Василь Пачовськии

(12.1.1878 - 5.IV.1942)

Василь Миколайович Пачовськии народився в с. Жуличі на Львівщині в сім'ї священика. Навчався у Золо-чівській гімназії, але завершив гімна­зіальну освіту екстерном у Львові. Далі навчався на медичному факультеті Львів­ського університету, а закінчував медичну освіту у Віденському університеті (1909). Та працював не медиком, а вчителем української академічної гімназії у Льво­ві. Брав найактивнішу участь у створенні і діяльності "Молодої музи". За життя поета вийшли друком збірки поезії Розсипані перли" (1901), "На стоці гір" (1907), "Ладі й Марені — терновий огонь мій" (1912), "Огні мести, поезії 1919 —

1921 pp.", "З блакитної книги, 1923 — 1927", "Розгублені звізди" (1927), "Дзвін слави" (1933), драматичні твори "Сон української ночі" (1902), "Сонце Руїни" (1909). Окремим виданням вийшла поема "Князь Лаборець" та казка "Золота Гвіздка".

Після приходу радянських військ у вересні 1939 р. в Галичину В.Пачовськии викладає у Львівському університеті. Помер поет 5 квітня 1942 р. у Львові. Після його смерті на кошти родини у Нью-Йорку було здійснене двотомне видання: Василь Пачовськии. Зібрані твори, т. І — II. — Філадельфія, Нью-Йорк, Торонто, 1984 — 1985 — з передмовою О.Тарнавського "Поет Василь Пачовськии".

М.Степняк (М.Могилянський — В.Я.) писав у статті "Поети "Молодої музи" ("Червоний шлях", № 1, 1933): "Постійне повторювання рядків у межах однієї строфи з певними варіа­ціями, омонімічні й внутрішні рими, різноманітні фігури ритмо- синтаксичного паралелізму роблять ритмомелодику Пачовського надзвичайно вигадливою. Безперечно, до Тичини українська поезія не мала такого майстра ритмічної техніки, як Пачовськнй, безперечним нам здається і вплив Пачовського на Тичину в цій галузі".

Рекомендована література:

Барка В. Лірик-мислитель. — "Ук­раїнське слово", т. І. — К.: Рось, 1994,

с. 286—294.

201

Неоромантизм і необароко

ВАСИЛЬ БАРКА

ЛІРИК-МИСЛИТЕЛЬ

Ключ до поетичної о світогляду Ва­силя Пачовського знаходимо в його невеликій статті, написаній 1907 року; в ній віддзеркалюються також взаємини ЇЇ автора і громадянства. Маю на увазі статтю "Поезія переломовоЇ хвилі": про збірку поезій Миколи Філянського. Су­проти холодного, почасти навіть ворожого відгуку тодішньої критики на збірку, пройняту релігійними мотивами, Василь Пачовський захоплено привітав її, відзначивши в ній "синтезу того глухого терпіння, застою і задуми, в яку попав наш нарід минулого віку після безуспіш­них зривів". На думку автора статті, ніхто "від часу Шевченка" не висловив "так глибоко з душі" того стану- "Слово Фі­лянського — се останнє слово пошев-ченківської доби, останнє і найкраще слово старої України з часу зневіри".

Василь Пачовський, сам — поет з месіаністичною і містичною струною, приріднює собі до серця і релігійні настрої збірки, і оспівування в тонах, близьких до молитовних, історичної слави предків в Їхній боротьбі за свій народ. Він підхоплює віршові рядки Філянського — з їхнім смутком і скаргою на байдужість. Філянський дорікав:

/ тим, ил,о згинули в зорі весінніх

літ. хрестів поставити в свій час ми

не зуміли. Одна вечірняя вітає іх могили. одна вечірняя їх чує заповіт.

Земляки серед розваг і побуту з провінціальною дрібничковістю забули своїх героїв, — тільки вечірня зоря береже їх пам'ять.

Це правда і для часів Філянського, і — немалою мірою — для наших. Славна історія здебільшого губить свої полум'яні барви в теперішніх історичних працях. Як читати "затверджені" підручники, обблискані від ідеологічних кумирів, то, справді, видно: "здерли

авреолю зі своїх героїв руками сонних

варварів науки".

