіалінових. хрящових півкілець. М'якими частинами трахея прилягає до стравоходу. Трахеальні кільця з'єднані між собою за допомогою зв'язок, завдяки чому трахея набуває гнучкості, рухливості й пластичності. Трахся починається на рівні VII шийного хребця і опускається в грудну порожнину, де поділяється на два первинних бронхи - правий і лівий.

Легені. Типи дихання. Грудна клітка вистелена тонкою оболнкою – плеврою. Такою самою оболонкою покрита зовнішня поверхня легень. Між листками плеври утворюється плевральна порожнина з негативним тиском, завдяки чому легені завжди щільно притиснуті до стінок грудної клітки. Як дихальний орган легені не припиняють своєї роботи протягом усього життя людини.

Процес дихання складається з таких фаз: вдихання, видихання і паузи між ними. При розширенні грудної клітки збільшується обсяг легень. Легеневі альвеоли наповнюються повітрям, що потрапляє через дихальні шляхи.

Розрізняють кілька типів дихання: ключичний, реберний /грудний/, діафрагматичний /абдомінальний/, грудинно-черевний та ін. При ключичному типі дихання розширюється верхня частина легень, останні частини залишаються пасивними і вентилюються недостатньо. При грудному типі дихання грудна клітка розширюється в основному вперед і в сторони, активно дихає лише середня частина легень. При діафрагматичнпму типі дихання легені майже не беруть участі при вдиханні. Діафрагма при цьому опускається, а черевна стінка рухається вперед.

Для людини найкращим є грудинно-черевний тип дихання, оскільки він забезпечує нормальну вентиляцію легень в усіх частинах при мінімальних витратах зусиль організмом. Абсолютно чистих типів дихання не спостерігається. Типи дихання залежать від статі, віку, професії, конституціональних особливостей людини.

Перевантажувати легені не слід: треба при вдиханні набирати стільки повітря, скільки необхідно для певної музичної фрази. Навчання співочого дихання треба проводити одночасно з навчанням співів.

Діафрагма - грудинно-черевна перетинка, що відділяє грудну порожнину від черевної. Функції її численні.

Динамічна, дихальна функція. До трьох років основна дихальнафункція належить діафрагмі. Тому в дітей спостерігається бурхливий розвиток діафрагми, її м'язовий апарат функціонально гіпертрофований.При зростанні дитини м'язова частина в діафрагмі зменшується, а сухожильна збільшується.

Пресорна функція. Діафрагма межує з багатьма органами і підчас дихання масажуються сусідні органи і поліпшується їх робота, атакож відток лімфи.

Статична функція. Завдяки рухам діафрагми у грудній і черевній порожнинах регулюється тиск. Діафрагма завдяки своїй значній площі може опускатися вниз і є головним м'язом видихання. Крім діафрагми, до м'язів, що здійснюють видихання, наложать м'язи, що розширюють грудну клітку і піднімають її. Співоче вдихання відбувається за рахунок довільних м'язів-видихателів грудної клітки і черевного преса.

Діафрагма і гладка мускулатура бронхів визначають розміри просвіту повітроносних шляхів і регулюють підзв'язковий тиск. Співацьке дихання – це природне, найбільш правильне і доцільне дихання, яке сприяє кращому використанню вокально-акустичних можливостей голосового апарату в процесі співу. Воно є складним процесом, в якому у внутрішній взаємодії беруть участь усі чинники дихального процесу.

Співацьке дихання забезпечує необхідну силу, рівність, чистоту і тривалість голосу, дає змогу співакові вільно виявити свої творчі можливості. Отже, одним із головних завдань педагога є навчити співака-початківця правильно дихати, внутрішньо "розкріпачити" його. У процесі співу, повітря повинно виходити плавно, рівно і спокійно, а головне - з максимальним використанням усієї його енергії. Дихання необхідно тренувати, розвивати і вдосконалювати.

Нормування дитячого голосу проходить кілька етапів свого розвитку:

1) 5-6 - 9-10 років: молодший домутаційний вік;

2) 9-10 - 12-13 років: старший домутаційний вік;

З) 12-13 - 15-16 років: період мутації, в якому набуваються властивості голосу дорослої людини.

Зазначимо, що в розвитку дитячого голосу велику роль відіграють індивідуальні-відмінності, тому вікові грані можуть дещо змішуватися.

Розвиток гортані з трьох до дванадцяти років, до періоду мутації, проходить поступово. У хлопчиків гортань у мутаційний період збільшується на дві третини, а в дівчаток - наполовину. До 12-13 років довжина голосових зв"язок у хлопчиків дорівнює 13-14 мм, у період мутації довжина їх збільшується на 6-8 мм, а до 25 років досягає 22-25 мм.

У дівчаток у перехідному віці голосові складки ростуть повіль­ніше. У дорослої жінки вони досягають 18-20 мм.

Надто рухливі стінки порожнини рота, що дає їм змогу приймати найрізноманітніші форми, тобто формувати голосні й приголосні звуки. Верхньою стінкою порожнини рота у передній частині є тверде підне­біння, а в задній - м"яке. Воно рухливе, піднімаючись, піднебіння збільшує резонаторну порожнину.

Таким чином, голос дитини проходить кілька етапів розвитку. Во­ни пов"язані з загальним фізичним і нервово-психічним розвитком. У дітей молодшого шкільного віку до 9-10 років голос має чисто ди­тяче звучання. Зростання дитини в цей час проходить плавно, і в І і голосі ще немає суттєвих змін. Звук голосу ніжний, легкий, про нього говорять: "головне звучання", "фальцетне звучання", "високе резону­вання". Ці визначення образні, вони характеризують природне вікове звучання.

ОХОРОНА ДИТЯЧОГО ГОЛОСУ

Керівник дитячого хору завжди повинен пам’ятати, що голосовий апарат молодших школярів вразливий. Кого механізм ще простий за своєю структурою, звук, що зароджується в гортані, виникає при краєвому ко­ливанні голосових зв’язок. Вони змикаються не повністю, між ними в момент виникнення звуку залишається невелика щілина на всю їх довжину. • Нервово-м’язовий розвиток гортані дає змогу здійснювати лише таке зми­кання.

Голос дитини ніжний, невеликий за силою, звучить "високо", тому що забарвлюється у верхньому резонаторі. Надмірне його напруження може призвести до стійкої хрипоти. При нормальному вихованні голос розвивається плавно як у хлопчиків, так і у дівчаток. У їх голосових апаратах немає суттєвої різниці.

У міру зростання дитини механізм роботи голосового апарату змі­нюється. У гортані розвивається важливий м"яз - голосовий, її будова поступово ускладнюється і до 12-13 років вона починає керувати всією роботою голосових зв’язок, які набувають пружності.

Так, при нормальному вокальному співі коливання голо­сових зв’язок завжди рівномірне; під час утворення звуку помітна велика рухливість м’якого піднебіння, маленький язичок швидко підніма­ється вгору, від чого збільшуються резонаторні мінливості; вдихання спокійне, без перевантаження й напруження - це дає змогу співакові плавно видихати і досягти рівного звуку.

