Ключові поняття

Літературна мова — вироблена форма загальнонародної мови, яка має певні норми в граматиці, лексиці, вимові тощо.

Норма літературної мови — це сукупність мовних засобів, у що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як ї| зразок суспільного спілкування в певний період розвитку мови й суспільства.

Мовна норма — звичайний, узаконений, загальноприйнятий і обов'язковий порядок, правил.

Культура мовлення — це система вимог, регламентацій сто­совно вживання мови в мовленнєвій (усній чи писемній) діяль­ності; загальноприйнятий мовний і мовленнєвий етикет.

Мовний етикет — сукупність словесних формул ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні. Це функціональна підсистема мови із своїм набором слів, стереотипних фраз, правилами поєднання їх.

Мовленнєвий етикет — застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування; вибір засобів вираження.

Культура мови — наука, що вивчає функціонування мови в| суспільстві з погляду нормативності її і передбачає правила користування літературною мовою: правила вимови, наголошення, слововживання, формотворення, побудова словосполучень речень.

Культура мовлення — дотримання літературних норм вимови, наголошення, слововживання; побудови словосполучень, речень, текстів; нормативність усної й писемної мови, що виражається в правильності, точності, ясності, чистоті, логічності, доречності, виразності, а також у різноманітності граматич­них конструкцій, багатстві словника, дотриманні в писемному мовленні орфографічних і пунктуаційних норм.

Спілкування (комунікація) — своєрідна форма зв'язку людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності; обмін інфор­мацією, що здійснюється за допомогою різних засобів, насам­перед, мови. Засоби передачі інформації поділяються на вер­бальні (словесні) та невербальні (несловесні) — жести, міміка, рухи, погляд, поза тощо.

Мистецтво спілкування — органічне поєднання добра й кра­си в комунікативній взаємодії.

Мовний стиль - це с3купність засобів, вибір яких зумовлений змістом, метою та характером висловлювання.

Інформація - відомості про які-небудь події, чиюсь діяль­ність; повідомлення про щось.

Професійне мовлення — спілкування людей, носіїв будь-якої професії за допомогою мови; мовна діяльність.

Професійна інформація - відомості про професію, особли­вості її; напрямки професійної діяльності.

Функціональний стиль – це різновид мови, який обслуговує ту чи іншу сферу суспільно-мовленнєвої практики людей і характеризується сукупністю засобів.

Спеціальність - окрема галузь науки, техніки, мистецтва, в якій людина працює; основна кваліфікація; улюблена справа, заняття, в якому хто-небудь проявляє уміння, хист.

Професія - рід занять, певна форма трудової діяльності, що вимагає належного рівня знань і навичок і є для кого-небудь джерелом існування. Це слово виступає як родове поняття до слова спеціальність, а тому вживати одне замість іншого не рекомендується.

Фах - уживається з обома значеннями: вид заняття, трудової діяльності, що потребує певної підготовки і є основним засобом існування; професія, спеціальність, кваліфікація; справа, заняття, в яких хтось проявляє велике вміння, майстерність, хист.

Спеціаліст - той, хто досконало володіє певною спеціаль­ністю, має глибокі знання в якій-небудь галузі науки, техніки, мистецтва.

Професіонал - той, хто зробить яке-небудь заняття предметом своєї постійної діяльності, своєю професією; добрий фа­хівець; знавець своєї справи; спеціаліст; професіоналіст.

Фахівець - той, хто досяг високої майстерності в чому-небудь; знавець чогось.

Норма поведінки — загальні, обов'язкові правила поводження; сукупність дій, вчинків; спосіб життя тощо.

Лексичне значення слова – це співвіднесеність слова з певним поняттям.

Суржик - це мішанина двох мов.

Пароніми – це близькі за звучанням слова, але різні за значенням.

Синоніми – це група слів, у яких значення повністю або частково збігаються.

Омоніми – це слова, що звучать однаково (чи схоже), але мають різні значення.

Власне українська лексика – це слова, що народжені самою мовою на будь-якому етапі її розвитку.

Іншомовна лексика – це слова, що ввійшли до української мови з інших мов.

Термін:

1) слово або словосполучення, що означає чітко окре­слене спеціальне поняття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо;

2) слово або вислів, що вживається в тому чи іншо­му середовищі, на певній території, людьми певного фаху.

Професіоналізм - слово або зворот, властиві мовленню , людей певної професії.

Професійний жаргон - слово якоїсь соціальної чи професійної групи, що відрізняється від загальнонародної наявністю специфічних слів і виразів, властивих цій групі; сленг.

Складноскорочені слова — це слова, що утворені з початкових букв або звуків (абревіатури — ПДВ); є частковими складноскороченнями всіх складових компонентів (мінфін); поєднанням скорочень та повних слів (держзамовлення); сполученням ініціальної абревіатури з усіченою частиною слова (райвно).

Фразеологізм - усталений зворот, стійке поєднання слів, і що виступає в мові як єдиний, неподільний і цілісний за значенням вислів.

Ділові папери — письмові документи офіційного характеру; грамота, мандат. Особисті документи; посвідчення про місце служби, народження і т. ін.

Документ – основна одиниця офіційно-ділового стилю, який характеризується суворою послідовністю викладу інформації. Документ — це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності і розумову діяльність людини.

Реквізит – це сукупність окремих елементів, що входять до складу документа.

Формуляр – це сукупність реквізитів, розміщених у встановленій послідовності.

Бланк – друкована стандартна форма з реквізитами, що містять постійну інформацію.

Іменник — самостійна змінна частина мови, що називає пред­мет і відповідає на питання хто? що?

Збірні іменники — іменники, що позначають сукупність одна­кових чи подібних предметів, які сприймаються як одне ціле.

Віддієслівні іменники — іменники, утворені від дієслів за до­помогою суфіксів.

Число — граматична категорія іменників на позначення одно­го предмета (однина) і позначення сукупності предметів (мно­жина).

Рід — граматична категорія на позначення чоловічого, жіно­чого, середнього, подвійного роду.

Відмінок — граматична категорія, що служить для вираження зв'язку позначуваних іменниками понять з іншими поняттями (предметів, ознак, процесів).

Дієслово — це повнозначна частина мови, яка означає дію або стан.

Неозначена форма дієслова (інфінітив) — це форма дієслова, яка означає дію, але не виражає способу, часу, особи, числа і роду.

Неозначена форма дієслова вживається тоді, коли треба назва­ти дію взагалі, безвідносно до того, хто її виконує і коли.

Дієслова бувають недоконаного і доконаного виду.

Дієслова недоконаного виду означають незавершену дію (що робити? що робив? що роблю? що буду робити?).

Дієслова доконаного виду означають дію завершену і відпові­дають на питання що зробити? що зробив? що зроблю?

Дієслова мають три часи:

• теперішній, який означає дію, що відбувається постійно або в момент мовлення;

• минулий час означає дію, яка відбувалася або відбулася до моменту мовлення про неї;

• майбутній, який означає дію, що відбудеться після мовлен­ня про неї.

Розрізняють три способи дієслів:

• дійсний спосіб означає реальну дію, яка відбувається чи буде відбуватися;

• умовний спосіб означає дію бажану або можливу за пев­них умов;

• наказовий спосіб виражає спонукання до дії через наказ, прохання, побажання, заклик тощо.

Прикметники — це слова, що вказують на ознаку предмета і відповідають на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Якісні прикметники називають ознаки, властиві предметові більшою або меншою мірою: широкий — ширший — найширший.

Відносні прикметники називають ознаки предмета за його від­ношенням до інших предметів, дій, обставин: телефонна роз­мова, договірне зобов'язання.

Присвійні прикметники вказують на приналежність предме­та людині (рідше — тварині) і відповідають на питання чий? чия? чиє?: батькова ферма, материне прохання.

Ступінь порівняння — порівняльна величина, що характери­зує розмір, інтенсивність чого-небудь.

Вищий ступінь порівняння якісних прикметників означає, що в одному предметі є більше певної ознаки, ніж в іншому: воля дорожча за життя.

Найвищий ступінь порівняння вказує на найвищу міру вияву ознаки предмета:

• найбільший, найвищий;

Займенник – частина мови, що вказує лише на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх.

Числівник — частина мови, яка називає кількість предметів або порядок їх під час лічби, і відповідає на питання скільки? котрий?

Кількісні числівники — числівники, що називають кількість предметів і відповідають на питання скільки?

Власне кількісні — це числівники, які називають кількість окремих предметів (три, п'ять, сто сорок, мільйон).

Дробові — це числівники, які називають кількість частин предмета (півтора, дві треті, одна шоста).

Збірні — числівники, що називають кількість сукупних пред­метів (двоє, четверо, десятеро).

Порядкові — числівники, які вказують на порядок предметів під час лічби, і відповідають на питання котрий (перший, двад­цять сьомий).

Прийменник — службова частина мови, яка разом з відмінко­вими закінченнями іменників (або займенників) служить для вираження підрядних зв'язків між словами в реченні.

Відіменникові прийменники — прийменники, що утворені від іменників (край, коло, шляхом, у результаті, внаслідок тощо).

Віддієслівні прийменники — це прийменники, що утворені від дієслів (виключаючи, завдяки, незважаючи на).

Відприслівникові прийменники — це прийменники, що утво­рені від прислівників (близько, вслід, після, упродовж тощо).

Синтаксис — це набір правил творення словосполучень та речень для передачі засобами мови різноманітних зв'язків, з одного боку, між самими явищами і, з другого, між цими явищами та дійсністю.

Пунктуація — це система правил членування написаного тексту за допомогою розділових знаків згідно з його синтаксичними, смисловими та інтонаційними особливостями.

Речення — найменша одиниця спілкування; осмислене словосполучення або окреме слово, граматично та інтонаційно р оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.

Словосполучення — смислове і граматичне поєднання двох або більше повнозначних слів.

Тема : Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії.

Мета: орієнтуватися в основних процесах розвитку сучасної літера­турної мови.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Літературна мова.

2 Мовна норма.

3 Культура мови та мовлення.

4 Культура мовлення під час дискусії.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

Літературна мова

Мова - це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (значущих частин слова), слів і речень, що слу­жить для називання предметів, явищ об'єктивної діяльності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і їх формування.

Мова - суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людей. Мова - це витвір історії суспільства, найважливіше знаряддя со­ціалізації людини. Суспільна сутність людини виявляється в її щоденному спілкуванні, пристосуванні до свого оточення, зміц­ненні суспільних зв'язків та взаємодії із суспільними групами.

Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуаль­ного та естетичного освоєння світу, нагромадження і збережен­ня людського досвіду, а також умова подальшого поступу всьо­го людства.

Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту, вона є "найголовнішим і найміцнішим цементом, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому на­цію" (І. Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її бут­тя, закладено код нації та її ментальність. Мова - найважливіша ознака нації і засіб репрезентації її у світі.

Форма існування мови - це мовлення, тобто різне вико­ристання мови людьми в усіх сферах громадського та особисто­го життя. Ставлення до рідної мови - показник рівня національ­ної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України; мова - це політична проблема, що завжди перебуває в полі зору кожної держави (наприклад, су­часні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.). Дер­жавною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути тільки літературна українська мова як мова корін­ного народу. У ст. 10 Конституції України записано:

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій те­риторії України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Людина створила культуру, а культура - людину. Люди­на реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мо­ви. Культура - це не тільки все те, що створене руками й розу­мом людини, а й вироблений століттями спосіб суспільної пове­дінки, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у став­ленні один до одного, до праці, до мови.

Мова - не тільки засіб спілкування, а й природний резер­вуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Нині культура та мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства.

Поняття "національна мова" охоплює загальнонародну українську мову, тобто як літературну, так і діалекти, професій­ні і соціальні жаргони, а також суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Під загальнона­родною мовою розуміється сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови та наголошення людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, професійні та фольклорні елементи, жа­ргонізми тощо. Літературна мова виникає на базі писемної, ху­дожньо закріпленої форми загальнонародної мови; і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріаль­ної культури людського суспільства, без неї неможливий розви­ток літератури, мистецтва, науки, техніки тощо.

Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національ­ній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення наро­ду, відіграє в її складі провідну роль, виступає важливим чинни­ком консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову "сиру" та оброблену майстрами.

Першою пам'яткою, яка відбивала всі фонетичні та мор­фологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556 - 1561 рр.). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема в Галицько-Волинському лі­тописі (XIII ст.).

Українська літературна мова сформувалася на основі пів­денно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й глибше за інші закріпилися в художніх творах і науковій літера­турі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського.

Іван Котляревський - зачинатель нової української літера­турної мови. Письменник увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мо­ви вважається Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував ор­фоепічні та граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею безмежні перспективи по­дальшого розвитку.

Кращі письменники XIX і XX ст. творчо розвивали і збага­чували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мо­вою.

Одним зі складників загальнонародної мови є літературна мова - відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньо наддніпрянські говірки, а також увібрала в себе і найваж­ливіші елементи інших діалектів України.

Літературна мова - це вища форма вияву національної мови; відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість і розвинена система стилів. Літературна мова - це унор­мована з погляду орфографії, орфоепії, лексики та граматики, мова (тобто це певні критерії вживання слів і речень).

Літературна норма виконує важливі суспільні функції - забезпечення взаєморозуміння членів суспільства та полегшення процесу спілкування. Норми літературної мови створює народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охоро­няються суспільством як його велика культурна скарбниця.

Наявність усної та писемної форм вираження. Літера­турна мова має дві форми вираження - усну та писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку. Вона визначена насамперед призна­ченням: усна форма розрахована на слухача, а писемна - на чи­тача. Форми відрізняються одна від одної і способом передаван­ня мовлення: усна форма пов'язана з вимовою звуків та їх сприйняттям; писемна - з графічним відображенням мовлення і подальшим його прочитанням.

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов'язані з різними видами мовленнєвої діяльності (слухання - читання, говоріння - письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь підготовлений письмовий текст треба озвучити, тобто подати як вид усного мовлення. Суттєвої від­мінності між обома формами, наприклад, ділового чи наукового тексту немає, однак варто знати деякі шляхи наближення писем­ного мовлення до усного і користуватися ними в практичній ро­боті.

Сприйняття світу і його осмислення залежить від інтелекту­ального розвитку людини. Мовленнєвий її рівень сприймається тільки на тлі суспільного розвитку, з урахуванням того загаль­ного психологічного закону, згідно з яким людина найлегше засвоює те, до чого підготовлена вихованням, суспільним ста­новищем, освітою.

Мова є першоосновою духовної культури, носієм її націо­нальної самобутності. Тому кожний із нас повинен дбайливо ставитися до мови, прагнути найефективніше використовувати її необмежені виражальні можливості, постійно дбати про під­несення культури усного і писемного мовлення.

Поняття "літературна мова" нерозривно пов'язане з по­няттям мовної норми. Унормованість літературної мови перед­бачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови зву­ків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

В українській літературній мові виробилися стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.

Мовна норма

Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Норми літератур­ної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими ко­ристуються мовці в усному і писемному мовленні.

Українська літературна мова має розвинену систему ор­фоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, ле­ксичних, словотвірних, граматичних і стилістичних норм.

Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови го­лосних і приголосних звуків та звукосполучень у потоці мов­лення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприй­мання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворен­ня змісту слів і речення в цілому.

Графічні норми – передача звуків на письмі

Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Йдеться, зазвичай, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. В українській літературній мо­ві ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною.

Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті прави­ла передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів із рядка в рядок.

Пунктуаційні норми - це система правил вживання роз­ділових знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). За допомогою розділових знаків здійснюють струк­турне, смислове та інтонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора.

Лексичні норми регламентують використання слів від­повідно до їх лексичного значення, не допускають вживання жаргонних, діалектних і просторічних слів.

Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речен­ня. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови, довідниках, правописі.

Морфологічні норми. За морфологічними нормами україн­ської мови іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини закінчуються на -ові, -еві (-єві), та -у (-ю). Зловживання закінченнями -у (-ю) робить усний чи писемний текст монотон­ним, відриває його від живого мовлення.

Стилістичні норми – відбір мовних елементів відповідно умов спілкування.

Синтаксичні норми – усталені зразки побудови словосполучень і речень.

Культура мови — це 1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання; 2) удосконалення літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови; відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан і статус норм літературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної компетенції мовних особистостей.

Для нас поняття культури мови має теоретичний і практич­ний аспекти. Теоретичний аспект передбачає ознайомлення з мовними нормами, а практичний — власне мовну майстер­ність — володіння нормами літературної мови, вміння користу­ватися її виражальними засобами в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення.

