9.Причини та мотиви, що спричинили перехід групи старшин, козаків на чолі з і.Мазепою на бік шведського короля. Воєнні дії восени 1708 – травні 1709 рр.

У такій неспокійній обстановці війна стала на порозі України. У вересні 1708 р. Карл XII зі Смоленщини повів армію не на Москву, як гадало російське командування, а в Україну. Проте російські війська і Стародубсьюій та Чернігівський полки випередили авангард шведів Лагеркрона й першими вступили в Стародуб. Головні сили шведів зупинилися за 50 верст від міста в очікуванні допомоги. Тут шведський король дістав повідомлення про розгром 28 вересня 1708 р. під Лісною в Білорусії обозу з великою кількістю військових припасів, фуражу й харчів. Левенгаупт привів з собою лише 6,7 тис. солдатів, набагато менше, ніж розраховував король. Після невдалої спроби взяти Стародуб шведська армія продовжувала просуватися на південь. Під Новгородом-Сіверським їй довелося вести затяжні бої з російськими частинами, українськими козаками й озброєним місцевим населенням.

У цей час гетьман Мазепа встановив зв'язок з королем Карлом XII і, обіцяючи всіляку допомогу, просив якомога швидше переправитись через Десну, шоб відрізати російську армію від Гетьманщини. Не знаючи про плани Мазепи, Петро І наказав йому іти з козацькими полками на з'єднання з російською армією. Всіляко ухиляючись від виконання цього наказу, гетьман нарешті робить остаточний вибір. 24 жовтня 1708 р. Мазепа залишив у Батурині сильний гарнізон під командуванням полковника Чечеля і гарматного осавула Фрідріха Кенігсена: а сам з 4— 5-тисячним військом вирушив назустріч шведській армії. Козаки й більшість старшин не знали справжніх намірів свого проводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонням, гетьман зібрав усіх на раду й відкрив свій задум. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, шо гетьман міг зважитись на такий крок. У повній тиші Мазепа обгрунтував необхідність переходу на бік шведів постійними утисками прав і привілеїв українського народу московськими правителями й закликав разом зі шведами скинути ненависне ярмо, зробити Україну вільною і незалежною країною. У відповідь не пролунало жодного слова. Козаки мовчки розходились, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках.

Умови шведсько-українського договору, укладеного Мазепою і Карлом XII, точно не відомі. Можливо, саме про них пізніше писав Орлик таке: «Україна обох боків Дніпра з Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами свобідна від всякого чужого володіння». Ні Швеція, ні будь-яка інша держава не мали претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки. Нікому не дозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів. За Україною зберігалися цілісність територій, недоторканість вільностей, законів і прав місцевого населення. Таким чином, Україна з автономії могла перетворитись на самостійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм.

Перехід Мазепи на бік шведів викликав занепокоєння серед російських властей. Через кілька днів Петро І наказав Меншикову захопити гетьманську резиденцію Батурин, де стояла майже вся козацька артилерія й зберігалися великі запаси продовольства і фуражу. 2 листопада 1708 р. солдати й драгуни заволоділи Батурином і вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями. Одночасно по Гетьманщині поширювались грамоти Петра І і Меншикова, в яких вчинок Мазепи тлумачився як зрада, містилися заклики боротися проти його прибічників і обіцянки захистити від ворога, б листопада у Глухові відбулася видимість обрання нового гетьмана України. На раду прибули тільки старо-дубський полковник Іван Скоропадський, полтавський — Іван Левенець, ніжинський — Лук'ян Журахівський, чернігівський — Павло Полуботок і охотницький полковник Антон Танський. Старшина, а за нею й козаки обрали гетьманом Скоропадського, на якого їм вказав перст царя. Власті вчинили символічну розправу над Мазепою, а церковники проголосили йому анафему.

Народ у своїй масі не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї виявились марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність віл Росії. До того ж головного винуватця у погіршенні свого становища прості виробники вбачали у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні А далекий російський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. Не останню роль при цьому відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. До царя почали надходити чолобитні від жителів Лохвиці, Лубен, Новгорода-Сіверського, Прилук, а також Варвинської, Ічнянської, Срібненської та інших сотень і населених пунктів із запевненнями у відданості. Мазепу залишала й та старшина, котра обурювалась наступом російського уряду на автономні права України, але не хотіла порушувати політичної рівноваги і захищати їх силою. Тільки бунтівлива Січ Запорізька стала на бік Мазепи, проти якого неодноразово виступала в попередні роки. На початку 1709 р. кошовий Кость Гордієнко прибув до табору шведського короля й домовився з ним про спільні дії проти Росії.

Переправившись через Десну з листопаді 1708 р., шведський король переконався у ворожості місцевого населення. Воно не хотіло продавати його фуражирам продовольство й фураж, ховало їх у лісах, нападало на окремі загони й не бажало впускати шведів у міста й містечка. Шведські війська несподівано зустріли не тільки мужній, а й вмілий опір людей, котрі досконало володіли зброєю, мали її вдосталь і знали найпередовіші методи військового мистецтва. Мужньо й відважно захищалися жителі Сміли, Тернів, Недригайлова, Ромен, Веприка та інших міст. Протягом зими 1708— 1709 рр. дошкульних ударів шведам завдавали партизанські загони на території Чернігівщини, Слобожанщини й Полтавщини. Щоправда, під впливом авторитету Мазепи жителі окремих сіл заявляли про свою підтримку шведської партії й навіть влаштовували шведам урочисті зустрічі. Окремі добровольці поповнювали загони прибічників гетьмана. Але в цілому таких випадків було мало. Населення Гетьманщини в своїй масі відвернулося від Мазепи. У березні 1709 р. шведська армія надовго застрягла під Полтавою, яку обороняли російський гарнізон полковника Олексія Келіна й рішуче настроєні місцеві жителі.

Ставлення Запорозької Січі до акції мазепинців. Українсько-шведський договір 27 березня 1709 р.

Українська історіографія вважає, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи після того (це більш правдоподібно), і друга, укладена в кінці березня 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запоріжжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Автентичні тексти обох угод до нас не дійшли, й тому можемо реконструювати їх лише частково, на підставі інших авторитетних джерел.

За словами П. Орлика (в меморіялі «Déduction des droits de l’Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 p., зміст угоди 1708 р. був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов’язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерти Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привлащати собі ні титула, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава.

Б.Д. Крупницький слушно зауважив, що в меморіялі Орлика договір «поданий... здається, або в трохи прикрашенім, або однобічнім вигляді, бо нічого не говорить про третього партнера — Польщу. Ясно, що Орлик під час своєї дипломатичної акції в Туреччині (перша половина 1712 р.) якраз підкреслював незалежність України, як осібного партнера, і це мусіло вплинути й на його історичну вказівку з часів Мазепи». І Крупницький зі свого погляду послідовно каже про «шведсько-польсько-український альянс».

Року 1709, вже на еміґрації, після смерти Мазепи, у меморіалі, складеному в Бендерах 26 вересня (ст. ст.) 1709 р., український екзильний уряд просив короля Карла XII (пункт III), щоб він «зволив знову прилюдним письмом потвердити під іменням нового гетьмана своє запевнення, що далі воюватиме з москалями й не входитиме в мирові переговори доти, доки руський (український) народ, скинувши ярмо теперішньої неволі, не вернеться до колишньої своєї свободи»; а в разі перемоги — «щоб тоді не виключено нашого державного інтересу з договорів і не порушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так простягаються від часів Хмельницького й потверджені мировим договором»; а найголовніше, щоб король зволив «у тому самому прилюдному письмі забезпечити нас, щоб сусідні володарі не намагалися підбити нашу батьківщину збройною силою, або яким-небудь способом, і знівечити права на волю».

Друга українсько-шведська угода (Крупницький вважав її за єдину формальну угоду українсько-шведського союзу) була укладена між гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком — з одного боку, і королем Карлом XII — з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський король зобов’язується не укладати мирової угоди з царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя (решта пунктів цієї угоди має технічний характер).

Можна, справді, захопитися чудовою дипломатичною грою Мазепи. Головна ставка Гетьмана — союз зі Швецією, і як тактовно, обережно, глибоко конспіративно веде він переговори з Карлом XII! Ніхто, навіть найближчі і найбільш довірені помічники Гетьмана, нічого не знали про ці переговори й про справжній їх зміст. До самого кінця гетьманування Мазепи, до його смерти, вища старшина не знала по суті нічого в цій справі. «Знаємо бо добре, — писала козацька старшина в Бендерах 26 вересня 1709 р. до Карла XII, — що прийняти опіку св. королівського маєстату зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський народ скинув московське ярмо і був вільний, але до сьогодні невідомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність Війська Запорозького. Тому Військо Запорозьке звертається з проханням до св. королівського маєстату виявити йому наміри згаданого нашого гетьмана щодо цього, якщо він виявив їх св. королівському маєстатові, і щодо них запевнив його королівський маєстат».

Мазепа був реальний політик, «ношеный и искусный птах» (за його власним виразом). Вік, багатолітній життьовий досвід чільного державного діяча, глибоке знання міжнародньої політики тогочасної, складна політична ситуація України, — все примушувало старого Гетьмана діяти мудро і обережно. Мазепа добре знав, що панівною силою на Україні тоді було московське військо, а з другого боку, Гетьман чудово розумів, що, незважаючи на антимосковські настрої й домагання більшости вищої старшини, він ніяк не може ні опертися на неї в своїх політичних заходах, ні навіть просто довіритися своїм помічникам. Тому він надавав особливого значення міжнародньо-політичним чинникам і зв’язкам. З погляду конче потрібної конспірації це було зрозуміло. Але воно крило в собі велику небезпеку для дальшого розвитку української політики, що й виявилося в такій трагічній формі в 1708-1709 рр. і пізніше, вже на еміґрації.

Але в той же час Гетьман робить усе, щоб вгамувати загарбницькі апетити Польщі, веде далекосяжні переговори зі Станиславом Лещінським про федерацію України з Польщею, що хоч було тактичним маневром і, будь-що-будь, «тільки часовою комбінацією» (Д. Дорошенко), але все ж пов’язане було з великим політичним та ідеологічним риском. Мало того, Гетьман напередодні свого зриву з Москвою мобілізує всі свої зовнішньополітичні зв’язки і впливи. Він намагається заручитися допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної ієрархії Близького Сходу, донських інсурґентів на чолі з наступником отамана Булавина— Ігнатом Некрасовим, нарешті, навіть з боку тих кіл московської знаті, що були в опозиції політиці Петра І. Все це робилося не тільки на широку міру, але й вийнятково майстерно. Навіть гра Мазепи з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною грою, де Гетьман передусім і понадусе ставив інтереси України.

Ставлення Криму і Туреччини до подій в Гетьманщині.

Якщо діяльність великостаршинських угруповань загрожувала насамперед самому Мазепі, то незрівнянно ширше, а тому й небезпечніше для політики Мазепи значення мали опозиційні настрої на півдні Гетьманщини й на Запоріжжі, тим більше, що незадоволені елементи завжди могли увійти в контакт з великостаршинською опозицією. Ці опозиційні настрої викликані були як зовнішньою, так і внутрішньою політикою гетьманського уряду в 90-х роках XVII ст.

Основне значення в цих суперечках мали, безперечно, зовнішньополітичні події того часу, а саме війна з Туреччиною і Кримом.

Саме на південні полки Гетьманщини лягав головний тягар цієї війни. Переходи величезного українсько-московського війська, надмірні податки й побори для постачання його, відрив великої кількости населення від господарства, зрозумілий в умовах воєнного часу відхід посполитих у козаки, нарешті, невпинні татарські напади — усе це руйнувало південне Лівобережжя і створювало масову базу для активного невдоволення місцевого населення політикою Мазепи. Невдача Кримських походів 1687 і 1689 рр. ще більше загострила становище на півдні Гетьманщини.

Війна з Туреччиною і Кримом особливо відбилася на торговельно-промислових інтересах південно-лівобережної, переважно полтавської, старшини (і купецтва), а також запорозької старшини. Як відомо, південні полки Гетьманщини й Запоріжжя, крім найтісніших торговельних стосунків між собою, провадили значну торгівлю з Кримом і турецькими «городками» на долішньому Дніпрі, причому маштаб цих операцій далеко виходив за межі самого Криму. Українські купці возили до Криму хутра, сукна і т. ін. Зі свого боку, Запоріжжя торгувало з Гетьманщиною рибою і сіллю, а діставало звідти борошно, горілку, залізо, сукно, смолу, рибальські сітки і т. п.

Мазепа оповідав у 1690 р. московському посланцеві дяку Постнікову, що в мирний час «народ кримскій... велми користовал, имЂючи... всякое отселя з их, великих государей, богохранимое державы в продажах потребных им вещей и живностей доволство; чим не точію сами они, кримци, вспомагалися, але и заморскіе краи имЂли пожиток».

Війна послабила ці торговельні стосунки, але не припинила їх зовсім. Особливо це стосується Запоріжжя, яке провадило щодо Криму свою окрему політику. Кошовий отаман Іван Гусак, виправдовуючи перед московським урядом укладення перемир’я з Кримом, писав, що запорожці зробили це «для той причины, бо барзо нуждны, нендзны, бЂдны и в убозст†погружени». Запорозькі «торговыи люде» були в Криму і в 1691 р.

У 1692 р. Гусак писав Мазепі, що «оны, запорожци, миру своего c бесурманами розривати не хочут, найбарзЂй для того, же многіе межи ними обрЂтаются таковыи товаришы, которіи одно господарным промыслом, а другое торговыми гандлями бавятся, а в военных боях не смакуют».

Складніше було становище південних полків Гетьманщини, які, звичайно, більше залежали від гетьманського й царського урядів. Однак, незважаючи на всі обмеження і навіть заборони, торгівля південного Лівобережжя з Кримом і Туреччиною через Запоріжжя не переривалася. У 1691 р. «многіе малороссійских городов купцы в СЂчЂ стоят и хотят итти в городки» (турецькі).

Гетьманський уряд починає чинити перешкоди торговельним зносинам Гетьманщини із Запоріжжям. Коли запорожці просили Гетьмана, щоб він не перешкоджав «людем торговым запускатися для покупки соляной и рибной» до Запоріжжя, Мазепа заперечував, що «торговым людем ватажным» було боронено «таковой волной дороги». Проте немає жадного сумніву, що в руках гетьманського уряду це було досить сильною зброєю проти Запоріжжя.

А втім, торговельні стосунки Гетьманщини з Кримом продовжувалися і пізніше. У 1693 р. в Бахчисараї були «с купецкими вещами» полтавські купці Степан Козельський «з иншыми чюмаками», Захар Старицький (син полтавського протопопа) та «люди купецкіе» з Кобиляк та інших міст південної Гетьманщини. Отже, хоч в 1695 р. в Полтавському полку наказано було, «дабы оттуда никто в Крым c рухлядными товарами Ђхать не дерзал», навряд чи і цей наказ був виконаний.

Політика гетьманського уряду в цьому питанні, звичайно, не була послідовною і рішучою. У торговельних стосунках з Півднем було заінтересоване купецтво всієї Гетьманщини, отже, всякі затримки в цій торгівлі давалися взнаки всьому українському купецтву. Наприклад, київські купці, щоб проїхати до Туреччини, змушені були їздити через Польщу й Угорщину.

Нарешті, у цьому заінтересована була і вища старшина Гетьманщини, торговельні інтереси якої нерідко зв’язані були саме з південною торгівлею Гетьманщини. Не можна не згадати також, що в південних полках Гетьманщини старшина й купецтво були дуже тісно зв’язані й споріднені між собою.

Про все це добре знали в Західній Европі, де вважали можливим (в 1690 р.), що московський уряд дозволить українським купцям вільно торгувати з Кримом.

Отже, зважаючи на всі ці інтереси, український уряд не міг зайняти виразної й рішучої позиції щодо торгівлі з Кримом і Туреччиною. Доводилося також числитися з нагадуваннями московського уряду про повне припинення торговельних зносин з ворожими країнами. А головне — стан війни дуже несприятливо відбивався на торгівлі.

Війна з Туреччиною і Кримом пошкодила і промисловим інтересам старшини та козацтва південного Лівобережжя і Запоріжжя. Полтавські козаки звичайно ходили «за промислом соляним» на Запоріжжя і на низ Дніпра. Війна не припинила зовсім цієї промислової діяльности (маємо згадки про те, що полтавці, наприклад, в 1690 р. ходили по сіль у Запоріжжя і Газі-Керман), але відбилася на ній дуже неґативно.

Татарські напади були небезпечні також для салітряних заводів, які належали здебільшого старшині й великим купцям (зокрема Полтавського полку). У 1690 р. полтавський полковник Жученко повідомляв Гетьмана про те, що татари, «припавши к могилам робленим селЂтру под городком Нефорощею будучим купою немалою оных через сей день усиловуют добувати, хотячи загорнути в полон свой агарянскій майданников». Відбивати цей напад довелося збройною силою (з артилерією).

Для невдоволення полтавської старшини і купецтва були поважні підстави не тільки в галузі зовнішньої політики гетьманського уряду. Становище Полтавського полку було дуже відмінне від становища північних полків. У місцевому господарстві тут ще переважали різні промисли (мисливство, рибальство, бджільництво), торгівля й почасти промислове скотарство. Отже, проблема робочих рук на півдні Гетьманщини не стояла ще так гостро, як у полках північних. Тим-то ми і спостерігаємо тут цілком відмінне ставлення до одного з болючих питань того часу — рееміґрації вихідців з Правобережної України. Тим-часом як старшина північних і центральних полків рішуче боролася проти переселень на правий берег Дніпра, полтавська старшина й купецтво скаржилися на «утиски» з боку переселенців з Правобережжя. У 1690 р. полтавці писали Мазепі: «Когда з того боку ДнЂпра многіе народы на жите сюда удалися, тогда многіе нам в тых наших кгрунтах и землях вчинилися обиды, а особно на власных полях наших осЂли слободки, Коломаком и Хмеліовом прозиваеміи... Еще паче первого теперь тіе слобожане ближей под Полтаву подбираючися, предковые и отчизные наши кгрунта, пасЂки и хуторы почали под себе подгортати и пустошити, же нам до своего доброго з великого жалю нельзя и пріЂхати... нибы в безпанской и в безправной землЂ». Просячи у Гетьмана допомоги, полтавська старшина й патриціят загрожували, що «если ваша вельможность о том не влежитеся и не защитите нас, то вже и не знаем, що чинити, хиба тилко, покинувши сій стислыи жилища наши з великого и неутолимого жалю шукати собЂ в чужих кутах мешканя».

Навряд чи добрі полтавці серйозно думали покинути свою Полтаву, «предковыи и отчизны» свої. Звичайно, не надавав значення цій погрозі і гетьманський уряд, який не міг в інтересах лише полтавської старшини відмовитися від тієї політики щодо переселенців з Правобережжя, яка відповідала інтересам цілої Лівобережної України, особливо у найвпливовіших у політиці українського уряду центральних і північних полках. Однак і полтавська старшина мусіла обстоювати свої вимоги, а це неминуче викликало в неї вороже ставлення до уряду, і то не лише в цьому питанні.

На цьому ґрунті зростала опозиція старшини і близьких до неї кіл купецтва. Основними вимогами цієї опозиції були: відмовлення України від участи в антитурецькій коаліції й усунення конкуренції переселенців з Правобережжя шляхом примусового повернення їх назад.

Легко помітити, що в цих вимогах полтавці відбивали й інтереси Запоріжжя, яке до цього додавало ще ширші політичні вимоги, а саме стару вимогу запорозького невтралітету між Московщиною (і Україною) і Туреччиною (і Кримом), що в тогочасних умовах, під впливом турецько-кримської політики, неминуче приводило Запоріжжя до конфлікту з Московською державою. Немає жадного сумніву, що деякі вимоги полтавської опозиції збігалися з інтересами відповідних кіл Правобережної Наддніпрянщини (насамперед старшини та монастирів).

На чолі полтавської опозиції стояло кілька найвпливовіших старшинських фамілій Полтавщини — насамперед Жученки й Іскри. Найбільш активним з керівників цієї опозиції був старий полтавський полковник Федір Жученко, який протягом кількох десятків років (хоч і з перервами) керував Полтавським полком і нажив тут собі чималі маєтки. Правою рукою у нього був зять його, представник однієї з найвизначніших старшинських фамілій Гетьманщини — Іван Іскра, син кандидата в гетьмани (в 1658 р.) Івана Іскри і внук гетьмана Я. Острянина. За ними йшли їхні численні родичі, свояки і прихильники серед старшини, купецтва й духовенства.

Значення цієї опозиції підсилювалося ще дуже впливовими зв’язками полтавської старшини серед вищої старшини, навіть серед уряду Гетьманщини. Аджеж цю опозицію у відповідальний момент її широкого політичного виступу очолив другий зять Жученка — генеральний писар Василь Кочубей, найактивніший учасник перевороту 1687 р., дуже близький тоді до гетьмана Мазепи і зв’язаний як із старшинською аристократією цілої Гетьманщини, так і з деякими боярськими колами у Москві. Саме Кочубей очолив бльок опозиційних угруповань Гетьманщини й Запоріжжя, який в 1691-1692 рр. організував повстання Петрика.

Облога Полтави. Полтавська битва 27 червня 1709 р.

Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу висунуло на перший плян проблему Полтави. Гетьман Мазепа давно вже вказував Карлові XII на особливе значення цієї фортеці й торговельного центру. Невеличка фортеця Полтава мала, проте, велике стратегічне значення, бо стояла на схрещенні важливих шляхів на Запоріжжя й Крим та Туреччину, на Правобережжя й Польщу, на Слобожанщину й Москву та на Дін. Володіння Полтавою забезпечувало панування над усією південною частиною Лівобережжя. Нарешті, в Полтаві були запаси провіянту та фуражу, а також сукна, потрібного для війська.

У Полтаві були досить міцні українські автономістичні настрої. «Полтава издавна нестатечная, и теперь з ней добра не сподЂватися», — писав Ґоловкінові в середині листопада 1708 р. прихильник Москви — охтирський полковник Ф. Осипов, нагадуючи, що «там знайдуются Мазепины и Орликовы пріятели». Справа Кочубея та Іскри й чистка, що її в зв’язку з тим перевів Мазепа в Полтаві навесні та влітку 1708 р., усунула від влади в Полтавському полку опозиційні елементи, й на чолі полтавської старшини стали такі прихильники Мазепи, як полковий обозний Дорош, полковий суддя Іван Красноперич, полковий писар Олександер Чуйкевич та інші. Щоправда, Полтавський полковник Іван Левенець не був близький до Мазепи, який йому не довіряв, але й він не належав до прихильників Москви й тому був врешті інтернований у Харкові навесні 1709 р. Крім того, в Полтаві була (до листопада 1708 р.) дуже впливова родина покійного полтавського полковника Павла Герцика, тестя генерального писаря П. Орлика, зокрема син полковника Григорій Герцик, який вже виконував обов’язки наказного полковника, майбутній мазепинець-еміґрант.

Мазепа намагався (в кінці листопада 1708 р.) закріпити за собою Полтаву, закликаючи Левенця до співпраці, а згодом надсилаючи туди генерального бунчужного Федора Мировича з універсалами до людности. Але Левенець визнав нового гетьмана Скоропадського, а на початку грудня Полтаву було обсаджено московською залогою.

Перебування Полтави в московських руках загрожувало всім операціям союзників. Та найголовніше, Полтава потрібна була як опірний пункт в організації нової кампанії проти Москви. Спираючися на Полтаву, король і Гетьман могли б чекати на прихід короля Станислава й генерала Крассав, а також на приєднання Туреччини та Криму до антимосковської коаліції. Нарешті, Полтава потрібна була для оборони Запоріжжя від московської аґресії. Так чи так, радячи королеві оволодіти Полтавою, Мазепа мав на увазі насамперед новий наступ на Москву влітку 1709 р.

Але цей добре розроблений плян не вдався. Петро І, зважаючи на стратегічне й політичне значення Полтави, встиг зміцнити фортецю й значно збільшити її московську залогу (до 4200 чол.). Крім того, для оборони Полтави було притягнуто 2600 чол. озброєного місцевого населення (мабуть, здебільшого козаків Полтавського полку). Командантом Полтави Петро призначив полковника А.С. Келіна.

Шведи, що підійшли до Полтави на початку квітня 1709 р., не могли здобути фортеці ні переговорами, ні штурмом і змушені були 1 травня розпочати її облогу, яка дуже затяглася, зокрема через брак у шведів важкої артилерії. Кілька штурмів було відбито. Запорожці чимало допомагали шведам: їм, крім різних диверсій, довелося взяти на себе важкі військово-інженерні роботи (копання шанців тощо). Але трагічна доля Січі дуже вплинула на їхній бойовий настрій. Станислав і Крассав, зайняті боротьбою з москвофільськими маґнатами в Польщі й затримані російським військом на чолі з фельдмаршал-ляйтенантом бароном Г. Гольцем, залишалися на Поділлі. 13 травня при с. Лидухові (коло Підкаменя) Гольц завдав поразки литовському корпусові Яна-Казимира Сапєги, старости Бобруйського, й Лещінський з Крассав відступили до Висли. Турки й татари все вичікували дальшого розвитку подій. І хоч становище Полтави було дуже важке (зокрема, вже бракувало харчів), але й ситуація союзників була не легша.

Змагання могло бути розв’язане лише на полі бою. Карл XII давно чекав генеральної битви. Однак Петро до останнього моменту уникав її, обмежуючися лише малими військовими операціями та диверсіями. Але катастрофічний стан Полтави примусив його рішитися на генеральний бій. 20 червня головні сили російської армії на чолі з Петром І і фельдмаршалом Б. Шереметєвим перейшли на правий берег Ворскла і почали укріплюватися в околицях Полтави.

Російська армія під Полтавою на час генерального бою складалася з 61 батальйону піхоти, 24 кавалерійських (драґунських) полків, українського козацького війська на чолі з гетьманом Скоропадським — разом понад 50 тис. чол. Артилерія мала 72 гармати. Козацьке військо перетинало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука.

З боку шведів у майбутній битві могли взяти участь 23-24 батальйони піхоти, 41 ескадрон кавалерії — разом близько 25 тис. чол. — і тільки 4 гармати (більша частина артилерії не могла бути використана в бою через брак набоїв; ось коли виявилися фатальні наслідки втрати української артилерії в Батурині!). Інша частина шведської армії (близько 6 тис. чол.) була розташована в таборі під Полтавою, а також займала пости вниз по Ворсклу. Отож, чисельна перевага була на російському боці.

Питання про участь українського війська в Полтавській битві залишається не цілком з’ясованим. Одне ясно, що в генеральному бою воно не мало брати участи — і, справді, не брало. На думку Б. Д. Крупницького, більша частина запорожців і козацьке військо Мазепи були приділені до резерву й знаходилися біля с. Пушкарівки поруч зі шведською артилерією, обозом і частиною кавалерії. Друга (менша) частина запорожців, разом з кількома шведськими відділами, продовжувала облогу Полтави й тримала лінію р. Ворскла, зокрема міста Старі й Нові Санжари, Білики й Кобеляки. Ця допомічна, хоч досить важлива, роль українського війська цілком зрозуміла: головну силу його становили запорожці (піхота), які не надавалися для реґулярних операцій шведської армії під час генерального бою, а гетьманське військо складалося головне з компанійців, себто кавалерії, що мала свої специфічні завдання. Але зовсім слушно каже Крупницький (на підставі численних шведських джерел), що українське військо, навіть не беручи участи в генеральному бою, мало багато діла й відповідальности, охороняючи лівий флянґ шведів, забезпечуючи головні сили шведської армії від можливости обхідного руху росіян із заходу, а головне, тримаючи в облозі Полтаву й роблячи її московську залогу фактично нечинною під час Полтавської битви.

Стратегічна ситуація склалася на некористь шведів, які опинилися між ворожою фортецею (Полтава) й цілою російською армією і змушені були розділити свої сили. Нарешті, шведська армія мусіла прийняти бій у надзвичайно несприятливий момент: король, важко поранений у ногу під час нічної рекоґносцировки, не міг сам керувати боєм і головне командування було доручене фельдмаршалові Реншільду. Допомога українського війська гетьмана Мазепи, зокрема запорожців, які особливо відзначилися своєю хоробрістю, не могла врятувати безнадійної ситуації шведів.

Бій був намічений на 29 червня. Однак уночі 26 червня Карла повідомили, що 28 червня до російської армії має приєднатися 40-тисячне калмицьке військо хана Аюки. Довідавшись про це, король вирішив прискорити бій. На світанку 27 червня шведи напали на російське військо. Попереду чотирма колонами йшла піхота; за нею рухалась кіннота, поділена на шість колон. При війську був поранений Карл, якого везли на ношах, запряжених двома кіньми.

Шведи натрапили на російські редути (земляні укріплення), і тут почався гарячий бій. Шведам вдалося захопити перші редути. Але дальший рух їх був затриманий кіннотою Меншікова. Тоді Карл наказав своїй кінноті рушити вперед, і Меншіков відступив до правого флянґу російського табору.

Тим часом навколо редутів точився запеклий бій. Кілька разів шведи атакували редути. Великі втрати в цих атаках змусили Карла відмовитися від дальших спроб захопити редути штурмом. Король вирішив або обійти їх, або пройти між ними. Обійти їх шведам не вдалося, а спроба прорватися вперед скінчилася тим, що 6 батальйонів шведської піхоти і 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил шведської армії і примушені відступити в Яківецький ліс. Помітивши це, Петро послав туди Меншікова з 5 батальйонами піхоти і 5 драґунськими полками.

Під час бою шведська піхота була майже цілком знищена, а кіннота зазнала великих втрат. Рештки загону Рооса відступили до Полтави, де незабаром змушені були здатися.

Намагаючись прорватися між редутами, правий флянґ шведської армії опинився всього за 60 метрів від російського табору і попав під нищівний вогонь російської артилерії. Це внесло замішання в шведські ряди, і Карл змушений був відступити в напрямі до Будищанського лісу, на узліссі якого шведська армія почала перешиковуватися, готуючися до генерального бою.

На початку 9-ї години почалася гарматна стрілянина з обох боків. Але рішуча перевага була на боці російської артилерії. Незважаючи на величезні втрати, шведи хоробро йшли вперед; коли противники зійшлися на відстань приблизно 50 метрів, почалась перестрілка з рушниць. О 9-й годині ранку війська кинулися в рукопашний бій.

Під загрозою обходу її правого флянґу, шведська кіннота почала відступати, поставивши цим під удар правий флянґ піхоти. В цей час ядро розбило ноші Карла XII. Мужній король пересів на коня, але кінь незабаром був убитий. Карл упав на землю і знепритомнів. Його відвезли з поля бою. У рядах шведів почалося замішання. Страшний натиск російського війська по всьому фронту і гураґанний вогонь російської артилерії позбавили шведів змоги відбити атаку. Нарешті, похитнувся центр шведської армії — її стара, загартована в боях піхота, і почався загальний відступ шведської армії. Російське військо вдерлося в шведський табір і захопило його.

На 11-ту годину ранку бій був закінчений. Шведи втратили під Полтавою самими вбитими близько 10 тис. чол.; близько 3 тис. чол. було взято в полон разом з артилерією. Серед полонених були фельдмаршал граф Реншільд і перший міністер граф Піпер. Росіяни захопили велику грошову здобич і всю королівську канцелярію. Втрати російського війська становили 4500 чол. вбитими і пораненими.

Друга частина шведської армії під командою Левепгавпта пішла вниз по Ворсклу, маючи завдання відступати на південь, до Криму. Але за нею по п’ятах гналися кіннота Меншікова і козаки гетьмана Скоропадського, і 30 червня на Дніпрі, під Переволочною, настигли шведів. Левенгавпт змушений був скапітулювати. Росіянам дісталося понад 16 тис. полонених і 28 гармат. Армія Карла XII фактично перестала існувати.

Тільки сам король з почетом і невеличкою охороною, гетьман Мазепа й кошовий отаман Гордієнко із загоном близько двох тисяч козаків встигли переправитися через Дніпро. Спочатку Карл хотів дістатися до Поділля, щоб там з’єднатися з Крассав і Станиславом Лещінським, але під тиском російської погоні й за порадою Мазепи подався до Туреччини. За ним пішли гетьман Мазепа та інші українські державні діячі.

«Побіда 27 червня, — пише М.С. Грушевський, — дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але й пхнула його на стежку імперіялізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і прилучень на цілі... століття».

Для України це була катастрофа. Політичні пляни гетьмана Мазепи та його однодумців були зруйновані, українські землі дісталися на поталу московського переможця, доля Української держави була зважена на терезах російської імперіялістичної політики. Але чин Мазепи не пішов намарне. Він заманіфестував перед усім світом і перед майбутніми поколіннями незламну державну волю української нації. «L’Ukraine a toujours aspiré á âtre libre» — ці слова Вольтера були присвячені Мазе

Причини поразки виступу мазепинців. Значення в історії України постаті І.Мазепи.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті XVII ст. козацьким гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в Україні. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси й шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську академію, дбав про її розвиток, щедро обдарував її маєтностями. У 1693 р. наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитися».

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб, близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним барокко».

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом знову обновив Софійський собор і побудував Софійську дзвіницю, яка збереглася до нашого часу. В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 р. нову величаву церкву св. Миколая (у 1831 р. була обернена у військовий собор). У ризниці на стіні вівтаря тривалий час залишався портрет Мазепи як «зиждителя храма», хоч у ньому гетьману проголошували анафему. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі, яку згадував у своїх творах Тарас Шевченко.

Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дорогоцінні дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту, художньо вироблену, з гравіюванням, очевидно італійського майстра, яку використовували замість антимінса. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Жодного українського гетьмана не славили так сучасники, як Мазепу — видатного протектора українського культурного й духовного життя. Нікому з гетьманів не було присвячено стільки панегіриків, поем і драм. В Україні статті про Івана Мазепу, в яких робляться спроби об'єктивно висвітлити життєвий шлях цього видатного діяча й водночас неоднозначну постать нашої історії, почали з'являтися з 1988 р. І все ж деякі автори досі не скинули з очей імперської полуди, над ними ще тяжіє хибний марксистсько-ленінський постулат, згідно з яким «класова боротьба є рушійною силою розвитку суспільства».

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру. Водночас видавав універсали, наприклад 1691, 1692, 1701 рр., в яких прагнув захистити інтереси посполитих селян і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав, законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті.

Саме Мазепа першим виплекав ідею самостійної незалежної української держави, підняв цю ідею на височінь загальнонаціональної історичної мети. Мабуть, неможливо з'ясувати, коли виникла і як розвивалася ця ідея в Мазепи. Завжди дотримуючись принципу улюбленого автора Макіавеллі — «таємниця — це душа справи», він виношував свої ідеї, приховуючи власні наміри абсолютно від усіх. Мазепа поводив себе надобережно, оскільки ризик був величезний в умовах складної політичної й військової ситуації в Україні. Саме в часи руїни він повернувся на Батьківщину й залишився там назавжди.

Гетьман Іван Мазепа опікувався не тільки культурою, а й розвитком економіки, промислами, мануфактурним виробництвом. Під проводом його уряду старшина й козаки розвивали промисловість України. Тільки в Стародубському полку в часи Мазепи існувало дванадцять буд для випалювання поташу, а на Чернігівщині одинадцять гут виробляли скло, діяло дванадцять паперових фабрик. По всій Гетьманщині поширилося керамічне виробництво, а ткацтво набуло характеру організованого фабричного виробництва полотна, сукна, шовку, козацьких пасів, плахт, килимів. Водяні млини, що були джерелом дешевої енергії, обслуговували паперні, гути, валюші-ступи для биття сукна, керамічні майстерні, лісопильні заводи.

Зміцнюючи гетьманську владу, добиваючися стабілізації українського політичного й економічного життя, дбаючи про розвиток культури рідного краю, Іван Мазепа в абсолютній таємниці виношував свою ідею незалежної, самостійної України, прикриваючись при цьому незаперечною лояльністю щодо царського уряду. Змушений виконувати веління царя, спрямовані на поширення колоніального гніту в Україні, він вірно служив Москві.

А головне, що у нового гетьмана склалися напружені стосунки із Запорозькою Січчю, яка й після створення Української Гетьманської держави зберігала в її межах автономію, підлягала безпосередньо царському уряду. При цьому вона залишалася частиною України, носієм української державності. Зі своєю політичною автономією, самобутнім республіканським ладом, демократичними порядками — частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, вибірністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом — Запорозька Січ була історичною антитезою московському самодержавству, абсолютній монархії.

Роль І. Мазепи як гетьмана, як людини у процесах істотної зміни рівня духовного-культурного пласту в Україні у 1687—1709 pp. настільки визначальна, прозора, що лишається тільки дивуватися тому потужному потенціалу, вкладеному часом, історією у цю особистість. Вона уособлювала не тільки притаманні добі прагматизм відстоювання владного крісла, безкомпромісної боротьби з опонентами, удаваної запопадливої служби царям, а й великі можливості непересічного діяча культури, справжнього цінителя мистецтва, книги, ревнивого і небайдужого покровителя церкви.

Лише в душі такого масштабу могли зародитися високі честолюбиві помисли повернути Вітчизні, Києву ту славу, яку вони мали за князювання Володимира і Ярослава Мудрого.

І. Мазепа, здійснюючи свій потаємний замір зробити Україну вільною, незалежною країною, великі зусилля спрямовував насамперед на будівництво її фундаменту, на основі якого можна було б вибудувати суверенну державу.

Підмурівком її буття у тих умовах залежності від Москви могли стати лише висока культура, багате духовне життя, міцність релігійних ідеалів, відроджені з руїн церкви, монастирі.

Адже тільки це давало право показати Україну європейським націям як країну, яка має не тільки славну давню історію, а й передову освіту, мистецтво, літературу, побожний, висококультурний народ.

Ідея Мазепи про вільну, незалежну Україну, його діяльність і намагання реалізувати цю ідею мали міжнародну вагу й цілком укладаються в загальний процес розвитку людської цивілізації. Через 283 роки, в 1991 р., Іван Мазепа «повернувся» до Батурина. Напередодні, в 1990 р., культорологічний похід по Чернігівщині відправив першу легальну панахиду по Мазепі, його війську та закатованих батуринцях. Тоді навіть не всі місцеві жителі сприйняли це однозначно, як і появу національного синьо-жовтого прапора. Давалося взнаки майже трьохсотрічне ганьблення та очорнення імені великого гетьмана, його діянь.

Мазепинці на території Туреччини: становище, настрої, політична боротьба. Дати оцінку.

З великими труднощами й небезпеками, під загрозою московської погоні, що наступала їм на п’яти, Карл XII і Мазепа з рештками союзного війська дісталися до турецького кордону. 6 липня вони були в Очакові, а 1 серпня прибули до Бендер, в околиці яких турецький уряд призначив їм резиденцію.

Гетьман Мазепа і члени його уряду, які еміґрували до Туреччини, не припинили своєї політичної діяльности. З Гетьманом були: генеральний обозний Ломиковський, генеральний писар Орлик, полковник прилуцький Горленко, а незабаром прибув з Криму генеральний бунчужний Мирович. Там же був і кошовий отаман Гордієнко.

Ми мало знаємо про діяльність українського уряду на еміґрації. Звичайно, не можна недоцінювати депресії, яка огорнула й хворого Гетьмана, що був уже на Божій дорозі, і, ще більш, його помічників. Занадто важке було становище України, занадто сумна була їхня особиста доля. Вирвані з рідного ґрунту, маєтково зруйновані, позбавлені своїх рідних і близьких, що лишилися на поталу і помсту московського переможця, вони опинилися під страшною загрозою екстрадикції, якої настирливо домагався російський уряд. Хоч Туреччина й не погодилася видати Мазепу та інших українських еміґрантів, але небезпека залишалася й надалі. Ще гірше було те, що старі суперечності й тертя поміж старшиною і Гетьманом, з одного боку, поміж Запоріжжям і Гетьманщиною, з другого боку, виходили на поверхню, і то в загостреному й спотвореному еміґраційною вузькістю, тіснотою та злиднями вигляді. Дійшло до того, що серед запорозького війська почалися заколоти проти Гетьмана, які лише з великими труднощами вдалося ускромити. Незабаром, ще за життя Мазепи, частина старшини подалася до Яс, під протекцію молдавського господаря, і були чутки, що вона має шукати царської амнестії.