Найглибший відгомін у грудях автора статті знаходить журба Філянського — за "останньою луною колишньої слави", що завмирає серед рокоту буденщини;

за "великими картинами" славної старо­вини.

Крім того мотиву: докору за новочасну змеженілість і за непростиме забуття "славних прадідів великих" — і крім замилування на величність минувшини, вирізнено в статті В. Пачовського висо­кою похвалою також і сутній ліризм М. Філянського, його "упоєння красою світу", малювання природи "красками холодної краси", вчування "в пісню хмар" — той елегійний музицизм, що, як відомо, попередив і підготував появу "Сонячних кларнетів" П- Тичини.

Стаття В. Пачовського промовляє про нього самого, лірика з історІософічними та філософськими уподобаннями, — не набагато менпіе, ніж про М. Філянського:

вона відбиває в собі найживіше якраз ті мотиви з чужої збірки, що їх він сам вибрав як осередні в світлокрузі власної творчості.

В нього була відвага — визнавати І проголошувати непопулярні речі, як-от релігійну тему в поезії Філянського в час поширення "міжнародних кличів і його тужливу, чисту лірику природи серед "хвиль буденщини".

Він знаходив у збірці духовний синтез. якого, на його особисту думку, не подавала навіть Леся Українка над "єреміїними плачами".

Твердою рисою в його характері була означена лицарська прикмета — гово­рити правду при всіх гострих наслідках для нього особисто. Зберігав вірно свій джентльменський принцип честі; хоч часом і помилявся, як І всі ми, але мужність мав — спростовувати власну оману. І вмів пробачити іншим брак цієї рІ-

208

Василь Пачовський

шучості, зокрема, — Філянському, який, на його погляд, не наважився випустити свою збірку трохи раніше: в "страшну хвилину мертвої точки ', коли інші поети, за висловом автора статті, "немов бояли­ся говорити щиро про страшний зане­пад, аби не відбирати ілюзії і надії". В глибокій вдячності — нехай і за спізнену збірку з її "найкращим словом" "пошевченківської доби" і найщирішою ліричністю. — він схиляв голову.

Що в тій збірці Пачовський схвалював, мало свої повні відповідники в його творчому кредо: і в ідеалізмі віруючої людини, і в рушанні почуттів.

Він, як і Філянський. в дечому попередив Тичину: зокрема, його цикл "Замість сонетів і октап" — на ціле десятиліття;

звичайно, в відмінному освітленні теми.

Пачовський склав лірично-інвектив­ний цикл із різкими сатиричними бар­вами: "Український сміх" ("Терновий ві­нок", літературно-артистичний альманах, Київ, 1908).

На початку — панорама бездержав­ного мурашника в його розтечі. Родяться зорі, і гори рівняються. Азія відривається від Європи, — тільки мурашник незмін­ний. Далі знайдемо рядки з сатиричними алегоріями, близькими до Тичининих.

"Колись мали всі маленькі голови з великими ротами. Головами кивали, а ротами кричали... Але раз родився виродок- Мав велику голову з малим ротом...

— Виродок! — гукнув найбільший рот.

— Відкусим йому голову, — завере­щала товпа великих ротів.

І відкусили. А потім знов тільки брали поживу до шлунка і кивали головами".

Лягала хмара чорна і синя на гори...

Сотворіння, із страху перед великою головою, почали відкушувати голови всім, і незабаром стали родитись діти без голів.

Мощі великоголових "виродків" зако­пано в високу могилу.

Діти дивилися на неї — огненні стов­пи ставали звідти. Аж синя комаха з півночі забриніла до безголовців: "Та вивезіть землю за царину, щоб і не пахло

духом виродків між вами! То кармазини, то грязь, то сміття! — кричала вона на цілий рот, — то пани, а ви люди!"

Послухались безголовці- Діти вже не дивились на могилу: "стовпи огненні погасли".

Часом стилістичні звороти в Пачов­ського і Тичини зближаються: "Зоріє. А на світанні хтось трубить на горах:

Рятуй!.."

"Що у полі забіліло? Ой, чи гуси, чи лебеді^:>"

"А як зійде сонце...