Незаперечним є той факт, що носій високої загальної куль­тури ніколи не дозволить собі засмічувати мовлення, псувати мову, якою він користується, порушувати її внутрішні закони. Скалічена мова ніколи не підносила людину, а, навпаки, при­нижувала її, примітизувала її мислення, заважала їй інтелекту­ально зростати. Отже, справедливо говорять, що культура рід­ної мови — важливий показник загальної культури людини.

Мова і мовлення нерозривно між собою пов'язані. Осно­вою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення - про­цес добору і використання засобів мови для спілкування з інши­ми членами певного мовного колективу. Мовлення є формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуває в постійному розвитку. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв.

Мова щодо мовлення - явище загальне, вона належить усім, хто нею користується. Мовлення щодо мови - часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх ві­кових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм та засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміля­цію і зникнення.

Оскільки мова є найуніверсальнішим засобом спілкуван­ня, накопичення й передавання інформації, навчання, виховання та формування духовного світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Культура мовлення - це збереження мовних норм вимови, наголошування, слововживання й побудови ви­словлювань; нормативність, літературність усної й писемної мо­ви, що виявляється в грамотності, точності, ясності, чистоті та логічній стрункості висловлювань. Володіння різними функціо­нальними стилями, тобто здатність використовувати мовні засо­би, оптимальні для конкретної ситуації мовлення, і становить культуру мовлення. Сама мова не може бути правильною чи не­правильною, багатою чи одноманітною, логічною чи нелогіч­ною, точною чи неточною. Тому слід говорити про культуру мовлення. "Висока культура розмовного і писемного мовлення, добрі знання і чуття рідної мови, вміння користуватися її вира­жальними засобами, її стилістичною багатоманітністю - най­краща опора, найбільш надійна підмога і найбільш надійна ре­комендація для кожної людини в її суспільному житті та творчій діяльності," - підкреслював академік В. Виноградов.

Культура мовлення - це володіння нормами літератур­ної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення. З культурою мовлен­ня насамперед пов'язують уміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та обста­вин спілкування. Глибина мовленнєвої культури визначається не глибиною засвоєння норм, а глибиною оволодіння всіх ба­гатств літературної мови.

Культура мовлення - це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітань, прощань, побажань, запрошень тощо. Це вироблені в суспільстві форми поведінки члена цього суспільства, порушення яких сприймається як відхилення від норм.

Добираючи певні мовні засоби, слід дотримуватися за­гальних етичних вимог та орієнтуватися на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливі­шими є суспільна сфера і мета спілкування в конкретних обста­винах.

Пам'ятаючи, що культура мовлення виховується розумо­вою культурою, культурою мислення, людина прагне досягти належного рівня мовленнєвої культури, тому на все життя збері­гає здатність навчатися мови.

Культура мовлення - це духовне обличчя людини. Вона свідчить про загальний розвиток особистості, ступінь при­лучення .її до духовних багатств рідного народу та надбань усьо­го людства.

Основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто до­тримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними і стилістичними засобами мови. Проте цим трактуванням поняття мовленнєвої культури не вичерпується. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різнома­нітним. Щоб цього досягти, слід вслухатися в живе мовлення, вдумливо читати політичну, художню і наукову літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, особливо вдалі висловлювання, побудову речень, користуватися словни­ками. Треба активно розвивати своє мовлення: усно й письмово викладати думки, виправляти себе, перебудовувати сказане, шу­кати найкращі та найдоцільніші варіанти висловлення.

Культура мовлення під час дискусії

Ділова дискусія — це обмін думками стосовно якогось питання з дотриманням більш-менш визначених правил, процедур і за участю всіх або окремих її учасників. Майже кожне підприємство або фірма обговорюють ділові питан­ня на засіданнях груп або комісій. Чимало ділових зборів і нарад також проводяться у формі дискусій. Під час масо­вої дискусії всі учасники, за винятком голови, знаходять­ся в рівному положенні. Спеціально доповідачі не призна­чаються, а всі присутні виступають не тільки у ролі слуха­чів. Спеціальне питання обговорюється у визначеному по­рядку, як правило, у відповідності із суворим регламентом і під головуванням посадової особи.

Групова дискусія характеризується тим, що спеціально підготована група обговорює питання — дискутує перед аудиторією. Метою такої дискусії є презентація можливих розв'язань проблеми, обговорень протилежних точок зору щодо спірних питань, поширення нової інформації. Як правило, дискусії такого роду не схиляють аудиторію тільки до визначених дій і не вирішують .суперечки. У груповій дискусії можуть брати участь від трьох до десяти опонентів за винятком голови. Основний комунікативний засіб — ді­алог, який одночасно ведуть тільки двоє учасників. Число учасників групової дискусії може збільшуватися або змен­шуватися у залежності від запасу часу, складності и акту­альності проблеми, наявності компетентних фахівців, які братимуть участь в обговоренні.

Запрошені для дискусії фахівці сидять півколом, об­личчям до аудиторії, а голова — у центрі. Така організація, просторового середовища дозволяє кожному учасникові групової дискусії якнайкраще бачити і чути інших.

Дуже важливо, щоб учасники дискусії добре підготу­валися, мали при собі статистичні дані, необхідні мате­ріали. Велике значення має також їхня манера мовлен­ня, культура спілкування, а також стиль її демонстра­ції: невимушено, жваво, з точним формулюванням пи­тання і лаконічною відповіддю або коротким зауваженням. Доцільно, щоб учасники називали один одного по імені і по батькові. Аудиторія, яка спостерігає за диску­сією, повинна бути постійно в центрі уваги її учасни­ків, з нею необхідно підтримувати не тільки невербальний, але її вербальний контакт. Голова дискусії регулює її хід, усі процедури, оголошує тему і доповідачів, сте­жить за регламентом, керує обміном думок, говорить заключне слово.

Ділова суперечка як вид комунікації широко застосо­вується під час обговорення розбіжностей у ситуації, коли немає єдиної думки щодо обговорюваного питан­ня. У літературі з комунікації немає єдиного розуміння терміна суперечка, однак більшість фахівців кваліфіку­ють її як процедуру, у якій один доводить, що якась думка правильна, а інший — що вона помилкова. Іноді наголошується, що особливістю суперечки є не доказ істинності власної тези, а словесне змагання, при яко­му кожний відстоює свій погляд щодо певного спірно­го питання. На практиці суперечки проводяться в неупорядкованих, неорганізованих формах, а також без дотримання загальноприйнятих правил і принципів. Су­перечці, як різновиду ділової комунікації властиві такі характеристики: .

1) суперечка припускає наявність принаймні двох су­б'єктів, одного з яких варто називати пропонентом, а іншого — опонентом;

2) учасники суперечки мають однакові права в процесі обміну думками;

3) предметом суперечки є положення, щодо якого кож­на зі сторін має власну думку, що називається позицією або тезою;

4) розходження позицій сторін робить суперечку обго­воренням на рівні явища, а не на рівні сутності. Тому будь-яка суперечка — вельми поверхневе обговорення спірного положення;

5) позиції сторін суперечать одна, одній і найчастіше мають відкрито заперечувальний характер;

6) процедура обміну думками відповідно до взаємовиключних характеристик тез виражається в боротьбі ду­мок;

7) боротьба думок у суперечці нерідко досягає найви­щої форми — конфлікту, або боротьби думок, коли кож­на зі сторін наполягає на істинності своєї тези і хибності тези опонента. Кожен доказ в аргументації такого типу становить собою заперечення доказу опонента. Характер обговорення набуває вигляду спростування, відхилення, заперечення, неприйняття, усунення;

8) предметне поле обговорення спірного питання, як правило, не буває чітко визначеним. Його розмитість та­кож обумовлена тим, що мова в суперечці йде не про сутності, а про поверхові характеристики предмета;

9) суперечка як вид ділової комунікації не регламен­тована ані в процедурному, ані в просторовому, ані в ча­совому відношеннях.

Питання для самоконтролю:

1Чи є знання норм літературної мови обов’язковою умовою для

спілкування ?

2 Чому такі поняття як нормативність і правильність мовлення є обов’язковими?

3 Від чого залежить майстерність проведення дискусії?

4 Як досягти ефективності ділових взаємин?

Тема: Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики

Мета: ознайомитися з основними законами риторики.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Мова і думка.

2 Види, форми, прийоми розумової діяльності.

3 Основні закони риторики.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

6 Коваленко С. Сучасна риторика. Навчально-практичний посібник. – Т.: Мандрівець, 2007.

Мова – обов’язковий компонент еволюції суспільства, вона відбиває досягнення творчої думки і є сполученим елементом усіх поколінь. Мова – акумулятор усіх змін у політичному й економічному житті суспільства, знаряддя розвитку мислення в процесі пізнання об’єктивного світу, засіб творення духовної культури. Великий мовознавець Потебня О.О. писав: «Мова є засобом не виражати готову думку, а створювати її, вона не відображення світогляду, який вже склався, а діяльність, що його становить».

Розумова діяльність людини безпосередньо випливає з мислення. Мислення — це найвища форма відображення реальності та свідомої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв'язків між явищами. Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори.

Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від найпростіших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Вся розумова діяльність (судження, розуміння, формування понять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація.

Мислення – як основа розумової діяльності людини. Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах. Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до розуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично оволодіває ними. Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності.

Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):

• аналіз;

• синтез;

• абстрагування;

• узагальнення;

• класифікацію.

Рито́рика — це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Уміння переконувати співрозмовника, уміння правильно й красиво говорити, привертати увагу й здобувати довіру слухачів потрібне нам в усіх сферах життя. Володіння мистецтвом слова — одна з умов для досягнення успіху в багатьох професіях. Уміння складати й виголошувати промови необхідне юристові (риторика й виникла як мистецтво складання судових промов). Політик, що говорить грамотно й переконливо, викликає повагу й довіру громадян, тоді як ті політичні діячі, які не надають ваги цьому вмінню, легко потрапляють у кумедні ситуації.

Ораторське мистецтво використовується й у галузі реклами, адже її завданням є переконати можливих покупців вибрати саме цей товар чи послугу. Навіть повсякденне спілкування у колі друзів і родичів потребує певної майстерності, адже саме мова є основним засобом встановлення контактів між людьми.

Риторику можна визначити і як науку, і як мистецтво. Головне її завдання — переконати слухачів у чомусь за допомогою слова, донести до них через промову певну думку, змусити перейнятися якимись почуттями. Мовою, що має переконувати, називав риторику давньоримський оратор Цицерон.

Отже, риторика — це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Риторика як мистецтво передбачає вміння добре говорити, грамотно будувати висловлювання й уживати слова. Це зумовлює зв'язок риторики з такими розділами науки про мову, як стилістика, орфоепія, синтаксис та інші.

Окрім того, ораторське мистецтво — це й уміння говорити красиво, прикрашати свою мову. Цю особливість мистецтва слова відображає одна з його назв — «красномовство». Але навіть досконало володіючи мовою, оратор перш за все повинен мати що сказати, вміти добирати інформацію. Недаремно риторика на ранніх етапах свого розвитку поєднувалася з філософією, тобто слово не відділялося від думки.

Види публічних виступів:

Академічне красномовство — це ораторські виступи науковців та викладачів, які доповідають про результати наукових досліджень, популяризують досягнення науки, проводять лекції з навчальною метою.

Політичне красномовство — це виступи ораторів, що представляють певну політичну силу чи освітлюють суспільно-політичну ситуацію.

До церковного красномовства традиційно зараховують риторичні твори, що використовуються в практиці різних християнських конфесій.

Суспільно-побутове красномовство — це влучне висловлювання в гострій чи цікавій ситуації, а також урочисте слово з нагоди якоїсь важливої події.

Основні розділи класичної риторики:

Інвенція (винахід, вигадка) — перший розділ риторики, на якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювань, майбутнього вступу.

Диспозиція (розташування, розміщення) — це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначення правил оперування ними.

Елокуція (висловлююсь, викладаю) — третій розділ риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження теми виступу.

Елоквенція — підрозділ елокуції, який можна назвати серцевиною красномовства, тому що в ньому допускається використання різноманітних художніх засобів: епітетів, метафор, а також фразеологізмів і крилатих висловів.

Меморія (пам'ять, згадка) — наступний розділ риторики, призначення якого — допомогти оратору запам'ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві подробиці.

Акція (дія) — призначення цього розділу полягає у тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо.

Сучасна риторика — це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх задля того, щоб створити ефективне висловлювання. Ефективність мовлення визначається втратами в процесі передавання ним від мовця до слухача інформації всіх трьох типів, притаманних мовленню: поняттєво-логічного, оцінного (+ або -) й емоційного. Доцільність мовлення — це його відповідність головній меті мовця, його мовленнєвому наміру. Впливовість мовлення — це його здатність розбудити розум і почуття, спонукати слухача спочатку прислухатися, прихильно та зацікавлено, а тоді прийняти те бачення навколишнього світу, яке йому запропонує мовець.

Предмет ораторського мистецтва розкривається через низку законів: аудиторії, стратегії, тактики, мовного (мовленнєвого), ефективної комунікації (динаміки діяльності оратора) та контрольно-аналітичного (рефлексії).

Сутність закону аудиторії с наступна: не існує безадресних промов. Тобто, кожна промова має свого певного, конкретного адресата, аудиторію, і чим краще оратор знає свою аудиторію, чим ретельніше він окреслить її портрет, тим ефективнішою буде його промова. Закон аудиторії формує і розвиває в ораторові вміння вивчати систему ознак аудиторії (формально-ситуативних, соціально-демографічних, соціально-психологічних) і, основуючись на них, вести прицільний пошук ідеї та шляхи подальшого її розкриття .

Закон стратегії своїм змістом має розробку основних напрямків промови програми діяльності з урахуванням характеристики аудиторії.

Під напрямками діяльності розуміється послідовне, поетапне визначення мети діяльності, тобто цільової установки, що складається, насамперед, з завдання й надзавдання та тези, головної ідеї промови. Закон стратегії формує і розвиває в особистості вміння розробляти програму діяльності на основі певної концепції знань і зважаючи на характеристику аудиторії.

Питання для самоконтролю:

1 Які взаємозв’язки існують між мовою і думкою?

2Що означає володіти прийомами мислення та мовлення?

3 Що впливає на збагачення індивідуального словник?

4 Що означає вміти відредагувати текст?

Тема : Поняття етики ділового спілкування, її предмет та завдання.

Мета: вміти використовувати набуті знання у процесі ділового спілкування.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Поняття етики ділового спілкування, предмет та завдання.

2 Елементи ділового етикету.

3 Культура ділового спілкування.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

6 Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування. – Київ: Вікар, 2006.

Термін етикет означає встановлені правила поведін­ки, прийняті в суспільстві або його частині. З грецької мови він перекладається звичай; а спільнокореневим з ним є ін­ший термін — етика, що має два значення: 1) філософ­ське вчення про мораль і моральні канони; 2) норми по­водження, сукупність правил, прийнятих серед членів усьо­го суспільства або якої-небудь соціальної чи професійної групи, корпорації і т.п.

Етикет становить собою велику і важливу частину загальнолюдської культури, яка увібрала в себе уявлення народів про красу, порядок, побутові звичаї.

З історії етикету

У давнину міжнародним еталоном вважався грецький етикет. За свідченням історика Полібія, перші римські посли в елліністичних державах на м'яких і делікатних греків справляли враження брутальних, нестрим­них у своїх почуттях варварів. За правилами етикету посол не має права перебивати того, з ким розмовляє. Він повинен терпляче вислухати усе, що йому хочуть сказати. Коли один римський посол насмілився пере­рвати промову Пилипа Македонського, цар сказав, що вибачає йому, зважаючи, по-перше, на його молодість, по-друге, на вроду і, по-третє, на те, що він римлянин. .

3 античної історії прийшли також правила ведення бесід. Під час переговорів не було прийнято привселюдно обвинувачувати третіх осіб. У середині II ст. на переговорах у Римі трапився такий випадок, коли по­сол Родосу, захищаючи власні інтереси, почав обвинува­чувати уряд усіх інших,грецьких міст у присутності їхніх послів і хвалити поводження правителів Родосу. Виступ посла викликав обурення представників інших полісів, а самого його відіслали на батьківщину.

Давні єгиптяни й інші народи Давнього Сходу вели між собою усні й письмові переговори, направляли і при­ймали послів, оголошували однин одному війни й укла­дали перемир'я, встановлювали кордони своїх держав, обмінювалися полоненими. Усі ці міжнародні дії відбу­валися згідно з усталеними звичаями і традиціями, в урочистій обстановці й освячувалися «божественними силами».

