25) Історико-етнополітичний контекст особливостей процесу обмеження та ліквідації царським урядом автономії України (друга половина хvіі –хvііі)

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилює контроль над українським суспільним життям, насаджує русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на “етнографічну групу” в уніфікованій масі підданих імперії.

Ідея автономії була провідною в політичній теорії й практиці України ХVII-XVIII століть, хоча автономні права стосувалися в повному обсязі лише Правобережної України; Слобідська Україна тільки формально підпорядковувалася гетьманові, а фактично – царю; Запорозька Січ із часом набула подвійної автономії – і від гетьмана, і від царя.

З початку ХVІІІ ст. в російській етнополітиці з’являються нові тенденції. Зацікавившись позитивними наслідками заохочення імміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочинає діяльність у цьому напрямку. У 1702 р. Петро І затвердив маніфест, адресований до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої імміграційної політики Росії, де в середині ХУІІІ ст. склалися необхідні передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні і Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не дозволяло селянам вільно пересуватися у пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд всіляко сприяв переходу на ці землі і українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І. Ще активніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка поділяла концепцію академіка Шльоцера щодо того, що “…багата, родюча і сильна” Російська імперія може стати ще “багатшою, родючішою, сильнішою”, але для цього їй потрібні “люди”. Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала у залученні до Росії іноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували усіх бажаючих з Європи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому вони отримували значні пільги. Так, колоністам дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію, вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто бажав жити у губернських і повітових містах, надавали допомогу у створенні фабрик, заводів, мануфактур; при потребі поселенці отримували безвідсоткову позику. Велике значення для переселенців мало також звільнення від усіх державних повинностей, в тому числі і військової. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенців саме на незаселені південні землі.Такі кроки російського царизму значно активізували переселенський потік на південноукраїнські землі. Тож національний склад населення тут був строкатий: болгари, німці, греки, “волохи” (молдавани та румуни), вірмени, євреї, що позначилося на протіканні етнічних процесів у названому регіоні.

До кінця ХVІІІ ст. малоросійський край, в ході виконання політичних рішень імператорського двору Катерини ІІ, був інтегрований в державно-політичні, соціальні та економічні структури Російської імперії. Одним з головних чинників цього стало те, що українська еліта в масі своїй ще задовго до формальної ліквідації Гетьманщини інтегрувалась в соціально-політичні структури російського суспільства. Московсько-петербурзькою стала вона і в культурному відношенні. Тим самим був підготовлений грунт для “м’якого” варіанту інкорпорації гетьманщини в структури Російської імперії.

Внаслідок поділів території Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. 90% території та 85% населення етнічних українських земель відійшли до Росії. Характер цієї події був суперечливим, а наслідки – неоднозначними. З одного боку, створилися об’єктивні передумови для консолідації української нації, з іншого – посилилися асиміляторські тенденції з боку Росії щодо українських земель.

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася великими територіальними придбаннями Росії у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї. Для України найважливішою подією стало приєднання Криму у 1783 р. Перестало існувати гніздо розбою, що протягом декількох століть руйнувало та грабувало українські села і міста. Ця подія відкрила добу колонізації Північного Причорномор’я. Слабко заселені степові райони освоювалися українським народом, але діставалися російському дворянству. Безпечний доступ до Чорного моря і потреба Західної Європи в пшениці стимулювали швидкий розвиток сільського господарства в Україні. На півдні України були засновані нові міста: Херсон (1778 р.), Маріуполь (1784 р.), Катеринослав (1787 р.), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1794 р.) тощо.

Нарешті, у 1785 р. Катерина ІІ зрівняла у правах з російським дворянством українську еліту (Жалована грамота дворянству). Наступного року було скасовано Другу Малоросійську колегію. Отже, наприкінці XVIII ст. Україна втратила всі ознаки державності й стала складовою російської держави.