4. Суб’єкти та об’єкти політики

Дане питання насамперед потребує розкриття соціальної структури суспільства, оскільки первинними суб’єктами політики є соціальні суб’єкти.

Проте суб’єктність і особливо політична не є результатом якогось довільного, але неминучого розвитку соціального суб’єкта. Наслідком неспівпадання політичної і соціальної суб’єктності у політичній теорії стали різні підходи до витлумачення сутності політичної суб’єктності.

Зміст першого підходу (назвемо його активістським) полягає у тому, що суб’єктами політики є лише активні учасники політичного життя, творці політики, які спроможні свідомо визначити політичну мету, засоби її досягнення, готові змагатися за її втілення. Загалом це активні діячі політичних акцій, процесів, явищ. Всі інші – об’єкти – ті, на кого спрямована політична дія.

Інший підхід можна визначити як генеральний, всеохопний. Його прихильники вважають суб’єктами політики всіх. Мовляв, ніхто не може відмовитися від участі у політиці, оскільки навіть фактом свого існування соціальні суб’єкти спонукають суб’єктів носіїв влади вибудовувати свою політику таким чином, щоб не викликати реакцію несприйняття своєї політики у тій чи іншій формі соціального незадоволення. І навіть відмова від участі у політичних акціях є проявом суб‘єктності, яка полягає у пасивній протидії певному політичному курсу. Прихильники даного підходу змушені, правда, вдаватися до певного уточнення лексичного поняття „суб’єктність” розмежовуючи поняття „активна суб’єктність” і „пасивна суб’єктність”, що є нелогічним з лінгвістичного погляду, оскільки перше є тавтологією, а друге – оксюмороном.

Можливо, істина про політичну суб’єктність знаходиться десь посередині, між двома описаними підходами. Підстави виділити, умовно кажучи, нейтральний підхід, нам дозволяє той факт, що кожний соціальний суб‘єкт виступає одночасного і суб’єктом і об’єктом політичної дії.

До такого висновку можна прийти, якщо пам’ятати, що суспільство і політика базується на взаємодії соціальних суб’єктів. Тому терміни: політична „суб’єктність” чи „об’єктність” вказують не на абсолютний прояв у політичних діях „суб’єктності” чи „об’єктності”, а лише на переважання у поточному політичному епізоді проявів „об’єктності” чи „суб’єктності” з боку певного учасника політичного життя.

5.Типи політичної суб’єктності

Політологія звертає пильну увагу на суб’єкти політичного життя у зв’язку з тією роллю, яку вони відіграють у суспільно-політичному житті. Насамперед, вони є рушієм суспільно-політичних змін, які відбуваються в суспільстві. Без їх активності і взаємодії неможливі жодні прогресивні перетворення. По-друге, від характеру соціальних суб'єктів і якості функціонування інституціональних суб’єктів залежить загальний стан об’єкта політики – суспільства, й таких його сутнісних характеристик як: а) тип суспільства; б) його суспільно-політичний та державний устрій; в) стан функціонування соціальних інститутів (сім'ї, школи, поліції, армії, охорони здоров’я тощо).

Типи суб’єктності задіяного у політичному житті соціального актора визначається за різними критеріями. Найпоширенішим з них є рівень свідомої участі у політиці. Г.Алмонд за цим критерієм виділяє три типи суб’єктності.

1. Паройкіальний тип (від грецьких „пара” – навколо і „ойкос” – дім, господарство; синонімічні назви: парфіальний; патріархальний). Носій такого типу суб’єктності турбується інтересами найближчого оточення, максимум інтересами своєї громади. Він не усвідомлює потреби у політичній системі. Нічого від неї не вимагає, а її дії стосовно себе розглядає як тиск, необхідне зло, з яким доводиться миритися.

2. Підданський тип. Його носії чітко усвідомлюють значення політичної системи, її окремих складових. Вони самі можуть ставати активними учасниками політичної системи, але виключно в якості виконавців політичної волі легітимних володарів, керівників, лідерів. Вони визнають законність, доцільність вимог системи, її окремих інституцій стосовно себе, але зі свого боку, нічого не вимагають від системи. Вони не усвідомлюють, що самі можуть бути активними учасниками прийняття рішення, визначення засад функціонування системи.

3. Активістський або партисипативний тип (від франц. partisіpant – учасник). Такий усвідомлює необхідність політичної системи, усвідомлює справедливість її вимог і сам ставить в вимоги до неї як свідомий і активний учасник політичного життя.

За характером і місцем, яке суб’єкти політики займають у суспільній структурі виокремлюють такі групи суб’єктів:

I. Соціальні. Вони сформувалися історично, об’єктивно на основі збігу соціальних інтересів. Саме ці суб’єкти через власні соціальні інтереси визначають зміст і напрями як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Тому їх ще називають первинними суб’єктами. До соціальних суб’єктів належить насамперед а) індивідууми у якості: громадян, громадсько-політичних активістів, політичних діячів, політичних лідерів. Кооперуючи свої зусилля, індивідууми об’єднуються у соціальні спільноти, у ряду яких розрізняють: соціально-класові (робітники, селяни, інтелігенція, буржуазія), соціально-етнічні (нації, етноси; корінні, прибулі), соціально-демографічні (молодь, ветерани, підлітки; чоловіки, жінки; мігранти), соціально-професійні (учителі, лікарі, військові), соціально-територіальні (мешканці міста, села, населення історичних земель, регіонів). Розрізняють також мікро-спільноти: сім’ї, театральні трупи, екіпажі і т.п., а також макро-спільності: громадянське суспільство, страти, класи, народ. Коли заходить мова про первинного суб’єкта політики, то насамперед, згадують про нього. Роль народу як суб’єкта проявляється у референдумах та виборах, тобто у делегуванні своєї суспільної ролі суб’єкта політики депутатам різних рівнів, президенту.

Іноді, у перехідних суспільствах, народ не усвідомлюючи наслідків своєї політичної активності, відчужений від влади, та власності, на фоні масового незадоволення своїм становищем, може реалізувати роль первинного суб’єкта політики у формі громадсько-політичного руху. На жаль, така форма, як засвідчила Помаранчева революція, може бути яскравим, але тимчасовим та недієвим проявом суб’єктності. У таких суспільствах, як наше, на цьому первинна суб’єктність і вичерпується. У демократичних суспільствах роль народу проявляється також у контролі за владою, що здійснюється за допомогою механізмів громадянського суспільства.

Особливої уваги політологи надають соціально-класовим суб‘єктам. Традиційно тут виокремлюють класи економічні (за К.Марксом), враховуючи їх відношення до засобів виробництва і класи ринкові (за М.Вебером) зважаючи на місце, зайняте ними у ринкових відносинах.

Сучасні західні політологи насамперед беруть до уваги поділ суспільства на страти (від англ. strat – верства). Стратифікація – це процес, внаслідок якого сім’ї та індивідууми виявляються нерівними один одному і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю і владою.

Як видно з визначення, соціальна стратифікація означає не просто різне становище в суспільстві окремих індивідуумів, сімей, цілих стратів, а саме нерівне їх становище. Функціональна теорія соціальної стратифікації (засновник Т.Парсонс) пояснює виникнення соціальної нерівності наступним чином. Щоб суспільство могло успішно функціонувати, необхідно, щоб у ньому виконувалася вся сукупність життєво важливих для суспільства функцій. Серед них можна виділити важливі, другорядні, менш важливі, незначні тощо. З іншого боку індивідууми теж різні за своїми природними задатками, рівнем освіти, життєвим досвідом.

Для суспільства ідеальним є той варіант, коли найвагоміші функції виконують найдосконаліші індивідууми, функції другого, третього і т.д. порядку виконують індивідууми відповідного рівня. Щоб забезпечити цю відповідність, людство за всю свою писану історію розробили лише один механізм: чим відповідальніша виконувана функція, тим ширшим у її виконавця є доступ до споживчих вартостей, які особливо цінують, які наявні в обмеженій кількості, які мають найвищу якість.

Тому індивідууми, які прагнуть вищої якості життя, претендують на виконання все відповідальніших функцій, а суспільство отримує можливість відбирати для цього найдосконаліших індивідуумів.

У державно організованому суспільстві виконання функцій пов’язане з посадами. Їх можна здобути двома шляхами. Перший називають шляхом досягнень індивідуума. Працюючи над розвитком природних задатків, навчаючись, здобуваючи життєвий досвід, індивідуум досягає такого рівня, коли здатний виконувати складнішу й вагомішу ніж раніше функцію.

Інший шлях – аскрипція. Ідучи ним, індивідуум здобуває посаду за рахунок зовнішніх, неконтрольованих особистістю характеристик: віку, статі, партійної належності, родинних зв’язків, взаємин з клієнтами тощо. Зрозуміло, що в абсолютній більшості випадків цей шлях дозволяє здобувати високі посади тим індивідуумам, які неспроможні виконувати відповідні функції. Що, звичайно, лише шкодить суспільному поступу.

Підсумовуючи сказане підкреслимо, що теорія стратифікації розглядає соціальну нерівність як суспільно необхідну, а з іншого боку вимагає від суспільства створення сприятливих умов для задоволення прагнень індивідуума до самовдосконалення і самореалізації.

М.Вебер, один із засновників теорії стратифікації, вважав, що класи-страти визначаються становищем схожістю „класової ситуації” індивідуумів стосовно ринку, який є формою боротьби інтересів. Сучасні політологи пропонують й інші категорії стратифікації: рівень освіти, престиж професії, права і привілеї, обов’язки і відповідальність, власність і рівень прибутків, владу і вплив.