Але все ж мазепинці не склали зброї. Війна, зрештою, ще не була закінчена, сили Шведської держави ще не були вичерпані, а тверда рішучість її хороброго короля вести далі боротьбу з Москвою давала Мазепі надію на кращі часи для України. Найголовніше було те, що українська проблема була офіційно поставлена на форумі міжнародньої політики. Український еміґраційний уряд надавав особливого значення зовнішньополітичним акціям і, поза всяким сумнівом, основні лінії політики наступного гетьмана Пилипа Орлика були намічені ще за життя Мазепи і за його ініціативою та участю. З другого боку, і в міжнародньо-політичних акціях, і в міжнародній громадській опінії українська проблема, як за часів гетьмана Богдана Хмельницького, перестала бути внутрішньою справою чужої, зокрема Російської держави, і вийшла на широкі європейські шляхи. Цьому великою мірою сприяв самий факт українсько-шведського союзу, а згодом ще союз із Кримом (1711) і договір з Туреччиною (1712). З цього погляду, російський уряд був тільки «узурпатором України», як писав 1712 р. П. Орлик, який підкреслював, що «які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське і природне, один із головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли він матиме на це слушний час» («Вивід прав України»). Це був, дійсно, кінець «Переяслава». Це було відродження української національно-державної ідеології, приглушеної наслідками Переяславської угоди в добу Руїни.

Але дні гетьмана Мазепи вже були пораховані. Гетьман був тяжкохворий, коли приїхав до Бендер, і вже не вставав з ліжка. Іван Мазепа упокоївся в Бендерах, уночі з 21 на 22 вересня ст. ст. 1709 р.

Тіло Гетьмана поховане було тимчасово при парафіяльній церкві с. Варниці. У своєму меморіялі до Карла XII з дня 26 вересня 1709 р. старшина писала: «Боліємо над неславним похороном Ясневельможного гетьмана Мазепи, що ті дорогі тлінні останки, геройська душа в яких наповнила весь світ славними вчинками, прийняла марна земля цього простого села. Тому Військо Запорозьке звертається до св. Королівського маєстату з проханням змоги поховати тлінні останки свого Гетьмана врочистіше в славнішому місті, зокрема в Ясах, у так званому монастирі Ґолія (Голія?)». Але тіло Гетьмана було перевезено до Галаца, де й поховано в монастирі св. Юрія. Згодом могила Мазепи була знищена.

Справа обрання нового гетьмана натрапила на низку труднощів і тому затяглася на кілька місяців. Особливі суперечки викликало питання про спадщину Мазепи. За його гетьманування (як, зрештою, й за його попередників) приватний скарб гетьмана не був як слід відокремлений від генерального скарбу. За мирних часів це можна було ще якось реґулювати й контролювати, але під час війни з Москвою і на еміґрації рештки (хоч досить поважні) українського державного і приватного гетьманського скарбів так перемішалися, що годі було встановити докладно, що куди належало. Те, що йому пощастило врятувати під час загальної руїни і втечі, Мазепа вважав своєю власністю, хоч і не відмовлявся уживати її також на військові та державні витрати. Вмираючи, Гетьман не залишив заповіту, і претендентами на залишені ним гроші і цінності виступили, з одного боку, його небіж і спадкоємець Андрій Войнаровський, а з другого боку, старшина, як репрезентант українського уряду. Обидві сторони звернулися до короля Карла XII, як протектора Української держави. Король призначив комісію для дослідження справи й розгляду претенсій обох сторін. Акти цієї комісії (Бендерської), що зберігалися до останнього часу (їх опублікував р. 1938 покійний М. Возняк), містять дорогоцінний матеріял для історії гетьманування Мазепи й старшинських відносин на еміґрації. З допомогою (ледве чи безкорисливою) генерала Станислава Понятовського, голови комісії, Войнаровський виграв справу, і Карл XII визнав його єдиним спадкоємцем Мазепиних скарбів.

Ця прикра справа ще більш загострила еміґраційні відносини, що й відбилося на виборах нового гетьмана. Було кілька можливих кандидатів: старша (віком і урядом) старшина висувала Дмитра Горленка, полковника прилуцького (генеральний обозний І. Ломиковський був уже, мабуть, застарий); молодша (бодай віком) підтримувала генерального писаря Пилипа Орлика. Король волів, щоб гетьманом став Войнаровський, і навіть у колах старшини, яка не вважала цю кандидатуру за відповідну («молод на гетьманство»), схилялися до думки, що той, хто дістав скарби Мазепи, мусить узяти на себе й тягар гетьманських обов’язків. Але Войнаровський, якого вабили перспективи незалежного, багатого й безжурного життя, рішуче відмовився кандидувати на гетьмана. Це прихилило Карла XII на бік кандидатури Орлика, яку підтримав і Гордієнко як представник Запоріжжя. 5 квітня 1710 р. Пилип Орлик був обраний на гетьмана України.

Постать П.Орлика.

Пилип Степанович Орлик (1672-1742), родом з литовсько-білоруської шляхти герба Новина (можливо, чеського походження), народився 11 жовтня 1672 р. в с. Косуті Ошмянського повіту на Виленщині. Спочатку він вчився десь на Литві (Віленська Єзуїтська колеґія), а високу освіту дістав у Київській колеґії (до 1694 р.). Колеґія допомогла йому оформити його літературний хист (вірші Орлика вважалися зразковими), а увага його професора Стефана Яворського (майбутнього митрополита) створила йому поважні зв’язки в колах київського духовенства. Року 1698 він був писарем Київської митрополії. Розумна й талановита людина, Орлик нав’язує стосунки у великостаршинських колах, видаючи панегірики на честь Мазепи («Alcides Rossiyski» — 1695 р.) і гетьманського племінника — ніженського полковника Обидовського («Hippotenes Sarmacki» — 1698 p.), a 1698 p. одружується з Ганною Герцик, дочкою полтавського полковника Павла Герцика. Ці літературні і матримоніяльні шляхи забезпечили Орликові блискучу старшинську кар’єру.

З 1700 р. він служить у Генеральній військовій канцелярії, спочатку як старший військовий канцелярист (1702), далі — як реєнт Генеральної Військової Канцелярії, і, нарешті, здобуває (мабуть, 1706 р.) важливий уряд генерального писаря, що ввело його в усі таємниці української дипломатії, а згодом зробило найбільш довіреним помічником Гетьмана.

Поруч із тим іде процес маєткового нагромадження Орлика. Він володіє селом Домишлином (Чернігівський полк) і, здається, Дремайлівкою і Дорогинкою (Ніженський полк), млинами, має двори в Батурині і, за деякими даними, в Ніжені. Року 1708 він дістає великі маєтки в Стародубівському полку (села Кривець і Риловичі) з млинами, винницями, лісовим господарством, де заводить і рудню, а при пій слобідку (Орликівку). Однак все це було втрачене, коли Орлик пішов на еміґрацію.

І перед зривом з Москвою, і особливо під час війни 1708-1709 рр. роля Орлика, як члена українського уряду, а згодом як фактичного керівника його поточної діяльности (на час хвороби Гетьмана) була дуже важлива. Слушно каже біограф Орлика (Б.Д. Крупницький), що він «безперечно чимало погнув спину для оформлення тої енерґійної пропаґандивної і дипломатичної акції, яку тепер (1708 -1709) повів Гетьман на Україні, серед запорожців, в Криму, Туреччині, Польщі Станислава Лещінського».

Орлик не шукав гетьманської булави, і можна повірити йому, коли він писав (у 1719 р.): «Я не просив собі гідности гетьмана; я прийняв її на розказ його величности (Карла XII) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші». Але він був, без сумніву, найповажнішим кандидатом на наступника Мазепи, і вибір його на гетьмана був справді щасливий для української справи. Бо відтоді й до самого скону (помер 24 травня 1742 р., в Ясах) гетьман Пилип Орлик, чужинець родом, віддав усю свою працю, весь свій блискучий талант, усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації та української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним поколінням українства.

Обираючи Орлика, «достойного тоей Гетманской чести и могучего, при помощи Божой и при протекцій НаяснЂйшого королевского Величества Шведского, высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманскій, под сее время трудное тяжкій, двигати, управляти и о интересах отчизны Малороссійской радЂти и радити», генеральна старшина й кошовий отаман Запоріжжя уклали з новим гетьманом «договір і постанову» — «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», відомі в історії під іменем Бендерської конституції 5 квітня 1710 р.

Зміст та ідеологічні засади Конституції 1710 р.

Бендерська конституція Української козацької держави, цей вікопомний пам’ятник української державно-політичної думки XVIІ-XVIII ст., була наслідком компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі десятиліття змагалися між собою на батьківщині й тепер, після поразки у війні з Москвою, опинилися в нових умовах на еміґрації: гетьманат, як зверхня влада Української держави; старшина, як її провідна верства; Запоріжжя, як її — на той час єдина — військова сила. Суперечливі інтереси цих чинників були гармонійно погоджені в державно-правному акті, що мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. З цього погляду, Бендерська конституція була витвором колективної української політичної думки, підсумком тих обговорень і дискусій, що провадилися на еміґрації взимку 1709 -1710 р., а може ще й за життя Мазепи. Можна думати, що головним редактором Бендерської конституції був Пилип Орлик.

Преамбула до Бендерської конституції являє собою цікавий історично-політичний трактат, в якому висловлена ідея споконвічної тяглости української державности. Для творців Бендерської конституції «народ валечный, стародавный Козацкій, прежде сего именованный Козарскій, первь провознесл был славою несмертельною, обширным владЂніем и отвагами рицерскими, которими не тылко окрестным народом, лечь и самому Восточному Панству (Візантійській імперії), на морЂ и на земли страшен был...». Потому «праведный Судія Бог, за умножившіеся неправды и беззаконія, многими казньми наказавши, тот народ Козацкій понизил, смирил и ледво не вЂчною руиною низвергл, на остаток военным оружіем держа†Польской чрез Болеслава Храброго и Стефана Баторія, королей Польских, поработил». Однак «не до конца прогнЂваючися, ни во вЂки враждуючи, а хотячи на первую слободу помянутый народ Козацкій з подтяжного на тот час панованья польского выпроводити, воздвигнул ревностного Православія святого, отчизны прав и вольностей войсковых стародавных оборонцу, валечного Гетмана, славной памяти Богдана Хмельницкого», який визволив Україну з-під польського підданства. Далі переповідається історія українсько-московських відносин, починаючи з Переяславської угоди 1654 р. й кінчаючи революцією Мазепи. І хоч «неизслЂдованные судьбы Божій, так ревностного небожчиковского (Мазепи) намЂренія, за опачным отмЂнной фортуны военной поводом, не тылко не исполнили, лечь и самого тут в БендерЂ декретом смертельным прикрили», «однак, осиротЂлое по смерти своего первенствуючого Рейментара, Войско Запорожское, не отчаеваючися желаемой себЂ свободы и полагаючи сталую уфность в помощи Божой, в протекцій наяснЂйшого короля, его милости, Шведского, и в праведной нашой справЂ, якая всегда обыкла тріумфовати», постановило обрати собі нового гетьмана і «для поправы и подвигненья упалых прав своих и вольностей войсковых» укласти з ним «договор и постановленіе».

Конституція визначає незалежну державу Війська Запорозького й Народу Руського (Exercitus Zaporoviensis gentisque Rossiacae) як станову виборну гетьманську монархію парляментарного типу. Гетьман повинен «всЂ старанья ложити, жебы едина вЂра Православная Восточного исповЂданія, под послушенством СвятЂйшого Апостольского Фрону Константинопольского, вЂчне утвержена была, и з помноженьем хвалы Божой, церквей святых, а з цвЂченьем в науках вызволіоных (in artibus liberalibus) синов Руських (filiis Rossiacis) разширялася и, яко крин в терніи, межи окрестными иновЂрными панствами, процвЂтала», і не допускати «жадного иновЂрія» (nulla exotica Religio) (п. 1). Всі права й кордони Української держави — на заході по р. Случ — повинні бути збережені й ґарантовані трактатом, «чтоб Его Величество и Его сукцессорове, НаяснЂйшіе Короли Шведскіе, вЂчными протекторами Украины титуловалися и самим дЂлом зоставали». У майбутніх трактатах з Московською державою король шведський має добитися визволення всіх українських полонених і ув’язнених у Московщині й щоб «всЂ починеные в нынЂшную войну на УкраинЂ шкоды нагорожено и слушне от Москвы пополнено» (п. 2). На гетьмана покладено було також «старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни, на которую бы окрестные Панства заглядуючися, не дерзали себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати» (п. 3). Цей пункт цілком відповідав вимогам Запоріжжя і зв’язаних з ним кіл південної Гетьманщини.

Бендерська конституція забезпечувала державно-територіяльні, військово-політичиі та економічні права й інтереси Запоріжжя. Гетьманська влада приймала на себе зобов’язання, «жебы ДнЂпр от городков и фортец Московских, також и кгрунта войсковые от поссессіи московской очищены и до первобытной области Войска Запорожского привержены были», й там «впредь никому ани фортец строити, ани городков фундовати, ани слобод осажувати, ани яким же колвек способом тых войсковых угодій пустошити» не тільки не дозволяти, але й «до обороны оных... Войску Запорожскому Низовому всякую помочь чинити» (п. 4). Місто Терехтемирів «зо всЂми угодіями и з перевозом на ДнЂпрЂ» мало бути привернуте Запоріжжю; «ДнЂпр увесь з гори от Переволочной вниз, перевоз Переволочанскій и самый город Переволочную, c городом Келебердою и рЂка Ворскло з млинами, в полку Полтавском знайдуючимися, и фортецу Кодацкую» «при Войску Запорожском» мало бути «заховано», з повним забезпеченням там господарчих прав та інтересів Запоріжжя, якому також «рЂки, рЂчки и всякія прикметы (omnia loca signata)» аж до Очакова «мЂют належати» (п. 5).

Та головну увагу в Бендерській конституції приділено забезпеченню політичних інтересів великої старшини («годных и заслужоных в Войску Запорожском особ») супроти гетьманського абсолютизму, що виразно зазначено вже в преамбулі до конституції, де засуджено практику «преждных гетманов Войска Запорожского», які «зостаючи под Самодержцами Московскими, привлащати себЂ дерзали, над слушность и право, самодержавную владзу, которою были значне надвередили давные порядки, права и вольности войсковые, не без всенародной тяжести». Ще ширше розгорнуто цю тезу в п. 6 конституції. Називаючи таку практику «безправьем», творці Бендерської конституції «договорили и постановили... таковое право, которое мЂет быти вЂчне заховано»: «абы в отчизнЂ нашой первенствуючими были совЂтниками (primores consiliarii) енеральная старшина так респектом урядов их первоначальных, яко и уставичной при гетманах резиденцій»; «по ных зась обыклым порядком послЂдуючіи полковники городовіе, подобным же публичных совЂтников характером (dcblicorum consiliariorum charactere) почтены нехай будут»; окрім того, «з каждого полку по единой значной, старинной, благоразумной и заслужоной особЂ» мають бути обрані «за согласіем Гетманским», як «до общей рады (publico consilio) енеральніи совЂтники». З цими генеральними особами, полковниками і генеральними радниками повинен гетьман та його «сукцессорове» «о цЂлости отчизны, о добрЂ оной пополитом и о всяких дЂлЂх публичных радитися, ничого, без их соизволенія и совЂту, приватною своею владзою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити». Ця Генеральна Рада мала збиратися «в резиденцій гетманской» тричі на рік (на Різдво, на Великдень і на Покрову). На ці ради «не тылко панове полковники з старшиною своєю и сотниками, не тылко зо всЂх полков енеральныи совЂтники», але й «от Войска Запорожского Низового, для прислухованья ся и совЂтованія (pro attendendo et consultando), послы мЂют и повинни будут, за присланьем к себЂ от Гетмана ординансу, прибувати» своєчасно і «гдЂ что колвек будет от ясневельможного гетмана до общой бы Рады предложено, о том всЂм благосовЂстно, без жадных, приватного своего и чужого порядку, респектов, без душегубной зависти и вражды, совЂтовати обовязаны будут, так далече, жебы ничего не было в тых Радах з уближеньем чести Гетманской, з публичною отчизны тяжестію и разореніем, а, не дай Боже, и пагубою». Проте і в інший час гетьман мав термінові «публичные справи», зокрема щодо зовнішніх зносин, «управляти и отправовати» лише «з обрадою енеральной старшины», «не утаеваючи пред ними жадных корреспонденцій листовных, найбарзЂй заграничных и тых, якіе могут цЂлости отчистой и добру посполитому вредити». Кожен із сталих членів Генеральної Ради (генеральна старшина, полковники і генеральні радники) повинен «при обнятю своего уряду» виконати присягу (за певною формою) «на вЂрность ку отчизнЂ, на зычливость к рейментарови своему, на захованье повинностей своих, якіе колвек до уряду чіего належатимут». Коли б «что противного, здоровного (quid aequitati dissoni in devii), правам и вольностям войсковым вредительного и отчизнЂ неполезного» помічено було в гетьмана, Генеральна Рада має право «волными голосами» чи то приватно, чи, в разі «нужной и неотволочной» потреби, публічно гетьманові «выговорити и... упоминатися, без уближенья и найменшого поврежденья высокого рейментарского гонору», і гетьман через те не має «уражатися и помсты чинити», а «развращенная исправити старатимется». Взагалі гетьман має генеральну старшину, полковників і генеральних радників «шановати... и за товариство, а не за слуг и предстоятелей работных... консервовати» (pro commilitonibus et non pro servis habere et mancipaliter sibi assistentibus censere), «не принуждаючи их умыслне, для пониженья особ, до публичного, неприличного и непоносного пред собою стоянья, опрочь того, гдЂ потреба укажет» (п. 6). Генеральна старшина застерігала за собою також право обов’язкового докладу гетьманові (п. 8).

Інститут генеральних радників, які, крім сталої участи в Генеральній Раді, мали ще «каждый... в своем полку, з которого на радецтво изберется», «совокупно c паном полковником городовым, постерегати порядков и оные общим совЂтом управляти, застановляючися за крывды и тяжести людскіе» (зародок полкових рад), був правно-політичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії («значного військового товариства») на Гетьманщині.

Конституція обмежувала також права гетьмана у царині судівництва, застерігаючи компетенцію Генерального військового суду (п. 7), фінансів, відновляючи уряд генерального підскарбія, землеволодіння («гетман маетностей добр войсковых не мЂет самовластю себЂ привлащати и иншым, мнЂй в Войску Запорожском заслужоным, а найбарзЂй чернцям, попам, вдовам бездЂтным, урядником посполитым и войсковым мелким, слугам своим гетманским и особам приватным, для респектов яких колвек, не раздавати» — п. 9), номінації урядників, як військових, так і посполитих, які «всегда... мЂют быти волними голосами, особливе зась полковники, обираны, а по избранію владзою гетманскою подтверживаны», хоч елекція на ці уряди мусить відбуватися «не без волЂ гетманской»; при цьому рішуче заборонялася будь-яка корупція (п. 10). Гетьман має «довольствоватися своими оброками и приходами (sorte et reditibus) на булаву и особу его гетманскую належачими, яко то: индуктою, полком Гадяцким, сотнею Шептаковскою, добрами Почеповскими и Оболонскими и иншими интратами, якіе здавна ухвалены и постановлены на уряд гетманскій» (п. 9).

Бендерська конституція приділила увагу також становищу широких народніх мас і взагалі соціяльно-економічним проблемам тогочасної України-Гетьманщини. Конституція зобов’язує гетьмана «на тое пилное и неусыпное мЂти око, жебы людЂм войсковым и посполитым збытечные не чинилися тяжести, налоги, утеменженья и здырства» (п. 10). У зв’язку з тим, маючи також на увазі інтереси міста, має бути переведена генеральна ревізія «всЂх маетностей, под державцами зостаючих», на підставі матеріялів якої Генеральна Рада могла б «разсудити и постановити, кому годне належит, а кому не належит, войсковые добра и маетности держати, и якіе повинности и послушенства подданскіе мЂются державцам от поспольства отдавати». Це була давня і постійна вимога Запоріжжя до гетьманського уряду. Зокрема конституція вказує на «купцов маетных», які «защищаючися то универсалами гетманскими, то протекцією полковничою и сотницкою, ухиляются от двигапья сполных тяжаров посполитых», і зазначає, що гетьман «универсалами своими привернути не занехает... купцев до посполитых повинностей...» (п. 12). Проте конституція застерігала всі «права и привилеи, слушне надани» українським містам, насамперед «городу столечному Кіеву» (п. 13). Взагалі обіцяно було полегшити становище козаків і посполитих — «людей убогих» (п.п. 10-12, 14, 16). Нарешті, було ухвалено, що «аренды... и... станція компанЂйская и сердюцкая... повитій быти отставлены и весьма знесены» (п. 15).

Українська конституція 1710 р. була безперечною перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом, другою поразкою — тоді вже покійного — гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі і на Україні, і на еміґрації. Щоправда, екзильний гетьман Пилип Орлик здійснював свою владу самостійно, без участи старшини (Генеральної Ради), але тільки тому, що ні тої старшини, ні, зрештою, тої влади на еміґрації скоро вже не стало. А на Україні і над гетьманом, і над старшиною однаково запанувала чужа й ворожа їм обом — і всьому українському народові — державно-політична сила і влада Російської імперії.

Основні напрямки діяльності уряду П.Орлика у 1710 – 1712 рр.

Перший український уряд в екзилі складався з гетьмана, генеральних обозного, бунчужного й осавула, а також полковників та старшин. Головну військову силу становило те запорізьке козацтво, яке перейшло у володіння кримського хана після розгрому Січі. Уряд Орлика визнали Швеція, Кримське ханство, Туреччина, підтримували Австрія, Франція і Англія, незадоволені посиленням Росії на європейському континенті. Головним завданням уряд Орлика ставив створення антиросійської коаліції держав і визволення України. Укладений з кримським ханом союз передбачав допомогу гетьманові у визволенні українських земель від російських військ. Наполягання Орлика прискорило оголошення Туреччиною в листопаді 1710 р. війни Росії. Кримські татари Девлет-Гірея до березня наступного року безуспішно намагалися вигнати російські гарнізони зі Слобожанщини, завдавши при цьому значної шкоди місцевому населенню.

Тим часом Орлик готував військові сили. У березні 1711 р. гетьман повів на визволення України 16-тисячне козацьке військо, посилене загонами поляків і татар. Визвольні наміри й плани Орлика щодо суспільного устрою майбутньої Української держави знайшли підтримку правобережної людності. Без великих зусиль наступаючі розгромили посланий проти них загін генерального осавула Бутовича і з допомогою місцевих жителів увійшли в Умань, Богуслав, Корсунь та інші придніпровські міста. Найсильніший опір Орлику вчинив гарнізон Білої Церкви, шо складався переважно з російських солдатів. Поки тривала облога, білогородські, буджацькі та ногайські татари стали налити містечка й села, грабували, нищили і брали в полон людей у межиріччі Росі, Тетерева і Дніпра. Козаки Орлика кинулися рятувати людей, майно і оселі, польський загін попрямував до Польщі. Військо розпалося, а його залишки відійшли до Бендер.

Нова можливість здобути Україні незалежність з'явилася влітку 1711 р., коли величезна турецька армія під Яссами оточила російську армію фельдмаршала Бориса Шереметьєва. Перед неминучою поразкою Росія пішла на мир з Туреччиною. 12 липня 1711 р. між двома державами була підписана Прутська угода, за якою Росія повертала Туреччині Азов, зобов'язувалася зруйнувати збудовані фортеці на Азовському морі та Дніпрі. Доля українських земель визначалась нечітко, й кожна зі сторін трактувала відповідний пункт у вигідному для себе світлі. Уряд Орлика вважав, що Росія мала вивести війська з усієї української території, в тому числі й Запоріжжя. Російський же уряд не збирався цього робити. Спеціальне посольство Орлика звернуло увагу султана на цю проблему, і під загрозою нової війни Росія в квітні 1712 р, пообіцяла залишити Правобережну Україну протягом трьох місяців. З відходом російських частин Правобережжя почали займати польські війська, які перешкодили Орлику встановити свою владу на цій території України. З підписанням Росією і Туреччиною в 1713 р. Адріанопольського миру плани Орлика на визволення України відсунулися на далеку перспективу.

Перебравшись до Швеції, Орлик докладає величезних зусиль, щоб створити антиросійську коаліцію держав. Він агітує султана почати нову війну з Росією, підтримує зв'язки із запорожцями й обнадіює їх допомогою європейських держав. Переїжджаючи зі Стокгольма до Ганновера, Салонік, Криму, Орлик аж до самої смерті в 1742 р. не припиняє листування з урядами різних держав і закликає запорожців до виступу проти Росії. Справу Орлика продовжували син Григорій, Мирович і Нахимовськнй. Завдяки таким подвижникам ідея визволення України з-під залежності Росії продовжувала ше довго жити в урядових колах Європи й використовувалася ними при вирішенні східноєвропейських проблем.

Місце України-Гетьманщини у міждержавних та політичних планах Туреччини, Росії, Польщі, Криму в 1712 – 1714 рр.

В Україні акцію Орлика в цілому було сприйнято далеко не прихильно, і татарські пограбування лише підсилили негативну її оцінку, яка вповні відбилася в "Истории Русов". Автор останньої писав, що спочатку Орлик "универсалами своими рассевал плевели в полках Заднепровских й во всей Малороссии, приглашая народ й войска к своєму повиновению, й продолжал сне до половины 1711 года, т. е. до заключення турками с Россиею вечного мира, а тогда исчез он со всем своим скопищем й очутился после на жительстве во Франции". Дані слова, безумовно, не слід розуміти буквально, однак вони все ж свідчать, що військова акція 1711 року спричинила до втрати Орликом авторитету в Україні. Позитивне ставлення до нього зберегло лише козацтво, про що, знов таки, пише "История Русов".

У липні 1711 року був заключений Прутський мир, що остаточно руйнувало всі плани Орлика. Дізнавшись про умови миру, гетьман, посадив на коня старшого сина Григора і кинувся до Ясс благати великого візира Мехмет-Баталджі не підписувати Прутської угоди.

До візира спорядили цілу делегацію: Орлик, Понятовський, французький дипломат Андрезель. Французи серед своїх вимог поставили включення до угоди пункта про козаків, бо "не проходило дня під час кампанії, щоб козаки не приводили полонених московитів. Вони врятували після Полтави шведського короля". Орлик вимагав обумовити в договорі, щоб царські війська й адміністрація покинули Україну, повернувши забране майно. Пункт, який мав би визначити цю умову, був включений до пакту, але зредагований дуже неясно, чим і скористалася російська сторона. Текст артикулу був такий: "...И поляков и черкас и запорожцев (барабашидес) (подкалес), которые суть в их подданстве и козаков, которых хан Крымский сиятельнейший Девлет-Гирей Хан имеет в своем покорении, с стороны Царской чтобы никако их не замкать".

І все ж цар зрікався за договором претензій на Правобережжя та Січ. Порта, зацікавлена у розриві козацтва з Карлом XII, якого мала вислати до Швеції, намагалася загострити відносини, закликаючи Орлика в Константинополь для мови про повернення його гетьманом на Україну. Цим переговорам активно протидіяв король, який ворогував з візиром Баталджі-пашою і мав на увазі претензії Польщі на Правобережжя.

28 жовтня козакам був поставлений ультиматум. Однак вони наполягали, і Орлик вирушив у дорогу проти волі короля. Карл XII послав йому навздогін новий ультиматум і примусив повернутися, але гетьман відіслав у Константинополь делегацію з детальною інструкцією (3 листопада), де обумовлювалися принципи союзу з Портою та чітко визначалися суверенні засади майбутньої України за умови збереження союзу зі Швецією. Однак усе це було можливим лише в разі спалаху нової російсько-турецької війни. Новий візир Юсуф-паша виступав за рішучіші дії і в кінці грудня 1711 року війну було оголошено. Тоді цар заявив про виконання умов Прутського миру і звільнення Правобережжя.

З наказу Петра І почалося переселення людності на лівий бік Дніпра, з Правобережжя вивозили продовольство та фураж. Туркам повернули Азов і з їх наказу зруйнували інші російські укріплення. Порта схилилася до миру. 10 березня 1712 року Орлик звернувся листовно до візира з проханням, аби той допоміг у тиску на Росію і щоб Росія звільнила всю Україну й повернула Київ. Однак було пізно. Вже 5 березня султан видав привілей про перебування козацтва на Правобережжі (крім Києва) та Січі під турецьким протекторатом і на гетьманування там Орлика без будь-якого втручання турецької влади.

Почалася напружена боротьба дипломатії за умови миру, а потім — проти його ратифікації урядом султана. У грудні 1711 року козаки звернулися до Дезайєра і "настоювали, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій на Україну; козаки прохали, щоб їм була повернута Україна обох берегів... Козацькі посли особливо настоювали на амністії і визволенні українців, засланих в Московщину і щоб московити, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм, не руйнували України". В разі нової війни з Росією, вони просили, щоб татари йшли у її володіння, а не на Україну, "де останнього разу вони так поводилися, що стали ненависні всьому населенню". Щоб активно протидіяти чуткам, що їх поширював російський посол, ніби Туреччина хоче захопити Україну і перетворити церкви в мечеті, було поставлено вимогу негайно оголосити, що вся Україна — незалежна і перебуває лише. під захистом та протекцією Порти, з нею, як з татарами і Швецією, має вічний союз.

З наполягання Орлика король Карл XII добився від султана наказу (31 липня 1711) сераскиру паші Бендерському про розшук та передачу гетьману всіх полонених, що їх татари взяли під час останнього походу. Орлик тим часом розробляв новий договір з ханом Девлет-Гіреєм. У травні 1712 року той договір затвердив султан Ахмет. Своїм фірманом останній забезпечував Орлику володіння всією Україною, як "найсильнішому між великими особами релігії Ісусової... гетьману козаків, що живуть на обох берегах Дніпра також як і запорожських козаків".

Згідно договору, над Україною встановлювався протекторат Порти, однак козаки самі обирали гетьмана, який управляв усіма справами; не знімалися жодні податки чи повинності; гарантувалося збереження земель і свобода торгівлі (4 пункти). Натомість висувалося дві умови: козаки братимуть участь у війнах Туреччини, старший син гетьмана буде заложником у хана.

Новий мир Росії і Туреччини викликав протест у Орлика, який просив візира не віддавати цареві Київ як центр і символ України. Гетьман був також проти полишення Росії Лівобережжя. В листі до візира він писав: "Від Правобережної України московит давно вже відмовився, прирікши її залишатися пустелею, і якщо нам тепер віддають лише цю пустелю, а Лівобережну, заселену, залишають під московським пануванням, то що ж це тоді за визволення? Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорожським добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького з зброєю військ Його Величності шведського короля і разом з Його Величністю пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і перед усім Лівобережну, як більш залюднену. Що могло цього гетьмана, уже старого, бездітного, багатого, любов'ю й милостями й довірою московською шанованого, — що могло спонукати його всім цим пожертвувати, як не бажання здобу ти волю вітчизні своїй? Він знехтував всім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і самим життям, аби піднести свою вітчизну і визволити її з-під московського ярма".

Гетьман і його генеральна старшина очікували. На той час кошовим запорожців на еміграції був Кость Козій, генеральним суддею — Клим Довгопол; генеральним хорунжим — Григорій Герцик, полковник — Дмитро Горленко. Вони сподівалися повернутися в Україну і не знали про царський наказ, який передав Скоропадському 5 квітня Григорій Головкін. Згідно наказу, до Москви висилалися родичі всіх емігрантів-"радників", забиралися їх володіння та майно, кошти з якого надходили на утримання еміграції та ведення безборонного листування. У списку висланців були названі: син Ломиковського, дружина Дмитра Горленка, брат Максимовича, дружина та брати Мировича, мати та брати Буловича (зять Горленка), дружина Герцика і Семен Забела, дружина якого була при Орлику.

В ситуації політичної непевності Орлик вирішив звернутися до європейських дворів із спеціальним маніфестом, пояснити умови союзу з Туреччиною і оприлюднити на широкий європейський загал українську проблему. Написаний 4—9 квітня 1712 р. в Демотиці під Андріанополем маніфест починався словами: "Вважаємо ми потрібним поінформувати королів, володарів, республіки й інші християнські держави про мотиви, котрі привели нас в турецьку державу й підняти сьогодні зброю проти московського царя". Оповівши, що боротьбу за визволення України почав Мазепа і, отже, Орлик продовжує його лінію, гетьман констатував, що це — "натуральне право визволятись від пригнічення і працювати на те, що несправедливість і вища сила відняли". Орлик малював загальну картину взаємин України і Росії від Хмельницького до Мазепи. Затим пояснювалися обставини, причини й умови звернення до султана та шведського короля як протекторів української справи. З приводу союзу з Туреччиною Орлик писав: "Ні амбіції, ні навіть щирість, котру маємо до нашої дорогої батьківщини, не могли присилувати нас зробити щось противне тому, що ми не можемо робити, як християнська нація. Султан склав з нами урочистий трактат союзу, трактат настільки почесний і корисний для християнської нації, що міністри Порти заявили, що не знайшли в своїй історії й їх регістрах нічого подібного".

Виклавши все це, Орлик звертався до міжнародного права і, зокрема, права на державну самостійність, права боротьби за визволення українського народу. "Ми не можемо дивитись холоднокровне на нещастя, яким віддана наша нація, на порушення її прав у так багатьох випадках, ми одначе не будемо діяти з почуття помсти, але ми керуємося виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету". Лише "коли козацька нація буде обновлена в своїх правах", можливий посередницький мир.

Маніфест надіслали тим, хто активно сприяв заключенню Прутського миру — Голландським Генеральним Штатам та англійському королю з додатком тексту угоди Орлика з султаном. У супровідному листі до короля Орлик писав, що договір з султаном "спричинить до європейської рівноваги, ослабить могутність Московської держави". В листі ж до уряду Голландії гетьман зазначав, що "вважав необхідним видати" маніфест.

Обидва листи датовані 9 квітня, тому Маніфест був укладений до цієї дати. На жаль, він не був виданий, хоча Європа вже мала друковану книгу про Орлика (у 1711 році в Гамбурзі з'явилося два видання про його похід на Україну). Однак, безперечно, даний Маніфест сприяв піднесенню опінії самого Орлика і справи України у думці європейської дипломатії. Він ще раз нагадував Європі про існування "козацької нації" та її місце серед інших народів.

Одночасно з мемуаром "до володарів і республік" Орлик написав свою знамениту "Дедукцію", відому в історичній літературі під назвою "Вивід прав України". Основна мета "Дедукції" — показати існування в Європі суверенної, вільної, єдиної, соборної України, яка за часів Хмельницького відвоювала власну державність. Орлик у місткій історичній довідці, в якій не завжди чітко притримувався хронології та конкретних реалій, показував історію взаємовідносин України з російським царем та поступового закабалення останнім козацької нації, що було "вопіючою несправедливістю". Але козаки, як і кожен народ, "мають право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матимуть на це слушний час". Цей час настав, і гетьман Мазепа з допомогою шведського короля знову повернув Україні те, що їй належало. Далі були наведені основні статті двостороннього міжнародного договору 1708 року Мазепи і Карла XII, які підкреслювали його міждержавний характер, а не особисті амбіції Мазепи, як про це говорили. Текст договору зберігся лише в "Дедукції" Орлика, бо шведський міністр Піпер спалив під Полтавою дипломатичні документи. Михайло Грушевський вважав, що цей договір обстоювала старшина, яка могла просто обрати нового гетьмана, якби Мазепа вагався. Договір 1708 року забезпечував суверенність України, гарантовану військовою силою Швеції.

Орлик заявляв, що "Московський Двір належить уважати за узурпатора України" і сподівався, що європейські держави допоможуть йому відвоювати незалежність Батьківщини. Як мудрий дипломат, Орлик висунув докази особливої зацікавленості Європи у відновленні прав Україні. Він звертався до міжнародного права, яке "вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам", виходячи з обов'язків християнства, справедливості й гуманізму. В противному випадку, український народ змушений буде "кинутися стрімголов під турецьке панування". Орлик пророче писав також, що відновлення незалежності Україні потрібне і для того, щоб не посилилася Московська держава, "яка незабаром може змагати до повалення європейської свободи".

"Вивід прав України" був не лише важливим дипломатичним документом, який знову підніс на міжнародну арену голос про українську справу, а й став знаменним пам'ятником розвитку української державницької ідеї. Концепція суверенної, вільної, соборної України нагадувала таку ж основну ідею "Истории Русов", і це є безперечним доказом органічного розвитку державницької політичної думки України, в якому "Дедукція" Орлика посідає дуже важливе місце. Вона була третім значним документом після Конституції 1710 та Маніфесту 1712 р., завдяки яким ім'я Пилипа Орлика вписалося в історію українського права та суспільно-політичної думки.

Коли Орлик представляв українську справу правителям Європи, цар Петро намагався дискредитувати його особу в Україні й у Росії. 8 квітня 1712 року було видано Маніфест про "боговідступника і зрадника", поплічника Мазепи Пилипа Орлика та його викляття. Тим часом знову виникли вагання в самому середовищі емігрантів. Прилуцький полковник Горленко почав зноситися з гетьманом Скоропадським, прохаючи царської амністії. І хоча його лист залишився без відповіді, все ж це був симптом. Кошовий Кость Гордієнко після переговорів у Константинополі посперечався з Орликом. 23 березня 1712 року він залишив табір у Молдавії і втік з півсотнею старшини й запорожців. У листі Карла XII на Нову Січ від 24 березня Гордієнка подавали як зрадника, що порушив присягу, і вимагали відібрати в нього прихоплені клейноди. Такий же лист одержав і хан Девлет-Гірей II, однак він відповів, що не бажає втручатися в козацькі справи. Гордієнко здобувся до Січі й почав агітацію проти Орлика. Він вислав загін у двісті-триста чоловік з закликом не визнавати Пилипа гетьманом. Восени 1712 року Гордієнко почав переговори з Скоропадським про перехід під його керівництво і царське підданство. Однак цю пропозицію відхилили.

Одночасно Порта намагалася декларувати передачу Орлику Правобережжя. 15 травня 1712 року кримський хан універсалом повідомив населення, що Орлик є гетьманом. Правобережжя під протекторатом Туреччини. Хан вимагав від Орлика негайно вирушити на Правобережжя (18 червня 1712 р.) Це означало остаточно порвати з шведським королем, вступити у військовий конфлікт з Польщею та Запорожжям. Шведська дипломатія чинила тиск на Орлика, протидіяла його окремому союзу з Портою, радники короля суворо вичитували гетьмана і змусили його відмовити хану. Крім того, стан Орликового війська (4 — 5 тис.) не дозволяв зачинати військову виправу, позатим навіть цими козаками повністю розпоряджався Карл XII, постійно використовував їх у діях польської армії на кордонах Польщі та України. У військових акціях короля і поляків частина запорожців (біля 400) потрапила в полон і була піддана жорстоким тортурам. Інші — голодні, обідрані, в деморалізованому стані поверталися до Бендер. В цій ситуації Орлик намагався таємно порозумітися з офіційною Польщею — королем Августом II (зв'язки з польним гетьманом Ржевуським, Конєцпольським та ін.).