Затрубить шершень третій раз.

Ой, леле! — то вже одіб'ється кри­вавий відгомін, а від гомону сонце надовго пригасне за хмарою важкою..."

Ліричними інтонаціями з частим повто­ром, а також разючим сарказмом у ма­люнках-алегоріях, при значущій лаконіч­ності, ці дві речі: "Український сміх" В. Пачовського і "Замість сонетів і октав" П. Тичини — найбільш підхо­дять одна до одної серед усіх інвектив на тему нашого історичного підупаду до стану довгочасної недержавності.

Ujo лірика Пачовського була най­ближчою українською попередницею феноменального Тичинипого "клярне-тизму", — спостеріг М- Степняк у статті "Поети "Молодої Музи" (Червоний шлях, ч. 1. 1933 p.). Наведу декотрі вислови звідти:

"Постійне повторювання рядків у межах однієї строфи з певними варіа­ціями, омонімічні й внутрішні рими, різноманітні фігури синтаксичного пара­лелізму роблять ритмомелодику Пачов-ськосо надзвичайно вигадливою. Без­перечно, до Тичини українська поезія не мала такого майстра ритмічної техніки, як Пачовський, безперечним нам здається і вплив Пачовського на Тичину в цій галузі".

В примітках додано:

"Взагалі поезія Пачовського мала значення для формування Тичининої поетики. Трапляються навіть текстуальні аналогії між Пачовським і Тичиною..."

209

Неоромантизм і необароко

"Тичина мав українського поперед­ника в особі В- Пачовського. Тичинине "опромінений" — одно з улюблених слів Пачовського".

Про бездержавність говорить В. Па-човський з горючою патетикою і най-гіркішими скаргами — постійно. В імпресіоністичних філінпіках твору "З блакитної книги" п 1923 p. додається бичування Європи — за підмогу в розподілі України між її сусідами. Початок молитовний.

"Чому ж ми досі не маємо держави, Боже Великий? Чи тому, що наш дух скарлуватів і ми стали рабами на своїй землі... 1 ми, замість сповнити свій заповіт, знадіялись на лож панів цього світу обману і насильства?"

Далі покарбовано, в здогадах-запитах, інші ґанджі наші: "сваримося за форму, не за зміст, малу річ беремо за велику", "велику робимо малою', "не вирвали ми зеленої гадюки зависти зі серця", "не вложили туди великої волі до створення державности", "караємося, аби спо­кутувати гріх батьків".

Зрештою, припущено, що, можливо, "Бог відсунув нашу державу від світу злочину", аби ми "не були причасниками" в "стоптанні законів правди і людського серця", — і тут уже український народ уподібнюється до вибраного Ізраїля, з великою милостю, з'явлсною йому — ради витерплених мук.

Але не знати, котра ж відповідь правдива? — автор звертається з дорученням: "нехай же нас, українців, держить усіх разом ця велика загадка:

що суджено нам сповнити?"

Біблейною вимовою плачів починаєть­ся картання Європи, а міняється воно в картину якогось символізованого гротеску:

Європа "має викривлену губу, а по її обличчі немов перебіг гнів Божий! Одне око в неї сміється, а друге плаче...

Хоче відмовитись від старечости! Одним оком шлеться за золотою плаш­кою. що відлетіла від неї за захід за глибокі моря, а другим спозирає на схід

до краю Будди і Конфуція за гори високі..."

Закінчується оскарження тонами ду­ми — про майбутність, коли виб'ється народ з темниці "на тихі води". Скрізь по картині ніби відблискують луни з полум'я нашої давньої полемічної літератури в бароковій формації.

Ведення мотивів через найкрайні-ші суперечності до суверенної тези, що в неї автор вірить огненне і ради неї схрещує полемічну шпагу з супро­тивниками; частий вжиток контрастів для найближчого зіставлення; спосіб посилювати враження — або до пре­красного верхів'я добра, або до гро­тескної потворності зла: патетичний тон;

любов до алегорій, розвиток основної думки через часте розгалуження: всі ці прикмети вподібнюють стильову манеру В. Пачовського до барокових взірців нашого письменства.

