18. Правові гарантії захисту громадянства у зарубіжних країнах.

19. Громадянство (підданство) у зк. Підстави набуття громадянства у зк.

Громадянство – правова приналежність особи до держави, яка породжує конституційно-правовий зв’язок між ними.

Категорія підданство як правлило застосовується у країнах із монархічною формою правління.

Взаємний правовий зв’язок , який виникає внаслідок належності особи до громадянства тієї чи ін. держави полягає у:

• рівності громадян в межах держави та поза її межами;

• охороні людей в державі та поза її межами;

• відповідальності особи перед державою.

Громадянство є важливим елементом конституційного статусу особи. Держава поширює свою владу на своїх громадян як на своїй території так і за її межами. Так само і громадянин може вимагати захисту своїх інтересів з боку держави свого громадянства, де б він не знаходився.

Громадянство як суб*єктивне право включає в себе ряд правомочностей: право проживати на території держави, володіти всім комплексом прав і свобод, обов’язків, займати державні посади, вільно залишати і повертатися на території своєї д-ви., користуватися захистом державної влади.

Набуття громадянства:

1. за народженням (філіація) – на основі а) «права крові», чи б) «права грунту». В деяких країнах ці два принципи поєднуються. Колізія в національному законодавстві з питанням набуття громадянства може привести до набуття громадянином подвійного громадянства.

2. прийняття в громадяни (натуралізація) – а) в силу закону (тобто не заснована на особистому виборі особи, напр.. в Італії вступаючи в шлюб з італійцем дружина автоматично набуває громадянство Італії); б) індивідуальна натуралізація може мати місце за клопотанням особи, яке, як правило, подається на ім’я глави держави і прийняття в громадянство оформляється спеціальним актом. Натуралізація може мати місце, якщо особа проживає певний строк на території відповідної держави, належить до певної релігії, нації ...

3. Оптація – вибір громадянства у випадках, коли змінюється державна приналежність території, на якій проживає громадянин.

4. Поновлення громадянства осіб, які його були втратили (через зміну сімейного стану...)

5. Репатріація – коли громадянство втрачали великі верстви населення в силу важливих історичних подій (напр.. повернення євреїв на свою історичну Батьківщину Ізраїль).

6. Дароване громадянство (за особливі заслуги і в особливому порядку)

20. Конституційно-правове регулювання припинення громадянства у зк.

Припинення громадянства – розрив зв’язку між громадянином і державою.

1. в результаті добровільного виходу з громадянства (через політичні, сімейні мотиви);

2. втрата громадянства (з причин, передбачених законодавством держави громадянства, напр.. якщо громадянин поступить на державну чи військову службу ін. держави)

3. внаслідок позбавлення громадянства осіб, які вчинили дії, що наносять шкоду державі (це є вид державно-правової санкції, як правило застосовується тільки до натуралізованих громадян).

Якщо особи з певних причин втратили громадянство, вони мають право клопотати про його відновлення.

В деяких країнах є інститут почесного громадянства, який виконує як правило політичну, пропагандистську роль.

Апатриди – особи без громадянства (це як правило політичні емігранти).

Біпатризм – подвійне громадянство. В більшості країнах не визнається, але є і певні угоди між державами, які допускають подвійне громадянство.

Правовий статус іноземців в демократичних державах не відрізняються від статусу громадян держави, крім наділення їх політичними правами, і то не у всіх країнах. Напр.. постійно проживаючі у Великобританії іноземці, які мають нерухомість мають право голосу.

Для отримання громадянства в США встановлено 5-річний термін легального перебування в державі, Франції, Великобританії – 8 років, Швейцарія – 12 років.

У багатьох країнах (США, Канада, Франція) для отримання громадянства необхідним є достатнє знання мови, наявність можливості забезпечити себе та свою сім’ю матеріально (Фінляндія, Норвегія, Швеція); ведення добропорядного способу життя та бездоганне моральне обличчя бажаючого натуралізуватися (США, Канада, Грузія).