Між тим дипломатія працювала на російсько-турецьку війну. І 4 листопада 1712 року султан прийняв рішення її розпочати. 19 листопада війну було оголошено. Знову зажевріла надія українських емігрантів. Орлик поспішив занебезпечити себе від небажаного турецько-кримського протекторату, подавши меморіал Карлу XII, де заявляв, що справу про це може вирішити лише весь український народ, бо давно вже шириться агітація в Україні, ніби Орлик з турками хочуть принести рабство, мечеті й знищити християн. Порта може лише допомогти визволити Україну від царя. Затим гетьман має прибути на Україну і разом з людністю виробити програму її подальшого існування. При цьому гетьман просив погамувати претензії Польщі щодо Правобережжя.

Порта вимагала вислати Орлика на Правобережжя, але він, не маючи вказаних гарантій, намагався уникнути цієї подорожі. Проте частина його козацького війська на чолі з прилуцьким полковником Горленком взяла участь у військових операціях і 29 грудня (н. с.) 1712 р. була розбита кн. Любомирським. Звертаючись до останнього, Орлик запевняв його у відданості Польщі і отримав у відповідь (вже після розгрому козаків) схвального листа за любов до спільної польської вітчизни та обіцянку прихилити до гетьмана короля Августа II.

Порта чекала початку військових акцій шведської армії Штенбока. Однак той військових дій не почав. Це розгнівило султана, він наказав арештувати шведських резидентів (Фунта та Понятовського) і вислати з Туреччини або перевести в Салоніки самого Карла XII.

Тим часом українські емігранти переконали французьку дипломатію у необхідності вичленити Польщу й Україну з складу Російської держави, що роз'єднає царя з союзницею Австрії. Емігранти готувалися до походу на Батьківщину, але вітер дипломатії був нещасливим для них і цього разу. В дивані відбувся переворот: Алі-пашу, який був проти війни, призначили новим великим візиром. І 17 липня відбулося підписання чергового мирного договору з Росією. На той час Орлик знову наладнав стосунки з кримським ханом, писав йому про московську тиранію на Україні, де очікували гетьмана як визволителя. Однак усе це було намарно, хоча на Україні дійсно ширились чутки про можливий прихід Орлика (лист Скоропадського до Головкіна).

Згідно договору, Туреччина зобов'язувалася позбавити притулку Карла XII, як і українських емігрантів. Порта відразу поставила вимогу перед шведським королем покинути Бендери. 11—12 лютого 1713 року в обозі під Варницею стався "калабалик". Турецькі війська прийшли видворяти Карла XII, а він з 300-ма чоловіками почав битву проти 20 тисяч орди татар і 6 тисяч загону турок. Король був поранений. У лавах його захисників бився й Орлик. Це ледве не коштувало йому власного життя та життя старшого сина — батькової надії. Татари прив'язали Григора до коня і мало статися непоправне, та заступився син хана Калга-султан і польський сенатор Сапега. "Калабалик" завершився переміщенням короля-вигнанця та його свити, а заразом і українських емігрантів з Орликом до Демотики під Андріанополем. Значно погіршився їхній матеріальний стан. Душили кредитори. Орлика притягли до суду і з великими зусиллями він добився лише двохмісячної відстрочки сплати боргів. Свій виїзд з Бендер гетьман порівнював з виходом євреїв з Єгипту "від варварського народу", зітхаючи "на ріках Вавілонських", чекаючи "обіцяної потіхи" від короля.

Однак турецька опінія щодо Карла XII знову перемінилася. Бендерського сераскира і хана Девлет-Гірея усунули. Новий хан Каплан-Гірей готувався до війни. Союз із шведами знову відновили. Орлику також дозволили переїхати до Адріанополя, де зібралася вся європейська дипломатія, і гетьман спробував знову підняти питання про передачу йому всієї України.

Та знову шведську справу знищив Штенбок, який 16 травня (н. с.) 1713 капітулював. Це був явний крах політики Карла XII в Туреччині. 13—24 червня в Адріанополі турки підписали 25-річну мирну угоду з Росією. На той час козацьке військо на чолі з Горленком перебувало в Україні. Останній вимагав, щоб до нього приїхала старшина і сам гетьман. Виник конфлікт у середині еміграції і підозра, що Горленко претендує на гетьманську булаву. Однак влітку 1713 року після перемир'я козацьке військо покинуло Правобережжя. На той час Орлик був уже знову в Бендерах, а затим — у Хотині. В Бендери прибув також інший політичний вигнанець — польський король Станіслав Лєщінський, з яким турки готували нову військову акцію. Гетьман не підтримував цієї затії і, навпаки, вів переговори з представниками Августа II про автономію України в складі Польщі.

Однак турки наполягали на новому військовому поході козаків на Правобережжя. Під командою Горленка у вересні 1713 року військо гетьмана вирушило на Брацлавщину. Було взято Немирів, Брацлав. Запорожці заволоділи Каневом. Планувався похід на Білу Церкву, але перешкодили поляки, з якими виник військовий конфлікт. Орлик намагався налагодити справу дипломатичне. Горленко рішуче карав усілякі грабунки та розбій війська, намагаючись замиритись з польською адміністрацією. Однак відповідь поляків Орлику була дуже суха й різка. Військові конфлікти польської армії з козаками набули серйозної постави. І тут у справу знову втрутилася Порта. Новий візир Алі-паша почав проводити ідею про посадження Орлика на Правобережжі під протекторатом Польщі. Орлик наполегливо обстоював ідею в дипломатичних колах, але Польща віднеслася до цього з нехіттю. 22 квітня 1714 року підписали мир Польща й Туреччина, а отже, Правобережжя залишалося за Польщею. Це було крахом ідеї Орлика.

Він знову звернувся до шведської протекції. 1 жовтня 1714 року Карл XII залишив Туреччину й вирушив на батьківщину. Доля Орлика була також вирішена — він повинен був послідувати за протектором, життя якого захищавші зброєю в руках. До цього зобов'язувала також доля України, про яку обіцяв постійно дбати король. У виданому Орлику дипломі він урочисто клявся: "Слідуючи по стопам наших славних попередників королів Швеції, бажаємо постійного спасення і вільності славної руської нації... і цим публічним дипломом ми декларуємо, що не покладемо зброї й не зробимо миру, поки гетьман і запорозька армія не звільняться від московського ярма і не реституються в старих вільностях і поки незайманість їх території не буде певно гарантована майбутнім мировим трактатом".

23 жовтня 1714 р. Пилип Орлик з сім'єю і двором із двадцяти чотирьох осіб покинув Туреччину. За ним подалася частина старшини (Довгополий, Третяк, Мирович, Нахимовський, Григір, Іван та Антін Герцики), натомість Горленко, Максимович і Ломиковський прийняли царську амністію. По дорозі, в Бухаресті, як згадував Орлик у листі до Яворського, він зустрів колишнього посильного Мазепи Болбота, який запевняв Орлика, що через нього міністри Петра І свого часу перед від'їздом Мазепи до короля просили його нічого не боятися, а гетьман натомість заявив старшині, ніби міністри попередили його про небезпеку. Це навіяло сумні спогади й історичні рефлексії, але ситуація не давала часу для роздумів та вагань. В січні 1715 року гетьман прибув до Відня. В столиці імперії він почував себе зле через матеріальну скруту і неможливість взяти позику у незнаних осіб, хоча його там і титулували князем. Тут, у Відні, його бачив російський посол Матвеєв, який звідомляє двір: "Не мог удержать себя в немом молчании и видеть пред глазами своими того вора, клятвопреступника, изменника и супостата государству Российскому с его сообщниками, и потому ни мало не медля, подал здешнему двору мемориал о выдаче его, изменника, в державу царского величества". Посол отримав досить холодну й цілком негативну відповідь у тому розумінні, що імператор обіцяв недоторканість шведському королю та його людям.

Посилення влади російського уряду в Україні в першій чверті XVIII ст. (1709 - 1721 рр.). Гетьманування І. Скоропадського.

Під час Північної війни посилився наступ царизму на автономні права України. На початку XVIII ст. в Україні почав запроваджуватися губернський адміністративний устрій. У 1708— 1709 рр. Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської губерній на чолі з призначуваними царем губернаторами. Одночасно насаджувалися невластиві для України органи управління, шо складалися переважно з російських чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо, судочинство, фінансова система ще зберігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана.

У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента — Ізмайлова. Він мав слідкувати за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не дозволяти йому звільняти й призначати на посади старшину без згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати «шатості до зради», контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити слідство й суд над особами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним з головних завдань резидента стало нав'язування людям думки, шо все погане робиться тільки українською старшиною, а російський пар є їхнім захисником. Всіляко заохочувалося доносительство.

Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточити її двома російськими полками. За таких умов не могло бути й мови про здійснення українським гетьманатом самостійної політики в інтересах України. Та й характер у Скоропадського був м'яким і податливим, на здатним на рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі родичі й насамперед молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною Скоропадського, шо Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм роз'їдали корупція й зловживання.

За Скоропадського почалося призначення російських офіцерів на полковницькі уряди, активне роздавання українських земель царським вельможам і одночасно перенесення в Україну панівних у Росії соціально-політичних відносин. Дедалі частіше російський уряд використовував економічний і людський потенціал України у власних цілях. Справжнім лихом для козацтва став обов'язок брати участь у виконанні тяжких робіт далеко від Батьківщини. В 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою під Царицином, у 1718 р. кілька тисяч їх зводили укріплення вздовж Тереку, а в 1721 р. 12 тис. українців рили Ладозький канал. Каторжні роботи, суворі природні умови, голодування, епідемії та хвороби забрали не один десяток тисяч життів українських чоловіків.

Царський уряд залучав козацькі полки до участі у війні з Персією. В 1721 р. під Дербент виряджено 10 тис. козаків під командуванням миргородського полковника Данила Апостола. Наступного року під Сулах вирушило таке ж військо під проводом лубенського полковника Андрія Марковича. Подібні висилки не припинялись і в наступні роки. Людські втрати, тривалі відриви працездатних чоловіків від господарських робіт були справжньою трагедією для українського народу й свідчили про дальшу втрату Україною автономних прав.

Після перемоги в Північній війні й підписання в 1721 р. Ніштадтського миру в урядових колах Росії точилися розмови про скасування гетьманства в Україні.

Економічні, освітні й церковна реформи в Росії та специфіка їх реалізації в Україні.

Росія була відсталою країною. Ця відсталість являла собою серйозну небезпеку для незалежності російського народу.

Промисловість за своєю структурою була кріпосницькою, а за обсягом продукції значно поступалася промисловості західноєвропейських країн.

Російське військо в значній своїй частині складалося з відсталого дворянського ополчення і стрільців, погано озброєних і навчених. Складний і неповороткий наказовий державний апарат, на чолі якого стояла боярська аристократія, не відповідав потребам країни.

Відставала Росія і в області духовної культури. У народні маси просвітництво майже не проникало, і навіть у правлячих колах чимало було неосвічених і зовсім неписьменних людей.

Росія XVII століття самим ходом історичного розвитку була поставлена перед необхідністю корінних реформ, тому що тільки таким шляхом могла забезпечити собі гідне місце серед держав Заходу і Сходу.

Слід зазначити, що до цього часу історії країни вже відбулися значні зрушення в її розвитку.

Виникли перші промислові підприємства мануфактурного типу, росли кустарні промисли, ремесла, розвивалася торгівля. Безперервно зростала суспільне і географічний поділ праці - основа склався і розвивається всеросійського ринку. Місто відокремлювався від села. Виділялися промислові і землеробські райони. Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля.

XVII століття був часом, коли Росія встановила постійне спілкування з Західною Європою, зав'язала з нею більш тісні торговельні й дипломатичні зв'язки, використовувала її техніку і науку, сприймала її культуру і освіту. Навчаючись і запозичуючи, Росія розвивалася самостійно, брала тільки те, що було їй потрібно, і тільки тоді, коли це було необхідно. Це був час накопичення сил російського народу, яке дало можливість здійснити підготовлені самим ходом історичного розвитку Росії грандіозні реформи Петра.

Реформи Петра були підготовлені всією попередньою історією народу, "були потрібні народом". Вже до Петра написана була досить цільна перетворювальна програма, багато в чому співпадає з реформами Петра, в іншому йшла навіть далі їх. Підготовляли перетворення взагалі, яке при мирному ході справ могло розтягнутися на цілий ряд поколінь. Реформа, як вона була виконана Петром, була його особистою справою, справою нечувано насильницьким і, проте, мимовільним і необхідним. Зовнішні небезпеки держави випереджали природне зростання народу, закосневшего у своєму розвитку. Оновлення Росії не можна було надавати тихою поступової роботі часу, не подталкиваемой насильно. Реформи торкнулися всіх сторін життя російської держави і російського народу, однак до основних з них слід віднести наступні реформи: військову, органів влади та управління, станового устрою російського суспільства, податную.

Слід зазначити, що основною рушійною силою петровських реформ стала війна.

Військова реформа

У цей період відбувається докорінна реорганізація збройних сил. У Росії створюється потужна регулярна армія і у зв'язку з цим ліквідується помісне дворянське ополчення і стрілецьке військо. Основу армії стали складати регулярні піхотні і кавалерійські полки.

Розвиток металургії сприяло значному зростанню виробництва артилерійських знарядь, застаріла різнокаліберна артилерія замінялася знаряддями нових зразків.

На початку XVIII ст. вперше в історії Росії на Дону й на Балтиці був створений військово-морський флот, що за значенням не поступалося створення регулярної армії. Будівництво флоту здійснювалося небачено швидкими темпами на рівні кращих зразків військового кораблебудування того часу.

Створення регулярних армії і флоту зажадало нових принципів їх комплектування. В основу була покладена рекрутська система, яка мала безсумнівні переваги перед іншими мали в той час формами комплектування. Дворянство звільнялося від рекрутської повинності, але для неї обов'язкове була військова або цивільна служба.

Реформи органів влади та управління

Вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади зосередилася в руках Петра, який після закінчення Північної війни отримав титул імператора. У 1711 році був створений новий вищий орган виконавчої і судової влади - Сенат, який мав і значними законодавчими функціями.

Замість застарілої системи наказів було створено 12 колегій, кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалась Сенату. Колегії отримали право видавати укази з тих питань, які входили до їх ведення. Крім колегій було створено відоме число контор, канцелярій, департаментів, наказів, функції яких були також чітко розмежовані.

У 1708 - 1709 рр. була розпочата перебудова органів влади та управління на місцях. Країна була розділена на 8 губерній, розрізнялися за територією та кількістю населення.

На чолі губернії стояв призначається царем губернатор, зосереджували у своїх руках виконавчу та службове владу. При губернаторі існувала губернська канцелярія. Але становище ускладнювалося тим, що губернатор підпорядковувався не тільки імператора і Сенату, а й усім колегіям, розпорядження та укази яких нерідко суперечили один одному.

Губернії в 1719 р. були розділені на провінції. На чолі провінції стояв воєвода з провінційної канцелярією при ньому. Провінції у свою чергу ділилися на дистрикти (повіти) з воєводою і повітової канцелярії. Після введення подушного подати були створені полкові діскріти. Квартирували в них військові частини спостерігали за збором податей і припиняли прояви невдоволення і антифеодальні виступи.

Вся ця складна система органів влади і управління мала чітко виражений продворянский характер і закріплювала активну участь дворянства в здійсненні своєї диктатури на місцях. Але вона одночасно ще більше розширила обсяг і форми служби дворян, що викликало їх невдоволення.

Петро ставив за мету створення могутнього дворянської держави. Для цього потрібно було поширити серед дворян знання, підвищити їхню культуру, зробити дворянство підготовленим і придатним для досягнення тих цілей, які ставив перед собою Петро. Між тим, дворянство в більшості своїй не було підготовлено до їх розуміння і здійснення.

Петро домагався того, щоб все дворянство вважало "державну службу" своїм почесним правом, своїм покликанням, вміло правити країною і начальником над військами. Для цього потрібно було насамперед поширити серед дворян освіту. Петро встановив нову обов'язок дворян - навчальну: з 10 до 15 років дворянин мав навчатися "грамоті, цифірі і геометрії", а потім повинен був йти служити. Без довідки про "вишколі" дворянину не давали "вінцевої пам'яті" - дозволу одружитися.

Указами 1712, 1714 і 1719 рр. було встановлено порядок, за яким "родовитість" не приймалася до уваги при призначенні на посаду та проходження служби. І навпаки, вихідці з народу, найбільш обдаровані, діяльні, віддані справі Петра, мали можливість отримати будь-який військовий чи цивільний чин. Не тільки "худородние" дворяни, а й навіть люди "підлого" походження висувалися Петром на видні державні посади.

Церковна реформа

У 1721 р. патріаршество було ліквідовано, для управління церквою був створений "Святійший Синод", або Духовна колегія, також підпорядковувалася Сенату.

Церковна реформа означала ліквідацію самостійної політичної ролі церкви. Вона перетворювалася на складову частину чиновницько-бюрократичного апарату абсолютистського держави. Паралельно з цим держава посилила контроль за доходами церкви і систематично вилучалася значна їх частина на потреби скарбниці. Ці дії Петра I викликали невдоволення церковної ієрархії і чорного духовенства і стали однією з головних причин їх участі у різного роду реакційних змовах.

Петро здійснив церковну реформу, що виразилася в створенні колегіального (синодального) управління російською церквою. Знищення патріаршества відображало прагнення Петра ліквідувати немислиму за самодержавства петровського часу "княжу" систему церковної влади. Оголосивши себе фактично главою церкви, Петро знищив її автономію. Більш того, він широко використовував інститути церкви для проведення поліцейської політики. Піддані, під страхом великих штрафів, були зобов'язані відвідувати церкву і каятися на сповіді священику в своїх гріхах. Священик, також відповідно до Закону, був зобов'язаний доносити владі про все протизаконному, який став відомим на сповіді. Перетворення церкви в бюрократичну контору, що стоїть на охороні інтересів самодержавства, обслуговуючу його запити, означало знищення для народу духовної альтернативи режиму і ідеям, що йде від держави. Церква стала слухняним знаряддям влади і тим самим багато в чому втратила повагу народу, згодом так байдуже дивився і на її загибель під уламками самодержавства, і на руйнування її храмів.

У країні не тільки зберігалися, але зміцнювалися і панували кріпосницькі відносини з усіма супроводжували їм породженнями в економіці. Проте зміни в усіх сферах соціально-економічного і політичного життя країни, поступово накопичувалися і назрівав у XVII столітті, переросли в першій чверті XVIII століття в якісний стрибок. Середньовічна Московська Русь перетворилася в Російську імперію. У її економіці, рівні і форми розвитку продуктивних сил, політичному ладі, структуру та функції органів влади, управління і суду, в організації армії, в класовій і становій структурі населення, в культурі країни і побуті народу відбулися величезні зміни. Докорінно змінилися місце Росії та її роль у міжнародних відносинах того часу.

Природно, всі ці зміни відбувалися на феодально-кріпосницької основі. Але сам цей лад існував вже в зовсім інших умовах. Він ще не втратив можливості для свого розвитку. Більш того, темпи та розмах освоєння їм нових територій, нових сфер економіки і продуктивних сил значно зросли. Це дозволяло йому вирішувати давно назрілі загальнонаціональні завдання. Але форми, в яких вони вирішувалися, цілі, яким вони служили, все більш чітко показували, що зміцнення і розвиток феодально-кріпосницького ладу при наявності передумов для розвитку капіталістичних відносин перетворюються на головне гальмо для прогресу країни.

Вже в період правління Петра Великого простежується головна суперечність, властиве періоду пізнього феодалізму. Інтереси самодержавно-кріпосницької держави і класу феодалів в цілому, загальнонаціональні інтереси країни вимагали прискорення розвитку продуктивних сил, активного сприяння зростанню промисловості, торгівлі, ліквідації техніко-економічної та культурної відсталості країни. Але для вирішення цих завдань були необхідні скорочення сфери дії кріпацтва, утворення ринку вільнонайманої робочої сили, обмеження і ліквідація станових прав і привілеїв дворянства. Відбувалося ж прямо протилежне: поширення кріпацтва вшир і вглиб, консолідація класу феодалів, закріплення, розширення та законодавче оформлення його прав і привілеїв. Повільність формування буржуазії і перетворення її в клас, що протистоїть класу феодалів-кріпосників, призводила до того, що купецтво і заводчики виявлялися втягнутими в сферу кріпосницьких відносин.

Складність і суперечливість розвитку Росії в цей період визначили і суперечливість діяльності Петра і здійснених ним реформ. З одного боку, вони мали величезний історичний сенс, тому що сприяли прогресу країни, були націлені на ліквідацію її відсталості. З іншого боку, вони здійснювалися кріпосниками, кріпосницькими методами і були спрямовані на зміцнення їх панування. Тому прогресивні перетворення петровського часу з самого початку несли в собі консервативні риси, які в ході подальшого розвитку країни виступали все сильніше і не могли забезпечити ліквідацію соціально-економічної відсталості. У результаті петровських перетворень Росія швидко наздогнала ті європейські країни, де збереглося панування феодально-кріпосницьких відносин, але вона не могла наздогнати ті країни, які стали на капіталістичний шлях розвитку.

Чудово розуміючи важливе значення розвитку торгівлі і промисловості, Петро здійснив ряд заходів, які задовольняли інтереси купецтва. Але він же зміцнював і закріплював кріпаки порядки, обгрунтовував режим самодержавного деспотизму.

Не було і не могло бути заздалегідь розробленого загального плану реформ. Вони народжувалися поступово, і одна породжувала іншу, Задовольняючи вимогам даного моменту. І кожна з них викликала опір з боку самих різних соціальних шарів, викликала невдоволення, приховане і відкрите опір, змови і боротьбу, що відрізняється крайнім жорстокістю.

Утворення та діяльність Першої Малоросійської колегії у 1722 р.

Перша Малоросійська колегія – державний орган для керування українськими землями, що входили в склад Російської імперії, який був заснований 16(27) травня 1722 року і проіснував до 1727. Вона була створена наказом Петра І з метою контролю за діяльностю українського гетьмана та генеральної старшини і підкорення їх загальноросійському управлінню. Малоросійська колегія створювалась як заміна Малоросійському приказу (який знаходився в Москві) під час загальноімперської реформи органів управління (були створені 12 колегій з різних питань замість приказів і були засновані «...Канцелярии, Губернии и Провинции» (с. 49). За «Маніфестом до українського народу з приводу заснування Малоросійської колегії» від 16 травня 1722 р. (с. 48) колегія створена «...для управления Судов и протчего...вместо одной Воевоцкой персоны для лучшей верности и управления быть колегии...» і «...оная учинена не для чего иного, токмо для того, дабы малоросийский народ ни от кого, как неправедными судами, так и от Старшины налогами утесняем не был» - так пояснювалося і «виправдовувалося» створення колегії. Колегія мала складатися з голови колегії – С.Вельямінова та ще з «…шестью человеками, с штаб-офицерами, да при той же Колегии Прокурорам погодно, с переменою из Гвардии Капитаном или Капитан-Поручиком» (с. 48). Територіально вона знаходилася у резиденції українських гетьманів, місті Глухові. У цивільних справах підкорялася Сенату, який мав право розширювати, за необхідності, її повноваження, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос (за «Грамотою чернігівському полковнику П.Полуботку...» від 11 липня 1722 «...во всех делах и советах и в посылках в Малую Россию универсалов, иметь вам сношение и сообщение со определенным для охранения народа малороссийского бригадиром нашим Вельяминовым.» (с.49). Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з колегією. Повноваження Малоросійської колегії були викладені в «Інструкції президенту Малоросійської колегії бригадриу С.Вельямінову» від 16 травня 1722 року (с.49-53). До них належали:

• Колегія розглядала скарги на генеральнийсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та всі інші Канцелярії, була своєрідним апеляційним органом (пункт 1, с. 51).

• Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську казну хлібних, грошових та інших  зборів, «...смотреть чтоб в сборе делали правду ... и от описей ничего не брали» (пункт 2, с.51-52).

• Із зібраних грошей колегія мала роздавати платню Гетманській раді, Сердюкам і Компанійцям «...по их окладам ... безволокитно и не удерживая ничего». Також одним із обов`язків колегії було вести прибуткові і видаткові книги, надсилати відомості про прибутки і витрати кожну третину року, а кожен рік надсилати прибуткові книги з Прокурором в Сенат (пункт 3, с.52).

• Якщо виникали скарги на генеральну старшину і полковників через те, що вони «...козаков и посполитых людей впредь отягощать станут работами и прочими трудностями», то колегії слід було «пристойным образом отвращать, а поспольству в том помогать по истине» (пункт 4, с.52).

• Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось з цих військових, то в повноваженнях колегії було чинити суд «...сносяся с командиром тех полков, как о том регламенты и военные артикулы повелевают» (пункти 5, 6 с.52-53).

• Спостереження за діяльностю Генеральної військової канцелярії також входило в повноваження Малоросійської колегії, як і перевірка гетьманських універсалів та інших документів – щоб гетьманським іменем не підписувались писарі та інші  (пункт 7, с.53).

Щодо всіх інших питань колегія мала звертатися за наказом до Сенату, якому вона підпорядковувалась.

Найважливіші зміни та дії, до яких прагла колегія (а також елементи опису існуючої на підпорядкованих колегії землях ситуації) були викладені в «Пунктах, поданих президентом Малоросійської колегії С.Вельяміновим цареві Петрові І» від 31 березня 1723 року (с.54-58). Більшість з них були затверджені царем і Сенатом і містяться в «Промеморії, надісланої з Малоросійської колегії до генеральної військової канцелярії» від 3 червня 1723 року (с.58-59). Основні пункти цієї промеморії (окрім тих, що вже були зазначені вище у повноваженнях Малоросійської колегії):

• З малоросійських старшин, знатних козаків, монастирських та церковних власників, які мають казани, бджіл, тютюн, млини та інше «...с таких со всех брать надлежащие сборы равно от высших и до нижних чинов, не выключая никого» (пункт 2, с.58).

• З малоросійських жителів, які продають вино потрібно брати податок «равно как и с вышинкованых куф» (до цього оподатковувалися тільки шинки), (пункт 3, с.58).

• Якщо люди посполиті скаржилися на те, що вони були виписані із списку козаків, тоді як вони або їх батьки та діди служили в козаках та брали участь в походах, колегії слід було віднайти давні і сучасні козацькі реєстрові списки, а якщо таких не буде знайдено, то опитати місцевих жителів і якщо по будь-якому з цих джерел з`ясується що і справді скаржники або їх пращури були на козацькій службі, то їх знову слід було записати в козацьких стан (пункт 4, с.59).

• Якщо генеральна старшина та полковник Полуботок будуть заважати одержанню інформації о малоросійських зборах, іменних списків козаків тощо, цю інформацію колегії слід було здобувати «..мимо генеральной старшины» (пункт 5, с.59).

• Всі накази та універсали полковника Полуботка і генеральної старшини не можуть бути надіслані нікуди без колезького підпису, за винятком тих, які «не касаются до какого генерального определения, но токмо в их партикулярних делах» (пункт 6, с.59).

Всі дії і зміни на території Малоросії Перша Малоросійська колегія виправдовувала піклуванням про благо «малоросійського народу», козаків, яких нібито існуюча судова система кривдила, але де факто єдиним, про що піклувалась колегія було благо імперської влади. Отже, головною функцією Першої Малоросійської колегії був повний контроль над діями генеральної старшини і гетьмана та забезпечення найбільш корисного для царьскої влади упорядкування і використання малоросійських земель.

В 1727 у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свою сторону козацьку старшину, ліквідував Малоросійську колегію (указ Петра II від 29.9.1727) і поновив гетьманство.

Реакція козацької старшини на політику російського уряду щодо України. Павло Полуботок.

В Україні утворилося двовладдя, коли одночасно функціонували Генеральна військова канцелярія і Малоросійська колегія. Спочатку їй надавалися тільки контрольно-касаційні функції в галузі політнко-адміністративної влади й розпорядчі — у сфері фінансів. Колегія почала роботу зі звернення до населення подавати їй скарги на зловживання козацької старшини та інших посадових осіб. І скарги посипалися. Тільки в серпні 1722 р. Малоросійська колегія надіслала Генеральній військовій канцелярії 34 розпорядження про заборону обертати козаків на панських підданих, позбавлення старшинських маєтків імунних прав при розквартируванні російських військ, направлення податкових зборів до царської казни тощо. Порушувалися судові справи про зловживання ряду полковників, інших старшин, а також судових чинів. Старшинські маєтки оподатковувалися, чого раніше старшина не допускала, вводилися нові податки.

Реакція козацької старшини на перші дії Малоросійської колегії була різною. Полковники Григорій Галаган, Яків Маркович, генеральний осавул Яків Лизогуб та інші можновладці зайняли лояльну позицію щодо нововведення російського уряду. Цим самим вони сподівалися зберегти за собою владу й нажите багатство. Нечисленна партія українських автономістів стала в опозицію до Малоросійської колегії. Спираючись на традиції, договірні статті та царські обіцянки, вона легітимним способом намагалася відстояти автономний статус України. Очолив автономістів наказний гетьман Полуботок, людина віддана національній ідеї, рішуча, енергійна і впливова в козацьких колах, Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини й зняти напругу в суспільстві, Полуботок почав активно усувати недоліки державного життя. Було введено інститут асесорів Генерального військового суду, проведено формалізацію судового процесу, старшині рекомендовано добровільно задовольнити справедливі претензії-позивачів і наказано полковникам нещадно карати призвідців різних «бунтів».

Одночасно Полуботок рішуче виступив проти втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини. Але всі його дії в цьому напрямі аж ніяк не сприймалися абсолютною більшістю вищої козацької старшини. Складену ним у вересні 1722 р. петицію до царя підписали лише 17 незначних урядовців і жоден з полковників та генеральних старшин. У петиції висловлювався рішучий протест проти вимог колегії давати їй на ознайомлення всі рішення Генеральної військової канцелярії, приймання нею до розгляду справ, що не пройшли попередньої апробації в нижчих судових інстанціях, оподаткування нових видів господарської діяльності, ліквідації податкового імунітету козацької старшини та знатного військового товариства. Крім того, Полуботок добивався дозволу на обрання гетьмана України. Під тиском автономістів Сенат у листопаді 1722 р. скасував оскаржені укази Малоросійської колегії, в тому числі про нові податки й оподаткування козацької старшини.

У листах до Сенату Полуботок знову скаржиться на зловживання президента колегії С. Вельямінова, клопочеться про повернення привласнених податків і обрання нового гетьмана. Рішучий спротив Полуботка викликало введення в українських містах посад комендантів і їхнє втручання у внутрішні справи полків. Тим часом і Вельямінов не сидів склавши руки. 31 березня 1723 р. він подав Петру І «Дванадцять пунктів», зміст яких зводився до необхідності зміни державного устрою України й збільшення прибутків казни за рахунок українських платників податків. Полуботок звинувачувався в протидії реформам. У відповідь на них цар вчинив резолюцію: «Бути сюди Полуботку, Савичу і Чернишу». Сенатським указом Малоросійська колегія 16 квітня була перетворена з контролюючої на владну адміністративну структуру. Законодавчо закріплювалися рішення колегії про повернення козацьких прав шукачам козацтва, ліквідацію незаконних стягнень й низки інших актів Генеральної військової канцелярії. Й цього разу спроби Полуботка організувати масову відсіч діям уряду не вдалися.

З від'їздом Полуботка у червні 1723 р. до Петербурга опозиційна діяльність майже припинилася.

Інкорпораційна реформа 1723 - 1725 рр.

Петро І 23 червня 1723 р. видав указ, який забороняв українцям порушувати питання про гетьманство. Однак це не зупинило загартованого, скаліченого в січах і добре знаного Петром І полковника. Він надіслав імператорові «Коломацьку чолобитну», де знову порушував питання про вибори нового гетьмана. Майже одночасно до Петербурга надійшли ініційовані Вельяміновим скарги стародубецьких козаків на дії старшини з проханням призначити їм полковника з числа російських офіцерів. У відповідь імператор наказав кинути до Петропавлівської фортеці Полуботка з 15-ма старшинами, їх звинуватили в зловживанні владою, ігноруванні розпоряджень Малоросійської колегії й наказів царя. Крім того, проти Полуботка була порушена судова справа про зв'язки з урядом Орлика. Призначений в Україну резидент Рум'ян-цев з командою приступив до «викорінення смути». Протягом грудня 1723 — січня 1724 р. з посад були звільнені явні прихильники Полуботка. їхні місця зайняли прибічники Малоросійської колегії.

Після розгрому опозиції верховним органом влади в Україні стала Малоросійська колегія. Генеральна військова канцелярія була перетворена в дорадчий орган, і розпорядження набували сили тільки після візування в Малоросійській колегії. Російські чиновники провели фінансову реформу й розширили оподаткування різних верств населення. Ліквідовувався податковий імунітет російських вельмож, а також козацької старшини й монастирів. Це була позитивна спроба колегії більш-менш справедливо розподілити податковий тягар «між великими і малими, убогими і багатими». Збирання податків колегія зосередила в своїх руках, чим відсунула козацьку старшину від одного з основних джерел збагачення. Зібрані податки відправлялися в царську казну, внаслідок чого відбувалося неприховане пограбування України.

Значні зміни були внесені в судову практику. Малоросійська колегія почала самостійно вирішувати судові справи, активно заітроваджуватн в місцеве судочинство російські правові норми й кодекси законів. Традиційний принцип процесуального судочинства, цю сягав своїм корінням «Руської правди», замінявся інквізиційним методом із застосуванням тортур. Судова влада Малоросійської колеги поширювалась і на духовенство. Шукачі козацтва дістали можливість відновити втрачені козацькі права.

Серйозних змін зазнало місцеве самоврядування. Коменданти були наділені правом перевіряти укази Генеральної військової канцелярії, не допускати спілкування населення із запорожцями, слідкувати за неухильним виконанням царських указів про торгівлю «заповідними товарами» тощо. Встановлювався прискіпливий контроль за діяльністю місцевих органів влади. Активізувалася заміна полковників-українців російськими офіцерами. Обов'язки призначати на старшинські посади російський уряд перебрав на себе. Почалася політична реакція в Україні. Вона негативно позначилась і на становищі української національної культури, що зачіпало інтереси українських інтелектуалів. Козацька старшина, шляхта, міський патриціат, а також інтелектуальна еліта висловлювали незадоволення різкою зміною державного статусу України.

Тільки після смерті Петра І у січні 1725 р. почався курс на лібералізацію державних і суспільних порядків у державі. Він торкнувся й України.

Розкрити причини відновлення гетьманства російською владою.

Тільки після смерті Петра І у січні 1725 р. почався курс на лібералізацію державних і суспільних порядків у державі. Він торкнувся й України. Вже в лютому 1725 р. Верховна таємна рада розглядала проект контрреформ в Україні, насамперед відновлення гетьманства. Зміна політичного курсу Росії щодо України зумовлювалася кількома чинниками, у тому числі загрозою війни з Туреччиною, незадоволенням серед українських верхів, а також прагненням Меншикова та інших російських можновладців позбутися оподаткування своїх українських маєтностей.

Російський уряд замінив українським козакам Низовий похід виплатою трьох карбованців з кожного, а Катерина II звільнила з ув'язнення козацьку старшину. Полуботок до цього часу помер у в'язниці. Звільненим заборонили повертатися в Україну. Виняток був зроблений тільки для Апостола, від якого перед від'їздом взяли присягу бути «вірним рабом російських монархів, охороняти їхні інтереси, не мати зносин з турками, кримцями, поляками, запорожцями та іншими «народами сторонніми». Вперше вільнолюбива старшина трактувалася як раб, холоп російських імператорів. Син Апостола залишився заложником у Меншикова.

Верховна таємна рада переглянула запроваджені Вельяміновим статті й деякі з них відмінила, а потім знову відновила. Після приходу до влади Петра II навесні 1727 р. скасовувалися всі податки, введені Малоросійською колегією, що найбільш відповідало інтересам козацької старшини і російських землевласників. Верховна таемна рада після обговорення відповідного проекту з козацькою старшиною 20 червня 1727 р. прийняла рішення про реставрацію українського гетьманства. В «таємних пунктах» вказувалося, що, незважаючи на декларовані українському народові права на обрання нового гетьмана, це написано «для лиця», щоб заспокоїти його. Насправді імператор призначив гетьманом України миргородського полковника Апостола.

Спеціаль¬ному посланцю Наумову наказувалося провести рішення імператора в життя. Якби козаки були проти нав'язуваної їм кандидатури, тоді посланець мав зупинити раду й не дозволити обирати іншу кандидатуру. Офіційне повідомлення про згоду на обрання нового гетьмана надійшло до Глухова в липні 1727 р. Царський кур'єр при цьому прямо заявив, що гетьманом призначено миргородського полковника Данила Апостола. Козацтво з наївним ентузіазмом зіграло відведену йому царським урядом роль при обранні Данила Апостола гетьманом України (1727—1734). Протягом серпня — вересня 1727 р. Малоросійська колегія припинила своє існування. Однак автономні права України знову обмежувалися. Російський уряд залишив за собою контроль за фінансами, підпорядкував козацькі полки російському командуванню, запровадив нову систему контролю за діяльністю гетьмана та козацької старшини.

Охарактеризувати діяльність гетьманського уряду Д.Апостола.

Відновлення гетьманства пробудило в народі сподівання на повернення Україні давніх автономних прав і поліпшення соціально-економічного становища. Особа Апостола найкраще відповідала потребам лідера нації. 73-річний гетьман добре знав життя й запити людей, мав високий авторитет в Україні, на нього зважав і російський уряд. Ім'я Апостола було овіяне славою і романтикою, втілювало в собі козацьку мужність і відвагу в боротьбі із зовнішніми ворогами. Ставши гетьманом, Апостол виступив поборником тих політичних прав, які виборов український народ під проводом Богдана Хмельницького й які в різний час були скасовані імперським урядом.

Зрозуміло, що добитися повного відновлення для України автономних прав Апостол не міг. Але він не грав роль звичайного статиста, яку відводив йому російський уряд, і почав, по можливості, проводити власну політику. В підписаних у 1727 р. «Пунктах» гетьману, як і його попередникам, заборонялися самостійні дипломатичні зносини з урядами зарубіжних країн, шо не стосувалися прикордонних проблем з Польщею та Кримським ханством. У військовій справі гетьман підпорядковувався російському генерал-фельдмаршалу. Кандидатів на старшинські посади мав затверджувати цар. До складу Генерального суду поряд з трьома українцями вводилося стільки ж росіян. Передбачалася перевірка старих і створення нових законів. Знімалися обмеження з торгівлі іноземних купців. Мито за імпортовані товари мало надходити до російської казни. Не дозволялося відбирати в козаків і посполитих придбані ними раніше землі. Планувалася перевірка законності придбання мастків козацькою старшиною, шляхтою, монастирями й містами. Документ мав суперечливий характер. Поряд з обмеженням автономії України в ньому намічалися шляхи виходу з політично-соціальної кризи, законодавчо закріплювалися земельні права нижчих верств населення.

Гетьману Апостолу дісталася тяжка спадщина: відсутність вищого державного апарату, розладнані управлінська система на місцях, фінанси й торгівля, а також судочинство, хаос у землеволодінні та суцільні хабарництво і зловживання чиновництва. Апостол сформував уряд переважно зі своїх прихильників. Посади зайняли: генерального обозного — Яків Лизогуб, генеральних суддів — Андрій Кандиба та Михайло Забіла, генеральних осавулів — Іван Мануйлович і Федір Лисенко, генерального хорунжого — Яким Горленко, генерального бунчужного — Іван Борозна, генеральних підскарбіїв — Андрій Маркович та Іван М'якінін. Гетьман призначив гадяцьким полковником Григорія Грабянку. а лубенським — свого сина Петра.

За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив ставку на підприємливу буржуазну верству суспільства. Тим більше, що й власне багатогалузеве господарство розвивав у такому ж напрямі.

