53. Охарактеризувати суспільний устрій України другої половини XIX століття.

Реформами 60—70-х XIX ст. років у державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративно-господарського управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, гнучкішими стали форми фінансового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності установ народної освіти тощо.

Буржуазне реформаторство 60—70-х років було непослідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в соціальному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набули чинності.

На середину XIX ст. вся територія України в складі Російської імперії (дев'ять губерній) була поділена між трьома генерал-губернаторами: Малоросійським (Харківська, Полтавська, Чернігівська губернії), Київським (Південно-Західний край — Київська, Подільська та Волинська) та Новоросійським (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії).

У пореформеній Російській імперії, в тому числі в Україні, існував в основному колишній адміністративно-територіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 р.) і волосна-сільська. Таким чином, на середину 70-х pp. XIX ст. тільки три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генерал-губерна-торської влади.

Генерал-губернатори. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор (він також іменувався головним начальником Південно-Західного краю) був вищим представником верховної влади у «ввірених йому губерніях». Закон припускав поєднання посад генерал-губернатора і командувача військ Київського військового округу.

Власний апарат генерал-губернатора був невеликим — складався лише з канцелярії та кількох урядовців для особливих доручень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів.

Повноваження «головного начальника краю» були закріплені Загальною інструкцією генерал-губернаторам Росії (її було включено у Звід губернських установлень), а також в інших нормативних актах — статутах, положеннях, в окремих «височайших» веліннях. Скасування кріпосного права на Правобережній Україні, придушення польського повстання, інші акції надзвичайного характеру здійснювались за безпосередньої адміністративної участі генерал-губернатора.

Ключову позицію у місцевому управлінні, як і раніше, посідав губернатор. Неухильно нарощувалися карально-поліцейські функції губернаторів. Губернатор фактично координував діяльність місцевих органів усіх відомств та органів місцевого самоврядування. Посилення влади губернатора йшло шляхом не передачі в його руки владних функцій від інших посадових осіб та відомств, а через зміну форм функціонування губернаторської влади та засобів впливу на місцеві органи.

Важливе місце в урядовому апараті, покликаному забезпечувати «порядок і спокій» серед селянського населення, було відведено земським дільничним начальникам. Земськими начальниками могли бути тільки спадкоємні дворяни, які володіли землею в повіті і мали вищу освіту. Земські начальники наділялися, крім судових, широкими адміністративними функціями, до яких належали нагляд за органами селянського громадського управління та ревізія їхньої діяльності, усунення неблагонадійних волосних та сільських писарів.

Опорою урядової адміністрації в її діяльності щодо підтримання «порядку і спокою» на селі були органи селянського самоврядування — волосного та сільського. Цей апарат, який утримувався за рахунок селян, перебував у повній залежності від земських начальників.

Значну роль у місцевому державному апараті відігравали органи поліції — загальної та політичної.

З 1862 р. у коленому повіті існував єдиний поліцейський орган— повітове поліцейське управління. Повітове поліцейське управління являло собою колегіальний орган, що його очолював повітовий справник. При ньому були його помічник і члени-засідателі повітового поліцейського управління, які усі разом складали загальне присутствіє управління.

Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські одиниці: стани, дільниці (сотні) та селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, які належали до розряду «виконавчих урядовців поліції». Вони призначалися на посаду губернатором за поданням повітового справника. Кількість станів у повітах була різною (від 2 до 4) і залежала від таких чинників, як розмір території, чисельність населення, стан «порядку і спокою».

Міста поділялися на частини, дільниці — на околотки. Частини очолювалися міськими приставами, дільниці — дільничними. Структура поліцейського апарату залежала від розміру міста, чисельності населення.

Наприкінці XIX ст. дії влади спрямовувалися насамперед на боротьбу з виступами робітничого класу — найнебезпечнішої для самодержавства сили визвольного руху. При цьому уряд став на шлях створення спеціальної фабрично-заводської поліції.

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60—70-х років була судова реформа 1864 р. Судова реформа 20 листопада 1864 р. ліквідувала колишній феодальний суд. Вводилися дві системи судових установ: суди з суддями, які обиралися (мирові судді та з'їзди мирових суддів) і суди з суддями, які призначалися — окружні суди та судові палати. Інститут мирових суддів утворювався в містах та повітах.

Великого значення набувала прокуратура, що керувала слідством, виступала обвинувачем на суді, пильнувала за виконанням вироків. Прокурор, його товариші і канцелярія входили в апарат окружного суду. Судові слідчі усього округу підпорядковувалися прокурору окружного суду.