[Ред.]Функції політичної системи

Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

• вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);

• організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);

• функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;

• координація окремих елементів суспільства;

• політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

• артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

• узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

• інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

• політична комунікація складових політичної системи.

[Ред.]Типологія політичних систем

Залежно від типу політичного режиму політичні системи поділяють на:

• демократичні

• тоталітарні

• автократичні

16) Дуалізм влади в державному управлінні в сучасній Україні. встановлена Кон­ституцією України форма державного правління змішаного типу зумов­лює наявність так званого «дуалізму» виконавчої влади. Він означає, що повноваження «керівного центру» цієї гілки влади певним чином поділені між Президентом України і Кабінетом Міністрів.

Оскільки це повністю не ідентифікує пост Президента з виконавчою гілкою влади, специфікою його статусу «глави держави» є наявність у ньому знач­них компетенційних преференцій (переваг) – насамперед настановчих і кадрових – саме у сфері виконавчої влади. Тобто побудова системи органів виконавчої влади відповідно до конституційних вимог наближена до мо­делі не з одним центром, а зі своєрідним «подвійним центром», що скла­дається з двох функціонально поєднаних суб’єктів – Президента і Кабі­нету Міністрів.

Особливість даної моделі полягає в тому, що відношення згаданих суб’єктів до гілки виконавчої влади не є однаковим. А саме, якщо уряд входить до неї структурно – як органічний складовий елемент системи органів виконавчої влади, то Президент, не входячи структурно, – по­єднаний з нею компетенційно, тобто завдяки наданню йому певного об­сягу повноважень (компетенції) у сфері виконавчої влади.

Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Він здійснює виконав­чу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи вико­навчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севасто­полі здійснюють місцеві державні адміністрації (обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації).

Президент України є головою держави й фактично - главою виконавчої влади, виконуючи такі функції: забезпечення дер­жавного суверенітету, національної безпеки, обороноздатності, прав і сво­бод громадян, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Повноваження, притаманні главі виконавчої влади, фактично в Україні розподілені між двома суб'єктами - Президентом і Прем'єр-міністром. Дуалізм керівного центру урядової організації (двоїстий центр), що характеризується так званою біцефальністю (двоголів'ям) - тобто певна подвійна підпо­рядкованість виконавчої влади, є однією з особливостей сучасної моделі організації виконавчої влади України.

Такий стан є ха­рактерним для країн зі змішаною республіканською формою правління, до яких належить Україна, на відміну 1) від президентської системи, де всенародно обраний президент виконує обов'язки як глави держави, так і глави уряду, 2) та парламентської, в якій реальна виконавча влада належить прем'єр-міністру при існуванні монарха чи номінального президента.

Стаття 113 Конституції України, яка визначає статус Кабінету Міністрів як вищий орган у системі виконавчої влади, закономірно передбачає на­явність органів нижчого рівня. Насамперед, це місцеві державні адміністрації. Неузгодженості окремих положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про місцеві державні адміністрації» призвели до конкуренції компетенцій місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, накладок і дублювання функцій, а відповідно і втручання одних органів у спра­ви інших, до невизначеності у ключових питаннях територіальної організації влади на місцях.

Всупереч міжнародній політико-правовій практиці, насамперед, Європейській хартії місцевого само­врядування, яка набула чинності в Україні з 1 січня 1998 року, органи міс­цевого самоврядування України на обласному та районному рівнях не мають своїх виконавчих органів. Відповідно вони змушені делегувати це право місцевим державним адміністраціям з метою забезпечення інтере­сів населення відповідних територій. Тобто місцеві державні адміністрації несуть подвійну відповідальність (перед державою і перед місцевою тери­торіальною громадою), виконуючи функції представника центру на місцях і функції із забезпечення життєдіяльності відповідної території.