З гетьманського відома у Глухові в 1728 р. відбулася розширена нарада українських купців, на якій обговорювалися питання торговельної політики уряду Гетьманщини й розв'язання нагальних купецьких проблем. Купці склали колективне прохання до уряду Російської держави про дозвіл вивозити за кордон заборонені раніше товари, насамперед .ни, віск, прядиво, шкіру, селітру. Крім того, купці просили Колегію іноземних справ зменшити торговельне мито, дозволити їм торгувати за кордоном тільки за українськими, а не російськими паспортами, давати відкуп на індукту (ввізне мито) лише українцям. Рядом універсалів гетьман оберігав українських купців від конкуренції іноземних, у тому числі й російських. Було організовано кредитування купців, відстрочено сплату за векселями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

У 1729— 1730 рр. власті провели генеральне слідство про маєтності, яке виявило не контрольоване роздавання сіл у приватне володіння й катастрофічне зменшення кількості особисто вільних селян. Всі маєтності були поділені на шість категорій — рангові, надані за заслуги, ратушні, вільні, спірні та монастирські. Незаконно одержані старшиною, шляхтою, монастирями, містами і російськими чиновниками села й хутори поверталися до свого попереднього статусу. В зв'язку з цим значна частина селян поліпшила своє матеріальне й суспільне становище. Права землевласників на маєтності й підданих, визнані генеральним слідством, зміцнювалися. Була зроблена спроба покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, шоб вона спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за прийнятною ціною.

Апостол добився передайня судових справ у відання місцевих судів. Генеральному суду поверталися функції вищої судової інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російський монарх. Тим самим підривалась незалежність українського судочинства й посилювалася влада центру. Гетьманська інструкція 1730 р. чітко визначила компетенцію різних судових установ та їх чисельний склад. Гетьман планував звести докупи різні законодавчі акти та звичаєві норми й створити новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини.

При всій своїй реформаторській діяльності гетьману не вдалося вберегти козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового обов'язку далеко від домівок. Справжнім лихом для них на початку 30-х років стало будівництво укріпленої лінії поміж Дніпром і Сіверським Дінцем. У 1731 р. на н зведення вислано 30, у 1732 р. — 20, у 1733 р. — 10 тис. селян і козаків. Роботи велися в літні місяці, коли в господарстві особливо були потрібні чоловічі руки. За їх відсутності основний тягар утримання сім'ї та ведення робіт лягав на жіночі плечі, а господарства занепадали. Становище українського народу погіршувалося ще й внаслідок зовнішньополітичних акцій російського уряду, в яких мусили брати участь збройні сили України. Тільки в 1733 р. він відправив у Польщу на підтримку сина померлого польського короля Августа II в його боротьбі проти претендента на королівський престол Станіслава Лешинського II-тисячний козацький корпус під командою Якова Лизогуба. Але в цілому за гетьманування Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе захишенішими від зловживань властей і багатих землевласників, старшина отримала підтвердження на старі маєтності, а торгівці дістали нові можливості для занять ремеслами, промислами й торгівлею.

З'ясувати сутність внутрішньої політики ''Правління гетьманського уряду'' (1734 – 1750 рр.).

Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити Малоросійську Колегію, але це реішення наказано було тримати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.

Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьманського Уряду». Воно складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців; з російського боку були: князь Шаховской, князь Барятинський та полковник ґур'їв; з українського — генеральний суддя Михайло Забіла, генеральний осаул Федір Лисенко та генеральний підскарбій Андрій Маркевич (той самий, з яким вів боротьбу Данило Апостол і на якого подано було багато скарг за хабарництво та всякого роду зловживання).

Членам Правління наказано було, щоб росіяни сідали по одну сторону стола, а українці — по другу. Фактично, не зважаючи на нібито «рівність», правителем України став князь Шаховской, який в усьому керувався «Решительными пунктами». Шаховской дістав від цариці Анни таємну інструкцію добиватися зближення української старшини з росіянами, сприяти мішаним шлюбам, а з другого боку — не допускати зближення і шлюбів українців з білоруською, а також з польською та українською — правобережною — шляхтою.

Одними із перших заходів нового Правління було завершення почину гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення «Зводу» українських законів. Для цього призначено комісію з 12-ох осіб, яка засідала в Москві. «Звід» закінчено тільки в 1743 році під назвою «Права, по которым судится малоросийский народ».

З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду викликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана. Тоді з Петербургу надіслано кн. Шаховскому таємну інструкцію; ширити серед населення чутки, що всі неполадки, утиски, податкові тягарі, кривди людності походять від гетьмана, і що без гетьманів буде ліпше. Але дійсність не відповідала цим чуткам.

У Правлінні почалися зміни: Шаховского змінив князь Барятинський, цього змінив третій правитель і т. д. Незалежно від того, хто стояв на чолі Правління, воно діяло свавільно, не рахуючись з інтересами населення та його звичаями і викликало ненависть за брутальну поведінку.

Князь Барятинський наказав арештувати старого архиепископа Чернігівського Іларіона Рогалевського за те, що він не допустив до хреста російського капітана. Року 1737 він наказав виарештувати ввесь київський магістрат і перевезти до Петербургу його архів, мотивуючи це тим, що мііцяни забудуть зміст своїх привілеїв. Так само поводилися інші правителі, переважно німецького походження. Генерал Мініх, незадоволений сусідами по мастку, синами члена Правління Андрія Маркевича, подав скаргу до Генерального Суду. Суд ухвалив вислати на «Українську лінію» Маркевичів як простих козаків. Незадоволений з цього вироку, як надто легкого, Мініх з'явився до Генерального Суду і брутально вилаяв суддів. Тяжко передати всі ті знущання російського начальства, які переживала старшина.

Князь Шаховський вважав, що російський уряд надто «панькається» з українцями і пропонував передати всю владу одному правителеві — росіянинові, очевидно, передбачаючи цю посаду для себе. Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни (1730-1740) та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона.

Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не поповнювали. За цим ішли страти на колесі (колесування), на дибах, на палях, вирізування язика, відгинання рук, ніг. Страшні слова — «слово й діло» були вступом до доносу, і представники влади повинні були арештувати особу, на яку вказувалось цими словами. «Слово й діло» ширилося по всій Україні і було постійною, страшною загрозою для того, хто не задовольняв вимог кожного пройдисвіта, який завжди міг сказати ці страшні слова. Оборони, гарантії безпеки не мав ніхто. Генеральний обозний Яків Лизогуб, перший член української групи в Правлінні, зазнав зневаги: у нього переведено трус, забрано документи, листи.

Дослідити особливості соціально-політичного устрою Слобожанщини.

На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією розпросторилися незаймані землі. Колись ті землі належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих наскоків ординців.

Степові завойовники вздовж річок уторували шляхи для своїх нападів на Україну й Московію. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами. Від 1630-х рр. сюди потяглися валки українських переселенців, які залишали благодатні рідні місця після невдалих повстань, війни, визиску чужинців.

Царський уряд, зацікавлений у залюдненні порубіжних земель, всіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від руйнівних ударів зі Степу. Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священиків. Переселенці прибули з усім господарством, що полегшувало життя на новому місці.

Інший великий гурт переселенців із м. Ставища Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим того самого року заснували м. Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано м. Харків. Подібну історію заснування мали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай селилися невеликі групи переселенців із різних земель України.

Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого краю - Слобідська Україна, або Слобожанщина. Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. До головних з-поміж них належало право займанщини. Кожен переселенець привласнював стільки землі, лісу, сіножатів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків, українські переселенці зобов’язувалися відбувати військову службу.

Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права українських переселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами. Отже, протягом другої половини XVII ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною поставив ще один козацький край - Слобідська Україна. Зберігався майже без змін з часів Національно-визвольної війни. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.

Сформувалося п’ять козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів.

Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялося успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини.

У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в які визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо.

Вибраних у полках полковників бєлгородський воєвода, якому вони підпорядковувалися у військових справах, пропонував цареві як ... кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Реєстр усіх слобідських полків містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.

Козацтво було провідним станом і в Слобідській Україні. Козаки володіли землею, працювали на ній у власних господарствах, мали право вільно торгувати, не сплачувати податків. Так само, як і в Гетьманщині, їхньою головною повинністю була військова служба. Найчисленнішу групу становили городові козаки - так називали козаків, що мешкали у містах, містечках, селах, хуторах Гетьманщини і Слобідської України, на відміну від низових (запорозьких) козаків. У другій половині XVII ст. із середовища козацтва виокремилась козацька старшина, яка посідала панівне місце в суспільстві. 

Особисту свободу зберігали селяни і в Слобідській Україні. Їхня відмінність від козаків полягала у тому, що вони мали платити податок до царської казни. Становище міщан у другій половині XVII ст. зазнало змін. Воно визначалося царськими грамотами й нормами магдебурзького права. Частина мешканців міст покозачилася (60-80%). Натомість до стану міщан записувалися деякі селяни. Міщани отримали право вільно володіти землями; їх не обмежували в ремеслах, промислах, торгівлі. Вони сплачували податки й виконували повинності на користь держави, які, одначе, були значно менші, ніж за Речі Посполитої. Багато міщан було серед переселенців до Слобідської України. Вони, як і селяни, більше жили з хліборобства, проте не цуралися й ремесел, запровадивши цеховий устрій, подібний до того, який існував у Гетьманщині. 

Духівництво- привілейований стан Гетьманщини та Слобідської України. Його становище визначалося тим, що православ’я мало статус державної релігії. На православну церкву гетьманський уряд покладав надзвичайно важливе завдання - бути ідеологічною опорою незалежної козацької держави. Не випадково всі гетьмани допомагали церкві: чи то фінансово підтримуючи монастирі, чи то дбаючи про поліпшення освіти священиків і сприяючи друкуванню церковних книг.

Дати оцінку реформам 20 - 40-х рр. ''Комісії заснування слобідських полків''.

До XVIII ст. московський уряд не накладав руки на автономію Слобожанщини, тільки Петро І у 1700 році запровадив спеціяльний «компут», до якого записано 3.500 козаків, які мусіли відбувати постійну військову службу. Року 1732 почалися реформи слобідських полків, які закінчилися скасуванням всього автономного ладу.

Року 1732, під претекстом допомоги козакам, які страждали від воєн, засновано спеціяльну комісію для обслідування їх матеріяльного стану. Комісія складалася з російських старшин, а слобідські полковники мали тільки дорадчий голос. Поліпшення матеріяльного стану почалося від скасування права «займанщини», але землі, якими в той час володіли козаки, надалі залишалися за ними. Встановлено «компут» в числі 4.500 виборних козаків. Решта мусіла платити гропгі на їх утримання. Взагалі виборних козаків зареєстровано 22.000, а підпомічників — 86.000, яких приписано до виборних для обслуги їх. Поставлено вищого начальника полків — полковника Лесевицького.

Ця реформа дуже не сподобалася козакам, і коли на російський престіл вступила Єлисавета, вони подали петицію про скасування цієї реформи. В 1743 році ці реформи скасовано; підпомічників звільнено від підлеглости виборним козакам і повернено до козацького стану. «Компут» виборних козаків збільшено до 7.500, але на Слобожанщину покладено обов'язок утримувати чотири регулярних полки.

Відносна автономія козацьких слобідських полків в першій чверті XVIII ст. ліквідується, і, незважючи на збільшення їхньої чисельності, полки поступово перетворюються в регулярні війська російської армії відомства Воєнної Колегії. В 1730 р. була сформована з місцевого населення друга на Слобожанщині регулярна рота в Сумському полку, що поклало початок військовій реформі 1732-1737 рр.

Управління слобідськими полками було покладено на князя Шаховського - начальника  комісії заснування слобідських полків, що у 1732 р. розмістилася в Сумах.

Історичні документи свідчать, що в Сумах активно розвивалася збройова справа. Крім того, росту міста сприяло його розміщення на торговому шляху (т.зв. Заколонському шляху), що вів від міста в напрямку Путивля і Рильська, сполученому тут із Бакаєвим шляхом, що веде до Дніпра. Це в II половині XVIII ст. визначило перетворення військового міста Суми у значний торговий ярмарковий центр. У 1732 р. у місті мешкало більш 7700 жителів, що свідчить про те, що територія міста в порівнянні з 1660 р. подвоїлася. Згідно опису 1732 р. в фортеці і посаді проживало 3823 чоловіка, тобто половина усього населення міста, і розміщувалося 975 дворів, 1140 дерев'яних ізб, що свідчить про щільність забудови історичного ядра міста.

В 30-90-і роки - XVIII ст. Сумська міцність втрачає оборонні функції і значення опорного пункту російської армії.

У 1731-1742 р. при участі слобідських полків, що складалися з 20 000 українських козаків і 10 000 селян, які належали козацькій старшині і духовництву, була споруджена на південь від Білгородської лінії нова укріплена прикордонна зона - Українська лінія, що протягнулася на 268 верст до Дінця. Українська лінія уявляла собою ланцюговий реальний вал із 16 міцностями, що зводилися в основному у виді бастіонних чотирикутників. Російський уряд, завершивши будівлю Української лінії, створив зміцнений  Причорноморський плацдарм, розміщений поблизу Криму з метою виходу до Чорного моря. Однак ця задача не була вирішена в період російсько- турецької війни 1736-1738 рр., а була реалізована тільки у 60-90-х роках XVIII ст. в результаті двох перемогоносних російсько-турецьких войн: 1768-1774, 1787-1791 рр., коли на основі мирного договору Росія остаточно закріпилася в Криму.

Проте, такий стан тривав недовго: року 1748 козаків прикріплено до полків — без права переходити з одного полку до іншого. На Слобожанщині заведено з місцевої людности регулярні полки, яким віддавалося перевагу перед козаками.

Року 1763, за Катерини П, переведено ґрунтовні реформи: встановлено п'ять гусарських полків, комплектованих з охотанків; козаків, підпомічників та ігідсусідків — обернено на «військових обивателів» і обкладено податком по 85 коп. з особи. Всього козацького населення нараховано коло 300.000 душ обох статей. Переходи селян заборонено. Козацьку старшину переведено на російські ранги; це було кроком до зрівняння її в правах з російським дворянством. Частина старшини, свідоміша й принциповіша, виступила з протестом.

В результаті територіального розвитку Московської держави, що отримала при Петрі I назву Російської Імперії, Суми перетворюються в внутрішнє провінційне місто Слобідської України, що на півдні межувала із Єкатеринославським намісництвом, створеним офіційно в 1784 р. З приєднанням Криму до Росії була заснована Тавричеська область.

Територія Слобідської України, у зв'язку з ліквідацією в середині 60-х рр. XVIII ст. слобідських козачих полків і їхньої заміни регулярними уланськими і гусарськими полками, була перетворена в Слобідсько-Українську губернію з повітовими містами в старих полкових містах. У 1780 р. Слобідсько-Українська губернія перейменована в Харківське намісництво.

Вивчити й назвати конкретні факти використання військового і господарського потенціалу України у російсько-турецькій війні 1734 - 1739 рр.

До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участи козаків у війську, вона мусіла постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів.

Війна почалася походом російської армії на Крим влітку 1735 року. Як і за цариці Софії, похід не вдався через погану організацію постачання. У тій невдалій авантурі загинуло з голоду 12.000 козацьних коней. Року 1736 похід почався під командою фельдмаршала Мініха, який вів 54-тисячну армію, в тому числі 12.730 козаків. Ці козаки були виснажені, погано озброєні і половина їх не мала коней. До такого стану приведено Україну вже в 1736 році. Ціною великих жертв Мініх дійшов до Криму і здобув його столицю Уахчесарай, але мусів спішно відступити, бо в армії прокинулись пошесті. Мініх утратив половину армії. Особливо великі втрати були в українській частині армії.

На початку 1737 року татари вдерлися до Полтавського та Миргородського полків. Ці полки втратили тоді біля 7.000 людей; багатьох із них татари забили, багатьох забрали в полон, забрали з 10.000 коней, 150.000 овець та рогатої худоби, спаливши кілька сіл і хуторів вони відійшли. Збитки нараховувано на 345.000 карбованців.

Не зважаючи на всі втрати, в 1737 р. почався новий похід на Очаків та Озів, в якому брали участь гетьманські, слобідські та запорізькі козаки, разом біля 50.000 чоловіка. Правда, Очаків здобуто, але самих українців загинуло 5.000. Знову поширились хвороби, які примусили армію відступити. Під час відступу загинуло кілька тисяч українських козаків та коло 40.000 коней, взятих з України.

Готуючись до нового походу в 1738 році, російський уряд зреквізував в Україні 46.000 волів, змобілізував 15.000 козаків та 50.000 селян для обозів. Російський міністер Волинський, переїжджаючи через Україну, писав Біронові: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіятті хліб, щоб прогодувати самий край. Багато ланів не засіяно. — нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут срють, усіх забрано й заморено під час походу, а що залишилося, то тепер забирають. У самому Ніженському полку взято 14.000 волів, а що з інших полків забрано, про те ще не маю докладних відомостей» Але це не спиняло від дальших вимог, що їх ставили Україні Мініх, Бірон, Леслі та інші німці на службі Москви.

Року 1738 російсько-українська армія пробилася до середини Криму і знову відступила через погану організацію. Під час відступу татари напали на авангард українців і завдали їм тяжких втрат. Лише 1739 року закінчилася війна, внаслідок якої Росія дістала частину Південної України, яку залишено Запорізькому Військові.

Такі мізерні наслідки мали шестилітні походи, які коштували Україні колосальних жертв. За ввесь час було притягнуто до війська 157.300 козаків та 205.000 селян, з яких загинуло 34.200 людей та 47,000 коней. Україна зазнала втрат на 1,5 мільйона карбованців — колосальна цифра як на той час, коли віл коштував пересічно 8 карб. Волів та коней уряд забрав на 146.355 карб., обіцяючи повернути цю суму — і не повернув. Не повернув і 140.138 карб. за провіянт та фураж. Сільське господарство занепало: в Ніженському полку, що мав 140.000 населення і споживав щороку 1.500.000 пудів збіжжя (24.570 тон), зібрано в 1737 році лише 160.000 пудів. Російський уряд, загрожуючи карами, заборонив гнати горілку. Але це не рятувало становища: козаки та селяни перебували в походах, не було кому сіяти. А на Україні стояли в 1737 році 75 російських полків, в тому числі 23 кінних, які населення мусіло утримувати. Року 1738 залишилося 50 полків. Протягом 25 років Україна не могла ще повернутися до передвоєнного стану. Наслідком зубожіння збільшилася втеча населення за Дніпро, на Правобережну Україну: міста і села заповнювались там утікачами з Лівобережжя.

Відновлення гетьманства урядом Єлизавети Петрівни. Останній гетьман України Кирило Розумовський.

Війна мала два важливих наслідки. По-перше, переконала російський уряд у неможливості вирішити свої південно-західні проблеми без економічно сильної України з власним устроєм. По-друге, ще раз показала українській громадськості життєву необхідність відновлення гетьманства як запоруки захисту від наступу імперських структур. Зміна політики російського уряду щодо України настала після зведення на престол цариці Єлизавети (1741— 1761). На формування її проукраїнських настроїв великий вплив справив Олексій Розумовеький.

Він народився у козацькій родині у с. Лемеші Чернігівського полку, за свій красивий голос був взятий до придворної капели в Петербурзі й там звернув на себе увагу Єлизавети Петрівни. Між козаком і царицею спалахнуло кохання, яке то розгорялось з новою силою, то затухало. У 1742 р. Розумовський та Єлизавета Петрівна таємно обвінчалися. Вплив Розумовського на державні справи став необмеженим. Одночасно він не поривав з Україною, приймав козацьку старшину й поділяв її настрої щодо відновлення гетьманства. Україною зацікавилася й цариця. Під час подорожі до Києва у 1744 р. Єлизавету зачудували золото київських церков і монастирів, гостинність, привітність і доброзичливість киян. Цариця пройнялася симпатією до українців і тому прихильно поставилась до петиції старшини про вибори нового гетьмана. Протягом кількох наступних років у правлячих колах точилася то явна, то прихована боротьба навколо старшинських клопотань.

Останній гетьман Лівобережної України, граф Кирило Григорович Розумовський (1728—1803), походив з родини городового козака Григорія Розума (отримав своє прізвище від поговірки, яку часто промовляв напідпитку: «Що то за голова, що то за розум»). Соціальне зростання К. Розумовського стало можливим завдяки його братові Олексію (1709—1771).

Олексій та Кирило Розуми народилися на хуторі Лемеші (нині село Козелецького р-ну Чернігівської обл.). У дитинстві Олексій виявив здібності до грамоти, допомагав дячкові сусіднього села справляти церковну службу й співав у церковному хорі, а більшість часу з меншим Кирилом доводилось пасти батьківську та сусідську худобу. 1731 р. російський полковник Ф. Вишневський, котрий проїздив цим селом, почувши чудовий голос юнака, забрав його до Петербурга, де той одразу потрапив до хору при царському дворі. Невдовзі молодого красивого співака покохала царівна Єлизавета Петрівна, що й визначило його подальшу блискучу кар'єру. Через кілька років, вже під прізвищем Розумовського, він став управителем двору і маєтків царівни, а після її коронації (1742.) одержав звання обер-єгермейстера і ряд маєтків у Росії та в Україні. Колишній пастух і співак придворного хору став одним з найвищих сановників Російської імперії.

Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під протекцією свого старшого брата, який знайшов йому опікуна в особі Г. Теплова. У супроводі останнього К. Розумовський, після відповідної підготовки в Петербурзі, вирушив (1743) за кордон «для дальнейшего совершеннейшаго обученья». В Берліні навчався у знаменитого математика Леонарда Ейлера, слухав лекції у Гданську, Кенігсберзі, Данцігу, побував у Франції, Італії, вивчаючи німецьку, французьку й латинську мови, географію, універсальну історію тощо.

15 червня 1744 р. обидва Розумовські були зведені у статус графів Російської імперії. Повернувшись з-за кордону (1745), Кирило став улюбленцем царського двору. Невдовзі (у травні 1746 р.) 18-річного юнака призначили президентом Петербурзької Академії наук. Сама імператриця посватала його за свою внучату сестру Катерину Наришкіну (1729—1771), яка одержала величезний посаг: кілька десятків тисяч кріпаків, будинок в Москві на Воздвиженці (згодом належав графу Шереметеву), підмосковні села, пензенські вотчини та ін.

Українська старшина — Я. Лизогуб, М. Ханенко, В. Гудович, — запрошена на весілля (1746) К. Розумовського, порушила клопотання перед царським урядом про відновлення гетьманства в Україні. Вирішення цього питання розтягнулось на півтора року. Нарешті в Сенат надійшов відповідний царський указ (підписаний 5 травня 1747 р.).

Відновлення гетьманства імператриця Єлизавета Петрівна пов'язувала з особою Кирила Розумовського, котрого й призначала гетьманом. Для підготовки офіційної церемонії «обрання» в Глухів прибув граф І. Гендриков, який привіз жалувану грамоту «прошеніе в гетманы Кирилы Григорьевича». Урочисте обрання гетьмана (або елекція — за тодішньою термінологією) відбулося 22 лютого 1750 р. Сам Розумовський в Глухів не приїхав.

Старшинська депутація — генеральний бунчужний Д. Оболонський, ніжинський полковник С. Кочубей, бунчуковий товариш І. Журман, генеральний суддя І. Пиковець — відправилась до Петербурга з подякою імператриці та привітанням новообраного гетьмана. Царським указом від 5 червня 1750 р. К. Розумовського було офіційно затверджено гетьманом України.

Йому надавались величезні маєтності — віддавались всі прибутки грошима, хлібом і вином з гетьманських маєтностей, зібрані до його обрання, тобто за 16 років (1734—1750).

Рядом наступних царських указів обумовлювалось, що на урочистих публічних церемоніях К. Розумовський мав сидіти поруч з генерал-аншефами, і, оскільки він «против других гетманов имел ту отличность», що був граф Російської імперії і користувався особливою довірою і «благоговеньем» імператриці, в усіх паперах Колегії іноземних справ його мали величати як «высоко й благоурожденнаго».

Новообраний гетьман все ще перебував у Петербурзі Лише 13 березня 1751 р. у придворній церкві він склав присягу на вірність імператриці, яка там же вручила йому гетьманські клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову печатку і срібні літаври.

Гетьман відправився в Україну з чисельними екіпажами, верховими кіньми, поварами і музикантами, гайдуками і скороходами й навіть з трупою акторів. На урочисту церемонію його зустрічі (6 липня 1751 р.) в Глухів прибула майже вся старшина, понад 6 тис. козаків, вище духовенство.

Нерозлучним супутником гетьмана залишався Г. Теплов, який прибув з ним в Україну в чині колезького радника. Незабаром він став правителем новоствореної гетьманської канцелярії і поступово прибрав до своїх рук всю адміністративну діяльність. Користуючись необмеженим довір'ям з боку гетьмана, Г. Теплов став негласним правителем Лівобережної України.

З перших днів гетьманування К. Розумовський, насамперед, подбав про власне збагачення та соціальне зростання своїх близьких і далеких родичів. Сестрам та їхнім чоловікам надавались сотенні містечка, які до того були завжди вільними. Так, бунчуковий товариш Ю. Дараган (чоловік сестри Віри) одержав м. Бориспіль Переяславського полку, В. Климович (чоловік сестри Агафії) — м. Срібне Прилуцького полку і м. Олишівку Ніжинського полку, його родич С. Кочубей був призначений генеральним обозним.

При К. Розумовському козацька старшина остаточно захопила в свої руки справи місцевого управління і, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, спішно привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом часи гетьманування К. Розумрвського характеризуються як часи панування козацької старшини.

Сам Розумовський за 14 років свого гетьманування приїздив в Україну лише кілька разів на короткий час. Постійним місцем його перебування залишалися Петербург і Москва.

Втім, проживаючи в столичних містах Росії, К. Розумовський не забував про українські справи. Так, він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще в часи гетьманування І. Самойловича та І. Мазепи, відміни митниць на порубіжжі України з Росією і проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 р. були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти. 1761 р. видано універсал про виключне право козацької старшини на гуральництво.

Однак в плани царського уряду аж ніяк не входило самостійне правління українського гетьмана. Його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи належним чином. Права гетьмана поступово обмежувались: йому заборонялось призначати полковників без згоди уряду, підтримувати дипломатичні зносини з іншими країнами та ін. 

Згодом було зроблено суттєвий крок по обмеженню державності України й перетворенню її на звичайну провінцію Російської імперії. Варто зазначити, що у 1734—1750 рр. політико-адміністративну владу в Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із 6 осіб. Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. Лівобережна Україна нарівні з іншими провінціями держави підпорядковувалась Сенату, в якому діяла особлива установа під назвою «Канцелярия малороссийских дел».

З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України із Сенату було передано в Колегію іноземних справ. Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іншими державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.

Державно-політична і економічна діяльність гетьмана К.Розумовського.

Під час гетьманства Розумовський здійснював заходи на зміцнення автономного державного устрою України, станових прав і привілеїв української козацької старшини. 1752 року гетьман домігся царського указу про заборону холопства. Розбудував свою резиденцію в Глухові та Батурині. Без царського дозволу почав роздавати старшині землі, пізніше без погодження з Петербургом призначав полковників. Водночас під тиском царського уряду 1760 року видав універсал, за яким переходи селян дозволялися лише тоді, коли все їхнє майно залишалося на користь поміщика. 1760 року Розумовський відвідав усі полки Гетьманщини й вирішив провести ряд реформ для зміцнення системи управління гетьманської влади. Він здійснив судову реформу й запровадив земські, підкоморські й гродські суди, які регламентували життя окремих станів.

Наприкінці 1761 року, після смерті Єлизавети Петрівни, намагався наблизитися до нового імператора — Петра III, але невдало. У червні 1762 року бере участь у двірцевому перевороті. Керований Розумовським Ізмайловський гвардійський полк відіграв вирішальну роль у скиненні з престолу Петра III і проголошенні імператрицею Катерини, за що йому було надано звання сенатора й генерал-ад’ютанта імператриці. З 1763 року, після незгод з новим фаворитом цариці, графом Орловим, Розумовський переїжджає в Україну. Виношує плани про спадкове гетьманство, що разом з іншими заходами Розумовського мало на меті зберегти державно-політичну автономію України в складі Росії. Розумовський розробляє спеціальні пункти щодо цього і пише на ім’я Катерини II чолобитну. Катерина II, викликавши Розумовського до Петербурга, змусила його подати прохання про звільнення від гетьманства, що було затверджено указом від 10 листопада і сенатським указом від 17 листопада 1764 року, за якими скасовувалося гетьманське правління й створювалася Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим.

Ще з часів Петра I полковники в Україні призначалися лише за погодженням з царським урядом. Гетьман Розумовський, використовуючи своє становище при царському дворі, почав сам призначати своїх прихильників на ці посади. Під впливом гетьмана з’явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства, а тих, хто переступав цей указ, оголошено було злочинцями й ослушниками. Без дозволу гетьмана заборонялося чинити арешти українців, окрім карних злочинців. Для підтримання встановлених правил та з метою запобігти порушенням указу Розумовський запровадив при своєму дворі особливу канцелярію для приймання листів, скарг, прохань і документів від населення, що було якісно важливим кроком у запобіганні зловживань старшин та царської адміністрації й сприяло зміцненню автократичної влади гетьмана. Крім того, Розумовський вів доволі самостійну економічну політику, сам встановлював митні збори й не посилав звіту в Петербург. Він навіть почав реформувати армію, вводити однострій — голубі мундири — у полки.

Таке очевидне порушення даної Розумовським присяги спричинило те, що вже у березні 1754 року імператриця спеціальним указом заборонила гетьману призначати полковників, залишивши йому право відбирати кандидатури з-поміж старшини. Його зобов’язували надсилати докладні звіти стосовно всіх прибутків та видатків. Того ж 1754 року було ліквідовано всі діючі в Україні внутрішні митні збори. 1756 року, щоб остаточно підірвати автономічні прагнення гетьмана, українські справи було перенесено з Колегії іноземних справ до Сенату, а 1761 року від Гетьманщини було відокремлено Київ, який підпорядковувався Сенату.

Така була відповідь царського уряду на прагнення Кирила Розумовського зміцнити автономію України. Репресивні заходи були прискорені провокативною анонімною «Запиской о Малой России», в якій автор намагався довести існування в Україні сепаратистських віянь і обгрунтовував необхідність радикальних змін у її управлінні. Попри все це Розумовський, що мав при дворі могутніх покровителів і підтримував зв’язки з найвищими сановниками Росії, все-таки намагався й далі зміцнювати місцеві та центральні органи управління в Україні. Насамперед він реформував судочинство й встановив на території кожного полку станові шляхетські суди: по два земські, два підкоморські й по одному гродському. Лівобережна Україна поділялася на 20 повітів, у яких діяли ці судові установи. Щоб піднести роль Генерального суду, вищої судової інстанції Лівобережної України, гетьман запровадив два Генеральні суди, які обиралися разом з десятьма депутатами з числа полкової старшини від кожного полку. Розумовський скасував судові функції Генеральної канцелярії, зробивши Генеральний суд найвищою судовою інстанцією.

Розуміючи велику шкоду для держави винокуріння, Розумовський своїм універсалом від 6 липня 1761 року заборонив зловживання винокурінням на шкоду здоров’ю суспільства. Заборонялося мати в Гетьманщині гуральні й шинки російських поміщиків та вихідців з інших країн. На полковників і сотників покладався обов’язок стежити за суворим дотриманням вимог універсалу.

Розумовський скасував Правління гетьманського уряду, зменшив роль загальновійськової козацької ради й зміцнив старшинську раду, Генеральну військову канцелярію та Генеральний військовий суд. Таким чином, за час правління Розумовського в Лівобережній Україні було створено централізований адміністративно-державний апарат управління, який опирався на значні збройні сили — козацьке військо та Запорозьку Січ. Загальна кількість усіх старшин у часи гетьманства Розумовського становила близько 750 осіб та ще понад 500 військових, значкових товаришів, які становили резерв для поповнення адміністрації. Крім того, з ініціативи Розумовського було розроблено проект батуринського університету, в якому передбачалося заснувати дев’ять кафедр з найголовніших наук. Ініціації гетьмана у створенні державності в складі Російської імперії доповнювалися намаганням запровадити спадкове гетьманство. Встановивши його, Розумовський міг закріпити започатковане ним відновлення державно-політичної автономії України, чого не могла дозволити Катерина II, яка остаточно скасувала гетьманський устрій, а самого гетьмана Розумовського усунула від державних справ у Російській імперії.

Попри те, що Розумовський не був продовжувачем бойової слави своїх попередників-гетьманів, він усе-таки завдяки своїй цілеспрямованій державницькій діяльності й прагненню зберегти автономію України залишився в пам’яті нащадків як один з мудрих і освічених зверхників, а його час увійшов в історію як «золота осінь» автономії України.

Запорозька Січ підпорядковувалася владі колегії. Колишньому гетьманові заборонено перебувати в Україні, і Розумовський від’їжджає за кордон, склавши перед цим функції президента Академії наук. Лише після 11-річної перерви йому дозволили з’явитися в Україні. З 1794 року він постійно живе в Батурині, де присвятив себе будівництву церков та палаців у своїх маєтках — Батурині, Баклані, Почепі, Яготині. 1803 року К.Г.Розумовський помер на 75-му році життя. Похований у батуринській Воскресенській церкві.

Ліквідація в Україні гетьманської форми правління. Причини і наслідки.

З приходом до влади в Російській імперії Катерини II взаємини українського Гетьманату та російського самодержавства набули якісно нового звучання. Власне, у цей час розпочинається новий, як з'ясувалося згодом, останній етап їхнього розвитку, коли українська сторона була представлена власною ранньоновою державною організацією та, відповідно, певною мірою консолідованою навколо неї елітною верствою українського суспільства.

Вихована під впливом ідей камералізму, Просвітництва і концепції добре регульованої поліцейської держави Катерина з самого початку свого правління продемонструвала прагнення посилити контроль над провінціями, раціоналізувати їхній устрій і збільшити податкові надходження до імперської казни. Як цілком слушно зауважують дослідники, метою програми державного будівництва для Катерини II, поза всяким сумнівом, була унітарна держава. Оскільки управління мало базуватися на розумі й універсальних принципах, закони та інституції повинні слугувати однаково добре для всіх підданих імперії, незалежно від того, живуть вони в Москві, Сибіру чи Гетьманщині. Національні відмінності визнавалися, але вважалися незначущими, а такими, що відображають лише рівень суспільного розвитку. Імператриця вірила, що з адміністративною інтеграцією і більш однорідним її розвитком регіональні відмінності зникнуть. Кінцевою метою для неї було те, що Марк Раєв назвав "інституційною русифікацією", тобто такою інтеграцією, яка "...мала б призвести до однорідності, спершу адміністративної й економічної, згодом інституційної і соціальної, і нарешті культурної".

Заради досягнення такої однорідності Катерина II протиставляла новий раціональний порядок (за її визначенням, "найкращий з усіх порядків") давнім "феодальним" привілеям окремих історичних регіонів. Для неї ці останні були допотопними реліктами, які тільки перешкоджали досягненню її основної мети -створенню унітарної, добре врегульованої держави. А відтак, маніфест імператриці від 10 (22) листопада 1764 р. про ліквідацію інституту гетьманства, на відміну від виданих з цього приводу попередніх указів російських правителів, уже не містив вказівок щодо тимчасовості його дії.

Як слушно помітив 3. Когут, скасування посади гетьмана було лише одним з аспектів загальної політики Катерини II стосовно регіональної автономії. У лютому 1764 p., коли імператриця змусила Розумовського піти у відставку, вона дала ясно зрозуміти у листі до новопризначеного генерального прокурора князя А. А. Вяземського, що керівними принципами відносно західних окраїн імперії мають стати русифікація і адміністративна централізація — "Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями. Порушити ці привілеї зразу було б непристойно, однак не можна вважати ці провінції чужими і поводитися з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції, так само як і Смоленську, слід зр

Заміна гетьманського уряду другою Малоросійською колегією та її компетенція.

Скасування гетьманства не означало повної ліквідації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин. Її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшенні збирань у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський дістав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали дивитись, «як вовки в лісі». Щодо України ставилося завдання викорінити з свідомості народу навіть пам'ять про гетьманство, тобто про Українську державу.

Малоросійська колегія не являла собою окремої форми управління Україною, а входила до складу владних структур, очолюваних малоросійським генерал-губернатором і президентом колегії. Вже в перші роки свого існування вона непомітно поглинула Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департаментам, прибрала до рук систему комісій, шо входили раніше до складу Генеральної військової канцелярії. Діяльність цих установ постійно прилаштовувалася до аналогічних їм форм російських установ, велася уніфікація діловодства. Новостворені департаменти були поставлені під контроль прокурора колегії. Протягом 1766— 1767 рр. колегія перейшла на російську геральдику з двоголовим орлом.

Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій департамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Канцелярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку сенату про прибутки й витрати «грошової казни». З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовеького.

Зазнало суттєвих змін управління козацьким військом. Військово-оперативне керівництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боє готовності перебрала воєнна експедиція колегії. Канцелярія генеральної артилерії втратила право розпоряджатися виробництвом пороху.

Місцеві адміністративні та судові установи щомісяця мали подавати відомості про вирішені й невирішені справи. Таким чином було покладено край тяганині при розгляді багатьох справ. Влада прокурора поширювалась і на дії полковників. Колегія наглядала за тим, щоб полковники вирішували справи з участю полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати на полковому рівні військову й адміністративну влади. Для цього адміністративні справи передбачалося передати предводителю шляхетства. Але в цілому задумане не вдалося, зате було розмежовано компетенцію різних суб'єктів місцевої влади.

Значну увагу приділила колегія чиновництву. З цією метою вона в 1765— 1769 рр. провела ревізію належності «вільних» і рангових маєтків. Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв місцеве чиновництво із столичним у платні. З 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах під дію російського військового статуту. Були зроблені певні поступки козацькій старшині. їй масово почали надавати звання згідно з «Табелем про ранги». Разом з тим президент вміло розправлявся з проявами старшинської опозиції та невдоволення. Він встановив пильний контроль над виборами депутатів до Законодавчої комісії 1767 р., не зупинявся перед перевиборами, підготовкою лояльних до влади наказів депутатам, арештами й навіть судовими процесами над незадоволеними.

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання відносин між українським населенням і військовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для потреб війська, налагодила відшкодування за них. Невизначені натуральні податки замшили «рубльовим збором». Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста свобода селянства.

Ставлення українського населення до зміни державного статусу Гетьманщини й введення нових порядків чітко виявилося під час виборів депутатів і перших місяців роботи Законодавчої комісії із складання нового Уложення законів (1767—1774). Обрані депутати представляли інтереси своїх виборців, часто суперечливі один одному. Але виробилася й спільна тенденція. Через комісію українська громадськість парламентським шляхом спробувала повернути Україні автономію, а її жителям—давні права й привілеї.

Шляхта, до якої були віднесені старшина й поміщики, відстоювала своє панівне становище в суспільстві. Вона домагалася законодавчого закріплення своїх традиційних прав і привілеїв, збереження автономного статусу України, виборності гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, її ідеологом виступив депутат від лубенського шляхетства Григорій Полетика, один з можливих авторів «Історії Русів». Шляхта бажала також зрівнятися в правах з російським дворянством, дістати підтвердження спадкового права на маєтності, звільнення їх від «рубльового» податку, відновлення шляхетських судів, створення державного банку для шляхетства тощо. Козаки через своїх депутатів прагнули повернути колишнє привілейоване становище, домагалися зрівняння у правах з шляхетством, закріплення землі на правах приватної власності, захисту від власницьких посягань старшини й залучення до примусових робіт. Міщани ставили питання про закріплення за магдебурзькими містами їхніх прав і привілеїв, захист від втручання старшини в міські справи, про дозвіл приймати втікачів від поміщиків, справедливий розподіл податків між всіма горожанами, відновлення залежності ремісників від цехів, цехмістрів тощо.

