Талина Журба

(29.X1I.1888-9.IV.1979)

Галина Журба (Галина Маврикіївна Домбровська, по чоловікові Нивінська) нар. 29 грудня 1888 р. в поміщицькому домі на Уманщині. Вихована в польській культурі, вже з юнацьких років нав'язала зв'язок з народом і повернулася до україн­ства, що його віднайшла но лінії маминого роду Копистипських. Писати почала ще в батьківському домі. Двадцятирічною студенткою почала і друкуватись за посе­редництвом літературознавця Андрія Ні-ковського, який підготовив і зредагував пер­шу книжку оповідань І алини Журби "З життя", що вийшла друком в 1908 р. в Одесі. До цієї книжки увійшли три опові­дання: "Солов'ї", "Черешні" та "Ясний день". Рецензії на це видання написали

Іван Липа й Євген Чикаленко Журба переїхала у Київ і тут почала друкуватися в передовому на той час літературному журналі "Українська хата"; число "Української хати", в якому було надруковане оповідання Галини Журби "Коняка", підпало під цен­зуру. В 1919 р. вийшла друком друга збірка оповідань "Похід життя". Після виз­вольної війни Галина Журба разом з евакуацією уряду УНР переїхала у Польщу й опинилась у польському таборі полонених українських вояків у Тарнові, де написала сценічний етюд "Маланка", що вийшов книжковим виданням в 1921 р. Поселилась на Волині, де присвятила час поширенню освіти між селянством, а далі переїхала до Львова, де продовжувала свою літературну діяльність. У Львові у видавництві "Батьків­щина" були надруковані дві повісті, що їх темою була визвольна війна, а саме "Зорі світ заповідають" (1933) і "Революція йде" (1937); за нерпу повість письменниця була нагородди'на премією Товариства Пись­менників і Журналістів. Під час другої світової війни вийшов друком в Україн­ському Видавництві сенсаційний роман "Доктор Качіоні" (1943). Війна змусила письменницю емігрувати, й вона через Німеччину переїхала в Америку, де поселилась у Філадельфії- Тут, живучи дуже вбого, написала дві книжки, що стали головним здобутком її літературної праці;

це автобіографічна розповідь "Далекий світ", що вийшла першим виданням в Буенос-Айресі в 1955 р., а другим в 1978 р. в Нью-Йорку, і роман на тлі історії "Тодір Сокір" (1967) як перша частина задуманої трилогії. Обидві книжки — це картина життя отого "далекого світу", а

561

Орнаментальна проза

якого вийшла письменниця, коли упадав старий порядок з чужим панством і селян­ським бунтом і в революції творився новий світ, в якому й Україна вимагала свого місця на землі. Ці два романи виносять Галину Журбу на перше місце між еміграційними письменниками та увійдуть у класику

української літератури. Галина Журба посвятила багато уваги організації ОУП "Слово", а ще активніше допомагала уможливити видання нашого письмен­ницького збірника "Слово", для чого пере­вела і грошову збірку. Померла 9 квітня 1979 р. у Філадельфії.

Остап ТАРНАВСЬКИЙ

ДАЛЕКИЙ СВІТ

Вступне слово

Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь — Львів 1930 — 39, потім Криниця 1940 — 43. Остання згоріла у варшавській пожежі. Це третя.

Тричі починати писати про себе — чи не маніакальне самозакохання або щось подібне?

Обвинувачення не було б вповні справедливе. Самозрозуміло — людина сама собі найближча. Залюбки переживає ще раз — пережите, радо вертається до нього й ділиться з друзями. Недуга старіючих людей.

Не відхиляю цих спонук. Вони хмелять, як старе вино при бесіднім столі, до якого хочемо запросити гостей.

Одне лиш тривожить: чи стіл і застава, бува, не знудять гостей? А втім, кому нецікаво — може кожної хвилини встати й відійти від столу. Хтось, проте, знайде, може, при ньому спочин і розвагу. Однієї-бо речі не можу закинути моєму життю, — що було нецікаве.

Випало на перехресті двох сторіч, двох завершених діб, багатьох доріг, культур, середовищ. Мій сполячений рід, виховне спрямовання моє і шлях, який я вибрала собі. Довкілля й дитинство на тлі доби та краєвиду. Світ психологічний. Типи людей і звірів. Притаманності сполячених родів українських. Українська природа, українське живло, і на цьому тлі моя національна еволюція. Завершена доба одна і друга. Незакінчена третя.

Подаючи історію мого роду, роблю це не із Шляхетської чвані", як би міг хтось запідозрити. Чванитися нема чим. Винародовлені предки, що покинули свій нарід, відцуралися своєї питомої, глибшої культури, вибравши, сумнівної вартості, зовнішню, чужу, — не приносять честі нащадкам, хоча б ті предки були найвищі достойники на послугах

562

Галина Журба

чужих держав і ворожих націй. Вартість людини в її особистості, а не в родоводі. Демократка з переконання й стилю цілого життя, маю стільки спільного з цими предками моїми, що несу деякі їх внутрішні й зовнішні притаманності. По предках матері відгукнувся в мені голос української крові, українського духу.

Портрети одних і других — це характеристика людей одного шару, одної доби. Без цих портретів не була б цілісна моя біографія, мов без підшивки плащ.

Це, врешті, малюнок винародовленої української шляхти, отої родовитої верхівки нашого народу, — історія її перекинчицтва. Це, врешті, образ життя поляків в Україні аж до 1917—18 pp.

Вибрала я для цього форму белетристичну, щоб живіше передати малюнки живих колись людей і подій. Адже це справжня повість про справжніх людей. Повість не модерна, писана не модерним стилем, допасованим до самої доби. Повість, далека від сучасності, як сама доба.

Пишу її без особливих затінень і без зайвих прикрас. Життя само — найкращий повістяр, найхимерніший фантаст і поет.

Хочу його писати таким, яке воно було.

Домбровські

Годі з певністю сказати, як то там було з цим моїм родом "по мечу", тобто по батькові. Звалися Домбровські, були поляки, римо-католики й писалися через "а" з хвостиком, — Dabrowski. Виво­дилися від якогось Войтіха (Войцєха) Домбровського, що мав примандрувати перед розбором Польщі з Познаня в Україну, як мандрували тисячі поляків впродовж п'ятьох сторіч, по добробут, панування й наживу на чорноземі та закрепощенім українськім народі.

Але могло також статися, що ті Домбровські попереверталися просто з Дубровських, як Цєрпіцкі з Терпецьких, Жевускі з Ревуцьких, Яжемовскі з Яремовських, Махцєвічи з Махтеєвичів і т. д., а Радзівілли зі звичайних собі українсько-білоруських Рабоволів. (Лівобережне Рябовіл) Ра(я)бовіл, Ра(я)бокінь — дуже розповсюджені прізвища на північнім Право- і Лівобережжі. Рабокінь, Рабикінь і навіть Рибакінь (козак української армії 1920 р.), і Рабовіл, Рабивіл і Радивіл — звичайна деформація цих назвищ. А вже від Радивіла до Радзівіла стільки, що від Перемишля до Пшемисьля. Подвоєне "л", на зразок Ягайллів, Свидригайллів, для "фасону" і польсько-шляхетської фантазії, з

563

Орнаментальна проза

княжим титулом та митрою, довершили цю метаморфозу Рабоволів у Радзівіллів. Відбувалася вона з українськими й білоруськими родами упродовж XV — XVII століть. А втім, той процес сполячування відбувався й пізніше, після розборів Польщі, та приспішеним темпом йшов у Галичині та Волині 1919 — 29 pp. на наших очах, за т. зв. "Польоны рестітути", коли-то з наших Телемонюків робились ad hoc всілякі Цєлємонюкі (годинникар у Штетині 1947 p.), а з Денисюків — Дзєнісюки (сучасний польський публіцист). Під цим оглядом поляки неперевершені майстри.

Дуже, отже, можливо, що з моїми предками по батькові відбулася подібна реінкарнація, тим паче, що переробити "у" на "а" з хвостиком багато легше, аніж перевернути Рабовола в Радзівілла.

Як би там не було — мій прадід, Войтіх Домбровський, був поляк і католик, гербу "Забава", — (чорна шахівниця на червоному полі), — що свідчить про нахили моїх предків по мечу радше до "шклянки й погулянки", аніж до меча.

