1831 Р. В "Украинском альманахе" за псевдонімами "а. Погорельцев" і "и" опубліковані поема "Корній Овара", а також поезії і. Срез- невського "Море", "Молдавские песни" та "Мысли Саади".

Темою поеми І. Срезневського " К о р HJ. й О в а р а ", є розбудова мандрівного сюжету про запроданство вільної, хороброї та не скутої канонами і догмами душі людини, яка прагне здобутися на цілковиту самореалізацІК), прагне стати"відповідною сама собі. Українські поети-романтики, і "беред них - І. Срезневський, цю відповідність трактують у мистецькому плані (як пошук козаком долі): Корній Овара не прагне славі^~багатства: він прагне позбутися недолі, того

прокляття, що тяжіє над ним:

Сидить знічившися козак.

Він думу думає, гадає,

Сумує тяжко неборак,

Що долі бідному немає.

У І. Срезневського в дій темі виникає, проте, акцент на закономірному для цього мандрівного сюжету (згадаймо балади А. Міцкевича "Пані Твардовська" та П. Гулака-Артемовського "Твардовський") аспекті: у нього поняття ворог стає адекватним поняттю чорт. Чорт приходить до Корнія Овари „коли. .наш,, герой . здобувадтьод на. ^щсгично, життєве фіаско, а ЗВІДСИ - і ганьба: він невдало воював із турками: "з нічим він з бою виходжав", заживаючи собі сорому "серед агарян"; він, коли козацтво за це (адже така поведінка - ганьба й для всіх козаків) вирішило скарати його на смерть, - втікає до ляхів:

...утікав ,ь

З ЛЯХами СЛави добувати; s До католиків приставав Святую віру руйнувати, однак безуспішно; урешті, ; : ? ,

Пристав Овари до орди

І на ляхів пішов з ордою... ч гчі лмїч :

Недоля з їм, із ім біди... г , , ; « ^ ( Пропав Овара - втік із бою.

Оповідь про недолю козака ведеться тоді, коли він прийняв певде рішення, із яким опинився на березі розбурханої морської стихії:

Гуде Койдак.

Коргує хвилею, мов чвара.

Сидить на березі козак,

Козак-небога - пан Овара.

Саме в таку хвилину в подобі якогось дідка (автор поеми - у традиціях романтизму - позбавляє чорта містичної якості, наділяючи якостями гротеску й іронії), що

Дугой зігнувшись на кийок,

Іде, не йде він - шкандибає з'являється Корнієві Оварі чорт і пропонує козакові запродати душу:

Багацько дам круглевиків,

Багацько всякого розводу.

Багацько й слави дам тобі. ::" '

Тебе світ стане шанувати. > л; ц

" Чого лякаться? Не робій!

Віддай же душу до заплати.

Страх Корнія Овари перед можливою втратою душі лише смішить чорта, який, усвідомлюючи, що Овара вже мертвий духовно, запевняє козака, щб"тЬй запродасть душу не задарма, а здобудеться на по

тужну матеріальну компенсацію: "всім будеш, пане мій, багат". Спокушання чортом козака і перелік усіх благ, що принесе козакові запроданство душі, нагадує твір І. Вишенського "Обвинувачення ди- явола-світодержця", написаний письменником-полемістом як приклад виникнення новітньої ситуативної моделі, зафіксованої у Євангелії від Матвія, коли диявол, добравшись до пустелі, де перебував Матвій, спокушає тут святого.

Психологічно правильно поет вибудовує залучення чортом системи доказових чинників у переліку спокус; це здійснюється з урахуванням, показує І. Срезневський, того, що найпереконливішим для людини завжди є приклад: адже в пеклі, наголошує чорт,

Пани, князі - всіх не злічим,

А козаки, хлопи та судді...

При цьому чорт у доказовій базі перелічує низку історичних імен - від Б. Хмельницького - до Розумовського, таким чином визначаючи як чинник спокуси добро; воно, зрозуміло, є бажаним для Овари, який зневірився у житті.

Саме наведені приклади долають загату рішучості, вагань Корнія Овари. який вирішує прийняти пропозицію чорта: так митець виявляє в козакові причину і водночас наслідок, осягання результатів власної діяльності. Перед нами, за суттю, духовний розвиток особистості, але водночас особистостіТсторично зумовленоГй історично реалізованої^ із неповному, у недостатньо слушному, чи й зовсім у неадекватно спрямованому напрямі.

Іншим принципом" означення такої особистості виступає в цьому випадку свобода) Корній Овара прагне пізнати її, хоч і обирає для цього пізнання, вочевидь, неправильні способи. Певною мірою здатне виправдати героя в цьому разі хіба лише те, що він докладає зусиль і практикою підтверджує доцільність і розумність відстоювання себе у досягненні свободи. І в тому разі, коли можливість досягнення свободи з'являється перед Корнієм Оварою як прикінцева мета життя - переконуємося, що він підпорядковує свою суть певній меті не за розважливим онтологічним принципом, що враховував би об'єктивну дійсність, а за принципом гносеологічним - тобто, принципом, що забезпечує пізнавальну функцію життя: Овара здобуває можливість для нового пізнання світу, можливість відбутися. Так герой визначається в амбівалентній якості, що залучає читача в тлумаченні образу до сфери співтворця поеми, дозволяючи оцінити в образі позитивний або негативний акценти.

У поезії "Море" митець відтворює грізну стихію, що перебуває в стані напруженого очікування того часу, коли вповні зможе виявити свою потужність. Активізує сприйняття зображеного антитеза: Мрачными тучами небо покрыто.

Ветер утихнул, не дует, не дышит; г,

Безмолвно покоится море. г

Саме тому спокій моря є оманливим, тимчасовим, що небо вкрите грозовими хмарами: так митець створює грізну напруженість у, здавалося б, цілковито прозовій ситуації: спокій готовий щомиті вибухнути шквалом, бурею.

Море у поета протиставляється іншим стихіям - небу й вітрові: Небо! Зачем же ты тъмою покрыто?

Ветер! Надолго ль в волнах ты утихнул?

Надолго ль покоится море! - Ця антитеза, переконуємося, вибудувана цілковито в дусі українських поетів-романтиків, неоціненну роль у організації світоглядної позиції яких відіграв згуртований навколо І. Срезневського гурток творчих студентів у Харківському університеті, що став ядром Харківського осередку поетів-романтиків.

На думку поета, наймогутнішою і найгрізнішою є стихія, що нині лише готується виявити себе. Такий стан вселяє тривогу, неспокій, відчуття непевності, що їх несуть із собою кожна мить очікування того, що має статися. У тому, що часто цим сподіванням не судитиметься збутися, що людські "ожиданья Обманчивы, ложны, как призрак", таїться, на думку поета, уся сутність життя: "Нет, не узнает грядущого смертный". Людина, вважає І. Срезневський, безсила, коли доводиться зазирнути в майбутнє. Майбутнє, до якого спрямовані всі поривання людини, утаємничене,, приховане від неї, ^ найнезбагненнішою для неї загадкою і найбільшою звабою життя, у якому - й велика сила інерції, що змушує людину жити в стані повсякчасних сумнівів і неубезпече- ності, тому вона звична до страху перед невідомим:

...плаватель к небу привыкнул;

С волей ветров он издавна сроднился;

Привык он к безмолвному морю, - й очікування прийдешнього неспокою, що таїться в оманливій зовнішній незворушності героя і в так само примарному затишші природи: Мирно у брега морского стоит он,

Смотрит на сладостно спящую влагу - И ждет с юго-запада бури!

"Молдавские п Є С ни! I- Срезневського, що з'явилися під псевдонімом "И", - це своєрідні переспіви у стилі народних пісень. Тема першої - "Красавица-ласточка" - туга за втраченою свободою та молодістю; тема другої - "Ой вы, слуги мои!" - прощальний мотив: юнак, вирушаючи на війну, клянеться у тому, що неодмінно повернеться до милої, яку "вічно буде любити", і якій заповідає: "А пока ворочусь, ты меня поминай!":

Ты не плачь, не тужи, слез горючих не лей:

Я опять ворочусь - через тридевять дней.

У цій темі прощання закладено велику силу віри в любов і велике сподівання на нездоланну силу любові. Тема любові тут вирішується не стільки в біблійному, скільки в чуттєвому сенсі, проте наявна у творі й романтична константа: туга за можливою невідбутністю щастя героя, що почувається цілковито самотнім, одиноким у своєму само стоянні перед долею; роль такої особистості стає тим значимішою, що в ній виокремлюються індивідуальні чинники, за наявності яких і підкреслюється роль слова у людському бутті.

"Мысли Саади" - цикл творів у І. Срезневського, що складається з окремих строф або окремих віршів-чотирирядків алегоричного змісту, присвячених роздумам про сутність заздрості, про вірність слову і вірністЬ'Людині, про те, що самотнього мандрівника здатна підтримувати лишемрія,надія: вони дарують цьому мандрівникові щастя.