Тривалий час законодавцями норм ділового етикету вважалися, англійці. Англійський письменник Олівер Голдсміт, автор книги «Громадянин світу, або Листи китайського філософа» (1762 р.), розмірковував у ній про те, що слід вважати справжньою ввічливістю. Він писав, що, незважаючи на існування у різних країнах власних церемоній, справжня ввічливість усюди одна­кова і породжується здоровим глуздом і добросердям. «Наділена цими рисами людина,— підкреслював він,— завжди приємна».

У Київській Русі широко відомим було «Повчання ді­тям» князя Володимира Мономаха (1117р.), яке зберег­лося у тексті «Повісті врем'яних літ». У «Повчанні» викладалися норми поведінки дітей князів і дружинни­ків. Наприклад, бесіду Мономах пропонував вести та­ким чином: «...при старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними собі і молодшими в любо­ві перебувати, без лукавого умислу розмовляючи, а побільше вдумуватися...»

Невеликий екскурс у історію ділового етикету свідчить про те, що стосунки між людьми, у яких виявляються взаємна доброзичливість, ввічливість, прагнення не скрив­дити співрозмовника і партнера, створити сприятливий мікроклімат для розмови, полегшують спілкування, ство­рюють добрий почин майбутніх ділових перспектив.

Ділова етика — це сукупність норм поводження під­приємця, сукупність вимог, що їх культурне суспільство пропонує дотримуватися у спілкуванні з людьми, вимог, невід'ємних від усталеного образу ділової людини. На ос­нові принципів ділової етики розглядаються й оцінюють­ся ділові стосунки підприємців, їхнє поводження з по­гляду відповідності до загальноприйнятих у діловому світі стандартів поведінки. Варто виділити такі принципи діло­вих взаємин:

Воля. Ділова етика базується на такій загальнолюдсь­кій цінності, як воля. Це означає, що бізнесмен по­винен поважати не тільки волю власних комерційних дій, але й волю дій своїх конкурентів, що виражаєть­ся у невтручанні в їхні справи, неприпустимості об­меження, навіть незначного, їхніх інтересів.

Терпимість. Ще одним основним принципом ділових взаємин є терпимість, яка означає усвідомлення не­можливості негайного і повного подолання чи вико­рінення недоліків партнера, клієнтів, підлеглих. Тер­пимість породжує взаємну довіру, розуміння і щи­рість, допомагає уникнути конфліктних ситуацій.

Діловий обов'язок. У ділових людей усього світу іс­нує таке поняття, як діловий обов'язок. У США, наприклад, відомим є термін техаське рукостискан­ня: це коли сторони усно домовляються про те, що разом займатимуться яким-небудь бізнесом. Якщо одна зі сторін порушила умови цього договору, інші бізнесмени волітимуть не мати з нею справ. Західні підприємці користуються такою формулою: ус­піх = професіоналізм + порядність. За кордоном високо ці­нують перевірених роками партнерів, а новачків з підоз­рою вивчають і часто викреслюють зі своїх записних кни­жок імена тих, хто зневажає вищезгадані принципи. Діло­ві контакти обриваються відразу ж, як тільки з'ясовується некомпетентність або непорядність підприємців, до якої би держави вони не належали.

Основний постулат етики кожної серйозної компанії — «прибуток понад усе, але честь понад прибуток».

У бізнесі працює золоте правило: дбай про своїх клієн­тів, а ринок подбає про тебе. Американська фірма «Дженерал Моторс» одного разу витратила 3,5 млн. дол. тільки на поштові витрати, щоб вчасно попередити 6,5 млн. влас­ників автомобілів її виробництва про помічені дефекти у будові двигунів. Саме таким чином формується професійна репутація виробника:

Репутацію придбати дуже важко, на це витрачаються роки, але втратити її можна в одну мить і найчастіше че­рез дурницю: не відповівши коректно на телефонний дзві­нок або лист, не виславши потрібну і правильно складену інформацію факсом і т.д.

Успіх ділового спілкування залежить від дотримання низки правил:

1) правил знайомства;

2) правил проведення ділових контактів;

3) правил поведінки на переговорах;

4) вимог до зовнішнього вигляду, манер, ділового одя­гу;

5) вимог до мовлення;

6) вимог до культури складання службових документів.

Елементи ділового етикету

Етикет національних символів

В усьому світі обов'язковою є повага до національних символів: прапора, герба, гімну.

Національний прапор є символом суверенітету держа­ви. Його розміри, колір мають відповідати вимогам, ви­кладеним у Конституції. Прапори кількох країн, якщо ви­вішені поруч, повинні мати однаковий розмір. Почесною у групі прапорів вважається крайня права позиція (з боку прапорів). Щоб не образити представників різних країн, їхні національні прапори вивішують в алфавітному поряд­ку назв їхніх держав. Маленькі прапорці на столі перегово­рів можуть перехрещуватися, причому почесною є знову ж таки позиція справа.

У момент винесення національного прапора присутні знімають головні убори.

Під час міжнародних ділових зустрічей іноді виконують­ся національні гімни держав-учасниць. Як правило, луна­ють скорочені записи: перший куплет і приспів. Під час виконання державного гімну присутні піднімаються зі сво­їх місць. У деяких країнах прийнято класти руку на серце.

Повага до національних символів своєї держави, а та­кож прапора, герба і гімну інших країн є проявом власної гідності і шани до ділових партнерів.

Візитна картка

У процесі ділового спілкування його учасники обміню­ються візитними картками. Встановилася певна культура об­міну візитними картками і вимоги до їхнього оформлення.

Візитна картка становить собою прямокутник з твердо­го паперу, як правило, білого кольору, на якому зазнача­ються назва підприємства чи установи, відомості про влас­ника, його посада, контактна інформація (поштова й елек­тронна адреса, телефони тощо). На картці може бути на­друкований логотип фірми або невелике фото власника. Якісь декоративні елементи вважаються зайвими. Отримані карт­ки зберігаються у спеціальному альбомі, тому стандартним для візитівки є розмір 5x9 см. Вищі посадовці іноді мають картки 6x9 см. Візитна картка дружини одного з учасників ділової зустрічі, як правило, трохи менша — 4x8 см.

Кількість вказаної на картці інформації залежить від при­значення картки. Відомості можуть подаватися двома мова­ми, у такому випадку візитівка заповнюється з обох боків.

Стандартна візитна картка, яка використовується під час знайомства ділових партнерів, містить різноманітну ділову інформацію про власника: його повне прізвище, ім'я, по батькові, назву організації і посади, адресу і кон­тактні телефони.

Представницька візитна картка містить відомості про організацію чи підприємство, де працює її власник, і використовується тоді, коли він не бажає продовжувати контакт або вітає партнерів від імені усієї установи чи фірми.

Іноді використовується також об'єднана візитна карт­ка, що містить особисті відомості про подружжя.

Співрозмовники обмінюються картками після того, як відрекомендуються. Потім іде нетривала пауза, протягом якої слід ознайомитися зі змістом картки і заховати її, не згинаючи.

Присутня на переговорах чи прийомі дружина одного з представників фірми чи офіційної особи під час знайом­ства подає візитну картку чоловіка разом з власною. На її картці зазначено тільки ім'я та прізвище.

Іноді картки передаються не особисто, а через секре­таря, кур'єра або надсилаються поштою. Вони не згина­ються, вміщуються у конверти, на яких вказується адреса того, кому надсилається картка. Етикет вимагає, щоб на отриману картку адресат відповів протягом доби.

На візитних картках у певних випадках роблять певні записи олівцем. Щоб вони легко читалися, правий верх­ній та нижній лівий кутики візитної картки не заповню­ють друкованим текстом. З різного приводу використову­ються певні міжнародні умовні скорочення (французькою мовою) або повний текст українською.

Візитна картка надсилається партнерам також після зміни адреси. Практика показує, що при собі про всяк випадок слід мати не менше 10 візитівок.

Культура ділового спілкування: загальні риси

Найбільш масовий тип спілкування людей у суспільстві — ділове спілкування. Без нього неможливо обійтися у сфері дипломатичних, адміністративних, правових, економічних, комерційних відносин. Уміння успішно проводити ділові пе­реговори, грамотно і правильно складати діловий документ і чимало іншого сьогодні стало невід'ємною частиною професійної культури людини: менеджера, керівника всіх рівнів, референта, службовця. Для досягнення високої результатив­ності практично в усіх видах комерційної діяльності необхід­но володіти певною кількістю знань, відомостей, уявлень про правила, форми і методи ведення підприємницької спра­ви, про принципи ділового спілкування.

Культура ділового спілкування сприяє встановленню і розвитку стосунків співробітництва і партнерства між ко­легами, керівниками і підлеглими, партнерами і конкурен­тами, багато в чому визначаючи ефективність цих стосун­ків: чи розвиватимуться вони успішно у напрямку реалі­зації інтересів партнерів або ж виявляться неефективни­ми, а то й зовсім-припиняться, якщо партнери не дійдуть згоди і не знайдуть спільну мову.

«Бізнес— це уміння спілкуватися з людьми»,«єдиний спо­сіб налаштовувати людей на енергійну діяльність— це спіл­кування з ними», — ось думка справжніх керівників та під­приємців. З цього погляду сучасна людина має володіти наукою ділових стосунків, уміти їх встановлювати і циві­лізовано підтримувати, долаючи протиріччя, вирішуючи конфлікти, беручи на себе в разі потреби роль посередни­ка, повинна вміти скеровувати власну діяльність на ко­ристь інших людей, а так само своєї справи.

Специфічною особливістю ділового спілкування є його регламентованість, тобто підпорядкованість установленим правилам і обмеженням.

Ці правила визначаються типом ділового спілкування, формою, ступенем офіційності, конкретними цілями і за­дачами, які стоять перед учасниками діалогу, а також на­ціонально-культурними традиціями і суспільними норма­ми поведінки.

Вони фіксуються, оформляються у вигляді протоколу (дипломатичного, ділового), існують у вигляді загально­прийнятих норм соціальної поведінки, у вигляді етикетних вимог, обмежень спілкування у часі.

У залежності від різних ознак ділове спілкування поді­ляється на:

усне — письмове (з погляду форми мови);

діалогічне — монологічне (з погляду одно- чи двоспрямованості потоку інформації між мовцем і слухачем);

міжособистісне — публічне (з погляду кількості учас­ників);

безпосереднє — опосередковане (з погляду наяв­ності чи відсутності пристрою опосередкування спіл­кування);

контактне — дистанційне (з погляду положення мов­ців у просторі).

Усі згадані фактори ділового спілкування формують характерні риси ділового мовлення. Ділове письмове спіл­кування має книжне забарвлення: «Орендар зобов'язується нести повну відповідальність за всі збитки, що він може заподіяти Орендодавцеві внаслідок використання наданих площ не За прямим призначенням відповідно до цього догово­ру ...». Ділове усне мовлення вбирає особливості різних сти­лів, у тому числі розмовного: «Шановні добродії! Маю честь запропонувати вам до розгляду доповідь з назвою «Банківсь­кі операції з цінними паперами». Скажу відразу: гроші повинні працювати!Хочу навести кілька доказів...»

Монолог у діловому спілкуванні являє собою тривале висловлювання однієї особи. Він відносно безперервний, послідовний і логічний, характеризується певною завер­шеністю, складною структурою.

Діалог призначений для взаємодії між двома або кількома співрозмовниками, причому в обміні інформацією мовні парт­нери можуть мінятися ролями. Діалог є в основному спонтан­ним (не може бути заздалегідь спланований), еліптичним (фрази згорнуті, коротші, ніж у монолозі), експресивним.

Дистанційне, опосередковане спілкування (телефонна розмова, поштове і факсове відправлення, пейджинговий і мобільний зв'язок і т.п.) відрізняється від контактного, безпосереднього підвищеною увагою до інтонаційного за­барвлення мовлення (усне спілкування), стислістю і регламентованістю, неможливістю використання жестикуляції і наочності як носіїв інформації.

Володіння всіма жанрами ділового усного і письмово­го спілкування входить до професійної компетенції сучасно­го керівника, менеджера, інженера, фахівця.

Питання для самоконтролю:

1 Важливість знань етикету ділового спілкування?

2 Чи вважаються помилки в мовленні порушенням етикету?

3 Що таке етикет національних символів?

4 Як впливають невербальні засоби під час ділового спілкування?

Тема : Правила спілкування фахівця під час проведення зустрічей, переговорів, прийомів та по телефону.

Мета: спілкуватися по телефону, готувати й проводити ділові зустрічі та прийоми.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей.

2 Правила спілкування фахівця при проведенні переговорів, прийомів.

3 Культура ділової телефонної розмови.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

Ділова телефонна бесіда

Це найшвидший діловий контакт, який вимагає особ­ливого уміння. Пригадайте такі сентенції: поки слово не ви­мовлене, воно— в'язень того, хто збирався його сказати; коли ж слово сказане, його бранцем стає той, хто його вимовив (Давня народна мудрість).

Значення телефонного спілкування важко переоцінити, тому що це найпростіший спосіб установлення контак­ту: телекси, телетайпи, факси лише доповнюють його. Уміння ділових людей вести спілкуватися і контактувати по телефону впливає на їхній особистий авторитет і на реноме фірми, організації, яку вони презентують.

Більшість фахівців у діловому світі не мають спеціаль­ної підготовки для ведення телефонних бесід і перегово­рів, найчастіше її не проходили також секретарі прийма­лень, хоча відповідати на телефонні дзвінки є їхнім основ­ним обов'язком. Останнім часом за кордоном широко прак­тикуються короткострокові курси на базі фірми з оволо­діння основами роботи з оргтехнікою, де особлива увага приділяється телефонам.

Підраховано, що кожна телефонна розмова триває в середньому від 3 до 5 хвилин. Отже, у цілому, наприклад, керівник витрачає щодня на телефонне спілкування близь­ко 2-2,5 години, а іноді від 3 до 4,5 години. Телефонні дзвінки порушують нормальний режим роботи, розбива­ють робочий день на короткі відрізки часу середньою три­валістю 10-30 хвилин (а часом 5-10 хвилин), що не дозволяє зосередитися на проблемах й іноді провокує стрес. Близько 60% розмов по службовому телефону припадає на першу половину дня. У зв'язку з цим треба не тільки вміти вести коротку розмову, але і миттєво перебудовува­тися, мобільно реагуючи на різних партнерів і різні теми.

Ось короткий план телефонної розмови. Припускаєть­ся, що на розмову припадає 3 хвилини:

1) взаємне представлення — 20+5 секунд;

2) уведення співрозмовника в курс справи — 40±5 се­кунд;

3) обговорення ситуації, проблеми — 100±5 секунд;

4) заключне резюме — 20±5 секунд.

Навичка лаконічної співбесіди набувається з часом, у міру повторення розмов у суворому регламенті.

Документація: Крім плану, учасник телефонної розмо­ви повинен знати, які документи для розмови йому будуть потрібні (картотека клієнтури, огляд, проспекти, звіт, акти, кореспонденція й ін.).

Запис розмови: при необхідності потрібно підготувати усе для запису інформації: ручку й аркуш, диктофон.

Поводження піц час розмови: знявши трубку, слід від­рекомендуватися. Слова треба вимовляти чітко. Довідати­ся, чи має співрозмовник час для бесіди (якщо ні, запи­тати дозволу зателефонувати, уточнивши коли саме).

Налаштуватися на позитивний тон. Намагатися прямо не перечити співрозмовникові, слухати його не перебиваючи. Уникати монотонності, періодично змінюючи тему й інто­націю розмови. У мові уникати жаргонізмів і примітивізму. Ефективно використовувати паузу. Якщо співрозмовник чо­гось не розуміє, треба терпляче пояснити сказане. А напри­кінці розмови уточнити перспективи розмови, висновки.

Рекомендації щодо культури ділового телефонного спіл­кування:

1 Підняти трубку до четвертого дзвінка телефону.

2 Сказати: Добрий ранок (день), я слухаю, відрекомендуватися і назвати свій відділ.

3 Запитати: Чим я можу вам допомогти?

4 Концентруватися на розмові й уважно слухати.

5 Запропонувати пере телефонувати, якщо для з’ясування деталей потрібен час.

6 Використовувати бланки для запису телефонних розмов.

7 Записати номер того, хто телефонує, і пере телефонувати йому.

8 Записати інформацію і пообіцяти клієнтові пере­дзвонити йому.

Крім того, не слід перетворювати бесіду на допит, за­давати питання типу з ким я розмовляю? або що вам по­трібно? Треба стежити за своєю дикцією, не затискати мікрофон рукою, коли передаєте щось з розмови тим, хто знаходиться поруч — ваші коментарі може почути партнер, що розмовляє з вами по телефону. У випадку висловлення скарги або рекламації не казати партнеро­ві, що це не ваша помилка, що ви цим не займаєтеся і що вам це не цікаво.