Нелегальні іноземці ніякими правами в державі перебування не наділяються (за винятком гуманітарних).

21. Поняття форми правління. Класифікація форм правління у зарубіжних країнах

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими орга­нами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відпові­дальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну). Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

22.Політико-правова природа монархічної форми правління та її закріплення у конституціях зарубіжних держав. Види монархічної форми правління.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину. Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові. В дуалістичних монархіях влада поділяється між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але у монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд призначається монархом, підпорядковується йому і несе відповідальність перед ним. Така монархія передбачає двопалатний парламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня — призначається монархом. Сьогодні така форма правління зустрічається рідко: Йорданія, Марокко, Непал. Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет. Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

В парламентських монархіях (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія) монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні державою фактично не бере. В його руках зберігаються незначні повноваження

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

23. Політико-правова природа республіканської форми правління та її закріплення у конституціях зарубіжних держав. Види республіканської форми правління.

Президентська республіка у США, Мексиці, Іракці.

змішана —Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка - Італія, ФРН.

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

Президент — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

Для республіки характерні наступні ознаки:

— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень;

— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

— парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

— президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;

— президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

— уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

— парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

— посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

— уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

24. Форми державного устрою та їх характеристика у зарубіжних країнах.

Форма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові ча­стини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою уст­рою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (феде­рації і конфедерації)

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї­ни, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фак­тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно­сяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер­жавних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія

24. Характерні ознаки федеративної держави.

Федерація — це складна (союзна) держава, до складу якої входять на добровільній основі декілька державних утворень (суб'єктів федерації), які мають певну юридично визначену полі­тичну самостійність.

Для федерації притаманні такі основні ознаки:

наявність спільної території, яка складається із територій — суб'єктів федерацій, які мають власний адміністративнотериторіальний поділ;

наявність загальної конституції федерації та конституцій її суб'єктів, які наділені правом видавати нормативноправові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх території;

наявність федерального двопалатного парламенту та парламе­нтів суб'єктів федерацій, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерацій;

наявність подвійного громадянства ( якщо інше не передбаче­но конституцією), тобто кожний громадянин вважається одно­часно і громадянином федерації, і громадянином суб'єкта фе­дерації;

наявність трьох рівнів повноважень органів влади, а саме ви­ключних повноважень федерації, виключних повноважень суб'єктів федерації та сумісної компетенції;

державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзно­го договору, зберігаючи при цьому право на самовизначення і вихід із федерації;

наявність загальнофедеральної податкової, митної та фінансо­вогрошової систем;

наявність загальних збройних сил;

суб'єкти федерації можуть мати зовнішні ознаки суверенітету (гімн, герб, прапор), але вони не володіють повним сувереніте­том і не можуть бути суб'єктами міжнародного права, хоча у випадках договірних міжнародних відносин федерація може виступати як в цілому, так і кожний із її суб'єктів самостійно.

Сьогодні у світі існує 24 федеративні держави, до яких нале­жать: Росія, США, Канада, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Австрія, Німеччина, Австралія, Індія, Малайзія, Нігерія та ін.

До складу сучасних федерацій входить різна кількість суб'єктів (наприклад, у Російській Федерації — 89, США — 50, Індії — 25, Фе­деративної Республіки Німеччина — 16, Канаді — 10, Австралії — 6, Бельгії — 3). Вони мають різні назви: у США, Австралії, Бразилії, Ін­дії — штати; в Аргентині, Канаді — провінції, Австрії, Німеччині — землі тощо.

У конституціях більшості федерацій світу за суб'єктами не ви­знається право виходу зі складу федерації, що забезпечує її цілісність та не допускає розповсюдження сепаратистських тенденцій.

Федерації багатоманітні і тому їх можна класифікувати за різ­ними ознаками. У практиці сучасного державотворення виділяють, як правило, національну та територіальну федерацію.