Відповідно до дії названих чинників суспільство соціально структурується. Найпоширенішою на заході є семистратна схема соціальної структури: 1) страт професіоналів управління, адміністрування; 2) спеціалісти, що виконують інші важливі функції: юристи, науковці, лікарі, викладачі, інженери, одним словом віртуози „вільних професій” або, як назвав їх М. Джілас „новий середній клас”, представники якого не володіючи, не розпоряджаючись власністю на виробничі фонди, отримують прибутки за рахунок використання одержаних знань, професіональної майстерності, творчих здібностей; 3) комерц клас; 4) дрібна буржуазія – працюючі власники або старий середній клас; 5) техніки та робітники на керівних посадах; 6) кваліфіковані робітники; 7) некваліфіковані робітники. Поза стратами ще виділяють паріїв, пауперів, люмпенів, які випали з соціальної структури і уже не прагнуть до повернення хоча б найнижчого соціального статусу, опустившись до рівня біологічного існування.

Після соціальних суб’єктів політики, політологи пострадянського простору виділяють інституціональні суб’єкти. Вони виникли внаслідок свідомих, цілеспрямованих зусиль первинних суб’єктів політики, тому їх ще називають вторинними суб’єктами. До їх числа належать: держава загалом, органи державної влади, партії, органи місцевого самоврядування.

У третю групу об’єднуються функціональні суб’єкти. Вони не є постійними, а лише ситуативними суб’єктами політики. Вони не борються за владу. Але за певних умов вступають у взаємодію з політичними інститутами, відстоюючи власні інтереси при здійсненні політики. До них належать: армія, церква, громадські організації, промислові і торгівельні асоціації, профспілки, культурологічні товариства, ЗМІ.

Слід пам’ятати, що запропоноване розмежування суб’єктів політики не є абсолютним. Вони можуть змінювати свій статус, мінятися місцями.

Крім первинних і вторинних суб’єктів політики, доцільно виділити тих, хто бере безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. До таких безпосередніх суб’єктів політики належать владні структури, партійні лідери, керівні органи політичних і громадських організацій, політичні лідери. Саме на цьому рівні виникає і функціонує політична еліта. (Див. окрему лекцію)

Суб’єкти політики можуть мати як відкриті соціально значущі, так і приховані асоціальні групові інтереси. Останні характерні для таких груп як кліки, мафії, родинно-земляцькі угруповання.

Кліка – це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо – партійний лідер і його найближче оточення.

Мафія – строго ієрархізована і глибоко законспірована організація, що намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. На відміну від просто організованої злочинності мафія завжди пов’язана з неолітичними інституціями, функціонерами.

Родинно-земляцькі угруповання здебільшого існують на нижчих рівнях влади, але підтримують контакти з вищими політичними колами. Такі зв’язки можуть відігравати важливу роль при формуванні вищих ешелонів влади. Особливо в умовах затяжної політичної кризи та політико-правового нігілізму. За таких обставин політичний лідер, угруповання все менше можуть покладатися на правові норми, політичні угоди і все активніше оточують себе особами відданими особисто. Гарантією ж відданості вбачають родинні зв’язки, земляцькі прив’язаності і т. п.

ТИПИ І ВИДИ ПОЛІТИКИ

До цього моменту ми аналізували політику у самих загальних рисах, абстрагуючись від її конкретних проявів та форм. Проте у поточному житті суспільства „політики взагалі” не існує. Вона завжди набуває конкретних форм, які групують у окремі типи і види, використовуючи для цього різноманітні критерії. Так, за критерієм геополітичного спрямування розрізняють внутрішню і зовнішню. За масштабами: світову, міжнародну двосторонню чи багато сторонню, регіональну, локальну, врешті політику окремої самоврядної громади. За суб’єктами прийняття рішень розрізняють політику міжнародного співтовариства, союзу держав, окремої держави, партії, блоку, коаліції, суспільно-політичних сил, окремого лідера.

За термінами розрізняють коротко-, середньо-, довгострокову політику.

За ефективністю – суспільнокорисну, половинчату, недолугу, злочинну.

Уже названі типи і види політики дозволяють зробити висновки про всеосяжну роль політики у суспільному житті. Така роль насамперед забезпечується такими фундаментальними властивостями політики як:

• універсальність – всеосяжність здатність впливати на будь-який прояв суспільного життя, включаючи індивідуальні характеристики особистості;

• інклюзивність (від. лат. includere – включати) – здатність проникати в усі сфери суспільного життя;

• атрибутивність – здатність поєднуватися з усіма сферами суспільного життя, включаючи й неполітичні феномени, відносини й сфери.

Дані властивості дозволяють виділити цілий ряд різновидів політики відповідно до сфер суспільного життя: економічна, правова, культурна, демографічна, національна, науково-технічна, освітня і т. д.