Бачимо у цьому циклі творів також роздуми про зв'язок людини з рідним краєм. Поет визначає в цьому разі найболючіші точки дотикання чужини до особистості; це:

- самотність серед натовпу;

, - чужа мова, чужа думка, що змушують мовчати душу;

- відсутність душі, яка перебуває не на чужині, а у рідному краї.

Оповідання І. Срезневського "Майоре , Май о р ej ", надруковане у журналі "Московский наблюдатель", 1836 p., стало своєрідним підсумком роботи ученого над вивченням усього, що пов'язано із постаттю Г. Сковороди. За тезою пам'яток А. Ковалевського, І. Срезневський "звідусіль збирав відомості про цю надзвичайну людину, збирав рукописні матеріали та перекази. Дещо з цього І. Срезневський подав у своїй спеціальній статті 1834 p., дещо, як от лист Г. Сковороди, надрукував в уривках, дещо пробував обробляти в літературній формі", і наслідком такої обробки і стало оповідання "Майоре, Майоре!". Опублікувавши цей твір, І. Срезневський 1840 р. навіть прагнув перекласти його чеською мовою.

Настанова прочитання у ньому головного образу, а ним є філософ Григорій Сковорода, визначається в оповіданні вже в перших словах: "дивна людина була з Григорія Савича"; саме відтворення надзвичайного, дивовижного в цій особистості і стає об'єктом спостереження автора твору. На його думку, характер особистості, а, властиво, оте незвичайне, формувалося в цій людині вже змалечку, зокрема, "колись сиротою утік від родичів", "був ущасливлений ласкою імператриці Єлизавети: випрохав собі звільнення від цього", "коли надумали схилити його до чернечого життя, до сутани, він зумів вдати з себе божевільного й покинув учитись", "вдягнув стихаря дяка греко- російської церкви в Офені, але для того лише, щоб утекти з Офена та помандрувати на волі по Європі", прийшов "до Харкова - назавжди й утік із Харкова світ за очі після першої проповіді". Період блукань, що настає в його житті потому, І. Срезневський - ставить нарівні зі сковородинівськими утечами.

Від цього - і химерність цієї людини, вважає автор оповідання, тому й у Г. Сковороди "очі блищать то гордістю академіка, то придуркуватістю жебрака, то безвинною простодушністю дитини".

Так само нестандартною і неодноплановою особистістю є інший герой твору, пан Майор, "як звали його крамарі й торговки, Майор- каліка, як звали його околишні дідичі, Павло Леонтійович, як звав він сам себе та всі його домашні. Як продавець базарний, був він чесний, хоч і впертий, як пан Майор був він поважний і гордий; як бідний каліка, був він задумливий, похмурий, мовчазний". Вдача Майора дозволяє йому, зостаючись і на велелюдді самотнім, не втрачати своєї самодостатності; це зроджує в людей і острах, і поваїу: "Сидить Майор, вичікуючи покупця й усе дивлячись у землю. Як пройде хто повз нього, скинувши шапку та мовивши Майорові добре слово, Майор підведе голову, поважно гляне, вклониться й знову, як раніше, спустить очі долі. Підійде купець, Майор, підвівши голову, вкаже на крам, скаже ціну й знову очі в землю. Ні один скупар, ні одна перекупка не наважувалися торгуватись". Причина меланхолії Майора - у подіях зовнішнього плану: заможний, глава досить великої родини, він з роками "зубожів, втратив матір, потім сина й жінку, зробився хворий, похмурий: відтоді все зробилось інакше; осілись у хуторі злидні й нудьга".

Доньку Майора, автор називає "втіхою-дочкою'', що одним-одна залишилася в батька. Олена Павлівна, або, за пестливо-зменшувальною формою, Льоня, видалася "дівчиною доброю, ласкавою, дбайливою господинею, гарною з себе", "але разом з тим і горем", бо була "дочкою відданицею без приданого". Волею долі їй судилося зустрітися з Григорієм Савичем Сковородою, який, мандруючи, завітав до них на хутір. Його спів і гра привабили Олену Павлівну. Почуття приходить до них у супроводі співу й музики, воно є взаємним і, фактично, належить до творчого акту, - підкреслює автор оповідання.

Саме взаємність почуття, вочевидь, змушує Г. Сковороду поселитися "недалеко від хутора Майора", у пасічника Семена Салка, де вже першої ночі йому привидівся віхций, дивовижний сон про церкву, у якій "вінчають жебрака з багатою шляхтянкою, а він молився, щоб цього жебрака Бог визволив від кігтей диявола”. Низка випадкових закономірностей чи закономірних випадковостей змушує Олену Павлівну звернутися до Григорія Савича за допомогою недужому батькові. Майор одразу відгадав у Г. Сковороді небуденну особистість, тож "сумував, нудьгував без нього, рішуче вимагав від нього, щоб він не залишав його дому й лише на коротку ніч відпускав його до пасічника".

Численні розмови, співпереживання почутому дедалі більше єднали душі філософа та Льоні, проте страх їх обох перед почуттям змушує рішуче діяти Майора: він запрошує Григорія Савича навчати Льоню "священної історії та катехізису", а з цим навчанням і сам обіцяє вчитися, закликає "читати нам свої твори. Дечого я не зрозумію, запитаю, ти з'ясуєш, і я зрозумію, й Льоня зрозуміє; дещо інше, хоч я і зрозумію, та подумаю, Льоня не зрозуміла, знову з запитанням до тебе. Вона звикне слухати розуміти, розуміючи почне сама міркувати і до читання принадиться, й до науки". Батько пропонує закоханим, як переконуємося, курс узвичаєння, звикання, споріднення шляхом провадження спільної справи: стратегічно, можливо, слушна, ця засада, вочевидь, хибувала в тактиці, оскільки давала можливість терезам настрою і намірів однієї із сторін постійно гойдатися. І якщо в той час, коли Майор тільки єднає Г. Сковороду задля навчання Льоні, при цьому Григорій Савич "готовий був здатися на волю першого-лігаиого, що зустрівся б з ним, готовий був зробити все, чого б від нього не вимагали", - то згодом, переконуємося, ситуація кардинально змінюється.

Вістуном майбутніх змін постає, вже після першої лекції Г. Сковороди про трактат "Початкові двері", Олена Павлівна: "З цього часу вона зробилася знову байдужа до Григорія Савича, принаймні здавалась такою, отже не плакала, не червоніла, слухаючи його, не скаржилась на головний біль, не цілувала Григорію Савичу руки замість батьківської", - іншими словами, сферу чуття тут заступає розмисел, що, до слова, і дає змогу бути Олені Павлівні сприйнятливою, здібною

ученицею філософа. Доля витворює з Майора, його доньки і філософа феномен: "дивовижну сім'ю, але дійсно сім'ю - сім'ю серцем". Урешті, ситуація зроджує в Сковороді зміни внутрішні, духовного плану. "З одного Григорія Савича зробилось немов два: один, колишній "старчик" Григорій Савич, як колись, думав, міркував, мріяв, у хвилини натхнення брався за перо й щось компонував, - другий увесь належав родині Майора, думкою, мрією, почуттям". Це - не роздвоєння особистості, адже "одному до другого їм і діла не було, а якщо й було, то в деякому плані перший служив другому, другий керував першим", а своєрідна понятійна підміна першої другою. Але у тім-то й річ, що невідомо було, як коли і де, який саме з цих пріоритетів візьме гору. Так людина здобуває заряд непрогнозованості, - і це, переконуємося, психологічно з цілковитою точністю відтворив І. Срезневський.

Окремі життєві пригоди та випробування дедалі більше зближують героїв. Етапним у цьому процесі є полеміка між Майором і Григорієм Савичем на тему, що є любов. Безперечно, Майор був заскочений і, можливо, прикро вражений відповіддю філософа на питання "чи однаково любиш мене і Салка, мою Льоню й його Іванівну? - Чи однаково? Однаково..."

Не менш показовим є діалог Г. Сковороди з губернатором Харкова Євдокимом Олексійовичем Щербиніним; тут Григорій Савич формулює свою екзистенційну програму: "Світ є театр. Щоб у театрі грати ролі з успіхом, потрібно вибирати їх відповідно до здібностей і сил. Актора хвалять не за шляхетність ролі, а за мистецтво гри. Я довго думав про це і врешті побачив, що на театрі світу не можу вдатно грати ніякої іншої особи, як тільки найбільш низьку, просту, самітну, безжурну".

Вочевидь, стосунки з Оленою Павлівною у Г. Сковороди могли б скластися на особливий лад, якби не зовнішній регулятивний чинник и особі Павла Леонтійовича, батька дівчини: він випробовує на стосунках дівчини з Сковородою всі важелі - звикання, споріднення спільною справою, темами бесід, що ведуться в години дозвілля, відсторо- неністю після всього цього дочки від філософа, намовленням Григорія Савича покинути мандрівний спосіб життя і зайнятися працею. Майор переговорив із отцем Василем у Валках і з'ясував, що варто І'. Сковороді , "слово вимовити, як і протопопівське місце готове і місце ключаря у його преосвященства й титул соборного проповідника".

І це випробування Сковорода сприймає, як філософ: "З мене досить і того, що дарував мені Бог і дякую йому, а більшого не бажаю". Урешті, це з вуст Майора лунає заклик до Григорія Савича: "Сватайся, я благословляю вас, і будете собі жити й поживати".

в==*\ 355

Однак і туг м'якість, податливість Г. Сковороди перетворюються на крицю: "Нічого мені казати, Павле Леонтійовичу. Діло моє старе- цьке. Жінка старцеві докір. І віддати ж таку добру дівчину на ганьбу світові - ні. Я люблю її, бажаю їй щастя... І ні з якою не одружусь, не * тільки з Оленою Павлівною".

І коли Майор відправляє речі Сковороди на пасіку до Сайка, і коли починає неславити, Григорій Савич робить той крок, що звеличує його і як, філософа, і як людину: він, пересилюючи самого себе, приходить "до Майора і просить у нього та в Олени Павлівни єдиного:

"Я прийшов до вас тільки попрохати прощення, якщо чим-небудь образив вас. Бо йду звідси надовго, може назавжди".

І все-таки, велика любов Григорія Савича до людини вернулася йому: Льоня, вже після прощання з ним у рідному домі наважилася без відома батька "слідом іти за мандрівцем, щоб проститись із ним.

У останній раз подякувати йому і може ще сказати йому: люблю тебе й любитиму".

Врешті доля таки силоміць вириває в Г. Сковороди обіцянку одружитися з Льонею: занедужав Майор, і священик, отець Іван, який благословляв недужого, вимагає від Сковороди, що був при недужому: "Заміни їй (Льоні - Л. 3.) батька", Будь їй захисником, доброчинцем, другом, чоловіком! Будь! Ти повинний бути, повинний - якщо у тобі є серце й християнська любов до ближнього". Священик ставить питання так: що Бог, мовляв, звинуватить Г. Сковороду за "смерть цього янгола", тобто, Льоні, якщо він її покине. Це, за і без того високої психологічної напруги, зумовленої в героїв тяжкою недугою Майора, змушує Григорія Савича поступитися своїми принципами: "Якщо так треба, якщо я не її, а лише свій безум приношу у жертву Господові: хай буде!".

Прагнення порозумітися із Льонею, намагання до решти збагнути ситуацію на якийсь час притлумлюють у Г. Сковороди, як показує автор оповідання, усвідомлення необхідності порозумітися із самим собою й до решти збагнути себе. Проте це відчуття повертається до філософа в мить найглибшого зворушення, коли він, вінчаючись, стоїть перед церковним амвоном; сама свідомість стає головним побудником для філософа покинути церкву і втекти з-під вінця.

Доля Льоні та Майора, як це показано в епілозі оповідання, складається щасливо в банальному сприйнятті цього поняття: "одна весна проминула, друга прийшла, й Льоня святкувала своє весілля з чудовим юнаком, що його не міг не полюбити Майор, яко сина свого доброго

старого товариша по службі". "Льоня була щаслива; її чоловік був людина багата, розумна й добра, і він любив її, як треба любити жінку чоловікові". Прикро однак, підкреслює автор оповідання, що ці люди так і не змогли побачити "у вчинкові Григорія Савича душі підвищеної, серця чутливого, шляхетності й мужності". І як докір їм, у цьому лунає авторське: "Майоре! Майоре!". Тобто, ці люди, попри безперечний позитивний заряд, що його вони несли з собою, так і не зуміли, підкреслює І. Срезневський, побачити і зрозуміти в цій людині, зустріч із якою подарувала їм доля, філософа, тому він і присутній у церкві "при вінчальному обрядові" з її обранцем, тому він, на відміну від Майора та його доньки, навідується на покинутий хутір Майора, щоб співвіднести занепад, здичавіння навколо хатки, "де розквітло на мент щастя його серця" з теперішнім станом свого серця, в якому "усе зробилось глухе, глухе", У цьому, на думку І. Срезневського, суть взаємин генія та середовища, у якому триває його життя. Творчість І. Срезневського, представника Харківського осередку письменників-романтиків, виявляє пильну увагу митця до людської ментальності, дозволяє побачити в зображеному ним національні й загальнолюдські цінності.

АФАНАСЬЄВ

ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ

(псевдоніми: Чужбинський,

Недолин, Невідомий,

Пустинник та інші)

(1817-1875)

Син українського дідича, О. Афанасьев народився у с. Іскрівці Лубенського повіту на Полтавщині. Після закінчення (1829-1935) Ніжинської гімназії вищих наук кілька років (1835-1843) віддає військовій службі в Білгородському уланському полку. Наприкінці 40-х pp. багато часу й зусиль присвячує вивченню життя Придніпров'я, а також звертається до поетичної творчості - спершу пише поезії російською мовою, а 1841 р. альманах "Сніп" опублікував твори митця українською мовою. Поетична спадщина митця українською мовою налічує понад 20 творів. Видана анонімно поетична збірка Чужбинського "Що було на серці", 1855 р. і низка статей на теми літературної критики, історії, етнографії, мовознавства у двотомнику "Поездка в Южную Россию", 1861 р. засвідчують творчий діапазон Чужбинського. "Зібрання творів" О. Афанасьева у 9-ти томах, опубліковане 1890-1893 pp. у Петербурзі підтверджує в ньому хист поета й наукового дослідника - історика, мовознавця, етнографа, одного з перших творців поетичної шевченкіани.

Визначальною для творчості О. Афанасьева є народнопісенна тональність; певною мірою це окреслює і тематику поетичної творчості митця.

1841р. в альманасі "Ластівка" з'являється поезія "Є. П. Гребінці" - твір, О. Афанасьева, що став народною піснею та представляє пісенну лірику в українській поетичній творчості цієї доби. Головною темою твору є пошук важливих цінностей життя. Ці вартості Чужбинський ан- тропоморфізує, апелюючи до суб'єкта їх носія, як до міри цих вартостей: Скажи мені правду, мій добрий козаче,

Що діяти серцю, як серце болить?

Як важко застогне, як гірко заплаче,

Як дуже без щастя воно защемить?

Поет виявляє певну кризу цих вартостей: і у житті людини, і, у наслідку, у взаєминах між особистістю та людьми:

Як горе, мов терен, всю душу поколе,

Коли одцуралось од тебе усе . <

І ти, як сухеє перекотиполе,

Не знаєш, куди тебе вітер несе?

Динаміка, рух у цьому разі, є показниками неслушної, прикрої нестабільності у житті особистості, зроджують відчуття несталості усіх цінностей у її житті, позбавляють її переживання щастя. Пошук лщдішшалцастя, що є не лише метою її життя, але й ознакою її самозбереження, самоутвердження, не здобувається у людини на слушну реалізацію, тому поет зосереджується на темі про минущість; нетри- вщсхь дцастя і, натомість, повсякчасність тих численних, виснажливих для людини випробувань, що викликають у автора поезії думку про загрозу самого життя літературного героя:

Отак і на світі: хто рано почує,

Як серце застогне, як серце здихне,

Той рано й заплаче... А доля шуткує: Поманить-поманить і геть полине.

У творі превалює функція почування - як нераціональний чинник, єдино здатний до спротиву сфері, де пригнічується її дух, спроможний забезпечити їй усвідомлення переваг тривкості доброчесностей, що постають у образі-символі всемогутнього сонця:

А можна ж утерпіть, як яснеє сонце Блисне, і засяє для миру всього,

І гляне до тебе в убоге віконце?

Осліпнеш, а дивишся все на його.

Особливе значення митець, як це засвідчує поезія "Прощан- н я ", 1841 р. надає думці про поєднання вічного: Батьківщина, Україна, і минущого: властиво, самих почуттів людини, яка розлучається з рідним краєм:

С=Ч 359

Прощай, весела сторона!

Я б не покинув України:

Твоя пахучая весна,

Твої квітчастії долини,

Твої веселі небеса,

Твої луги, твої ліса,

Твої густі червоні лози,

Під темний вечір соловей - Усе краса!.. Чого ж з очей Гарячі покотились сльози?

Відчуття розлуки з Україною тут примножене благоговінням перед кожною рисою рідної сторони, що, на думку поета, здатне внести перетворення не лише в настрій людини, але й у її сутність.

Любов до Батьківщини цілковито заполонює душу героя твору, не залишаючи в ній місця для інших почуттів, забезпечує гармонізацію людини з іншими сферами буття. Водночас, любов до Батьківщини, за неможливості жити в ній, переконаний О. Афанасьев, спустошує життя людини: увесь інший світ довкола неї, інше оточення - зокрема і в сукупності - стає незначним, мовби знебарвлюється та знецінюється: Скрізь пусто, скрізь пусто на світі мені,

Як в чистому полі самотній билині, а люди є чужими і далекими:

Чого ж я плачу? Геть печаль! т Чого сумую? Годі! Буде!