Територіальна федерація побудована за територіальною озна­кою, де всі суб'єкти одно або багатонаціональні, але жодна з націона­льностей не має абсолютної більшості, або представники однієї націо­нальності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, полі­тичних, культурних інтересів.

Ознаки територіальної федерації:

державні утворення в її складі не є суверенні, вирішення пи­тань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центра­льних органів влади;

юридичне розмежування повноважень між центральними і мі­сцевими органами влади здійснюється на основі конституції;

суб'єкти федерації не мають права представництва у міжнаро­дних організаціях;

федеративна конституція не передбачає або забороняє одно­сторонній вихід суб'єктів із складу федерації;

збройні сили підпорядковані союзним органам.

Національна федерація побудована з урахуванням багатонаці­онального складу населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації і називається за основною (титульною) нацією.

Ознаки національної федерації:

суб'єктами федерації є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус;

будується за принципом добровільного об'єднання суб'єктівфедерації;

федерація забезпечує суверенітет великих і малих націй, їх віль­ний розвиток;

суб'єкти федерацій мають власні органи державної влади: пар­ламент, президента, судову систему, органи виконавчої влади, які самостійно здійснюють зовнішню політику;

вищі органи федерації формуються із представників суб'єктівфедерації;

вищі органи федерації лише координують діяльність суб'єктівфедерації;

усі суб'єкти федерації мають право на вільний вихід із союзу. Більшість сучасних федерацій побудовані за територіальнимпринципом (Австралія, Австрія, Бразилія, Німеччина, Канада, Мекси­ка, СІЛА), інші за національним (Бельгія, Індія, Пакистан) або з ура­хуванням обох принципів (Росія, Канада).

Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територі­альному принципі, є більш міцними, аніж ті, в основу яких покладе­ний національний принцип (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).

24. Характерні особливості унітарної держави у зарубіжних країнах

Унітарна держава — це форма державного устрою, за якої адміністративнотериторіальні одиниці не мають ознак суверені­тету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відно­син.

Унітарним державам притаманні такі основні ознаки:

наявність єдиної конституції, дія якої поширюється на всю те­риторію країни;

відсутність відокремлених політикотериторіальних утворень, які мають ознаки держави;

наявність єдиної системи державних органів, які поширюють свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян

(єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

наявність єдиної системи права і системи законодавства;

наявність єдиного громадянства та єдиної державної симво­ліки;

наявність єдиної фінансовогрошової та податкової систем;

у міжнародних відносинах держава виступає як єдиний пред­ставник.

На сьогодні унітарна форма державного устрою є оптимальною і тому найбільш поширеною. Близько 150 з понад 200 нині існуючих держав, за своїм устроєм, є унітарними.

До унітарних держав відносяться: Україна, Болгарія, Білорусь, Велика Британія, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Гре­ція, Іспанія, Польща, Угорщина, Чехія, Данія, Куба, Японія, Китай та ін.

Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні — об­ласті, у Польщі — воєводства, у Великій Британії — графства, в Іта­лії — провінції тощо.

Залежно від характеру державних утворень, унітарні держави поділяються на:

1) централізовані — це такі унітарні держави, в яких адміністра­тивнотериторіальні одиниці мають рівний правовий статус. У централізованих унітарних державах керівники місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади. До таких держав відносяться: Фінляндія, Нідерланди,Польща, Пакистан, Казахстан та ін.;

2) децентралізовані — це такі унітарні держави, в яких певні ад­міністративнотериторіальні одиниці наділені пільгами із самов­рядування, можуть створювати адміністративні автономії. У де­централізованих унітарних державах місцеві органи самовря­дування обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя, а автономії наді­ляються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та ад­міністративної діяльності у межах своєї компетенції згідно з по­вноваженнями, які визначені конституцією країни. До таких держав відносяться: Україна, Франція, Іспанія, Італія, Данія, Ки­тай та ін. Найчастіше статус автономії надається тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших за національним (етнічним) складом і географічним положенням. Наприклад, в Україні — це Автономна Республіка Крим, яка розташована на півострові, населена росіянами (58,3%), українцями (24,3%), кримськими татарами (12%).