Отже, володіння культурою телефонної розмови озна­чає:

• Я набираю номер телефону тільки тоді, коли твер­до переконаний, що він правильний.

• Я ретельно готуюся до ділової телефонної розмови, прагнучи до максимальної стислості.

• Перед особливо відповідальними телефонними пе­реговорами роблю потрібні записи на аркуші.

• Якщо передбачається тривала розмова, запитую спів­розмовника, чи має він досить часу і, якщо ні, пере­ношу розмову на інший, погоджений день і годину. Дочекавшись з'єднання по телефону з потрібною уста­новою, називаю себе і своє підприємство.

• Якщо я випадково потрапив не туди, куди треба, прошу вибачити мене, а не кидаю мовчки трубку.

• а помилковий дзвінок чемно відповідаю: Ви по­милилися номером, після чого кладу трубку.

• Працюючи над важливим документом, вимикаю телефон або переключаю його на секретаря.

• У ділових телефонних переговорах тримаю себе в ру­ках, навіть якщо до цього був чимось розсерджений.

• Як відповідь на телефонний дзвінок називаю своє прізвище.

• Під час тривалого монологу співрозмовника по те­лефону час від часу підтверджую свою увагу корот­кими репліками.

• Завершуючи ділову розмову по телефону, дякую спів­розмовникові і бажаю йому успіхів.

• Якщо колега, якого запитують по телефону, відсут­ній, цікавлюся, що йому передати, і залишаю запис­ку на його столі.

• Якщо телефон дзвонить під час бесіди з відвідувачем, я, як правило, прошу зателефонувати пізніше.

• У присутності співробітників намагаюся говорити по телефону напівголосно.

• Якщо співрозмовника погано чутно, прошу говорити голосніше або зателефонувати.

Справити на співрозмовника гарне враження і переко­нати його можна, якщо говорити повільно, спокійно, досить голосно і виразно. Чим менше часу у вашому розпо­рядженні, тим менше ви можете собі дозволити заглиблю­ватися в роз'яснення того^що ваш співрозмовник не зро­зумів з першого разу; виділяти голосом особливо значущі слова, змінювати інтонацію; свідомо регулювати силу го­лосу, не говорити монотонно; вживати короткі речення, у яких формулюється тільки одна думка; періодично ро­бити паузи, даючи можливість співрозмовникові усвідо­мити сказане; розмовляючи по телефону, сидіти прямо, не напружуючись, триматися спокійно і зосереджено; посміхатися, тоді голос робиться приємнішим.

Проведення зустрічей

Якщо керівник організації домовляється про зустріч із клієнтом, важливо пам'ятати, що вона може пе­рерости у подальшу спільну діяльність не тільки через взаєм­ний інтерес, а й завдяки враженню, яке вони справ­лять на співрозмовника. Це враження формують репутація, манери та дотримання загальноприйнятих правил етикету:

— призначаючи зустріч, треба чітко домовитись про дату та час, повідомити клієнта, як краще до вас дістатися;

— секретарка має знати про цю зустріч, знати ім'я клієнтів для того, щоб зустріти його, а в разі потреби — замові перепустку;

— варто облаштувати місце, де клієнт зможе роздягтися, там обов'язково має бути дзеркало (якщо зовнішній вигляд у порядку, клієнт почуватиметься вільніше);

— бесіду треба розпочати точно в призначений час;

— побачивши клієнта, слід підвестися, потиснути йому руку, запропонувати зручне місце;

— треба мати перед собою інформацію про посаду, ім’я по батькові клієнта (його візитку). Такою ж інформацією слід забезпечити клієнта;

— обов'язково заздалегідь треба знати тему зустрічі;

— годинник у кабінеті має бути розташований так, щ його добре бачили як господар, так і клієнт. Це дасть змогу берегти час;

— менше говоріть самі, більше слухайте співрозмовника (у пропорції 40:60). Це дасть змогу краще його зрозуміти

— якщо ви прийняли пропозицію клієнта, потрібно йому про це сказати і домовитися про те, як надалі розвиватимуся ваші ділові відносини;

— якщо ви вагаєтесь одразу прийняти рішення щодо пропозиції клієнта, слід йому сказати, що вам потрібен для цього деякий час. Треба домовитися, коли і в якій формі буде дано остаточну відповідь;

— якщо пропозиція клієнта вас не влаштовує, одразу йому про це скажіть. Це зекономить його і ваш час у майбутньому,

— прощаючись з клієнтом, треба дотримуватись загальноприйнятих правил етикету: встати з-за столу, подати руку провести до виходу, сказати йому добрі слова, побажати успіху у справах і висловити надію на майбутнє співробітництво. Цим ви не лише підкреслите свою повагу до нього, а й підтримаєте свій авторитет і репутацію.

Проведення переговорів

Переговори — це обмін думками, який зазвичай відбу­вається з певною діловою метою. Вони проводяться на різних рівнях з різною кількістю учасників. Переговори можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер.

Переговори як форма колективного обговорення передба­чають три стадії: а) аналіз ситуації, тобто проблем учасників, їхніх емоцій, відносин, інтересів, можливих варіантів прийняття рішення; б) планування; в) дискусія.

Готуючись до переговорів, доцільно відвести певний час для попереднього аналізу позицій та інтересів їхніх учасників — це буде запорукою успіху. Його слід робити відповідно до принципів ведення переговорів: а) розмежуванні учасників і предмета обговорення; б) урахування інтересів обох сторін, а не їхніх позицій; в) аналіз усіх можливих варіантів розв'язання проблеми; г) визначення певного критерію для прийняття рішення.

Під час переговорів люди поводяться по-різному і, готуючись до них, вивчають не лише психологію й репутацію партнерів, а й манеру їхньої поведінки. Для досягнення успіхів обговоренні неабияке значення має те, яке враження справлять його учасники один на одного. Не можна забувати про, одяг, приміщення, умови проведення переговорів. Наприклад, після першої зустрічі учасники, спілкуючись, обговорю­ють іноді не тільки предмет переговорів і їх зміст, але й те, як трималися представники іншої сторони, як вони були вдяг­нені, чи поводилися невимушено, чи посміхалися і т. ін.

Ставлення учасників переговорів до обговорення процесу також може бути різним: в одних випадках зорієнтованим на отримання результату за будь-яку ціну, в інших — на продовження партнерських відносин. Оскільки нерідко ба­жання зберегти добрі стосунки є важливішим, аніж резуль­тат переговорів, доцільно:

а) проаналізувати характер відносин між учасниками пе­реговорів, а також свої і, по можливості, чужі почуття. Якщо є негативні емоції в якоїсь із сторін або в обох, доцільно своє­часно розрядитися, щоб не спалахували пристрасті. Для цьо­го можна пожартувати, використати якісь жести, змінити інтонацію або вибачитись;

б) якщо відчувається непорозуміння, треба спокійно ви­слухати іншого (можна попросити, щоб він повторив най­важливіші думки), а потім у разі потреби уточнити, нейтра­лізувати, спростувати його аргументи;

в) щоб зрозуміти хід думок партнерів, варто поставити себе на їхнє місце, а потім спільно обговорювати проблему.

Треба пам'ятати, що за протилежними позиціями учас­ників переговорів стоять їхні потреби, цінності, інтереси, які або надто різняться, або, навпаки, можуть бути схожими. Не­рідко побутує думка про те, що в опонента, який спростовує ваш погляд, інтереси обов'язково будуть протилежні до ва­ших. Однак вони якраз можуть збігатися з ними. Виявити інтереси не завжди легко, бо вони можуть бути замасковани­ми. Але це все-таки варто зробити, поставивши себе на місце іншого і запитати: "чому так?" або "чому ні?"

Інтереси різняться за ступенем важливості. Найсильніші інтереси виражають основні людські потреби (безпеку, мате­ріальний добробут, почуття приналежності до певної групи, визнання і т. ін.) і відповідають загальноприйнятим етич­ним нормам. Звичайно, важливо також розібратись у своїх інтересах, знайти аргументи на їх захист, а вже потім пере­ходити до пропозицій. Захищаючи свої інтереси, треба вияв­ляти твердість. Але водночас там, де можна, бажано поступитись партнерові по переговорах, ураховуючи його інтереси. Навряд чи інша сторона прислухається до вас, якщо ви не будете виявляти увагу до її інтересів і пропозицій. Для того щоб переговори були результативними, треба шукати взає­мовигідні варіанти розв'язання проблеми.

Іноді думають, що позитивний результат переговорів — це перемога одного і поразка іншого. Проте завдяки дослі­дженням психологів багато хто розуміє, що найкращий вихід із ситуації, коли має певний виграш кожна сторона .

Щоб отримати позитивний результат, треба використати об'єктивні критерії щодо суті питання або дотриматися спра­ведливої процедури. Якщо обом сторонам важко обрати якісь критерії, можна звернутися за порадою до третіх осіб. Посе­редник може відіграти велику роль на переговорах, якщо вони повільно просуваються до успішного завершення. Йому не обов'язково глибоко вникати в позицію кожної сторони. Головне — знайти найкращі варіанти можливого розв'язан­ня проблеми і допомогти сторонам прийняти спільне рішен­ня виходячи з інтересів кожної з них. Посередник готує текст угоди, пропонує його сторонам і з урахуванням їхніх заува­жень доводить роботу до логічного завершення.

Якщо хтось намагається зірвати переговори (свідомо по­рушує етичні норми, обдурює, погрожує, тисне і т. ін.), доціль­но, виявивши такий факт, винести це питання на обговорен­ня, висловити свою думку з цього приводу, а також домови­тися про подальші правила роботи. Треба відмежовувати поведінку людей від змісту проблеми, яку слід розв'язати, і разом шукати спільне рішення. Якщо якась одна сторо­на намагається обдурити партнера, доцільно одразу внести в угоду положення, які б унеможливлювали це. Іноді на пере­говорах ведеться "психологічна війна": опоненти роблять особистісні випади, не дивляться в очі, зловживають заува­женнями, вимагають повторювати одне й те саме кілька разів, не відповідають на запитання або навіть перекручують їх зміст. У цьому разі краще якомога швидше завершити зустріч. Не варто відповідати на погрози або образи, інакше переговори ніколи не будуть успішними.

Ситуація, коли кожна сторона в переговорах займає певну позицію й жорстко захищає її, називається позиційним тор­гом. Чим більше людина захищає певну позицію, тим більше вона себе з нею пов'язує. Тому тут протистояння відбувати­меться з приводу позицій, а не інтересів сторін. Такий торг призводить до укладення нерозумних угод або до суперечки. Якщо одна зі сторін перемогла, в іншої виникають гнів та образа. Причому коли для цього є кілька причин, позицій­ний торг поглиблюється. Найчастіше переможеним стає той, хто займає м'яку позицію, а той, хто виявляє жорсткість, ви­грає. У такому разі переможений учасник переговорів недо­брозичливо ставитиметься до переможця. Аби уникнути цього, треба прагнути досягти іншого результату, а саме: перемога — перемога.

Спостереження за поведінкою партнерів під час перего­ворів свідчать, що вітчизняні учасники поводяться найчасті­ше не так, як іноземці. Програш полягає не лише в тому, що не досягається практичний результат, а й у тому, що перего­вори нерідко заходять у "глухий кут" і втрачаються можли­вості для подальших контактів з партнером. Це відбувається тому, що вітчизняні бізнесмени часто не надають належного значення переговорам як одній із форм ділового спілкуван­ня, певному виду спільної діяльності, не готові до конструк­тивної поведінки. Звичайно, учасники переговорів можуть мати різні системи цінностей, однак для отримання позитив­ного результату вони мають виходити з ідеї чи з правил спільного розв'язання проблеми.

Помилковою є думка про те, що на переговорах треба в будь-який спосіб відстоювати свої інтереси або працювати за принципом: "сприймайте нас такими, як ми є". Переговори треба вести, дотримуючись етичних норм: чесно, справедливо і на рівноправних умовах. З погляду етики гарантом вико­нання досягнутої угоди можуть бути такі якості учасників переговорів, як довіра і чесність. Саме на це слід зважати, якщо люди зацікавлені встановити міцне ділове й довготривале партнерство. Довіра встановлюється лише тоді, коли учасники виявляють солідарність у розумінні взятого сторонами ризику, говорять те, що думають, усвідомлюють свою відповідальність як у разі програшу, так і при досягненні успіху під час переговорів, не змінюють прийнятого рішення. Нарівні з довірою етичною основою угоди є ідея справедливості. Кожний учасник має керуватися таким принципом: ставитися до інших так, як би ви хотіли, щоб вони ставили до вас. За такого підходу прийняту угоду буде успішно реалізовано. Проте дотримання етичних норм сторонами не виключає можливості захисту своїх інтересів на підставі чинного законодавства.

Питання для самоконтролю:

1 Що слід пам’ятати під час проведення зустрічей?

2 Яку інформацію має знати фахівець для проведення переговорів заздалегідь?

3 Як подолати страх перед аудиторією?

4 Які засоби впливу не діють на співрозмовника під час телефонної розмови?

Тема: Спеціальна термінологія і професіоналізми

Мета: ознайомитися зі спеціальною термінологією

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Вузькоспеціальна термінологія.

2 Професіоналізми.

3 Професійний жаргон. Фразеологізми. Кліше та використання їх у мовленні.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в специфічній сфері мовлення і створюються для точного визначення спеціальних предметів, понять, явищ, ознак, дій. Термін – це одиниця найменування в галузі науки і техніки, яка визначає певне поняття і співвідноситься з іншими найменуваннями в цій галузі, утворюючи разом з ними термінологічну систему. Сукупність термінів тієї чи іншої галузі знань або виробництва називається термінологією. Система термінів однієї сфери називається термінологічною системою. Вузькоспеціальна термінологія – сукупність термінів, які визначають точне поняття в одній галузі та не мають міжтермінологічної омонімії (міжтермінологічна омонімія – коли один і той самий термін входить до складу кількох терміносистем, наприклад: корінь – корінь зуба, корінь слова, корінь рослини). Науково-технічний прогрес поповнив мову новими поняттями, що властиві різним професіям. Мова представників різних галузей виробництва збагачується, і цей процес відбувається завдяки оволодінню науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією, появі нових понять.

Професіоналізми – це слово або вислови, властиві мові певної вузької професійної групи людей, поставлених в особисті умови життя та праці. Ці слова виникають, коли та чи інша спеціальність як фах, вид знань не мають розвиненої термінології (мова моряків, мисливців, рибалок), або як розмовні непрофесійні замінники наявних в певній галузі термінів. Такі професіоналізми як правило, загальнозрозумілі, а часто і загальновживані, проте вони не належать до літературної мови (пересадка замість трансплантація, вушник замість отоларинголог).

Професіоналізми - слова, словосполучення або звороти, властиві мовленню людей певної професії. Якщо немає терміна на позначення предмета, поняття, явища, в мовленні використовується професіоналізм. У ділових паперах не потрібно вживати слова-професіоналізми. Однак в усному мовленні ці лексичні одиниці функціонують. Деякі професіоналізми з часом стають термінами.

Професійний жаргон – це теж слова-замінники термінів, але слова або зіпсовані, покалічені, або знищені, а то й просто непристойні.

Це переважно слова загальнонародної мови, вжиті у специфічному значенні або у звичайній для них формі. Це наприклад, множини абстрактних іменників: обсяги, типові застосування, ряд диференціювань, зафіксовані моменти. Як відомо, ці абстрактні іменники в загальнолітературній мові не вживаються.

Професіоналізми творяться за рахунок словоскладення, нових префіксів і суфіксів. Серед префіксів найпоширенішими є: до- (доукомплектувати, дообстежити, дискваліфікація), недо- (недопромисел, недовплив), над- (надзверхплановий); серед суфіксів: -ість- (пливучість, стрибучість), -аж- (типаж), -акція- (дискваліфікація).

Терміни відзначаються своєю емоційною нейтральністю, відсутністю образності. Професіоналізми навпаки, зберігають емоційність (облтранс, молзавод, типовий баланс).

Фразеологізм — семантично пов’язане сполучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою синтаксичних структур (висловів або речень), не виникає в процесі мовлення відповідно до загальних граматичних і значеннєвих закономірностей поєднання лексем, а відтворюється у вигляді усталеної, неподільної, цілісної конструкції.

Інше визначення: фразеологізми — (фразеологічні звороти) стійкі словосполучення, які сприймаються як єдине ціле і вживаються носіями мови в усталеному оформленні.