Мені нікого тут не жаль,

Не братались зо мною люде...

Мене ніхто тут не кохав,

Як рідний брат кохає брата;

Ніхто не знав, не шанував.

ті, а сама особистт^ть^пиїашьс^вЛцЗковпНхитунції. Людині залишається лише внутрішньо буттєва іманентність, яка зводиться лише до онтологічних рефлексій:

Усяке цурається!.. Ох, на чужбині Не їсться і хліба святого шматок!

І хліб подадуть той не як сиротині,

; А кинуть, мов часом собаці кісток. у Коли ж ти, сердега, недужий застогнеш

І пити попросиш, - ні, брате, не жди!

Найважливішою формулою функціонування людини О. Афанасьев вважає модифіковану новими векторами і нюансами експресивну, закорінену в геоісторичну систему відчуття своєї "українськості":

Мов синяя стрічка, Донець під горою,

Круг його ліси та широкі луги;

Мов килим шовковий, здаються весною У квітах пахучих його береги.

Бачення поета виразно співвідноситься з особливістю традиційної народної культури, для якої, зокрема, притаманна персоналіза- ція оточення.

Простір і час, порядок речей у світі при цьому співвідноситься із красою й долею:

За тії будинки ховається сонце,

Далеко їх тінь простяглась по луці;

І дівчина гарна стоїть край віконця,

І перстень аж сяє на білій руці.

Поет вибудовує розмаїття зв'язків людини із загальним рухом буття, у якому наявні уніфікації, однією з головних тут постають Батьківщина і свобода духовного волевиявлення.

У поезії "Шевченкові" думка поета рухається від загальної характеристики творчості Т. Шевченка:

Гарно твоя кобза грає, г й ; >

Любий мій земляче!

Вона голосно співає, . ;;г

Голосно і плаче. о " ?

до причин, що спонукали до народження цієї творчості:

Ні, не люди тебе вчили - . ; і п ^

: , л Мабуть, сама доля, і . і

Степ та небо, та могили, ?

Та широка воля!

Усвідомлення Шевченком волі О. Афанасьев вважає одним із найпотужніших позитивних поетичних переживань, що дозволяє мистецькій музі Т. Шевченка позбутися будь-якої (суспільної, економічної) залежності від оточення та творчою діяльністю виявити себе так, щоб максимально відтворити свою людську самоцінність.

Мистецьку сутність Т. Шевченка автор поезії розглядає як систему зв'язку низки чинників існування українського народу, що включає історичні відносини, стосунки суспільні, а також свідомо-перетворювальний вплив творчості поета на світ:

І козацька давня слава,

Як сонечко, сяла.

І вставали з домовини Закуті в кайдани Вірні діти України:

Козагш й гетьмани.

І святі кістки біліли Спалених в Варшаві,

І могили кривавили.

Однією з найбільших заслуг Т. Шевченка, переконаний О. Афанасьев, належить вважати створений ним образ світу - як такого, у якому він присутній , і з яким співвіднесений.

Мабуть, ти учивсь співати На руїнах Січі,

Де ще рідна наша мати Зазирає в вічі;

Де та бідна мати просить Кожну душу щиру,

Хто по світу кобзу носить,

Щоб співали миру Про козацтво незабутнє,

Вірне, стародавнє.

Т. Шевченко своєю поезією піддав естетичному поціновуванню максимально-значний об'єкт, відкривши його посередництвом, що саме становить у цьому світі красу, гармонійність і велич. Він відкрив світові, що в житті українського народу має найбільш стійке значення, а також без чого жодна людина, а тим більше жодний народ, не має ваги: історичне життя - те, що становить у цьому житті зміст унікальний, найцінніший, як і те, що здатне надати йому універсального сенсу - тобто, естетичне судження про світ у цілому, в котрому людина постає виразним орієнтиром, стійким фактом, своєрідним інваріантом - незмінним - у системі історично-динамічних явищ.

Глибоко співвіднесена з фольклором, концепція О. Афанасьева у творі "Пісня" (публікація в альманасі "Молодик", 1843 р.) визначає опорними образи криниці, коня, трави, козака. Ці образи - кожен зокрема і всі разом - творять унікальну для українського народу систему компонентів світогляду, що дозволяє осягнути життєві настанови особистості.

Наявна у творі антитеза визначає динаміку розвитку думки. Ця антитеза має подвійний характер: це - і світ, простір, у який вписується суб'єкт:

Ой у полі на роздолг *

Шовкова травиця,

Серед неї край тополі Чистая криниця, ’

а також антитеза між оповідачем і уявним його антагоністом:

Тільки туди кониченька

Мені не водити, Г

Із тієї криниченьки

Водиці не пити.

На тій шовковій травиці Багато отрути, г

А з тієї криниченьки Пив мій ворог лютий.

Як і в поезії "Пісня", у поетичному творі О. Афанасьева "Весна" також діалектично вибудовується антитеза - між весняним пробудженням природи і настроєм ліричного героя оповіді: (; ;

Тільки я щось дуже смутно

Дивлюсь на цю весну... ч, ....., ..

Все оживе, а я, бідний,

Серцем не воскресну.

Взяли його, розірвали, - Воно застогнало...

Чують люди та і кажуть,

Щоб воно мовчало.

Задушили його сльози, - Вже більше не плаче;

Мовчить, тільки глухо болить Серденько козаче.

Герой твору - не самотній, адже самотність визначає перебування наодинці, а герой - разом із своєю долею та зі своїм горем:

Уже ж мені з своїм горем

Та не розлучатись, .

Моїм думкам, як сим квіткам,

Та не розпускатись.

За пошуком міфологізованої долі-щастя у літературного героя прихована, так само як у зміні весни осінню, трагедійність сприйняття особистістю своєї смертності у власному біологічному існуванні; екзи- стенційні й естетичні зміни у людському бутті, на думку поета, лише посилюють відчуття цієї смертності.

Поезію "Весна" та "О с і н ь " (ці й інші твори поета - зі збірки "Що було на серці", 1855 р.) можна розглядати як своєрідний диптих. Ці твори співвіднесені й за настроєм, і за художньою ідеєю.

363 /ь*

Портрет творчої особистості О. Афанасьев формує у поезії "С п і - в а к а ", де виразно виявляє себе чітке розуміння того, що людина і суспільство - невіддільні ланки реальності.

Настрої творчої особистості визначають, однак, не лише соціальні та онтологічні тощо умови життя, а й моральний чинник, проявлений через духовний розвиток - творчу активність людини, як складової суспільного процесу.

У своєму зображенні митця О. Афанасьев іде далі власне портретування особистості поета: його місії, конфліктів, духовної цінності - він вдається до фіксації тієї миті, коли митцем опановує натхнення; власне, про ті зміни, про той стан, що пов'язаний із натхненням - як станом найбільшого піднесення її творчих сил, найбільшої активності всіх процесів, що відбуваються у людській психіці, ідеться у творі.

Автор поезії "Співака" зосереджує увагу, зокрема, на таких виявах натхнення:

- невтримність бажання поета виповісти себе: "Пісня мов рветься з серденька на волю";

- цілковита відстороненість від житейських турбот:

Тоді, сердега, весь мир забуває,

Горе важкеє і нещасну долю...

- найбільше прагнення жити, найвиразніше відчуття краси життя:

Хочеться жити в ті ясні години,

Мов щось таємне серденько голубить.

Натхнення, однак, на думку О. Афанасьева, приходить не тоді, коли твір пишеться зі спонуки, на штучні, чужі для людської душі теми, а коли йде від серця:

Вона дається співакам, панове,

Не тим, що пісні співають чужії,

А тим, що з серцем своїм у розмові Пісні складають, що аж серце мліє.

Митців, що творять лише за натхненням,

їх небагато у світоньку, люде!

Гірко їм жити, братця, поміж вами.

Бо поки з серця пісню він добуде,

Вже постаріша кількома годами.

Водночас, створити натхненну пісню є найбільшою радістю співака, адже це його змога розділити з кимсь те, що було в нього кращого на душі, що стало для нього найбільшою життєвою втіхою.

Життя, наголошує О. Афанасьев, дає людині можливість звідати і прикрощі, і радість; у радості

Всі ми співаєм, нічого й казати,

Як нам що-небудь душу затривожить;

Є ті години, що хочеш співати,

Але чи всякий пісню собі зложить?

У автора поезії немає жодних ілюзій щодо тієї долі, яка чекає митця, що творить лише з натхнення:

Співака ж між вами

Часом без шапки у пору осінню

Сам собі, старцем, сліпий, з торбинками,

І Ходить, сердега, мовчки попідтинню.

У поемі "Безбатченко" митець веде мову про долю особистості, яка зуміла піднятися своєю духовною суттю над обставинами по- реформеного села; красі внутрішнього світу цієї людини поет протиставляє недосконалість реальності.

Оксану відпровадили з панського двору; уже незабаром Бог дав синочка їй, Івана,

А по селу рознеслася чутка,

Що був той хлопець весь у пана.

Коли дитя підросло, пан, що спершу "в ту убогую хатину Добро і гроші присилав", свою дитину забезпечує освітою: спершу дитя навчалося в дяка, а згодом пан, зважаючи на успіхи Івана в навчанні, відправив його до міста, де хлопець зумів здобути освіту. Освіта ця поєднувалася з певною вдачею юнака:

Він був і тихий, і мовчливий,

І від людей хоч не ховався,

Да, як дівчина, соромливий,

Все більше в книжках тих копався. '

Не по душі йому здавались Той гомін, й городські клопоти,

І те снування без роботи,

Котрими іншії втішались.

Найнявшись до одного пана учителем, Іван закохався в його дочку, Соню, однак щиро зізнався їй, також закоханій, що вони - не пара: вона "родовита і багата", а він - "син дівочий І роду й племені не має".

Батько дівчини, довідавшись, чому донька затужила, не дає згоди на щастя молодих, і, позбавляючи Івана можливості працювати, проганяє його. Це мимоволі спонукає Івана вирушити на війну:

Добравсь він хутко до Балканів Де військо сербськеє збиралось Противо турок-мусульманів.

Туди й Івана замістили.

А там, як згодом розпізнали,

То вже і сотником зробили,

И за отамана почитали.

Іванові не бракує відваги в боях. І навіть у тому, останньому, він:

І сам попереду, без ляки,

Проти невірних виступає.

Вродливий вид його сіяє Красою лицаря-вояки.

Яка ж дяка Іванові за його духовну красу, за його героїзм? У думці про це в О. Афанасьева немає оптимізму:

Стоїть насипана високо Братерська свіжая могила,

І в їй закопана глибоко Життя загубленого сила.

Вкруги холодная чужина. '

І лише Батьківщина згадує свого любого сина:

Й твою убогую могилу...

Ніхто її не привітає...

Росте на їй бур 'ян високий,

І на боки її широкі Лиш тихий вітер налітає І щось гуде, мов промовляє Про жаль України рідної,

Й замість сльозини дорогої Дрібненький дощик поливає.

У творчості О. Афанасьева, як і в інших митців першої половини XIX ст., виявляє себе культурно-історична своєрідність художнього мислення епохи: із її устремліннями, тенденціями, світоглядними засадами, що відкриває змогу проникнути в сенсові горизонти літературної творчості, осягнути художні настанови літераторів, а також осмислити духовні й життєві грані буття людини доби.

КОРСУН

ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ (18 18-1891)

.'і* ПП-*-і

За освітою (закінчив юридичний факультет Харківського університету) та за обов'язком, визначеним посадою, - юрист. Студентом, 1841 р. підготував до друку й опублікував альманах "Сніп", у який включив власні поезії, а також поетичні твори А. Боровиковського, М. Петренка й інших українських митців. Залишив по собі поетичні твори, а також поетичні переклади чеського фольклору.

Творчість О. Корсуна є ще одним підтвердженням думки українських істориків, що художній набуток українських митців першої половини XIX ст. є своєрідним спонуканням до утвердження українського духу, як прагнення розвивати національну літературу на засадах української історії, а також національному ґрунті й застосовувати етнографічний фольклоризм для розкриття художньої ідеї твору. Саме тому в поета минуле різко дисонує з сучасністю.

Насамперед О. Корсун реалізовує своє захоплення українською етнографією, у віршовій формі переповідаючи повір'я нашого народу. Так митець засвідчує народність своєї поезії, показує зразок співвіднесення фольклорної традиції з художнім мисленням. ; [;

<J=SV367

Поетично трансформоване О. Корсуном українське повір'я "Звідкіля узялись ведмеді", 1841р. розробляє важливу і для українського фольклору тему про перетворення, до якої неодноразово звертаються українські романтики. Суть перетворення полягає, на думку митців першої половини XIX ст., у зміні коду буття перетворюваного; незмінним, проте, залишається те, що перетворенню підлягають лише ті складники існування, які пов'язані з певним деконструктивом і несуть у собі якийсь негатив, або здатні реалізувати його своїми вчинками. Однак, якщо в поемі С. Александрова "Вовкулака" Володько звіданими у стані та подобі вовкулаки стражданнями здобувається на моральне очищення, а тому відновлює своє буття у людській подобі, - у віршованій трансформації повір'я "Звідкіля узялись ведмеді" такого прощення від міфічного Білобога не здобувають "мамаї", "злодюги ледачі", "навіжені". Уражений лихою силою, що її вони незмінно несуть у собі, Білобог, супроти якого вони чинили зло, перетворює їх у ведмедів, приречених на довічне блукання:

Тоді, як бджоли у воді Соти ліпитимуть; утята З рогами будуть, мов козлята, - Тоді прощеніє їм дам!..

У віршованій формі, як про цікаву бувальщину, О. Корсун у поетично трансформованому повір'ї "Як Юрко знайшов тютюн і табак та й став курить та нюхати", 1841 р. веде мову про випадок, пов'язаний із відкриттям тютюну - як рослини зі специфічними властивостями, - а також про застосування цієї рослини. Важливу роль каталізатора подій у творі знову відіграє міфічний герой язичницьких часів Білобог, що порівнюється з найдавнішими міфічними уявленнями українців.

У поетичній формі зафіксовані певні спостереження та переосмислені явища життя, поведінка людей забезпечують повір'ям О. Корсуна "Що таке була черепаха і звідкіля вона узялась", "Що зробилось з Олен- кою і за віщо", "Звідкіля узялись жаби і чому вони кричать "нум! нум!" важливу повчальну настанову; ці твори також розширюють жанрові межі української літератури.

У поетичних творах О. Корсуна наявний виразний психологічний струмінь. Митця вабить поліфонія рис вдачі людини; посередництвом їхнього зображення, він прагне вибудувати своє розуміння світу, долучаючи до цього застосування почуттів і уяви - тим, по суті, витворюючи декартівську формулу осягання світу - світосприйняття.

У поетичному творі "Блискавка", 1839 р. О. Корсун у дусі художнього мислення українських поетів-романтиків співвідносить явище природи з внутрішнім світом людини, станом її душі:

Та блискавка, мов дитиня.

Чимало хмара та мовчала - ! Дитина ще була дурна,

Собі тихенько підростала...

Аж ось вже й виросла вона... що породжує, забезпечує нову творчу екзистенційну якість:

Отак не раз бува й зо мною:

Утихомирюсь, не бурчу (Мов хмара та перед грозою),

На думці вірші-я ж мовчу! і - .

Аж ось, мов блискавка... Дивіться! чН' а*

Та думка гарно зодяглась, *' г »

Як на Великдень молодиця- Твір О. Корсуна "Коханка", 1841 р. належить до поезій-спогадів, характерних для українських романтиків: в основі поетичної розповіді - згадки автора про тих, кого "колись я покинув": це й дід, і брат, і "добрая неня", і "рідний батько" й, урешті, "дівчина-коханка", що постає спершу в зримо явленому образі:

Зеленая плахта, зеленая юпка;

Покрімкою, начебто сизая сталь,

Попідперезалась коханочка-любка;

Волосся ж то... Боже мій! Що за коса! але згодом цей образ виявляється персоніфікацією значно більшого, осяжнішого поняття:

Та хто ж ся коханка? Деревня вона Антипівка: там-то колись я родився! : >ь ; * Аети лиш до неї з Украйни луна,

І татові, й нені, і їй поклонися.

Блакитні очиці коханки - отеє ж Блакитне антипівське небо так сяє;

Покрімка, що підперезалася, - се ж Бірюча в леваді собі протікає;

Мов плахта, мов юпка - зелена трава, ; і / Квітками, мов гильце, розрубана хвацько;

Мов тая коса у коханки - бува > , <>.»•

Там жита, пшениці і проса багацько. і ;

369

О. Корсун сміливо, як це засвідчує поезія "Від чого?", 1839 р. залучає до співтворчості читача: саме читачеві належить відповісти на запитання, що компонують головну думку поетичного твору:

Що се таке, що серденько так б'ється І сняться сни такі собі чудні:

То - мов мороз по тілу розіллється,

То - мов огонь, - і я горю в огні?..

Поет експериментує зі змістовим наповненням твору, шукаючи такі ресурси, що допомагають вести своєрідний діалог із читачем.

У творі "Зрада", 1841 р. акт зради поет розглядає не лише як порушення вірності в коханні - невірність, але й визначає пряму залежність між цим чинником і підступністю, віроломством, коли це стосується вищої ідеї: адже зрада кохання, батьківщини - показник ставлення до цілого комплексу першоцінностей людського буття; Гриць, покидаючи Марусю, мотивує свій вчинок тим, що збирається полетіти

до козаків,

Та на гаспидських ляхів...

Се ж їх не минує!

насправді він

Та на коника сідав,

Та й до шинку доскакав:

Там живе бабуся;

У неї дочка мов мак...

Став ізрадником козак:

Прощавай, Маруся!

Людські етично-вартісні чинники, пов'язані з гедоністичним три- бом життя - як ознаку недосконалості людини, О. Корсун сміливо поглиблює і образом коханої козака - Марусі, яка, щойно козак сів на коня, звертається до іншого парубка:

"Гей, Василечку, вставай!

Геть журба! Співай, гуляй - Ускакав той ланець!"

Ось музика вже прийшла І Марусенька пішла З Васильком у танець.

Кризу у взаєминах героїв твору О. Корсун розглядає як зраду ієрархії вартостей, а не просто зраду героями одне одного. Вибудовуючи ієрархію цих вартостей: кохана - коханий - батьківщина, поет показує насправді втрату цих вартостей у свідомості окремого індивіда,

який постає представником усього людського. Задоволення лише суто онтологічних людських потреб є, на думку автора твору, чинником, що несе в собі екзистенційну загрозу вищому сенсові буття, а це здатне порушити баланс у існуванні добра, правди, а також є тим, що спроможне деструктуризувати свідомість особистості та визначити кризу комунікативних цінностей в дійсності.

О. Корсун показує у цьому разі, як у посткозацьку добу девальвуються суспільні й етичні цінності: на зміну ратному козацькому подвигу та патріотизму приходять лише любовні стосунки, у яких виявляється внутрішнє спустошення людини, зумовлене поширенням екстенсивності людського переживання, різновимірністю моралі, що засвідчує про загибель - із втратою козацьких цінностей - і об'єктивних втрат самої сутності людини.

Так само втрату верховних цінностей, що супроводять відхід доби козаччини, знаменує поезія О. Корсуна "Козак та гулянка", 1840 p., коли козак, нехтуючи і діяльнісним характером буття, і національною його сутністю, віддає перевагу не Батьківщині, а чуттєвій повабі життя:

І від польки-гулянки козак зажуривсь, ? • • <

І забув він тебе, Україно! іJ ’ ;

Все гулянки шука, все гулянки бажа,

А країна шука свого сина...

Національний і діяльнісний аспекти буття людини здатні застувати, на думку митця, від людини те, що надає її існуванню не лише вищого, а, на загал, будь-якого сенсу.

Тугу за минулим, за вікопомною козацькою славою, несе в собі, на думку О. Корсуна, що її він у художній формі реалізовує поезією "Рідна сторона", 1841 p., отча земля. Вона є уособленням святості:

Та сторона - свята сторона!

Куди не глянь - могила та могила... а також знаменує вічність тривання життєвого циклу народу:

Щорік ся яблунь рано повесні Цвіте собі, весела та квітчаста:

Оттак у тій рідній стороні...

Образ могили у творі - символ зв'язку з минулим; святість "рідної сторони" зумовлена тим, що "В тій стороні була козацька сила".

Поет оплакує сучасне життя, зауважуючи його красу лише в минулому: так виникає у поезії образ могили, що несе в собі символ переходу одного чинника життя в інший, а також стає знаком діахронії певних історичних пластів і явищ, забезпечуючи механізм єдності буття, у якому більшою цінністю, на думку О. Корсуна, володіє, проте, історичне минуле:

Та сторона... мов листу на клену,

В тій стороні була козацька сила...

Навіщо згадувать старовину?

Піду відсіль: он там стоїть могила.

Образ могили для творчості О. Корсуна має посутнє значення: поет вважає - твір "Могила", 1841 р. - цей чинник показником історичного континууму українського народу та свідченням сталості його історичного буття:

В леваді, де ростуть клени,

Могилу ізробили,

У тій могилі козака Старенького зарили.

Разом із козаком у могилі поховано його славу і подвиги. Однак ця історія цілої доби народу, цінності, пов'язаної з нею, не засвоюються наступними поколіннями, не передаються йому; лише романтичний герой, усупереч своєму поколінню, журиться занедбанням минулого.

Як часом лихо нападе На мене, молодого,

Огидне світ, огидне все - Чвалаю до старого.

Образ могили у поета є символом сталості буття народу, а сталість буття є для народу вищою окрасою історичного існування.

Український історичний ареал О. Корсун корелює із сучасним собі контекстом історичного буття, відповідно до якого зміст попередніх нівелюється, переходячи зі сфери чину, діяльності - у діяльність свідомості, з індексу свідомості - у сферу підсвідомого.

Любовна лірика О. Корсуна - поезії "Кохання", 1841 p., "Рожа і дівчина", 1845 р. - перенизана настроями песимізму: втрати, смерті, довічної розлуки - усіх тих якостей, що промовляють про асиметричність структур буття, коли в ньому наявні процеси, які зі значення "майже все" витворюють значення "майже нічого".

Прикметними для творчості О. Корсуна стають і образи кобзаря та сироти - поезія "Сирітська доля", 1845 p., що в цьому разі набувають значення комунікативного функціонування:

Ой у полі вітер віє,

Траву нагинає, . ,

Кобзар сидить на могилі Да вітра питає:

'Чи не знаєш, буйнесенький,

Де сирітська воля?"... корелюючи поетичну творчість митця з українськими поетами- романтиками.

Творчість О. Корсуна доповнюється і сторінкою перекладів українською мовою із чеської - твори "Рожа", "Серце", "Про себе самого", "Гарна дівчина".

Творча спадщина О. Корсуна тематично й образно реалізується за своєю суттю в системі інваріантних художніх цінностей, які репрезентують українські поети-романтики першої половини XIX ст.

КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ (Іереміл Галка)

(18 17-1885)

Син поміщика та кріпачки с. Юрасівка, Острогозького повіту Воронезької губернії. Повітове училище закінчив у Воронежі в 1831 p., Харківський університет - у 1837 p., згодом служив в армії, вчителював, а 1844 р. одержав посаду викладача історії в гімназії м. Рівне. Із 1845 р. М. Костомаров оселяється у Києві, працює вчителем гімназії та викладачем Інституту шляхетних дівчат. Восени 1846 p. М. Костомарова обирають професором кафедри історії Київського університету.

У 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському братстві письменника, як і Т. Шевченка та П. Куліша, заарештовують і відправляють до Петербурга на слідство. Заслання відбував спершу в Петербурзькій фортеці, а протягом 1849-1856 pp. - у Саратові. 1856 р. учений із науковою метою виїздить за кордон. 1859 p. - М. Костомарова обирають професором історії Петербурзького університету, 1862 р. він виходить у відставку, але продовжує працювати в галузі історії та літератури.

Літературну діяльність М. Костомаров розпочав ще в університеті. 1838 р. у Харкові побачив світ його драматичний твір "Сава Чалый, драматические сцены на южнорусском языке". 1839 р. виходять друком у Харкові "Українські балади", а в 1840 р. - "Ветка, малороссийские стихотворения".

Драматургія

М. Костомаров-драматург у багатьох планах - першопроходець: він уперше, жанрово розбудовуючи тим історію української літератури, уводить.У систему жанрів нашої драматургії історичну драму, ^романтичну трагедію. Історик, М. Костомаров звертається до історичних подій, явищ, фактів, співвідносить їх із тим осмисленням, що наявне у фольклорі, і при цьому створює власну, свою версію бачення цих подій, явищ, фактів - "Сава Чалий", 1838 р. заслуга М. Костомарова-драматурга й у тому, що він виявив - посередництвом звертання до історичних подій - таке бачення історії, згідно з яким саме народ є рушійним чинником важливих історичних етапів - "Переяславська ніч", 1841р.; зауважив таку дивовижну закономірність розвитку історії як циклічність, її здатність співвідноситися на певних етапах: так давнє минуле перегукується із сучасністю, епоха тирана Тиверія (14-37 pp. до н. е.) стає співвідносною з епохою правління Миколи І (перша половина XIX ст.) - "Кремуцій Корд", 1849 p.; сюжет, уміщений у трактаті грецького історика І ст. до н. е. Костянтина Порфирородного "Про управління державою" перегукується з подіями визвольної війни українського народу 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького - "Эллины Тавриды", 1884 p.

"Сава Чалий" г

При жанровій оцінці цього драматичного твору, варто мати на увазі, що цей твір розттіншєт^гд.як трагедія, як історична драма, як романтична трагедія, а, за висловом Арістотеля, "трагедія є зображення людей кращих". Поряд із цим, ця трагедія має всі ознаки притчевості (тобто притчею є ця трагедія) - а притча, як відомо, є наочним прикладом для доведення ДЕННОЇ, моральної.ідеї- Твір є зразком заангажованості (фр. engagement - утягнутість); цей термін, упроваджений Ж.-П. Сартром, означає неуникну втягнутість особистості в потік історії, стосовно якої ніхто не здатний зайняти позиції стороннього спостерігача.

375 У63*

Трагічне М. Костомаров тут відразу моделює в кількох планах: <»щащ^.|&ор.оті>бі^з_.рррогом справді гідних очолити козацтво отаманів, яким був Остряниця, згаданий тут; тяжіння над особистостями, jTTo .тторивятоться до влади, або наділені такими повноваженнями, дрібних, приватних інтересів, що ставляться врівень зі значними, громадянськими; _не-0смислена ^батьківством трагедія змагання з ^синівством за право на владу: Петро Чалий, задобрюючи козаків (фактично, неправомірно), досягає гетьманства; незмога явити отаманів рівнозначних; отже, тим - втрата високих ціннісних орієнтирів, що застерігали б нащадків від непоправних помилок. Сава Чалий повторює, фактично, помилку Остряниці: довіряє ворогові - і в цьому його трагедія; водночас: минуле героїзується як антитеза профанному сьогоденню козацтва часів Сави і часів Миколи Костомарова. Очевидний алогізм: уславлений у боях (уже дві пісні складено про його звитягу), Сава, який, до того ж, бачить згубність тактики Петра Чалого в його вдаванні до гедоністичного трибу життя (замість військових походів), що деморалізує, розкладає козацтво - відторгнутий батьком від ратно здобутого сином права на гетьманство: отже "Сава.Налий"~т~де і трагедія зради батьком сина. Оскільки вона - особливо важлива у цьому разі - з неї починається твір. Зачином у драмі "Сава Чалий", зміст якої, за свідченнями М. Костомарова, узято з народної південноруської пісні у виданні українських пісень М. Максимовича, є розмова козацтва, у тому числі - і Петра Чалого про давні козацькі походи й козацьку звитягу. При цьому Петро Чалий малює, такий, бачений ним зблизька, портрет козацького ватажка Петра Конашевича: "А доставалося й татарві, й туркові, і всім", "А все то через теє завзяття! Тепер уже таких і молодців нема. А тоді... як то ми їздили та під Синопу, і чого ми там не одбули! І холоду, й голоду, і бурі і сльоти... Море так горою й дметься, а ми... дармо... крутимся собі на чайках, а до бережжя мов до зірки. Тоді, нічого дуже хвастать, котрі були такі, що й уші поопуща- ли! А наш пан Петро Конашевич як крикне-гукне: "Гей, братища, Біг поможе, супостат не здоліє, не на нас фуга - на ворогів Христових; не бійтесь, мої голіннії!". Сказав, мов кухву горілки викотив, на усіх така веселость напала, що куди!", "А ми! От насправжки сказано, що не боїться козак ні тучі, ні грому, ні хмари, ні чвари!.. Аж кишки рвуть, пісні деруть. Здається, грім притих, усі переплину- ли. Та вже ж і як переплинули! Ой, задали ж ми перцю музувірові".

Зачин цей цікавіш з багатьох поглядів: у ньому проголошується славень (гімн) минувшині, козацтву, що ISpasHo’T^B^^M^'ffpo

Ц— .І.ЧШЧІ. і. nW| . , ^ы/_

романтичні засади М. Костомарова, а також - і, що особливо важ- ливо, саме Петром Чалим, якии згодом стане козацьким отаманом - визначається ідеал козацького ватажка. Оце уславлення Петром Чалим Петра Конашевича і його, Петра Чалого, пасивність у вчинках, силування до пасивності й усього козацтва, наче стане далі наочним підтвердженням того, як далеко в цієї людини від слів до справи і, водночас, яка ця людина несамокритична, неадекватна в самооцінці.

Дщіа,.Дшшй. дщжрдадш, далі,.,,щр,Д^ змагався, обстоював два основні напрями суспільного життя України:

. „і. і. .і " "? 1 '"'•«да»”*"**

Тоді ляхи казали: ’ Оце бісів козак! Ти йому те, а він усе своє: із турком воювати не велять, а він те й зна, що землі їх плюндрує та руйнує; унію хочуть увести, а він усе її випихає та православну віру боронить!" От, панове, була година! І Божа ласка нас не покидала: кому лихо, козакові усе добро". Ці напрями відповідали, по суті, козацьким гаслам "За волю, за віру", гаслам боротьби козаків.

Давне історичне минуле, таке привабливе, у М. Костомарова протиставляється сучасному: "Не урззкц; ртаАйГ лАже ~аГсїі]!и»№ТТїас уже гетьм?шш„будо; дж!дамі,мщша,дш?ькові чвари". ~

Ця ностальгічна розмова козацтва - своєрідна прелюдія того частування, що його здійснює Петро Чалий козацтву.

І якщо спершу козаків об'єднує одна тема та одне почуття, то сврє- jp^Ha крніррверза, розбіжність думок виникає там, де визначається jiHTOMa козацька думка про Петра Чалого і його самооцінка: "Дай тобі, Боже, чого забажаєш, - каже козак Павло, - сина оженити, щоб було кому старості твоїй глядіти". На ці слова Петро Чалий здобувається з такою відповіддю, яка, фактично, відповіддю і не є, а є контраргументом: "Мені нічого так не хотілось би, - отже "відповідає" на слова Павла Петро Чалий, - тільки щоб своїй неньці, рідній Україні послужити". Це - не обмовка. Це - той справді-таки дисонанс, що наявний у козацтва і в Петра Чалого у погляді на одне явище - на. саме 'Петра Чалого. Ця підміна не слів, а понять несе з собою тяжкий драматичний момент і промовляє, по суті, про зачин драми.

Різкий докір на адресу цього козацького частування та зажури від спогадів лунає з вуст Сави к°задхвУі.Ше,.іаке.ваді ідаа.ЩЩЛод^ає, колц наша Вкраїна пропадає!" У цьому - протилежному до козацького настрою - початок незгоди і незлагоди Сави з козацтвом. Ця гострота

377 /Ь*

увиразнюється подальшими словами Сави: JTa й тепер би, може, зло- жили пі екю - - каже він,~маючи на утчяяі ТУ пісню про себе, яку склали кол^к ^закиі щойно -нагадали її Саві,

коли було б з ким йти на ворогів!" (виділено нами. - А. 3.). Цю тезу Сава поглиблює далі: "О, дайте мені лишень тільки поміч та волю".

У цьому - і молодечий максималізм Сави, і його егоцентризм; у цих вадах - корінь його майбутніх випробувань, суть його незлагоди з козацтвом. І^яідда-аараа_Сава обвинувачує козацтво у пасивності, то згодом і вовсьдшд^--такого самого висновку, і кине цеи дошрТЩрошГ бтже, в цьому разі Сава ватажок: він бачить значно далі своїх сподвижників.

Зауважуємо: Сава прагне прибрати владу до рук, оскільки володіє не тільки тією відвагою і мужністю, що про них співається в пісні, але і програмою козацьких дій: "Поки оця (указывает на саблю) не защер- билася, Сава знатиме, що робитиме!".

Слово за словом - і козаки одностайно приходять до висновку, що його найбільш влучно формулює Гнат: "Якби усі такі, не така б тоді була".

Однак та одностайність, відсутність якої, на думку козаків, породила численні лиха в Україні, справа актуальна й для козацтва цієї доби. Сава має програму, .боротьби .козадтаа,- ^-fiom.Jia33«9^Петро - свою програму - осягання гетьманської влади, і він цю програму~зБа- т~гачує пригощанням козаків і, відповідно цього, станом ейфорії у прийнятті кардинальних рішень Сава.думає про. козацькі подвиги, а Пестро --про те. то гурт задобрених ним козаків може вчиннти-згідно того прикладу, як це відбувалося з гетьманом Остряницею: "Хіба забули, як Остряницю вибирали? Зійшлися панове генеральні та й вибрали; тоді до усіх козаків на раду. От і усе!"

Психологічно розрахунок Петра Чалого вибудований на чинниках несподіванки - "От і усе!", нахабства і, водночас, зневаги до рядового козацтва: "Не бійтеся, аби вибрали гетьмана, а то де вони й наберуться!", і лестощів до козацької старшини: "От тепер хоч і ми тутечки, усе люди шляхетні, виберемо собі!" Петро Чалий не приховує: старшина вибирає й обирає гетьмана для себе - "виберемо собі". І старшина, по суті, спровокована до цього Петром Чалим, прекрасно розуміє його та виконує його план: "помолимося Богові та виберемо собі гетьмана", - каже Павло, а далі, ще мовби роздумуючи: "Пана Петра Чалого!" Після цих слів працює лише інерція, і хоч вона багатоголоса, але думку багатьох присутніх увиразнює Грицько: "Мов шаблею усік! Пана Петра!"

Яка логіка в такому виборі? Логіка, що базується не стільки на дійсному, скільки, радше на бажаному: із дійсного тут лише перше: "нам старого треба, та щоб розумний був, та управляти над нами умів". Павло, який висловлює цю думку, не замислюється над тим, чого Петро Чалий, який сягнув поважних літ, досі не виділявся цими якос- ; тями: розумом і здатністю управляти козаками.

Єдиний голос лунає пересторогою козатттву - голос Гната Голого, який проголошує: "Ні, панове, тут є дотепніший за нього", від Петра Чалого, його син, який "ляхів, як снопи, валяв", від якого "пан Конєц- “польський трусився", і про якого "наші дівчата співають" і "чия слава по всій Україні як трім грімотихь!". Заслуговує уваги й те, що Гнат вказує і на виняткові якості Сави як героя - "голінний", тобто вдат- ний, здібний, хоробрий, і на те, що вже саме його ім'я здатне стати об'єднавчим чинником для України: "Про кого наші дівчата співають? Чия слава по всій Україні як грім грімотить?" - обидва ці чинники саме і промовляють про якості гетьмана - як об'єднавчої програми - у плані діяльності та в плані результатів цієї діяльності.

І саме в цю мить відбувається те, що не просто можна схарактеризувати як наступ старшого покоління на права молодшого, а що належить до значно драматичніших, можливо навіть трагічних моментів у взаєминах не лише поколінь, а у .родинних взаєминах - відступ (фактично - зрада) батька від сина: заради слави, заради гетьманства батько сам нехтує і провокує до цього козацтво - знехтувати і заслугами, і можливостями свого сина, визначними заслугами і можливостями, що вже підтверджено історією, тобто "славою". Батько, який до старих літ не був нічим славний і достойний, - перехоплює у достойного і славного свого сина те, що по праву належить синові. Це - саме зрада, адже батько не просто віднімає те, що належить його синові, а ще й настроює козацтво супроти Сави. При цьому ця зрада чиниться послідовно: "крок за кроком; бачимо три її ступені. Перший ступінь:'несподівано для козацтва проголошення свого"™"бажання посісти гетьманство з наступним обмовлянням сина: "Ні вже: у сім я вас не пораджу! Він хоч і хоробрий, та ні. Не можна: норов у нього не такий. Ні, ні!" ^ТіругиітХ ославлення сина, заслуги якого обертаються в докір йому: "Тільки не вибирайте мого сина, - застерігає він козаків. - Бо він . молодий, та ще як хочете, а я хоча й батько йому, а правду треба казати: учився він у ляхів!.."

/Т|3?3ай. rryniffr^J- найстрахітлішіший: батько, Петро Чалий». інспірує вбивство свого синаГсвоєю недовірою до нього, відсутністю бачення сина в площині позитиву: "Вибирайте собі кого знаєте, тільки мого Саву не забивайте!.7 Вщ"же колись (виділено нами - А. 3.) був такий хоробрий і такий приязний і до віри, і до людей! Тепер - то я вже бачу: на що погані люде не призведуть?". Цими словами батько підкреслює: усі добрі якості та кращі риси у сина звелися нанівець, тепер вони відсутні, тож звершує своє відречення від сина такими словами: "Сам перед усіх приведу та так своїми руками голову й відсічу". Ці слова стають спонукою до підбурюваного Гнатом козацтва розправитися з Савою.

Становище Сави, від якого відцурався і зрікся батько, прирікаючи його на загибель, тим складніше, що - зваблені та спонукувані старшиною козаки - забули про те, як присягали Саві, коли він їх вирятував із біди: "Камінь попливе по воді - тоді хіба ми тебе забудемо!".

Петро Чалий перебирає владу до рук у таку хвилину, коли справа потребує того, щоб гетьман "усіх повернув на добрий лад та совладати з усіма зумів". Однак у тім то й річ, що потребу в цьому гаразд розуміє в Україні лише Сава, якому ці слова належать.

Тверезо, розважливо розцінюючи історичну ситуацію і свої можливості за такої ситуації, Сава має слушність, яка буде згодом підтверджена самими козаками щодо оцінки діяльності Петра Чалого, неспроможного до адекватних становищу країни кроків при керуванні козацтвом: "От уже вісім місяців гетьманує, а що ми зробили? Дальш Трахтемирова носу не ткнем! Преж казав, що нас мало, от уже й ціле військо зібралося, а все нічого нема путнього". Однак розважливість зраджує Саві тоді, коли він піддається юнацькому максималізмові: або все, або нічого - і протиставляє себе козацтву: "Коли Сава не гетьман, то хай він не буде і той, про кого пісні співають! Хоч і напротив батька піду, та за діло! Нехай так не робить! Хоч і поляки на- рікуть, та зрадником не буду: оп'ять достанеться послужити рідній Україні", - у гніві й відчаї проголошує він.

Сава вважає: найкращий засіб змусити козацтво замислитися над вчиненим - зайняти виразну позицію відсторонення від того, що сталося - тому, застосовуючи в цьому найрадикальніший засіб, вдається на службу до Конєцпольського; до цього Саву намовляє і Гнат Голий.

Сава козак, хоробрий воїн і знає, що до іншої роботи не годиться. Тому йде до Конєцпольського, щоб застосувати тут своє вміння вояка. Удома залишатися йому не з руки й тому, що хоче побратися з любою йому Катериною, яку мати силоміць хоче посватати за Гната. Тому Саву

й Катерину об'єднує не лише почуття; спільним для них є і той протест, що вони його - як виклик - кидають довколишнім; це визначає їх - відповідно до романтичних канонів - антитетичними до оточення.

Почуття^до Катерини є рдтівним для Сщ^^вдди він стоїть на

вибір здійснено і він уже в Конєцпольського, - тут Саві не злама тися душею допомагає козацьке гас- уууіз яким козаки не лише йшли в бій, а й стояли в довічній опозиції до ворога: за волю, за віру. " .

Конєцпольський намагається використати Саву як клин між козацтвом, але для цього прагне, насамперед, окатоличити Чаленка. Сава чітко й безкомпромісно проголошує йому: "Моя віра мені над усе дорожче", "пане, я не прийшов до тебе, щоб ми, мов купці на ринку, об своїй вірі торіувалися", пояснюючи тому, що "Королю своєму законному прийшов я служить, а не віру свою отцовську й дідівську зрадити", а на погордливо-принизливі слова Конєцпольського нагадує тому всі заслуги козацтва перед Польшею. По суті-де-вже розмова.ворогів, тож Конєщіодьський робить із неї правильний висновок, щр Сава му- ““сить покинути його військо.

Удруге Сава у своєму житті терпить катастрофу. І коли в запалі розмови його з Конєцпольським приходить служник із застереженням, що довкола Савиної оселі чатують козаки, готуючись убити його, - Сава Чалий не намагається протистояти цьому, ні змагатися з цим, надто, що Конєцпольський пропонує допомогу Саві ціною зради - таки вірі. Загнаний у глухий кут позицією обох сторін - козацтва і Конєцпольського - Чалий розуміє, що єдино достойним є для нього шлях смерті, тому він, згідно з лицарською козацькою честю, сміливо, рішуче ступає на цей шлях.

Згідно з Платоном, Сократ свідомо пішов на смерть, переконаний, що смерть ця стане звинуваченням для тих, хто його обмовив, - так ступає на шлях смерті й Сава, а історія - безсторонній обвинувач і суддя - таки проголошує вирок переслідувачам Сави, серед яких найбільшу наполегливість виявляє колишній побратим, Гнат, який не зумів пробачити Чаленку його щастя зі своєю нареченою.

Так, наголошує М. Костомаров, історія - це низка фактів, але за ними - живі люди, із притаманними їм пристрастями, помилками й амбіціями. Однак ці амбіції та пристрасті - не хиба історії, не збій у її програмі, - це те, що надає історії здатності бути живою та знаходити відгомін у душі й у житті наступних поколінь.

^=*4. 381

ф Віршовану трагедію "Переяславська ніч", 1841 p. М. Костомаров пише з думкою про формування людини в контексті історичних подій. Здійснюючи важливу працю побудника переяславдів до відпор- ної діяльності супроти ляської залоги, що стоїть у Переяславі, сподвижник Б. Хмельницького, козак Лисенко пробуджує в народу відпірність, приспану церквою, позицію якої проголошує отець Анастасій:

Терпіте, плачте, вп'ятъ-таки молітесь І вп'ять терпіть, бо й Бог терпів наш...

- свідомість необхідності самому стати на оборону свого життя та на оборону своєї віри.

Чесний і безкомпромісний у боротьбі з ворогом, Лисенко вимагає таких якостей і від усіх. Тому наказує сестрі Марині, яка зізнається в коханні до польського старости, щоб здійснила те, що має вчинити як громадянка - сприяти знищенню польської залоги в Переяславі на чолі зі старостою; цим Лисенко ставить Марину перед вибором: кохання чи батьківщина. Марина приводить в умовлене з Лисенком місце польського старосту, однак здійснює це заради справедливості й у пам'ять про ті жертви, що їх звідав український народ від ляського поневолення.

Риторично лунає її запитання до коханого Францішка, польського старости:

Де, скажи,

Зосталась на Вкраїні одна церква,

Де б лях із руським не клялися дурно,

Обманюючи Бога і себе?..

Скільки разів, цілуючи вкраїния,