27. Державний режим. Поняття та види.

Державний режим – це сукуп-сть реальних засобів і методів, за допомогою яких здійснюється держ.вл., реальний порядок взаємовідносин частин держ.мех-зму.

Політ.режим включає д-сть і ор-нів д-ви, і партій, і сусп.орг-цій, і статус гром-н.

Види політичного режиму: 1) демократи.; 2) недемократич. (фашистський, тоталітар., авторитарний).

Демократич.режим полягає у домінуванні інс-тута дем-тії.

Ознаки дем.режиму:

1. прийняття рішень більшістю з врахуванням інтересів меншості;

2. існ-ня прав.д-ви і гром.с-ва;

3. виборність і змінність центр.і місц.ор-нів вл., їх підзвітність виборцям;

4. «силові» стр-ри знаходяться під цивільним контролем;

5. широке використання методів переконання і примусу;

6. проголошення і реальне забезпечення прав і свобод л-ни і гром-на, рівність громадян перед з-ном;

7. існ-ня політ.плюралізму, в т.ч.багатопартійності, легальної політ. опозиції;

8. гласність, відсутність цензури;

9. реальне здійснення принципу розподілу влад;

Демократія може бути а) пряма (безпосередня) і б) представницька.

Пряма дем-тія дозволяє здійснювати вл.самим народом, без політ.посередників. Вона здійс.через вибори на ос-ві всезаг.виб.п-ва, референдуми, збори гром-н, петиції гром-н, мітинги, демонстрації, всенародні обговорення.

До сильних сторін прямої демократії відносять ті, що вона 1) дає більше можл-тей для вираження інтересів гром-н і їх участі в сусп/політ.ж-ті; 2) в більшій мірі забезпечує повну легітимізацію влади; 3) дозволяє до певної міри контролювати політ.еліту.

Серед недоліків називають: 1) відсутність стійкого бажання у більшості нас.займатися політ.і управлінь.д-стю; 2) складність і дороговизна проведення держ/сусп.заходів; 3) низька ефективність рішень, які приймаються внаслідок непрофесіоналізму більшості «правителів».

Представницька демократія дозволяє здійс.вл.предс-ками народу – деп.-тами, ін.виборними ор-нами держ.вл., які покликані виражати інтереси різ.класів, соц.груп, політ.партій, гром.орг-цій.

До переваг предст.дем-тії відносять те, що вона: 1) дає більше можл-тей для прийняття ефектив.рішень, оск.в цьому процесі беруть уч.професіонали, компетентні особи; 2) більш раціонально організовує політ.с-му, яка дозволяє кожному займатися своєю справою.

Недоліками є: 1) можл-сть зловживання владою, розвитку бюрократі, корупції; 2) відрив виборних предс-ків від народу; 3) прийняття рішень в інтересах не більшості, а номенклатури, крупного капіталу, лобістів...

Демократи.режим також може бути різ.видів:

1. ліберально-дем (на першому місці особа, її п-ва і свободи, а роль д-ви захищати ці п-ва);

2. консервативно-демократич. (опирається не стільки на к-цію, як на політ.традиції).

Недемократич.(тоталітар.)режим характеризується абсолютним контролем д-ви над усіма сферами сусп.ж-тя, повним підкоренням людини політичній владі і домін.ідеології. Тобто ознаки дем-зму відсутні.

Осн.х-ки тоталітар.політ.режиму:

1. д-ва прагне глобального домінування над всіма сферами сусп.ж-тя, до всеохоплюючої влади;

2. с-во повністю відчуджене від політ.влади, але воно не усвідомл.цього;

3. монопольний держ.контроль над ек-кою, засобами мас.інформації, к-рою, релігією, вплоть до прив.ж-тя;

4. держ.вл.формується бюрократичним сп-бом і недоступна для контролю з боку д-ви;

5. домінуючим методом управління є насилля, примус, терор; домінування однієї партії, фактичне її зрощення із д-вою, заборона легал.д-сті опозицій.сил;

6. п-ва і свободи л-ни і гром-на носять декларатив., формал.х-р, відсутні гарантії їх реалізації;

7. фактично усувається політ.плюралізм;

8. централізація держ.вл.на чолі з диктатором і його оточенням.

