36. Романтизм як світоглядна основа нового українського письменництва. Письменники Харківської громади (кінець хvііі - початок хіх ст.

Розвиток української романтики є складним та зв’язаним з різними особистими змінами долі окремих письменників та з політичними умовинами тієї важкої доби. Романтичний культ особистої приязні та романтичний індивідуалізм поруч із слабкостями зв’язків поміж окремими центрами українського життя привели до того, що романтичний рух розпадається на історію окремих гуртків, а почасти на біографії окремих осіб, як це було, до речі, і в романтиці західній.

Зароджується українська романтична література та ідеологія на межі 20-х та 30-х років у Харкові, де літературний рух майже завмирає вже на початку 40-х років. У кінці 30-х років починається хоч і неширокий романтичний літературний рух в Галичині. В Києві в 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається в лоні «Кирило-Мефодіївського братства», але його припиняє адміністративне переслідування. Жевріючи протягом дальших років та тримаючись на індивідуальній праці окремих письменників, романтичний рух знаходить ще наприкінці свого існування новий і останній осередок у Петербурзі під час існування «Основи». Після цього часу на Україні вже немає ширшого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються вірними своїй ідеології, змінюючи ті лише почасти під впливом зовсім нових часів.

В різних романтичних групах грають ідеологічно провідну роль почасти люди, які самі як українські письменники не виступали. Декого з цих ідеологів історикові літератури треба теж згадати.

Цікавість романтиків до історії та до народного побуту привела до праці над збиранням, виданням та обробкою історичного та етнографічного матеріалу. Одна за одною з’являються збірки української народної поезії, насамперед народних пісень: кн. М. Цертелева (1819; він — не романтик), М. Максимовича (збірне 1827, 1834, 1849 р.), І. Срезневського («Запорожская старина» 1833 — 38), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні — Вацлав з Одеська (1833) та Жеґота Павлі (1838 — 40). Одночасно виходить українська «Русалка Дністровая» (1837). Романтичні видання закінчуються виданнями пісень А. Метлинського (1854) та «Записками о Южной Руси» Куліша (1856 — 7) і деяких пізніших видань: приказки й прислів’я Номиса (1864), пісні Я. Головацького (1863 — 5) збудовані головне на праці, яку провадило романтичне покоління.

Коли видання творів народної поезії до певної міри підтримують діяльність романтичних поетів, постачаючи їм теми, мотиви та знайомлячи їх з народним світоглядом і засобами народної поезії, то ще більше значення мають праці історичні, які, по-перше, розкривають перед українським читачем хоча й неповний та недостатньо освітлений образ минулого України. Історії України Бантиш-Каменського (1822, перевидано 1830, 1842), Маркевича (1842), праці з історії Запоріжжя Скальковського (1840 р.), а головне — видання літописів — «Історії Русів» (1846), Самовидця (1846), Величка (1848 та далі), Граб’янки (1854), видання оповідань про Січ столітнього запорожця Коржа (1842) та численні видання актів, до яких спричинилися, зокрема, Максимович та Бодянський, є теж здебільшого плодом романтичного захоплення рідною історією, як, до речі, ще пізніші праці Костомарова.

Найменше відбилися романтичні погляди в літературі подорожей та в описах України. Зовсім не мають відбитку романтичного світогляду найважливіші твори цього характеру: Закревського опис Києва (1836) та описи окремих частин України Свіньїна (починаючи з 1829).

6. Дехто з українських романтиків дожив до часів, коли не лише панувала інша, романтизмові ворожа течія, реалізм, але й до кінця століття, до часу, коли почали прокидатися знову настрої, які в ближчий час привели до нових напрямків, що великою мірою нагадували старий романтизм: почасти імпресіонізм, а ще більше «модернізм» чи «символізм». Від української романтики залишилося багато окремих елементів і у ближчих їй поколінь, світогляд яких був зовсім інший. Сприяли цьому не лише та ілюзія єдності української літератури, яка панувала протягом усього 19 століття, але також і та безумовно велика позитивна роль, яку відіграли романтичні мотиви в постанні українського національного руху та української нової літератури, і незрівнянне місце найбільшого українського поета, Шевченка, серед письменників пізнішого часу. Література і після романтики залишилася літературою «неповною», та цій неповноті тепер навіть сприяли літературні погляди нового покоління, «реалістів»: вони хотіли, щоб література була відбитком реального життя. Але реальне українське життя значною мірою обмежувалося «простим народом». Інтерес до народного життя мусів усюди зустрічатися з тією характеристикою цього життя, яку вже дали в своїх творах та наукових працях романтики. Отже, принаймні один напрям реалізму — етнографічний — якнайщільніше був зв’язаний з традицією романтики. Але і в інших напрямах реалізму помічаємо значні, здебільшого несвідомі впливи романтики. Грає безумовно роль і певна спорідненість української романтики з українською народною вдачею або з особистою вдачею окремих «реалістів». Цікаво, що ті романтики (Куліш), яким ще доводилося виступати літературно в пізнішому оточенні, зустрічалися дуже часто з непорозумінням та ворожнечею.

7. До важливих рис праці українських романтиків належало надзвичайно серйозне прагнення перебороти історично зумовлену «неповноту» української літератури. Свідоме плекання різноманітних літературних ґатунків та прагнення безпосередньо встановити зв’язок (шляхом власного вивчення та перекладів) з літературою світовою, належать до найважливіших заслуг українських романтиків перед українським літературним розвитком. Українська література часів романтики, незважаючи на вузькість своєї літературної продукції, вже наближається до ідеалу літератури «повної», тобто такої, що хоче задовольнити духовні потреби всіх суспільних груп. Ця перемога української романтики була лише тимчасовою: політичні умовини зробили неможливим справжнє здійснення романтичної програми, а ідеологія та літературні погляди реалістів спричиняли нове звуження тематики української літератури

Харківська романтика

1. Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет, що відіграв уже й до того часу певну роль у розвитку духовного життя України, уперше занісши сюди ще на початку віку плідну для національного розвитку німецьку «ідеалістичну» філософію, між іншим — і романтичну (Шеллінґ). Але розвиток української літературної романтики не зв’язаний безпосередньо з цими печатками філософування. В кінці 20-х років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812 — 80), студента і пізніше талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література, переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення українською народною поезією. Український матеріал, зібраний Срезневським самим та іншими членами гуртка, перші друковані збірки (див. VII, Б, 5) та знайомство з ставленням західних романтиків до народної поезії, приводять харків’ян до розуміння своєрідності українського народу. Срезневський приймає народну поезію як суто романтичну — в ній «все дике, як діброви та степи», «все поривчасте, як літ степного вихоря», в ній немає «чопорного сладкогласія» класичної поезії. Український бандурист нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії. Поруч із Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський (1814 — 70) та Микола Костомаров (1817 — 85), обидва пізніше теж професори, їх філософічні думки сягають глибше — для Метлинського, який поєднує ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія — «вияв вічних думок людської душі», вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова — одна з найважливіших сил розвитку народу, основа і «самобутності» й навіть буття народу. Костомаров, тоді романтичний мрійник, через поезію народну хоче ввійти до самої глибини народного духу, народного характеру, бо народ для нього — як і окрема людина — особистість, народ має свій певний ідеал, свій характер, своє душевне життя, які найправдивіше виявляються саме в поезії. «Таємне око» людини дає їй пізнати духове єство народу, «таємний голос» говорить їй, у чому полягає зв’язок народного духу з його матеріальним буттям (побутом). Від сучасності народу був природний перехід до минулого. Захоплення «Історією Русів» та «думами» стверджує харків’янам романтичну тезу, що народна поезія якнайглибше відбиває все минуле народу, бо в думах вони знаходять, як їм здається, ту саму картину минулого, що й в «Історії Русів», яку вони вважають за важливе історичне джерело. Костомаров видає дисертацію про «Історичне значення народної поезії», підкреслюючи, що серйозний інтерес до народної поезії зв’язаний з підупадом класицизму. Не дивно, що проти його дисертації виступили представники старої професури, класики, Гулак-Артемовський. Народна поезія для Костомарова — наскрізь символічна. Поруч з символікою слов’янської поезії він займається міфологією слов’ян. Символіка та міфологія належать до головних інтересів пізньої романтики на Заході (Кройцер, Шеллінґ).

Харків’яни починають і літературну діяльність народною вдовою, — це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні того найвищого скарбу народного, яким, на їх думку, є поезія. Але вони не пішли шляхом простого наслідування народної поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім слов’янських, народів приводять їх до творчості в дусі народному, але для освіченого суспільства. Вони обирають шлях не назад, а вперед.