57. Цінні папери: свідоцтва про власність, свідоцтва про кредит.

Цінні папери – це активи, що є свідченням майнових відносин між емітентами і власника мита відтворюють порядок їх реалізації в процесі проведення фінансових операцій.

У Законі України "Про цінні папери та фондовий ринок" (ст. 3) подано таке визначення: "Цінні папери – документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам".

Акція(Свідоцтво про власність ) – цінний папір, без встановленого строку обігу, що засвідчує майнову участь її власника у капіталі акціонерного товариства. Власники акції стають пайовиками акціонерного товариства, його співвласниками, тому вони не можуть вимагати від товариства повернення вкладених коштів. Проте вони можуть продати акції, але у цьому випадку втрачають право співвласника. Доход, що одержує акціонер на акції, називається дивідендом. Розмір дивіденду залежить від обсягу прибутку, співвідношенням між його нагромаджуваною та споживчою частинами, інвестиційної політики акціонерного товариства, виду та кількості акцій та інших факторів. Товариства (корпорації) намагаються підтримувати дивідендні платежі на високому рівні, тому що значною мірою саме через ринкову ціну акцій визначають репутацію (рейтинг) корпорації, яка, в свою чергу, визначає здатність корпорації до залучення позикового капіталу або до додаткового випуску акцій. Крім дивідендів, власники акцій можуть одержати доход (у вигляді курсової різниці), якщо вони продадуть акції дорожче, ніж їх купили.

Облігація (Свідоцтво про кредит)– це свідоцтво про надання позики, яке дає право на одержання, як правило, щорічного доходу у вигляді відсотків. Привабливість облігації для власників полягає в одержанні фіксованого доходу. На відміну від акцій облігації після закінчення визначеного строку підлягають викупу, до того ж емітент повинен сплатити номінальну вартість облігацій і доход у вигляді відсотка. Облігації випускаються іменні та на пред’явника, причому останні переважають. Залежно від емітента облігації поділяються на державні та корпоративні.

58. Сутність та функції управління.

Загалом процес управління полягає у здійсненні цілеспрямованого впливу на систему з метою досягнення нею бажаного (з погляду керуючого пристрою) стану. Основою управління є процес прийняття рішень.

Коли йдеться про вивчення систем з погляду управління, першорядного значення набувають взаємні зв’язки між їхніми елементами та підсистемами. Якщо на підсистему здійснюється керуючий вплив, то таку систему називають керованою системою, або об’єктом управління (ОУ). А підсистему, що здійснює керуючий вплив, — системою управління (СУ).

Для встановлення потрібних аналогій розглянемо найпростішу структурну схему управління (р, яка складається принаймні з двох основних частин: керуючого органу та об’єкта управління.

Нехай ідеться про управління деяким економічним чи технічним об’єктом, здійснюване особою — керівником (директор, менеджер, оператор, водій).

Вплив на ОУ може здійснюватись механічно (за допомогою важелів, тяги тощо; електричними сигналами); у вигляді усних чи письмових розпоряджень виконавцям (якщо об’єктами управління виступають люди або колективи людей). При цьому такі розпорядження можуть передаватися як безпосередньо голосом, так і письмово або за допомогою засобів телекомунікацій (телефоном, факсом, електронною поштою тощо).

Уся сукупність зазначених керуючих впливів (наказів, команд, розпоряджень, вказівок і т. ін.) називається керуючою інформацією (керуючими впливами). Така інформація відповідно до заданої програми управління передається об’єктові управління по каналу зв’язку, який можна умовно визначити як канал прямого зв’язку.

Проте сам факт отримання об’єктом управління належної керуючої інформації далеко не завжди гарантує правильне функціонування цього об’єкта згідно з розробленими планами та програмою управління, бо існують чинники (внутрішні властивості об’єкта, вплив на нього зовнішнього середовища), що стають тут на заваді. Сукупність таких чинників називають збуренням. Прикладом збурень може бути не залежна від керуючої системи зміна параметрів керованого об’єкта, вихід із ладу вузлів СУ, зміна умов зовнішнього середовища тощо.