Особл.різновидом тоталітар.режиму виступ.фашистський режим, яких хар-зується війс.антидемократизмом, антипарламентаризмом, расизмом, Влада тримається на культі вождя, застосуванні насилля.

Вперше виник.в Італії в 1922 р., прагнення відродити Римс.імперію, в Нім. 1933 р. – прагнення забезпечити домінування арійської раси.

Після 1945 р.застос.термін неофашистський режим, напр.. в Чілі під час правл-ня генерала Піночета 1973-1988 (цей режим немає таких крайніх рис, як масові вбивства, конц.табори, але всі риси фашист.режиму йому притаманні).

Різновидом тоталітарного режиму є конст/авторитарний чи монократичний (вдада однієї л-ни). Для нього хар.формальна атрибутика дем.д-ви (к-ція, вибори), але вона несуттєва. Осн.вл.належить одній групі чи політ.лідеру. Напр.. Дем.Рес-ка Конго, Камерун... При чому лідери в цих д-вах міняються, але суть вл. – ні.

Недем.є расистські режими, які існували напр..в ПАР, вл.належ.ос., які віднос.до однієї (білої) раси.

Авторитарний політ.режим – компроміс між тоталітар.і дем., режим, в якому вл.здійс-ся певною особою (класом, партією, елітною групою) при мінімальній участі народу.

Осн.хар-ки автори тар.політ.режиму:

1. в центрі і на місцях здійснюється концентрація влади в руках одного чи декількох взаємозв’язаних ор-нів д-ви (чи одного сильного лідера), при повному відчудженні народу від реалізації держ.вл.;

2. ігнорується, обмежується принцип поділу вл.;

3. роль предс.ор-нів обмежена, хоч вони можуть й існ.;

4. суд виступає допміж.інс-том, поряд можуть існ.і поза суд.ор-ни;

5. звужена сфера дії принципів виборності держ.ор-нів і посад.осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню;

6. домінують командні і адм.методи упр-ня, але відсутній масовий терор;

7. зберігається цензура, «напівгласність»;

8. допускається частковий плюралізм;

9. п-ва і свободи л-ни і гром-на проголошуються, але реально забезпечуються не повністю;

10. «силові» стр-ри сус-ву непідконтрольні і як пр-ло використовуються в політ.цілях;

Різновидом авторитарного режиму можна назвати клерикальний, при якому має місце домінування релігійної знаті.

28. Поняття та система принципів виборчого права у зарубіжних країнах.

Виб.п-во:

1. це с-ма норм, які регул.порядок виборів кандидатів в предст.ор-ни і на виборні держ.посади (об.розуміння);

2. це п-во гром-н брати уч.у формув-ні предст.ор-нів (суб.розуміння). В цьому розумінні розрізняють актив.виб.п-во і пасив.виб.п-во. Ос.може бути наділена з певного віку актив.виб.п-вом, але не пасивним.

Принципи виб.п-ва, при дотриманні яких вибори вважаються демократичними:

1. всезагальність

• всі гром-ни, не залеж.від статі, раси, мови, соц.,майн.стану, професії, осв., конфесії, політ.переконань мають п-во голосу