Класифікація фразеологізмів за походженням

Сільськогосподарські та інші трудові процеси: варити воду (з когось), з одного тіста, орати перелоги, прокладати першу борозну, попускати віжки, повертати голоблі;

Різні виробництва, ремесла:

ткацько-прядильного: розплутувати вузол, де тонко, там і рветься, розмотати клубок;

кравецького: білими нитками шите, на живу нитку, як з голочки;

ковальського: брати в лещата, між молотом і ковадлом, міцного гарту;

гончарського: лудити очі, полуда впала на очі, зняти полуду з очей;

рибальства і мисливства: закидати вудку, змотувати вудки, клювати на живця, стріляна птиця, ганяти як солоного зайця;

театрально-музична діяльність: входити в роль, помінятися ролями, у своєму репертуарі, коронний номер, попадати в тон, як по нотах;

військова справа: з відкритим забралом, підносити на щит, схрещувати мечі, нюхати порох, приймати бій, брати рубіж, взяти на озброєння, здавати позиції, залишати поле бою;

картярські ігри: розкривати карти, плутати карти, мішати карти, кинути всі козирі, ставка бита, при пікових інтересах, козирний туз;

народні звичаї та обряди: давати гарбуза, облизати макогона, як засватаний;

вірування та магічні дії: напускати ману, замовляти зуби, як рукою зняло, встати на ліву ногу, виносити сміття з хати;

усталені казкові звороти: за щучим велінням, за тридев'ять земель, тримати за хвіст жар-птицю, скоро казка мовиться;

ознаки та дії, пов'язані зі світом тварин і птахів: заяча душа, хитрий лис, кіт наплакав, показувати пазурі, птах високого польоту, розправляти крила, звити гніздо, курям на сміх.

іншомовні запозичення, інтернаціональні звороти: буря в склянці води, перейти рубікон, дамоклів меч, муки Тантала, авгієві стайні, прокрустове ложе, езопівська мова, нитка Аріадни, віща Кассандра, Геркулесові стовпи, гордіїв вузол, драконівські (драконові) закони, вогонь Прометея тощо. До найважливіших джерел таких сталих словосполучень належать античні міфи. Запозичені фразеологізми часто вживають без перекладу: нім. Sturm und Drang — “буря і натиск” — час бурхливого розвитку, піднесення; італ. Finita la commedia — комедія скінчилася; франц. Idee fix — ідея фікс, la lune de miel — медовий місяць, англ. time is money — час — гроші.

біблійного походження: око за око, наріжний камінь, Содом і Гоморра, альфа й омега, у поті чола, друге пришестя, голос волаючого в пустелі, земля обітована, камінь спотикання, вавилонська вежа, вавилонське стовпотворіння тощо.

Кліше – мовленнєвий стереотип, готовий зворот, який легко відтворюється в певних умовах і контекстах стандарту.

Кліше мають такі ознаки:

• відповідність психологічним стереотипам як відображенню у свідомості явищ дійсності, що часто повторюються;

• легке відтворення готових формул у процесі мовлення;

• автоматизація процесу відтворення, що полегшує процес комунікації;

• економія зусиль, мисленнєвої енергії і часу як для того, хто говорить (пише), так і для слухача (мовця).

Наприклад, у ділових текстах використовуються такі кліше з головними словами: виконання доручень, внесення змін, загроза зникнення, заходи щодо реконструкції, порядок призначення, ратифікація угоди, взаємний залік, додаткові заходи, грошова допомога, економічні зв’язки, міжнародна торгівля.

Питання для самоконтролю:

1У галузі однієї науки терміни утворюють чи не утворюють систему?

2 Терміни можуть мати синоніми?

3 Чим відрізняються вузькоспеціальні від загальновживаних термінів?

4 Чим відрізняються професіоналізми від професійних жаргонів?

5 Чи є професіоналізми відхиленням від літературної мови?

Тема : Типи термінологічних словників (відповідно до фаху).

Мета: працювати з термінологічним словником, правильно використовувати терміни свого фаху.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Типи термінологічних словників.

2 Фахові термінологічні словники.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

Словник — це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому, тематичному тощо). У ньому з'ясовується або значення мовних одиниць, або наводиться певна інформація про поняття, які позначаються певни­ми словами, або подається переклад слів на ту чи іншу мову.

Словники відіграють надзвичайно важливу роль у нашому житті. Вони є показником культури народу, бо фіксують знан­ня, якими володіє суспільство у дану епоху. Словники викону­ють дві важливі функції: інформативну (прилучають до знань) та нормативну (допомагають оволодіти мовними нормами).

Залежно від призначення, лексичного матеріалу і способів його опрацювання розрізняють словники енциклопедичні та філологічні, або загальномовні.

Предметом опису енциклопедичних словників є поняття, філологічних — слово. Енциклопедичні словники — це слов­ники, в яких описують предмети, явища, події, розповідають про визначних діячів науки, техніки, мистецтва, культури. Енциклопедичні словники поділяються на загальні та спе­ціальні (тематичні). До загальних енциклопедичних словників належать Український Радянський енциклопедичний словник (Т. 1-3, 1986-1987), Енциклопедія українознавства (Т. 1-10, 1991). До спеціальних належать Енциклопедія кібер­нетики (1976), Шевченківський словник (Т. 1-2, 1983-1985) та інші.

Оскільки слово може характеризуватися з різних позицій, то філологічні словники поділяються на тлумачні, перекладні, історичні, етимологічні, орфографічні, словники наголосів, ін­шомовних слів, синонімічні, діалектологічні, інверсійні тощо.

Тлумачний словник розкриває значення слова, характери­зує його граматичні і стилістичні властивості, подає типові сло­восполучення та фразеологічні звороти з цим словом. Прикла­дом такого словника є Словник української мови в 11-ти томах (1970-1980), який містить 135 тис. слів. Проте на сьогодні він потребує доопрацювання, бо укладений в іншу епоху і налічує чимало слів, які зникли з сучасної мови, адже поняття, що вони позначали, втратили свій сенс. У 2001 р. вийшов Великий тлу­мачний словник сучасної української мови (автор, керівник проекту В.Т.Бусел). Цей словник містить 170 000 слів і є най­більшим та найповнішим.

Словник іншомовних слів за своєю суттю є різновидом тлу­мачного словника. Він розкриває значення іншомовного слова, подає етимологічну довідку. Зразком такого словника є Слов­ник іншомовних слів за ред. акад. О.С.Мельничука (1985).

Орфографічний словник подає перелік слів, а також слово­форм у нормативному написанні. Відомі такі орфографічні слов­ники: Навчальний правописний словник української мови за ред. акад. Д.Баранника та Д.Руденка (1997), Орфографічний словник за ред. проф. А.Свашенко (1997), Словник з правопи­су та слововживання С.І.Головащука (1989), Орфографічний словник української мови (уклад. С.І.Головащук, М.М.Пещак та ін., 1999).

Словники слововживання містять стислі поради щодо того, які саме слова чи словосполучення найдоцільніше вжити для передачі потрібного змісту, у ньому зроблено певні застережен­ня про неправильне або небажане, невдале використання тих чи інших слів у певних значеннях, у тому чи іншому контексті. Прикладом таких словників можуть бути: С.Головащук. Укра­їнське літературне слововживання: словник-довідник (1995); Д.Гринчишин, О.Сербенська, З.Терлак Словник з культури мови (1997).

Орфоепічний словник служить довідником правильної літе­ратурної вимови. У словниках такого типу слова або їх части­ни, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції. Прикладом є Орфоепічний словник М.Погрібного (1989).

Акцентологічні словники — це словники, в яких подане нормативне наголошування слів, напр.: С.Головащук. Складні випадки наголошення: словник-довідник (1995).

Термінологічні словники містять сукупність термінів певної галузі науки, техніки, мистецтва. Вони є загальні та вузькоспе­ціальні, крім того, можуть бути перекладними і тлумачними, комбінованого типу. Російсько-український словник ділової мови / Уклав: О.Мокровольський. – Редакція журналу «Український світ» (1992), Російсько-український словник текстильних термінів (1997), Російсько-український загально технічний словник за ред. Л.І.Мацько (1994), Російсько-український словник наукової термінології: Суспільні науки за ред. Й.Ф.Андерш (1994), Російсько-український словник фізичних термінів за ред. Ю.В.Караван (1994) та інші.

Питання для самоконтролю:

1 Що є предметом словника?

2 Де зафіксовані значення термінів?

3 Що є джерелами поповнення термінологічної лексики ?

Тема: Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми. Вибір синонімів

Мета: використання лексичних норм у ділових паперах

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Лексичні норми ділової мови.

2 Багатозначні слова і контексти. Синонімічний вибір слова. Словники синонімів та паронімів: правила користування. Пароніми та омоніми у мові фаху.

3 Складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення. Абревіатури загальновживані та вузькоспеціальні у тексті (граматичні форми).

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

Лексичні норми ділової мови - це правильне слововживання, вдалий підбір необхідних слів із синонімічного ряду, розмежування паронімів, доцільне використання слів іншомовного походження.

Багатозначність — це один з найважливіших шляхів розвитку словни­кового складу мови. Багатозначні слова є джерелом виразності, до якого ак­тивно звертаються письменники і публіцисти. Але в окремих сферах існують певні обмеження щодо функціонування багатозначних слів. Так, зважаючи на те, що науковий та офіційно-діловий стилі вимагають максимально точного позначення понять, у наукових працях і офіційних документах переважають однозначні слова, які забезпечують правильне сприйняття тексту.

Необхідно пам'ятати, що першим правилом вибору слова у будь-якій сфері спілкування є чітке знання мовцями його значення. Уживання слова у неправильному значенні перекручує зміст висловлювання, спотворює, робить незрозумілим, отже спілкування може втратити свою ефективність. Невмотивоване використання слів забруднює мову, у спілкуванні людей воно може стати причиною непорозуміння, а то й конфлікту. Немає сфери комунікації, у якій вимога точності слововживання була б неактуальною.

Серйозну небезпеку для мови становить явище, яке дістало назву «сур­жик». Цей термін запозичений із сільськогосподарської галузі — млинарст­ва. Суржиком називали суміш зерна — жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно з такої суміші. Зрозуміло, що це борошно низького ґатунку. Суржи­ком називають ще одну суміш — мовну. Мішанина двох мов — це вже не мова, це покруч, який є вдячним об'єктом для глузування.

Суржик неприпустимий у будь-якій ситуації спілкування. Однак чуємо російсько-українську суміш не лише в побутовій мові, ак офіційно-діловій сфері. Так, дуже часто замість українських слів папір, аркуш, кошторис, ми­тниця, тези, ухвалили, відрядження, збігатися, конкурентоспроможний, на­ступний можна почути російські або схожі на них бумага, лист, смета, та­можня, тезиси, командировка, співпадати, конкурентоспособна, слідуючий. Іноді російські слова набувають «українського звучання» (бувший, віддиха­ти, вмішуватися, всігда, міроприємство, надобність, накінець, обіщати), але такі перетворення не роблять їх українськими. Замість цих покручів не­обхідно вживати: колишній, відпочивати, втручатися, завжди, захід, потре­ба, нарешті, обіцяти. Типовою помилкою, яка створює суржик, є калькуван­ня (переклад по частинах) російських виразів. Дослівний переклад з російсь­кої мови речень «Собрание состоялось вчера», «Бригада отрабатывает новую технологию» дасть речення, що відповідають нормам української мови, — «Збори відбулися вчора», «Бригада відпрацьовує нову технологію». Але у ба­гатьох випадках калькування спричинює утворення не властивих українській мові конструкцій, наприклад, ненормативних словосполучень «приймати участь», «крупні недоліки», «для видимості», «глуха ніч», «вид з вікна», «на ніч дивлячись» замість правильних «брати участь», «значні (великі) недолі­ки», «для годиться (про людське око)», «глупа ніч», «краєвид з вікна», «проти ночі».

Синоніми (від грец. "однойменний") - слова, що мають спільне, близьке або тотожне значення, але відрізняються відтінками значень чи стилістичними забарвленнями.

Кілька синонімів утворюють синонімічний ряд. Домінанта - стрижневе, або опорне слово, що виражає найзагальніші значення й не має стилістичних відтінків. У діловій сфері, зазвичай, функціонують домінанти, оскільки вони є стилістично нейтральними і мають пряме значення.

Професіональний Професійний

Обидва прикметники мають однакове значення, але їх співвідносять з різними словами: професіональний - професіонал, професійний - професія, професійна (професіональна) підготовка; професійні (професіональні) інтереси. Але є відмінність щодо їх сполучуваності з іншими словами.

Професійний має більш поширену сферу вживання. Переважає у сполученні з іменниками хвороба, захворювання, травма та ін., тобто "хвороба, пов'язана з професією". У сполученні професійна спілка взаємозаміна прикметників не допускається.

Професіональний найчастіше вживається тоді, коли треба підкреслити значення "такий, що стосується професіоналів, не аматорів; фаховий": професіональний актор - актор, який обрав своїм фахом театральну справу (акторами-аматорами можуть бути люди різних професій і без професій).

Процент Відсоток

Це слова-синоніми. Науковий стиль віддає перевагу слову процент. Відсоток - буквально означає "за сто", "наріст від ста".

Процент і відсоток вживалися як паралельні терміни в ХІХ ст., так само паралельно використовується вони і в сучасних стилях: виробити 142 проценти, великий відсоток виборців.

Форум Збори

Слово форум (від лат. forum - площа, двір) означає широкі представницькі збори: міжнародний форум молоді, форум кінематографістів. Це слово доцільно вживати для позначення зборів світового, міжнародного масштабу.

Слово збори вживається стосовно зібрання членів певного колективу, організації з метою обговорення якихось питань чи проведення заходів: відкривати збори, писати протокол зборів, установчі збори.

Антоніми - це слова з протилежним значенням.

Антоніми утворюють пари на основі зіставлення і протиставлення, яке відбувається на одній семантичній площині: важкий - легкий, детальний - не детальний, корисний - шкідливий, мовчати - говорити, любов - ненависть.

Найбільше антонімічних пар серед прикметників, прислівників, менше серед дієслів й іменників. Абстрактні іменники мають антоніми: залежність - незалежність, багатство -бідність.

Іменники з конкретним значенням, числівники, більшість займенників і службових слів не мають антонімічних пар: наказ, рішення тощо.

Омоніми потрібно відрізняти від багатозначних слів.

Омоніми ( від грец. однаковий та ім'я) - слова, що однаково звучать, але мають різні значення.

Повні, або абсолютні, омоніми: апарат (прилад) - апарат (установа); блок (механізм) - блок (об'єднання).

До неповних, або часткових, омонімів належать такі, які частково збігаються звуковим складом у деяких формах слів, - це омоформи: плачу (від платити) - плачу (від платити). Слова, які однаково звучать, але пишуться по-різному, - це омофони: проте - про те. Омографи - це слова, які пишуться однаково, але мають різний наголос: замок - замок.

Пароніми (від пар. і грец. - ім'я, назва) - це однокореневі слова, близькі за звучанням, але різні за значенням або які частково збігаються в значенні.

Пароніми за характером смислових зв'язків поділяються на групи:

• синонімічні (важкий - тяжкий);

• антонімічні (еміграція - імміграція; адресат - адресант);

• тематичні (абонент - абонемент; компанія - кампанія; пам'ятка - пам'ятник);

• такі, що мають семантичну близькість (витрати - затрати; вирізнятися - відрізнятися).

Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі у їх засвоєнні, приводить до помилок, зокрема до неправильного вживання одного слова замість іншого. Особливо уважно слід стежити за вживанням слів-паронімів і завжди звертатися до відповідних словників, щоб уточнити значення, правопис і вимову потрібного слова: Тактовний - той, що володіє почуттям міри, такту (утворений від іменника такт - "почуття міри, що підказує правильне розуміння або оцінку явищ дійсності"): тактовна людина; Тактичний. Прикметник тактичний утворений від іменника тактика у значенні "сукупність прийомів, методів або способів, що використовуються в політиці, спорті, для досягнення мети або на війні для проведення певної бойової операції": тактичні міркування, тактичні прийоми.

Книжні й іншомовні слова в документах. Книжні слова використовуються в наукових працях, публіцистичних статтях, документах тощо в узагальненому значенні.

Книжні слова, як правило, однозначні. Іншомовні слова - це слова, запозичені з інших мов.

У текстах ділового стилю іншомовні слова вживаються, якщо немає відповідника в українській мові або ці слова набули міжнародного визнання.

Існують правила щодо використання іншомовних слів:

• необхідність цього слова у тому чи іншому контексті;

• правильність і точність уживання іншомовного слова;

• зрозумілість слова для тих, хто буде знайомитися з діловим текстом;

• неможливість вживання в одному тексті слова запозиченого і питомого (не можна сказати: "Ми дійшли консенсусу зі згоди" -з виступу на засіданні Верховної Ради).