Лекція 3. Соціально-класова структура суспільства. Теорія стратифікації

Поняття соціальної структури суспільства та її елементи. Соціальні спільноти, їх різновиди. Первинні і вторинні соціальні групи. Соціально-демографічні спільності. Соціально-професійні спільності. Соціально-територіальні спільності. Приписаний і досягнутий статус. Систематизація соціальних ролей.

Теорія стратифікації. Соціальна стратифікація. Теорія еліт Г.Моски і В.Парето. Класова теорія К.Маркса. Неомарксизм. М.Вебер про соціальні витоки політичної влади. Концепція соціальної стратифікації П.Сорокіна. Соціальна мобільність, її види. Типи стратифікації. Середній клас.

Суспільство в політології розглядається як певна історична, інтегративна та системна цілісність, яка складається з різних підсистем, способів взаємодії та форм об'єднання людей. Суспільство є результатом людської діяльності, а людина, як істота соціальна, спроможна розвиватися і досягати успіху лише в результаті співпраці з собі подібними.

Будь-яке суспільство є соціально структурованим. У ньому існують вищі і нижчі прошарки, нерівномірний розподіл благ і привілеїв, відповідальності і обов’язку, керуючі і керовані. І для визначення місця людини в соціальному просторі необхідно не лише знати її сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій, економічний статус, походження, а й місце цієї людини в середині кожної з основних груп. Саме в процесі відношення людини до певної групи та відношення цих груп одна до одної всередині суспільства виникають соціальні відносини.

Соціальні відносини – це відносини між історично сформованими спільностями людей. Суб’єктами соціальних відносин виступають спільності людей, а їх інтереси соціальними засадами політики.

Проте, суб’єктами соціальних відносин можуть виступати лише ті спільності, що виникли об’єктивно в процесі соціального розвитку. Виокремлюють п’ять основних груп:

1. соціально-класові (класи, верстви, групи);

2. соціально-етнічні (народності, нації);

3. соціально-демографічні (жінки, чоловіки, сім’я);

4. соціально-професійні (робітники, селяни, службовці);

5. соціально-територіальні (міське, сільське населення).

Також суб’єктом соціальних відносин виступає і окрема людина – представник соціальної спільності.

Соціальна структура суспільства - система взаємозв'язаних та взаємодіючих спільнот або побудова суспільства в цілому.

Соціальна структура характеризує різні види соціальних спільнот і відносини між ними. Це, зокрема, соціально-демографічні, класові, соціально-етнічні та інші спільноти. Тому ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи.

Соціальні групи - це відносно сталі спільності людей, що склалися історично і відрізняються роллю і місцем у системі соціальних зв'язків суспільства. Соціальні групи виникають на базі об'єднання людей за певною об'єктивною ознакою чи при відстоюванні їх інтересів.

Соціальні групи поділяються, на первинні і вторинні.

Первинні соціальні групи це такі, члени яких контактують між собою безпосередньо. Ці групи відзначаються стабільністю і згуртованістю, емоційним забарвленням контактів між членами. Їх ще називають малими соціальними групами. До малої соціальної групи соціологи відносять: сім'ю, навчальний чи трудовий колектив - академічну групу, бригаду, сусідів і т.д.

Вторинні соціальні групи складаються з окремих малих груп: нація, жінки, колектив вузу і т.д. Вони не можуть забезпечити безпосередніх особистих контактів між індивідами, які до них включені. Масовість вторинних соціальних груп дозволяє їм істотно впливати на життєдіяльність суспільства.

Соціальні групи формуються в силу певних об'єктивних обставин, а належність до певної групи пов'язана з об'єктивним становищем людей у системі соціальних зв'язків, виконанням певних соціальних ролей.

Очевидно, що участь в політиці в будь-яких її формах беруть всі соціальні суб’єкти. Інша справа – ступінь цієї участі, надання суб’єктові владних функцій. Така участь може коливатися від рядового виборця до майже не обмеженого повноваженнями глави держави. Для основи класифікації суб’єктів політичної комунікації оптимальною, на нашу думку, є система Г. Алмонда, що передбачає виокремлення трьох ступенів участі у політиці, а саме:

стихійна участь у політиці – діяльність без усвідомлення мети, шляхів досягнення, можливих наслідків;

участь напівсвідома – розуміння сенсу ролей за безпечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному;

цілком свідома участь – утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Загалом, суб’єкт у політиці – джерело свідомої, цілеспрямованої, предметної політичної діяльності, що має власні політичні інтереси та засоби їх реалізації.

Здатність творити політику характеризують терміном полі­тична суб'єктність, яка залежить від об'єктивних можливостей діяти (обмежених структурою політичних сил і рівнем розвит­ку суб'єкта) і суб'єктивних можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).

Суб'єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками.

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через полі­тичну владу:

• громадянське суспільство загалом;

• соціальні, етнічні та конфесійні групи;

• окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

• стани (робітничий, селянський тощо);

• політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціально-професійною приналежністю:

• громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

• громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють полі­тичну діяльність як обрані до представницьких, виконав­чих або судових органів влади;

• громадяни, які професійно здійснюють політичну діяль­ність (теоретичну чи практичну);

• громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

• етнополітичні об'єднання та рухи (етносів, що домінують, чи національних меншин);

• конфесійно-політичні об'єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

• державні організації та інституції;

• політичні партії;

• громадсько-політичні організації, об'єднання, рухи;

• політичні блоки, фракції, угруповання.

Суб’єкт і об’єкт в політиці – взаємозамінні величини: один і той самий інституту або соціальна група чи особа в одних ситуаціях можуть виступати суб’єктом, в інших – об’єктом політики. Ці поняття є взаємозалежними: об’єкт впливає на суб’єкт, визначаючи методи і способи впливу, правила політичної діяльності, обмежуючи простір дій суб’єкта, який, у свою чергу, також впливає на об'єкт, змі­нює його. В суспільстві суб'єкт і об'єкт— це люди, які мають соціально-політичні яко­сті, діють або політично пасивні. Тому ви­різняють суб'єкт політики, який може бути активним та пасивним, і "політичний су­б'єкт", який діє свідомо, активно реалізує свої цілі. Для суб'єкта і об'єкта політики ве­лике значення мають свідомість та актив­ність, які забезпечують різні типи політич­ного процесу і політичного життя (демокра­тія, авторитаризм, тоталітаризм, олігархічна влада тощо). У політичній діяльності виок­ремлюють два основних типи відносин: су­б'єкт-об'єктні і міжсуб'єктні (суб'єкт-суб'єк­тні). Суб'єкт та об'єкт у політиці є важливи­ми елементами політичного життя і мають конкретно-історичний характер.

Теорія стратифікації

Термін стратифікація, запозичений з геології (положення окремих частин утворень у вертикальному розмірі), в соціальних науках позначає структуровані нерівності між різними групами людей.

Соціальна стратифікація означає процес, який безперервно триває у суспільстві, і є не лише методом виявлення верств даного суспільства, але й «дзеркалом» цього суспільства. Простратифікувавши все населення країни за тими чи іншими критеріями, можна виділити страти (верстви), з яких це населення складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства: рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного. Вона наявна в усіх державах, тому що ті чи інші верстви наявні в будь-якому суспільстві, у будь-якій країні. Так було, так є і так буде. Коли ми ставимо питання, чому існує в багатому суспільстві бідність, чому існує расова сегрегація, статева нерівність, які шанси має людина, що народилась в середовищі робочого класу, досягти позиції в середньому класі чи піднятися на вершину економічної та со­ціальної піраміди, то ми ставимо питання, що стосуються стратифікації суспільства.

Якщо розглядати рівність як юридичну рівність, рівність можливостей або доходів, тоді нерівність виступає як обов'язкова ознака суспільства. Питання, чи є нерівність неминучою рисою суспільства, повертає нас до тривалих суперечок між лібералами і марксистами.

Влада виявляється через матеріальну винагороду, диференціюючи життєві шанси за допомогою ринку, статусної позиції, доступу до політичного впливу. Виходячи з цього, такі ліберали, як Фрідріх Хайек вважають нерівність ціною, яка платиться за динамічне економічне зростання, характерне для капіталізму. Суспільства комуністичних держав Радянського блоку, будучи прихильними ідеї класової боротьби, прагнули зменшити, якщо не ліквідувати, ці види нерівності. Проте на практиці вони просто породжували його нові форми, які гальмували зростання економіки і соціального забезпечення.

Головне в усіх цих питаннях — співвідношення рівності та нерівності. Тому, аналізуючи нерівність, говорять про існування соціальної стратифікації, під якою розуміють структурування нерівності між різними соціальними спільнотами, верствами, прошарками та групами людей. Соціальна стратифікація — процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою. Соціальна стратифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, родин чи цілих країн, а саме нерівне їх становище.

Отже, соціальна стратифікація — це структурування нерів­ності між різними групами людей, тобто їх розміщення (рангування) відповідно до «ресурсів», які вони контролюють: багатства (доходу), власності, престижу (соціального статусу), влади (могутності), або це система регульованої нерівності, за якою формуються різні прошарки суспільства.

Але стратифікація це не просто сукупність прошарків і страт (соціальних груп), а ієрархія цієї сукупності.

Виділяють чотири типи стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Вони розташовані в історичній і часовій послідовності.

Рабство – юридична, соціальна і економічна форма нерівності за якою одні індивіди належать іншим як власність. На сучасному етапі майже повністю зникло.

Каста – організована і замкнута соціальна група, членство в якій обумовлюється своїм народженням. Касти були поширені в Індії, на півдні США, Південній Африці.

Стан – соціальна група, яка має закріплені звичаями чи юридичними законами права і обов’язки, що передаються спадково. Поділ суспільства на стани характерний для середньовічної феодальної Європи.

Клас – велика суспільна група людей, що характеризується майновим, владним і освітнім статусом у вертикальному зрізі соціальної структури, і має спільний спосіб отримання і розмір частки суспільного багатства.

Перші три типи є закритими суспільствами, а класи – відкритим. Рабство, касти, стани базувалися на правових і релігійних нормах і мали офіційні бар’єри таких переходів, і лише класова система скасувала їх юридично.

Відрізняють спільноти, пов'язані з розподілом трудової діяльності, зі специфікою соціально-економічного стану, розвитком поселенських утворень. Тому в суспільстві виділяють такі соціальні підструктури як соціально-демографічна, соціально-професійна, соціально-класова та інші.

Економічна стратифікація (розподіл на бідних і багатих) полягає в тому, що середній рівень добробуту та прибутків змінюється від групи до групи, від суспільства до суспільства, причому в одному й тому самому суспільстві він непостійний.

Політична стратифікація – тип суспільного розшарування, де головним критерієм є ступінь впливовості на прийняття рішень, обов’язкових для виконання певним колом осіб. Чим більше коло підлеглих, тим більша влада.

Професійна стратифікація базується на нерівномірному оцінюванні суспільством престижу різних професій, а значить і диференційованій оплаті за виконану роботу.

За статевими і віковими відмінностями розрізняють соціально-демографічні спільності. Мова йде про статевий поділ на чоловіків і жінок, поділ за віком на молодь, осіб середнього, старшого і похилого віку. До уваги беруться не тільки фізіологічні відмінності, але і різний статус в суспільстві (дискримінація жінок, працевлаштування молодих спеціалістів, пенсійне забезпечення людей похилого віку).

Важливим суб’єктом політичних відносин являються соціально-професійні спільності – великі професійні групи, які посідають особливе місце в системі суспільного поділу праці (робітники, селяни, службовці, інтелігенція, підприємці).

Робітники – особи фізичної праці, які трудяться за наймом.

Селяни – самодіяльне населення, зайняте у сільському господарстві (наймані робітники, дрібні, середні, великі власники засобів виробництва і землі).

Службовці – особи нефізичної праці, які займаються простою розумовою працею і трудяться за наймом (торгові і офісні працівники, штат органів виконавчої влади).

Інтелігенція – соціальна група людей складної розумової праці з наявною середньою професійною або вищою освітою (інженери, науковці, педагоги, медики, діячі культури і мистецтв, військові).

Підприємці – власники засобів виробництва, які функціонують як його організатори і займаються діяльністю з метою отримати прибуток на власний ризик.

Суспільство можна поділити на соціально-територіальні спільності. Це мешканці населених пунктів (сіл, селищ, міст), окремих адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів), сільське і міське населення в цілому. Через нерівномірний економічний розвиток різних регіонів, населення цих регіонів відрізняється рівнем життя, умовами праці, побуту. Відповідно політичні уподобання населення теж відрізняються.

Сучасне суспільство не є сталим і закритим, в ньому постійно відбувається переміщення індивідів на позиції з більш високим престижем, прибутком, владою, освітою і навпаки. Такий рух досягається в наслідок розширення каналів мобільності, тобто шляхів соціальної циркуляції.

Соціальна мобільність — це переміщення людей у суспільстві з одних соціальних верств або прошарків до інших, а також просування їх на позиції з вищим або нижчим, залежно від їхніх індивідуальних якостей та соціальних умов, статусом.

Соціальна мобільність поділяється на — го­ризонтальну та вертикальну.

Горизонтальна мобільність — це перехід індивіда або соціаль­ної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що перебуває на такому самому рівні, тобто без зміни соціального статусу.

Вертикальна мобільність — це сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціальної групи з однієї соці­альної верстви на більш високий або більш низький рівень. Вертикальна мобільність поділяється на індивідуальну і групову та висхідну і низхідну.

Становлення соціальної групи - це тривалий і складний процес, пов'язаний із усвідомленням свого стану, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідомості і норм поведінки.

Такі соціальні групи, як соціально-класові спільноти (класи, верстви, соціальні прошарки): соціально-демографічні спільноти (чоловіки, жінки, діти, батьки і т.д.); етносоціальні спільноти (нації, народності, племена, національності і етнографічні групи): соціально-територіальні спільноти (місто, село, регіон): соціально-професійні спільноти (інженери, вчителі, металурги) та інші і формують соціальну структуру суспільства.

Більшість учених-політологів розглядають стратифікацію як відмінність між політично домінуючими групами (елітами) та ма­сами. Вертикаль політичної піраміди вибудовується крізь приз­му належності до певних політичних сил, а головним критерієм виокремлення тієї чи тієї політичної страти є рівень володіння владою.

Наведімо погляди деяких учених на проблему політичної стратифікації.

В. Парето і Г. Моска вважали, що політична стратифікація зумовле­на біологічною неоднорідністю, оскільки не всі люди від наро­дження мають елітарні психологічні якості. Проте внаслідок со­ціальних умов тільки частина з тих, хто від народження наділений такими якостями, домагаються керівного становища. Результа­том цієї суперечності між психологічними якостями людей та ви­могами соціальної структури є циркуляція еліти. Ці дослідники дійшли вис­новку, що політична стратифікація — це відмінність між полі­тично домінуючими групами й масами. Нерівність та мобіль­ність — нерозривно пов'язані аспекти одного явища — цирку­ляції індивідів між правлячим (елітою) та нижчим (пасивними підлеглими) класами, причому без цієї мобільності стабільність політичної системи та правлячої еліти неможлива.

Німецький учений К. Маркс критерієм вер­тикального розшарування суспільства вважав володіння власніс­тю. За його теорією, стратифікаційна (соціальне-класова) струк­тура суспільства зводиться до двох рівнів (класів): класу влас­ників (рабовласників, феодалів, буржуа) та класу, позбавленого власності на засоби виробництва (рабів, пролетарів або тих, хто має на неї обмежені права). Відношення до власності визначає всі наступні засоби класів, тобто стратифікація — це результат дефіциту економічних ресурсів. Саме з класами марксизм та су­часний західний неомарксизм пов'язують соціальну диференці­ацію та її політичні наслідки: клас, який домінує щодо власності, є домінуючим і політичне. Як правило, такі теорії виокремлюють два основних класи, відносини між якими в антагоністичному суспільстві визначаються експлуатацією та боротьбою. Всі інші класи й соціальні групи є проміжними.

Характеризуючи класи, М.Вебер ураховував не тільки відно­шення до засобів виробництва, а й розміри багатства, доходів, рівень освіти, юридичні привілеї та інші ознаки, характерні для певного способу життя, а також почуття належності до тієї чи тієї групи. При цьому розглядав не тільки об'єктивні соціальні по­казники, а й соціальні самооцінки, які охоплюють різні ціннісні орієнтації. Відносини між класами не зводяться до боротьби за владу та до експлуатації власниками засобів виробництва ви­робників матеріальних благ. Класи можуть мати впливові зв'яз­ки, спільні інтереси в політиці та будувати свої відносини на принципі співпраці. Вебер виокремив три аспекти соціальної стратифікації — економічний, соціальний та політичний, які дають можливість схарактеризувати три джерела політичної влади.

Перший аспект, пов'язаний з поняттям «клас», відображає економічні відмінності між людьми. Класова належність визна­чається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, які не випливають із відношення до власності, наприклад персональними та кваліфікаційними.

Другий аспект стратифікації представлений поняттям «стату­су», який залежить від поваги та престижу, здобутих індивідом у певному співтоваристві. Статус може характеризувати об'єк­тивні можливості індивіда у досягненні життєвого успіху, напри­клад, отримання високого доходу не завжди залежить від наяв­ності власності (лікар, адвокат). Водночас він дає суб'єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення має самоідентифікація та зіставлення свого соціального становища з соціальним становищем інших груп та індивідів. Статус виражається і підтримується через таку практику виключення, як брак, умовності і звичаї, загальні умови життя.

Будь-яку соціальну позицію індивід займає в результаті особистих досягнень у відкритій формальній або ринковій конкуренції з іншими. Позиція, наприклад, викладача університету, лікаря або автомеханіка звичайно займається в результаті конкурсного іспиту, після успішного виходу на ринок праці. Такий статус називають досягнутим.

Статус, що часто досягається, протиставляється приписуваному статусу - соціальній позиції, в яку індивід поміщений або по народженню, або по положенню сім'ї батьків; вона не може бути змінена унаслідок особистих досягнень. Прикладом є статуси, що витікають з приналежності до раси, етносу, підлоги.

Третій аспект - джерелом влади можуть бути як класові характеристики, так і статусні позиції, а також інститути, що визначають належність людей до партій, профспілок, релігійних конфесій тощо. Ці інститути характеризують третій аспект стратифікації, вираже­ний поняттям «партія», тобто група людей, які мають спільні цілі та інтереси, наприклад релігійні або національні.

Кожна людина займає одночасно декілька позицій в суспільстві. Наприклад, мужчина може бути художником, інженером, чоловіком, батьком. Соціальна позиція, яка пов'язана із певними правами і обов'язками, називається статусом.