Перша книжка поезій В. Пачовського "Розсипані перли", видана 1901 р. в Львові, дістала прихильну оцінку від Франка в Літературно-науковому віснику (стаття "Наша поезія в 190Ї р-"). І. Франко вважав:

"Тепер у д. Пачовськім нам вияв­ляється неабиякий майстер нашого слова, правдивий, талановитий поет, що незви­чайно глибоко вслухався в мелодію нашої народної пісні і нашої мови, що володіє технікою вірша, як мало хто з нас, і вміє за одним дотиком порушити в серці симпатичні струни, збудити побажаний настрій і видержати його до кінця. Одним словом, щодо своєї якості і поетичної стійкості книжка д. Пачовського зробила мені найбільшу і найприємнішу несподіванку.

В. Пачовський — справжній талант, поезія пливе в нього натурально, не силувана, як найпростіший вислів його чуття".

Після Франка інші рецензенти подали добрий відгук про збірку.

В надрукованій 1903 р. трагедії "Сон української ночі" покладена в

210

Василь Пачовський_

основу змісту думка, що, крім меча, себто "розвалу" сковуючого ладу, народ повинен бачити також і "золотий вінець":

державну ідею.

Друга збірка ліричних поезій, "На стоці гір", появилася 1907 року в видавницт­ві модерністичної групи літераторів "Молода муза", що, за висловом В. Пачовського, її учасника, "поклала собі за ціль культивувати гасло "мистецтво для мистецтва". В цій книжці повно захватного ліризму, часом — ніби з орієнтальною розкішшю в описах весняної природи і душевного стану.

Трагедія "Сонце Руїни", написана в року 1908 — 9 ("ритмікою і мовою дум", — як зазначає сам автор), вийшла в світ через два роки після її закінчення. Осередні проблеми, пов'язані з історич­ною долею народу, кристалізуються тут волею його героя, Дорошенка, але — в обставинах, коли бездержавна нація руйнує найсильніші характери силою свого анархізму і сама обертається в мурашник на потоптання від перехожих. П'єса відображає також світоглядовий перелом, що його переживав тоді В. Пачовський: це — зневіра в мате­ріалістичних ідеях, розчарування в загальній позитивістичній атмосфері європейського інтелектуального життя, пізнання обмеженості модерної циві­лізації, що в ній "не лежить послідній ключ мудрости". Сам Пачовський окреслює загальну зміну — як свою

власну:

"В Європі пробудилася метафізична потреба, що жила в середніх віках. Зі землі глибші уми глянули вгору до останніх проблем і загадок, що окружають наше життя. Зачинало родиться щось у роді релігійності, глибоко ноняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини і цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя. 1 я перебував перелом спершу несвідомий у своїй духовності, та й станув перед містичною загадкою свого народу..."

Відповідно до цього, окремі постаті трагедії змальовані в символічному світлі:

при відчутті перемін, що наближалися, як наїзд апокаліптичних вершників.

Через рік після "Сонця Руїни" на­друкувалася ілюстрована лірична збірка "Ладі й Марені: терновий огонь мій!" (1912). Збірка складена в модерністич-ному характері, з рясною символікою, що переходить через вірші кохання, часом поєднуючися з натуралістичними рисами-Подекуди і мотив національний введено в ліричний круг збірки: скажім, мотив історичної слави з часів Козаччини.

В день убивства в Сараєві виходить п'єса "Сфінкс Европи" — вона дивує читача передчуттям прийдешніх подій. Поява інших драматичних творів відмежована від неї роками громад­ської праці: "Роман Великий" (1918), "Гетьман "Мазепа" (1933).

Пачовському належить також "Істо­рія Підкарпатської Руси" (1921) і пер­ший в нас переклад "Повісти временних літ" (1938).

Найбільший літературний твір В. Пачовського — "Золоті Ворота", "містичний епос", він виріс як мону­ментальне видіння з поеми, що називалася "Марко Проклятий".