Дещо іншими були наміри дворянства Новоросії. Його представники виступали за пом'якшення кріпосницьких порядків, розширення прав податного населення, надання кріпакам обмежених прав власності й регламентації повинностей, державний контроль над відносинами поміщика з селянином. Взагалі в роботі комісії проблема кріпацтва постала з усією гостротою й висунулася на перший план. Депутат від поміщиків-недворян і купецтва Новоросії Яків Козельський, депутат від козаків В. Алейников та деякі інші виступили проти існування кріпацтва як головного гальма розвитку країни, приниженості й рабського становища селянства. Царський уряд виявився нездатним звести докупи часто протилежні інтереси населення, не хотів змінювати свій внутрішній курс і тому під приводом початку війни з Туреччиною в січні 1769 р. фактично розпустив комісію, хоч формально вона ще існувала до 1774 р.

Перетворення центральних установ Гетьманату у департаменти другої Малоросійської колегії.

1764 - 1786 рр. вважаються останнім періодом, коли Лівобережна Україна існувала як самобутнє політичне тіло, і справедливо пов'язуються з іменем Катерини ІІ. Хоча імператриця була лише послідовницею політики своїх попередників на російському престолі. її заходи щодо Гетьманату можна розглядати ж новий виток у політичних стосунках між Росією та Україною. Якщо Петро І та його короновані наступники проводили імперську політику через свої органи загальної краєвої адміністрації при збереженні українських автономних форм державного правління, то Катерина ІІ ліквідувала автономні форми правління, запровадивши другу Малоросійську колегію (далі — 2 МК) — відгалуження імперського державно-адміністративного апарату. Таким чином вона забезпечила собі можливість безпосередньо контролювати всі соціально-економічні та політичні процеси в краї та оперативно на них впливати.

Із середини XVII ст. до 1764 р. дедалі зростаючий імперський тиск здійснювався по двох паралельних напрямах: через обмеження політичної автономії та асиміляцію. Перший вичерпав себе вже у 1764 р.. коли український гетьман був позбавлений влади. Причому маніфест від 10 листопада не містив застережень щодо тимчасовості такого становища.

Україна перестала бути автономною державою, втратила своє політичне значення, але ще не перетворилася у звичайну російську губернію. Тому на порядок денний офіційний Петербург поставив по можливості максимальну перебудову суспільно-політичного ладу України відповідно до загальних імперських норм. Однак посилюючи свій тиск на Україну, російські власті разом з тим змушені були рахуватися з наявними відмінностями. Так, продовжували своє функціонування деякі старі українські державні інституції — полкові канцелярії, сотенні правління, зберігався весь штат військових і цивільних чиновників, діяв оновлений реформою 1763 р. український суд.

Скасувати всі ці залишки минулого було порівняно легко, набагато складнішим завданням уявлялася зміна соціальних відносин, що складалися століттями, мали свою історію і традицію. Тому акту остаточної інкорпорації мав передувати досить тривалий період асиміляції України.

Аналізуючи записки «О непорядках, которые происходят ныне от злоупотреблений прав и обыкновений, грамотами подтвержденных». «Секретнейшее наставление князю А. А. Вяземскому». «Наставление, данное графу П. А. Румянцеву при назначений его Малороссийским генерал-губернатором», ми дійшли висновку, що українську політику катерининського уряду визначали такі фактори:

• російська історична літописна традиція, за якою український народ та його території розглядалися як російські, що були відокремлені в минулому лише через слабкість великих київських князів;

• прагнення ліквідувати особливий статус України з її політичними особливостями, власними юрисдикцією та судочинством, які надихали українців на пошук шляхів зміцнення своєї автономії;

• наміри зміцнити фінансове становище імперії за рахунок включення Лівобережжя в систему імперського фіску;

• усвідомлення того, що тогочасне українське суспільство потребовано сильної влади, яка б гарантувала козацькій старшині права на здобуті землю та селян, а з другого боку, забезпечувала б іншим верствам безпеку від зловживань козацьких верхів;

• імперська ідеологічна концепція «третього Риму»;

• спрямування зовнішньополітичної активності Росії після утвердження на Балтиці в напрямі Чорного моря та центру Свропи і у зв'язку з цим потреба перетворити Лівобережжя в економічно-стратегічну базу;

• побоювання можтивого вибуху незадоволення українського народу, який мав «внутреннюю протав великороссийских ненависть», що призвело б до посилення сепаратизму.

Крім вказаних традиційних чинників на українську політику середини та другої половини XVIII ст. почав впливати і фактор «освіченого абсолютизму», хронологічні рамки розквіту якого припадають саме на 50— 60-ті рр. XVIII ст. Як правило, історики звертають увагу на централізаторські політичні теорії, які Катерина II запозичила у французьких просвітителів і перенесла на російський грунт. За допомогою цих теорій російська імператриця усвідомила мету внутрішньополітичного руху імперії, в тому числі і в міжнаціональному аспекті.

Разом з тим поза увагою істориків залишався той факт, що ті ж просвітителі озброїли самодержицю і політологічними знаннями прикладного характеру. Даючи ряд рекомендацій, здобутих на основі аналізу історичного досвіді людства, вони навчали, як після реалізації права на «справедливе завоювання» утримати здобуте, ототожнюючи «загальний народний дух» з духом народа-переможця.

Розглядаючи зміст української політики катеринннського уряду, не можна обминути питання про її корені. Їх слід шукати, по-перше, в елизаветинській епосі. Нас не повинен бентежити факт відродження гетьманства у 1750 р. оскільки це був зовсім не благочинний додо України акт керованої особистими симпатіями Єлизавети Петрівни. Ного причини ми вбачаємо в: а) ще достатньо сильних позиціях старшин: б) невизначеному для Росії зовнішньополітичному становищі на Півдні: в) загрозі війни з Прусією; г) наростанні незадоволення українців своїм економічним становищем: д) потребі відновити економіко-стратегічний потенціал України, значно ослаблений в ході війни з Портою, з метою використання його у майбутніх війнах.

Не варто також проблему відродження гетьманства пов'язувати з іменами Єлизавети та братів Розумовських. хоча б тому, що у 1747 р. прихильністю імператриці вже користувався І. І. Шувалов. Поки що в тіні залишається фігура О. П. Бестужева — «останнього пташеняти гнізда Петрового», який звільнив Єлизавету від тягаря державних турбот, особливо зовнішньополітичних, очолюючи колегію закордонних справ (у її віданні тоді перебувала й Україна), а у своїй політиці, за власним висловом, керувався «вигодами Росії».

Коли Катерина II прийшла до влади, вона поставила перед собою завдання здійснити «обрусіння» України. Ліфляндії' та Фінляндії. Конкретні заходи в цьому процесі щодо України не передбачалися, крім ключового — знищення гетьманства. Зате були сформульовані принципи перетворень: тривалість у часі і непомітність для населення. Ставка робилася не лише на грубу силу, а й на лавірування, тобто застосовувалася політика «вовчих зубів та лисячого хвоста».

З огляду на перші політичні акти Катерини ІІ щодо України — зобов'язання гетьмана рапортувати до Сенату з приводу виконання його указів, спроба провести в обхід Розумовського нову ревізію за участю російських офіцерів — можна припустити, що імператриця вирішила продовжувати лінію О. П. Бестужева на поступове обмеження політичної автономії України. Така позиція була цілком зрозумілою, оскільки Катерина мусила бути вдячною Розумовському за підтримку її ж великої княгині в період напружених взаємин з Єлизаветою та за його роль у перевороті 9 червня 1762 р. Потрібен був дуже вагомий привід, щоб ліквідувати гетьманство за життя Розумовського. Цим приводом стало «Прошение малороссийского шляхетства» (1764 р.), в якому було викладено програму значного розширення політичної автономії України. Серед пунктів «Прошения» зустрічаються, зокрема, такі вимоги: надати українському народові право вільного обрання гетьмана, запровадити вищу судову установу — трибунал, дозволити скликати двічі на рік сейм, або генеральну раду, звільнити Україну від безплатного утримання російських полків, щоб з цих коштів фінансувати 30-тисячне козацьке військо, повернути Україні відібрані в неї території. Такі вимога становили загрозу для абсолютистських устремлінь Російської корони. Тому перш ніж усунути Розумовського. Катерині II довелося вдатися до серйозних воєнних приготувань.

Позбавивши гетьмана булави, молода самодержиця водночас побоялася виступити проти провідних українських старшин, які продемонстрували в «Прошений» високий рівень політичної свідомості. При ліквідації посади гетьмана та Генеральної Військової канцелярії (далі — ГВК) Катерина II намагалася створити віддушини для верхніх ешелонів старшини, щоб прив'язати її таким чином до колісниці політики Російської імперії. Результатом роздумів імператриці з цього приводу стало створення на місці гетьманської центральної адміністративної системи 2 МК з її департаментами та паралельне призначення на Україну генерал-губернатора, який повинен був виконувати і функції президента колегії.

«Малоросійським шефом» призначався Рум'янцев, який в адміністративному відношенні мав повну незалежність від Малоросійської колегії. Разом з тим Катерина ІІ могла іноді звернутися безпосередньо до 2 МК. Це сталося, наприклад, 18 лютого 1780 р. коли вона розпорядилася виділити з малоросійського скарбу 203 640 крб. «на строения потребные по флоту Нашему черноморскому» . Імператриця робила це. очевидно, для того, щоб склалося враження про колегіальність в управлінні Україною, і прагнула таким чином заручитися підтримкою старшини — її єдиного потенційного політичного опонента.

Намагаючись не допустити розвалу механізмів управління після скасування гетьманства, російські власті збиралися не стільки руйнувати його адміністративну систему, скільки підпорядкувати її. Першим актом цього процесу стало поглинання колегією ГВК. Адже після гетьмана вона була найвищим органом виконавчої влади, центром уже налагодженого механізму адміністративного управління з усією його інфраструктурою аж до приватних знайомств. Завдяки підпорядкуванню ГВК у процесі свого становлення Малоросійська колегія не зазнала ніяких серйозних організаційних труднощів. Усе відбулося настільки непомітно для українського суспільства, що сучасник — автор «Історії русів» (за характеристикою Ол. Лазаревського, «не оптиміст») — змушений був визнати, що рум'янцевська колегія «вошла в правление, яко роса на пажить и яко иней на руно».

Налагодивши своє функціонування, друга Колегія досить легко підпорядкувала Генеральний військовий суд. ставши з 1 листопада 1765 р. апеляційною установою над ним. У 1767 р. Генеральний суд було реорганізовано у департамент Малоросійської колегії. Скасовувався старий порядок його комплектування через вибори у полках. Нових постійних членів суду почав призначати Рум'янцев.

До складу вищого ешелону гетьманської державно-адміністративної системи входили також Генеральна лічильна комісія. Канцелярія малоросійського скарбу і Канцелярія генеральної артилерії. Всі вони до осені 1767 р. перетворилися у департаменти другої Малоросійської колегії, перебували під наглядом її прокурора і щомісяця зобов'язувалися подавати йому відомості про всі справи, які ними вирішувалися. Тому ні Генеральний суд, ні інші старі органи верховної державної влади в системі Гетьманату з цього часу вже не представляють Українську державу.

В період існування другої Малоросійської колегії місцеві органи влади України хоча і не зазнали змін відповідно до аналогічних російських зразків, але на їх діяльність впливали принципи централізму та уніфікації. Це було необхідно для ефективного нагляду за роботою місцевого адміністративного і судового механізмів. У другій половині 60-х рр. запроваджувалася єдина форма діловодства, вводився новий порядок подачі щомісячних відомостей про справи, встановлювався контроль за штатами, повноваженнями, режимом роботи, оперативністю, дотриманням фінансової дисципліни, політичною лояльністю службовців тощо.

Централізаторська політика російського уряду кінця 60-70-х рр. в Гетьманщині.

З кінця 60-х рр. XVIII ст. також немає підстав кваліфікувати місцеві органи влади як залишки української козацької державності. Завдяки тому, що полкові та сотенні адміністрації в ході Визвольної війни формувалися як представники верховної влади на місцях. Їх можна було розглядати репрезентантами Української держави лише в тандемі з гетьманом або Генеральною військовою канцелярією. З указаного ж часу вони діяли вже в поєднанні з Малоросійською колегією. З іншого боку, з остаточною ліквідацією в 1766 р. інституту виборності на сотенному рівні ці органи були позбавлені державотворчих імпульсів від українського народу.

Щоб проводити в Україні активну асиміляційну політику, Рум'янцев налагодив ефективний поштовий зв'язок. Для успішного управління та реалізації секретної настанови Катерини II не менш необхідною була наявність всеохоплюючої та об'єктивної інформації. Цій меті служило проведення Генерального опису. До того ж. опис закріпив ті соціальні відносини, які на той час склалися в українському суспільстві.

За задумом російських урядових кіл, одним з напрямів асиміляційної політики в Україні мав стати розподіл властей. До того, як були створені намісництва, друга Малоросійська колегія вилучила з компетенції полкових канцелярій проведення виборів чиновників у підкоморські і земські суди, розділила повноваження між останніми та сотенними правліннями. Із запровадженням інституту «предводителів шляхетства» колегія робила спроби розподілу військової та адміністративної влади на полковому рівні. Однак цей намір так і не був реалізований у чітких адміністративно-політичних нововведеннях. 16 жовтня 1778 р. Генеральний суд було позбавлено військової судової влади, яку перебрала на себе новостворена Військова судова комісія. Протягом часу свого функціонування 2 МК видала цілу низку указів про розподіл повноважень між конкретними суб'єктами місцевої адміністративної та судової влади.

Отже, реалізація в Україні поглядів Монтеск'є про розподіл властей за ознакою владних повноважень на законодавчу, виконавчу і судову не вдалася. Справа була зведена до банального розмежування компетенції. Такий результат був закономірним, адже розподіл властей є одним з механізмів обмеження абсолютизму.

На середину 60-х рр. ХVIІІ ст. українське чиновництво і юридично, і економічно було набагато незалежнішим від імперських властей, ніж російські «приказні люди». Набране з шляхетства, старшини, козацтва та духовенства, воно зберігало за собою право звільнення від служби. Через слабкість гетьманської влади у середині 60-х рр. панувало безладдя у присвоєнні чинів, наданні посад і рангових маєтків. Прибувши до Глухова. Рум'янцев розгорнув роботу по налагодженню чіткого контролю в цій справі. У 1766 р. він запровадив нову урядову посаду наглядача над вільними і ранговими маєтками, а провідним канцеляристам Малоросійської колегії та інших вищих установ Лівобережжя призначив річну платню. Встановивши суворий контроль, малоросійський шеф одночасно вважав своїм службовим обов'язком справедливо задовольняти українських старшин, канцелярських службовців у їх домаганнях винагород за віддану та ретельну службу, щоб у такий спосіб «прив'язати їх до Росії і викликати патріотизм до спільної вітчизни».

Таким чином, втрата Україною державності відбулася протягом 1764— 1767 рр. в ході відставки гетьмана, ліквідації-поглинанні Генеральної військової канцелярії другою Малоросійською колегією, перетворення інших вищих державних установ Гетьманату в її департаменти, підпорядкування колегією місцевих органів влади, підкорення українського чиновництва загаль-ноімперським нормам державної служби.

Протягом досліджуваного періоду українські старшини всіма силами прагнули здобути дворянське звання. До цього їх спонукало бажання закріпити за собою придбані правовими і неправовими шляхами землі та селян, які мешкали на них. Досі Україна зберігала свою автономію, російський уряд не бажав сприяти соціальному утвердженню козацької старшини. Переломним у цьому відношенні став 1767 р. коли старшини отримали право обирати предводителів, депутатів у комісію для складання нового Уложення, брати участь в її роботі на тих же підставах, що і російські дворяни. З цього року українські старшини могли посилати своїх дітей до кадетського корпусу і товариства шляхетних дівчат.

Причини перелому, очевидно, слід шукати у подіях навколо відставки гетьмана та підпорядкування вищих і місцевих органів державної влади Гетьманщини Малоросійській колегії. Незважаючи на наявність в Україні старшинської групи з державноавтономістськими прагненнями, в 1764 р. перемогли помірковані, схильні обміняти автономію на дворянство. Автономісти ж протягом 1764—1767 рр. втратили опору, якою була для них гетьманська державна адміністрація. З цього часу намагання старшини нобілітуватися в якості дворянства розглядалося російською короною як засіб нейтралізації та вилучення козацької верхівки з українського громадянського суспільства.

Російський уряд став на шлях відмежування старшини від рядових козаків. Так. було ліквідовано виборність старшин на сотенному рівні. Сенатом досить часто задовольнялися рапорти Рум'янцева про надання окремим старшинам табельних чинів, земельних пожалувань, їх двори нарешті були звільнені від постоїв військ. Петербург доброзичливо поставився до продовження розпочатої Розумовським судової реформи, оскільки вона також сприяла соціальній диференціації в Україні.

Починаючи з листопада 1766 р.. коли старшинам було дозволено купувати вотчинні села, російський уряд аж до 3 травня 1783 р. проводив лінію на утвердження старшин у якості кріпосників.

Процес же нобілітації старшини завершився в ході інкорпорації України до Росії (1782—1786 рр.) рядом указів про надання українському шляхетству прав російського дворянства і увінчався поширенням на нього жалуваної грамоти 1785 р.

До сфери політичних відносин України і Росії належать також стосунки між розквартированими на Лівобережжі російськими військами та українським населенням. У період функціонування другої Малоросійської колегії воші не особливо змінилися порівняно з роками, які описав Б. Барвинський. До сутичок, що траплялися у 1759—1760 рр. в деяких місцевостях Лубенського та Миргородського полків з гусараші розквартированого там Македонського полку, щоправда, не доходило, проте 2 МК у 1776 р. довелося опублікувати указ "О имении обивателям с квартирующими в них военнослужащими дружелюбия и ласкового обхождения".

Численні непорозуміння між місцевими жителями і військовими виникали внаслідок свавілля і здирств з боку останніх. Як рапортувала Лубенська полкова канцелярія, «хоча полку обивателі з військовослужбовцями дружелюбну згоду, як зі своїми співжителями. мають, але всілякі сварки і бійки від них постояльців чиняться».

Не менше незадоволення в українців викликали «консистентські дачі» на утримання розквартированих в Україні російських військ, що супроводжувалося багатьма зловживаннями. Щоб пом'якшити напружені взаємини, Рум'янцев 9 вересня 1765 р. запровадив замість «консистентів» «рубльовий оклад» з кожної хати. Одночасно було призначено комісарів, які повинні були здійснювати збирання окладу та супроводжувати війська з метою захисту населення.

Особливо потерпав український народ під час воєн, які вела Росія на Півдні та Заході. З часу першої російсько-турецької війни царські власті намагалися компенсувати збитки, завдані пересуванням та квартируванням військ. Як свідчать документи. 2 МК відшкодовувала матеріальні витрати населення, але не оплачувала затрат робочої сили.

В часи царювання Катерини II рядове козацтво втратило свою історичну роль політично вагомої верстви, на яку й спиралася Українська держава. Сталося це насамперед внаслідок ослаблення його економічного становища через наступ старшин (насильницьке скуповування, відбирання ґрунтів) та російського уряду (зростаючі повинності не військового характеру, «рубльовий» збір).

Нейтралізація козацтва як суб'єкта української політики завершилася з початком першої російсько-турецької війни. 20 грудня 1768 р. указом імператриці лівобережне козацтво переводилося на російські воєнні статути. Хоча в цьому документі стверджувалося, шо у цивільних взаєминах козаки мають керуватися Литовським статутом, але коли вони виявляли у громадському житті хоча б найменшу ініціативу самоврядного характеру, вона відразу ж придушувалася нормами російського військового права. Таким чином, і козацьке військо з кінця 60-х рр. ХVIIІ ст. не можна розглядати як представника української державності.

З того часу, як російський уряд у своїй асиміляційній політиці вирішив спертися також на старшину, він перестав розігрувати карту соціального незадоволення низів. Разом з тим. намагаючись не допускати небезпечної соціальної напруженості, імперські власті прагнули продемонструвати, що вони захищають від утисків «дрібних тиранів» інші стани. Так. комісія «козачих образ» стежила, щоб старшини не обтяжували козаків повинностями. не використовували їх на приватних роботах, не вимагали хабарів, караючи за подібні зловживання штрафами, позбавленням урядів, зобов'язуючи винних відшкодувати збитки. У 1767 р. при земських і громадських судах запроваджувалася посада адвоката з метою захисту козаків від судових зволікань та образ.

Російським властям не вдавалося реалізувати в повній мірі укази про заборону насильницького загарбання старшинами землі у козаків та селян. Лише 2 МК протягом 1765—1781 рр. опублікувала 7 таких указів. Причина невдач полягала, зокрема, в тому, що і Рум'янцев. і члени колегії, нагромаджуючи земельні багатства, за висловом Ол. Лазаревського, «іноді дозволяли собі дії. несумісні з їх суспільним становищем». А в цілому в Україні відбувався історичний процес формування нового класу, і його не могла спинити нічия воля.

Скасування адміністративно-політичних особливостей Слобідської України (60-80 рр.).

Слобідська Україна - Слобожанщина, як окраїна Росії і частина Дикого поля, довгий час була майже не заселена. У 30 - 70-ті роки ХVІІ ст. вона заселяється українцями. Політичний лад Слобожанщини визначається за козацьким устроєм, було створено п'ять козацьких полків: Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський. Внутрішній устрій Слобожанщини був як у Гетьманщині, але без гетьмана. Підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді і Посольському приказу.

Царський уряд прагнув ліквідувати автономію Слобожанщини, про що свідчать спроби 1732 і 1748 рр. 17 лютого 1723 р. царським указом полковників було дозволено призначати тільки з росіян. 23 грудня 1732 р. значно обмежувалися полковники і старшина у військовому керівництві полками.

Усе XVIII ст. прошло на Україні під ознакою русько-турецьких війн, які значно вплинули на змінення геополітичної ситуації в регіоні. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади на Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.

Суть цієї політики зводилася до знищення всього, що могло би стерти пам’ять про добу козацтва. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 – юридично оформлене кріпацтво, крім того на селян Лівобережжя та Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна, ця бліда копія Лівобережної України, її національні особливості у вигляді козацького війська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторського тиску царських властей. Найперше царський уряд планував реорганізувати козацькі полки в регулярні військові частини. Дізнавшись про це, полковник Ізюмського полку Федір Краснокутський у 1764 р. спробував підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів правлячого двору.

Але козацька старшина не відгукнулася на його пропозицію подати цариці колективну петицію. Кожен із старшин боявся втратити нажите багатство, посади й сподівався знайти тепле містечко в нових структурах. Уряд провів слідство й покарав ініціаторів опозиції нововведенню. Краснокутського було заслано до Казані, над кількома старшинами влаштовано принизливу екзекуцію. Протягом 1763— 1764 pp. власті перетворили Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і складалися переважно з колишніх козаків.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й національні традиції українців, котрі становили більшість населення Слобожанщини.

Знищення залишків національної державності на Лівобережній Україні у 80-90-х рр.

Після ліквідації державної автономії Гетьманщини в межах України запишався ще один, останній, конкретно-історичннй та конкретно-територіальний вияв ідеї української державності нового часу — Запорозька Січ. Згідно із своєю асиміляційною політикою російський уряд спрямовував свої зусилля на обмеження політичної автономії Січі, нарощуючи навколо неї свій військовий потенціал, ізолюючи її від колишньої Гетьманщини та контролюючи її зносини із сусідами.

В період існування Нової Січі російський уряд домагався остаточного знищення в Запорожжі демократичних традицій, особливо військової ради та інституту виборності старшин, щоб таким чином віддалити козацьке керівництво від решти запорожців і максимально наблизити його до себе. І хоча демократичні засади Запорожжя занепадали на очах у петербурзького двору, причин для заспокоєння в нього не було. В останні десятиріччя розпочався новий процес» який сприяв зміцненню автономії Січі — активна колонізація незайманих просторів, розвиток власного господарства. «Заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от престола Нашего и помишляли, конечно, составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственннм своим неистовым управлением...». — вважала Катерина ІІ.

Прагнучи ліквідувати Січ. царський уряд разом з тим не доводив справу до відкритого загострення відносин. Тому обмеження автономії здійснювалося поступово. Черговий крок у посиленні політичного тиску на Запорожжя був зроблений у 1764 р. Після скасування посади гетьмана справи Січі були пере; дані з відання Колегії закордонних справ до 2 МК, політичні зносини якої із Запорожжям, за формулюванням Коша, незабаром дійшли до того, «что тое Малороссийское правительство ордерует и предлагает в Войске нибы подчиненную себе команду». Наступним етапом у боротьбі із запорожцями стало спорудження так званої Нової Дніпровської лінії, що розпочалося влітку 1770 р.

Щоб забезпечити лояльність з боку заможного козацтва та старшин. 2 МК практикувала надання їм малоросійських чинів, адміністративних посад.

Як бачимо, в процесі боротьби проти Запорозької Січі Катерина II мала змогу пересвідчитися у дієвості, ефективності та безпечності обраних нею принципів та засобів асиміляції України і пройнятися впевненістю щодо успішного проведення в найближчому майбутньому акту остаточної її інкорпорації.

Лівобережна Україна була готовою до інкорпорації внаслідок зруйнування протягом досліджуваного періоду українського громадянського суспільства. Після ліквідації української держави лише воно могло протистояти (на рівні захисту індивідуального, приватного, сімейного, щонайбільше групового інтересу) інкорпораційному тискові Російської абсолютистської держави. Такого успіху петербурзькі власті зуміли досягти завдяки: 

• вилученню з громадянського суспільства провідних у соціально-політичному відношенні старшинських верств,

• посиленню економічного тиску на козацтво та поспольство. в результаті якого на Лівобережжі зменшувалася кількість економічно незалежних господарів, зростала люмпенізація населення,

• придушенню навіть найслабших потягів до самоорганізації, самоврядування,

• обмеженню сфери застосування українського права та паралельному підпорядкуванню всіх сфер суспільного життя російській юрисдикції (яка через споконвічне абсолютне домінування в російському середньовічному суспільстві держави над проявами громадянського суспільстві не залишала місця для захисту прав особистості).

Влітку 1779 р. розпочалася підготовча робота для реалізації акту інкорпорації, а в січні 1782 р. Лівобережна Україна була включена до складу Російської імперії як Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, суспільно-політичне життя яких організовувалося відповідно до положень губернської реформи 1775 р. До 1786 р. в ході ряду соціальних, адміністративних, судово-адміністративних. фінансових, секуляризаційних, військово-політичних перетворень Лівобережна Україна була остаточно інкорпорована імперією. Термін «анексія» в даному випадку неприйнятний. За сучасними політологічними уявленнями, цей акт включає в себе компонент насильства, а в цій ситуації реорганізація суспільно-політичного життя відбувалася за активною участю українських соціальних верхів.

Суспільно-політична ситуація в Україні під час підготовки роботи Комісії по складанню нового Уложення законів (1767—1774).

Ставлення українського населення до зміни державного статусу Гетьманщини й введення нових порядків чітко виявилося під час виборів депутатів і перших місяців роботи Законодавчої комісії із складання нового Уложення законів (1767— 1774). Обрані депутати представляли інтереси своїх виборців, часто суперечливі один одному. Але виробилася й спільна тенденція. Через комісію українська громадськість парламентським шляхом спробувала повернути Україні автономію, а її жителям— давні права й привілеї.

Шляхта, до якої були віднесені старшина й поміщики, відстоювала своє панівне становище в суспільстві. Вона домагалася законодавчого закріплення своїх традиційних прав і привілеїв, збереження автономного статусу України, виборності гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, її ідеологом виступив депутат від лубенського шляхетства Григорій Полетика, один з можливих авторів «Історії Русів».

Шляхта бажала також зрівнятися в правах з російським дворянством, дістати підтвердження спадкового права на маєтності, звільнення їх від «рубльового» податку, відновлення шляхетських судів, створення державного банку для шляхетства тощо. Козаки через своїх депутатів прагнули повернути колишнє привілейоване становище, домагалися зрівняння у правах з шляхетством, закріплення землі на правах приватної власності, захисту від власницьких посягань старшини й залучення до примусових робіт. Міщани ставили питання про закріплення за магдебурзькими містами їхніх прав і привілеїв, захист від втручання старшини в міські справи, про дозвіл приймати втікачів від поміщиків, справедливий розподіл податків між всіма горожанами, відновлення залежності ремісників від цехів, цехмістрів тощо.

Останнє політичне пожвавлення опозиційного характеру в Україні спостерігалося в 1767 р. під час виборів депутатів до комісії по складанню нового Уложення. Однак імператрицю не дуже непокоїли тоді прояви опозиційності, які не могли вже спиратися на державні інституції. В листі до Рум'янцева вона відзначала, що не дуже стурбована наказами, які містили «умоначертания прежних времен, кои несомненно исчезнут, понеже ни вы ни Я не дадим им никакого уважения тут (в комісії)». Врахуємо і той факт, що Катерина ІІ практикувала організацію з місць чолобитних необхідного змісту — «потрібних» чолобитних. Очевидно, що російській самодержиці необхідні були в даній ситуації зразкові, як на її погляд, накази з України, щоб легітимізувати проведення наміченої політики.

Дещо іншими були наміри дворянства Новоросії. Його представники виступали за пом'якшення кріпосницьких порядків, розширення прав податного населення, надання кріпакам обмежених прав власності й регламентації повинностей, державний контроль над відносинами поміщика з селянином. Взагалі в роботі комісії проблема кріпацтва постала з усією гостротою й висунулася на перший план.

Депутат від поміщиків-недворян і купецтва Новоросії Яків Козельський, депутат від козаків В. Алейников та деякі інші виступили проти існування кріпацтва як головного гальма розвитку країни, приниженості й рабського становища селянства. Царський уряд виявився нездатним звести докупи часто протилежні інтереси населення, не хотів змінювати свій внутрішній курс і тому під приводом початку війни з Туреччиною в січні 1769 р. фактично розпустив комісію, хоч формально вона ще існувала до 1774 р.

У боротьбі з прогресивними силами країни уряд Росії здобув перемогу й продовжив наступ насамперед на національні особливості окраїнних земель. У 1781 р. запроваджено поділ Лівобережної України на три намісництва — Новгород-Сіверське, Чернігівське й Київське. Намісництва ділилися на повіти. Полково-адміністративний устрій перестав існувати. У 1783 р. замість козацьких полків утворено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії. Залишилися тільки пам'ять та незначні відмінності між різними станами й соціальними групами населення.

Олешківська Січ. Кам'янецька Січ.

Олешківська Січ заснована у 1711 році після зруйнування царським військом у 1709 році Старої Чортомлицької Січі. Фортеця Січ розташувалася в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста Херсона. Спершу територія Олешківської Січі була незначною, з 1712 року, після поразки Росії у війні з Туреччиною, запорозькі володіння поширилися на північ до річок Орель та Самара. Січ являла собою правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки 1,5 метри, з редутами по кутах та брамою з північного боку. У центрі розташовувалися курені- напівземлянки. На захід від коша стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці, зроблена з очерету, біля якої був цвинтар і криниця, де ніколи не замерзала вода.

Життя запорожців на Олешківській Січі було не з легких завдань. Хоч кримський хан і надав їм широкі права в землеволодінні, промислах, торгівлі та внутрішньому устрої, але вони постійно порушувались і обмежувалися. Ханська адміністрація змушувала козаків воювати на її боці, виконувати різні роботи, ремонтувати перекопські укріплення, які вони неодноразово самі брали штурмом і руйнували. Нічого гіршого не можна було вигадати для гордої козацької душі. До того ж татарські мурзи та беї забирали необережних у полон і продавали їх на невільницьких ринках. Запорожцям заборонялося будувати фортещ, мати артилерію, і вони почували себе беззахисними в іноземному оточенні. Але найболючішою була туга за Батьківщиною, рідними й близькими, за так любими козакові волею, мовою, національним укладом життя, звичаями та обрядами.

У визначенні своєї долі запорізьке козацтво поділилося на два табори. Один з них на чолі з кошовими отаманами різних часів Іваном Малашевичем та Іваном Гусаком виступав за те, щоб випрохати в цариці прощення й повер-нутися до обжитих місць. Інший, очолюваний Костем Гордієнком, виступав за продовження війни з Росією до повного визволення України. Між ними точилася то явна, то прихована боротьба за визначення зовнішньополітичного курсу Війська Запорізького. Кіш Запорізький неодноразово звертався до царського уряду з проханням дозволити йому повернутися на Середнє Подніпров 'я. Але на всі ці звернення уряд відповідав відмовою, не бажаючи загострювати відносини з Туреччиною і Кримським ханством. Запорожці поодинці й гуртом почали самовільно повертатися до своїх домівок на Гетьманщині й Запоріжжі. Власті дозволяли переселенцям оселятися поблизу російського кордону, щоб здійснювати над ними прискіпливий контроль.

Відновлення гетьманства подало надію козакам Олешківської Січі повернутися додому. Вони зав'язали листування з гетьманом і, не чекаючи офіційного дозволу, в травні 1728 р. висадились у гирлі Чортомлика. Звідси вони знову звернулися до російського уряду з клопотанням прийняти їх під «високу руку» й подати військову допомогу в можливому військовому конфлікті з Кримським ханством. У відповідь уряд наказав фельдмаршалу Михайлу Голіцину «запорожців багатолюдством і з рушницями» не приймати, а силою відбивати від кордонів з Росією. Запорожці мусили відійти вниз Дніпром на р. Кам'янку й заснувати Кам'янську Січу безпосередній близькості від російсько-турецького кордону. Тут у 1733 р. закінчилося життя непримиренного ворога російського абсолютизму і незламного борця за незалежність України Гордієнка.

Створення Нової Січі у 1734 р. Особливості внутрішнього устрою та господарського життя запорозького козацтва.

Кіш Запорізький не припиняв добиватися дозволу на повернення в козацький край. Позитивному вирішенню запорізької проблеми сприяли події в Польщі. Після смерті польського короля Августа II в 1733 р. російський уряд всіма засобами, у тому числі й військовою силою, зводив на звільнений престол свого ставленика Августа III. За таких умов не задоволені поляки звернулися до кримською хана з проханням відрядити їм на допомогу в боротьбі проти царських військ олешківських козаків. Щоб не допустити можливої участі запорожців у польських подіях на боці антиросійських сил, уряд Росії дав дозвіл на їхнє повернення. Але для цього козаки мали письмово визнати свій «злочин» перед Росією і присягнути назавжди бути її вірними під-даними. У 1734 р. майже ЗО тис. козаків Олешківської Січі та членів їхніх сімей повернулися на Середнє Подніпров'я й заснували на р. Підпільній Нову Січ (1734—1775). Але вона мало чим нагадувала Січ часів Івана Сірка чи Костя Гордієнка. Зникли безоглядність задумів і дій, романтика і лицарство, почали запроваджуватися напіввійськова дисципліна й всілякі обмеження. Над головами козаків дамокловим мечем висіла загроза повторення трагедії 1709 р., і вони мусили коритися новим порядкам.

Навколо Січі розташовувалися землі Запоріжжя. Вони простягалися від р. Синюхи на Правобережжі до р. Кальміуса на Лівобережжі та р. Самари на півночі й майже до гирла Дніпра на півдні. Вся територія спочатку поділялася на п'ять, пізніше на вісім паланок — Бугогардівську, Протовчанську, Орельську, Кодацьку, Інгульську, Прогноїнську, Самарську й Кальміуську. Адміністративним центром і найважливішим оборонним пунктом паланки була укріплена слобода. У ній стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. На Січі господарськими й одночасно військовими одиницями були 38 куренів — Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Величківський, Верхньостеблівський, Джереліївський, Дерев'янківський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Калниболоцький, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Куренівський, Корсунський, Крилівський, Кущівський, Левушківський, Ведмедівський, Мінський, Мишастівський, Нижньостеблівський, Незамайківський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Тимошівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський і Щербинівський. 

Найважливішими та найбагатшими паланками були Кодацька та Самарська. Перша пролягала широкою смугою уздовж правого берега Дніпра від Мишуриного Рогу до самої Січі, сягаючи на заході верхів'їв річок Домоткані, Самоткані та Саксагані. Столицею паланки було місто Новий Кодак, засноване 1645 або 1650 р. (нині — Нові Койдаки, район Дніпропетровська). Самарська паланка лежала в межиріччі Самари та Вовчої, а також на лівому березі Самари. Столицею тієї паланки було м. Самара (нині Новомосковськ, що за 27 км. від Дніпропетровська). Стратегічно важливим було розташування Прогноївської паланки, яка виходила до Чорного моря лівим берегом Дніпра.

Вищим виконавчим органом залишався кіш, колективний орган у складі кошового отамана, писаря, судді, осавула й довбиша. Роль загальнокозацької ради занепала. Натомість підвищилася роль старшини. Збираючись на вузькі ради, вона часто самостійно вирішувала поточні справи Запоріжжя.

Загалом землі Війська Запорізького охоплювали величезну площу сте-пової України. Нині це територія майже усієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. Запорізькі землі сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса в нинішньому Краснодарському краї). У містах — центрах паланок містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто діяли річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобід, що входили до тієї округи. У паланках поряд із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб, особливу печатку.

Прикметна риса Запоріжжя часів Нової Січі — велика кількість населення. Так, напередодні ліквідації Запорізької Січі на її землях мешкало понад 100 тис. дорослих осіб чоловічої статі.

Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник — це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями — будинками власника й господаря-управителя, хатами наймитів. Зимівник, що був своєрідним хутором, являв собою головну форму землеволодіння на Запорожжі.

Козаки-рільники збирали великі врожаї зернових. Це дало змогу відмовитися від закупівлі хліба, а згодом навіть продавати свій хліб за кордон. На чорноземах вирощували практично всі культури, типові для України XVIII ст. Велика увага надавалася розвитку садівництва та городництва. Як і раніше, вельми полюбляли козаки мисливство, рибальство, чумакування.

Розвивались на Запорожжі й ремесла, головними центрами яких були Січ та міста-паланки.

Січ вела широку торгівлю, а також проводила посередницьку діяльність. Сюди прибували великі групи українських, російських, польських, татарських, ногайських, турецьких, молдавських, грецьких, єврейських купців. Регулярно до січової пристані причалювали купецькі кораблі з Туреччини, Криму, Росії та інших країн. Вони привозили з півдня шовк, вино, родзинки, прянощі, оливки тощо. Часом виникали навіть купецькі об'єднання для торгівлі з Січчю.

Обмеження царизмом самоврядування, прав і привілеїв запорозького козацтва.

Після смерті Данила Апостола 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Складалася та установа з шести осіб: трьох українців і трьох росіян, проте вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. У своїй діяльності Правління гетьманського уряду керувалося «Рішительними пунктами» гетьмана Данила Апостола. За царською грамотою, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Щоправда, на коли саме призначалися вибори гетьмана, в документі не вказувалося. Натомість князь Шаховський, за традицією, отримав таємну інструкцію, в якій йому наказувалось у будь-який спосіб переконувати українців, що всі їхні біди — через недбалих гетьманів, а тому не потрібно поспішати з виборами. Для упокорення старшини в інструкції радили всіляко заохочувати росшсько-українські шлюби.

Правління гетьманського уряду володарювало до 1750 р. Відзначалася та влада свавільним нехтуванням прав усіх верств українського народу, брутальним втручанням російських воєначальників в українське життя, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації.

Особливо тяжкий період припав на роки, коли імператрицею в Росії була Анна Іоаннівна. Підозріла й жорстока, вона запровадила Таємну канцелярію — «Слово і діло государеве». Нишпорки Таємної канцелярії під страхом смертної кари зобов'язували населення доносити про «слово і діло», нібито спрямовані проти імператриці. Найбезглуздіший наклеп ставав часом єдиною підставою для політичного звинувачення, яке тягло смерть, тортури, заслання.