Явище абревіації полягає у скороченні довгих мовних формул і згортанні їх у семантичну єдність - абревіатуру. Це порівняно новий спосіб словотворення, але досить продуктивний у сучасних мовах. Серед неологізмів - значна кількість саме абревіатур. Це явище поширилося на початку XX ст. і відповідало суспільній потребі мови, а саме - тенденції до уникнення надлишкової інформації, економії мовної енергії, уникнення повторів, упорядкованості та регламентації. Активізація процесу творення абревіатур зумовлена передусім суспільно-політичними чинниками, - а відтак соціолінгвістичною ситуацією - появою чи оновленням назв державних, громадських, адміністративно-управлінських, політико-економічних, міждержавних і світових утворень.

Отже, абревіатура (італ. - скорочую) - скорочене складне слово (іменник), утворене з початкових літер чи початкових слів, на основі яких твориться скорочення. Суттєвою ознакою абревіатур є стабільна вимова за назвами букв (рідше звуків) та - як результат її - лексикалізація графічних скорочень, якої з часом набувають частовживані й загальновживані довгоживучі абревіатури, напр.: Кабмін, ЖЕК, НАТО, ООН тощо. Основні умови їхнього функціонування - доцільність, зрозумілість, стандартність. їх ще деколи називають „лексичними скороченнями".

Класифікація абревіатур залежно від їхньої структури та вимови має такий вигляд:

1 Ініціальні абревіатури - утворені з початкових літер (звуків) слів, які входять у вихідне словосполучення:

а) буквені - їх вимовляють як букви: СНД- Співдружність Незалежних Держав; МЗС - Міністерство закордонних справ; СБУ- Служба безпеки України; МВФ — Міжнародний валютний фонд; ЛНУ—Львівський національний університет; ТОВ—Товариство з обмеженою відповідальністю; СП— спільне підприємство; ТСН— Телевізійна служба новин;

б) звукові - їх вимовляють як звуки: ЄШКО - Європейська школа кореспондентської освіти; НАН - Національна академія наук; ЧАЕС — Чорнобильська атомна електрична станція; ВАТ — Відкрите акціонерне товариство; ДАІ - Державна автомобільна інспекція; ЗМІ - засоби масової інформації; ЦУМ — центральний універсальний магазин; СНІД — синдром набутого імунного дефіциту.

2 Абревіатури складового типу - утворені усіченням основ двох (або більше) слів, з початкових складів мотивуючого складного найменування: інтерпол (інтернаціональна поліція), Бенілюкс (об'єднувальна назва трьох європейських держав — Бельгії, Нідерландів і Люксембургу), військкомат (військовий комісаріат), торгпред (торговельний представник), міськком (міський комітет), держстрах (державне страхування), нардеп (народний депутат).

3 Абревіатури змішаного типу - утворені з початкової частини або частин слів і повного слова. Це дуже поширений тип абревіатур у сучасній українській мові: держмито, спецзамовлення, госпрозрахунок, дипкур'єр, генпрокурор, держсекретар, начштабу, техогляд, медсестра, турбюро, Донвугілля, Нацбанк, Галсервіс.

4 Комбіновані абревіатури - утворені одразу двома зазначеними вище способами: НДІБудшляхмаш, НДІторгмаш, ХарБТІ, АвтоЗаЗ.

Абревіатури широко використовують у засобах масової інформації, політичній, діловій сферах. Серед ініціальних абревіатур найбільшу групу становлять назви установ та організацій. З відновленням незалежності в Україні виникло багато нових партій, громадсько-політичних організацій, що мають два найменування: одне - повне, яке є словосполученням, інше скорочене - абревіатура. Ознакою євро інтеграційної стратегії України є поява в українському політико-економічному дискурсі великої кількості абревіатур із компонентом євро, напр.: єврокредит, єврооблігація, Європарламент, євроринок, єврочек, чи основою Європа, напр.: ЄВС - Європейська валютна система, ЄВБ – Європейський валютний банк, ЄБРР — Європейський банк реконструкції і розвитку, ЄЄ — Європейський Союз.

За змістом абревіатури можна поділити на:

- назви держав (ПАР, ФРН, США);

- назви міжнародних організацій (МАУ - Міжнародна асоціація україністів; ЮНЕСКО, ООН);

- назви партій (УРП, УНА, СДПУ(о), УХДП);

- назви військових угруповань (ВМФ, ВПС, УПА, УГА);

- назви наукових, громадських, спортивних організацій (НТШ - Наукове товариство імені Шевченка; ДНД— добровільна народна дружина; ФФУ- Федерація футболу України; НБА - Національна баскетбольна асоціація; МОК - Міжнародний олімпійський комітет);

- назви телевізійних агентств і програм ( УТ, УТН, УНІАН- Українське національне інформаційне агентство новин);

- назви підприємств, установ, організацій, банків (Укрсоцбанк, Промінвестбанк, ЛОРТА, РЕМА, Карпатбуд, НаУКМА - Національний університет "Києво-Могилянська академія ");

- назви літературних об'єднань (ВАПЛІТЕ - Вільна академія пролетарської літератури, Бу-Ба-Бу — Бурлеск — Балаган - Буфонада);

- назви видавництв, видань, газет і журналів (УРЕ, БУЛ- Бібліотека української літератури, СУМ — Словник української мови; "ПіК" — "Політика і культура"; "СіЧ" — "Слово і час", "ГУ"— "Голос України");

- назви відділів, відділень, факультетів (райвспоживспілка, облно, фінвідділ, біофак, журфак, юрфак);

- назви посад (завкафедри, генсек, санінструктор);

- назви документів (спецзамовлення, спецпроект, техплан);

- назви матеріалів, виробів, машин, пристроїв (лавсан, тикональ -титанкобальтнікельалюміній, комол кобальтемолібден, колінвал, апарат УЗД, ГАЗ —51, Ту-154, Ан-24) та ін.

Творення складноскорочених слів мусить відповідати таким вимогам: а) слово має легко "розгортатися" в повне найменування; б) не має збігатися зі словом або скороченням, які вже є в мові; в) відповідати нормам українського правопису. Невдалими можна вважати немилозвучні абревіатури (СЄХЛ - Східноєвропейська хокейна ліга; СФУ-ЖО - Світова федерація українських жіночих організацій; ЄФВС - Європейський фонд валютної співпраці; ТКЛТБ— Телекомпанія Львівського телебачення; ЗЗБВ — завод залізобетонних виробів), співзвучні з якимось звичайним словом (КІНО - Київський інститут народної освіти; УХО - Українська християнська організація; ЛАК-Ліга арабських країн), незрозумілі (молзавод, індпошив, промпродукти). Наслідком тривалої взаємодії української та російської мов є ненормативні сьогодні абревіатури, напр.: вуз, а треба - внз або виш, зво, ОМОН, а треба - ЗМОП, ін 'яз, а треба - інфак. Як релікти сприймаємо запозичені з російської мови абревіатури самбо (самооборона без оружия), бомж (без определенного места жительства), спецназ (отряд специального назначения) та ін.

Окремі абревіатури, які активно функціонують у сучасному політичному житті українського суспільства, мова запозичила в готовому вигляді без перекладу з мов міжнаціонального спілкування, зокрема англійської: НАТО (NATO - North Atlantic Treaty Organization) — Північноатлантичний блок; ЮНЕСКО (UNESKO - United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization) - Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури. Частина абревіатур - назв країн і міжнародних організацій, фондів виникла вже на основі перекладених номінацій: UNO - ООН (Організація Об'єднаних Націй); IMF - МВФ (Міжнародний валютний фонд); USA - США (Сполучені Штати Америки). Деколи трапляються розбіжності в скороченні відомих назв, зокрема в українських діаспорних джерелах. Наприклад, США в Америці й Канаді може звучати як ЗДА (3'єднані Держави Америки) або ЗСА (3'єднані Стейти Америки).

Вживаються абревіатури й в електронному дискурсі: WWW (World Wide Web) — всесвітнє інформаційне середовище, PC — personal computer, IRC (Internet Relay Chat) - спілкування в реальному часі. Відмінна риса абревіації в електронних текстах - скорочення не тільки термінів, а й слів, які часто вживають у розмовній мові, словосполучень і окремих речень (аж до 30-ти знаків). Ця система спілкування дедалі більше привертає увагу мовознавців.

В діловому мовленні абревіатури виконують важливі функції - інформативної компресії та економії місця у ділових паперах. Вживати їх потрібно так, щоб вони були зрозумілими для всіх, хто читає документ. Тому при першому вживанні складноскороченої назви в тексті її потрібно розкривати в дужках, а потім уже вживати у скороченому вигляді, напр.: УЦЕПД (Український центр економічних та політичних досліджень), потім тільки УЦЕПД.

Абревіатури є однослівним еквівалентом скорочення. Це самостійні слова-іменники, що мають граматичний рід, можуть бути незмінними або відмінюватися за відмінками. У невідмінюваних абревіатурах буквеного типу рід визначають за головним словом мотивуючого словосполучення, напр.: НТР (ж. р.) - науково-технічна революція. В інших абревіатурах рід визначається граматично, за фінальною частиною скорочення, напр.: Донбас, загс - чоловічого роду, бо закінчуються на приголосний.

Відмінюються абревіатури:

1) які утворюються з початкового складу прикметника і повної форми іменника, напр.: педінститут, медсестра, за зразком самостійних іменників, що входять до їхнього складу;

Зінкевич-Томанек Б., Григор'єв О., Прихода Я. Короткий практичний словник абревіатур та скорочень української мови. - Краків, 1997. - С. 40. Див.: Дьяконова І. Л. Лексичні характеристики електронного листування // Мовні і концептуальні картини світу: наук, праць. - №7. - К., 2002. - СІ50-154.

1) які утворюються з початкових звукосполучень або початкових звуків мотивуючого складного найменування, напр.: нардеп, жек, загс; за зразком тих іменників, з якими вони збігаються за зовнішньою формою, тобто як іменники чоловічого роду другої відміни твердої групи;

Не відмінюються абревіатури:

1) у яких другий елемент має форму непрямого відмінка, напр.: завканцелярії, комроти, начштабу;

2) ініціально-буквені чи ініціально-звукові, які не сприймаються як іменники, що мають визначений рід і тип відміни, напр.: ПТУ, ЗАТ.

Правильність написання, точність граматичної форми можна перевірити за спеціальними словниками скорочень української мови.

Правила скорочування слів

Окрім скорочень, придатних до вживання в усній і писемній формі мовлення, у діловому спілкуванні існують скорочення, призначені для зорового сприйняття, - графічні, текстові. Ці скорочення не є словами, їх використовують лише на письмі. На відміну від лексичних скорочень, їх можна розшифрувати та прочитати повністю. Зазвичай, це скорочення, позначені малими буквами. За написанням графічні скорочення є декількох типів:

— крапкові (ім., див., с., м.);

— дефісні (ін-m, р-н, б-ка, з-д);

— із скісною рискою ( а/с, в/с, в/ч);

— нульові - на позначення фізичних, метричних величин, грошових одиниць та ін. лише після цифр ( 20 хв, 5 кг, 300 грн);

— комбіновані (пд.-зах., пн.-сх.) та ін.

Стандартними є такі типи скорочень:

а) поштові назви, назви адміністративних одиниць: м., смт, обл., р-н, ст., вул.;

б) назви посад і звань: асист., доц., проф., канд. техн. наук, зав., зам., член-кор., акад.;

в) назви дат і календарних термінів: н. е., в., ст., м-цъ, p., pp.;

г) грошові одиниці та числові назви: грн, коп., тис, млн, млрд;

д) форми звертання: п., гром.;

е) фізичні, метричні величини: m, га, г, кг, л, мл, км, хв, год.;

є) найменування документів; квит., накл.;

ж) текстові позначення: див., пор., напр., с, та ін., і т. ін., табл., іл.

Усі скорочення слів мусять бути загальноприйнятими і зрозумілими, зафіксованими у державних стандартах і словниках. Не варто перевантажувати текст графічними скороченнями. Існують такі правила користування скороченнями:

- слово має закінчуватися на приголосну (за невеликими винятками - о. - острів, отець, А - ампер);

- слово має мати запас стійкості, щоб сприйматися однозначно (філол., філос);

- не можна скорочувати в тексті ключових слів;

- написання скорочення має бути уніфікованим у межах тексту.

Є багато окремих правил, що потрібні у процесі роботи з документами. Наприклад, варто запам'ятати правильні скорочення місяців року: січ., лют., берез., квіт., трав., черв., лип., серп., верес, жовт., лис-топ., груд.; не розділяти крапкою подвоєння pp. - роки; не можна скорочувати імена та імена по батькові (/.—Іван, М. - Михайло, а не їв., Mux.); не скорочувати стор., а лише правильно - с; писати правильно - напр., а не Н-д; чи Н: та ін.

Скорочення слів використовують і для стислого письма, під час конспектування. Скорочувати можна різні частини мови, намагаючись дотримуватися загальноприйнятих норм, а не власних правил.

Питання для самоконтролю:

1 Чи доречне використання синонімічних рядів під час укладання ділових паперів?

2 Чому мову вважають основним виразником культури нації?

3 Яке значення має піднесення мовної освіченості в суспільстві?

4 Коли не рекомендується вживати іншомовні слова в ділових паперах?

5 До чого призводить неуважне вживання слів-паронімів?

Тема : Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм.

Мета: правильно записувати цифрову інформацію у ділових паперах.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Запис цифрової інформації у ділових паперах.

2 Відмінювання числівників.

3 Особливості сполучуваності числівників з іменниками.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

6 Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні; Інститут української мови – стереотип. вид. – К.: Наукова думка, 2003.

Написання цифр та символів у ділових паперах

Багатозначні числа розбиваються на класи по три цифри справа наліво і відокремлюються одна від одної проміж­ком в один знак. Чотиризначні числа не поділяються на класи. Наприклад: 11 616; 2001.

Арабські і римські цифри відокремлюються від слів проміжком. Винятком є букви, що входять до складу сло­весно-цифрових позначень, які пишуться разом або через дефіс. Наприклад: будинок 45; до справи 128В; стереопро­гравач «Віола Р521С».

Порядкові числівники мають відмінкові закінчення, які пишуться через дефіс. Наприклад: 2-га лінія; 3-тє видання.

Якщо записаний цілий ряд порядкових числівників, то відмінкове закінчення ставлять тільки після останньої циф­ри. Наприклад: /, 2, 3 і 4-й томи.

Порядкові числівники, позначувані римськими циф­рами, пишуться без відмінкових закінчень. Наприклад: II ґа­тунок; III курс.

Складні прикметники, першою частиною яких ви­ступає числівник, позначуваний цифрою, пишуть без відмінкових закінчень через дефіс. Наприклад: 2-ступе-невий; 7-поверховий.

Числа до десяти варто писати у текстах словами, а піс­ля десяти — цифрами: шість моніторів; 159 школярів.

Десяткові дроби відокремлюються комою. Наприклад: 2,7; 4,5.

Прості дроби пишуться двома способами:

1 Через скісну риску. Проміжок між чисельником і зна­менником не роблять. Наприклад: 4/7; 2/3; 1/6.

2 Чисельник від знаменника відділяється горизонталь­ною рискою.

У змішаних дробах ціле число відділяють від дробової частини інтервалом в один знак.

Римські цифри від слів відокремлюють проміжком. На­приклад: XIX століття.

Знаки «номер» (№); «параграф» (§) і «градус» (°) відо­кремлюють від цифри інтервалом: № 35; § 15; 43°. Слід пам'ятати, що знак «за Цельсієм» (С) пишеться разом із знаком «градус»: 37,2"С.

Символи «відсоток» (процент) (%), «хвилина» ('), «се­кунда» (") пишуться разом із цифрою: 115%; 32'; ЗГ20".

Знаки «номер», «параграф», «процент», «градус» у мно­жині не подвоюються.

Арифметичні знаки «плюс» (+), «мінус» (-), «множен­ня» (х), «ділення» (:), знак «дорівнює» (=) відокремлю­ють від цифри проміжком в один знак. Вони записуються тільки з цифрами, у тексті — словами.

Знак граничного відхилення (±) пишуть із цифрою разом: ±0,53.

Між від'ємними та додатними величинами, що озна­чають крайні межі, знак «тире» не ставиться. У цьому разі слід писати прийменники «від» і «до». Наприклад: темпе­ратура повітря знизилася від —5 до —10 °С.

Показники степеня та. індекси пишуть разом із циф­рою: 122; 283.