Автор, вибравши форму терцини. відзначив різницю від Дантового війко­вого в'язання в римах: сполучив окре­мими групами скрізь — по шість рядків. Поклав також вододіл між своєю опо­віддю і епопеями класичного взору, вказуючи, що його твір — ряд візій трагедії" народної, "не реальні картини, а експресія душі народу , він так і по­будував її: з широкими фантастичними планами для подій і долі алегоричних постатей, що проходять весь час через несподівані ситуації, в примхливій течії сюжетного розвитку і в постійному роз­гортанні єдиної ідеї перед увагою читача.

Згадаймо власні зауваги автора до цієї ідеї: "Над усіма українцями тяжить прокляття бездержавності, почуття вини і гріха за розвал своєї держави, який жде відкуплення через жертви героїв Над

211'

Неоромантизм і необароко

усіма тяжить первороднии гріх нашої нації, що завалили свою державу за татарських часів татарськими людьми. Ось і гснеза Марка /7рок-іятого..."

"Ніхто не винен, а всі винні, бо всі родились як прокажені бездержавним духом, який, замість ставити, все валити готов!"

Перша частина поеми, "Пекло Украї­ни", відкриває панораму анархії 1917— 22 років; вона, на погляд автора, повто­рює в собі всю шістсотлітню трагедію з історії України.

Марко Проклятий діє в новій україн­ській революції: в низках картин з руінними виявами безверхості. Сам він — роздвоєна вдача, як діяч і борець, що має відбудувати державу; він і ге­рой "з лицем Святослава Хороброго, лицаря великого чину нашої держави", і одночасно — "співець безверхих руїнників татарських", і якраз ця друга сторона перемагає в ньому, а перша обертається ніби в її тінь, з докорами сумління- Убитий своїми дітьми, він попадає в пекло і там бачить вовкула­ків — великих людей, що перекинулися до націй, антагоністичних супроти влас­ного народу, і, вносячи дух заперечення до них самих, також пожирають і власний народ, як людські істоти з вовчою душею.

Марко із темного пекла України пере­ходить до чистилища історії: там побачить всі гріхи народні. В чистилищі мучаться історичні діячі, що занедбали в нації свій заповіт; щоб вернутися до нового життя, мусять очиститися кров'ю героїв, зібраною в Грааль України. З Марка-бурлаки повинен стати звитяжець для нового життя.

Третя частина, "Небо України", пла­нована в чернетках-ескізах, зосталася ненаписана. В ній Марко мав би —

за словами автора в його нотатках — розв'язати загадку буття нації і свою як людини, бо, маючи державу, він може творити вищі цінності людського духу".

План поеми "Золоті Ворота" закроєно для світового видива з долею України в його осередньому крузі. Тому і припо-

дібнено цей план, повний алегоричних задумів, — до побудови незрівнянного взірця "універсальної" поеми: "Божест­венної комедії" Данте. Так робили письменники і попереду: наприклад, Бальзак в "Людській комедії" чи Кра-сінський в "Небожественній комедії", а пізнішого часу — Клен в поемі "По­піл імперій", що, на жаль, як і "Зо­лоті Ворота", зосталася незавершена.

Першу частину складають 43 пісні (132 сторінки тісного машинкового дру­ку), другу — 33 пісні (102 сторінки). Хоч і незакінчена, поема цими двома частинами стала в українській літературі XX століття як один з її' найнезви-чайніших творів. В. Липинський назвав її "грандіозною працею" і поклав такі висновки: "По силі відчуття нашої трагедії я нічого рівного не зустрів у сучаснім нашім краснім письменстві".

Дуже різко вибивається скрізь, через усі пісні, погляд самого автора на події та історичні постаті. Його тенденція громадська і філософська вигострена, як лезо ножа, і в цьому можна помітити вкрай особисті уподобання чи відрази: так ставалося досі, мабуть, в більшості широ­ких поем. Автор докладно розгортає мережу своя політичних міркувань: в цілій системі прибічника одного напрямку, пов'язаного з великими гетьманськими і княжими традиціями. Але одночасно його поетична панорама, виконана пекучими барвами, містить зображення найбурхливішої реальності, вражаючі зображення багатьох епізодів україн­ського життя, з виявами і "руїнного гріха", і відчайдушної героїки — через весь революційний вир, починаючи від пова­лення царату.

