34)Статусно рольова теорія особистості та її сутність.

Кожна особистість в суспільстві займає певне місце і виконує конкретні функції, володіючи відповідними правами та обов'язками, тобто має певний соціальний статус. Соціальний статус-це позиція в соціальній структурі групи або суспільства, пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків. У статусі фіксується той набір конкретних дій, соціальних маніпуляцій, які повинні бути йому представлені для здійснення діяльності. Учитель зобов'язаний передавати наукові знання учневі, перевіряти і оцінювати їх, стежити за дисципліною. Він наділений правом не атестувати учня. Але при цьому слід мати на увазі, що статус "вчитель" має сенс тільки по відношенню до статусу "учень", а не по відношенню до лікаря, пасажиру або продавцю.

Кожна людина може мати безліч статусів, оскільки бере участь у безлічі груп і організацій. Вона - жінка, дружина, мати, сестра, чоловік середніх років, лікар, російська і т.д. Сукупність усіх статусів, займаних людиною, називається статусним набором. Але найчастіше з набору тільки один визначає положення людини в суспільстві. Цей статус називають головним. Головний статус - це найбільш характерний для даної людини статус, з яким його ідентифікують (ототожнюють) інші люди або з яким він сам себе ідентифікує. Найчастіше такий статус пов'язаний із посадою за основним місцем роботи (депутат, юрист, лікар, робітник і т.д.).

Соціологи відрізняють приписувані і досягаються статуси. Приписуваним називається статус, в якому людина народжена. Цей статус нав'язаний суспільством поза залежністю від заслуг і зусиль особистості. До нього відносяться стать, національність, раса, місце народження, сім'я. Досягається називається статус, набутий зусиллями самої людини в результаті його вільного вибору. Такі статуси студента, футболіста, чоловіка, банкіра. У ряді випадків індивід може мати статус, що поєднує риси двох зазначених вище статусів. Такий статус називають змішаним. Припустимо статус інваліда або безробітного, якщо людина втратила роботу не добровільно, а в результаті масового скорочення. Приписуваний, що досягається, змішаний статуси відносяться до різновиду основних статусів. Крім них існує величезна кількість епізодичних, неосновних статусів. Такі статуси пішохода, перехожого, пацієнта, учасника демонстрації, читача, телеглядача і т.д. Як правило, це тимчасові стану. Права та обов'язки носіїв таких статусів часто ніяк не реєструються. Вони взагалі трудноопределімо, скажімо, статус телеглядача. Але вони є, хоча впливають не на головні, а на другорядні риси поведінки. Так, статус юриста визначає дуже багато чого в житті даної людини, а його тимчасовий статус обідає в їдальні або пішохода? Звичайно ж ні.

Не менш важливе значення для характеристики особистості має така її сторона, як соціальна роль. Соціальна роль - це сукупність дій, що повинний виконати людину, що займає конкретний статус. Її можна визначити як найбільш шаблонний вид поведінки, спрямований на виконання прав та обов'язків, визначених даним статусом.

Від банкіра навколишні очікують один вид поведінки, а від безробітного зовсім інший. Таким чином, між статусом і роллю є проміжна ланка - очікування людей. Очікування можуть якось фіксуватися, і вони стають соціальними нормами. Статус викладача вузу - це цілком певні права та обов'язки, більшість з яких зафіксовано юридично. Соціальна ж роль викладача включає в себе і те, як він повинен поводитися зі студентами, колегами, і рівень загальної культури, тобто це очікування логічних, внутрішньо зв'язаних один з одним вчинків. Можна сказати, що статус підкреслює подібність людей, а роль - їх відмінність.

З одним і тим же статусом зазвичай пов'язано виконання кількох або навіть багатьох соціальних ролей. Так, статус університетського професора передбачає виконання таких різних ролей, як викладач, наставник, дослідник, автор наукових статей і підручників, а в ряді випадків ще й адміністратор (ректор, декан, завідувач кафедри та ін.) Сукупність ролей, відповідних даному статусу, називається рольовим набором. Кожна роль з рольового набору вимагає особливої ​​манери поведінки. Навіть дві схожі ролі професора - викладач і наставник - припускають різне ставлення до студентів. Перша полягає в дотриманні формальних норм і правил: читання лекцій, прийом іспитів, перевірка курсових і т.д. Друга є, швидше, неформальній роллю мудрого порадника.