Географічні та математичні позначення пишуть ско­рочено.

Міри довжини і ваги позначають згідно з метричною системою мір: км (кілометр), м (метр), дм (дециметр), см (сантиметр), мм (міліметр), т (тонна), ц (центнер), кг (кілограм), г (грам), мг (міліграм), млрд. (мільярд), млн. (мільйон), тис. (тисяча).

Міри площі та об'єму слід скорочувати так:

км² (квадратний кілометр),

м² (квадратний метр),

м³ (кубічний метр),

см³ (кубічний сантиметр).

У хімічних формулах інтервал між цифрами і буквами не роблять.

У писемному діловому мовленні цифрова інформація може бути відтворена і за допомогою числівників, і за допомогою цифр. Вибір способу її запису залежить від виду цифрової інформації та від типу документа. Якщо число супроводжується найменуванням одиниць виміру, то воно записується цифрами: 50 тонн зерна, 10 центне­рів масла. У таких документах, як акт, розписка, дору­чення тощо, спочатку пишуть цифру, а потім (у дужках) записують її за допомогою числівників: на ремонт виді­лено 205 (двісті п'ять) тисяч гривень; доручаю одержати, 100 (сто) гривень.

В усному діловому мовленні цифрову інформацію пе­редають за допомогою числівників.

У сучасній українській літературній мові числівники за спільністю відмінкових закінчень становлять такі типи відмінювання.

Числівники один, одне (одно), одна та всі порядкові числівники відмінюються подібно до прикметників.

Зверніть увагу, що числівник одна має паралельні за­кінчення в родовому та орудному відмінках: однієї (од­ної), однією (одною). У знахідному відмінку форма всіх числівників чоловічого роду однини та жіночого множини залежить від значення іменника, з яким вона поєднується: з іменниками - назвами неістот вживається форма називного відмінка, з іменниками - назвами істот - і форма родового відмінка, пор.: виписати один комп'ютер, але запросити одного спеціаліста; перевірити третій підрозділ, але зупинити третього курсанта; оцінити перші спроби співпраці, але привітати перших учасниць конкурсу.

Закінчення числівників два, дві, три, чотири, кілька, багато в непрямих відмінках, крім знахідного й орудно­го, збігаються. В орудному відмінку числівники два, три мають закінчення -ома, числівники чотири, багато — за­кінчення -ма. Форма знахідного відмінка цих числівни­ків теж залежить від значення іменників, з якими вони вживаються: при назвах неістот форма знахідного відмін­ка однакова з формою називного відмінка; при назвах іс­тот вона збігається з формою родового, пор.: запропону­вати дві поправки, але звільнити двох прибиральниць; одер­жати три підручники, але інструктувати трьох стажис­тів.

1Окремий тип відмінювання становлять числівники від п'яти до десяти, усі числівники на -дцять, -десят. У родовому, давальному та місцевому відмінках паралельно із закінченням -и в них вживається закінчення -ох та -ом. В орудному відмінку ці числівники мають паралельні за­кінчення -ма й -ома.

Запам'ятайте, що в числівників п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят відмінюється тільки друга частина: п'ятдесяти(-тьох), шістдесяти(-тьох), сімдесяти (-тьох), вісімдесятитьох — на противагу російській мові, в якій вони відмінюються в обох своїх складових частинах: п'ятидесяти, шестидесяти, семидесяти, восьмидесята.

В усному діловому мовленні потрібно стежити за пра­вильною вимовою числівників. Для сучасної української літературної мови нормативним є наголошування компо­нента -надцять, пор.: одинадцять, чотирнадцять тощо, а не одинадцять, чотирнадцять. У складних числівниках — назвах десятків наголос падає на другу частину, а не на першу, пор.: сімдесят, сімдесяти а не сімдесят, семидесяти; вісімдесят, вісімдесяти, а не вісімдесят, восьмидесята.

Числівники сорок, дев'яносто, сто в усіх відмінках, крім називного і знахідного, мають закінчення -а.

Числівники, що називають сотні {двісті, триста чо­тириста, п’ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев'ятсот) відмінюються в обох частинах.

Числівники тисяча, мільйон, мільярд, більйон, три­льйон і под. відмінюються як відповідні іменники.

У дробових числівниках чисельник відмінюється як кількісний числівник, а знаменник - як порядковий.

Запам'ятайте, що в називному відмінку числівники два, три, чотири поєднуються з порядковими у формі на­зивного множини, а числівник п'ять та всі наступні — з порядковими у формі родового множини, тому дробові числівники потрібно читати так: дві треті, три четверті, чотири п'яті, але п'ять шостих, сім восьмих, дев'ять де­сятих.

У складених кількісних числівниках відмінюються всі частини як числівники відповідних типів.

У складених порядкових числівниках змінюється лише останнє слово, напр.: У дві тисячі першому році...; З тися­ча дев'ятсот вісімдесят шостого до тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертого року...

Питання для самоконтролю:

1 Яку роль в ділових документах відіграють числівники?

2 Як записуються складні і складені числівники?

3 Наголошення яких числівників в усному мовленні слід запам’ятати?

Тема : Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм.

Мета: використовувати дієслівні форми у професійних текстах.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Використання книжних дієслів та їх форм.

2 Особливості використання активних дієприкметників.

3 Використання безособових конструкцій з дієслівними формами на –но, -то.

4 Вживання складених форм дієслів недоконаного виду в майбутньому часі.

5 Творення і вживання дієприслівників.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

6 Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні; Інститут української мови – стереотип. вид. – К.: Наукова думка, 2003.

З-поміж дієслівних форм, які вживаються в ділових документах, найпоширенішими є форми першої особи множини та третьої особи однини теперішнього часу: Ви­магаємо негайно повернути борг; Дирекція звертається до всіх працівників... Іноді ці форми вживаються у значенні форм майбутнього часу: Роботу розпочинаємо о 10 годині; Нарада розпочинається о 10 годині.

В усному діловому мовленні широко використову­ються форми наказового способу, здебільшого другої особи однини та множини: підготуй, підготуйте; перевір, перевірте; відішли, відішліть. Значно рідше послуговують­ся формами третьої особи однини та множини наказово­го способу, які утворюються за допомогою часток хай (нехай) і дієслів у формі третьої особи однини та множи­ни теперішнього чи майбутнього часу: хай (нехай) підго­тує (підготують), хай (нехай) перевірить (перевірять), хай (нехай) відішле (відішлють).

Для вираження категоричного спонукання до вико­нання певної дії (в усних і письмових розпорядженнях, наказах тощо) вживається переважно інфінітив: Негайно підготувати; Перевірити документи; Розшукати курсан­та; Відіслати листи; Вивісити списки.

Вживання аналітичних форм наказового способу, до складу яких входить дієслово давай або давайте, в сучас­ній українській літературній мові не нормативне, пор.: давай напишемо, давай визначимо, давай попередимо. За­мість них слід використовувати форму першої особи множини наказового способу, пор.: напишімо, визначмо, попередьмо.

В інструкціях, статутах, приписах тощо вживаються менш категоричні спонукальні безособові форми типу забороняється, не дозволяється, заборонено і под.

У ділових документах інфінітив належить вживати тільки із суфіксом -ти: відмовити, вивчити, доручити, за­рахувати.

Для ділового мовлення характерне широке викорис­тання пасивних дієприкметників минулого часу й діє­прислівників доконаного виду (форми на -ши/-вши): Об­говорений на зборах проект закону передано до комісії; За­значені недоліки слід усунути; Заслухавши та обговоривши питання про..., збори ухвалюють. Це зумовлено тим, що вони сприяють компактності викладу.

Замість дієприкметників активного стану теперіш­нього часу (форми на -уч-(-ий)/-юч-(-ий) відповідно до нових рекомендацій слід уживати прикметники із суфік­сами -льн- (напр.: стимулювальні заходи замість стиму­люючі заходи; коригувальні методи замість коригуючі ме­тоди, копіювальні прилади замість копіюючі прилади; регу­лювальний апарат замість регулюючий апарат), -н-(напр.: організаційний центр замість організуючий центр; домінантне становище замість домінуюче становище; інтерферентний вплив замість інтерферуючий вплив; провід­ний спеціаліст замість ведучий спеціаліст), -лив- (обнадій­ливий захід замість обнадіюючий захід; приголомшливий ре­зультат замість приголомшуючий результат) та ін. Субстантивовані дієприкметники на -уч-(-ий), -юч-(-ий), які визначають посади, обов'язки людей, слід замінити іменниками із суфіксами -ач, -ник та іншими іменнико­вими утвореннями (завідувач замість завідуючий, коман­дувач замість командуючий, керівник замість керуючий; го­лова замість головуючий; промовець, доповідач замість ви­ступаючий; виконувач обов'язків замість виконуючий обов'язки). Іменниками можна замінити й інші дієприкмет­ники активного стану, напр.: юрист-практик замість практикуючий юрист; поет-початківець замість початкуючий поет; органи контролю замість контролюючі органи та ін.

Дієприслівникові звороти - досить поширений вид дієслів­них форм у діловому мовленні. Дієприслівникові звороти спри­яють динамічності мовлення. Тому їх часто використовують у книжних стилях замість підрядних обставинних речень.

Місце дієприслівникового звороту у реченні вільне. Однак дієприслівникові звороти, які вказують на дію, що передувала дії, вираженій дієсловом-присудком, а також дієприслівникові звороти зі значенням причини й умови, ставляться перед діє­словом-присудком: Оголосивши перерву, судді пішли на консуль­тативну нараду. Побачивши працівників правопорядку, хулі­гани кинулися навтьоки.

Дієприслівниковий зворот може відноситися до члена ре­чення, вираженого інфінітивом: Створюючи закони, слід вра­ховувати соціологічну ситуацію. У таких безособових речен­нях дієприслівниковий зворот може стосуватися лише інфінітива. Тому неправомірним уважається речення на зразок: Підхо­дячи до будинку, мені стало страшно.

Дієприслівниковий зворот не можна вживати при пасивно­му звороті, оскільки суб'єкт дії, виражений присудком, і су­б'єкт дії, виражений дієприслівниковим зворотом, не збіга­ються: Одержавши тяжку рану, сержант був врятований товаришами. Ідучи щодня на службу, зброя повинна вичища­тися.

Так само дієприслівниковий зворот не вживається у тих випадках, якщо дія, виражена дієприслівниковим зворотом, не стосується того самого діяча, що й присудок: Будучи на нараді, питання про зростання злочинності стояло досить гостро. Навчаючись разом в університеті, він залишився для мене дру­гом на все життя.

Деякі дієприслівникові звороти, на зразок: судячи з цього, чесно кажучи, поклавши руку на серце та ін., перетворилися на застиглі вислови, втратили ознаки звороту, не підлягають вимогам, які ставляться до дієприслівникових зворотів, і тому можуть уживатися в безособових реченнях: Правду кажучи, хотілося несумлінно ставитися до виконання своїх обов'язків.

Запам'ятайте:

1Підмети зі словами більшість, меншість, ряд, частина, багато вимагають від присудка форми однини:

а) якщо при вищевказаних словах нема керованого слова: Більшість голосувала за висловлену пропозицію.

б) якщо слова більшість, меншість керують іменником в однині: Більшість студентства взяла участь у міжнародній акції «За мир і безпеку».

в) при безпосередній близькості підмета і присудка (хоч кероване слово вживається і в множині):

Більшість студентів склала успішно зимову сесію. У професійному мовленні нормативними є декілька варіантів узгод­ження підмета і присудка: Більшість делегатів прибула; більшість (три, двадцять сто) делегатів прибули; більшість (чотири, тридцять, сто) делегатів прибуло.

2 Дієслово-присудок у формі множини вживається:

а) якщо між підметом і присудком є інші члени речення (дієприк­метниковий зворот); означальне підрядне речення зі сполучним словом у формі множини: Більшість заходів, які господарство запланувало на цей рік, виконані;

б) якщо при слові більшість є декілька керованих слів у формі множини:

Більшість інженерів, службовців, робітників нашого підприємства беруть активну участь у впровадженні у виробництво нових технологій;

в) якщо при підметі зі словом більшість є однорідні присудки: Більшість викладачів кафедри виступають з лекціями перед населенням, виконують важливі громадські доручення;

г) якщо підкреслюються активність і роздільність дій, що їх викону­ють особи, названі в підметі: Більшість слухачів висловили різні думки;

д) якщо дієслівна зв'язка бути узгоджується з іменною частиною складеного присудка: Більшість учасників були задоволені організацією проведення конфе­ренції.

3 При займеннику Ви, що вживається для вираження пошани до од­нієї особи, присудок ставиться в множині: Ігорю Васильовичу, Ви готові розпочати урочисте засідання?

4 При абревіатурах дієслово-присудок ставиться в тому самому ро­ді й числі, що й головне слово в словосполученні, від якого утво­рено абревіатуру: Міськвно (міський відділ народної освіти) розглянув питання забезпе­чення шкіл підручниками.

5 При підметі, до складу якого входить неозначено-кількісний чи­слівник багато (мало, немало, небагато) присудок, як правило, вживається у формі однини: Багато студентів взяло участь в акції «Молодь проти СНІДу». При однорідних присудках можливою є форма присудка в мно­жині: Багато студентів працювали на фермі, доглядали молодняк.

6 У професійному, діловому мовленні замість пасивних дієприк­метників вживають безособову дієслівну форму на -но, -то, коли є потреба наголосити на дії, а не на ознаці. Наприклад: постанову ухвалено; доповідь заслухано; всі питання розглянуто; ухва­лу прийнято; майно конфісковано; завдання виконано; екзамен складено; досліди проведено.

7 Дієслова керують іменниками у певних відмінках.

а) з іменниками в родовому відмінку вживаються дієслова:

• вчити (вчитися, навчати, навчатися) грамоти, етикету;

• запобігати (домагатися) ласки, теплоти;

• зазнавати поразки, горя, приниження, нещастя;

• призвести до пожежі, катастрофи;

• чекати слушної хвилини; (чекати на тебе);

• слухати доброї поради, батьків;

• позбавитися бур'янів, клопоту.

б) з іменниками чи займенниками у давальному відмінку вжива­ються дієслова:

• дорівнювати трьом, чотирьом;

• боліти мені, їй;

• дякувати тобі, йому, нам;

• запобігати у значенні «уникати, відвертати» втратам, руйну­ванню, лихові, біді;

• підлягати обробці, сумніву, критиці.

в) з іменниками чи займенниками в орудному відмінку вживаються дієслова:

• оволодівати знаннями, теорією, методикою;

• спілкуватися рідною мовою;

• читати українською мовою;

• розмовляти кількома мовами.

Питання для самоконтролю:

1 У яких відмінках дієслова керують іменниками?

2 Які стійкі дієслівні словосполучення вживаються в текстах ділової документації та професійних текстах? Наведіть приклади.

3 Який спосіб творення властивий дієсловам?

Тема : Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм.

Мета: використовувати прийменникові конструкції у професійних текстах.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Вживання прийменника по.

2 Переклад російського прийменника в.

3 Вживання прийменника при.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

6 Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні; Інститут української мови – стереотип. вид. – К.: Наукова думка, 2003.

Прийменник як службова частина мови відіграє важливу орга­нізуючу роль в усному і писемному діловому, професійному мов­ленні для вираження найрізноманітніших нюансів думки, розвитку мислення; набуває специфічного значення саме в текстах ділових паперів, надаючи їм офіційного, неемоційного забарвлення.

Сучасна українська мова має розгалужену систему прийменнико­вих синтаксичних конструкцій зі значенням різних відношень, а саме:

• часових — протягом (упродовж) року; наприкінці семестру; напередодні виборів та ін.;

• причинових — завдяки успіхам колективу; через брак доказів; через хворобу;

• цільових — з метою забезпечення належних умов; для прове­дення ділової зустрічі; в ім'я миру;

• допустових — незважаючи на труднощі; незалежно від си­туації; всупереч логіці; при всій повазі до Вас;

• умовних — у разі невиконання; у разі затримки; на випадок запізнення;

• відношення відповідності чи невідповідності — згідно з нака­зом; відповідно до договору; залежно від умов.

У межах вищезазначених відношень є багатозначні прийменни­ки, які одночасно можуть мати:

• просторове значення (іти через майдан, дивитися через вікно);

• часове значення (зробити через три дні, зустрітися через тиж­день);

• причинове значення (виключити з інституту через неуспіш­ність, через скорочення штатів).

Вибір прийменникових конструкцій зумовлений конкретним змістом тексту документа, лексико-граматичними зв'язками слів у ді­лових, професійних текстах, і тому важливо знати й пам'ятати особ­ливості написання і вживання прийменникових форм, від чого за­лежатиме орфографічна грамотність, об'єктивність, правильність, доречність висловлюваної думки, логічність викладу матеріалу.

