56. Київ - Центр освіти в регіоні. Педагогічна підготовка в Києві (II пол. XIX - поч. Хх ст.)

На кінець 80-х pp. XIX ст. забезпечення вітчизняних гімназій учителями класичних мов було суттєво поліпшено завдяки історико-філологічним відділенням університетів га історико-філологічним інститутам. Скажімо, за перші 25 років існування історико-філологічного факультету університету в Одесі (з 1865 р.) його закінчили 276 студентів. Ніжинський історико-філологічний інститут за період з 1875 по 1900 pp. випустив 321 вчителя. Крім того, право викладати стародавні мови в середніх навчальних закладах надавалося випускникам духовних академій. У зв'язку з цим у 1888 р. було закрито і Російський філологічний інститут у Лейпцигу.

Тоді як для підготовки вчителів стародавніх мов держава робила певні організаційні кроки, питання забезпечення гімназій учителями нових мов лишалося відкритим. Нові мови (німецьку й французьку) викладали переважно іноземці носії мови, що закінчили бодай середню школу або склали спеціальний іспит на звання вчителя тої чи іншої мови, але не мали спеціальної психолого-педагогічної підготовки для роботи в середніх навчальних закладах. Тож діти, які вступали до гімназій з певними практичним знаннями, потрібних нових знань не здобували, а часто навіть втрачали свої практичні навички.

57. 1917Р. Центральна Рада. Започаткування першої української системи освіти. Перший міністр освіти України і.Стешенко. Громадська і педагогічна позиція

У 1917 р. Стешенко виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. У 1917-18 очолював рух за українську школу, здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні.

З червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. Перебуваючи на цій посаді, Стешенко рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій (зокрема, з 39 відкритих у 1917 гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства.

Основоположні засади освітньо-наукової політики були закладені саме Центральною Радою. Стешенко особливо проявив себе як організатор народної освіти тоді, коли його запросили очолити у серпні 1917 р. щойно створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат Освіти. За короткий час свого перебування на посаді генерального секретаря, а потім міністра народної освіти в Українській Народній Республіці Стешенку довелося витримати велику боротьбу не лише з ворогами українського національного руху, але й з тими поміркованими українцями, які виступали проти широкої українізації школи.

Стешенко, проводячи українізацію школи, твердо стояв на засадах забезпечення у цьому питанні прав усіх національних меншостей. У статті "Про українську національну школу" (1917 р.) і в інших своїх статтях він піднімає проблему співвідношення національного та інтернаціонального у справі виховання. Вказуючи на необхідність національної школи для всіх національних груп, Стешенко доводив, що всі народності, які проживають на території України, повинні знати її мову, літературу, географію, історію.

Стешенко був одним із авторів плану організації національної освіти в Україні, який було схвалено на всеукраїнських учительських з’їздах, які проходили 1917 року. Він також займався організацією роботи цих з’їздів.