У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом, лівобережне козацтво було переділене на заможних — виборних козаків та збіднілих — підпомічників. Збіднілі козаки, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучалися з реєстру. Та найважчим тягарем для України стала розв'язана Росією війна проти Туреччини 1735-1739 рр., позаяк українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки брали безпосередню участь у походах. Російські воєначальники, зокрема згадуваний уже Мініх, не дбали про збереження матеріальних багатств України, не переймались і долею козаків, які гинули тисячами. За тих обставин чиновники Правління гетьманського уряду ніяк не дбали про поліпшення становища українців, виступаючи слухняним знаряддям російського уряду.

Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна, ця бліда копія Лівобережної України. її національні особливості у вигляді козацького війська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторського тиску царських властей. Найперше царський уряд планував реорганізувати козацькі полки в регулярні військові частини. Дізнавшись про це, полковник Ізюмського полку Федір Краснокутський у 1764 р. спробував підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів правлячого двору. Але козацька старшина не відгукнулася на його пропозицію подати цариці колективну пе-тицію. Кожен із старшин боявся втратити нажите багатство, посади й сподівався знайти тепле місцечко в нових структурах. Уряд провів слідство й покарав ініціаторів опозиції нововведенню. Краснокутського було заслано до Казані, над кількома старшинами влаштовано принизливу екзекуцію. Протягом 1763— 1764 рр. власті перетворили Сумський, Ох-тирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і складалися переважно з колишніх козаків.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й національні традиції українців, котрі становили більшість населення Слобожанщини.

Участь Запорозького війська в російсько-турецькій війні 1768 - 1774 рр.

У російсько-турецькій війні 1768 - 1774 рр. найактивнішу участь взяли Запоріжжя, Лівобережна Україна і Слобожанщина. У 1769 р. запорожці й місцеве населення не допустили прориву 100-тисячної турецької армії в глиб України. Влітку козаки завдали декількох поразок турецько-татарським загонам у Північному Причорномор'ї, спільно з гусарами ходили глибокими рейдами до Бендер і гирла Дунаю. Особливою активністю відзначався Чорноморський флот Запоріжжя. Чорноморська флотилія вступила в бій з турецькою ескадрою на Дніпрі й перемогла її. У 1770 р. козацька флотилія полковника Третяка розгромила іншу турецьку ескадру на Чорному морі й взяла на абордаж 11 ворожих суден. Запорожці, козаки інших українських земель прославилися при облозі й штурмі Бендер, визволенні Криму, в боях за Журжу, рейдах на Тульчу, Ісакчу та в інших операціях. Військовою вправністю і мужністю запорожці завоювали в діючій армії таку шану, що стати до їхніх лав мріяло чимало вищого російського офіцерства. Почесними козаками до різних куренів записалися Михайло Кутузов, командуючі російськими військами П. Панін, О. Прозоровський і навіть сам новоросій-ський губернатор Григорій Потьомкін під прізвиськом Григорія Нечеси. Вирішальні воєнні дії розгорнулися в 1774 р. Війська під командуванням Олександра Суворова розгромили противника під Базарджиком, Козлуджею, блокували фортеці Сілістрія та Рушук, перевалили Балкани й загрожували Константинополю. Турецький уряд мусив капітулювати.

За умовами Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Туреччина і Росія визнавали державну незалежність Кримського ханства. Лише в релігійних справах воно й надалі мало підлягати султанові. До Росії відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом, крім невеличкої приморської смуги в районі Очакова. Росія дістала право вільної торгівлі на Чорному морі, а також територіальні придбання в інших місцях північних Причорномор'я і Приазов'я.

Розкрити причини ліквідації Запорозької Січі.

Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд, адже Запорізька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій, монархічній Росії. Тому наміри зруйнувати Запорожжя з'явилися в російських можновладців ще в 60-х рр. XVIII ст. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах і непевність становища в самій імперії: палацові перевороти і зміни імператорів, селянська війна під проводом О.Пугачова тощо. Закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., внаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання Пугачова розв'язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. Долю козацької республіки та її столиці було вирішено у квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі.

15 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, зокрема 500 козацьких майстерень і торговельних будинків.

Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено величезні сили — до 100 000 вояків. Переділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 5 до 19 червня 1775 р., повністю окупувала запорізькі землі. Осереддя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань. З-поміж тих, із ким розправилися найбільш жорстоко, були кошовий отаман Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий, військовий писар Іван Глоба. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у земляній ямі в Соловецькому монастирі, суддя і писар жили на засланні в Тобольську.

Ліквідація Запорозької Січі супроводжувалася знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального укладу, запровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення - ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська в регулярні полки російської армії. Під владою Росії опинилася більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Запорожжя.

Вміти аналізувати особливості суспільно-політичного статусу козацьких військово-політичних об'єднань після ліквідації Запорозької Січі (остання чверть XVIII ст.). З'ясувати причини утворення та характер діяльності Чорноморського козацького війська.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна частина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків повтікало на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбувало російський уряд. У зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин він наказав ново-російському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У 1788 р. із запорізьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому зберігалися давні запорізькі порядки: виборність старшини, поділ на курені, ради, клейноди, печатка. З дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Білого, а військовим писарем Антона Головатого. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ. Її внутрішній устрій копіював устрій Запорізької Січі.

Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо) існувало в 1787-1860 рр. і було одним із найбільших козацьких формувань, створених на території Південної України після зруйнування Запорозької Січі. Спроби змусити козаків служити в регулярних пікінерських полках не удалися, тому в умовах підготовки Росії до нової війни з Туреччиною російський уряд, який гостро потребував військової сили, був змушений сформувати з колишніх запорожців традиційне козацьке військо за назвою «Військо вірних козаків». За наказом імператриці Катерини II полковники 3. Чепіга і С. Білий восени 1787 р. почали формування двох полків по 500 козаків. Наприкінці жовтня 1787 р. у розпорядженні С. Білого було вже 800 колишніх запорожців. Однак, невизначеність статусу козаків і погане постачання призвели до різкого скорочення їхньої чисельності.

Тільки після початку російсько-турецької війни 1787-1791 рр. процес створення нового війська прискорився. Узимку 1788 р.,був виданий царський указ про створення «Війська вірних козаків». Своїм особистим листом у січні 1788 р. князь Г. Потьомкін гарантував козакам нового війська надання земель на Керченському півострові або Тамані. Військо перебувало на царській службі і підпорядковувалося наказам імператорського двору і російського командування. Внутрішня автономія і традиційне козацьке самоврядування зберігалися, однак, усе керівництво війська затверджувалося царськими указами. Очолив військо кошовий отаман С. Білий. «Війську вірних козаків» передали клейноди та іншу козацьку атрибутику, вилучену під час розгрому Запорозької Січі в 1775 р. У війську були відновлені традиційні старшинські посади, розподіл на курені і похідні команди.

Під командуванням С. Білого і 3. Чепіги військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. У 1788 р. військо перейменували на «Військо вірних козаків Чорноморських» (Чорноморське козацьке військо) і йому була виділена територія між Південним Бугом і Дністром. Козаки заснували кілька селищ, зокрема, Слободзею (тепер у Молдові).

Чисельність війська швидко зростала. Якщо на початку 1788 р. у його складі було 944 козака, то восени 1791 р. загальна чисельність складала понад 12,5 тис. чол. Військо поділялося на дві частини — кінні загони і флотилія баркасів. Під час російсько-турецької війни 1787-І791 рр. козаки Чорномор-ського козацького війська брали участь у боях біля Терновця, Бендер, Мачина, штурмах Очакова, Березані, Хаджибея, Кілії, Ісакчі, Тульчі, Ізмаїла.

Основу господарської діяльності чорноморських козаків складали скотарство, рибальство, соляний промисел, бджільництво, землеробство, виноградарство, городництво і вирощування баштанних культур.

У 1792 р. російський уряд для закріплення свого панування на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань. Козаків розмістили уздовж т.зв. Чорноморської прикордонної лінії., що проходила від р. Лаби по правому березі р. Кубані до Азовського моря. У1792-1793 рр. на Кубань було переселено близько 25 тис. козаків, їм була виділена територія площею близько ЗО тис. кв. км. Колишні запорожці складали 40 куренів, які із середини XIX ст. стали називатися станицями. Центром військових земель стало засноване у 1793 р. м. Катеринодар (нині Краснодар).

На Кубані Чорноморське козацьке військо поповнювалося за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівщини і Полтавщини, колишніх слобідських козаків, а також козаків реформованих українських козацьких військ: Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та ін. Основні переселенські кампанії пройшли в 1808— 1811 рр., 1820-21 рр., 1832 р., 1848-49 рр., під час них з України на Кубань переселилося більше 77 тис. чол. На час своєї ліквідації в 1860 р. Чорноморське козацьке військо на Кубані нараховувало до 200 тис. чол.

На Кубані за козаками була збережена виборність старшини, запорозькі назви куренів тощо. Однак, після смерті останнього кошового А. Головатого в 1979 р. вибори нового отамана не поводилися, а в першій чверті XIX ст. на козацьке військо була поширена система офіцерських звань.

Чорноморське козацьке військо брало участь у наполеонівських війнах 1812-1814 рр., у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр., у придушенні польського повстання 1830-1831 рр., у всіх військових операціях на Кавказі й у Кримській війні 1853-1856 рр. У 1860 р. Чорноморське козацьке військо ввійшло до складу Кубанського козацького війська.

Охарактеризувати роль Задунайської Січі у суспільно-політичному житті України.

Задунайська Січ існувала в 1775-1828 рр. в гирлі Дунаю на території, що належала в той час Османській імперії. Після зруйнування російським урядом Запорозької Січі в 1775 р. значна частина запорожців, рятуючись від переслідувань і закріпачення, переселилася в низов'я Дунаю, у Добруджу. Турецький уряд надав запорожцям землі між Південним Бугом і Дунаєм.

У 1776 р. в гирлі Дунаю була заснована перша Задунайська Січ, відома під назвою Усть-Дунайської. За деякими даними, вона розташовувалась на місці сучасного м. Вилкове Одеської обл., за іншими - в околицях с. Караорман. У 1785 р. через конфлікт із некрасівцями (російськими козаками-старовірами, які переселились у ту ж місцевість) частина задунайських козаків (7 тис. чол.) переселилася в місцевість Сеймень у Силістрії. Близько 8 тис. задунайців на запрошення австрійського імператора Йосифа II оселилися в Банаті (на території нинішньої Сербії), де вони несли прикордонну службу на австрійсько-турецькому кордоні. Тут у гирлі р. Тиси була заснована Банатська Січ. Однак, бюрократизм і суворий контроль австрійських посадових осіб змусив козаків у 1805 р. повернутися на турецьку територію в Сеймені. Навесні 1813 р. козаки перенесли розташування Січі в місцевість Катерлез (Катерлезька Січ), а в 1815 р. у Верхньому Дунайці була заснована найбільш відома Задунайська Січ.

Внутрішній уклад Задунайської Січі був такий же, як і на Запорожжі. Найвищим органом Січі була військова рада, що обирала кошову старшину - кошового отамана, суддю, писаря, осавулів (крім цього, тут з'явилася старшинська посада товмача-драгомана, тобто перекладача). У раді могли брати участь усі козаки. На Січі існувала січова школа і бібліотека, де зберігалася література духовного та історичного змісту. Козаки вели активну господарську діяльність, займалися рибальством, полюванням, скотарством і землеробством. Задунайська Січ поповнювалася селянами-втіка-чами і козаками з України.

Задунайські козаки змушені були брати участь у воєнних операціях турецької армії, які проводилися для придушення визвольної боротьби християнських народів — сербів (1815-1816 рр.), греків (1821 р.), румунів (1821-1822 рр.), що суперечило їхнім переконанням. У травні 1828 р. під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий отаман Йосип Гладкий на чолі 2-тисячної групи козаків і селян перейшов на територію Росії, де вони прийняли царське підданство. У відповідь турецькі війська зруйнували Заду-найську Січ, перебивши її гарнізон, а близько 2 тис. козаків на чолі з наказним гетьманом І. Баланом, які воювали в складі султанської армії, були кинуті у турецьку в'язницю.

Вміти дати оцінку місцю і значенню запорозького козацтва в історії українського народу.

Козацтво відіграло велику роль в історії України, справило вплив на формування специфічних рис культури, самосвідомості та національного характеру. Вже самим фактом свого існування воно надихало українців на боротьбу проти феодального гноблення, за національну незалежність.

Український народ змушений був відстоювати свої права на вільне існування, адже земля наша була багатим і щедрим краєм, на який зазіхали вороги. Нам відомо, що саме козаки присвятили своє життя боротьбі за волю України. Вони захищали кордони нашої держави від нападів турків, татар, поляків. Зокрема, польські завойовники хотіли покатоличити наш народ, і лише козакам під проводом Б. Хмельницького можна завдячувати, що цього не сталося. Запорожці самовіддано боронили свій народ і рідну землю, прагнули свободи і власної держави. Сьогодні ми, нащадки славних козаків, розуміємо, який великий внесок зробили козаки у справу розвитку освіти і культури. Адже саме запорожці були покровителями і оборонцями братств, осередки яких виникли по всій Україні. Найбільше допомагав їм П. Сагайдачний. Він сам з усім козацьким військом записався в члени Київського братства і допомагав по різних містах утримувати школи. Запорожці хотіли, щоб український народ мав багато вчених і освічених людей, щоб оборонятися перед ворожими нападками на віру і народ.

Козаки зіграли свою роль і у формуванні національної ментальності. Ми до сих пір захоплюємося героїзмом запорожців, які, не думаючи про себе, йшли на смерть за волю України. Вони були благородними людьми, гордими і нескореними. Однією з найголовніших рис козацької ментальності, на мою думку, була висока громадянська свідомість. І саме цю рису необхідно відродити сьогодні. Крім того, це були люди добросердечні, безкорисливі, чесні, щедрі, вірні у дружбі. Вони над усе цінували власну свободу, поважали старших, були простими, поміркованими і винахідливими.

Взірцем для наслідування могли б стати ті чесноти козаків, що співзвучні християнській моралі. Насамперед, це глибока повага до старших і заслужених воїнів, без яких не обходилася жодна козацька рада. Їхнє слово було найвагомішим і часто ставало вирішальним. Також імпонує особиста чесність запорожців навіть щодо своїх ворогів і вірність у дружбі.

Вміти аналізувати причини анексії Росією Криму. Подати перебіг подій та визначити наслідки.

Відрив Кримського ханства від Туреччини не влаштовував значну частину впливової кримської знаті, тисячами ниток зв'язаної з мусульманським світом. У 1775 р. вона звела на ханський престол Девлет-Гірея, котрий в своїй політиці дотримувався протурецької орієнтації. Він відмовився визнати за Росією Кабарду, Керч, Єникале, інші місцевості й повів боротьбу за їх повернення до складу Кримського ханства. Проти політичного курсу Девлет-Прея виступила та кримсько-татарська знать, яку російський уряд перетягнув на свій бік різними обіцянками й подачками. Загострилася внутрішня боротьба між різними політичними силами Криму, з чого поспішила скористатися Російська держава. І в своїх діях вона не церемонилась, оскільки реальних союзників у жертви не залишилося. Туреччина відмовилась від неї, а Запорізька Січ лежала розтерзана біля ніг Катерини II. З її ліквідацією зник останній форпост Кримського ханства на півночі, і воно було приречене на знищення.

Спираючись на своїх прихильників, російський уряд у 1776 р. вирядив на Кримський півострів війська, які в листопаді оволоділи Перекопом, а в лютому 1777 р. увійшли до Криму й фактично усунули Девлет-Гірея від влади. Під загрозою російських багнетів диван обрав ханом прибічника Росії Шагін-Прея. Однак виступи проти нового режиму не припинялись, і в боротьбі з ними хан спирався на російські військові контингенти. Почалась етнічна чистка Криму. В 1778 р. російський уряд переселив на пустинне Північне Приазов'я 32 тис. кримських греків, вірмен та представників інших народів, які виступали проти ставленика Росії.

Після виведення в 1782 р. російських військ з Криму патріотично настроєна татарська знать організувала змову й скинула з престолу Шагін-Прея. Щоб вибити грунт з-під ніг опозиції, Катерина II в 1783 р. видала указ про приєднання Криму до Російської імперії, хоч раніше й зобов'язувалася не змінювати його статусу. Указ суперечив умовам Кючук-Кайнарджійського миру і був, по суті, протизаконним актом. Спочатку Росія при підтримці частини кримсько-татарської знаті завоювала Кримському ханству незалежність, а потім відібрала її і звела Крим до стану звичайної окраїни імперії. Повторилась історія з різними українськими регіонами.

Найпомітнішим наслідком утвердження Росії в Північному Причорномор'ї та Криму стало різке зменшення кількості місцевого населення. Протягом 70 — початку 80-х років XVIII ст. чисельність мешканців у межах колишнього ханства скоротилася приблизно вдвоє. Не сприйнявши змін, частина татар переселилась до Туреччини, 120-тисячна Ногайська орда майже в повному складі відійшла спочатку за р. Кубань, потім далі в Кавказькі гори, кілька тисяч ногаїв царизм виселив у приуральські степи. Північне Причорномор'я майже зовсім обезлюдніло. В самому Криму на час приєднання до Росії залишилося 140 тис. татар, греків, вірмен, циган, євреїв, караїмів і кримчаків. Крім них, у Криму проживали українці та представники інших народів. Останнього кримсько-татарського хана Шагін-Прея змусили зректися престолу. Татарська адміністрація замінялась російською.

Охарактеризувати хід інкорпорації Росією Північного Причорномор'я та Приазов'я.

Захоплення Криму викликалообурення європейської громадськості. Запевнення російського уряду, що це було зроблено з метою цивілізувати «дике» місцеве населення, нікого не влаштовували. Навіть подорож Катерини II з коронованими особами Європи до Криму й розставлені на їхньому шляху бутафорські «потьомкінські села» не зняли напруги в чорноморському регіоні. В еміграції кримсько-татарська знать підштовхувала турецький уряд до відвоювання Криму. 13 серпня 1787 р. Туреччина оголосила війну Росії й розпочала воєнні дії. У них активну участь взяло Чорноморське козацьке військо загальною чисельністю приблизно 12,5 тис. чол. Особливо вдало діяли запорожці й регулярні козацькі полки в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова у 1788 р. Восени того ж року козацький флот здобув сильну фортецю на о. Березань, чим сприяв діям сухопутної армії. У вересні 1789 р. шість козацьких полків Чепіги й Головатого та корпус Де Рібаса штурмом оволоділи Хаджибеєм. Через кілька років козаки осіли окремою слобідкою на Пересипі й започаткували планомірну забудову Одеси. Активно діяли козаки на суші й морі під Ізмаїлом. У штурмі Ізмаїла в грудні 1791 р. брало участь 6,3 тис. козаків Єлисаветградського, Катеринославського єгерських, Стародубського, Ніжинського, Київського карабінерних, Павлоградського й Сумського легкокінних та інших полків.

У результаті Ясського мирного договору 1791 р. до Росії відійшли давні українські землі між Південним Бугом і Дністром включно з Очаковом. Україна й Росія дістали вихід до Чорного моря. Давня південна проблема була вирішена. Хоч для національної державності цей успіх нічого не давав, але він відкрив нові можливості для соціально-економічного розвитку українських земель.

Після переможного завершення війни козаки почали селитися на відвойованих землях. Одночасно на них стали претендувати й російські вельможі та молдавські поміщики. Обстановка в краї загострювалась. Частина козаків потягнулася за Дунай до своїх побратимів. Через це російський уряд вирішив забрати в козаків відвойовані і вже частково освоєні простори й перекинути їх на захист російсько-турецького кордону вздовж р. Кубань. Влітку 1792 р. перша партія українських козаків висадилася на Кубані й започаткувала Кубанське козацьке військо. До кінця року кількість переселенців збільшилася до 25 тис, зростала вона й надалі. Кубанське козацьке військо створювалося на організаційних засадах Запорізької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.

Викласти основні події вступу російсько-українських військ на Київщину, Брацлавщину, Поділля і Східну Волинь у 1792 р. Хід воєнних дій.

Серйозне занепокоєння цариці Катерини II викликало прийняття польським сеймом у травні 1791 р. Конституції Польщі, яка багато в чому перегукувалася з ідеями Французької буржуазної революції 1789 р. Змиритися зі зміною державного устрою Польщі російський уряд не збирався. Тим більше, що противники нової Конституції з числа магнатів і шляхти зверталися до нього по допомогу. З липня 1791 р. Росія почала підготовку до силового втручання у справи Польщі, координуючи її ари цьому з Пруссією, за-цікавленою у черговому відторгненні нових польських земель.

На початку травня 1792 р. російська армія двома колонами почала наступ на Правобережну Україну. Основне 64-тисячне військо наступало через Могилів і Сороки, а допоміжне — через Ольвіополь і Васильків. Для підтримки своїх дій царський уряд ініціював проголошення в Торговиці (сучасна Кіровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противників прогресивного реформування державного устрою Речі Посполитої. Рухаючись за царськими військами, «торговичани» ліквідовували запроваджені Чотирирічним сеймом установи й встановлювали свої тимчасові органи влади. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Місцеве населення вбачало в російських військах визволителів від панського ярма і радо вітало їх. До кінця травня Правобережна Україна й частина Волині були зайняті російськими військами.

Після приєднання до Торговицької конфедерації короля Станіслава Августа Понятовського в умовах терору відбулися нові вибори до сейму. Він скасував демократичні реформи свого попередника й відновив владу магнатської олігархії. При підтримці «торговичан» Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі. До Російської держави відходила Правобережна Україна, про що обивателів повідомив царський маніфест від 27 березня 1793 р.

Проти розчленування Польщі й за відновлення прогресивних реформ виступила частина патріотично настроєних польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшком. 24 березня 1794 р. він проголосив початок повстання. Повстанці здобули перемогу над російськими частинами під Раславипями, але протистояти всій російській армії не змогли. Регулярні війська завдали поразки повстанцям під Ма-цейовичами і зайняли Вільно та Варшаву. Колись могутня й величезна Річ Посполита перестала існувати. Росія і Австрія підписали нову угоду про третій поділ Польщі. В 1795 р. до неї приєдналась і Пруссія. До Росії відійшли Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва й Курляндія. Так на кінець XVIII ст. українські землі були поділені між Австрією і Росією. Почався новий етап у житті українського народу.

Вміти аналізувати перебіг включення Правобережної України і Західної Волині до складу Російської імперії та перші адміністративно-політичні зміни на їх території.

Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався українськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. австрійські війська захопили територію Північної Буковини, крім Хотинської райї. До складу Австрійської монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. Пруссією, Австрією та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися під владою Австрії.

Нейтралізувавши таким чином сильного противника, російський уряд активізував експансію на Правобережну Україну. Цьому до певної міри сприяла й політика польського уряду на правобережних українських землях. Нещадним визиском кріпаків польська шляхта поставила місцеву людність на межу фізичного виживання. Проголосивши католицьку церкву панівною на всій території Речі Посполитої, польський сейм у 1768 р. поставив у нерівне становище православну конфесію. Почалися переслідування православного духовенства, обмеження прав православних панів, відмінявся змішаний суд. Посилилося покатоличення українських дітей у школах. Навчання велося виключно польською та латинською мовами, учням прищеплювалася зневага до української мови, культури, побуту й звичаїв.

Вихід з такого становища частина громадськості вбачала в приєднанні Правобережної України до православної Росії. З таким проханням вона неодноразово зверталася до російського уряду. Спираючись на рішення «Вічного миру» 1686 р. про визнання Росії гарантом православного віросповідання Речі Посполитій, російський уряд у 1768 р. добився відкриття на Правобережжі та в Білорусії православної єпархії. Однак в умовах війни з Туреччиною Росія не могла більш активно втручатись у внутрішні справи Речі Посполитої.

На відвойованих українських землях російський уряд почав запроваджувати нові порядки. У 1793 р. Правобережна Україна була поділена на Ізяславську і Брацлавську губернії та Кам'янецьку область. Згодом відбулися нові адміністративно-територіальні зміни, й нарешті в 1797 р. всю територію Правобережної України остаточно поділено на Київську, Подільську й Волинську губернії. Нові адміністративні й судові установи вводилися повільно й почали діяти тільки наприкінці 1796 р. Щоб не нагнітати обстановку, царський уряд залишив у силі старі польські закони, а також юридичні норми Третього Литовського статуту. Через кілька років посади судових урядовців зайняли російські чиновники. Судочинство велося двома мовами — польською та російською.

Землі католицької церкви та опозиційної шляхти були конфісковані й частково роздані як нагорода за заслуги царським генералам і вищим чиновникам. Значні володіння разом з кріпаками одержали генерали М. Кречетников, М. Кутузов, І. Ферзену, а також О. Безбородько, М. Новосильцев, М. Рєпнін та інші вельможі. Прибічники Росії Браницькі, Жевуські, Потоцькі та інші також примножили свої маєтності, дістали царські чини й звання. Щоб протиставити місцеве селянство, абсолютну більшість якого становили українці, польським панам, царський уряд указом імператриці від 18 квітня 1793 р. на три роки звільнив його від сплати державних податків, постоїв військ і обов'язку безплатного перевезення військових вантажів. На правобережні міста поширювалася дія Жалуваної грамоти містам 1785 р. і окремо дозволялося всі прибутки від торгівлі пускати на потреби міського господарства. Створювалися нові митниці поблизу Могилева, Жванця, Волочиська та інших прикордонних міст, налагоджувався регулярний поштовий зв'язок, школи передавались у відання місцевої адміністрації, а у навчання впроваджувалася російська мова.

Територія і населення України у XVIII ст.

Одночасно з соціальним змінювався й національний склад народу України. Українці становили абсолютну більшість. Проте частина населення, насамперед місцевої знаті, русифікувалась, полонізувалась, мадяризувалась і татарщилась. За таких умов стабільними носіями національної свідомості залишалися середні верстви українського народу. Найхарактернішою де-мографічною рисою України стало збільшення кількості росіян за рахунок утікачів-кріпаків і офіційно переведених з Росії селян і майстрових людей. Особливо збільшився притік росіян на відвойовані у татар і турок південні українські землі.

Крім них, на запорізьких і причорноморських землях уряд селив втікачів від турецького ira, німецьких, а також шведських колоністів. Але навіть при цьому українці в південному регіоні кількісно переважали всі національні групи населення, разом узяті. У 1763— 1764 pp. у Новоросії українців налічувалося 50672 (74,81 %), росіян — 8164 (12,05 %), волохів - 6227 (9,19 %), сербів - 1410 (2,08 %). Решта етнічних груп не досягала одного відсотка кожна від загальної кількості населення. У 1782 р. на Півдні України проживало 144754 українці (71,5 %), 18426 росіян (9,1 %), 18196 молдаван (8,99%), 8746 греків (4,32 %), 7087 вірмен (3,5 %). Решта населення — поляки, серби, болгари, цигани, татари, калмики, грузини, німці, угорці, євреї — становили не більше одного відсотка кожна група.

Тривалий час на Північному Причорномор'ї кочувала значна кількість татар. Білогородська орда налічувала 20— 30, Єдисанська — 40, Єдичкульська — близько 20 тис. кибиток. Чимало населення було і в найбільшій Джамбуй-луцькій орді. Після визнання в 70-х роках російського протекторату орди були ліквідовані як державні формування, а населення зігнане з одвічних земель і вислане на Кубань. На нових місцях татари не прижилися й більшість із них пізніше переселилася до Туреччини.

Серйозні зміни відбувалися серед населення Криму. На 1783 р. на півострові проживало близько 140 тис. населення чоловічої статі, з них — 54 936 татар (78,7 %), 12000 греків і вірмен (17,2 %), 1500 циган (2,1%), 1407 євреїв, караїмів і кримчаків (2,0 %). За рахунок материкових татар кількість татарського населення на 1795 р. зросла до 126 тис, а на 1804 р. зменшилася до 70 тис. чол. Почалося переселення до Криму росіян і українців. У 1796 р. на півострів їх прибуло приблизно 1,5 тис. чол.

Розвиток елементів капіталізму в сільському господарстві та аграрних відносинах.

Зрушення в сільському господарстві. У XVIII ст. економічне становище України суттєво змінилося. На Лівобережжі, Слобожанщині, частково Запоріжжі та в Північному Причорномор'ї відчутнішим ставав вплив економічних і адміністративно-політичних реформ російського уряду. Вони цілеспрямовано переводили українські землі на загальноросійський шлях розвитку.

Рангова (тимчасова) форма земельної власності козацької старшини дедалі помітніше еволюціонувала на довічну. Цей процес значно прискорився після першого скасування гетьманства. Спираючись на підтримку російського уряду, гетьмани Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апостол, полковники Павло Галаган, Федір Шидловський та інші за рахунок царських пожалувань, купівлі та привласнення земель і угідь зосередили в своїх руках величезні маєтності, що налічували тисячі десятин орних, лісових, водних та інших угідь і десятки сіл. Меншими маєтностями володіла полкова й сотенна старшина. Наприкінці XVIII ст. половина земельного фонду Слобожанщини належала 250 родинам місцевих поміщиків. Тривалий час невпинно розросталася земельна власність православних монастирів. У другій половині XVIII ст. вона почала серйозно конкурувати зі старшинською і одразу підпала під тиск світських властей. Не бажаючи втрачати економічні важелі влади, царський уряд у 1786— 1788 рр. секуляризував монастирські та церковні володіння.

Послідовно збільшувалася земельна власність російських поміщиків. Незважаючи на несміливу протидію козацької старшини, царські вельможі забирали собі кращі землі. Особливо активізувався процес привласнення українських земель російськими панами під час відвоювання Північного Причорномор'я. Якщо раніше землеволодіння формувалося шляхом «займанщини», то приблизно з 50-х років перерозподіл земель уряд зосередив у своїх руках. У 1764 р. він затвердив «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їхнього заселення». Відповідно до нього землі надавалися всім бажаючим, крім кріпосних селян. Вся територія губернії розбивалася на наділи 26 десятин без лісу й 30 десятин з лісом, які не могли ділитися. Дворянам дозволялося одержувати не більше 48 ділянок. Крупні землевласники звільнялися від сплати поземельного податку строком від 6 до 16 років. Надалі його розмір встановлювався удвоє меншим, ніж для державних селян. Цей закон з невеликими змінами існував до кінця XVIII ст. У результаті такої політики уряду швидко зростало поміщицьке землеволодіння. Лише в Катеринославському намісництві поміщикам у 1787 р. належало 41,5 % усіх земельних площ. Невпинно зростала земельна власність російських поміщиків і в Криму. Найбільшими землевласниками в Україні стали Олександр Меншиков, Петро Рум'янцев-Задунайський, Григорій Потьомкін (42,2 тис. дес.) та інші російські вельможі. Вони поступово відтісняли на задній план національних землевласників і тим самим підривали економічну основу благополуччя і сили української знаті. Щоб стати з ними врівень, козацька старшина й шляхта мусили русифікуватися й переходити на службу до російських структур.

Дещо інше спостерігалося в інших регіонах, хоч і в них національні власники були усунуті від земельних багатств. З відновленням стабільної влади зміцнювалася земельна власність польської шляхти на Правобережній Україні. Прискореними темпами розширювалися маєтності корони. У 1765 р. їй належало 332 міста й села. Існували латифундії магнатів. Найбільшими землевласниками на правобережних і західноукраїнських землях залишалися Потоцькі, Замой-ські, Яблоновські, Понятовські, Дзедушинські та ін.

Одночасно відбувалися значні зміни в дрібній земельній власності та землеволодінні. На Лівобережжі й Слобожанщині вони зменшувалися внаслідок привласнень козацькою старшиною, шляхтою, монастирями, російськими поміщиками, а також сімейних поділів. На початку XVIII ст. місцеві й центральні власті ще визнавали право селян і козаків на здобуті шляхом «займанщини» землі.

Приватна земельна власність відкривала широкі можливості для купівлі-продажу земельних ділянок, відчужування їх від одних і зосередження в інших господарів. Це дозволяло дрібним власникам збільшувати ріллю, розширювати господарство, вільно розпоряджатися результатами своєї праці й поліпшувати своє становище. Але вже в другій половиш XVIII ст. «займанщина» не визнавалася юридичною підставою для володіння земельними багатствами. Вони вважалися незаконно набутими і могли бути відібрані адміністрацією. Тому швидко зростала кількість безземельних і малоземельних селян. У 1751 р. «малосильні» та «злиденні» селяни становили на Лівобережжі 99% всього селянства. Фактично за 100 років майже все лівобережне селянство втратило земельні багатства, здобуті в революції 1648 р., і перетворилося на пауперизовану масу. Занепадає земельна власність общин і сябринних союзів. Певну полегкість українським селянам і козакам принесло від воювання Північного Причорномор'я. Частина обезземелених виробників переселилась на звільнені землі й таким чином поліпшила своє економічне становище. У Галичині в першій половині XVIII ст. кількість безземельних досягла 41% усіх селян.

Основним заняттям населення українських земель у складі Російської' імперії залишалося сільське господарство. Ним активно займались усі прошарки сільського населення. Багато десятин ріллі мали козацька старшина, шляхта, монастирі, а також російські поміщики. Тільки в Бакланській та Шептаківській волостях гетьмана Кирила Розумовського в 1750 р. зберігалося 41247 тис. четвертей зерна, ще 32 тис. було роздано в борг місцевим селянам. З часів Нової Січі починається активне господарське освоювання запорізьких земель. Запоріжжя перетворюється на економічний оазис України. Понад берегами степових річок, у балках та в інших благодатних місцях стояли багатогалузеві зимівники-хутори, своєрідні фермерські господарства. На р. Конка вони розташовувалися за 2— 5 верст одне від одного, а їхня го-сподарська площа становила в Протовчанській паланці 17,2, у Бугогардівській — 56,2 кв. км. Заможні зимівники мали дві-три хати, комори, возівні, хліви, пташні, стайні, льохи, кузні, вітряки, що давало змогу не тільки вирощувати, а й переробляти сільськогосподарську продукцію та вивозити Й на продаж. У другій половині XVIII ст. на Запоріжжі налічувалося не менше 4 тис. зимівників. Якщо вважати, що в кожному з них проживало по одній сім'ї в середньому з шести чоловік кожна, тоді загальна кількість хуторян ста-новитиме 24 тис. чол. Але існувало ще багато дрібних хутірців, де також мешкало чимало жителів.

На Запоріжжі панувала приватна земельна власність, затверджувана Кошем Запорізьким. Вона давала підставу землевласникові відчувати себе справжнім господарем на землі, вести планомірну господарську діяльність з використанням кращих агротехнічних досягнень і самостійно розпоряджатися виробленою продукцією. Хто не міг обходитися власною робочою силою, вдавався до послуг наймитів. Саме приватна земельна власність і договірні, буржуазні відносини між власником і наймитом лежали в основі економічного благополуччя Запоріжжя. Хуторяни найбільше вирощували жита, пшениці, ячменю, вівса, проса. Важливе місце займало рибальство. Запорожці влаштовували на річках гарди — греблі з великого каміння або перегороджували течію тином, через які вільно проходила вода, а риба затримувалася. У цих місцях і відбувався її масовий вилов. У Дніпрі, Бузі, Інгулі та інших річках, крім іншої риби, ловили чимало стерляді, севрюги, білуги, осетрів. Запорожці ходили по рибу вниз по Дніпру, до Очакова, а також на Азовське море.

Активізувалася господарська спеціалізація різних регіонів. Лівобережжя та Слобожанщина стали зоною активного культивування жита, Північне Причорномор'я — пшениці. Досить поширеною була пшениця арнаутка, невибаглива до грунтів і кліматичних умов. Полісся славилося льоном і коноплями, їх вирощування мало промисловий характер.

Промисловість і мануфактурне виробництво.

Промислове виробництво, як і раніше, розвивалось і в містах, і в селах. Але його головними осередками дедалі більше стають міста. Вони розростаються, наповнюються різноманітними майстернями й робочим людом. Кількість жителів Києва на 1786 р. зросла до 35 тис, Охтирки — 13, Ніжина — 11, Харкова — 11, Сум — 10, Полтави — 7 тис. чол. З другої половини XVIII ст. бурхливо розвиваються південні українські міста. Вони з'являються, як гриби після дощу. Катеринослав, Новомосковськ, Павлоград, Токмак, Таганрог, Тавань, Єлисаветград, Новомиргород, Херсон, Миколаїв, Одеса, Нові Дубосари та інші перетворили сільські запорізькі й причорноморські землі на регіони з досить розвинутою промисловою структурою. Розташовані у вигідному географічному середовищі, на багатих чорноземах, вони швидко надавали запорізьким і причорноморським землям промислового вигляду. На важливі промислово-торгові центри перетворювалися Житомир, Луцьк, Старокостянтинів, Кременець тощо. Пожвавилося промислово-торговельне життя закарпатських міст Ужгорода, Мукачева та Хуста. Але порівняно з центральними містами вони були невеликими й не відігравали помітної ролі в економічному житті краю.

Юридичний статус окремих українських міст змінився. «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії» 1785 р. зрівнювала у правах українські міста з російськими. За ними закріплювалися герби, колишні землі, угіддя, право на організацію міського життя та самоправні функції магістратів. Створювалися міські думи. Вони складалися з голови і шести гласних — по одному від кожної групи міщан.

Промисловість була представлена ремеслами й промислами. Найхарактернішою її ознакою стало швидке переростання нижчих організаційних форм виробництва у вищі. Традиційне ремесло хоч і продовжувало розвиватись, але на його базі піднімалося дрібнотоварне виробництво. Воно руйнувало цехову замкнутість ремесла, наближало його до потреб ринку й сприяло підвищенню якості вироблюваної продукції та її кількісному зростанню.

Дрібнотоварні майстерні й децентралізовані мануфактури, у свою чергу, перетворювалися на централізовані. На базі дрібного виробництва казна у 1719 р. заснувала у с. Глушкові суконну мануфактуру. В 1720 р. почала пра-цювати парусно-полотняна мануфактура у Великому Топалі Стародубського полку. Таке ж підприємство з'явилося 1726 р. у Почепі. Мануфактури продовжували створюватись і в другій половині XVIII ст. У 1782 р. на Лівобережжі та Слобожанщині діяло приблизно 240 мануфактурних підпри-ємств, які належали казні й приватним особам. Серед найбільших були київський «Арсенал» (1764), суконна й панчішна мануфактура в Катеринославі (1788), завод з ремонту зброї в Кременчуці (1789), фаянсова фабрика під Києвом (кінець XVIII ст.) та ін.

У такому ж напрямі розвивалася промисловість і Правобережно! України, щоправда, за темпами розвитку, концентрацією підприємств і вільнонайманої робочої сили вона відставала від Лівобережжя. У маєтках корони, магнатів і шляхти створювались панчішні, полотняні та інші мануфактури. Лише на Волині в 1795 р. працювали 18 поташних підприємств мануфактурного типу. На них було зайнято понад 700 робітників з числа панських кріпаків і вільно-найманих людей. У Тульчині та Корці діяли полотняні мануфактури С. Потоцького і Ю. Чарторийського. Остання з них у 1798 р. випустила понад 10 тис. аршин високоякісного сукна.

У промисловості започатковувалися важливі технічні нововведення. Почалася заміна традиційних гідравлічних двигунів машинами. Але були вони досить рідкісними й діяли тільки в окремих галузях промисловості. На Лівобережній Україні з 1751 р. почала працювати чи не єдина в лісо-обробній промисловості «машинна пильниця». Із запровадженням машинної техніки встановлювався безперервний виробничий процес, який не залежав ні від пори року, ні від традиційних видів енергії. Виникла потреба в майстрах з відповідною професійною підготовкою, здатних працювати не сезонно, а постійно.

За характером робочої сили не всі мануфактури належали до підприємств буржуазного типу. До введення кріпацтва в 1783 р. приватні мануфактури на українських землях, що входили до складу Російської імперії, діяли переважно на базі вільнонайманої робочої сили. Праця залежних майстрів і допоміжного персоналу оплачувалась, тобто відносини між власником і робітником мали договірний характер, що стимулювало розвиток виробництва. Казна й російські поміщики переводили на мануфактури своїх кріпаків і приписних селян, що стримувало продуктивність праці й нарощування виробництва товарів. На правобережних і західноукраїнських землях залежна праця домінувала на мануфактурних підприємствах. Тільки окремі власники робили ставку на вільнонайману робочу силу як першорядну умову власного збагачення.