Зокрема, в 41 та 42 піснях "Пекла України" і на початку "Чистилища Ук­раїни" сцени голоду і людоїдства в родині змальовано з візійною силою, що ранить уяви, як в Осьмачки. А на всій неозо-римій картині, справді, за висловом автора, "українське царство" в поемі "грає красками, наче море в ніч".

212

ВасильПачовський_

Історичні постаті окреслюються пере­важно в контрастних освітленнях: або звитяжницькому, або руїнницькому, — тут вирішує концепція поета. От митро­полит Шептицький: маєстатична фігура, провідник об'єднання Церков, в пісні, що зветься "Фіолетний круг священи­ків". З глибокою шаною згадано Липин-ського: "віщун Липинський" залізною формулою означує основну передумову до побудови держави — єдність людності і суспільного проводу.

В різноманітних оцінках — численні портрети з наших громадських рухів;

згадані також: Хвильовий, Марія Баш-кнрцева, Боян, Гоголь. Маруся Богуславка,

Вій, Агасфер, Див.

Можна знайти в поемі декотрі сти­лістичні екстравагантності чи недоробки. Але вся вона здебільшого — жива, рядки тріпочуться. мов пструги в гірських потоках; в стилі повно нервових іскор і запальчивості, вражаючих рис — їх подає найгостріша спостережливість автора. Часом повно полеміки в рядках, що напливають живою хвилею, легкою і завжди забарвленою найщирішим почут­тям, сміливо висловленим, хвилею з блис­ком думки, невтомної і загостреної весь час: в оцінках і присудах, як і в цілому струмуванні розповіді.

А в ній, при загальному романтичному тоні, з постійними алегоричними рисунками, зливаються три основні течії: імпресіо­ністична, часто в символічному ключі;

часткові переходи до експресіоністичного образу і до метафори жорсткого ред.\ізму при описах людського нещастя; світоглядові виклади чи формулювання з прозово-риторичними складниками.

Щодо самої артистичної сторони віршів, то поема нею нерівна; зустрінемо крилаті піднесення: до вершинного успіху в модерній поетиці, і часом, якщо можна так назвати, журналістичні рядки;

зрештою, сам автор бачив недоробки.

Його твір містить цікаві паралелі до могутніх стильових зусиль нашого від­родження 20-х років на східних землях. Там складалася теж "універсальна"

поема; в її центрі — постать з минулого, сповинута легендами: 1 ригорій Ско&орода, в візіях Тичини, з додачею до них революційної модернізації. Пачовський, вибравши цілком легендарну постать, переніс її в революційні обставини модерного часу. В обох поемах спільна проблема; нація в неволі — і герой, що покликаний розбудити Ті і повести до вирішення історичної долі через най" жорстокіші хуртовини життя.

Але глибока різниця в концепціях. Тичина перемінив історичну атмосферу релігійного життя за часів Сковороди, великого християнського мислителя, навіяв штучну атмосферу вільнодумства. в якій Сковорода скидається на полу­м'яного діяча Гайдамаччини. Це цілком у характері нашого нерелігійного літера­турного відродження 20-х років. На відміну від нього, Пачовський склав християнську концепцію для своєї поеми, і в цьому він, здається, єдиний з епічних поетів усієї доби українського письмен­ства, що розгорнулася між двома вій­нами. Він став провісником великого, в світових вимірах, прийдешнього від­родження нашої літератури як відрод­ження духовного. Тут — невмируща заслуга В- Пачовського, виразника того загальноєвропейського повороту в літе­ратурі до християнських цінностей, що означився в кінці XIX — на початку XX століть і, з великими перервами, продовжується в наш час.

В. Пачовський міг помилятися в своїх соціальних поглядах чи літературних, але духовна дорога була правдива. Дерево поезії, яке він виростив, дає живлющі

плоди -

Крім творів, що вийшли окремими книжками чи були вміщені в журналах і часописах, низка його праць залишилася в рукописах, дожидаючи видавців;

тут — ліричні поезії, новели, драми і переклади, зокрема, переклади 36 билин

княжого часу.

Передрук з часопису "Українські Вісті", (У ьм), 9 кчітня 1967 р.

213