1.19. Розвиток поглядів на диференційоване навчання дітей з вадами слуху.

В окремі періоди складної історії України погляди її прогресив­них громадян і позиції держави в цілому щодо доцільності та мож­ливостей навчання й виховання нечуючих були достатньо різними: іноді вони випереджували розвиток суспільства, часом розвивали­ся паралельно з науковими теоріями вчених сусідніх країн, трапля­лися й стадії явного застою, припускалися помилки.

Умовними віхами цих періодів є історичні зміни ставлення держави та спільноти до осіб з певними відхилен­нями в розвитку. Зокрема, в історії України можна виділити такі:

– (ХІІІ – кінець XVII ст.) — період опіки;

II (кінець XVII — початок XIX ст.) – період спроб навчання і виховання окремих осіб з розладами;

III (початок XIX — початок XX ст.) – період усвідомлення доцільності навчання трьох категорій дітей: із порушеннями слуху, зору, розумо-во відсталих;

IV (початок XX ст. – 1991 р.) — період визнання необ­хідності навчання всіх дітей з відхиленнями в розвитку.

У І і II періоди складалися передумови виникнення системи спеціальної освіти. III період еволюції ставлення до осіб з розлада­ми (початок XIX — початок XX ст.) збігається з першим етапом ста­новлення національної системи спеціальної освіти в Україні. Цей час розгортання мережі спеціальних закладів знаменний тим, що кількаразово переривався подіями, які спричинили докорінну пере­будову держави й суспільства. Сформувалася ця система вже у пореволюційній Україні, в момент зміни державного устрою, ідео­логії, ціннісних орієнтацій, морально-етичних та культурних норм, глибокої економічної кризи, громадянської війни.

Спеціальні школи й училища, які почали відкриватися в Україні в першій половині XIX ст. за приватної ініціативи, працювали кожний за власною програмою, використовуючи свої методи та програми, здебільшого покладаючись на досвід колективу викладачів, чимало з яких мали практику роботи з глухонімими в Петербурзькому та Арнольдо-Третьяківському училищах. Відповідно погляди на навчання та виховання глухонімих в Україні цього часу формувалися під впли­вом науковців і практиків російських закладів для глухонімих.

Засновник Харківської школи глухих В. Вєтухов зазначав, що глухонімі «...не напівідіоти, як думає дехто, а дуже здібні до книжно­го навчання і ремесла». Він вважав, що недоліки розвитку особис­тості глухих зумовлені не патологічним станом, а умовами їхнього життя та діяльності. Сприятливі умови, спеціально організоване навчання і виховання можуть цілком усунути ці вади. Зокрема заві­дувач дитячого садка Олександрівського хутора О. Комир запевня­ла, що «...освіта підносить моральний рівень глухонімого, знання ремесла — матеріальний і забезпечить усвідомлення власної осо­бистості, а мова забезпечить можливість жити спільним з усіма жит­тям, користуватися всіма правами».

М. Лаговськии, який з 1910 р. почав працювати директором Олександрівського училища глухих, характеризуючи умови, що збі­днюють пізнавальну діяльність глухонімих, зауважував, що під впли­вом правильного навчання вони можуть розвиватися розумово так само, як і нормальні. Він зробив суттєві напрацювання науково об­ґрунтовуючи проблеми компенсації функції слухового аналізатора, наголошуючи, що під час навчання глухонімих усної мови наявність залишку слуху має надзвичайне значення. М. Лаговський був пере­конаний, що всяке навчання є водночас і вихованням, тож вчитель глухонімих має бути й винятковим вихователем.

На той час серед науковців і практиків-сурдопедагогів не було одностайності щодо застосування єдиних методів навчання глухо­німих. Були серед них прихильники «звукового методу», «мімічного методу», «змішаного методу», «чистого усного методу».

На думку видатного українського науковця і педагога І. Соко-лянського, у процесі навчання глухих необхідно використовувати всі можливості для забезпечення високого рівня їхнього розвитку. Серед засобів спілкування він радив використовувати міміко-жес-тикуляційну, дактильну, писемну, дактилографічну та усну мови, оскільки будь-які контакти глухого з оточуючими наближають його до усного спілкування. Дактилологію він характеризував як один із видів словесної мови, вважаючи, що її використання сприяє досяг­ненню високого інтелектуального розвитку дітей навіть зі складни­ми психофізичними розладами.

Перші українські сурдопедагоги не зводили суть навчання глу­хих лише до кількісного збільшення знань, а мали на меті всебічний розвиток їхніх розумових здібностей. Зокрема, Н. Патканова, яка працювала в Київській школі для глухих дітей, вважала, що найго­ловніше завдання полягає в тому, аби не дати глухонімій дитині ні на крок відстати від нормальної в розумовому розвитку, надати мож­ливість вільного вибору життєвого шляху.

На початку XX ст., коли сформувалася спільнота українських сурдопедагогів і «чистий усний метод» став домінуючим, наголос у завданні спеціального навчання глухих припадає на вивчення зву­кової словесної мови. Так, Н. Патканова, виступаючи на II Всеро­сійському з'їзді сурдопедагогів (1903 р.) зазначала, що «...мета на­вчального закладу для глухих мусить полягати в тому, щоб діти за­кінчували їх не глухонімими, а тільки глухими...»

На III Всеросійському з'їзді сурдопедагогів (1910 р.), який став провісником другого етапу розвитку системи спеціальної освіти (роз­ширення та диференціації), українські науковці і практики підніма­ли низку важливих питань. Зокрема, І. Соколянський підготував до­повідь «Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові».

Однак цей етап в історії української сурдопедагогіки відзнача­ється й низкою позитивних поглядів і певних зрушень стосовно нав­чання і виховання глухих. Насамперед це стосується оптимістичної оцінки пізнавальних можливостей глухонімих в умовах спеціально організованого навчання; обстоювання думки щодо раннього вихо­вання глухих і диференційованого підходу у процесі їхнього навчан­ня; переконання, що процес освіти глухих полягає не лише у нако­пиченні знань, а й у розвиткові розумових здібностей на основі опа­нування словесної мови. Достатньо прогресивно вирішувалася і проблема формування та використання різних засобів спілкуван­ня. Навіть у часи найбільшого захоплення «чистим усним методом» українські науковці не відкидали міміко-жестикуляційну мову, як не­обхідний навчальний засіб. І, врешті, було створено певну систему навчання глухих, що, як зазначає О. Дячков, «...за вихідними теоре­тичними принципами, визначенням цілей і завдань освіти, а також за змістом, методами і засобами навчання є передовою, прогресив­ною системою... яка виникла і розвинулася на основі вітчизняних ідей...».