Зі збільшенням кількості мануфактур і різних майстерень зростала чисельність робітників. Лише на винокурних заводах Лівобережної та Слобідської України у 80-х роках працювало приблизно 10 тис. чол. У Катеринославському намісництві кількість робітних людей протягом 1774— 1789 рр. збільшилася в 15 разів. Повільніше формувалися кадри промислових робітників на правобережних і західноукраїнських землях. В Ужгороді за 1764— 1785 рр. їхня чисельність зросла у 4,5 раза. Україна набувала дедалі чіткішого індустріального вигляду.

Розвиток міст і торгівлі.

З розвитком товарного виробництва активізувались економічні зв'язки між населеними пунктами, регіонами і країнами. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів їх проведення. Сфера економічного впливу міст і містечок поширювалася, втягуючи в товарно-грошові відносини й віддалені села та хутори. Основними товарами на них була продукція переважно місцевих ремісників і селян. Значно ширший асортимент товарів надходив на ярмарки, їх кількість і тривалість також збільшилися. Якщо в 50-х роках на Лівобережжі діяло 350, то в 1802 р.— 394 ярмарки. Великі ярмарки збиралися на Слобожанщині й Правобережній Україні. На Закарпатті в другій половині XVIII ст. щорічно діяло 70 ярмарків у Мукачевому, Хусті, Ужгороді та інших містах. Ярмарки проводились так, що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з одного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бувати вдома. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі мита й митні кордони. На Правобережжі до цих перешкод додавалися привілеї магнатів і шляхти в торгівлі й право забороняти селянам торгувати. Однак під впливом товарних відносин російський уряд мусив відміняти митні кордони на підвідомчій йому території, що відкривало нові можливості для розвитку внутрішньої торгівлі.

Надзвичайно важлива роль належала торгівлі в економічному зближенні українських земель. Незважаючи на міждержавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям, Північним Причорномор'ям, Правобережною Україною і Західною Україною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука прибували купці з поблизьких, а також досить віддалених міст, у тому числі з Катеринослава, Могилева та Пінська. Широко були представлені різні регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських, волинських, західноукраїнських та іноземних купців. Перенесення до Києва в 1797 р. Хрещенського контрактового ярмарку перетворило місто на центр паломництва східноєвропейського купецтва й цікавого до всього люду. Торгові зв'язки між Лівобережною і Правобережною Україною здійснювалися в основному через Васильківську, Стайківську, Сорокошицьку, Кам'янську та інші митниці й форпости.

Економічні зв'язки сприяли нівелюванню місцевих особливостей людей у побуті, матеріальній і духовній культурі та мові, кристалізації рис, властивих для переважної більшості народу України. Важливе значення для розширення загальноукраїнських економічних зв'язків мало об'єднання більшості українських земель у складі Російської держави. Незважаючи на шовіністичну політику російського уряду, єдиний економічний простір сприяв відродженню національної свідомості українців на різних теренах України. В ході економічного спілкування і закарпатці, і буковинці, і полііігуки, і волиняни, і подоляки, і запорожці, і слобожани переконувалися у належності до одного народу із спільною мовою, культурою й традиціями.

Торгівлею займалися різні прошарки населення. Але найбільше, звичайно, купецтво, кількість якого незмінно зростала. Відбувалося формування національного купецького стану, започаткованого революцією 1648 р. У Києві, Острі, Прилуках, Полтаві та в інших містах серед купецтва переважали українці. Винятком залишався древній Ніжин, де купці-греки займали домінуюче становище. Почала збільшуватись кількість купців євреїв і росіян. Українські купці неодноразово зверталися до царського уряду з проханням зрівняти їх у правах з російським купецтвом, а також затвердити монополію на торгівлю всіма товарами. Така позиція купецтва знайшла відображення в діяльності його депутатів у Комісії із складання нового Уложення законів. Депутати від погарських і стародубських купців внесли пропозицію заборонити торгівлю в селах і зосередити її виключно в містах. Але її не підтримали ні урядовці, ні інші депутати.

Якщо купці займалися перепродажем товарів і притому у значних масштабах, то торговці часто збували свої вироби, причому в незначній кількості. Як правило, більшість з них спеціалізувалася на продажі певних товарів. Окрему групу торговців становило чумацтво. Зародившись у попередній час, воно у XVIII ст. переживало піднесення. Чумацтво — це торгово-візницький промисел, який переважно спеціалізувався на перевезенні солі та риби. Сіль завозилася в центральні райони України з Північного Причорномор'я, Криму й частково Коломиї, а риба — з Північного Причорномор'я, Дону і Приазов'я. У ті місця підприємливі чумаки доставляли кустарні вироби місцевих майстрів. Тим самим кращі надбання української культури ставали відомими в найвіддаленіших місцях України. Валки чумаків досягали 100 і більше возів, найменші з яких могли взяти 60 пудів вантажів кожен.

З'явилися різні прошарки торгового люду — скупники, баришники, перекупники. Користуючись нагодою, вони скуповували товари в безпосередніх виробників і перепродували їх з чималим для себе зиском. Вони відсторонювали селян і ремісників від ринку, диктували їм певні умови й ставили у свою залежність. Скупники почали постачати виробникам сировину й змушували їх здавати товар лише їм. Звідси починалося перетворення виробника у найманого робітника, а скупника на буржуа.

З розвитком торгівлі пожвавилися старі й з'явилися нові торгові шляхи. З Києва до Харкова дорога йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків. Інша — через Бровари, Гоголів, Биків, Прилуки. З Чернігова виходило 10 доріг і виїздів на різні боки. Ними місто зв'язувалося з Глуховом, Новгородом-Сіверським, Березною, Стародубом, Кременчуком, Києвом, Херсоном, Катеринославом. З'явилися дороги, що вели на Південь України: Харків — Валки — Полтава — Кременчук — Катеринослав — Херсон, а також на Дон.

Більшість торгових шляхів перетиналася в Києві. Тут сходились і звідси розходилися дороги, що зв'язували північні та південні, східні та західні українські землі. Через Київ велась транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького Сходу. Звідси пролягав шлях до древнього Константинополя — через Васильків, Фастів, Паволоч, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Баби, Гаджали, Карабунар, Селіврію і т. д. Другий шлях вів через Васильків, Фастів, Паволоч, Немирів, Брацлав, Сороки, Ясси, Базарчик. Третій шлях ішов Дніпром і Чорним морем. Дніпровські пороги судна проходили під час весняної повені. Купецькі каравани рухалися з різною швидкістю, в залежності від багатьох факторів. За день вони могли долати 15 - 20, а то й 50 км. Існували й інші сухопутні та річкові торгові артерії. Густа мережа старих і нових шляхів зв'язувала між собою міста і села, українські землі й створювала необхідні умови для дальшого розвитку торгівлі.

Вміти аналізувати характер еволюції соціальної структури населення та перебіг процесу закріпачення селянства.

Соціальний устрій України не мав перспектив для розвитку в складі Російської держави. Він неминуче повинен був еволюціонувати в тому напрямі, що й російське суспільство. Найшвидше такі зміни почали відбуватися серед панівної верстви населення. Кількість козацької старшини продовжує зростати, посилюється її влада над залежними селянами і зміцнюється економічне становище. Одночасно на її позиції посилюється тиск з боку російського уряду, який намагається усунути з владних структур місцеву знать і замінити її росіянами. Щоб утриматися при владі й зберегти нажите багатство, вища козацька старшина почала масово відмовлятись від національної культури і русифікуватися. Завдяки цьому, а також особистим чиновницьким здібностям та протекції колишній київський полковник Олександр Безбородько став канцлером Російської імперії, секретар Малоросшської колегії П. Завадовський — мшістром освіти, Віктор Кочубей — віце-канцлером. Окремі вищі посади в російських органах влади в Україні посіли вихідці з давніх старшинських родів Гудовичів, Милорадовичш, Миклашевських та ш. Однак лише окремі з них, як, наприклад, Безбородько, продовжували підтримувати освіту в Україні.

Великої шкоди збереженню національних особливостей серед старшинських родин завдало зрівняння урядом Катерини II української знаті з російським дворянством у 1785 р. Щоб потрапити до стану дворянства, чимало середньої, дрібної старшини та інших претендентів заходилися перевертати домашні скрині та архіви, вивчати літописи, відшукуючи документи про шляхетство своїх предків. Заради цього підроблялися відповідні королівські грамоти й гетьманські універсали, вербувалися свідки шляхетного походження предків. Шукання дворянства тривало багато років. Водночас на Правобережжі польська шляхта зберегла свої виняткові права, привілейоване місце в суспільстві.

Українське козацтво як окремий стан доживало останні дні. Започаткований раніше процес розорення і розшарування на початку XVIII ст. набрав нових обертів. Дедалі більша кількість козаків втрачала землі, худобу, бідніла й ставала неспроможною відбувати військову повинність. Російський уряд, і одного боку, виявляв занепокоєння ослабленням боєздатності лівобережного козацького війська, з іншого — сприяв перетворенню козаків на панських підданих. У 1700 р. царський уряд затвердив поділ слобідського козацтва на виборних (3,5—5 тис.) козаків і козаків-підпомічників. За першими визнавалися всі козацькі права й привілеї. Другі — мали матеріально допомагати їм у виконанні військової повинності.

Те ж саме відбувалось і в Гетьманщині. Російський уряд у 1728 р. заборонив власникам скуповувати козацькі угіддя. Але повністю припинити обезземелення власті були безсилі.

Становище селян у цілому погіршувалось. Центральні райони вирізнялися малоземеллям. У Кролевецькому повіті на Лівобережжі у 1767 р. до одної десятини землі мали 28,2 %, від 1 до 15—45 % і понад 15 дес— 26,8 % усіх господарств. У Дубровицькому повіті на Волині у 1769 р. не залишилося жодного одноволочного господарства. Більшість мала від половини до 1/8 волоки (волока — 16,8— 17,3 га) землі. Забезпеченість господарств робочою худобою зменшувалась. Одночасно збільшувалася кількість селян, що не мали основних засобів існування. На Лівобережжі та Слобожанщині — це переважно халупники, комірники, городники, бобилі, підсусідки. На Правобережжі до них додавалися ще поєдинкові, піші та інші категорії незаможних селян. Поступово зростала чисельність заможного селянства, котре у цілому становило незначний відсоток селянської маси. Важливу роль у його збагаченні відіграв царський указ кінця XVIII ст. про дозвіл купувати незаселені землі. У кращому становищі перебувало селянство Півдня України, хоча й тут значна його кількість потрапляла в залежність від поміщиків.

Поширення панщини набуває загальноукраїнського характеру. Якщо на початку XVIII ст. у Гетьманщині її розмір становив 1 — 2. то в 1740 р — вже 2—3, а пізніше й більше днів на тиждень. У такому ж напрямі еволюціонувала відробіткова рента й на Правобережжі. Піддані Клеванського мастку з 18 моргами (морг — 0,6 га) землі працювали на поміщика 220 днів на рік, піші й халупники з 9 моргами наділів — 72— 156 днів. В окремих маєтках панщина доходила до 5 днів на тиждень. Незначні відмінності в розмірі панщини спостерігалися на Поділлі. На західноукраїнських землях панщина також була найобтяжливішою для селянських господарств. Австрійський уряд у 1782 р. відмінив деякі повинності й особисту залежність селянина від поміщика, а в 1786 р. обмежив розмір панщини. Але його спроба у 1789 р. встановити всі повинності пропорційно розміру наділу успіху не мала. Підприємливі поміщики почали «замінювати панщину грошовим чиншем і за рахунок цього діставали більші прибутки». На користь поміщика селяни виконували й інші повинності.

Селяни платили податки і в казну, розміри й види яких поступово збільшувалися. У 1765 р. царський уряд замінив на Лівобережжі та Слобожанщині податки на утримання військ рубльовим окладом. У 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі введено подушний податок на всі селянські господарства.

На землях, що входили до складу Російської імперії, особиста залежність селян набирала виразних форм кріпацтва. Дедалі більше обмежувалися особиста свобода й розпорядчі права залежних селян. На початку століття селянам-відхідникам заборонялося продавати залишені землі. У 1760 р. гетьман Кирило Розумовськин спеціальним універсалом заборонив селянам самовільно переселятися на нові землі з усім майном. Через три роки новий універсал не дозволяв поміщикам приймати до себе чужих підданих. Були й інші форми обмеження особистих прав залежних селян.

Лівобережне та слобідське панство зверталося до російського уряду з проханням запровадити кріпацтво в Україні. Лише в ньому частина поміщиків вбачала можливість утриматися на плаву в міцніючому товарному виробництві й збільшити прибутковість своїх господарств. Царизм поділяв прагнення поміщиків і з допомогою законодавчих актів намагався задовольнити інтереси своєї основної соціальної опори в країні. Водночас він сподівався таким чином стримати зростаюче свавілля поміщиків і зняти соціальне напруження в суспільстві. Спеціальним указом 3 травня 1783 р. Катерина II заборонила селянські переходи на Лівобережній Україні та Слобожанщині і ввела кріпацтво. Цей законодавчий акт засвідчив слабкість панівних суспільних відносин, які базувалися на примусовому принципі, і наявність кризових явищ у суспільстві. Введення кріпацтва не могло вирішити проблему економічного розвитку ані поміщицького, ані селянського господарств. На цей час селяни вже втратили багато необхідних засобів для існування, тому не могли плідно працювати на полі поміщика й самі ледве зводили кінні з кінцями. Не зарадило справі й прагнення російського уряду захистити селян від свавілля кріпосників шляхом обмеження панщини трьома днями на тиждень. Поміщики одразу обійшли цей закон. Вони почали встановлювати кріпакам норми денного виробітку, так звані уроки, виконання яких вимагало двох, а то й більше днів. Серйозний соціально-економічний прорахунок уряду прирік селянство на ше більші страждання, призвів до занепаду традиційних форм господарювання та економіки в цілому, загострив соціальні суперечності в суспільстві.

Охарактеризувати особливості формування національної буржуазії у XVIII ст.

Започатковане в попередній час формування національної буржуазії у XVIII ст. активізувалося. Дедалі більше власників і орендаторів підприємств організовували виробництво на базі використання вільнонайманої робочої сили і таким чином виривалися з кріпосницької системи. На буржуа перетворювалися підприємливі власники капіталів, незалежно від їхнього соціального стану. Прагнення отримувати щонайвищі прибутки спонукало їх до перебудови своїх господарств, максимального пристосування виробництва да потреб ринку. Найбільші можливості для примноження вільних капіталів шляхом договірних відносин з виробниками мала козацька старшина. Вона створювала прибуткові переробні підприємства й за рахунок збуту власної продукції за вільними цінами одержувала величезні прибутки. Такі виробництва розвивалися завдяки переважно найманій робочій силі. На нові соціально-економічні відносини орієнтувалися Ханенки, Маркевичі, Політики та інші підприємці з числа старшини.

Значні соціальні зміни відбувалися в становищі купецтва. Купці, крім торгівлі, частіше почали вкладати капітали у виробництва. Поповнюючи ряди буржуазії, купецтво поступово відвойовувало в дворянства економічні та політичні позиції, посилювало свій вплив на вирішення внутрішніх питань. Для консолідації своїх сил і одержання від уряду певних пільг торгово-промислова буржуазія об'єднувалась у компанії. До торгової буржуазії належали також власники торгових лавок і багаті торгівці. У 80-ті роки тільки на Чернігівщині і Полтавщині вони тримали понад 2 тис. торгових лавок і 800 корчем.

Однією з основних галузей примноження капіталів було винокуріння (ґуральництво). Переробка зерна на горілку давала в 2 - 3 рази більше прибутків, ніж продаж його у чистому вигляді. Тому нею активно почали займатись як старшина, котра мала відповідну агротехнічну базу, так і заможні козаки. Дехто будував справжні винокурні заводи, які давали щороку до 20 тис. відер спиртних напоїв. Певна частина козацтва швидко розбагатіла й перетворилася на буржуа в селітровому промислі. Серед них найпомітніше місце в першій половині XVIII ст. посідали козаки Гадяцького полку Андрій Тимченко та Іван Кирилів. Лише протягом 1731 р. воци постачили в казну понад 5 тис. пудів селітри вартістю И тис. юрб. Козаки Іван Корецький, брати Кир'яки, Роман Коростовець та Іван Тимченко щорічно мали від її збуту 6 - 8 тис. крб. Однією з важливих сфер вкладання вільних капіталів багатих козаків залишалося чумацтво. Перед власниками грошей і кількох маж відкривалися широкі можливості дальшого збагачення шляхом транспортування й продажу різних товарів за допомогою наймитів. Своєрідний поштовх для обуржуазнення цієї категорії населення дало відвоювання приазовських і причорноморських земель та вихід країни до південних портів.

До буржуазії вливалися також і розбагатілі селяни. У жорстокій конкуренції з представниками інших соціальних груп населення вони займалися тими видами промислів, які хоч не вимагали значних капіталів, але швидко давали прибуток. Ними були винокуріння, металургія тощо. У 1761 р. 177 підприємливим селянам містечка Серединна-Буда належало майже 400 винокурних котлів. Окремі з них мали прибуток до 5 тис. крб. на рік. Частина коштів спрямовувалася на розширене відтворення цього або організацію інших промислів, що супроводжувалось обуржуазненням наймасовішої частини населення. Ці процеси зачіпали навіть таку обплутану середньовічними порядками верству населення, як кріпаки. Уряд вже не міг зберегти існуючі в недоторканому вигляді старі, середньовічні відносини з їх суворою регламентацією й обмеженнями особистої свободи виробника. За відповідну плату поміщики із задоволенням відпускали своїх кріпаків на заробітки, дозволяли займатися підприємництвом. Не дивно, що кріпаки у XVIII ст. володіли руднями, селітроварнями, гутами, а також торгували.

Формування національної торгово-промислової буржуазії спричинило певні зміни й у внутрішньополітичній ситуації »Україні. Новоявлені або ще повністю не сформовані буржуа особливо прагнули відміни кріпосницьких порядків, дальшого розвитку індустріалізації, торгівлі, вільного вкладення капіталів і, нарешті, перерозподілу соціально-політичної ролі багатих прошарків населення в житті країни. Загострюються суперечності між молодою порослю національної буржуазії та місцевим дворянством у галузі економіки й політики. Водночас шлях до нового стану національна буржуазія часто торувала, доводячи належність предків до шляхти, а свою, таким чином, до дворянства.

Вміти розкрити політичне становище та адміністративний устрій Правобережної України і західноукраїнських земель.

У 70-х роках XVIII ст. відбулися істотні зміни в політичному становищі західноукраїнських земель. У результаті першого поділу Польщі (1772 р.) майже всю Східну Галичину захопила Австрійська імперія. Незабаром був узаконений перехід до неї також і Північної Буковини. На зміну одним іноземним феодалам прийшли інші, які продовжували політику соціального і національного гноблення народних мас. Німецькі, австрійські й угорські поміщики насаджували свою мову, звичаї. Незважаючи на спроби окремих реформ австрійського уряду, становище селян західноукраїнських земель залишалося надзвичайно скрутним. Непомірна панщина, великі податки, будівництво доріг і 14-річна військова служба лягли на плечі вкрай розореного і збіднілого селянства.

У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі, унаслідок якого територія Правобережної України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) відійшла до Росії.

У 1795 р. після остаточного, третього поділу Речі Посполитої до Росії були приєднані західні землі Волині.

Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи й установи. У краї почали діяти намісницькі, а пізніше губернські управління, царські судові органи та ін. Однак, Правобережна Україна продовжувала залишатися під феодальною владою польських магнатів, у внутрішні справи яких царська адміністрація не втручалася. Так, у складі володінь князів Любомирських нараховувалися 31 місто і 733 села. Магнат С. Потоцький володів на Правобережжі 312 селами і містечками. Польські магнати отримали від царських властей права російського дворянства, підтвердження прав володіння, нові чини і звання.

Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відпрацьовували панщину в маєтках феодалів і платили численні державні податки.

З'ясувати суть поняття ''фільваркове господарство'' та вміти визначати економічне становище селянства.

Зростання феодального землеволодіння в XVI―XVII ст. супроводжувалося концентрацією земельного фонду і селян у руках магнатів. Магнатські латифундії інтенсивно витісняли середнє і дрібне шляхетське землеволодіння. Одночасно з концентрацією земельної власності відбувався також інтенсивний розвиток фільваркової системи, тобто розгортання феодалами власного господарства, заснованого на праці поневоленого селянства. Виникла ця система в першу чергу внаслідок розвитку товарно- грошових відносин. Спираючись на свою політичну могутність, шляхта намагалася збільшити доходи шляхом розгортання власної підприємницької і торгової діяльності, придушувала діяльність купців і підприємців не шляхетського походження. Інтенсивна перебудова господарства феодалів найбільш характерна для періоду кінця XVI―XVII ст. Реорганізація панських господарств вилилась у створення фільварків. Широке розповсюдження фільваркової системи почалося із запровадженням волочної реформи 1557 р. короля польського і князя литовського Сигізмунда II. Була переміряна і поділена на волоки вся земля, якою користувалися селяни. Фільваркове господарство мало комплексний характер. Поряд із землеробством у фільварках розвивалося скотарство, основою якого було розвинене зернове виробництво. Фільваркова система призводила до обезземелювання селян, посилювала владу феодала над селянином. Але впровадження фільварково-панщинної системи не сприяло консервації феодальних виробничих відносин. Навпаки, її повсюдне поширення в Україні означало початок руйнування феодального, натурального у своїй основі господарства, перехід до нових, більш прогресивних відносин.

Головною умовою індустріалізації була наявність ринку робочої сили. З утратою основних засобів виробництва формувалися соціальні групи людей, основним джерелом існування яких стала робота за наймом. Замість тимчасового й нетривалого наймитування почався масовий відхід збіднілого населення на тривалі заробітки.

На середину XVIII ст. основна маса вільної робочої сили Ніжиншини поглиналася місцевим виробництвом. Зокрема, кравці, шевці, ковалі, обручники та інші майстри працювали за наймом у ближчих селах і містечках. Частина жителів Остерщини в другій половині XVIII ст. епізодично відходила на Дон для роботи на рибних промислах і заготівлі сіна. Те ж саме практикували й жителі Пирятинського, Миргородського, Говтвянського і Городиського повнів. Окремі козаки й селяни влітку наймалися косити траву в Катеринославському намісництві або перевозити товари з Криму в Гетьманщину чи навпаки. Мешканці Чернігівщини, Ста-родубщини й Полтавщини відправлялися на заробітки в сусідні райони Росії та Слобожанщини. Жителі Харківського намісництва найчастіше наймалися перевозити вантажі, переганяти худобу в Росію або йшли на заробітки на Дон і в Катеринославське намісництво.

Розкрити становище міста на Правобережжі та західноукраїнських землях у XVIII ст. та вміти характеризувати розвиток торгівлі, ремесла, промислів.

З розвитком товарного виробництва активізувались економічні зв'язки між населеними пунктами, регіонами і країнами. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів їх проведення. Сфера економічного впливу міст і містечок поширювалася, втягуючи в товарно-грошові відносини й віддалені села та хутори. Основними товарами на них була продукція переважно місцевих ремісників і селян. Значно ширший асортимент товарів надходив на ярмарки, їх кількість і тривалість також збільшилися. Якщо в 50-х роках на Лівобережжі діяло 350, то в 1802 р.— 394 ярмарки. Великі ярмарки збиралися на Слобожанщині й Правобережній Україні. На Закарпатті в другій половині XVIII ст, щорічно діяло 70 ярмарків у Мукачевому, Хусті, Ужгороді та інших містах. Ярмарки проводились так, що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з одного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бувати вдома. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі мита й митні кордони. На Правобережжі до цих перешкод додавалися привілеї магнатів і шляхти в торгівлі й право забороняти селянам торгувати. Однак під впливом товарних відносин російський уряд мусив відміняти митні кордони на підвідомчій йому території, що відкривало нові можливості для розвитку внутрішньої торгівлі.

Надзвичайно важлива роль належала торгівлі в економічному зближенні українських земель. Незважаючи на міждержавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям, Північним Причорномор'ям, Правобережною Україною і Західною Україною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука прибували купці з поблизьких, а також досить віддалених міст, у тому числі з Катеринослава, Могилева та Пінська. Широко були представлені різні регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських, волинських, західноукраїнських та іноземних купців. Перенесення до Києва в 1797 р. Хрещенського контрактового ярмарку перетворило місто на центр паломництва східноєвропейського купецтва й цікавого до всього люду. Торгові зв'язки між Лівобережною і Правобережною Україною здійснювалися в основному через Васильківську, Стайківську, Сорокошицьку, Кам'янську та інші митниці й форпости.

Економічні зв'язки сприяли нівелюванню місцевих особливостей людей у побуті, матеріальній і духовній культурі та мові, кристалізації рис, властивих для переважної більшості народу України. Важливе значення для розширення загальноукраїнських економічних зв'язків мало об'єднання більшості українських земель у складі Російської держави. Незважаючи на шовіністичну політику російського уряду, єдиний економічний простір сприяв відродженню національної свідомості українців на різних теренах України. В ході економічного спілкування і закарпатці, і буковинці, і поліщуки, і волиняни, і подоляки, і запорожці, і слобожани переконувалися у належності до одного народу із спільною мовою, культурою й традиціями.

Торгівлею займалися різні прошарки населення. Але найбільше, звичайно, купецтво, кількість якого незмінно зростала. Відбувалося формування національного купецького стану, започаткованого революцією 1648 р. У Києві, Острі, Прилуках, Полтаві та в інших містах серед купецтва переважали українці. Винятком залишався древній Ніжин, де купці-греки займали домінуюче становище. Почала збільшуватись кількість купців євреїв і росіян. Українські купці неодноразово зверталися до царського уряду з проханням зрівняти їх у правах з російським купецтвом, а також затвердити монополію на торгівлю всіма товарами. Така позиція купецтва знайшла відображення в діяльності його депутатів у Комісії із складання нового Уложення законів. Депутати від погарських і стародубських купців внесли пропозицію заборонити торгівлю в селах і зосередити її виключно в містах. Але її не підтримали ні урядовці, ні інші депутати.

Якщо купці займалися перепродажем товарів і притому у значних масштабах, то торговці часто збували свої вироби, причому в незначній кількості. Як правило, більшість з них спеціалізувалася на продажі певних товарів. Окрему групу торговців становило чумацтво. Зародившись у попередній час, воно у XVIII ст. переживало піднесення. Чумацтво — це торгово-візницький промисел, який переважно спеціалізувався на перевезенні солі та риби. Сіль завозилася в центральні райони України з Північного Причорномор'я, Криму й частково Коломиї, а риба — з Північного Причорномор'я, Дону і Приазов'я. У ті місця підприємливі чумаки доставляли кустарні вироби місцевих майстрів. Тим самим кращі надбання української культури ставали відомими в найвіддаленіших місцях України. Валки чумаків досягали 100 і більше возів, найменші з яких могли взяти 60 пудів вантажів кожен.

З'явилися різні прошарки торгового люду — скупники, баришники, перекупники. Користуючись нагодою, вони скуповували товари в безпосередніх виробників і перепродували їх з чималим для себе зиском. Вони відсторонювали селян і ремісників від ринку, диктували їм певні умови й ставили у свою залежність. Скупники почали постачати виробникам сировину й змушували їх здавати товар лише їм. Звідси починалося перетворення виробника у найманого робітника, а скупника на буржуа.

З розвитком торгівлі пожвавилися старі й з'явилися нові торгові шляхи. З Києва до Харкова дорога йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків. Інша — через Бровари, Гоголів, Биків, Прилуки. З Чернігова виходило 10 доріг і виїздів на різні боки. Ними місто зв'язувалося з Глуховом, Новгородом - С іверським, Березною, Стародубом, Кременчуком, Києвом, Херсоном, Катеринославом. З'явилися дороги, що вели на Південь України: Харків — Валки — Полтава — Кременчук — Катеринослав — Херсон, а також на Дон.

Більшість торгових шляхів перетиналася в Києві. Тут сходились і звідси розходилися дороги, що зв'язували північні та південні, східні та західні українські землі. Через Київ велась транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького Сходу. Звідси пролягав шлях до древнього Константинополя — через Васильків, Фастів, Паволоч, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Баби, Гаджали, Карабунар, Селіврію і т. д. Другий шлях вів через Васильків, Фастів, Паволоч, Немирів, Брацлав, Сороки, Ясси, Базарчик. Третій шлях ішов Дніпром і Чорним морем. Дніпровські пороги судна проходили під час весняної повені. Купецькі каравани рухалися з різною швидкістю, в залежності від багатьох факторів. За день вони могли долати 15 - 20, а то й 50 км. Існували й інші сухопутні та річкові торгові артерії. Густа мережа старих і нових шляхів зв'язувала між собою міста і села, українські землі й створювала необхідні умови для дальшого розвитку торгівлі.

Особливості, характер, мета і рушійні сили гайдамацьких виступів у першій половині XVIII ст.

Центральні українські землі у першій половині XVIII ст. не зазнавали таких соціальних потрясінь, як Закарпаття. Боротьба Семена Палія та інших правобережних полковників була переважно визвольного характеру й закінчилася відносно швидко. Не мало значного впливу на Україну і повстання селян та козаків під проводом Кіндрата Булавіна у 1707— 1708 рр. Стихійні погроми населенням восени і взимку 1708 р. маєтків Івана Мазепи, Андрія Войнаровського, Івана Зеленського та інших представників прошведської орієнтації були санкціоновані властями й мали швидше політичний, ніж соціальний підтекст.

Для захисту своїх прав населення Гетьманщини вдавалося до різних методів. Найпоширенішим серед них у першій половині XVIII ст. стало «шукання козацтва». Тисячі селян самовільно оголошували себе козаками. Багато з них доводили свою участь у воєнних походах і добивалися козацьких прав. У окремих полках самовільно складали козацькі реєстри. Це змусило Малоросійську колегію в 1722 р. взяти під свій контроль усі реєстри козаків. Рядом указів (1723, 1746) царський уряд зобов'язував місцеву владу визнавати козаками тільки тих осіб, які доводили своє козацьке походження документами або свідченнями односельчан. Не знаходячи полегшення на місцях, багато селян тікали на Запоріжжя, Дон, інколи на Правобережжя.

Масовими й організованими були насильницькі дії частини населення, спрямовані на перерозподіл матеріальних благ і завоювання ширших політичних прав. Вони набрали форми гайдамаччини (від тюркського «гайде» — гнати, чинити свавілля). Першу писемну згадку про гайдамаків знаходимо в листі кошового отамана Олешківської Січі Івана Малашевича під 1715 р. У русі брали участь грабіжники, розбійники, а також ті, хто був доведений до відчаю й не бачив іншої можливості поліпшити своє становище, ніж через насильство. На законні, але несправедливі щодо самої природи людини акти властей вони відповідали насильницькими діями. Ця категорія людей вважала себе борцями за справедливість, повернення втрачених благ і політичних прав. Гайдамаки діяли наскоками. Несподівано з'являючись, вони нападали на панські маєтки, костьоли, уніатські церкви, забирали коштовності й відходили до місць постійного розташування. Тривалий час ними були Чорний ліс, навколишні урочища, дніпровські острови та ін. Спроби Коша Запорізького вигнати гайдамаків із території Запоріжжя закінчувалися невдачами. Рядове січове товариство вбачало в них борців із польсько-шляхетським засиллям, захисників православ'я та всіляко підтримувало.

Повстання 1734-1737 рр.

Перше велике гайдамацьке повстання відбулося в 1734 р. Його початок спричинив вступ російських військ на Правобережну Україну для підтримки претендента на польський престол Августа III, який суперничав зі ставлеником Франції Станіславом Лещинським. їхню появу правобережне населення розцінило як приєднання Правобережжя до Росії й початок боротьби проти польської шляхти. Впевненість у цьому посилилася після того, як військове командування дозволило формувати Збройні загони з місцевих жителів. Вони мали допомагати російським військам чинити тиск на прибічників Станіслава Лещинського. Організаторами таких загонів стали сотник надвірного війська Верлан, запорожець Матвій Грива та інші ватажки, Не чекаючи команд, загони почали діяти проти польської шляхти й католицького духовенства. Верлан на початку 1734 р. проголосив себе наказним полковником і закликав селян Брацлав щини до виступу проти польських поміщиків. Повстання швидко поширилося майже на все Поділля й охопило інші регіони. Повстанці Верлана взяли Жванець, Кременець, Броди й вигнали шляхту з великої території. Успішно діяли також загони Ведмедя, Рудя, Харка і Сави Чалого. Останній зажив особливої слави й шани своїми молодецтвом і широкою натурою. Він проголосив себе прибічником Пилипа Орлика й претендента на польський престол Станіслава Лешинського й зі своєю ватагою нападав на маєтності їхніх противників. У 1735 р. Кіш Запорізький вирядив у Немирів для його арешту загін козаків, але Чалий завчасно сховався за молдавським кордоном, а потім з новими силами кинувся на польські села й маєтки шляхти.

Нарешті графу Потоцькому вдалося захопити Чалого в Немирові, і він запропонував тому на вибір палю або службу в надвірному війську. Чалий обрав останнє й з нечуваною жорстокістю почав переслідувати й знищувати гайдамаків, добре знаючи їхні звички й місця розташування. Решту гайдамаків, особливо з числа запорожців, це вкрай обурило. Вони не могли допустити, щоб правнук кошового отамана кінця XVII ст. Якова Чалого і син курінного отамана так ганьбив їхні славні імена. Завзятий гайдамака Гнат Голий зі своїми шибайголовами зненацька захопив Чалого під час бенкету з нагоди народження сина, доставив на Січ і там його забили киями. Так розповідає народна дума.

Зібравши значні військові сили, польський уряд у 1736 р. розгромив повстанські загони. Верлан відійшов до Молдавії, а Гнат Голий, Ведмідь, Грива, Харко — до Тясмина і Дніпра. Гайдамацький рух пішов на спад. Частина керівників зневірилась у боротьбі й почала переходити на бік польської шляхти. Тільки окремі з них продовжували боротися проти правобережного панства та своїх колишніх побратимів. Ця боротьба часто набирала розбійницького і грабіжницького характеру, від чого найбільше страждало мирне як польське, так і українське населення. Нестійкі гайдамацькі ватаги почали створюватись у Лубенському, Миргородському полках, а також на Слобожанщині. Але їхні дії в цьому регіоні не сприймалися як визвольні, не знайшли широкої підтримки серед народу й розвитку не мали.

Гайдамацькі виступи в кінці 30-х - 40-х рр. Повстання 1750 р.

Протягом 30-40-х років XVIII ст. у Чорному, Лебединському та інших лісах неодноразово формувалися нові загони повстанців. Велике повстання спалахнуло навесні 1750 р. З нього почалася нова хвиля визвольного руху.

Головним театром гайдамаччини залишалося Правобережжя. У 1750 р. повстання гайдамаків спалахнуло з новою силою. Воно почалося 9 травня з розгрому ватагою гайдамаків Олексія Ляха польсько-шляхетської залоги в Корсуні. Вийшовши із Запоріжжя, гайдамаки оволоділи Ржищевом, Чи-гирином та іншими придніпровськими містами-фортецями. Активно діяв під Києвом загін Івана Кочерги, що дислокувався у Голосіївському лісі. Поступово гайдамаччина поширилась на глибинні правобережні райони. Гайдамаки Марка Мамая, Михайла Сухого, ремісника з Володарки Мартина Теслі, Івана Подоляка та інших ватажків протягом літа - осені 1750 р. захопили Умань, Володарку. Фастів, Вінницю тощо й проникли на лівий берег Прип'яті.

Польська шляхта залишила свої володіння на Брацлавщині, Київщині, Волині і Поділлі. Гайдамацькі загони часто здійснювали успішні напади навіть на такі добре укріплені міста-фортеці, як Вінниця, Володарка, Умань та інші. Під впливом цих подій на боротьбу піднімалися селяни не тільки в інших районах України, але й у Білорусії і Молдавії. Однак узимку того ж року польські та російські війська придушили повстання. Але повністю ліквідувати гайдамацькі ватаги силою власті не змогли. Матеріальні нестатки й католицька експансія штовхали багатьох людей на продовження збройної боротьби за покращання свого становища. Запорозька старшина теж переслідувала гайдамаків, участь у гайдамаччині каралася на Січ смертю.

Особливості гайдамацького руху у 50-60-ті рр.

Партизанська боротьба з гайдамаками прибрала хронічний характер. Доки польська влада мала діло з гайдамаками-професіоналами, ті чинили попросту розбійні наскоки на маєтки та міста, то ще сяк-так давала собі з ними раду. Але час від часу серед української селянської маси, вічно незадоволеної з свого становища, нагромаджувалася енергія для нового вибуху; тоді гайдамаки були готовими кадрами, вони давали зпоміж себе організаторів і вожаків повстання, й розпочинався ширший рух, який обхоплював значні простори. Такий вибух стався в 1750 р. Кілька гайдамацьких куп, які зорганізувалися на запорозькій території, перейшли границю Річі-Посполитої і вскочили на південну Київщину. Польське військо, яке перебувало в той час на Україні, було в цілковитому розстрою й не могло поставити серйозного опору. Селяни купами приставали до гайдамаків, і повстання відразу обхопило широкий район. Повстанці взяли Мошни, Умань, Вінницю, Лятичів, далі рух перекинувся на північ; взято Хвастів, і гайдамацькі купи доходили аж до Полісся. Але повстання не було зорганізоване. Не було провідників. Боротьба велася без усякого плану, розбишацькі купи гайдамаків дбали тільки про те, щоб збагатитися здобиччю підчас грабунків і самим утекти, покинувши збунтованих селян на їх власну долю. Вкінці посполите рушення шляхти, себто мобілізація шляхти з усіх трьох воєводств припинила повстання.

Україна затихла. Та минуло всього вісімнадцять років, і стався новий страшний вибух, який своїм грізним характером залишив позаду всі попередні рухи. Це була так звана Коліївщина 1768 року. Маючи своє коріння в умовах соціально-економічного й політичного життя на правобережній Україні, це повстання було зв’язане з подіями міжнародного характеру. Новіший дослідник Коліївщини, Гермайзе підкреслює, що епоха Коліївщини була добою занепаду поміщицького господарства, тією переходовою добою, коли ринки збіжевого експорту переносилися з берегів Балтійського моря на береги Чорного. Це були часи непевності в економічному житті й відсутності виразних шляхів господарського розвитку. Це все відбивалося на відносинах між дідичами й селянами, викликало серед останніх неспокій і хвилювання. На південній Київщині, що була заселена пізніше від інших частин правобережної України, довше, ніж де інде, затяглися пільгові роки свободи від панщизняних обов’язків. Але тепер і тут ці роки вже скінчилися. Населення, яке мало недалеко від себе вільне Запорожжя, хвилювалося й навіть невеликі панщизняні тягарі відчувало якесь насильство над собою.

Коліївщина. М.Залізняк та І.Гонта.

Найвищого піднесення гайдамацький рух досяг у 1768 р. під назвою Коліївщина. Окремі вчені розглядають його як повстання чи селянську війну. Збройний виступ населення був зумовлений певними обставинами. У 60-х роках для багатьох селян закінчилися «слободи», й поміщики почали активно запроваджувати панщину. Правобережна людність, особливо Середнього Подніпров'я, де досить сильними залишалися волелюбні традиції, намагалася не допустити реставрації порядків, зметених революцією 1648 р. Переорієнтація експорту продукції поміщицьких маєтків із Гданська на Чорне море також супроводжувалася погіршенням становища селянських господарств.