При цьому ті чи ті причини не можна точно передбачити, розробляючи програму управління. Отже, доводиться коригувати функціонування об’єкта управління.

Щоб таке коригування з боку керівника було справді раціональним, він має регулярно отримувати відомості про фактичний стан і функціонування об’єкта управління.

Отже, структура схеми управління в системах різної природи (технічних, біологічних, економічних, соціальних) багато в чому спільна. Водночас математичні моделі, за допомогою яких описуються процеси управління в різнорідних системах, значною мірою подібні між собою.

Підбиваючи підсумки сказаного, сформулюємо стисло сутність управління.

Управління полягає в тому, що керуючий орган виробляє інформацію, що відповідає програмі управління, передає її до об’єкта управління, а далі дістає та аналізує здобуту від нього повідомлювальну інформацію про його фактичне поводження. Після цього залежно від результатів аналізу інформації про стан ОУ відбувається коригування або вироблення нової керуючої інформації з метою оптимізації функціонування ОУ.

Функції управління:

1. Планування – процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату.

2. Організація – процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності.

3. Мотивація – причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.

4. Контроль – встановлення параметрів діяльності, вимірювання результатів роботи, порівняння їх із запланованим обсягом, за необхідності – коригування діяльності, накопичення досвіду для вдосконалення планування.

59 Сутність,роль та функції власності в економічному житті суспільства.

Сутність власності як економічної категорії

Там, де є економічна діяльність, там завжди присутній проблема власності. Відносини власності пронизують всю систему економічних відносин і супроводжують людину з моменту його народження до відходу в інший світ. Скрізь і всюди ми постійно натрапляємо на один загальний корінний питання: кому належить економічна влада, хто присвоює матеріальні умови існування людей, є господарем землі, фабрики, духовного багатства? Суди перевантажені розбором відносин між подружжям по розділу майна, сусід судиться з сусідом з-за клаптика землі, батько з сином і брат з братом з приводу спадщини. Соціальна сутність цих відносин і є вираз властивих даному суспільству економічних відносин власності. Сьогодні всі ми готові судитися з державою, що привласнило і растранжирило наші трудові заощадження, не виплачує нам зароблені гроші, пенсії. У цьому плані цивілізація не далеко пішла від світу тварин, де кожен захищає середовище свого існування, претендує на той чи інший "шматок" або територію.

Розгляд системи відносин власності дозволяє відповісти на питання, в чиїх інтересах здійснюється економічна діяльність. Якщо пріоритет віддається індивідуальним інтересу, то можна говорити про систему відносин індивідуального приватного відносини. Якщо присвоєння здійснюється в інтересах якого-або колективу, то мова йде про колективної власності. Присвоєння може вестися певної соціальної групою людей. Тут на особу вже класовий інтерес.

Характерною рисою марксистської трактування власності і було підкреслення економічного змісту над її юридичною формою.

Західні економісти і юристи частіше бачать у власності ставлення людини до речі. В Римському праві власність розглядалася як право володіння, користування і розпорядження майном без проведення розмежування власності на предмети особистого споживання і на засоби виробництва. І це природно, економічна діяльність у широкому розумінні цього процесу сформувалася значно пізніше.

Власність як економічна категорія є відношення між людьми з приводу матеріальної основи господарської діяльності, тобто засобів виробництва. У цьому плані власність тісно пов'язана з економічною владою, з управлінням виробництвом, з повсякденними відносинами між людьми. Оскільки кінцевою метою будь-якої господарської діяльності є досягнення певного ефекту при виробництві і реалізації товарів і послуг, розпорядником цього ефекту і його власником є власник матеріальних факторів виробництва, тобто землі і капіталу. Тому відносини власності становлять основу соціально-економічних відносин між людьми, визначають характер цих відносин, поведінку людей.