Той Войтіх, чи Войцєх, придбав був якось на Київщині два гарні маєтки: Вербку та Крутобородинці.

Вірні родинній традиції, "шклянка й погулянка", та національній девізі "жиць і ужиць", — Домбровські, гербу "Забава", жили й уживали на українськім родючім чорноземі; маєток, натомість, худ та марнів поволі.

Успадкувавши його замолоду, в доволі вже заборженому стані, мій дід, Едвард Домбровський, хутко упорався з ним до краю. Одружившись з Магдалиною Целинською, гарною та химерною жінкою, дещо старшою за себе, взялися обоє запопадливо переїдати маєток. Під цим єдиним оглядом подружжя спарувалося добре. Постійні гості, бенкети, добірні кухарі, вибагливі страви. Дід веселої, товариської вдачі, любив полювання, карти, подорожі, коні і, мабуть, гарних молодиць. Дім був повен всіляких "резидентів" (про-живальців), побанкрутованих польських гуляк, пройдисвітів, дармоїдів, жадних "уживання". До столу ніколи не сідало менше двадцяти осіб. Подавалися вибагливі страви, дорогі французькі вина, італійські овочі. До обіду й вечері пригравала оркестра. Маєток правили "резиденти" — мотії та пройдохи. За Вербкою хутко пішли Крутобородинці. Дід взяв тоді у посессю (аренду) село Спечинці на Поділлі й перенісся з родиною туди. Резиденти переїхали також.

564

Галина Журба

Палата у Спечинцях не була вже така пишна, як у Круто-бородинцях. Оркестра вже до обіду не грала. Дід Едвард, проте, декілька разів до року вирушав фаетоном до Києва чи Одеси по т. зв. "закупи". За фаетоном їхала гарба. Привозилися морські риби, балики, кав яри; бочки оливок, гостриць; коші ананасів, помаранч; мадери, шампани. При дворі крутилися ще кухарі, льокаї, бони, "гувернери". "Фасон" тримався, хоч борги зростали. Домбровські були посвоячені з декількома українсько-польськими (тобто споляченими) аристократичними родами. Мати діда Едварда з роду Четвертинська. Рідна дідова сестра, Софія, була за Воронецьким. Дещо дальші свояки: Стадницькі, Яблоновські, якісь російські графи Мєзєнцеви.

Найближчі родинні взаємини в язали діда Едварда з Воронецькими. їх маєтки були на Поділлі, Софія Воронецька, хресна мати мого батька, була виняткової доброти і вдачі. Здавалося — існувала для того, щоб творити кругом себе добро. Не лишень вчинками, але усміхом, голосом, приторком руки прино­сила хворим та засмученим пільгу. Чарувала ніжністю і добротою. Була талановита малярка. Батько згадував її усе життя з великим пієтетом. Малим хлопцев часто перебував у тітки і дядька.

Іншої вдачі був князь Йосип Воронецький, вояка та фантаст, на багато років старший за свою дружину. Замолоду мусив емігрувати у Туреччину, після ліквідації польського повстання 1831 року. Разом з Михайлом Чайковським (Садик-Пашею) перейшли були там на іслам, подружилися з туркенями. Намагалися спонукати турків до війни з Росією. Задумували зорганізувати під Туреччиною нову Козаччину, Запорізьку Січ, для визволу Польщі й України. Ті романтичні задуми тримали їх кільканадцять років у Туреччині. Потім Воронецький бився під Гарібальді за волю Італії та приймав участь в угорськім постанні 1848 р. Немолодим пізнав за кордоном Софію Домбровську й одружився з нею. Спершу жили у Галичині (Австрія), у свому маєтку Гдичині, Гусятинського обводу. (Краєвид цього Гдичина, нарисований рукою княгині Софії, був ще у мене в Києві). Після якоїсь амністії Воронецькі вернулися в Україну (Росію).

Князь був химерний, гонористий пан. Велетенського зросту, ходив у чумарці, вживав переважно української мови. Дуже любив малого небожа, мого батька, якому тоді було 7 — 8 років. Залюбки розповідав йому про свої вояцькі пригоди. Високо цінив та поважав німців як добрих вояків. Не палав до них національною ненавистю,

565