24 Події революції 1905-1907 рр. В українських землях. Значення та наслідки революції

Події революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку 20 ст. у зв'язку з економічною кризою та поразками Росії під час війни з Японією.

Початок революції поклали події 9 січня 1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна 150-тисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, в якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя.

Криваві події у столиці викликали хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні.

Новим суспільним явищем була – широкомасштабність народних виступів(масовість, тривалість, теріторіальна поширеність, участь різних соц. груп) Переплетення та взаємодія робітничого, селянського та національно-виз. рухів.

червень 1905 повстання на броненосці «Потьомкін»

жовтень 1905 Всеросійськи загальний політ. страйк. Винивнення Рад робітничих депутатів

17 жовтня 1905 маніфест Миколи ІІ «Про удосконалення державного порядку», в якому обіцялися громадянскькі свободи та скликання законодавчої Думи.

В період з жовтня – по грудень 1905 в країні відбувається:

діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;

активне формівання багатопартійної системи;

посилення пропаганди та агітації крайно лівих партій – більшовиків і есерів;

Але незабаром починається період реакції (січень 1906- червень 1907) :

посилення репресіій(арешти, обшуки)

помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітн. страйків та селян. виступів;

перехід більшості партій у підпілля;

поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби

3 червня 1907 Царський маніфест про розпуск ІІ Держ. Думи і новий закон про вибори, за яким 80% населення позбавлялось виборчих прав. Указ фіксував поразку революції.

В процесі розгортання револ. подій виникли нові суспільно –політ. явища та тенденції:

переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та нац.-виз. рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності спільного натиску на самодержавство; утворення політ. партій, рад, профспіок тощо

№25 Столипінська аграрна реформата її наслідки

В 1906-1911 в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву «столипінська» за ім’ям її автора і втілювача в життя, голови Ради міністрів П.Столипіна. Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: руйнування общини і закріплення землі у приватну власність; надання кредитної допомоги селянам через селянський поземельний банк; переселення селян у райони Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії. Окрім аграрних перетворень вона передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загально початкової освіти.

В Укр. з общини вийшли 30% общинних земель. Селяни, які виходили з общини мали право отримувати землю в одному місці. Було створено селянський поземельний банк, який скуповував землі у поміщиків, а потім продавав їх окремими ділянками селянам за вищими цінами. Якщо селяни не могли виплатити щорічні внески і проценти, то земля поверталася назад у банк. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Щодо переселення, то з Укр. поїхали 1 млн. селян, але багато з них повернулися. Це спричинило загострення соціальних відносин в укр. селі. Столипінська аграрна реформа після скасування кріпосного права була наступним великим кроком на шляху еволюційного розвитку Рос. Імперії. Реформа сприяла промисловому піднесенню в країні, яке починається в 1909 р. Вона прискорила розвиток капіталістичних і ринкових відносин, покращила стан сільського господарства, але не вирішила цілком аграрне питання.

Незважаючи на зростання посівних площ, валового збору зернових, товарності сільськогосподарського виробництва, реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917.

№26 Боротьба українських партій та організацій за автономію України в роки Першої світової війни

Улітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч, прагнення монополістичних об’єднань збільшити прибутки за рахунок військових замовлень, захоплення нових ринків збуту, бажання переділити колонії спричинили початок Першої світової війни. Основними воюючими угрупованнями були: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Троїстого союзу приєдналися Туреччина і Болгарія, а Італія у грудні 1915 р., прагнучи панувати в районі Адріатики, вийшла зі складу Троїстого союзу і перейшла на бік Антанти, внаслідок чого союз став тепер Четверним. Антанта (у перекладі – Згода) підтримала Сербію, а згодом до союзу приєдналися Румунія і США, Японія тощо.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття. Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала Німеччина, котра прагнула створити під її зверхністю Пангерманський союз, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату. Більшість Зах. Укр. підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи Росію найзапеклішим ворогом укр. У серпні 1914 р. у Львові утворилася Головна Українська Рада, яка об’єднувала представників усіх політичних партій. До її складу входили Радикальна, Соціал-демократична та Націонал-демократична партії. Головною метою ГУР була боротьба за визволення Укр. шляхом підтримки Австро-Угорщини. За ініціативи Головної Української Ради було створено легіон Українських січових стрільців (УСС), який воював у складі австрійської армії. Водночас з утворенням Головної Української Ради емігранти з Наддніпрянщини – В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк створили у Львові Спілку Визволення України (СВУ), метою якої було сприяння поразці Рос. Імперії та відродженню незалежної Укр. держави. Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей та віросповідань, із самостійною українською церквою.

Частина українських політиків вірила, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів. Так, на початку війни Товариство українських поступовців (ТУП) підтримало Росію. Але коли після перших успіхів російських військ у Галичині стало зрозуміло, що царизм не має наміру надавати автономію Україні, ТУПівці оголосили про свій нейтралітет у війні. Емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції. Створена у березні 1917 р. УЦР очолила український національно-визвольний рух, надала українській революційній стихії організованих форм, об’єднала під своїм дахом провідні українські політичні партії, змусила рахуватись і вести діалог з собою загальноросійську революційну демократію. Саме вона проголосила і очолила Українську Народну Республіку. Сила Центральної Ради крилася в її тісному зв’язку з народними масами. Універсали Центральної Ради мали велике значення для розвитку революції. 23 лютого 1917 р. в імперській столиці почалася революція..

Почалася стихійна організація робітничих і солдатських Рад. Одночасно робітничий клас організовував профспілки й фабрично-заводські комітети. Як і в Росії, Ради у своїх перших складах були есеро-меншовицькими. Однак із другої половини року у багатьох Радах більшовики та співчуваючі їм безпартійні делегати стали переважати. Есери та меншовики не мали наміру оголошувати контрольовані ними Ради державними органами, щоб захопити політичну владу, і підтримали Тимчасовий уряд. Ця тактика могла забезпечити легітимність влади. До приїзду В.Леніна в Росію її дотримувалися й більшовики. Але у квітні вони прийняли гасло "Вся влада Радам!".

№27 Лютнева революція в Росії. Утворення УЦР. І та ІІ Універсали

З початку 1917 незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. 27 лютого 1917 р. – відбулась лютнева революція. Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму у суспільства з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання проблем в економіці; вирішення аграрного та національного питань. Перемога революції сприяла створенню зовсім нової держави. Посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів —вся ця діяльність позначилась на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р.

Після Лютневої революції влада формально перебувала у Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Не в змозі скликати Установчі збори, Тимчасовий уряд дуже швидко втрачав владу над народом, і через деякий час майже не залишилось його прихильників. У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були у великих промислових центрах. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, яких була більшість у Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Вони визначали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало умовам та поглядам багатьох соціальних груп, тому викликало не тільки суперечності, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. Дуже швидко Ц.Р. набирала підтримки та ставала впливовим представницьким органом. Важливу роль у її створенні та визначенні головних напрямів відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів(М.Ковалевський, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов,). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; прийняття участі у політичному житті більшої кількості людей; перетворення армії на більш впливовий орган; зростання ролі політичних партій; поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, які приділяли більшу увагу вирішенню соціальних проблем, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.