55. .Охарактеризувати державно-правовий розвиток західноукраїнських земель другої половини XIX століття.

Після революції 1848 р. на західноукраїнських землях утверджується капіталістичний спосіб виробництва. Водночас посилюється гноблення українського населення з боку австрійської бюрократії, польських, румунських та угорських поміщиків.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й угорська. У подальшому вся політика буржуазії двох великодержавних націй будувалася на спільному гнобленні багатомільйонного населення інших національностей: українців, хорватів, чехів та ін. У зв'язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну державу з великими пережитками абсолютизму.

Глибокі національні суперечності в Австро-Угорщині призводили до національних конфліктів. Буржуазія пригноблених націй, чисельність і роль якої зростала, прагнула забезпечити собі свій ринок і вийти переможцем у конкуренції з австрійською буржуазією. Остання, використовуючи своє панівне становище, вживала контрзаходів у боротьбі проти буржуазії пригноблених націй.

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха, влада якого формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії — рейхсратом, в Угорщині — Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси, проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три спільні міністерства — іноземних справ, військове і фінансове.

Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у відношенні 70:30

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголошувався священним, недоторканним, самовільно призначав і зміщував прем'єр-міністра, міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав міжнародні договори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали виключно або переважно до імперської компетенції. Панівні класи завжди намагалися використати вельми широкі прерогативи імператора у боротьбі проти визвольного руху пригноблених національностей.

Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних органів, кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята груднева конституція 1867 р., в Угорщині — поновлена угорська квітнева конституція 1848 р.

Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати панів і палати представників.

Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особистості, свободу зборів, товариств, слова і друку. Однак додатково видані численні закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австро-німецької буржуазії і поміщиків. Проголошення деяких буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для панівних класів Австро-Угорщини заходом, що не усував переваг феодальних елементів у державному управлінні.

Зміни у суспільному ладі. Колоніальна політика, яку проводив австрійський уряд, гальмувала економічний розвиток західноукраїнських земель. Залишаючись і надалі ринком для виробів австрійської промисловості, західноукраїнські землі були водночас джерелом промислової і сільськогосподарської сировини. Колоніальне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини відбивалося і на рівні заробітної плати робітників краю, насамперед українців. Заробітна плата на неавстрійських землях була нижчою, ніж у самій Австрії.

Державний лад. Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, були ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райони, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині було засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.

Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, -що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісництвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в адміністрації.

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очолювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту намісництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службовців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, клопотав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.

Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація галицького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об'єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чинних і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті австрійського громадянства та ін.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику — повітові старостати. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визначалася розпорядженням 1853 p., яке було чинним майже до розпаду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ, причому не тільки суто адміністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, повітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єд­наннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже, старостати були створені як місцеві органи управління, наділені великою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвалений окремий статут для міста Львова. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста.

Зміни в системі державного апарату, викликані потребами капіталістичного розвитку і революцією 1848 p., торкалися і органів суду. Згідно з австрійським Положенням 1849 р. судова влада відокремлювалася від законодавчої і виконавчої і проголошувалася незалежною. Колишні станові суди замінялися загальними судовими установами для всіх станів. За конституцією 1867 р. в Австрії було створено триступеневу систему загальних судів: одноособові повітові суди, колегіальні окружні (крайові) суди, колегіальні вищі крайові суди. У Галичині, на відміну від інших коронних країв, були створені два вищі крайові суди — у Львові і Кракові. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських землях, існували ще спеціальні суди (військові, промислові, торговельні та ін.), що, безперечно, було відхиленням від принципу рівності усіх перед законом.

У процесі проведення буржуазних судових реформ у 1850 р. була заснована державна прокуратура. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю дій державних установ і окремих осіб, для участі у судових справах, нагляду за судами, слідством і місцями ув'язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор при Верховному судовому і касаційному трибуналі, який підпорядковувався у своїй діяльності міністру юстиції. При вищих крайових судах були засновані посади старшого прокурора і при окружних судах — державного прокурора.

У 1851 р. для захисту матеріальних інтересів держави при судах усіх інстанцій була організована фінансова прокуратура, яка підпорядковувалася безпосередньо міністру фінансів.

Інститут адвокатури був заснований у Галичині ще у 1781 р. У подальшому, згідно з австрійським Положенням, щоб бути адвокатом необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. Президія адвокатської палати, що обиралася адвокатами (в Галичині — у Львові), здійснювала нагляд за їх діяльністю. Однак загальний нагляд за роботою адвокатів здійснювався міністром юстиції.

Право. Після скасування в Австрії кріпосного права помітно пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. У зв'язку з цим був розроблений торговельний кодекс, уведений в дію з 1 липня 1863 р.

Питання процесуального права регулювали закон про компетенцію суду 1852 р. і закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. Останні за своїм змістом і обсягом фактично являли собою кодекс, який регулював також питання спадкування й опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс набув чинності з 1898 р. Цей кодекс порівняно з попереднім проголошував усність і гласність цивільного процесу і трохи прискорював розгляд судових справ.

Подальший розвиток капіталістичних відносин в Австрії привів до перегляду і видання нового кримінального кодексу 1852 р. Цей кодекс поряд з проголошенням низки буржуазно-демократичних норм містив і середньовічні положення, зокрема передбачав тілесні покарання. Кодекс 1852 р. увів поділ на злочини і провини. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За провини кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, заборону проживати у даній місцевості та ін.

У 1855 р. Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, та низкою інших законів.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, у тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині у 1879 р. був затверджений свій кримінальний кодекс, який поширював свою дію на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, і в 1852 р. на її території була поширена дія австрійського цивільного кодексу 1811 р.

У 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами майже до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р. Він установив усність і гласність процесу, допустив участь «громадськості» (йдеться про суд присяжних) при розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.