6. Дослідити визвольний рух у 1703 – першій половині 1704 рр.

У листопаді 1702 р. шляхетські сеймики Подільського й Волинського воєводств ухвалили скликати посполите рушення проти повстанців. Сформувавшися під Бережанами, воно в січні 1703 р. розпочало наступ на Поділля, де діяли повстанські загони загальною чисельністю до 12 тис. чол. Прохання польського командування до Мазепи допомогти придушити повстання залишилося без відповіді. Громлячи розрізнені загони повстанців, карателі відновили польську владу в Летичеві, Барі, Вінниці, Меджибожі та інших містах. Полковник Самусь зі своїм полком намагався зупинити противника під Старокостянтиновом, але зазнав поразки й мусив відступити. Мужній опір чинили повстанці на Брацлавшині. Полковник Абазин на кілька днів затримав наступаючих під Немировом, а потім Брацлавом. Зазнаючи тяжких втрат, козаки вступили у вирішальний бій з карателями під Ладижином. Але 2 тис. відважних і мужніх вояків не могли протистояти в декілька разів переважаючому противникові. Повстанці були розбиті, а поранений Абазин посаджений на палю. Протягом січня — лютого 1703 р. польсько-шляхетські війська відновили владу Речі Посполитої у Подільському та Брацлавському воєводствах. Шляхта вдалася до жорстоких репресій, що викликало нову хвилю народних повстань.

За таких обставин шляхта не наважилася наступати на головний плацдарм козацького краю — Фастівщину, Богуславщину, Корсунщину та Черкащину. Лави місцевого козацтва значно поповнили втікачі розбитих повстанських загонів. Тому пальний гетьман Сенявський поголився з ініціативою царського дипломата І. Паткуля примирити обидві сторони. Під час особистої зустрічі в Білій Церкві Паткуль нібито від імені російського й польського урядів запропонував Палію спочатку віддати Біту Церкву полякам, а після відмови полковника - укласти з ними перемир'я. Однак жодна з пропозицій не влаштовувала Палія, котрий поставив собі за мету добитися незалежності Правобережної України. У боротьбі з ослабленою, але ще сильною Польщею фастівський полковник зробив основну ставку на Росію і Лівобережну Україну. Як і раніше, він неодноразово звертався до Петра І з проханням приєднати Правобережну Україну до Росії. Але царський уряд використовував правобережне козацтво тільки як козирну карту у великій політичній грі. Не задовольняючи прохання Палія, уряд Петра І таємно подавав повстанцям допомогу, використовуючи визвольний рух для тиску на Польщу. Але дії повстанців об'єктивно спрямовувалися проти визнаного Росією уряду Августа ІІ, і Палій мимоволі ставав союзником Карла XII, Станіслава Лещинського, а отже, й супротивником Росії.

Визвольні змагання правобережної людності з Річчю Посполитою увійшли в явну суперечність із зовнішньополітичними планами Росії. Щоб не втратити останнього союзника по антишведській коаліції, Росія вирішила пожертвувати життєвими інтересами населення Правобережної України.

За наказом Петра І лівобережні полки в травні 1704 р. переправилися на Правобережну Україну для боротьби з загонами прибічників Станіслава Лешинського. їхній вступ на Правобережжя Палій розцінив як братню допомогу у війні з Польщею й активізував свої дії. Його козаки, а також повстанці під проводом сотників Григорія Борисенка, Федора Шпака та інших ватажків відновили козацьку владу на значній території Брацлавщини, Поділля й Київщини. У відповідь на численні скарги польської шляхти Мазепа видав спеціальний універсал, в якому пояснював, що лівобережні полки прийшли не на виручку повстанцям, а для допомоги королю Августу II в наведенні порядків у країні.

Повстанцям було наказано припинити самовільні дії та підкоритися польським властям. Але народ слухав не прийшлого, а свого ватажка — Палія, котрий і знати не бажав про збереження влади Польщі на Правобережній Україні, й повстання тривало. Тому, запросивши Палія на нараду до свого табору під Бердичевом, Мазепа 31 липня 1704 р. наказав заарештувати його. Після річного перебування в батуринському казематі він був засланий спочатку до Верхотур'я, а потім до Тобольська. Лівобережні полки зайняли гарнізонами Білу Церкву, інші міста, й повстання самі собою припинилися. Польська шляхта з числа прибічників Августа II поверталась у свої маєтки.