• цей принцип передбачає і законодавчі обмеження – виборчі цензи: (1) ценз гром-ва (в Аргентині для отримання актив.виб.п-ва потріб.бути гром-ном цієї д-ви 3 роки), 2) ценз осілості (для кандидата на пост През-нта США – 14 років), 3) віковий ценз (при пасивному виб.п-ві значно вищий: 50 р. – для През-нта Італії, 40 р. – Естонії, 35 р. – Білорус., Груз., США; при актив.виб.п-ві більшість д-в ставлять вимогу досяг.18 років, 16 років – для Бразилії, Нікарагуа, Куби, Ірану, в деяких д-вах – 19-21 р.); 4) ценз статі; 5) реліг.ценз (напр.., щоб бути обраним в Парл-нт Ірану потрібно сповідувати іслам); 6) освітній ценз, його різновидом є ценз грамотності (в Африканс.д-вах – Руанда, Малаві, а також в Молдавії, Казахстані, Латвії, Литві, Естонії); 7) майн.ценз, його різновідністю є виборча застава, яка вноситься кандидатом перед його реєстрацією у виб.комісії і яка не повертається та йде в дохід д-ви, якщо кандидат не набере певної кількості голосів виборців (500 фунтів – Великобританія, 1000 франків – Фр., в цих д-вах необх.набрати 5 % голосів виборців, 200 дол. – Канада – 15 %); 8) заг.пр-лом є неможл-сть участі у виборах осіб, визнаних судом недієздатними; 9) ценз несумісності ( в деяких д-вах вимагається вихід у відставку ще перед балотуванням) 10) моральний ценз (ст.48 К-ції Італії – можл-сть позбавл.актив.виб.п-ва у випадку споєння негідних поступків, вказаних в законі);

2. рівність виб.п-ва;

• забор.встановлення переваг чи обмежень для кандидатів, які балотуються на виборах, забезпечення рінвих умов участі у виб.кампанії;

• кож.виборець має рівну к-сть голосів;

• порушенням цього принципу був т.зв.плюральний вотум, відповідно до якого одному виборцю в силу певних обставин могли надавати більшу к-сть голосів (напр.. у Великобританії окремим виборцям надавались додаткові голоси за місцем знаходження нерухомості, якщо воно не співпадало із пост.місцем проживання, за місцем знаходження вищого навчюзакладу, який виборець закінчив);

• деякі кр-ни допускають відхилення від цього принципу із благих намірів, напр.. в Бангладеш із 330 місць в Парл-нті 30 зарезервовано для жінок, у Фр.Сенаті 12 сенаторів представляють французьку діаспору;

• виб.округи за своєю к-стю повинні бути однакові, на кож.кандидата повинно прибадати одинакова к-ість мешканців чи виборців округа, з врахуванням меж адм/тер.одиниць допускаються певні відхилення;

3. пряме голосування (очне і заочне);

4. таємне голосування;

• виборець голосує без відома і згоди ін.осіб;

• вперше таємне голосування було введено у Фр.в 1871 р.;

• голосування може бути очним і заочним (за довіреністю, поштою);

• при очній формі голосування в більшості країн заповнюють бюлетні, які можуть бути в тому числі в неофіц.формі, коли на чистому листку паперу пишеться прізвище кандидата, в деяких африк.та азіатських д-вах, де частина нас.неграмотні, замість бюлетенів використовують урни із портретами кандидатів, куди виборці кидають жетон;

• в деяких кр-нах з метою б-би із фальсифікацією виборів фактично порушується принцип таємності, оск.кандидату видають бюлетень після того, як він називає, за кого буде голосувати (Пд.Кароліна)

5. вільність (добровільність) виборів

• Сам виборець вирішує брати йому участь у виборах, чи ні (такою є ситуація у більшості країн);

• В деяких д-вах існ.обов.вотум, за порушення об-ку проголосувати наступ.різ.види відповідальності (штраф – Єгипет, Терція, Бельгія, Австрія), позбавлення можл-сті займати держ.і муніципальні посади протягом певного строку – Аргентина, моральні санкції – публікація мерією списку осіб, які протяг.5 років не брали уч.у виборах в Італії).

29. Конституційно-правова характеристика сучасних виборчих систем.