У процесі здійснення соціальних ролей особистості можуть виникати певні труднощі ("рольові напруги") і навіть конфлікти ("рольові конфлікти"). Рольове напруга зазвичай виникає у зв'язку з труднощами виконання, поєднання рольових зобов'язань і невідповідністю внутрішніх установок особистості вимогам ролі. У житті не так вже рідко доводиться спостерігати за тим, коли колишній школяр опиняється непідготовленим до вибору професії, виконання ролі працюючого, абітурієнт - до вибору вузу і до ролі студента, що працює - до ролі пенсіонера.

Рольові конфлікти - прояв більш гострого протиріччя між ролями або різними сторонами, елементами одою ролі, коли ці ролі або сторони виступають як несумісні, виключають одне одного. Наочним прикладом конфлікту між ролями може служити ситуація, коли жінка приходить до висновку про несумісність її трудової діяльності з виконанням сімейних обов'язків; або коли студент опиняється в становищі, що не дозволяє йому поєднувати навчання та роботу поза вузу.

35)Диспозиційна теорія особистості та її сутність

(Г.У.Оллпорт)

Оллпорт визначає личн. як реальну сутність кожного конкретного чол., унікального у своїй своєрідності. Особистістю вчений наз. те, що лежить за конкретними вчинками чол. усередині нього самого. "Особисто. - Це динамічна організація тих псіхофізіч. Систем всередині індивідуума, які визначають характерне для нього поведінку і мислення". Вона не явл. статичною сутністю, хоча і має основоположну структуру, постійно еволюціонує.

Поряд з інтелектом і физич. конституцією темперамент - це первинний генетич. матеріал, з якого будується личн. Він особливо важливий спадковий аспект емоції. природи чол. (Разом з легкістю емоції. Збудження, переважаючим тлом настрою, коливаннями настрою, інтенсивністю емоцій). Характер явл. поняттям етичним і традиційно асоціюється з певним моральним стандартом або системою цінностей, у відповідності з якими оцінюються вчинки личн. За формулюванням Оллпорта, характер - це оцінена личн., А личн. - Це неоцінений характер.

Найбільш важливою одиницею аналізу того, що являють собою люди і як вони в своїй поведінці відрізняються один від одного, явл. особистісно. риса. Оллпорт визначає її як нейропсихологія, структуру, здатну перетворювати функціонально еквівалентні стимули, стимулювати і спрямовувати еквівалентні (в значить, ступені стійкі) форми адаптивного і експресивного поведінки. Риса - це схильність вести себе подібним чином в широкому діапазоні ситуацій. Сукупність рис забезпечують стабільність поведінки чол., Його впізнаваність, передбачуваність. Різноманітні стимули викликають однакові відповідні реакції, так само як і реакції у формі почуттів, відчуттів, інтерпретацій, вчинків мають однакове функцією, значення. Риси особистості не перебувають у пасивному стані. Ситуації, в яких личн. виявляється найчастіше, - це, як правило, саме ті самі, в які вона активно прагне потрапити.

У пізніх роботах Оллпорта риси отримали назву диспозицій, серед яких можна виділити три типи: кардинальні, центральні та вторинні. Кардинальної диспозицією, або гол. пристрастю, володіють далеко не всі люди. Це у вищій мірі генералізована диспозиція, настільки пронизує поведінку, що майже всі вчинки чол. можна звести до її впливу. Серед особистостей з такою диспозицією можна назвати Дон Жуана, Жанну д'Арк, Альберта Швейцера. Центральні диспозиції явл. будує, блоками індивідуальності і являють собою такі тенденції у поведінці чол., які легко виявляються оточуючими і згадуються в Рекомендует. листах (напр., пунктуальність, уважність, відповідальність). Вторинні диспозиції-менш помітні, менш стійкі, менш узагальнені риси, такі як переваги в їжі і одязі, ситуаційно зумовлені характеристики, особливі установки.