Приписані статуси - це такі статуси, які інколи вже визначені від народження. Наприклад, расова приналежність, стать, етнічне походження, місце народження, прізвище родини. Досягнутий (набутий) статус визначається тим, що людина здійснила в своєму житті. Статус композитора досягається внаслідок створення нових музичних творів, статус студента - після вступу у вищий чи середній спеціальний навчальній заклад.

Роллю можна називати ту очікувану поведінку, яка обумовлена статусом певної людини. Кожний статус включає ряд ролей. Наприклад, людина, яка має статус викладача по-різному веде себе із студентами, іншими викладачами, з представниками міністерства чи ректором. Сукупність ролей, щ відповідають даному статусу, називається рольовим набором.

В суспільстві існує величезна кількість формальних ролей. Кожна людина може грати різні ролі: студента, спортсмена, члена профспілки, виборця і т.д.

Соціолог Т.Парсонс здійснив систематизацію соціальних ролей, виходячи із таких основних характеристик:

• деякі ролі вимагають емоційної стриманості, в той час як інші дозволяють відверте вираження почуттів;

• деякі ролі приписані, а бувають досягнуті;

• деякі ролі передбачають спілкування з людьми за формальними правилами, інші дозволяють встановлювати неформальні, особисті відносини;

• різні види ролей пов'язані з різною мотивацією.

Коли людина стикається з протилежними вимогами двох чи більше несумісних ролей, виникає рольовий конфлікт. Суперечливі вимоги, які пред'явлені однією і тією ж роллю, можуть стати причиною рольові напруги, існує декілька способів подолання рольового конфлікту: вважати деякі ролі більш важливими, ніж інші, розділяти дім та місце роботи, а також свої ролі в них; розряджати конфліктну ситуацію допомагають жарти та гумор.

Виконання певних соціальних ролей і передбачає належність індивідів до тих чи інших соціальних груп чи спільнот.

Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення. Аскрипція — просування соціальними «сходинками» завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.). Досягнення—здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам.

В Україні, що будує ринкову економічну систему, відбувається зміна соціальної структури суспільства через формування верств населення відпові­дно до нових майнових та суспільних відносин. Можливі два альтернативні напрями соціальних змін: формування середнього класу, як основного прошарку населення, або утворення суспільства з двома основними соціальними групами: багатими і бідними. Перший напрямок - це рух по так званому європейському шляху, другий - по латиноамериканському.

Ознаками середнього класу в суспільстві є: активна життєва позиція громадян, що самостійно забезпечують добробут своїм родинам; існування внутрішніх джерел інвестування (бізнес, житло, освіта); висока платоспроможність населення, збільшення зайнятості; демократичні принципи управління. Натомість поляризоване суспільство означатиме концентрацію капіталів і влади в руках обмеженого кола осіб, безконтрольність влади, масову бідність, корупцію.

Приналежність до українського середнього класу визначається за такими ознаками: рівень доходів, власність, високий рівень професійно-освітньої підготовки, ідентифікація себе з середнім класом.

Середній клас — це не лише економічно незалежні люди, які мають власну справу. Це ті, хто активно втручається в су­спільно-політичне життя. Вони самі вирішують, до чого застосу­вати свій хист, вони — господарі власної долі.

В цілому середній клас задоволений своїм становищем, має пристойний рівень життя, його влаштовує існуючий порядок речей і цінностей. Йому є що втрачати, тому він проти будь-яких радикальних змін, суспільних потрясінь і соціальних експериментів.

Саме ці люди, уникаючи як крайнього лівого, так і крайнього пра­вого флангів, є рушійною силою сучасної політичної системи. Лише вони здатні стабілізувати соціальну ситуацію в країні. Як основний платник податків, середній клас формує державний та місцевий бюджети, визначає споживчу поведінку населення, забезпечує інвестиційний потенціал, визначає поведінку електорату, формує моральні стандарти суспільства. Вони — основні наймачі всіх держструктур, а тому мають право за свої податки вимагати у держави виконання її зобов'язань перед на­родом. Отже, формування середнього класу — це шлях до ство­рення матеріальної бази соціальних програм і побудови громадянського суспільства.

Таким чином, основою соціальної стабільності в сучасному світі є потуж­ний і численний середній клас - голо­вна складова громадянського суспіль­ства. Як основний платник податків він формує державний та місцеві бюджети, визначає споживчу поведінку населення і внутрішній ринок країни, через накопи­чення та участь у різноманітних системах страхування забезпечує інвестиційний потенціал, завдяки домінуванню в гро­мадських та політичних організаціях виз­начає поведінку електорату і значною мі­рою формує моральні стандарти сус­

пільства, шляхом участі у виборчому про­цесі виконує функції носія демократи та політичних свобод. Взагалі розвиток де­мократії, становлення громадянського суспільства і формування середнього класу - це ідентичні процеси.