Виборча с-ма – це сукуп-сть встановл.з-ном пр-л, принципів і критеріїв, з допомогою яких визначаються рез-ти голосування, тобто мова йде про порядок висунення кандидатів, утворення виборчих округів, підрахунку голосів і розподілу депутатських місць, визначення рез-тів виборів, який дозволяє виявити, хто із балотуючих деп-тів вибраний в якості деп-та чи на конкрет.виб.посаду.

Залежно від сп-бу підрахунку голосів рез-ти виборів при одних і тих же рез-тів голос-ня можуть бути різними.

Наслідком виборів може бути парл-нт, уряд чи обрання певних предс-ків вл. – През-нта, мера ...

Види виб.сис-м:

• Залежно від порядку розподілу депутатських мандатів між кандидатами:

  1. мажоритарна

• в її ос-ві лежить принцип б-сті, обраним вважаються ті кандидати, які отримали б-сть голосів;

• тер-рія всієї кр-ни ділиться на приблизно рівні за к-стю виборців округа, від яких вибираються депутати;

• серед недоліків цієї с-ми наз.той, що вона не дає можл-сті точно встановити реал.вплив політ.сил у сус-ві, хоча серед позит.моментів є той, що всі претенденти перераховані поіменно, виборці беруть участь у процедурі висунення кандидатів;

• залежно від мінімальної к-сті голосів виб-ців, необх.для обрання кандидата розріз.такі види мажоритар.с-ми:

1. абсолют.більшості

• перемагає той, хто отримав абсолют.б-сть голосів - 50% + 1 голос,

• ця с-ма передбач.можл-сть двотурового виборчого процесу, якщо ніхто з кандидатів не набирає в першому турі більшості, повторне голосування проводиться по двом кандидатам, які набрали найбільше голосів (вибори През-нта в Полщі), інколи в другий тур попадають всі кандидати, які набрали певну кількість голосів (12,5% при виборах деп-тів у Парл-нт Фр,)

• тут має значення, як визначається більшість голосів:

а) від заг.к-сті за реєстр.виборців,

б) від к-сті виборців, які проголосували,

в) від к-сті поданих дійсних голосів,

• в цій с-мі є вимога обов’язкового квотуму, без якого вибори вважаються такими, що не відбулися (як пр-ло 50% - вибори През-нта, інколи 25%),

• позитивною рисою цієї с-ми є те, що перемагає кандидат, підтриманий реальною більшістю виборців, ця с-ма дозволяє сформувати стабільний уряд, який обирається більшістю в парл-нті;

• негат.рисою є те, що чим більше на окрузі кандидатів, тим менша вірогідність, що хто-небудь з них набере більшість, голоси подані за деп-тів, які не обрані, пропадають, малі партії не мають шансів на успіх.

2. відносної більшості (США, Великобрит., Індія)

• (найбільш пошир.),

• перемагає той кандидат, який отримав більше голосів ніж його суперник, якщо хтось набере одинакову к-сть голосів, то питання вирішується жеребкуванням чи за старшинством

• ця с-ма виключає другий тур виборів,

• серед недоліків є той, що не врах.воля виборців, які проголосували проти кандидата, що набрав найбільше голосів, оск.часто буває так, що сума голосів, відданих проти даного кандидата більша за к-сть голосів, поданих «за» нього, а також не дає уяви по співвідношення політ.сил в кр-ні.

3. кваліфікованої більшості

• перемагає кандидат, який отримав кваліфіковану більшість голосів (напр.. 2/3 від виборців, які взяли участь в голосуванні, для виборів През-нта Азербайджана на виборах 2002 року).

• Розрізняють також а) мажоритарну с-му єдиного неперехідного голосу, відповідно до якої ств-ся багатомандатні округи, але виборець має пр-о голосувати лише за одного кандидата з того чи іншого партійного списку, поданого в бюлетні, обраними є ті кандидати, які отримали більше голосів, залежно від числа мандатів у окрузі; б) мажоритарну сис-му кумулятивного вотума, при якиій виборець має не один, а декілька голосів і може їх віддати за одного чи декілька кандидатів одної і тої ж партії чи різ.партійних списків, обраними є особи, які отримали більшу к-сть голосів, залеж.від числа деп..місць по одному округу.

2. пропорційна (Італія, Австрія, Фінляндія, Швейцарія, Норвегія, Бельгія, Австралія)

• в ос-ві - принцип пропорц.предс-ва політ.об’єднань, які беруть участь у виборах, кожна полі.партія, чи об’єд-ня, які беруть участь у виборах отримують к-сть мандатів, пропорційну к-сті поданих за них голосів, якщо партійний список збере голоси, необхідні лише для одного місця, то перемагає кандидат по списку, який стоїть на першому місці, частіше всього це буде партійний лідер;

• з метою виключення можл-сті засилля парл-нту політ.партіями, які відображають інтереси незначної к-сті виборців введено пр-ло «виборчого бар’єру», відповідно до якого встановлюється мінімум голосів, які необхідно набрати партією, щоб вона була представлена в парл-нті (в Турції – 10%, в Нім. – 5% голосів виборців, в Італії – 4%, Іспанії – 3%, Ізраїлі – 1%), це пр-ло вигідне крупним, добре організованим партіям.

• в цій с-мі використовується метод виборчої квоти – це найменша к-сть голосів, необх.для одного кандидата, для її вирахування число виборців розділяється на к-сть місць у парл-нті і таким чином вираховується к-сть голосів, необхідних для одного кандидата, (але тут формується залишок, який розприділяється відповідно до додаткових правил), потім к-сть голосів, які набрала партія ділиться на виборчу квоту і таким чином вираховується к-сть місць у парл-нті, отримана тою чи ін.політ.силою.;

• нерозприділені в парл-нті місця можуть роз приділятися відповідно до таких пр-л: а) «пр-ло найбільшого залишку», б) «пр-ло найбільшого виборчого числа», в) всі залишки можуть сумуватися вираховується ще одна квота для всієї кр-ни, нерозприділені місця таким чином розприділяються між партіями відповідно до цієї квоти, г) якщо нерозприділеними залишилися місця через дію пр-ла про виборчий бар’єр, то ці місця отримують партії, які пройшли цей бар’єр пропорційно до к-сті отриманих голосів

• виборець голосує за політ.партії, об’єд-ня, які пропонують партійний список, а не за конкрет.ос.;

• види пропорц.с-ми:

1. пропорц.с-ма зв’язаних списків

- самі партії формують списки кандидатів, проходять на виборах кандидати перші у списку, залежно від к-сті отриманих місць -2, 5 чи 20 і т.д. (принцип черговості);

2. пропорційна с-ма вільних списків

- з преференційним голосуванням, є список кандидатів, напроти яких виборці ставлять свої преференції, тобто виборець обирає сам, кого він хоче бачити у парл-нті.

• ця с-ми сприяє адекватному відображенню в парл-нті співвідношення політ.сил в сус-ві, укріпляє політ.плюралізм та стимулує багатопартійність;

• серед недоліків можна назвати віддаленість виборців від процедури висунення кандидатів, тому відсутній конкрет.зв’язок між ними;

3. змішана

• поєднання елементів мажоритар.і прпорц.виб.с-ми, тобто виборець має два голоси, один з яких він віддає за конкрет.кандидата, а ін.за певну партію, половина (чи якась частина) місць в парл-нті віддаються деп-там по багатомандатному окрузі, а ін. половина деп-там від пратії.

30. Поняття та різновиди мажоритарної виборчої системи. Політико-правові особливості її застосування.

2. мажоритарна

в її ос-ві лежить принцип б-сті, обраним вважаються ті кандидати, які отримали б-сть голосів;

тер-рія всієї кр-ни ділиться на приблизно рівні за к-стю виборців округа, від яких вибираються депутати;

серед недоліків цієї с-ми наз.той, що вона не дає можл-сті точно встановити реал.вплив політ.сил у сус-ві, хоча серед позит.моментів є той, що всі претенденти перераховані поіменно, виборці беруть участь у процедурі висунення кандидатів;