Личн. не явл. набором розрізнених диспозицій, вона передбачає єдність, інтеграцію всіх структ. елементів індивідуальності. Існує якийсь принцип організації оцінок, мотивів, схильностей, відчуттів в єдине ціле, який Оллпорт пропонує наз. пропріумом. Пропріум являє собою позитивне, творче, що прагне до зростання і розвивається властивість чоловіче. природи, усвідомлюване як найбільш важливе і центральне. Мова йде про таку частині суб'єкт. досвіду, як "моє", про самості. Пропріум є якась організуюча і об'єднуюча сила, призначення якої - формування унікальності людського життя.

Оллпорт виділяє сім аспектів самості, що беруть участь у розвитку пропріума з дитинства до зрілості, називаючи їх пропріотіческімі функціями. В результаті їх остаточної консолідації формується "Я" як об'єкт суб'єкт, пізнання і відчуття. Стадії розвитку пропріума: 1) відчуття свого тіла, що утворить тілесну самість, яка залишається протягом усього життя опорою для самоусвідомлення; 2) відчуття самоідентичності, значимим моментом якої виступає усвідомлення себе за допомогою мови в якості определ, і важливого особи, поява почуття цілісності і безперервності "Я", пов'язане з ім'ям дитини; 3) почуття самоповаги як почуття гордості з приводу того, що якісь дії вже виконуються самостійно; найважливіше джерело підвищення самооцінки на протязі всього дитинства; 4) розширення меж самості, що виникає в міру усвідомлення дітьми того, що їм належить не тільки їх физич. тіло, але і определ. значущі елементи зовн. світу, включаючи людей; 5) образ себе, коли дитина починає орієнтуватися на очікування значущих близьких, уявляючи собі, що таке "Я хороший" і "Я поганий"; 6) раціональне управління самим собою, явл. стадією вираженого конформізму, морального і соціального слухняності, коли дитина вчиться раціонально вирішувати жизн. проблеми, догматично вважаючи, що сім'я, ровесники і релігія завжди праві; 7) пропріатівное прагнення, явл. постановкою перспективних життєвих цілей, відчуття того, що життя має сенс.

Над пропріумом стоїть пізнання самого себе, що синтезує перераховані онтогенетіч. стадії і являє собою суб'єктивну сторону "Я", усвідомлює "Я-об'єктивне". На укладе, стадії пропріум співвідноситься з унікальною здатністю чол. до самопізнання і самоусвідомлення.

Індивід представляє собою динамічну (мотивовану) розвивається систему. Адекватна теорія мотивації, на думку Оллпорта, повинна розглядати перспективні цілі чол., Його наміри. Ключем до розуміння чол. явл. відповідь на питання: "Що ти хочеш робити через п'ять років?". За Оллпорту, личн. вільна від минулого-зв'язку з минулим історичні, а не функціональні.

Дозрівання чол. - Це безперервний, триває все життя процес становлення. Поведінка зрілих суб'єктів, на відміну від суб'єктів невротичних, функціонально автономно і мотивовано усвідомленими процесами. Зрілий чол. характеризується такими рисами: 1) має широкі межі "Я"; 2) здатний до теплих, серцевим соціальним відносинам; 3) демонструє емоції. неозабоченность і самоприйняття; 4) має здорове почуття реальності; 5) має здатність до самопізнання і почуття гумору; 6) має цільну жизн. філософію.

Теорія Оллпорта популярна серед практикуючих клинич. психологів, психоаналітиків.

36) теорія референтної групи та її сутність

Теорії референтної групи вельми тісно пов'язані з двома попередніми напрямами, існуючими в рамках інтеракціоністской орієнтації. У роботах послідовників цих теорій не дається однозначного загальноприйнятого визначення референтної групи, однак абсолютна більшість авторів пов'язують це поняття з позначенням групи, до якої індивід відносить себе психологічно, орієнтуючись при цьому на її цінності та норми. Дана група служить своєрідним стандартом, системою відліку для оцінки себе та інших, а також джерелом формування соціальних установок і ціннісних орієнтації індивіда. Розробка теорій референтної групи в сучасній західній соціальній психології пов'язується перш за все з іменами таких авторів, як Г. Хайман, Т. Ньюком, М. Шериф, Г. Келлі, Р. Мертон та ін.

Розвиток теорії референтної групи

Завдяки роботам цих дослідників проблема референтної групи, на думку ряду авторів, придбала «астрономічну популярність» серед соціальних психологів і соціологів. Соціальні психологи побачили в референтній групі «ключ» до розуміння процесів формування соціальних установок і самооцінок, а соціологи - інструмент функціонального аналізу соціальної структури. Як відзначає Т. Шибутані, поняття референтної групи широко використовується для пояснення найрізноманітніших явищ, таких як непослідовність в поведінці індивіда в умовах нового соціального контексту, прояв злочинності серед неповнолітніх, дилема маргінальної особистості, конфлікти, пов'язані з лояльним ставленням до групи, неоднакова реакція аудиторії засобів масової комунікації на одне і те ж повідомлення і т.д. [Shibutani, 1955].

В основі теорій референтної групи лежать, по суті, ідеї Дж. Міда про «узагальненому» іншому, хоча походження самого терміну не було безпосереднім результатом розробки саме цієї його ідеї.

Значення «узагальненого іншого» визначається, згідно Міду, тим, що саме через нього здійснюється вплив суспільства, соціального процесу на індивіда і його мислення. «Індивід пізнає себе як такого, - пише Мід, - не безпосередньо, а лише опосередковано, з окремих приватних точок зору інших членів його групи або з узагальненою точки зору соціальної групи, до якої він належить». Вказавши на значення групи для вхідного в неї індивіда як на систему узагальнених установок, Мід не намагався більш повно розкрити і конкретизувати це поняття.

Розробка основних положень сучасної теорії референтної групи починається з 40-х років XX ст. Термін «референтна група» був введений американським соціальним психологом Г. Хайманом в 1942 р. в дослідженні уявлень особистості про власне майновий статус у порівнянні зі статусом інших людей [Hyman, 1942]. Хайман не дав визначення цього поняття. Він просто використовував його для позначення групи людей, з якою випробуваний порівнював себе при визначенні свого статусу. Результатом порівняння з референтною групою була самооцінка випробуваним свого статусу. Ця самооцінка статусу трактується Г. Хайманом як залежна змінна, оскільки вона мала відношення до тієї референтній групі, яку випробовуваний використовував як відправну точку, як систему відліку.

Пізніше поняття «референтна група» було використано Т. Ньюкомена в дещо іншому значенні, а саме для позначення групи, «до якої індивід зараховує себе психологічно» і тому поділяє її цілі та норми і орієнтується на них у своїй поведінці. Ньюком застосував поняття референтної групи в дослідженні соціальних установок студенток Беннінгтонского коледжу в 1943 р. У ході цього дослідження Ньюком встановив, що соціальні установки студенток були різними залежно від того, як вони ставилися - позитивно чи негативно - до таких груп, як їх консервативні сім'ї або більш ліберальне оточення в коледжі. Формування установок, вважає Ньюком, є «функцією негативного чи позитивного ставлення індивіда до тієї чи іншої групи або групам» [Newcomb, 1943, р. 155]. У зв'язку з цим Ньюком виділив позитивні і негативні референтні групи. Під першими розуміються такі групи, норми й орієнтації яких приймаються індивідом і які викликають у індивіда прагнення бути прийнятим цими групами. Негативною референтною групою вважається така група, яка викликає в нього прагнення виступити проти неї і членом якої він не хоче себе вважати. На думку Ньюкома, «бунт підлітка» можна вважати проявом поведінки в ситуації, коли батьки виступають для нього як негативна референтна група.

Остаточне затвердження поняття «референтна група» в західній соціальній психології пов'язане з роботами М. Шерифа і Р. Мертона. Основні ідеї М. Шерифа по цьому питанню виражені в його книзі «Основи соціальної психології» [М. Sherif, 1948]. Він також підкреслював важливість референтної групи у зв'язку з тим, що її норми перетворюються на соціальні установки індивідів, в «систему відліку» не тільки для самооцінки, але і для оцінки явищ соціального життя, для формування своєї «картини світу» [Sherif, 1953, р. 162]. Різноманіття груп, що впливають на індивіда, ставить його в скрутне становище вибору норм, які часто розходяться між собою в різних групах. Щоб забезпечити можливість концептуального аналізу подібних ситуацій, Шериф запропонував проводити розходження між актуальною групою «членства» і референтною групою, до якої індивід може відносити себе психологічно, свідомо чи несвідомо.

Досить істотний внесок у розробку проблеми референтної групи вніс відомий американський соціолог Р. Мертон, який займається і соціально-психологічної проблематикою. Він застосував поняття референтної групи у своїй роботі 1950 р., написаної у співавторстві з А. Кітт [R. Merton, A. Kitt, 1950]. Дана робота була присвячена як би вторинного аналізу результатів, отриманих в широко відомому дослідженні «Американський солдат» [Stouffer, 1949], в якому аналізувалися соціальні установки і поведінку американських солдатів, що воювали під час Другої світової війни в Європі. Виходячи з ідеї Міда «про узагальнений іншому», яка, на думку Мертона, знайшла вираження в понятті «референтна група», він зробив спробу пояснити виявлене в дослідженні відмінність установок солдатів, що знаходилися в однаковому становищі, саме тим, що в них були різні референтні групи, з якими вони порівнювали своє положення і які служили для них джерелом формування певних соціальних установок. Так, наприклад, на думку Р. Мертона і А. Кітт, якщо мобілізовані солдати порівнювали своє положення з положенням тих, хто не був мобілізований і залишився вдома (одна референтна група), вони оцінювали його як гірше, якщо ж вони порівнювали своє положення з становищем тих, хто був мобілізований і боровся на фронті (інша референтна група), то вони оцінювали його більш сприятливо. Таким чином, спираючись на поняття референтної групи, Р. Мертон та А. Кітт дали власну інтерпретацію всім результатами дослідження «Американський солдат», касавшимся аналізу соціальних установок. Робота Мертона і Кітт вважається класичною в американській соціальній психології. Вона незмінно наводиться в підручниках і дослідженнях з питань референтної групи.

У теоріях референтної групи поки немає чіткої їх класифікації, проте всіма визнається, що в якості референтної групи можуть виступати найрізноманітніші групи: зовнішні групи і групи членства, реальні та ідеальні групи, великі і малі групи і т.д. При цьому кожен індивід, як правило, має кілька референтних груп, на які він орієнтується і з якими порівнює себе та інших з різних проблем. На думку Т. Шибутані, у кожного індивіда є стільки ж референтних груп, скільки існує каналів комунікації [Shibutani, 1955], причому сила їх впливу на поведінку індивіда дуже різна.

Нормативна та порівняльно-оцінна функції референтної групи

У 1952 р. Г. Келлі узагальнив попередні дослідження в області теорії референтної групи Г. Хаймана, Т. Ньюкома, М. Шерифа і Р. Мертона. Він справедливо зазначає, що поняттям «референтна група», як правило, позначаються два види різних відносин між індивідом і групою. Ці відносини пов'язані, з одного боку, з мотиваційними, а з іншого - з перцептивними процесами. На цій підставі Келлі виділяє дві функції референтної групи: нормативну і порівняльно-оціночну [Келлі, 1984]. Пояснюючи зміст цих функцій, Келлі пише, що перша функція полягає в тому, щоб встановлювати певні стандарти поведінки і змушувати індивідів слідувати їм. Ці стандарти поведінки зазвичай називають груповими нормами, тому він позначив цю функцію референтної групи як нормативну. На думку Келлі, група може виконувати цю функцію, якщо вона в змозі винагороджувати індивіда за конформність і карати за неконформность.

Друга функція референтної групи, по Келлі, полягає в тому, що вона є тим еталоном або відправною точкою для порівняння, за допомогою яких індивід може оцінювати себе та інших, тому вона і виступає в якості порівняльно-оцінної функції. Келлі зазначає також, що обидві функції часто носять інтегрований характер в тому сенсі, що вони можуть виконуватися однією і тією ж групою, як групою членства, так і зовнішньої групою, членом якої індивід прагне стати або до якої він зараховує себе психологічно.

Для підтвердження цього положення Келлі посилається на наведений Мертоном приклад дослідження соціальних установок солдатів-фронтовиків і солдат-новачків, прибулих в якості поповнення в підрозділ фронтовиків. Це дослідження показало, що соціальні установки багатьох новачків після перебування в цьому підрозділі значно змінилися в бік більшої схожості з соціальними установками фронтовиків. Цей приклад, як вважає Келлі, показує, що соціальні установки бойових фронтовиків служили для новачків відправним пунктом для порівняння при формуванні своїх самооцінок (порівняльно-оцінна функція). У той же час бойові фронтовики вважали свої соціальні установки «правильними» й підтримували новачків, якщо ті приймали ці установки (нормативна функція).

Один з проявів відмінності між нормативною і порівняльно-оцінної функціями референтної групи полягає в тому, що при нормативній функції індивіду, як правило, важливо знати ставлення до себе нормативної референтної групи, наскільки вона його приймає або відкидає. Келлі підкреслює, що тут у прихованому вигляді міститься ідея про те, що група як би спостерігає за індивідом, оцінюючи його з точки зору своїх норм, і він будує свою поведінку з урахуванням цих оцінок і норм групи.

Що ж стосується порівняльно-оцінної функції референтної групи, то тут думка тієї групи, з якою індивід порівнює себе або інших, не має для нього значення хоча б вже тому, що порівняльна референтна група взагалі може не мати про нього жодного уявлення. У цій ситуації на відміну від нормативної референтної групи індивід є як би «самосанкціонірующім», тобто він дає оцінку собі і іншим на основі певного еталону, службовця для нього відправним пунктом для порівняння. Група може стати порівняльної референтної тому, що інші особи вибирають її для порівняння з нею індивіда навіть без відома цієї групи. Хайман тут наводить наступний приклад. Якщо жінка йде найматися працювати манекенницею і вирішальним фактором для прийому на роботу є її зовнішність, то для підприємця зовсім неважливо думка про зовнішність даної жінки її друзів. Порівняльної референтною групою в даному випадку йому буде служити група вже працюють у нього манекенниць, з якою він буде порівнювати знову що надходить манекенницю [Hyman, 1942].

Не можна не погодитися з Келлі, що група, яку прийнято називати референтної, дійсно виконує нормативну і порівняльно-оціночну функцію. Однак у міркуваннях Келлі звертає на себе увагу властива всім теоріям референтної групи абсолютизація суб'єктивних факторів і відрив їх від об'єктивних чинників, зокрема від об'єктивних соціальних відносин і потреб суспільства. Єдиною реальністю тут, як і у всіх теоріях интеракционистов, продовжують залишатися лише міжособистісні відносини. А така обмеженість не дає можливості в повній мірі розкрити характер і функції референтної групи, особливо їх нормативної функції, і визначити критерії вибору індивідами тих або інших референтних груп.

Певну спробу в цьому напрямку зробив Р. Мертон при подальшій розробці теорії референтної групи. Він, зокрема, спробував виділити ті умови, при яких індивід швидше вибере в якості нормативної референтної групи не групу членства, а зовнішню групу. Тут Мертон виділяє наступні фактори:

1. Якщо група не забезпечує достатній престиж своїм членам, то в цих умовах вони будуть схильні вибирати в якості референтної групи зовнішню, нечленскую групу, яка, на їх погляд, має більшою престижністю, ніж їх власна.

2. Чим більше ізольований індивід у своїй групі, чим нижче його статус в ній, тим більш імовірно, що в якості референтної групи він вибере зовнішню групу, в якій він розраховує мати вищий статус.

3. Чим більше соціальна мобільність у суспільстві і, отже, більше можливостей в індивіда змінити свій соціальний статус і групову приналежність, тим більш імовірно, що в якості референтної групи він буде вибирати групу з вищим соціальним статусом. 4. Вибір індивідом тієї чи іншої референтної групи залежить від його особистісних характеристик, однак Мертон не конкретизує це положення [Merton, 1957]. Іншими авторами також поки не вироблено небудь теорії, яка намагалася б пояснити, які особистісні характеристики індивіда привертають його до вибору тієї чи іншої референтної групи. У міркуваннях Мертона підкреслюється значення феномена референтної групи для аналізу зв'язку між мотивацією індивіда і соціальною структурою. Однак оскільки Мертон розглядав особистість, як зазначають І. С. Кон і Д. Н. Шаліні, в якості «пасивного реципієнта соціального реквізиту у вигляді норм, стандартів поведінки, цінностей, ролей і т.д.» [Кон, Шаліні, 1969] , то сутність мотивації у нього зводилася фактично до реагування на існуючу символічну структуру в плані конформного поведінки. Таким чином, підхід Мертона акцентував в основному вплив референтної групи лише на вибір конформного поведінки. Справжня обумовленість виборів референтної групи соціальною структурою суспільства, характером соціальних відносин знову залишається нерозкритою.

У західній соціальній психології більшість робіт з проблеми референтної групи, що з'явилися після 70-х років, присвячено приватним емпіричним дослідженням. Окремі містяться в них положення теоретичного або методологічного характеру не отримали широкого визнання, як, наприклад, виділення Т. Шибутані крім двох функцій референтної групи, зазначених Г. Келлі, ще третьої функції, спонукальної, тобто спонукає індивіда прагнути стати членом референтної групи [Shibutani, 1955]. Не знайшла підтримки і пропозиція М. Куна про заміну терміну «референтна група» терміном «референтна категорія», яка включала б як референтну групу, так і референтних індивідів, і його пропозицію ввести поняття «орієнтуючий інший» [Kuhn, 1964]. Що стосується загального стану теорії референтної групи останнім часом, то багато авторів відзначають, що, незважаючи на продуктивність виділення даної категорії для емпіричних досліджень, останні породили більше питань, ніж дали відповідей на них, і поки ще не найденоключа до передбачення поведінки індивіда в відношенні референтної групи [Deutsch, Krauss, 1965].

При оцінці теорій референтної групи слід зазначити, що дані теорії роблять спробу осмислення реального й вельми важливого соціально-психологічного феномена. Вони звернули увагу на значущість процесу самооцінки для поведінки особистості та на зв'язок самооцінки з приналежністю до групи, а також показали більший вплив цінностей та норм зовнішніх груп на соціальні установки і поведінку індивіда. Поняття референтної групи може служити інструментом для вивчення соціально-психологічних механізмів взаємодії об'єктивного соціального стану особистості та її соціальних установок, для виявлення деяких механізмів взаємодії між мотивацією індивіда і соціальною структурою. Однак ці можливості не знаходять належної реалізації в західній соціальній психології насамперед тому, що представники теорій референтної групи фактично зводять соціальні відносини до міжособистісних.

На закінчення доцільно провести порівняння особливостей інтеракціоністской орієнтації з іншими теоретичними орієнтаціями в соціальній психології. Головна її відмінність від всіх інших орієнтації, як уже згадувалося вище, полягає в тому, що вона прийшла в соціальну психологію з соціології, а не з традиційних психологічних шкіл і тому відправним пунктом для інтеракціоністской теорії є не індивід, а процес символічної взаємодії (інтеракції) індивідів у суспільстві, яке переважно розуміється интеракционистов як система комунікацій і міжособистісних відносин.

При порівнянні інтеракціоністской орієнтації з необихевиористской слід мати на увазі, що Дж. Мід оголошував себе прихильником так званого соціального біхевіоризму. За справедливим твердженням М. Г. Ярошевського, є вагомі підстави пов'язувати Міда з біхевіорістскім рухом у філософському плані, оскільки філософською основою для них стали «прагматичні погляди на людину як на істоту, інтелектуальні функції якого служать єдиному призначенням - адаптації до середовища з метою успішного, з точки зору інтересів індивіда, виживання »[Ярошевський, 1973]. Однак разом з тим Мід був проти таких основоположних принципів біхевіоризму, як індивідуалізм і антіменталізм. Використовуючи поняття «соціальний біхевіоризм», він передусім мав на увазі необхідність вивчення зовнішніх проявів поведінки індивіда в процесі соціальної інтеракції та пояснення внутрішніх психічних процесів у термінах зовні спостережуваного поведінки.

Розходження в поглядах класичного біхевіоризму і Дж. Міда знаходять своє відображення і в різному розумінні сучасними необіхевіорістамі і интеракционистов основних механізмів поведінки та активності особистості. На відміну від необихевиористской підходу до людини як до «психологічної машині», бездумно реагуючої на стимули зовнішнього середовища, інтеракціоністи розглядають його як активного учасника взаємодії, який сам вибирає, оцінює, регулює і конструює свою поведінку за допомогою символічної комунікації. Інтеракціоністи, подібно біхевіористи, надають великого значення научению, але і тут вирішальна роль відводиться ними символічної комунікації в протилежність біхевіористи, які фактично ігнорують значення мови як специфічно людського засоби навчання.

Що стосується психоаналітичної орієнтації, то головна відмінність интеракционистов полягає в тому, що, приділяючи першорядну увагу раціональної поведінки людини, вони фактично інорують емоційну сферу і сферу підсвідомого.

Ближче всього інтеракціоністи стоять до когнитивистской напрямку. Подібно когнитивистов, представники інтеракціоністской орієнтації на перше місце ставлять раціональне поведінка, приділяють велику увагу когнітивним аспектам комунікації, функціям соціальних установок, вважають важливим процес соціальної перцепції як один із суттєвих чинників інтеракції і т.д. Однак когнитивісти значно менш «соціальні», проблеми індивід - суспільство ними фактично не ставляться і тому, в їх роботах природно, не виникає проблем соціальної ролі, референтної групи, хоча останні мають пряме відношення до формування соціальних установок.

Інтеракціоністской орієнтація, зберігаючи свою специфіку, відчуває вплив інших орієнтації. У різних авторів це проявляється по-різному. Наприклад, робота одного з відомих представників символічного інтеракціонізму Т. Шибутані «Соціальна психологія» показує, що автор, викладаючи інтеракціоністской підхід до розуміння проблем індивіда та суспільства, відчуває відоме вплив ідей психоаналізу [Шибутані, 1999].

У сучасних інтеракціоністской теорії, безумовно, становлять інтерес спроби їх представників розкрити важливі соціально-психологічні механізми взаємодії індивідів в групі на міжособистісному рівні, показати роль мови у формуванні людської психіки, трактування особистості як свідомого і активного учасника соціального процесу, узагальнення великого емпіричного матеріалу, особливо в галузі дослідження соціальної ролі та референтної групи. Проте ці позитивні моменти в теоріях интеракционистов не можуть бути реалізовані повною мірою через суб'єктивно-ідеалістичних вихідних посилок, прийнятих авторами цих теорій. Саме це призводить до головного обмеженню - інтерпретації самої природи «соціального» лише як «інтеракції». Вірна сама по собі думка, що взаємодія і спілкування є безпосередня реальність суспільних відносин, дана індивіду в його повсякденному досвіді, не доведена тут до кінця, оскільки акцент зроблений лише на одній стороні проблеми: інтеракція розглянута як безпосередньо «дана форма соціального», але саме «соціальне» (як система об'єктивно існуючих суспільних відносин) знову опиняється за рамками аналізу.