До матеріальних злигоднів додалися й національно-релігійні утиски. Виданий польським королем Станіславом Понятовським під тиском уряду Росії указ про зрівняння в правах протестантів і православних з католиками до краю загострив конфесійну обстановку. Фанатично настроєна шляхта в лютому 1768 р. створила Барську конфедерацію, яка рішуче виступила проти будь-яких поступок православному населенню. Конфедерати вчиняли погроми в селах і містечках Правобережжя, нещадно розправлялися з тими селянами, котрі повертались у православ'я, виганяли православних священиків із парафій, карали їх, руйнували й палили православні церкви. Для боротьби проти конфедератів уряд Катерини II увів на Правобережжя війська.

Цей акт правобережне православне населення розцінило як допомогу в його боротьбі проти всієї польської шляхти. Неписьменному селянству було непросто розібратись у перипетіях політичної боротьби, зате воно традиційно вбачало в росіянах справжнього союзника у протистоянні з католицьким чи мусульманським світом. Серед населення поширювалися чутки про «Золоту грамоту» цариці Катерини II з наказом кошовому отаману Петру Калнишевському спільно з російською армією винищувати ворогів православної віри. З'явилися навіть її тексти, написані нібито від імені Катерини П. І без того розтривожений люд завирував. Почалися розмови про організований виступ проти іноземних поміщиків, орендарів, священиків як головних винуватців усіх бід і нещасть.

Епіцентром таких настроїв стало те Правобережне Подніпров'я, що примикало до Запорізької Січі й куди фактично не поширювалася влада Речі Посполитої. Навесні 1768 р. вісім запорізьких козаків на чолі з Йосипом Шелестом провели в Мотронинському монастирі кілька таємних нарад. На них було прийнято рішення про початок масового виступу проти польсько-шляхетського володарювання на Правобережній Україні й вироблено план дій. Керівником повстання обрали запорожця Максима Залізняк а, який проголосив себе полковником. Його найближчими сподвижниками стали Семен Неживий, Микита Швачка, Іван Бондаренко, Андрій Журба та інші авторитетні серед народу й досвідчені у військовій справі ватажки, 26 травня 1768 р. загін гайдамаків Залізняка виступив з урочища Холодний Яр у Чорному лісі в дохід на Правобережжя. Повсюди до нього приєднувалися запорожці, селяни та міщани. Створювались нові загони, гайдамацький рух ширився. Гайдамаки захопили Жаботин, Медведівку, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав і визволили фактично всю південну Київщину. Чимало польської шляхти, евреїв-орендарів, католицьких священиків загинуло.

Найбільший успіх гайдамаки мали під Уманню — твердинею польської влади на Поділлі. Тут на бік повсталих перейшов із козаками сотник надвірного війська Іван Гонта. У ніч з 9 на 10 червня гайдамаки здобули Умань, де знайшли останній притулок залишки польської шляхти, орендарів, конфедератів і католицьких священиків. Залізняк і Гонта розіслали «партії» на Білоцерківщину, Поділля, Брацлавщину, Волинь. Перелякана шляхта вважала, що почалася «пожежа», як у 1648 р., і тікала в глиб Польщі або в Новоросійську губернію.

Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності та ненависної унії. Це органічно пов'язувалося зі звільненням Правобережжя від польсько-шляхетського панування. У діях гайдамаків поєднувалися руйнівні й конструктивні елементи. Окремі ватажки намагалися налагодити на зайнятій території нормальне господарське життя, передавали селянам землі, звільняли їх від панщинних робіт, прагнули відновити громадянський мир і припинити міжконфесійні конфлікти.

Спочатку російські війська не втручались у взаємини гайдамаків з противником. Але величезний розмах повстання, його соціальна спрямованість змусили уряд змінити своє ставлення до подій на Правобережжі. До цього додалася ще неприємність із нападом одного з гайдамацьких загонів на м. Балту, яке перебувало під владою Туреччини, що одразу загострило російсько-турецькі відносини. У другій половиш червня російське командування дістало наказ придушити повстання. У ніч з 25 на 26 червня підступно були схоплені Залізняк і Гонта. На початку липня російські частини розгромили загін Швачки та інших отаманів. Командування передало підданих шляхти польській адміністрації.

Соціальні виступи українського населення на Правобережжі у 70-80-х рр. ''Волинська тривога''.

Уже на початку 60-х років почалися повстання селян сіл Кулаги і Суботовичі. Було створено так зване «Правління» - орган народної влади, що вирішував всі основні питання життя місцевої громади. Кулажці розподілили землі пана, відмовилися виконувати панщину, знищили великий масив поміщицького лісу. Велике повстання спалахнуло в 1767—1770 рр. у селі Кліщинці Лубенського полку (нині Чорнобаївського району Черкаської області). Селяни і козаки, не витерпівши жорстокості місцевих поміщиків, узялися за зброю. Біля чотирьох років вони відбивали напади каральних загонів. Тільки за допомогою артилерії царським властям удалося придушити повстання.

Загострилися протиріччя між «голотою» і багатими козаками - «дуками» на Запорожжі. У грудні 1768 р. там відбулося велике повстання козацької бідноти, незадоволеної посиленням експлуатації з боку дук і старшини. Повстанці захопили артилерійський склад, розгромили будинки старшини, звільнили ув'язнених гайдамаків. Кошовий отаман, переодягтись у чернечу рясу, утік у розташування царського гарнізону. Царські війська придушили цей стихійний виступ рядового козацтва.

Протягом 1776-1784 рр. на Лівобережжі і Слобожанщині, Правобережжі й у південних районах України діяли загони Семена Гаркуші.

У 1789 р. у селі Турбаях на Полтавщині селяни розігнали військову команду, напали на поміщицький будинок і убили поміщицьку сім'ю. У селі було організоване самоврядування. Усі важливі питання вирішувалися на загальній сходці жителів Турбаїв. Сільська громада, зокрема, вирішила передати місцевим жителям орні угіддя й околишні ліси. Розподілили поміщицькі табуни коней і великої рогатої худоби. У ході п'ятирічної напруженої боротьби селяни і козаки «Турбаївської республіки» не підкорялися поміщикам і місцевій адміністрації. Повстання було придушене лише в 1793 р. за допомогою великих військових сил і артилерії.

У другій половині XVIII ст. розпочався рух «робітних людей» промислових підприємств. Часто робітні люди приєднувалися до гайдамацьких загонів. Разом із цим, з'явилася специфічна форма робітничого руху - страйк. В Україні вперше застрайкували в 1765 р. робітні люди Бахмутських і Торських соляних заводів (тепер у Донецькій області).

«Волинська тривога» 1789 р.– події, пов’язані із загостренням соціальних і національно-релігійних суперечностей на Правобережній Україні. Центральна і місцева польська влада, налякана чутками про можливість великого селянського повстання (цьому сприяв розголос про вбивство кріпаками с. Невірків (нині Корецького р-ну Рівнен. обл.) родини поміщика Вилежинського), вжила низку заходів репресивного характеру. Вся влада на Правобережжі передавалася так званим порядковим комісіям. За постановою сейму в край вводилися додаткові військові частини (3 тис. осіб), а також була ухвалена спеціальна постанова, яка регулювала перебування тут російських купців і православних священиків. Десятки представників православного духовенства, селян і міщан було знищено, сотні (в т. ч. переяслав. єпископа в.Садковського) заарештовано. «Волинська тривога» істотно вплинула на поширення антипольських настроїв у Білорусі та Східній Галичині, спричинила загострення стосунків між Річчю Посполитою і Російською імперією, засвідчила наростання загальної політичної кризи, в якій перебувала Польща наприкінці 18 ст.

Вміти аналізувати соціальні рухи на Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі в першій половині XVIII ст. у розрізі форм соціального протесту, характеру і особливостей народних виступів.

Коріння гайдамацьких рухів треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна Україна від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд, утвердившись знову на Правобережжі, розпочав наново колонізацію.

Як тільки заспокоїлася воєнна буря й край офіціально перейшов під польську владу, почали появлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по архівах старі документи, і свідчили про їх власницькі права й на законній основі вступали у володіння своїми землями. Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Знову виростають величезні лятифундії, як колись сто років перед тим. Деякі з колишніх магнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конецпольскі, Собеські, й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук споріднених магнатських фамілій. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатства на правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших, які цілком нагадували «королевят» з часів перед Хмельницьким. Вони цілком захопили політичний вплив у Річі-Посполитій, й історія панування трьох останніх королів, двох Августів і Станіслава Понятовського, уявляє з себе властиво боротьбу кількох магнатських фамілій між собою. Користуючись з ослаблення королівської й взагалі всякої влади в державі, магнати захоплювали т. зв. королівщини, українські староства, й зробили їх дідичними в своєму роді. Так, староство канівське опинилося в руках Потоцьких, корсунське й чигиринське в руках Яблоновських, черкаське — Сангушків. Шляхта опиняється в великій залежності від магнатів, і її ославлена свобода є властиво фікцією: більша частина шляхти дістає свої володіння або за допомогою магнатів, або просто від них. Шляхта, яка слідом за великими власниками з’являється на Україні, попадає в повну залежність від магнатів. Лише невеликій частині вдалося відшукати й повернути свої колишні землі; більша частина дістає маєтки вже від магнатів на умовах васальної залежности або оренди, а то й просто вступає до них на службу в характері управителів, адміністраторів, економів, офіціалістів і т. д.

Здобувши знову величезні простори землі на Україні, пани стали перед завданням насамперед їх заселити, щоб потім завести якесь господарство. В селянському населенні недостачі не було. На заклик панських «осадників», які обіцяли по давньому пільгові роки свободи від усяких повинностей, потяглися селяни з західньої Волині, з Полісся, Галичини, навіть із лівого берега Дніпра, Гетьманщини, осаджувалися на порожніх землях, і потроху в краю почали виростати нові села, здебільшого на руїнах колишніх. Приходили не тільки українці, але й поляки-мазури, але вони зливалися з масою українського населення, переймали його мову й звичаї, залишаючися хіба при своїй римо-католицькій вірі. Пани приймали всіх, і втікачів, і навіть людей «із чужими жінками й з чужими волами»; перші роки не вимагали ніяких повинностей, поки пересельці не обзавелися господарством і поки не минали «пільгові роки». Але й в перших роках панщини обовязки панщизняні не були дуже важкі. Власники маєтків почували велику потребу в робочих руках і готові були йти на всякі уступки й терпеливо дожидати, доки їх нові піддані влаштуються як слід і заведуть справжнє господарство.

Та ось помалу «пільгові роки» минали. Більшість земель по латифундіях була роздана дрібній шляхті в оренду або в застав. Панщина щільніше присувалася до селян, які вже були звикли до повної волі; шляхта, яка тепер безпосередньо мала діло з селянами, почала вимагати від них щораз більше праці на свою користь. Зростала сіть панської адміністрації й щораз тісніше обхоплювала життя селянина з усіх боків. Відновилася з появою римо-католицького духовенства й колишня нещаслива політика навертання православних на унію. Все це дратувало народ і викликало з його боку реакцію. Але тепер не було кому, як колись за часів козаччини, організувати опір, і перед тими, що не хотіли миритися з кріпацькими порядками, залишився тільки шлях пасивного опору або індивідуальної боротьби: або тікати знову кудись за кордон, шукати собі щастя-долі десь на Гетьманщині, в Молдавії, Туреччині, або ж підшукати собі ватагу однодумців, не боятися стати поза межами закону й вести боротьбу, мстивши своїм соціальними гнобителями. В недавно заселеному краю було багато бродячого авантурницького елементу, щоб постачати людський матеріал для таких ватаг. Це були просто розбійники, які нападали на панські маєтки, на жидів і взагалі на заможних людей. Але в самих розбоях був виразно помітний момент соціальної боротьби: ці розбійники — до них почали прикладати імя гайдамаків, здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через те вони користувалися спочуттям селянської маси, яка звикла дивитися на них, як на своїх оборонців, або принаймні месників за свої кривди.

Був ще один момент, який відіграв роль в розвитку гайдамаччини, а саме — близьке сусідство з Запорожжям. Степи запорозькі служили пристановищем, де гайдамаки переховувалися від переслідувань з боку польських властей, де вони могли відпочивати після своїх наскоків, організовуватися й робити нові наскоки. Правда, запорозька влада переслідувала в себе гайдамаків, ловила їх і карала. Але серед рядового козацтва гайдамаки тішилися симпатією й тому, не вважаючи на суворі накази січової старшини, гайдамаки дуже часто знаходили собі притулок на запорозькій території по лісах, балках, прибережних печерах і різних потаємних схованках. Та й чимало запорожців вступало, розуміється нелегально, в ряди гайдамаків, було організаторами й ватажками гайдамцьких відділів, допомагало їм зброєю, кіньми і взагалі матеріяльними засобами. Нарешті треба згадати, що на боці гайдамаків було часом спочуття й православного духовенства, озлобленого переслідуванням з боку уніатів, які намагалися навернути його силоміць на греко-католицький обряд.

Все це зумовило таке становище, що гайдамаки в очах населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри і народності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони ставали на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент.

Охарактеризувати соціальні виступи народних мас на західноукраїнських землях. Розкрити соціальну суть опришківства.

У Галичині, на Закарпатті та Північній Буковині соціальні рухи вилилися в опришківство (від латинського «опресор» — нищівник). Об'єднуючись у невеликі загони, що знаходилися у Карпатах, опришки грабували поміщиків, купців, орендарів. На початку XVIII ст. активно діяли ватаги Івана Пискливого, Івана Панчишина, Питі та інших ватажків. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30— 40-х роках, коли на чолі однієї з ватаг став виходець із с. Печеніжин на Станіславщині Олекса Довбуш (1700— 1745). Своїми нападами сподвижники Довбуша протягом 1738— 1743 рр. тримали в напруженні шляхту Коломийського та інших повітів. Перебуваючи на пограниччі Речі Посполитої, Угорщини й Молдавії, ватага в разі необхідності переходила з однієї країни до іншої й тривалий час була невловимою. Очолюваний ним загін громив садиби панів і орендарів. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідси вони здійснювали стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста. Про виняткову хоробрість Довбуша і його спритність створювалися легенди. У діях Довбуша проглядались елементи середньовічного романтизму, коли частина відібраного майна роздавалася незаможним. У цьому випадку він поставав перед селянами як легендарний Робін Гуд, захисник бідних і знедолених. У 1745 р. Довбуш загинув. Однак, десятки повстанських загонів продовжували діяти на західноукраїнських землях. Загін побратима О. Довбуша - Василя Баюрака кілька років винищував шляхту й орендарів у Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті. Після страти Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Активні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Кріпаки протестували проти посилення панщини, запровадження нових податків, сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що місцева австрійська адміністрація змушена була направити в села і містечка військові команди.

Вміти викласти перебіг соціальних виступів населення в 60-70-ті рр. XVIII ст.

В 60-ті роки на південній Київщині загострилися відносини реліґійні. Керманичі уніатської церкви в особі митрополита Володкевича, який перебував у Радомишлі, й його помічника Мокрицького, повели дуже енергійний натиск на православне населення. Їх підтримували військові й цивільні власті. Правне становище православної церкви в межах Польщі було дуже невпорядковане. Православні парафії на Київщині залежали від єпископа, який жив на Україні лівобережній, у Переяславі, отже не був польським підданим. Йому належало право висвячувати священиків. Одначе польські пограничні власті всіма способами утруднювали відносини православної пастви з своїм закордонним пастирем. Все це утворювало атмосферу взаємної ненависті й недовір’я.

В половині XVIII ст. єпископську катедру в Переяславі обійняв енергійний Гервасій Линцевський. Не маючи змоги сам особисто відвідувати підвладні йому парафії на польській Україні, Линцевський призначив у 1761 р. своїм намісником Мелхісидека Значко-Яворського, ігумена Мотронинського монастиря. В його особі він знайшов талановитого й енергійного помічника. Мелхісидек зорганізував живий православний рух, осередком якого були монастирі на південній Київщині, серед густих лісів, близько від Запорожжя: Мотронинський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський та інші. Він порозумівся з запорожцями й дістав від них поміч. Він підняв дух православного населення, а цілі сільські громади, які вже вважалися за уніатські, почали знову вертатися до православ’я.

Заручившися цією обіцянкою, сміливий ігумен повернувся до свого Мотронинського монастиря. Він застав удома репресії з боку уніатських властей проти викликаного ним руху. Вимушений інтервенцією Росії й Прусії з 1767 році закон варшавського сейму про релігійну толеранцію не вплинув на ослаблення релігійного утиску на такій далекій окраїні, якою була південна Київщина. Але в Значко-Яворського в голові вже роїлися нові плани: він разом із запорожцями думав про повстання, яке, як він надіявся, піддержить російська влада. Приводом для повстання була міжусобиця, яка наступила в Польщі в 1768 році.

В 1768 році частина польської шляхти, незадоволена з російського втручання до польських справ та з політики короля Станіслава Понятовського, оповістила так звану конфедерацію, себто збройне повстання проти свого уряду. Ця конфедерація була заключена в місті Барі на Поділлі під проводом Казимира Пуласького. Польський уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся за допомогою до Росії. Тоді корпус російського війська під проводом генерала Кречетнікова вступив на територію польської України й почав збройною рукою розганяти відділи конфедератів. Головні сили конфедератів були обложені в місті Бердичеві на меж між Київщиною й Волинню.

Політичну ситуацію дуже зручно використали керманичі нового повстання, задуманого, як можна припускати, в Мотронинському монастирі. На чолі цього повстання став Максим Залізняк. Проф. Гермайзе вдалося документально встановити, що ядро Залізнякового війська складалося з людей, які прийшли із Запорожжя; це не були регулярні запорозькі козаки, записані до військових реєстрів, це були різні наймити, які працювали по запорозьких зимовниках або займалися рибним промислом, але всі вони пройшли запорозьку школу.

Один із кращих знавців історії гайдамацьких рухів, Я. Шульгин, вважає, що гайдамаки мали певний план: обхопити Київщину з усіх боків, і через те повстання розпочалося майже зразу в чотирьох пограничних пунктах під проводом чотирьох ватажків, серед яких головним одначе був Залізняк. По всіх містах і скрізь по селах повстанці вирізували шляхту й жидів. Народ брав участь у цій різні, грабував майно своїх жертв і збільшував контингент повстанців цілими купами. Головним об’єктом Залізнякового походу було місто Умань.

Умань належала магнатській родині Потоцьких. Це був дуже важний торгівельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдавією й Туреччиною. Місто було укріплено. В ньому було багато заможного населення, багато чужих купців, тут була василіянська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком. На чолі місцевої управи стояв із титулом губернатора довірений Потоцьких Младанович. В його розпорядженні був невеликий військовий відділ, а головною силою була козацька міліція під командою сотника Івана Гонти. Гонта сам був син селянина й зробив добру кар’єру на службі в народній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, прибуток. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв’язаним своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Коли рознеслася чутка про повстання й про криваві успіхи гайдамаків, Умань наповнилася втікачами-шляхтою й жидами. Младанович вислав Гонту з козацькою міліцією проти Залізняка. Але Гонта з цілим своїм відділом перейшов на бік повстанців і разом із ними рушив на Умань. Що було мотивом такого його вчинку? Безперечно — не якісь особисті чи матеріальні інтереси. Як думає Антонович, Гонта підчас переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім’я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обов’язок приєднатися до народної справи, Ів. Франко звернув увагу на те, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала роль чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця. До Франкової думки схиляється й Гермайзе.

Перехід Гонти на бік повстанців був рішаючим для долі Умані. 18 червня гайдамаки підійшли до міста, а на другий день воно було взяте. Стався страшний погром шляхти й жидів, підчас якого загинуло близько двох тисяч людей. Младанович був убитий, але Гонта врятував його дітей так само, як урятував він, кого тільки міг зпоміж шляхти. Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняка проголошено гетьманом, а Гонту полковником уманським. Цілу Уманщину поділено на сотні, як було колись за козацьких часів. Уніатам запропоновано або прийняти православіє, або покинути край. Зпід Умані повстанці вислали відділи на Поділля, на Волинь і на Полісся.

Але доля повстання залежала від того, як поставиться до нього російський уряд. Спочатку російські власті ставилися до гайдамацького руху доволі доброзичливо. Ослаблення Польщі через внутрішні розрухи не суперечило інтересам російської політики. Російський посол у Варшаві Рєпнін радив начальникові російського корпусу в Польщі генералові Кречетнікову заспокоювати повстанців, але не вживати проти них збройної сили; він радив поводитися з ними ласкаво, по приятельськи. В залежності від таких поглядів і російська політика щодо гайдамацького руху носила спочатку подвійний характер. Але ця подвійність тільки провокувала гайдамаків, які були свято переконані, що вони роблять в інтересах російського уряду.

Одначе картина перемінилася відразу після того, як один гайдамацький відділ, гонячися за шляхтою й за жидами, перейшов турецьку границю й спалив турецьке місто Балту, де хотіли сховатися втікачі. Це викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдавського князя. Турки грозили війною, Росія ще не була до війни готова, й серед урядових кругів настав переполох. Рєпнін зараз же написав до Кречетнікова про потребу негайних репресій проти гайдамаків, це саме писала з Петербургу й цариця Катерина. Доля повстання була тим самим вирішена. Кречетніков вислав зпід Бердичева полк російських козаків під командою полковника Гурєва. Той наблизився до Умані й завів приятельські переговори з гайдамаками. Так було доти, доки не прибув йому на підмогу ще полк піхоти. Тоді Гурєв закликав до себе на бенкет гайдамацьких ватажків, котрі не сподівалися з його боку нічого злого, й звелів їх заарештувати; потім кинувся на гайдамацький табор і почав забирати в полон гайдамаків. Він захопив 900 людей, а решта розбіглася. В руки Гурєва попали Залізняк, Гонта й цілий ряд менших ватажків. Тимчасом прибув із військом і генерал Кречетніков. Він звелів віддати гайдамаків, які були польськими підданими, до рук польським властям, а російських підданих вирядити на суд до Київа. Коли прибув відділ польського війська, йому було передано 846 полонених із Гонтою на чолі. Суд і кара мали надзвичайно жорстокий характер, відповідно до страшенного озлоблення польської сторони. Головний суд відбувся в селі Кодні коло Житої під проводом генерала Стемпковського. Не зважаючи на інтервенцію гуманного короля Станіслава Августа, майже всіх бранців після жорстоких тортур покарано смертю. Другим місцем суду було село на Поділлі.

Російський уряд мусив карати тих учасників повстання, які були підданими Росії. Властиво кажучи, покарання гайдамаків мало носити демонстраційний характер, щоб показати туркам, а також ляхам, що російський уряд не співчуває повстанню й не несе за нього відповідальності. Тому частина присудів мала бути виконана на турецькій границі в присутності запрошених на це видовище турецьких урядовців, а частина на польській території. Всі 250 гайдамаків із Залізняком на чолі, привезені до Київа, були засуджені на смерть, але властям була дана таємна інструкція замінити смертну кару вже в самий момент виконання карою на тілі: гайдамаків мали бити кнутом, вирвати кожному ніздрі, покласти гарячим залізом тавро на чолі та на щоках, і після того вислати на вічні каторжні роботи до сибірських рудників.

Як каже проф. Гермайзе, «російський уряд, не почуваючи себе в праві карати гайдамаків, яких він сам до певної міри провокував повстання, не зовсім благородно, але дуже хитро вийшов із складного становища, зменшуючи фактично кари й заміняючи їх з дипломатичною метою показною театральщиною». Присуд виконано, і Залізняк із своїми товаришами після жорстокої кари помандрував до далекого Сибіру. По дорозі він зробив спробу втекти, але був зловлений й таки допроваджений до Сибіру, де мабуть і закінчив свій вік.

Повстання таким чином було задавлене, але причин народного незадоволення — тяжкого становища селян і переслідування православної віри не було усунуто, і серед народу залишилося глухе озлоблення й ненависть до шляхетського режиму. З другого боку, серед місцевої польської адміністрації й серед шляхти панувало глибоке недовір’я до селянської української маси, яку ввесь час підозрювано в замислах нового гайдамацького повстання. Раз-у-раз на підставі різних чуток виникала серед шляхти й місцевої адміністрації паніка, й тоді розпочиналися жорстокі репресії проти православного духовенства та селян.

Розкрити перебіг соціальної боротьби на Лівобережжі, Слобожанщині, Півдні в останній чверті XVIII ст.: з'ясувати мотиви, характер, особливості.

Соціальна боротьба в останній чверті 18 стол. була наслідком подій 1760-1770-их рр. на території України.

Повстання 1768 р. було задавлене, але причин народного незадоволення — тяжкого становища селян і переслідування православної віри не було усунуто, і серед народу залишилося глухе озлоблення й ненависть до шляхетського режиму. З другого боку, серед місцевої польської адміністрації й серед шляхти панувало глибоке недовір’я до селянської української маси, яку ввесь час підозрювано в замислах нового гайдамацького повстання. Раз-у-раз на підставі різних чуток виникала серед шляхти й місцевої адміністрації паніка, й тоді розпочиналися жорстокі репресії проти православного духовенства та селян. Особливо великих розмірів набрала тривога в 1789 році на Волині, коли на підставі якихсь неясних чуток місцева адміністрація заарештувала сотні людей, з яких багато приплатило життям, як можна думати, зовсім неповинно. Серед цієї тривожної атмосфери закінчилося польське панування на правобережній Україні: на основі другого розділу Польщі 1793 року воєводства Київське, Брацлавське, Подільське і східну частину Волині забрала Росія. По третьому розділу 1795 року забрала Росія й решту Волині та ще східну частину Холмщини; головну частину Холмщини забрала Австрія. Росія сформувала з приєднаних областей три губернії: Київську, Подільську й Волинську. Правобережна Україна ввійшла в нову фазу свого життя.

Гайдамацький рух був боротьбою за національне визволення. Тому що люди боролися за свою свободу, незалежність та гідні умови життя. Прикладом цього можуть бути наведені факти, такі як героїчні вчинки Гонти і Залізняка. Звичайно, були і псевдо гайдамаки, метою котрих було власне збагачення шляхом розкрадання майна інших людей. Але на світі є різні люди. І коли 100 чоловік буде думати про народ, знайдеться 1, який буде намагатися отримати власну вигоду.

Розкрити перебіг соціальної боротьби на Лівобережжі, Слобожанщині, Півдні в останній чверті XVIII ст.: з'ясувати мотиви, характер, особливості.

Соціальна боротьба в останній чверті 18 стол. була наслідком подій 1760-1770-их рр. на території України.

Повстання 1768 р. було задавлене, але причин народного незадоволення — тяжкого становища селян і переслідування православної віри не було усунуто, і серед народу залишилося глухе озлоблення й ненависть до шляхетського режиму. З другого боку, серед місцевої польської адміністрації й серед шляхти панувало глибоке недовір’я до селянської української маси, яку ввесь час підозрювано в замислах нового гайдамацького повстання. Раз-у-раз на підставі різних чуток виникала серед шляхти й місцевої адміністрації паніка, й тоді розпочиналися жорстокі репресії проти православного духовенства та селян. Особливо великих розмірів набрала тривога в 1789 році на Волині, коли на підставі якихсь неясних чуток місцева адміністрація заарештувала сотні людей, з яких багато приплатило життям, як можна думати, зовсім неповинно. Серед цієї тривожної атмосфери закінчилося польське панування на правобережній Україні: на основі другого розділу Польщі 1793 року воєводства Київське, Брацлавське, Подільське і східну частину Волині забрала Росія. По третьому розділу 1795 року забрала Росія й решту Волині та ще східну частину Холмщини; головну частину Холмщини забрала Австрія. Росія сформувала з приєднаних областей три губернії: Київську, Подільську й Волинську. Правобережна Україна ввійшла в нову фазу свого життя.

Гайдамацький рух був боротьбою за національне визволення. Тому що люди боролися за свою свободу, незалежність та гідні умови життя. Прикладом цього можуть бути наведені факти, такі як героїчні вчинки Гонти і Залізняка. Звичайно, були і псевдо гайдамаки, метою котрих було власне збагачення шляхом розкрадання майна інших людей. Але на світі є різні люди. І коли 100 чоловік буде думати про народ, знайдеться 1, який буде намагатися отримати власну вигоду.

Освіта і наука.

Початкову освіту, як і колись, діти козацької старшини, духовенства, заможних міщан здобували в школах при церквах і монастирях, вищу — у Київській академії. У першій половині XVIII ст. почали діяти також нові навчальні заклади — колегіуми в Чернігові, Переяславі і Харкові.

Центром освіти була Київська академія. Студенти вивчали слов'янські, латинську, грецьку і західноєвропейські мови, історію, географію, математику, астрономію, природознавство, богослов'я, логіку, риторику. Викладацькою діяльністю тут займалася група професорів, серед яких широтою наукових інтересів виділявся Феофан Прокопович. У своїх лекційних курсах він виступав проти марновірства і релігійних чудес. Учений різко засуджував діяльність папи римського. Особливо гострій критиці й осудові з боку Ф. Прокоповича піддавалися єзуїти й антинародні дії уніатів. Згодом він став одним із найближчих сподвижників Петра І. У своїх працях учений прагнув обґрунтувати необхідність проведення реформ у сфері освіти, побуту і звичаїв. Йому належить певний внесок у реорганізацію армії і флоту.

Академія мала велику бібліотеку, у якій нараховувалося близько 12 тис. книг. Наприкінці XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи. До них, зокрема, належала шпитальна школа в Єлисаветграді, артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві.

На Правобережжі і західноукраїнських землях освіта знаходилася в занедбаному стані. Переслідувані католицьким духівництвом і королівськими властями українські школи ледве животіли. У той же час польсько-шляхетський уряд підтримував навчальні заклади, яким протегувала католицька церква і єзуїти. Тут здобували освіту тільки діти магнатів, шляхти, духівництва.

Досягнення країни в господарському розвитку сприяли поширенню знань. Особливе значення для вітчизняної науки мало відкриття Академії наук у Петербурзі. (1725 р.) і університету в Москві (1755 р.), де навчалися сотні вихідців з України.

Швидко розвивалася медицина. З'явилися перші підручники, де викладалися основи медичних знань, описувалися різні хвороби. Певні успіхи були досягнуті в боротьбі з епідемічними захворюваннями. У 1707 р. у Лубнах відкрилася перша в Україні аптека.

Математична наука також стала здобувати практичний напрямок. Наприклад, у підручник І. Фальківського були включені елементи практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної і військової архітектури.

Провідне місце в розвитку української культури належить філософові і письменникові Григорію Савовичу Сковороді (1722-1794 рр.), синові бідного козака з Полтавщини. Після навчання в Київській академії він подорожував по європейських країнах. Потім Сковорода викладав у Переяславському і Харківському колегіумах, але через переслідування церковного начальства і царської адміністрації незабаром залишив стіни цих навчальних закладів. У своїх творах мислитель засуджував феодальну дійсність, виступав проти тиранії і соціальної несправедливості.

Фольклор. Література.

Високий рівень освіти і книгодрукування сприяв розвиткові літератури. Книжна література кінця ХVІ-ХVIII ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою. Зростала кількість творів, особливо в поезії, що писалися мовою, наближеною до розмовної. Чимало книжних за походженням віршів ставали народними піснями. Щоправда, поширювалися такі твори здебільшого в рукописах.

Із поетів, які вживали тільки книжну українську мову, найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Цьому мандрівному поетові належить велика збірка віршів і народних приказок.

Перевагу книжній українській мові надавав Іван Величковський — ви-хованець Києво-Могилянської академії, чернігівський друкар. Він створив дві книги віршів — «Зегар з полузегарком» та «Млеко», у яких подав напрочуд вигадливі за формою поезії — курйозні вірші. Протягом ХVII-ХVIII ст. упевнено розвивався театр. Він існував у двох різновидах — шкільний і мандрівний. Шкільний театр творився професорами й студентами Києво-Могилянської академії, а мандрівний — учителями нижчих шкіл і мандрівними школярами.

У другій половині XVII ст. не вщухала літературна полеміка. Публіци-стично-богословські твори на захист православ'я писали провідні діячі Церкви. Зокрема, 1676 р. вийшов друком трактат Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» — відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра». Надзвичайну шану освіченої громадськості мав збірник проповідей Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння». Цю книжку, надруковану 1655 р. в Києві та згодом перевидану у Львові, не лише читали, а й переписували по всій Україні.

Визначним ученим та оригінальним тогочасним письменником, який складав церковні морально-повчальні твори, вірші, драми, проповіді, був св. Дмитрій Ростовський (Туптало) (1651-1709) — син козацького сотника, вихованець Києво-Могилянської академії, ігумен різних монастирю. Із 1702 р., за наказом Петра І, жив у Росії, де обіймав посаду ростовського митрополита. Згодом був канонізований Православною Церквою. До найвизначніших дослідницьких праць Дмитра Туптала належить упорядкування фундаментальних житій святих (видані в Києві впродовж 1689-1705 рр. у чотирьох томах під назвою Четьї-Мінеї). Ця книга стала, власне, першою енциклопедією для православного світу. Інша його книга «Руно зрошене» — збірка переказів про дива ікони Богородиці Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря — витримала вісім видань.

На другу половину ХVII-ХVIII ст. припав розквіт української літописної та історичної прози. Розвивалася вона за несприятливих умов, адже царат цензурними утисками обмежував українське книгодрукування. Заборони стосувалися насамперед світських творів. Отож не дивно, що історична й літописна література — це здебільшого рукописні пам'ятки.

Протягом 1672-1673 рр. було завершено «Хроніку з літописів стародавніх». Автор її Феодосій Софонович, вихованець, а згодом ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655-1677 рр., у передмові до твору наголошував на своєму бажанні простежити від витоків історію «панства руського», тобто Русько-Української держави. За Софоновичем державні традиції Київського князівства були продовжені Галицько-Волинським королівством, пізніше удільними українськими князівствами часів Великого князівства Литовського, врешті — Гетьманщиною. Ця блискуча ідея і нині домінує в українській історіографії. «Хроніку...», написану українською мовою, надруковано тоді, на жаль, не було (Вона побачила світло тільки у 1992 році). Тим не менш, її активно використовували тогочасні українські літописні.

Єдиним розгорнутим історичним твором, що вийшов друком за тих часів, був «Синопсис», виданий 1674 р. в друкарні Києво-Печерського монастиря, їй судилася слава першого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 р., а ще за два роки книгу перевидали втретє. Загалом «Синопсис» витримав близько 30 видань. Однак на відміну від Софоновича, автор виклав таку схему історії, яку насаджував царський уряд тобто що Московська держава була спадкоємицею Київської Русі.

Складалися за тих часів й численні невеличкі літописи: хронічки, хронографи, діарії (щоденники), мемуарні записки, більшість яких з плином часу загинули. Найвидатнішим явищем історичної літератури XVIII ст. стали козацькі літописи. Козацькими такі літописи називаються через те, що творилися в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Найдавнішим з-поміж великих козацьких літописів є «Літопис Самовидця». У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної, ймовірно 1702 р. Поширювався в списках. Ті, хто переписував «Літопис Самовидця», довели виклад подій у ньому до 1734 р. Глибоке вивчення пам'ятки дало змогу вченим встановити ім'я автора: ним уважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Другим знаменитим козацьким літописом, що грунтувався на-самперед на літописі Самовидця, але мав відмінну структуру і концепцію, був твір Григорія Грабянки (гадяцький полковник у 1729-1738 рр.).

Найвизначнішим явищем козацького літописання став ґрунтовний літопис Самійла Величка. Написано його було 1720 р. канцеляристом генеральної канцелярії. Мова літопису — книжна українська. Твір складався з двох частин: опису подій від 1648 по 1660 та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, у нього введено безліч документів, поетичних текстів. Читач натрапляє в літописі на невеличкі оповідання, виписки з різних книг тощо.

Театр. Музика.

Новою формою мистецтва став балаган. Як правило, він улаштовувався в тимчасових дерев'яних приміщеннях, на ярмарках, базарах і збирав багато людей. Сюжети п'єс були співзвучні настроям народних низів, актори висміювали і засуджували сваволю поміщиків.

У XVIII ст. виник також кріпосний театр. У панських маєтках улаштовувалися видовища, у яких були зайняті кріпаки. Пізніше театри діяли переважно в містах. У 1789 р. у Харкові виник перший постійний театр в Україні. У ньому, крім місцевих акторів, виступали артисти з Москви і Петербурга.

Невід'ємною складовою частиною духовного життя народу залишалася музика. Багато бандуристів, кобзарів, лірників виконували пісні про тяжке життя трудящих, їхню героїчну боротьбу проти феодалів та іноземних загарбників. У містах з'явилися нові музичні цехи, що обслуговували переважно панів і магнатів.

У XVIII ст. зросла професійна майстерність композиторів і виконавців. Далеко за межами України були відомі імена композиторів Максима Березовського й Артема Веделя. Справжньою школою для багатьох поколінь російських і українських композиторів стала творчість Дмитра Бортнянського. Він написав 45 хорових концертів, багато творів для фортепіано, симфоній. Музичну творчість композитора високо оцінювали сучасники на батьківщині і за рубежем.

Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом. Ректор академії Лазар Баранович організував ще в 50-х рр. XVII ст. спеціальну музично-хорову школу. Хор студентів налічував близько 300 осіб та був найкращим київським хором.

Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення співацької школи, наступного року вона почала діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики.

Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Архітектура. Образотворче мистецтво.

Бароко (італ. bагоссо) означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше виявлявся в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Утвердившись в архітектурі, бароко підкорив собі й інші види мистецтва. Пильна увага до форми мистецьких творів, властива бароко, в літературі проявилась у надзвичайному розмаїтті жанрів, аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші. У XVII ст. бароковим стало навіть написання букв (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів) та побудова речень — багатослівних, складних, пишномовних. Українську архітектуру XVII-XVIII ст. визначають як архітектуру бароко.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі втілювалися дуже своєрідно. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське або козацьке бароко. Найяскравіше цей архітектурний стиль виявився на землях Гетьманщини й Слобідської України у кам'яному будівництві за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки барокової архітектури збереглись і в Західній Україні, а також у дерев'яному народному будівництві всіх українських земель. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Свято-Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Преображенський собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684-1692 рр.), Хрестоздвиженський у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684 р.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 рр.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.), церква св. Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври (60-70-ті рр. XVIII ст.) та ін. Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Архітектурну діяльність розпочав наприкінці 40-х рр. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60-70-х рр. XVIII ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву св. Миколи «Набережного», брав участь у будівництві церкви Різдва Богородиці та магістрату в Козельці.

Іншим визначним будівничим був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є запорізький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений в дусі «козацького бароко» народним майстром Якимом Погребняком

Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток цивільного будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувались і прикрашалися міста. За тих часів в Україні працювало багато архітекторів-іноземців. То були, зокрема, німець Йоганн Шедель, який спорудив дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії, Благовіщенську церкву на території Києво-Могилянської академії, італієць Бартоломео Растреллі — автор проекту Свято-Андріївської церкви в Києві та ін.

Протягом XVII-XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини XVIII ст. був Сисой Шалматов — автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, у церкві св. Покрови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, зпоміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

Протягом ХVII-ХVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра. Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі. У1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Слави неперевершеного гравера зажив Іван Щирський — автор численних графічних портретів, алегоричних сценок тощо. Гравюри цього майстра складні й вибагливі. У них химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'яткам доби бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби.

Іван Рутковим уславився майстерно виконаними окремими образами іконостасів у селах Волиця-Деревлянська, Воля-Висоцька, Потеличі (Львівська область) та іконостаса церкви Різдва Христового в м. Жовква. Тривалим був шлях мистецького становлення Йова Кондзелевича (1667 — після 1740). Народжений у Жовкві, він захопився західноєвропейськими живописними традиціями. Саме вони визначали його ранні ікони. Кондзелевич наполегливо шукав нових виражальних засобів, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Такими, зокрема, є його ікони з Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту. Більшу частину життя майстер провів на Волині, проте добре знав духовне життя Гетьманщини, яке й живило його творчість.

Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Склалася нова іконописна традиція, якої українські майстри дотримувалися впродовж наступного століття. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. У кожному регіоні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони з зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщини.