1. Розвиток наукових досліджень менеджменту в Україні.

   1. Внесок у розвиток світової науки менеджменту українських науковців дореволюційної доби:

Початок формування української практики управління відносять до часів Київської Русі. Спершу уявлення про управління існувало на рівні практики, а з часом — і мистецтва, тобто сформульованих правил господарювання та управління державою, зафіксованих у літописах та кодексах. Однією з перших визначних літописних пам'яток, у якій зафіксовані певні правила управління, є «Повість минулих літ» Києво-Печерського монаха Нестора (прибл. 1110 p.). Це міжнародні угоди, зокрема, з Візантією; княжі грамоти; правові кодекси («Руська правда»), літературні твори («Повчання» Володимира Мономаха) тощо. Так, «Руська правда» — це комплекс юридичних документів XI—XII ст., у якому відображено складність соціального життя Київської Русі та її розвиток. У «Повчанні» Володимира Мономаха (1053—1125) описано ідеальну картину необхідного для країни управління підданими. Автор закликає своїх «дітей» бути працелюбними, відповідальними, самостійними, контролювати стан справ, набувати нових знань і водночас «не забувати бідних, сиріт і вдів, не дозволяти сильним згубити людину». В іншому документі йдеться про обмеження прав лихварів, про їх відносини з боржниками. Отже, князі Київської Русі обґрунтовували і встановлювали певні правила управління господарством, націлені на зміцнення пануючого в країні ладу.

Істотну роль у формуванні та розвитку економічної теорії належить Михайлу Тугану-Барановському (1865—1919). Його наукові уподобання охоплювали макро- і мікроекономічну проблематику, економічну психологію, соціальну економіку.

Туган-Барановський є першим автором «піраміди потреб».

Обґрунтувавши теорію змішаної економіки, він зробив значний внесок у вирішення проблеми державного регулювання економічними процесами. Туган-Барановський зауважував, що надмірний централізм є небезпечним для свободи особистості, але елементи його необхідні для майбутнього соціалістичного ладу, оскільки він є основою планування. Вчений акцентував на необхідності вивільнення ініціативи працівників, розвитку місцевого самоуправління, трудової кооперації, яка, на його думку, сприятиме формуванню асоціацій у виробництві та кооперативів — у сільському господарстві.

Український вчений Микола Петрович Яснопольський (1846- 1937) обґрунтував теорію місцевого самоврядування на основі диференційованого врахування економічної продуктивності територій.

Євген Євгенович Слупський (1880-1946) – український математик і економіст, якого можна вважати засновником математичного моделювання економічних та управлінських процесів, в також праксеології ( галузі наукових досліджень, яка вивчає загальні умови й методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності).

2. Розвиток науки управління в Україні в період існування срср:

1.Жовтень 1917- березень 1921 р. Основний представник: Ленін. Основне завдання – розроблення форм і методів державного централізованого управління виробництвом, обґрунтування принципів централізму, організаційних методів управління, адміністрування та державного регулювання.

2. квітень 1921 – 1928 р. Основні представники: М. В. Фрунзе, С. М. Кіров, Ф.Е. Дзержинський, О. Гастєв, Ф. Дунаєвський. Особливість періоду полягала у вдосконаленні адміністративного управління виробництвом, спробах застосування госпрозрахунку, як основи економічних методів управління, формальному вивченні можливостей участі працівників в управлінні.

3. 1929 – 1945. Пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва, удосконаленням структур управління, методів добору й підготовки кадрів, планування та організації виробництва.

4. 1946-1965. Основні представники: В. М Глушков, В.Г. Чумаченко. Характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, пробою переходу до територіальної й територіально – галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5. 1965-1975. У цей час було здійснено спробу проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Однак вони виявилися безусішними, підтвердивши неефективність реформ у межах адміністративно – командної системи.

6. 1975- 1988. Характеризується усвідомленням неможливості реформування адміністративно – командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, корінних економічних реформ.

7. 1985-сьогодення. Особливістю є проведення економічних реформ, трансформація економічної системи. Сучасна модель менеджменту будується на засадах дослідження еволюції управлінської науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток українського менеджменту відбувається в руслі трансформаційних процесів в економіці України на сучасному етапі.

Одним з широко розповсюджених на практиці способів встановлення цілей та оцінки діяльності керівників є так зване “управління за цілями” (MBO – management by objectives).

У відповідності до концепції МВО загальноорганізаційні цілі можна розділити на декілька більш дрібних цілей окремих структурних одиниць організації, які, у свою чергу, можна трансформувати в цілі окремих груп і підрозділів і далі розбити на цілі діяльності окремих виконавців. При цьому цілі діяльності кожного виконавця мають сприяти досягненню цілей його керівника. Внаслідок цього утворюється так званий каскад цілей організації. Якщо кожний виконавець досягає поставлених цілей, тоді своїх цілей досягає і група робітників, і структурний підрозділ організації, і організація в цілому.

Отже, сутність концепці МВО полягає у тому, аби:

1) для кожного співробітника організації визничити мету його діяльності;

2) забезпечити взаємозв’язок таких цілей;

3) забезпечити досягнення кожним виконавцем встановленої для нього мети.

На відміну від традиційного процесу встановлення цілей, в процесі МВО цілі для підлеглих не встановлюються керівником одноособово (не нав’язуються підлеглим). В процесі МВО керівник та підлеглий співпрацюють, визначаючи цілі діяльності підлеглого. При цьому розуміється, що ступінь досягнення мети буде основним критерієм оцінки та винагородження діяльності підлеглого.

Процес МВО, іншими словами, розглядається як надання “голосу” підлеглому в процесі встановлення цілей та чіткого визначення результатів його діяльності за певний проміжок часу. Начальник та підлеглий спільно вибирають цілі діяльності підлеглого та “домовляються” як буде вимірюватись їх досягнення.

Необхідною складовою МВО є наявність зворотнього зв’язку. В ідеалі МВО вимагає встановлення безперервного зворотнього зв’язку, тобто такого, коли робітник самостійно без зовнішнього втручання відстежує та коригує власні дії. Цей процес самоконтролю доповнюється періодичною оцінкою роботи підлеглого на закладі його звітів.

Процес МВО складається з кількох взаємопов’язаних етапів, кожний з яких, у свою чергу, включає здійснення кількох кроків.

Процес управління за цілями: