18. Діалог культур:історичний аспект

Діалог культур- термін, що виник у XIX ст. для позначення процесу зближення країн, народів, континентів, насамперед у культурній сфері. Спершу цей термін відображав взаємозбагачення, взаємовплив і взаємозалежність матеріальних і духовних надбань людства в культурно-географічному розрізі, передусім, як взаємодію культур Заходу і Сходу, Європи й Азії, Півдня та Півночі. У XX ст. вирішальним для свідомості, мислення, вчинків дедалі більшого числа людей стає взаємне одночасне спілкування - діалог різночасових історичних епох (кожний твір культури перебуває у сфері тяжіння певного центру історичної цілісності). Культура як осучаснена історія вступає в діалог зі своєю історією, збираючи у витворі (творі) минуле, сьогодення й майбутнє, насамперед відповідно до потреби дедалі повнішого осягнення дійсності, яка вже не піддається «розумовому» пізнанню, тобто, діалогічність стає методом самого мислення. Внаслідок цього в теоретичному осягненні взаємодоповнюють і взаємовиключають одне одного «невідповідні» начала буття, про що свідчать принцип доповнення у фізиці, парадокси теорії множин у математиці і т. Ін. В мистецтві активна співавторська роль читача, глядача, співрозмовника виявляється визначальним формотвірним принципом. Тому кожне явище культури є фокусом цілісної системи витворів цієї культури і водночас місцем дотику і взаємовпливу з іншою культурною цілісністю. Діалогу культур, визначених в їх буттєвому розумінні, виміряний масштабом людського існування, є діалогом індивідів, які живуть і спілкуються на межі культури, бо кожний індивіде новою особливою культурою. Феномен буття в культурі саме й полягає в присутності «Ти» для зосередженого «Я», необхідності іншого для власного визначення, тобто саме визначення культури припускає її діалогічність.

19. Архітектура в Україні у 14 першій половині 17ст.

У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руйнівні наслідки татаро-монгольської навали, значного розвитку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монументальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицько-волинських землях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки;2) церкви.У цей період в архітектурі формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль гармонійно поєднувався з українським народним стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращими пам'ятками українського архітектурного стплю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви. Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, переплановувались та розширювались міста, переважно в Галичині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике фортифікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі. В З0-40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд вже виразно простежуються риси бароко. Переважна більшість архітектурних пам'яток мала оборонний характер. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.У даний період часу виникли дві архітектурно-будівельні школії: галицька і волинська. Для галицької школи характерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами. Серед мурованих кам'яних споруд виділяються замки в Білавині, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дністровському, Одеську. В оборонних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували великоформатну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи мають вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.Замки-фортеці були збудовані у Кам'янці, Львові,. Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст. замість стінових замків стали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Золочеві та Підбірцях, або п'ятикутника, як,. наприклад, у Бродах.У храмовому будівництві також з'явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.),церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Кам'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.Церковне і світське будівництво в цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії українського, але й західноєвропейського мистецтва. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок — «Чорна кам'яниця» (1588—1589 рр.), будинок Бандінеллі — флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591—1629 рр., вежа Корнякта (1572—1578 рр.,), каплиця Трьох Святителів (1578—1591 рр.), які разом складають унікальний архітектурний ансамбль.На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав з Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ятки кінця XVI—початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.У 30-х роках XVII ст. в архітектурі кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко.

37. Книгодрукування в Україні.Діяльність І.Федорова,видатні твори Вперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг — це була дуже копітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною. У 1464 році воно виникло в Іта­лії, у 1470 році — у Франції, у 1473 році — в Голландії та Угорщині, у 1474 році — в Іспанії, у 1480 році — в Англії. Початок слов’янсь­кого друкування припадає на 1491 рік, коли відомий друкар Фіоль у Кракові надрукував дві книжки — „Часословець» і „Осмоглас- ник». Обидві книги набрані кирилівським шрифтом, який є осно­вою сучасної української та російської азбуки. На жаль, життя і ді­яльність Фіоля Швайпольта закінчилося трагічно. Саме за друкар­ську діяльність він був заарештований краківською інквізицією. Це сталося у 1491 році. Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. Іван Федоров народився близько 1510 року (точна дата його народження невідома). Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році і здобув ступінь бакалавра. У 50-х-60-х ро­ках XVI століття працював дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Згодом переїжджає до Львова, де з вели­кими труднощами відкриває друкарню. У 1574 році він друкує „Апостол», який вважається першою українською друкованою кни­гою в Україні. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федо­ров видає й „Азбуку» — перший слов’янський підручник, надруко­ваний кирилівським шрифтом. Обсяг книги — 80 сторінок (зберег­лося декілька примірників). У 1576 році Іван Федоров переїжджає до Острога, де на кошти князя Острозького відкриває друкарню, і за чотири роки (з 1578 по 1581) випускає у світ „Азбуку», „Псалтир», „Новий Завіт» (988 сторінок!), „Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко вик­ладених» та „Хронологію». За бажанням і на кошти князя Ост­розького (засновника Острозької вищої школи) у 1581 році Іван Федоров видає один з шедеврів давньоукраїнського друкарства — повну слов’янську „Біблію» (1256 сторінок, тираж — 2000 примір­ників). Після смерті Івана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львівської Братської друкарні. У 1977 р. скульптори Б. Борисенко і В. Подольський у Львові спорудили пам’ятник слав­ному українському першодрукареві, у цьому ж році відкрито музей і присвоєно його ім’я Львівському поліграфічному інституту (нині — Академія друкарства).Іван Федоров багато зробив для розвитку друкарської справи. Са­ме він уперше ввів друкований шрифт, ще задовго до реформи Пет­ра І використав скорочений шрифт — „гражданку», вперше поміс­тив у книгах гравюри світського змісту, сторінки оздоблював рамка­ми, орнаментом тощо.