Керівник хору чи вчитель не бачить всіх деталей роботи голосо­вого "механізму", але про її правильність можна, зробити висновок за характером звучання. Тут йому на допомогу, приходить "вокальний слух". Слухаючи співацький звук, оцінюючи його якість, ми ніби ба­чимо роботу голосових органів і свідомо керуємо нею.

Який співацький звук повинен служити зразком при цьому? Звук, нормально сформований, завжди активний, емоційний, вільний і легкий, без найменшого форсування. Якості співацького звуку, що нормально розвивається, - дзвінкість, легкість, політність (тобто при правиль­ному звучанні голосу звук ніби летить вдаль).

При голосному співі порушується закономірна, скоординована робота співацького "механізму": дихання робиться судорожним, м’яке під­небіння - пасивним. Голосовим зв’язкам гортані важко опиратися вели­кому напору повітря при видиханні, вони втрачають пружність і рівно­мірність коливань.

У процесі навчання співу вчитель вирішує багато завдань, пов’язаних з розвитком голосу учнів і набуттям вокально-хорових навичок і вмінь, необхідних для художнього, виразного виконання. Оволодіння вокальними вміннями і навичками в хоровому співі - засіб художньої передачі змісту, музичного образу твору. Тому вихідним положенням, що визначає завдання в володінні вокально-хоровими навичками є ху­дожність, змістовність, емоційна ,спрямованість навчального матеріалу. Вироблення у дітей вокально-хорових навичок проходить у певному порядку і послідовності з поступовим ускладненням завдань: на почат­ковому етані занять вокально-хорові навички виховуються в їх елемен­тарному вигляді, у процесі подальшої роботи співацькі навички посту­пово розвиваються і вдосконалюються.

ВОКАЛЬНО-ХОРОВІ НАВИЧКИ

Вокальні навички - це комплекс автоматизованих дій різних час­тин голосо-дихального апарату, які відбуваються під час співу і підкоряються волі співака. Вокальні навички можна умовно поділити на навички дихання, володіння звуком і словом у співі.

Усі ці аспекти вокальної техніки тісно пов’язані одна з одною, впливають одна на одну. Володіння звуком складається з таких компо­нентів, як звукоутворення правильне використання резонаторів, чисте інтонування, згладжування регістрів, атака звуку, звуковедення, воло­діння динамікою, рухливість у співі та ін. Така деталізація має не лише суто теоретичне, а й практичне значення.

Ансамблево-хорові навички - це навички узгодженого співу в ко­лективі. Інтонаційна узгодженість - стрій, узгодженість сили звучан­ня, метру і ритму, темпу й тембру.

Вокальні й ансамблево-хорові навички тісно пов’язані між собою; так, без правильного інтонування кожного учасника хору не може бути загального строю, без вільного звукоутворення - ансамблю тощо. Вокально-хорові навички прищеплюються в процесі вивчення пісенно-хорового репертуару, що поступово ускладнюється, а також за допомогою спеціальних вокально-хорових вправ.

Співоча постава. З самого початку і протягом усього періоду навчання вчитель приділяє постійну увагу правильній поставі учнів. Вона є необхідною умовою правильного дихання, звукоутворення, звукоподачі тощо. При співі учень повинен стояти рівно, тримаючи ноги у першій позиції, опустивши руки, голову не опускати і не задирати вгору, ди­витися прямо перед собою. Якщо учні співають сидячи, то стільці по­винні відповідати зросту співаків. Сидіти треба так, щоб ноги співака спиралися на підлогу, корпус тримати рівно, не горблячись, не спираю­чись на спинку стільця або парти. Довгий час, поки правильна позиція не стане звичкою, вчитель мусить контролювати її, виправляти дітей.

Дихання. Правильне дихання під час співу є однією з умов хоро­шого вокального звучання. Перед тим як співати пісню, що йде в по­мірному темпі або повільно, треба взяти спокійне, глибоке дихання че­рез ніс і, затримуючи подих, почати спів за знаком учителя. Те саме роблять в середині пісні, вдихаючи між музичними фразами, коли є цезура або пауза.

Якщо пісня має швидкий темп, то вдихання перед початком співу і між фразами при короткій цезурі буде швидким, коротким. Набирати повітря треба безшумно, не піднімаючи плечей, так, щоб нижні ребра розсувалися трохи вбік, а живіт помітно виступав уперед. Набравши дихання, його треба трохи затримати. Працюючи з молодшими школярами над диханням, успішно використовують порівняння з тим, як вдихають аромат квітки. Набирати дихання слід майже непомітно, безшумно.

Найскладнішим у співочому диханні є економне видихання під час співу. Можна вважати корисними різні вправи (лічба, тихе промовляння звука "с" на одному диханні, співуча декламація без передихання), які можуть допомогти дітям мати відчуття затриманого дихання. Треба орі­єнтувати учнів на доспівування до кінця музичної фрази у вправі або пісні. Вчитель у вправах або піснях стежить, щоб тривалість фрази поступово збільшувалась, враховуючи при цьому ритміку фрази, теситуру, напрям і характер мелодії.

При хоровому співі часто зустрічається так зване ланцюгове ди­хання, коли співаки передихають не одночасно, а в різних місцях. Це необхідно для досягнення безперервного звучання хору, або коли тре­ба виконати широку мелодію, цілісність і виразність якої буде поруше­на частими передиханнями.

Звук поряд з ритмом, темпом, ансамблем і строєм - один з основ­них виконавських засобів. Звукова палітра хору, навіть дитячого, може бути різноманітною, різнобарвною, адже для того, щоб передати радіс­ний, ліричний, героїчний, драматичний або гумористичний зміст, не­обхідний різний характер звуку, різні звукові барви. Але при всіх змінах характеру звучання звук хору повинен мати постійні якості, які зберігаються у всіх випадках. Звучання хору мусить бути природ­ним, ненапруженим, високим, рівним на всьому діапазоні, округленим, точим, ясним, здебільшого світлим. Усе це вимагає різнобічної роботи вчителя над диханням, звукоутворенням, скеруванням звуку, правильним використанням резонаторів, згладжуванням регістрів, регулюванням си­ли звучання, рухливістю, округленням голосних, звукоподачею, звуковеденням.

Навичка вільного, ненапруженого звукоутворення має велике зна­чення. Як відомо, напружене звуковидобування призводить до порушень вокальних функцій (незмикання голосових зв’язок, вузли на зв’язках), а напружений, форсований спів - до порушення чистоти інтонації. Досить поширеним явищем у дитячому хорі є затиснена щелепа. Текст пісень корисно декламувати в трохи уповільненому темпі, добре відкриваючи рота.

Одним із складних умінь є тихий спів. Менша сила звучання не тільки не повинна зменшувати активності співу, а навпаки, збільшувати її. Співати тихо так само треба на диханні, на опорі.