Економічні відносини власності не тільки характеризують соціальну бік економічного життя, але і визначають форми її організації. Ми говоримо, що основу ринкової економіки становить приватна власність. Але ринкова економіка виникає лише за умови, коли учасники економічного життя суспільства визнають один одного відокремлених рівноправних власників. Це рівність реалізується через обмін, де кожен учасник і власник економічного блага взаємодіють з іншими на еквівалентно-оплатній основі і особистої незалежності.

Наявність тієї або іншої економічної форми присвоєння не є випадковим, а обумовлюється рівнем розвитку матеріальної бази виробництва. У сучасних умовах безконтрольне використання могутніх засобів праці (атомні електростанції, танкерний флот і т.д.) на рівні індивіда або колективу ставить під загрозу існування людини і всього живого на землі. Тому стало об'єктивно необхідним створення механізмів, що забезпечують поєднання приватних інтересів особистості або колективу з інтересами суспільства як цілого. Створення такого роду механізмів означає становлення громадських форм присвоєння національного багатства.

Економічні відносини власності в сучасному суспільстві реалізуються в правових формах ними визначаються відносини суб'єкта власності до об'єкта власності, правові норми включають в себе права власника, його майнову відповідальність і захищають його права, право володіти, користуватися і розпоряджатися майном, як би воно не було. Закони не створюють відносин власності (вони об'єктивні), а всього лише закріплюють відносини, які фактично склалися в суспільстві.

Володіння - це фактичне володіння майном. Користування означає процес вилучення корисних властивостей з майна.

Розпорядження - це дії, пов'язані з відчуженням майна від його власника (продаж, дарування, обмін, спадкування, оренда, застава тощо).

У перехідний період до ринкової економіки в Росії і на Україні набула поширення практика передачі права управляти своєю власністю іншому суб'єкту, після чого в рамках укладеного договору трасту він не має формального права втручатися в дії свого довіреної особи (різні інвестиційні фонди, довірчі товариства і т.д.).

Відносини власності (тобто власність в економічному сенсі) виконують наступні основні функції: з'єднання засобів виробництва з робочою силою, що веде до виникнення і розвитку на цій основі виробництва матеріальних благ, притому від характеру і форми такого з'єднання залежать характер і форми розподілу благ, а також їх обміну і споживання; організації та управління об'єктами, що належать власнику, що означає виділення цілей, планування, координацію, регулювання і т.д.; розподілу благ, зокрема розподіл знову створеної у виробництві вартості; заощадження благ на основі права своєї власності на них; накопичення благ, які перебувають у своїй власності, для подальшого розширення виробництва і множення власності; стимулювання, тобто залучення власника до більш продуктивної і вигідним використання його ресурсів, до більш раціонального застосування того, що йому належить, до доходу; престижності, оскільки володіння і розпорядження великим обсягом благ викликають почуття задоволення і гордості за ефективне використання своєї власності.

У західній економічній теорії існує й інший підхід до власності. Його можна віднести до правового або поведенческому підходу. Суть його в тому, що об'єктом власності є не певні блага або ресурси, а "пучок прав" на них. До таких прав там відносять: 1) право володіння; 2) право користування; 3) право управління; 4) право на прибуток; 5) право па безстроковість володіння; 6) відповідальність володіння (можливість вилучення в рахунок стягнення боргів); 7) право відчуження.

При такому підході на першому плані виявляються не основоположні відносини між людьми, а поведінка людини - власника, згідна з законом. На питання, чому саме такі права, на що даний закон об'єктивно спирається - тут немає відповіді. Це і зрозуміло, адже юридична наука не повинна розглядати, на відміну від економічної науки, економічну обумовленість процесу присвоєння у процесі виробництва благ, а також те, чому одні суб'єкти – сверхсобственники, а інші по суті позбавлені її.

Отже, основними характеристиками власності як наукової економічної категорії є наступні положення. 1. Власність - це загальноекономічне явище, що означає існування в будь-якому суспільстві тієї чи іншої власності. 2. Власність - системоутворююче ставлення, оскільки саме вона зв'язує окремі і різні виробничі відносини в систему, в цілісність. Власність - не застигле, а історично розвивається ставлення, що змінює свої види і форми.