Слід пам’ятати:

1 Складні прийменники звичайно пишуться разом: внаслідок (аварії), напри­кінці (року), довкола (проблеми), задля (успіху), назустріч (реформам) тощо.

2 Прийменники, утворені від повнозначних слів, пишуться двома і більше словами: незважаючи на (погрози), в результаті (перевірки), у зв'язку з (сі­мейними обставинами), згідно з (законом).

3 Вибір прийменника неможливий у стандартних (стійких) словосполучен­нях: ставити за мету, мати на меті, брати до уваги.

4 Вибір прийменника є можливий для підкреслення певного аспекту думки в та­ких паралельних синтаксичних конструкціях: за час навчання - під час нав­чання, за звітний період — у звітний період, на потреби села — для потреб села.

5 Неприпустимі скорочення прийменникових конструкцій типу: на зборах правління (не можна: на правлінні), на засіданні комісії (не можна: на комісії).

6 Не можна пропускати прийменники в поданих нижче словосполученнях, що призводить до двозначності їх розуміння: матеріали досліджень (з до­сліджень чи для досліджень?), лист дирекції (для дирекції чи від дирекції?), допомога заводу (для заводу чи від заводу?), повідомлення організації (для організації, від організації чи з організації?).

7 Треба уникати буквального перекладу прийменникових зворотів з росій­ської мови на українську. Наприклад: благодаря настойчивости - завдяки (а не дякуючи) наполегливості; несмотря на трудности - незважаючи (а не дивлячись) на труднощі; в зависимости от условий - залежно (а не в залежності) від умов; в случае отказа - у разі (а не у випадку) відмови; в соответствии с графиком - відповідно до графіка (а не у відповідності з графіком) та ін.

8 Слід пам'ятати: деякі російські прийменникові словосполучення мають не один, а кілька українських відповідників, що дає можливість вибрати найточніший для конкретного тексту. Наприклад: работать согласно графика — працювати згідно з графіком, за графіком; отпуск по болезни - відпустка через хворобу, у зв'язку із захворюванням; разработать мероприятия по улучшению условий труда — розробити заходи для, щодо, до поліпшення умов праці.

9 Не забуваймо традиції вживання прийменників в, у, на, які розрізняються й за змістовими відтінками: працювати - на фермі, на підприємстві, на заводі, на ділянці, на (у) полі, у школі, в організації, в установі і т. д.; вчи­тися - у школі, на денному (вечірньому, заочному) відділенні академії, в інституті, на курсах підвищення кваліфікації.

10 Не слід плутати написання похідних прийменників з повнозначними ча­стинами мови, від яких вони утворені, та їх уживання. Наприклад: назус­тріч виборам - і на зустріч з виборцями; у результаті перевірки - і за­цікавлений в результаті; незважаючи на попередження - і не зважаючи на мене; на шляху до реформ - і зустрітись на шляху.

Прийменник по в українській мові уживається:

1 у просторовому значенні: ходити по крамницях; розкидати книжки по столу;

2 при означенні предмета, на який спрямована дія: удари ти по голові, по нирках;

3 на означення мети: ходити по воду, по гриби;

4 у сполученні з числівником: по одному, по сім;

5 на означення розміру й кількості: по гривні;

6 у часовому значенні: по обіді (після обіду), по смерті (після смерті);

7 для вираження стосунків спорідненості, близькості: ро­дич по чоловікові; колега по роботі; товариш по школі.

В усіх інших значеннях прийменник по не вживається. А його використання найчастіше пов'язане із впливом російської мови. Існують деякі правила заміни таких конструкцій українсь­кими відповідниками, що пов'язано з уживанням конкретних прийменників.

1 Після слів заходи, рекомендації, настанови, завдання, до­помога, семінар, набір, рада краще вживати прийменники щодо, для, іноді з, у справі, або безприйменникову конструкцію, на­приклад: заходи щодо (для) дальшого поліпшення пенсійного за­безпечення; рекомендації щодо поліпшення навчального процесу; настанови з питання; семінар для обміну досвідом; завдання щодо вилучення незареєстрованої зброї; Львівський центр працевлаштування.

2 Після слів комітет, відділ, управління, об'єднання, інспек­ція, майстерня, гурток тощо ліпше уживати форму родового відмінка відповідного іменника або прийменникову сполуку в(у) справі: Комітет радіомовлення та телебачення; Комітет у справах молоді, спорту; відділ технічних засобів; райвідділ соціального забезпечення; інспекція у справах неповнолітніх; майстерня ювелірних виробів; управління охорони.

3 Після слів змагання, заняття, залік, фахівець (спеціа­ліст), директиви, нарада, майстер, чемпіон, інженер тощо ужи­ваються конструкції з прийменником з(зі, із). Рідше — без­прийменникові: змагання з важкої атлетики; заняття з цивільної оборони; фахівець із правознавства; інженер з техніки безпеки; майстер спорту з шахів; іспит з української мови; нарада з питань.

4 У ряді конструкцій замість по краще уживати приймен­ники про, до, через, за: дебати про перспективу; видача довідок про грошові перекази; зауваження і побажання до закону; був у відпустці через хворобу; сьогодні 10 градусів за Цельсієм; у період від 18 до 28 травня.

Прийменник при також набув поширення в українській мові, наприклад: при взятті, при нужді. Хоч не зав­жди такі форми є доречними. У багатьох випадках їх краще замінити на конструкції: коли брали (коли взяли, взявши), в нужді тощо.

Хоча у художньому стилі: А сама зосталася при старості, як билинонька в полі (Г. Квітка-Основ'яненко). Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе (Па­нас Мирний).

Типовою помилкою є неправильне вживання прийменника за, наприклад: Мати постійно дбає за них, своїх малоліт­ніх дітей.

Норма: Мати постійно дбає про них, своїх малолітніх дітей. Ще однією хибою ділового мовлення правників є вживання складеного прийменника згідно з у родовому відмінку: згідно закону, згідно графіку, згідно розкладу, замість: згідно із зако­ном, згідно з графіком, згідно з розкладом.

Синоніміка прийменникових конструкцій

В українській мові наявні синоніми й антоніми серед прий­менникових конструкцій. Деякі прийменники вступають у си­нонімічні відношення, наприклад: поїхав до Києва — по­їхав у Київ; зайшов до аудиторії — зайшов в аудиторію; старший за мене — старший від мене; біля мене, поруч мене, коло мене. А ще інші прийменники виступають із протилежним значенням: увійти в аудиторію — вийти з аудитори; покла­сти на стіл — покласти під стіл; пішов на службу — повер­нувся зі служби.

Прийменник в(у) для вираження просторових стосунків уживається:

а) з назвами міст, сіл, районів, областей, країн, держав: у Львові, у Київській області, у Кирилівці. Проте є ряд сполучень з таким самим значенням, що уживаються із прийменником на: на Кубі, на Полтавщині, на Тернопільщині, на Русі, на Поліссі.

Існують думки, що прийменник у (в) уживається на окрес­лення великого простору, а прийменник на визначає лише части­ну цього простору: в Голландії, у Франції, у Києві на Подолі. Хто каже "на Україні", той мислить Україну частиною іншої держави. Вираз "в Україні" визначає цілу велику державу. При­гадайте у Шевченка: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Або: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав.

б) з назвами навчальних закладів: навчатися в технікумі, в інституті, в університеті, в середній школі, в гімназії, в ко­леджі. Якщо треба наголосити на частині навчального закладу, то уживається на: на факультеті, на відділенні, на курсах, але: у групі, у класі;

в) з назвами видовищних закладів: у театрі, в кіно, у цир­ку, в опері; однак з назвами заходів-імпрез уживається на: на концерті, на виставі;

г) у професійному мовленні: виступ у концерті, працюва­ти на радіо, на телебаченні.

Прийменник на для вираження просторових понять ужива­ється:

а) з назвами гір, гірських місцевостей: на Кавказі, на Уралі, на Памірі, на Алтаї, але: у Криму, у Карпатах, в Альпах;

б) з назвами островів, півостровів, мисів: на Сахаліні, на Кіпрі, на Камчатці, на Алясці;

в) з назвами вулиць, площ: на вулиці Пасічній, на площі Перемоги, але з назвами провулків уживається у(в): прожи­ваю у провулку Шахтарів тощо.

Не слід уживати прийменник на у таких випадках: поїхав на гриби, пішов на поліклініку.

Норма: поїхав по гриби, пішов у поліклініку.

Питання для самоконтролю:

1 У чому полягає службова функція прийменників?

2 Доведіть або спростуйте тезу: прийменник має лексичне значення чи ні?

3 Яка характерна синтаксична ознака цієї частини мови криється в самій назві – прийменник?

4 Якими аргументами можна пояснити не однотипне написання цих слів: услід – у слід, згори – з гори, назустріч – на зустріч, внаслідок – в наслідок?

Тема : Синтаксичні норми сучасної літературної мови у професійному спілкуванні.

Мета: правильно будувати синтаксичні конструкції при складанні професійних текстів.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Місце в реченні звертань, вставних слів та словосполучень.

2 Складні випадки керування та узгодження у професійному мовленні.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.

6 Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні; Інститут української мови – стереотип. вид. – К.: Наукова думка, 2003.

Прості речення в текстах офіційно-ділових доку­ментів можуть бути ускладнені звертанням (у листах, запрошеннях, оголошеннях тощо). Єдиною формою вира­ження звертання є кличний відмінок. Вживання назив­ного відмінка замість кличного є порушенням граматич­ної норми української літературної мови. Якщо звертан­ня складається з двох окремих слів, то їх треба обидва вживати в кличному відмінку, пор.: Шановний Іване Олексійовичу; пане президенте корпорації; пане голово; то­варишу генерале. Від цих звертань потрібно відрізняти ті, що виражені складними іменниками, які становлять єди­не поняття й пишуться через дефіс. У кличному відмінку в них вживається лише другий компонент, пор.: Шанов­ний Прем'єр-міністре; генерал-майоре; контр-адмірале.

Прості речення в текстах офіційно-ділових докумен­тів можуть ускладнюватися вставними словами і слово­сполученнями, які забезпечують логічний зв'язок між час­тинами тексту (усного виступу, звіту, доповідної записки тощо). До них належать: по-перше, по-друге, по-третє, отже, нарешті й под. Вживаються також і ті вставні сло­восполучення, які вказують на джерело повідомлення, пор.: за повідомленням Кабміну, ... ; за свідченням експер­тів, ... ; як свідчать органи, ...

Вставні слова й конструкції на позначення емоцій мовця, його впевненості чи невпевненості (на жаль, на щастя, звичайно, безперечно, очевидно, мабуть, повірте та ін.) є доречними лише в ділових листах, які з-поміж усіх ділових паперів вирізняються найнижчим рівнем стан­дартизації мовного оформлення. Зазначені вставні слова використовують також у приватних ділових розмовах. Вони запобігають надмірній категоричності та офіційно­сті ділового спілкування, роблять його ввічливішим, до­брозичливішим, пор.: На жаль, ми не можемо постачити Вам принтери цієї моделі, оскільки їх тимчасово знято з виробництва; Як ділові люди Ви, звичайно, розумієте всю складність ситуації; Ви, мабуть, чули про діяльність нашої організації; Повірте, ми усвідомлюємо важливість викону­ваного завдання.

В офіційно-діловому стилі чуже мовлення передають здебільшого непрямою мовою, тобто складнопідрядним реченням з підрядною з'ясувальною частиною. Діалог використовують переважно в усному діловому спілкуван­ні. Цитування трапляється зрідка, наприклад у промовах, рішеннях (у документах).

Складні випадки узгодження членів речення

Серед складних випадків узгодження членів речення слід виділити такі:

1 З підметами типу п'ять осіб, десять працівників присудок вживається переважно у формі однини: п'ять осіб пише; десять працівників відвідує заняття.

2 Якщо підмет має у своєму складі числівник, що за­кінчується на одиницю (21, 31, 141, 231 і под.), то при­судок із ним вживається у формі однини: двадцять один депутат балотується; тридцять одна жінка керує фірма­ми; сто сорок одне положення вимагає доопрацювання.

3 З підметами, до складу яких входять іменники біль­шість, меншість, частина, загал, ряд, прислівники бага­то, мало, чимало, числівники кілька, декілька, кільканад­цять, присудки вживаються також у формі однини: біль­шість людей читає; меншість людей навчається; ряд поло­жень потребує уточнення; багато дітей вивчає іноземні мови; кілька жінок працює в управлінні. З такими підмета­ми присудок вживається у формі множини лише тоді, коли між ними є багато інших членів речення, пор.: Біль­шість жителів потребує оздоровлення й Більшість жите­лів, які проживають на забруднених територіях, потребу­ють оздоровлення; Чимало киян шукає роботу й Чимало киян, які багато років пропрацювали на виробництві, тепер шукають роботу.

4 З підметами, до складу яких входять числівники два, три, чотири, означення вживаються у формі родово­го відмінка множини, пор.: два основних підрозділи; три найважливіших об'єкти; чотири останніх дні.

До складних випадків граматичного керування нале­жать такі:

1 Дієслова або віддієслівні іменники, які керують різ­ними відмінками, не можуть мати спільного додатка.

2 Керування може не збігатися в близькозначних словах, пор.: властивий (кому?) і характерний (для ко­го?), опанувати (що?) й оволодіти (чим?), повідомити (кому?), але поінформувати (кого?).

Порушення дієслівного керування в українській мові часто трапляється під впливом керування дієслів росій­ської мови.

Прикметники вищого ступеня порівняння керують кількома прийменниково-відмінковими формами. Основ­ними з них є за + знахідний відмінок та від + родовий від­мінок, пор.: рівень рентабельності мусить бути більшим за 60 %; зафіксовано показники, вищі від очікуваних. Менш уживаними є форми порівняно з + орудний відмінок та що­до + родовий відмінок, пор.: цьогорічні прибутки є більши­ми порівняно з минулорічними; цей проект перспективніший щодо інших. Слід запам'ятати, що вживання прикметни­ків вищого ступеня порівняння з родовим безприймен­никовим типу це завдання важливіше інших, прибутки більші витрат є ненормативним у сучасній українській літературній мові.

Питання для самоконтролю:

1 Яке значення мають вставні слова і словосполучення?

2 Що порушенням дієслівного керування в українській мові?

Тема : Укладання документів щодо особового складу.

Мета: грамотно писати й оформляти документи.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Автобіографія, особливості оформлення документа.

2 Характеристика, особливості оформлення документа.

Література

1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.

2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.

3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.

4 Погиба Л., Грибіниченко Т. Складання ділових паперів. Практикум. – К.: Либідь, 2002.

5 Михайлик В.О Українська мова професійного спілкування –К.: Професіонал, 2005.

6 Глущик С.В. Сучасні ділові папери.- К.: Видавництво А.С.К., 2003.

7 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.

8 Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні; Інститут української мови – стереотип. вид. – К.: Наукова думка, 2003.

Документи щодо особового складу – це службові документи, необхідні для певних формальних повідомлень про себе як працівника установи. Вони виконуються в одному примірникові адресантом від руки.

Характеристика — документ, в якому в офіційній формі оцінюються ділові й моральні риси працівника, службовця, військовослужбовця, учня, студента як члена колективу.

Характеристика-подання необхідна під час висування на виборні посади чи для підготовки документів на присвоєння звання, зокрема військового, при обранні на посаду за конкурсом у науково-дослідних інститутах чи навчальних закладах тощо. Характеристику умовно можна поділити на чотири логічно пов'язаних частини: анкетні дані, дані про трудову діяльність, оцінка ділових рис, висновок.

Після заголовка Характеристика записують дані про особу, на яку подають службову характеристику: прізви­ще, ім'я, по батькові, посада, вчений ступінь і звання, рік народження, національність (або без неї), освіта (анкет­ні дані пишуть праворуч збоку в стовпчик, під прізви­щем). З абзацу подають інформацію про трудову діяль­ність — про спеціальність, з якого часу працює чи навча­ється особа, як ставиться до виконання своїх службових обов'язків, рівень професійної майстерності, які успіхи чи досягнення має в роботі, навчанні, творчості, відомо­сті про державні нагороди й заохочення, рівень автори­тету серед членів колективу, участь у громадському жит­ті, поведінку в побуті. Текст викладається у формі третьої особи (навчається, працює з..., ставиться ...).

Слід зазначити, куди характеристика подається, вка­зати дату видачі.

Підписи керівника й голови профкому затверджують круглою гербовою печаткою. Характеристику видають працівникові на руки або надсилають чи подають до від­повідної установи.