Атака - спосіб подачі звуку. Це перехід голосового апарату від дихального стану до співацького, технічний прийом, що характеризує активний початок звучання голосу під час співу без "в’їжджання". Ата­ка звуку формується на фазі видихання при зімкнених або дуже зближених, але не повністю зімкнених справжніх голосових зв’язках. Атака співацького звуку, залежно від характеру змикання голосових зв'язок, поділяється на три види.

1. Придихова атака, за якої змикання голосових зв’язок відбува­ється трохи пізніше від початку видихання, і при цьому явно чується спершу шум видихання, а потім поява співацького звуку.

2. М’яка атака - природне, м’яке змикання голосових зв’язок, яке відповідає початкові руху струменя повітря, що видихається.

3. Тверда атака - різке, щільне змикання голосових зв’язок, яке відбувається раніше за видих. При цьому дихання ніби проривається крізь замкнену щілину голосових зв’язок.

Спосіб подачі звуку має величезне значення для збережений голо­су. Зловживання твердою атакою може викликати певні захворювання. Рекомендується користуватися всіма видами звукових атак стосовно кож­ного окремого випадку, щоб досягти кращого звучання. Атака є важливим засобом виразності співу і педагогічного впливу на голосовий апарат.

Артикуляція - точна вимова голосних і приголосних звуків та їх комбінацій. В артикуляції беруть участь м’яке піднебіння, язик, губи, зуби, щоки, ніс.

Порожнина рота відіграє значну роль у фонації. Звук утворюється в гортані. Він не має характеру тієї чи іншої голосної. Форманти го­лосних утворюються в результаті резонансу порожнини рота і глотки: більшість обертонів "гаситься", а деякі, навпаки, підсилюються. Приго­лосні звуки є результатом того, що на шляху повітря, що видихається, трапляються перепони у вигляді окремих частин ротової порожнини, які змикаються. Розбірливість мови пов’язана з чіткою вимовою приголосних.

Існує різниця між розмовною і співочою мовою:

а) діапазон співочого голосу дорівнює двом октавам, а розмов­ного - чотирьом-шести тонам;

б) під час співу окремі звуки тримаються на одній і тій самій висоті, а під час розмови висота окремої голосної значно коливається і тривалість її коротша, ніж під час співу;

в) провідна роль у співочій мові відводиться надгортанному про­стору, а розмовна мова здійснюється в основному за рахунок передньої частини рота при відносній пасивності зіва, м’якого піднебіння, глотки;

г) голосова щілина під час співу значно вужча, ніж при мовленні.

Вимова без голосу називається шепотом. Надмірне або обмежене від­кривання рота впливає на положення гортані, отже, і на процес голосоутворення. Через це вчителі повинні бути уважні до манери відкривання рота під час співу.

Ясна, правильна, виразна вимова тексту має надзвичайно важливе значення для якості співу. Правильна вимова мусить бути наслідком розуміння, відчуття й знання тексту, а також відповідної систематич­ної технічної роботи.

Як і інші, навички дикції діти набувають спочатку на зручних звуках діапазону голосів у помірних темпах і на спокійному ритмі. Велике значення має дотримування правил орфоепії, тобто основних правил літературної вимови. Політність, рухливість у декламації та співі досягається шляхом виділення головного, центрального наголосу у разі полегшення всіх інших логічних наголосів у співі фрази.

Користування, регістрами. Звуки, створені за допомогою одного й того самого механізму звукоутворення, називаються регістрами. Розріз­няють грудний, головний і мішаний регістри. Кожний регістр має свою протяжність, свій діапазон і межу, яка відділяє його від іншого ре­гістру.

Діти віком від 7-ми до 10-ти років користуються в основному го­ловним регістром, і під час співу в них спостерігається переважно коливання вільних країв голосових зв’язок при відносному спокої ос­танніх частин, що помітно при дослідженнях.

Тембр дитячого голосу відрізняється висотою, ніжністю, дзвінкі­стю, сріблястістю, прозорістю. У голосах старшій дітей хоч і зберіга­ється дитяче звучання, але часто спостерігається і грудний регістр на нижніх нотах. З появою у дітей тонів мішаного і грудного регістрів необхідно вирівнювати перехідні звуки для того, щоб зробити непоміт­ним перехід від одного регістру до іншого без "під’їжджань", щоб зву­чання голосу на всьому діапазоні було однорідним. Цього можна досягти спеціальними вправами.

Інтонування. Вміння точно відтворити висоту звуків, правильно інтонувати - одна з найважливіших умов співу. В інтонаціях пісні найбільше виявляється її музичний зміст, тому неправильне відтворення мелодичних зворотів порушує зміст мелодії.

Правильна інтонація залежить від багатьох причин, насамперед від правильних музичних слухових уявлень. Тому вчитель повинен привчати учнів слухати себе і товаришів, критично ставитися до загального звучання хору, оцінювати його. Перед співом пісні треба настроїти учнів у ладотональності пісні. Неправильне інтонування нерідко ви­кликане-причинами вокального, психологічного та іншого характеру.

Стрій можна розглядати як узгоджене інтонування всіх співаків хору в одно-, дво-, три- чи багатоголоссі. Основою хорошого строю є чистий унісон, тобто узгоджена інтонація кожної партії. Вчитель ставить перед дітьми завдання – прислухатись до загального звучання і підстроювати голоси так, щоб звучав ніби один голос. Треба якомога частіше пропонувати дітям співати без супроводу. Такий прийом активізує їхні музичні слухові уявлення.

Ансамбль хору полягає в узгодженості, злагодженості хорового звучання щодо сили, ритму, темпу, тембру. Ансамбль є обов’язковою властивістю хору, хорової звучності. Не можна говорити про хоровий ансамбль, якщо співаки починають і закінчують разом спів, якщо голоси їх зливаються, утворюючи єдине звучання хору. Ансамбль тісно пов’язаний з правильним строєм хору, надає йому особ­ливих барв, легкості, політності.

Ансамбль однієї партії хору є унісонним або частковим. Злагодже­ність всього хору утворить загальний ансамбль. Це потребує розвиненої слухової уваги, навички володіти своїм голосом.

У кабінеті музики або в приміщенні, де займається хор, варто по­вісити плакат, який нагадуватиме учням основні правила співу приблиз­но такого змісту.

ПРАВИЛА СПІВУ

Під час співу стійте або сидіть прямо. Голову тримайте вільно, не напружуючи м’язи. Плечі злегка відведіть назад, руки вільно опус­тіть. Під час співу сидячи руки необхідно тримати на парті або на ко­лінах.

Стежте за своїм диханням. Дихання беріть спокійно, не піднімаючи плечі. Перед початком співу вдихайте повітря безшумно, а видихайте повільно і рівномірно. Розподіляйте повітря так, щоб його вистачало до кінця фрази.

Уважно слухайте і намагайтеся точно заспівати перший звук пісні.

Під час співу стежте за тим, щоб голос завжди звучав дзвінко, але не крикливо. Співайте природним легким звуком, без напруження. Вільно відкривайте рот, округлено формуйте голосні, чітко вимовляйте приголосні. Слухайте себе і стежте, щоб голос завжди звучав красиво. Приголосні при співі завжди відносять до наступного складу, наприклад: "При-йди, при-йди, ве-сно кра-сна".

При виконанні одноголосних пісень співайте однаково з усіма за висотою, ритмом, темпом і силою звуку. Підстроюйте свій голос до голосів товаришів. Жоден голос не повинен виділятися.

При співі на два-три голоси співайте однаково з усіма, хто співає у вашій партії. Намагайтеся не збитися з мелодії своєї партії. Прислухайтесь до співу інших партій, до співзвуч, що виникають між ними.

Думайте, про що співається в пісні, і виконуйте її виразно. Під час співу уважно дивіться на вчителя, стежте за його руками і точно виконуйте всі його вказівки.

ВОКАЛЬНІ ВПРАВИ У РОБОТІ З ДІТЬМИ

Цілеспрямовані вправи для розспівування ефективні для розвитку й розігрівання голосового апарату, подолання інтонаційних і ритміч­них труднощів при розучуванні творів, для поліпшення координації між слухом і голосом. При цьому будь-яке розспівування повинне сприй­матися і виконуватися, як мініатюрний художній твір, включаючи короткі вправи на одному звукові. Тому для розспівування і вокальних вправ до­цільно пропонувати народні пісні та поспівки, які є найкращим матері­алом для прищеплення вокальних навичок.

Художнього виконання як пісень, так і вокальних вправ у дитячому хорі можна досягти лише на основі розуміння і відчуття дітьми худож­нього образу пісні. Прищеплюючи певні навички, треба починати з того, щоб учні усвідомили, зрозуміли те, що їм треба робити, зміст завдання і спосіб виконання дії. Ця умова вимагає вмілого, гармонійного поєд­нання пояснень і практичного показу. Залежно від віку і підготовки учнів змінюватиметься зміст і форма пояснень, співвідношення пояснення і показу. Пояснення будь-якого завдання дітям молодшого шкільного віку спиратимуться або на показ того, що діти чують і бачать, або на до­ступні для них образні аналогії.

Учитель повинен кваліфіковано володіти методикою використання співацьких вправ, знати психолого-педагогічні основи їх застосування, точно уявляти призначення окремих, видів вокальних вправ.

Спів вправ є необхідною умовою сформування і вдосконалення вокаль­но-технічних навичок. Вправи мають бути простими за своїм мелодичним і ритмічним малюнком, легко запам'ятовуватися. Вокальні вправи - спе­ціально організовані вокальні дії, що багаторазово повторюються.

Усі три компоненти вправ: повторність, певна організація і ціле­спрямованість на поліпшення певних якостей є обов'язковими. Але суть вокальної вправи визначають два останніх. Будь-яка вокальна вправа перетворитися у бездумне повторення, якщо вона не буде спеціально ор­ганізованою відповідно до конкретно поставленої мети.

Так, різні звуки в межах діапазону можна співати окремо, безсистемно багато разів. Але від цього їх звучання не вирівнюється, навіть якщо поставити перед собою таке завдання. Коли окремі звуки розста­вимо поступенево (по три-п’ять) і співатимемо їх зв’язно, наспівне на якийсь склад, тобто спеціально організуємо повторення всіх звуків у задуманій послідовності, такі вправи сприятимуть вирівнюванню зву­чання голосу.

Якщо на перший план у певний період навчання буде поставлено завдання організації правильної атаки звуку, то досягти його вирі­шення можна легше й швидше, застосовуючи вправи з низхідним мелодич­ним малюнком.

Важливий не сам факт співу вправ, а правильне виконання завдан­ня. Спів вправ не самоціль, а спосіб навчання правильному співу. Важ­ливо розвинути у дітей природне для них "головне" звучання. Воно ха­рактерне для підносно високих звуків, тому серед вправ переважають такі, які слід співати у верхньому відрізку звукоряду і зверху вниз. Спускаючись вниз, діти зберігають той самий характер звучання, пра­вильну співацьку позицію.

Найперше треба навчити дітей співати звук протяжно, наспівно, "тягти" його із закритим ротом і на різні склади. Потім давати поспівки на кількох звуках. Вправи звичайно розташовуються у вигляді модулюючої секвенції по півтонах вверх чи вниз. Початкові вправи на центральному відрізку діапазону слід співати рівним за силою звуком. Спів вправи треба починати з нот, що виконуються у діапазоні співаків природно, красиво й вільно, так званих примарних звуків.

На початку навчання вправи виконують у спокійному, повільному темпі, пізніше темп може змінюватись залежно від методичної мети. При розвитку рухливості голосу, у міру засвоєння навичок томп вправ прискорюється.

Спочатку при вивченні нової вправи її мелодію можна підтримувати акомпанементом. Як тільки інтонація в учнів стане стійкою, необхідно залишати одну гармонічну підтримку. Далі для виховання чіткої коорди­нації між слухом і голосом, закріплення, і вдосконалення вокальних навичок корисно співати вправи без супроводу інструмента з попередньою ладовою настройкою.

Паузи між вправами по можливості мають бути однаковими, такими, щоб діти могли спокійно приготуватися до кожного наступного повторен­ня. Спочатку паузи між вправами можуть займати більше часу і бути не завжди однаковими. У міру того, як організація співацької постави і подачі звуку стає звичною і досконалою, паузи спонтанно скорочуються; паузи між окремими секвенційними побудовами вправи мають бути завжди однаковими, тому що це сприяє автоматизації співацьких навичок.

Важливо визначити найзручніший для певного хору голосний, на якому учні легше засвоюють елементи вокально-хорових навичок. Виби­раючи голосний звук, необхідно враховувати різні призвуки, темброві особливості голосів у загальному звучанні хору.

При наявності горлового призвуку, "затисненому" в голосоутворенні, голосна "і" що більше поглибить ці якості, а голосні "а", "о" і "у" допоможуть виправити їх. При носовому призвуку доцільні впра­ви на голосні "о" і особливо "у".

Поступово до першого вокально-організованого голосного додаються інші, а навички, вироблені на першому голосному, почергово поширюють­ся на наступні голосні.

Уміле поєднання голосних з приголосними дає змогу впливати на якість звучання голосних, а значить, і на загальне звучання голосу. Приголосні значно активізують роботу артикуляційних органів ротової порожнини. Тому при їх в"ялій роботі вправи краще відразу починати із поєднання голосних з приголосними.

Вправи на legato даються для вироблення кантилени - основно­го вокально-технічного вміння голосоутворення. Кантиленний спів нероз­ривно пов"язаний і довгим, рівномірним і правильно організованим ди­ханням.

Вправи на staccato добре активізують голосові зв’язки, допомагають їх активному змиканню, сприяють засвоєнню чіткої атаки. Цей вид вокалізації корисний при в’ялому тонусі голосових м"язів, при сиплому призвуку.

Співати на staccato значить співати відривчасто, відділяю­чи кожний звук, атакуючи кожну ноту заново змиканням голосових зв’язок і диханням за допомогою активних рухів діафрагми, які при появі стаккатного звуку супроводжуються переміщенням верхнього відділу передньої стінки живота. Рухи брюшної стінки можуть слугувати, хорошим орієнтиром для перевірки роботи діафрагми при співі на staccato.

Спів фрази на staccato повинен відбуватися ніби на одному диханні. Паузи в середині фрази - це зупинки дихання (видихання). Підготовка до фонації перед кожним новим звуком у голосовому апараті виключається, залишаєтся взаємодія голосових зв’язок і дихальних м’язів (головним чином діафрагми). Увага учнів фіксується на цій роботі. В результаті налагоджується чітка координація між рухами голосових зв’язок і діафрагми, що важливо на перших порах навчання. Паузи між стаккатими звуками із зупинкою дихання підводять учня до відчуття дихальної опори.

Корисно застосовувати вправи з чергуванням відривчастого і зв"язного співу. Повторення тих самих нот у різній манері співу дають змогу, не змінюючи коливань голосових зв’язок, тренувати їх змикання і координацію з рухами діафрагми, активізувати атаку.

Вправи на одній висоті звуку розвивають ощадливе довге видихан­ня, опору, при чергуванні голосних сприяють вирівнюванню їх звучання. Витримана нота, яку співають на одному голосному з однією силою зву­ку, може бути першою вправою для початківців. Спочатку ці вправи спі­вають на один-два голосних у поєднанні з приголосними або без нього, потім поступово вводять усі голосні: основні та йотовані.

Вправи з поступеневим розташуванням звуків. Найпростіші з них -поєднання двох-п’яти послідовних ступенів мажорної гами на одному голосному. Вправи на п’яти послідовних звуках є підготовчими до вив­чення гами .

Пізніше гами співаються знизу вверх і зверху вниз а назвами нот або на вибраних голосних. Необхідно стежити, щоб усі низхідні звуки мали однакову опору і звучали в одній позиції, високо. Спів гам є незамінним засобом для вироблення кантилени, вирівнювання звучання на одному діапазоні, а значить і згладжування регістрів, а також для розвитку рухливості , розширення діапазону і розвитку дихання.

МЕТОДИКА РОЗУЧУВАННЯ ПІСЕННО-ХОРОВОГО РЕПЕРТУАРУ

Розучування пісні або хорового твору посідає центральне місце в хоровій роботі з дітьми (на уроці або в позакласній роботі).

Правильне розучування пісні з хором повинно забезпечити швидке , свідомо, міцне і емоційне засвоєння пісні, в результаті якого хор міг би красиво, правильно, чисто, злагоджено і виразно виконати пісню.

Інтерес до пісні, що викликає у дітей бажання її вивчити, є од­нією з важливих умов успішного розучування. Велике значення для успіху розучування має власне ставлення вчителя до пісні. Лише тоді, коли вчитель захоплений піснею, розуміє її, відчуває красу, він зможе вплинути на учнів.

Учитель має провести велику попередню підготовчу роботу над піс­нею: вслухатись в неї, продумати, зрозуміти найголовніше в ній, за­своїти текст, мелодію, проаналізували її на предмет синтезу тексту і музики, побудови, засобів музичної виразності, визначити виконав­ський план, врахувати, які місця в пісні є складнішими, намітити послідовність у роботі, прийоми, які варто використати в процесі ро­зучування тощо.

Велику роль у розучуванні пісні відіграє дидактичний принцип свідомості й активності навчання. Свідома і активна робота над тех­нічними засобами художнього виконання пісні є обов'язковими, як обо­в'язковим є виявлення і формування дитячого ставлення до пісні, її змісту, краси, головної думки.

При розучуванні пісні в дитячому хорі художня і технічна робота невіддільні, хоча можливе тимчасове вичленування однієї, або іншої. Технічна робота із засвоєння пісні підкорена завданням художнього виконання.

Процес розучування пісні можна умовно поділити на чотири етапи.

1. ознайомлення з піснею.

2. засвоєння музичного і літературного тексту.

3. робота над технікою художнього виконання.

4. завершальна художня доробка.

Етапи ці умовні, бо вони не відокремлені один від одного.

Отже, завдання першого етапу - ознайомити дітей з піснею так, щоб учням пісня сподобалася, зацікавила, викликала бажання вчити її, щоб учні зрозуміли в основному головну думку, побудову пісні тощо, перший етап у свою чергу можна умовно поділити на три частини: а) вступну бесіду; б) показ пісні; в) бесіду після показу.

Перед демонстрацією пісні вчитель може поставити перед учнями певні завдання, наприклад відмітити ті місця в пісні, які найбільше сподобалися, звернути увагу на заспів і приспів.

Демонстрацію твору треба добре підготувати. Вчитель співає пісню або показує її за допомогою запису. Треба показувати всю пісню, а не лише перший куплет. Коли вчитель співає пісню, акомпануючи собі, він повинен досягти вільного виразного виконання, хорошої вимови, узгоди­ти силу звучання акомпанемента із силою свого голосу.

У бесіді після показу вчитель допоможе дітям усвідомити, зрозу­міти пісню, виявити безпосередні враження від неї, усвідомити головну ідею. Поруч із стислим розкриттям змісту вчитель скеровує увагу дітей на характер, будову пісні, на зв’язок музики з текстом, на те, що саме підкреслює, виявляє вона в тексті. Краще не давати готових ха­рактеристик, а ставити учням запитання, які виявлятимуть їх став­лення до образів пісні; коли пісню вивчатимуть по нотах, таке осмис­лення музики з текстом буде зроблено пізніше.

У процесі короткого розбору важливо, щоб учні усвідомили струк­туру пісні - наявність у ній вступу, заключення, заспіву, приспіву тощо.

Другий етап у розучуванні - засвоєння літературного і музичного тексту пісні. Для запам'ятовування пісні одного лише розуміння тек­сту недостатньо. Необхідно кілька вдумливих повторень, їх краще урізноманітнювати: використовувати тиху, виразну декламацію усім хо­ром, почергову декламацію, декламацію з чергуванням "вголос - про себе". Застосовують плакати, запис пісні у підручниках. Переписуван­ня пісні на уроці забирає багато часу.

Розучування на слух має також свої позитивні риси. Воно прищеп­лює учням навички схоплювати виразний зміст мелодичного уривка і роз­виває мелодичну пам’ять. Іноді саме цієї навички й не вистачає при сольфеджуванні.

При частковому або повному розучуванні пісні з нот учні спочат­ку називають ноти, з’ясовують тональність, розмір, ритм, називають ноти в ритмі, роблять за допомогою вчителя попередній стислий аналіз запису, тобто з’ясовують, в які послідовності нот знайомі учням, які незнайомі, і після настроювання в ладотональності починають співати.

На другому етапі особливого значення набуває робота над правиль­ним відтворенням інтонації й ритму. Корисно проспівати пісню в уповільненому темпі, щоб учні могли проконтролювати своє звучання, ди­хання, дикцію. Вчитель ставить перед учнями не всі вимоги разом, а встановлює черговість: спочатку досягти вільного, красивого звуку, хорошої дикції, стежить за економним видиханням, за правильними на­голосами, за злитністю тощо. Але найперше він опрацьовує чистоту інтонування в партіях і чисте звучання акордів.

Мелодію пісні розучують за фразами. Вчитель грає і співає пісню, виразно фразуючи красивим звуком. У процесі розучування при повторен­ні мелодії бажано урізноманітнювати способи її виконання: співати всім класом, групами чи поодинці, застосовувати рух під музику, дитячі музичні інструменти, наочність. При кожному повторенні мелодії необ­хідно уточнювати завдання - для чого саме діти повторюють музичну фразу, уникати бездумного багаторазового повторення.

На останньому етапі вчитель закріплює, відшліфовує отримані уч­нями навички і знання. Пісню співають від початку до кінця, поступово досягають свободи виконання, контакту між хором і диригентом, чутли­вої реакції на його жест, художнього виконання. На наступному уроці діти повторюють те, що вивчили раніше, і розучують пісню далі.

Підготовка до двоголосного співу. Дитячий хор може бути одного­лосним /унісонним/, дво-, три-, чотириголосним. У початковій школі діти співають в один і два голоси. В хоровому гуртку можливе і триголосся.

Двоголосся складніше унісонного співу, зате цікавіше і багатше за звучанням. Воно розвиває слух, почуття гармонії. Учні звикають чути один одного, самостійно вести свій голос. Необхідно дати дітям навички правильного співу в один голос. Починати слід з невеликих двоголосних вправ, спочатку ритмічних, а потім вокальних. Учитель го­лосом і на інструменті допомагає тій групі, яка співає невпевнено, не­чисто. Над двоголоссям слід працювати терпляче, не поспішаючи, і сис­тематично .

Не обов'язково поділяти клас на голоси. При співі учні міняти­муться партіями. За тембром голоси молодших школярів умовно можна віднести до сопрано чи альтів, діапазон пісень надто невеликий, а спів другої партії допоможе в розвитку гармонійного слуху всіх учнів.

Спів без супроводу розвиває слух активніше, ніж спів з акомпа­нементом. З 1-го класу дітей слід привчати співати без інструмента, не зловживати його звучанням. Рекомендується проспівувати без супро­воду і пісні, що написані з акомпанементом: голос не заглушається інструментом, краще чути фальшиве, інтонування.

Репертуар - найважливіше, стрижневе питання творчого колективу, вміло підібраний високохудожній репертуар забезпечує творчо-активне життя хорового колективу, постійно підвищує виконавську майстерність як хору в цілому, так і кожного окремого виконавця зокрема. Програма пропонує перелік творів, підібраних за певними принципами з наростан­ням ступеня складності. Але вчитель може доповнювати і змінювати ре­пертуар програми залежно від підготовленості класу, місцевих тради­цій, появи нового дитячого репертуару.

Безперечно , один з головних критеріїв у питанні добору реперту­ару - психофізіологічні можливості дітей тієї чи іншої вікової групи. Його дотримування забезпечить нормальний розвиток дітей, створить фундамент для поступового зміцнення голосу, вироблення стійких на­вичок і вмінь. Однак цей принцип не повинен стримувати керівника, а лише спрямовувати його увагу в певне русло дитячих можливостой та інтересів.

Серйозний і активний вплив репертуару на виховання і навчання дітей можливий лише тоді, коли він засвоюватиметься активно і свідомо. Кожне заняття має проходити на емоційному піднесенні. Лише "емо­ційне пробудження розуму", як зазначав В.О. Сухомлинський, дає пози­тивні результати в роботі з дітьми. А це означає, що жива, творчо-активна постановка кожного уроку, кожної репетиції - обов’язкова умова успішних занять.

Створенню такої атмосфери значною мірою сприяє наявність в репертуарі трьох груп творів. Одна група повинна повністю відповідати виконавським можливостям колективу, друга - випереджати ці можливо­сті і третя - бути легше досягнутого рівня. Дотримування цих умов дає змогу активізувати уроки чи репетиції і допомагає свідомо засвою­вати матеріал.

Діти за допомогою педагога мусять глибоко вникати у зміст твору, розуміти кожне слово, переживати музичний розвиток з тим, щоб свідо­мо знаходити найточніші виконавські засоби. Ці навички поступово і систематично виробляються у колективі завдяки чітко продуманому ре­пертуару.

Технічні завдання не повинні впливати на художній рівень творів. Увесь репертуар має бути цікавим і захоплювати дітей.

Гра на музичних інструментах:

• Елементарний інструментальний супровід пісень на дитячих (трикутник металофон тощо) та народних (сопілка, бубон та ін.) інструментах.

Актуальним питанням сучасної педагогіки є пошуки шляхів підви­щення ефективності навчальних предметів. Новою, ще мало вивченою фор­мою роботи на уроці музики у початкових класах є застосування гри на. простих музичних інструментах і музичних іграшках.

Найголовніше завдання музичного виховання у початкових класах -зацікавити дитину музикою, допомогти полюбити її. Лише за цієї умови можна говорити про роботу над розвитком музичних здібностей, розши­рення кругозору, прищеплення музичних навичок, смак до самостійного музикування, набуття музично-теоретичних знань. Адже, як слушно за­значав В.О. Сухомлинський, якщо в дитини немає бажання вчитися, всі наші зусилля перетвортоються в ніщо. Знання, вміння, навички найефек­тивніше засвоюються тоді, коли заняття зацікавили учнів, особливо коли мова йде про дітей молодшого віку.

Музичні інструменти-іграшки та прості музичні інструменти - за­сіб, що дає змогу зацікавити учнів, залучити їх до активного музикування, уникнути, нажаль, непоодиноких випадків, коли дитина, приходячи з дитячого садка, охоче співає, танцює, імпровізує, а через рік-два встигає твердо засвоїти, що музика - предмет другорядний, не­цікавий.

Успішне вирішення завдань значною мірою обумовлюється результативністю роботи вчителя початкових класів загальноосвітньої школи, де закладаються основи подальшого навчання і виховання дитини. Тому так важливо не втратити часу для інтенсивного музично-творчого розвит­ку, не дати згаснути зацікавленості музикою.

Назви "музичні іграшки" і "дитячі музичні інструменти" досить умовні. Музичні іграшки найчастіше застосовуються у сюжетній і дидактичній грі. В основному музичними іграшками користуються в роботі з дітьми старшого дошкільного віку. Але й пізніше деякі іграшки можуть застосовуватися в оркестрі як рівноправні інструменти.

Дитячі інструменти нерідко нагадують справжні. Певна річ, вони спрощені й не повністю відтворюють звучання справжніх інструментів, хоча іноді мають їх назви, схожі за зовнішнім виглядом і способом звуковидобування.

Залежно від способу звуковидобування і характеру звучання дитячі музичні іграшки та інструменти можна згрупувати за певними видами. Є два типи музичних іграшок.

1. Беззвучні. Ці іграшки лише зображують музичні інструменти, наприклад, піаніно з німою клавіатурою, балалайка з намальованими струнами та ін. Незважаючи на відсутність звучання, їх привабливий зовнішній вигляд, вони надихають дітей і сприяють створенню ігрової ситуації. Діти уявляють себе вчителями, музичними керівниками, прово­дять "музичні заняття", чи "концерти", наслідуючи рухи виконавців, уявляють себе піаністами, баяністами, балалаєчниками, виконують знайо­мі пісні, іноді співаючи, варіюють їх, або імпровізують свої власні. Уся ця діяльність безперечно розвиває творчу уяву і музично-слухові уявлення дитини.

2. . Ті, що видають звук.

Іграшки-інструменти зі звуком невизначеної висоти - брязкальця, бубони, барабани, кастаньєти, трикутники. У складі ударно-шумового інструментарію може бути чимало варіантів залежно від місцевих умов і можливостей школи. У найпростішому випадку можна обмежитися набором саморобних інструментів, таких, як тріскачки (3-4 дерев’яні пластинки, вільно з’єднані за допомогою дротинки), металеві чи пластмасові коро­бочки, заповнені піском чи зернятами (вони матимуть різні тембри), палички, що ними стукають одна об одну, нарешті склянка з ложечкою та ін.). Очевидно, кожній школі під силу придбати такі недорогі й про­сті в користуванні інструменти, як маракаси, румбу та ін.

Користуючись таким. набором інструментів, найзручніше виконувати ритмічний супровід у різних формах, може з часом ускладнений, що набуває форми ансамблевого виконання за 2-3-голосною партитурою, як ритмічний супровід до виконання педагогом музичної п"єси на фортепіа­но, баяні або у звукозапису;

• іграшки-інструменти, що видають звуки лише однієї висоти, за допомогою яких можна відтворювати різні ритми (дудки, ріжки та ін.);

• іграшки-інструменти, що мають фіксовану мелодію (органчики, музичні шкатулки). Під час гри на них дії дітей мають лише механічний характер;

• іграшки-інструмонти з діатонічним або хроматичним звукорядом. Ці інструменти значно відрізняються від попередніх. Граючи на них, особливо на таких, що мають хроматичний звукоряд, можна відтворити різноманітні мелодії. Тому їх треба розглянути детальніше.

В інструментознавстві встановлена певна класифікація музичних інструментів - вони поділяються на струнні, духові, ударні залежно від способу звукоутворення та звуковидобування. Подібною класифіка­цією можна скристатися і стосовно дитячих музичних інструментів, незважаючи на деяку їх умовність.

Струнні - цитри, домри, гуслі, балалайки, бандури, арфи та ін. Звук на них виникає, коли дитина торкається струн пальцями чи медіатором (тонка пластинка з пластмаси).

Духові - флейти, саксофони, кларнети, тріоли, симони, вермони, духова гармоніка та ін. Звук виникає при вдуванні повітря в інстру­мент.

Клавішно -язичкові - баяни, акордеони, гармоніки. Звук виникає при натисненні клавіш, які відкривають доступ повітря до язичків.

Ударно-клавішні - іграшкові роялі, піаніно. Звук виникає від удару молоточком по металевих пластинках при натисненні клавіш паль­цями.

Ударні - металофони, ксилофони. Звук виникає при ударі паличками по пластинках з метапу, дерева чи пластмаси.

На жаль, часто можна спостерігати, як дитячі музичні інструменти та музичні іграшки вкриваються пилом у шафах музичних кабінетів шкіл і дитсадків. Розчарування їх власників можна зрозуміти: якість інст­рументарію не завжди витримує критику. Якщо уважно добирати інстру­менти при придбанні, можна з успіхом ними користуватися. Деякі з ін­струментів мають ключ для настроювання і хоч потребують додаткової уваги для підтримування строю, можуть надати вчителеві відчутної допомоги. Духові інструменти настроювання не потребують і, як пра­вило, краще тримають стрій.

Якщо школа матеріально в змозі , то найдоцільніше придбати справжні (а не іграшкові) прості музичні інструменти, які допомагають ак­тивному формуванню музичних даних, зокрема стимулюють розвиток звуковисотного слуху в дітей, що слабо інтонують.

Насамперед це традиційний український народний музичний інстру­мент - сопілка. Він має досить великі виконавські можливості й вико­ристовується, як концертний інструмент. Разом з тим грати на сопілці можуть найменші учні, завдяки простоті користування і невеликій силі вдуття повітря. Опанувавши в школі виконання на сопілках, учні змо­жуть музикувати й удома, ставши центром сімейного музикування. Звук у сопілки приємний, ніжний, неголосний, що нагадує людський голос. Ця обставина спонукає й дітей співати також неголосно, без форсування, ніжним, красивим звуком. Прийоми гри описані в додатку до інструмента, а принцип гри такий: послідовно затуляючи пальцями отвори, отримаємо ряд звуків, що знижуватиметься у міру закриття нових отворів.

Промисловість виготовляє цілі оркестри - набори дитячих музичних інструментів типу орфівських. До цих наборів входять музичні інстру­менти досить високого ґатунку.

Треба згадати групу електромузичних інструментів різних типів. Це "Фаемі", "фаемі-М", "Гама", "Октава", "Мелодія" та ін. Вони мають досить великі можливості, широкий діапазон, можуть відтворювати різні тембри й звукові ефекти.

Добре, якщо весь клас забезпечений однаковими інструментами, наприклад сопілками. Можна побудувати роботу інакше: розподілити інструменти на групи - перший ряд гратиме на сопілках, другий - на удар-но-шумових інструментах, третій - на металофонах або в інших, варіан­тах. Можна роздати по одному інструменту на парту і нехай діти грають почергово. Можна виділити групу "інструменталістів" і "вокалістів", чергуючи співаків і виконавців на музичних інструментах. Не забудемо і про те, що деякі діти взагалі позбавлені можливості співати внаслі­док захворювання голосового апарату, і хоч таких учнів небагато, але слід подумати і про їх залучення до музикування; нехай і у цих дітей не складається враження, що вони нездатні до музики, а звідси і відповідне ставлення до музичного мистецтва.

Розглянемо конкретніше застосування музичних інструментів на уро­ках музики. Визначивши склад музичних інструментів, учителю слід поду­мати про план роботи з учнями.

Давши дітям можливість ознайомитись з інструментом, треба поясни­ти значення дисципліни на заняттях музики. Але не треба думати, що коли у класі з"являться музичні інструменти, то діти не будуть слуха­тись. Галасує клас, як відомо, найбільше тоді, коли дітям нудно, коли вони стомлені надто довгою одноманітною діяльністю. Бо, як зазначав Жан-Жак Руссо, нудні уроки тільки можуть викликати ненависть до викладача, і до того, що викладається. В учнів молодшого віку недо­статньо стійка увага, і зміна різновидів діяльності на уроках лише допомагає зацікавити їх, тим самим даючи змогу підтримати дисципліну на уроці.

У музично-дидактичних іграх дітям пропонується розрізняти музич­ні звуки за їх висотою, довготою, тембром, динамікою. Для розвитку ритмічного почуття можна користуватися всіма інструментами ударної групи або інструментом, що видає звук однієї висоти.

Для розвитку тембрового слуху корисно зіставляти звучання не лише, представників різних груп - струнної, духової чи ударної, - а й запропонувати дітям вказати відмінності за тембром інструментів, ближчих за характером звучання, наприклад бубонців і бубона, мета­лофонів і трикутників, сопілки і тріоли.

Нарешті, динамічний слух розвивається за допомогою всіх інстру­ментів, на яких діти можуть довільно посилювати чи ослаблювати зву­чання залежно від ігрової ситуації.

Починаючи роботу з оволодіння простими музичними інструментами, слід поступово і без форсування освоювати їх можливості. Вивчати кра­ще 1 – 2 звуки у найзручнішій, простій для даного інструмента послідов­ності. Засвоївши прийоми видобування кожного наступного звуку, треба розучити поспівку, до якої б входили вже вивчені звуки. При грі на сопілці найзручніше починати роботу зі звуку "ля" першої октави. Коли вдається домогтися приємного, вільного звуку, можна заграти на цій ноті поспівку.

Далі зручно засвоїти звук "соль" і вивчити пісні "Ходить зайка по саду", "А ми просо сіяли" чи інші подібні поспівки; тут же можна заграти їх каноном, зробити ритмічний акомпанемент, підібрати акомпа­немент на іншому мелодичному інструменті типу металофону чи духових у вигляді пошуку звуку, що підходить за звучанням.

Корисно не лише засвоювати поспівки за допомогою одночасного вивчення нотної грамоти, а й підбирання на слух простої мелодії, запропонованої з урахуванням освоєних на даний час звуків, приміром, підбирати на сопілці поспівку, побудовану на двох звуках, від "соль", "ля".

Музикування на простих музичних інструментах корисне і доступне всім без винятку дітям, сприймається з великим ентузіазмом. Грі на музичних інструментах можна приділити 7-10 хв уроку. Музичні інстру­менти допоможуть в розучуванні нової пісні, при опануванні складних за інтонацією місць мелодії, або таких, на які треба звернути особ­ливу увагу, при вивченні нотної грамоти. Разом з творчими вправами вони сприятимуть поєднанню прийомів колективної роботи та індивіду­ального підходу, що так важливо при вивченні музичного мистецтва.

Роботу, розпочату на уроках музики, можна продовжити в групі подовженого дня, у гуртках і ансамблях простих музичних інструментів, заохочувати музикування в позаурочний та позашкільний час.

Музично-ритмічна діяльність:

• Відтворення ритму музичних фраз, характеру музики та її виразних особливостей в рухах.

Завдання музичних рухів - виховати у дітей вміння слухати, сприй­мати, оцінювати музику, розвивати любов і потребу в ній, готувати чуй­них слухачів і любителів, пробуджувати в них художників.

Танці, музичні рухи розвивають музикальність дітей. Вчитель по­винен створювати необхідні умови для природного виявлення моторних реакцій, які викликає в людини музика. При розучуванні танців образ­ний зміст і характер рухів витікають зі змісту і форми музики. У ді­тей розвивається вміння слухати музику, як логічне і послідовне дій­ство.

У спеціальних вправах, іграх, танцях діти самі включаються в дію і цілісно сприймають емоційний зміст музики. Творча активність учнів при цьому виявляється по-різному: і тоді, коли діти, слухаючи музику, самостійно виражають своє сприйняття рухами, яких вона потребує, і в тих випадках, коли діти виконують вправи із заданими рухами, але на­дають їй виразності, що відповідає власному сприйняттю музики.

У процесі роботи над танцями діти знайомляться з музикою, що втілює різнохарактерні образи - від веселих, безтурботних, ліричних, ніжних до енергійних, вольових. Зіставлення конкретних музичних об­разів допомагає дітям сильніше і глибше виражати їх, збагачує емоцій­ний світ.

Танці й хороводи є своєрідною формою музично-ритмічних рухів, які -включають елементи народних танців, нескладні елементи бального танцю, крім того, використовуються елементи, характерні лише для дитячого танцю: різноманітні рухи і повороти, притопування, плескання в доло­ні та ін.

При навчанні музично-ритмічних рухів здійснюються такі завдання:

• навчити дітей узгоджувати рухи з характером музики, з найяскравішими засобами музичної виразності, ритмічно і виразно рухатися;

• грати в музичні ігри;

• виконувати танці на заняттях і поза ними;

• розвивати музичні здібності дітей.

Важливе місце в роботі з молодшими школярами у всіх класах по­винна займати гра. За висловом відомого українського композитора, пе­дагога і етнографа В.Верховинця, завдяки іграм можна виховувати у ди­тини всі якості, які ми шануємо у людей. Кожна гра має конкретно ви­значену мету і несе смислове навантаження. Ігрова діяльність є необхідною умовою розвитку творчої фантазії, пробуджує інтерес і потребу в самостійній музичній діляьності. В ігровій формі діти вчаться інсце­нізувати пісні, створювати власні мелодії, грати на простих музичних інструментах. Гра має бути тісно пов’язана з сюжетами казок, малюнка­ми, рухами під музику, літературною творчістю, виконавством на дитя­чих музичних інструментах, головним чином сопілках. Такий підхід вирішує проблему інтересу, яка нині є загальною педагогічною проблемою. Мета ігор - через синтез музики і слова, танцю, ритмічних рухів ви­ховувати ритмічне почуття.

Хороводи - один з найдавніших видів народного танцювального мис­тецтва. Виконання їх пов’язувались з обрядовими діями, традиціями на­роду. Хороводи являють собою синтетичний вид народної творчості, в якому органічно злиті поезія, музика та хореографія. В кожному класі відповідно до програми слід навчити дітей співати кілька українських хороводних пісень, супроводжуючи їх танцювальними рухами.

МЕТОДИ І ПРИЙОМИ НАВЧАННЯ

МУЗИЧНО-РИТМІЧНИМ РУХАМ

1. Наочно-слуховий метод передбачає виконання вчителем музично­го твору виразно і яскраво. Від цього залежить не лише сприйняття ді­тей, а й чіткість виконання рухів. Перед розучуванням твору з дітьми необхідно глибоко продумати зміст і образи, визначити характер музики, основні засоби музичної виразності, а також виховне значення всього музичного матеріалу. Помилки у виконанні неприпустимі.

2. Наочно-зоровий метод - показ танців, ігор, окремих рухів повинен бути емоційним, органічно поєднуватися з музикою. Показ рухів виконується після ознайомлення з музикою.

3. Словесні методи - слова педагога мають бути короткими і чіт­кими, пояснення, вказівки - емоційними, але спокійними. Треба з"ясувати спеціальні танцювальні терміни, питання, які поглиблюють і закріплюють вивчене.

4. Метод вправлянь - допомагає засвоїти певні рухи чи їх елемен­ти. Важливе значення має систематичне повторення. Діти повинні грати в знайомі ігри, танцювати те, що їм до вподоби. Все це збагачує за­пас рухального матеріалу. Важлива й індивідуальна робота з кожною ди­тиною. Це може бути і доручення індивідуальних ролей і додаткові вка­зівки.