Леонід кисельов

(21. IX. 1946-19. X. 1968)

ЖОВТА ТРОЯНДА ЛЕОНІДА КИСЕЛЬОВА

Онде він іде Хрещатиком — вічно двадцятцдволітній, весь у собі, задуманий, ніжний. (Коли ми ного ховали — дощ зі снігом плакав поперед нас, цвинтарні акації вже взяли ііого під свій захист). Щод­ня він іде Хрещатиком, юнак з піднятим коміром, несе жовту тро­янду, як свічку, затуляє щитком долоні її полум'я — од вітру і од суєти суєт. (Коли забрала його могила, спечені вуста дотлівали ос­таннім жаром). Щодня він іде Хрещатиком, несе троянду жов­тоцвіту, його пізнати можна в гроні молодих по тій ніжно-гарячій троянді, мороз зі снігом її жахає, а вона цвіте, сонце палюче над нею, а вона вічно цвіте — приросла до його пальців, до тих, що тримали перо. І доки нашого життя і розуміння світу, ходитиме ву­лицями Києва юнак з трояндою — в легенді земля не шорстка, вітри не такі ядучі...

...Жив у Києві юнак цільний і світлий. Навіки залишиться в пам'яті двадцятидволітнім — щедро наділила ііого мати-природа та­лантом, мудрістю, чистотою, вродженою делікатністю і стри­маністю, так багато йому дала, аж позаздрила, аж здивувалась своїй щедрості — і вкоротила йому віку лейкемією. З гідністю молодого мужчини-лицаря зустрів поет її величність Костомаху, зуміла вона в нього забрати лише життя. Залишилась поезія, цільна і світла. Смутної дощової осені ми попрощались з Леонідом Кисельовим. Знову жовте листя капає на його могилу. Пам'ять зафіксувала ко­роткі зустрічі на київських гамірних вулицях, тихі, приглушені близькістю скону розмови в наших домівках і, нарешті", крижане мармурове чоло, що навіки зайшло за вечірній пруг труни. Будь проклята, смерте! І будь благословенна! Стоячи над твоєю безод­нею, він був мудрішим за свої молодечі літа — вереснева зрілість дихала од його стриманих строф. Запопадливі поцінувачі назвуть їх тепер простими і обов'язково чомусь протиставлять з вічною ло­гікою дегустаторів духовного меню знаходити істину в протистав-

599

ленні. Леонід Кисельов лишився в пам'яті чистою людиною, в по­езії лишився поетом, книжка ііого віршів перед нами. Про нього вже багато писали, а ще більше будуть писати як про митця справ жнього, небуденного, може, забуваючи про одне — він щойно по­чинався і був розрахований за своїми величезними можливостями на довге творче життя, встигши лише пригубити його гіркаво-со-лодкого трунку.

Леонід народився в сім'ї київського письменника, отже, камінні сторінки міста і білі сторінки книжок були для нього такою ж на­сиченою реальністю світу, як для багатьох його сільських ровес ників, що потім прийдуть у поезію, такими реаліями були зелені сторінки поля і бездонні сторінки неба. Відомо, що духовна кон ституція митця формується надто рано — Київ поклав свій непов­торний відбиток на становлення молодого таланту.

Короткий, але надзвичайно плідний творчий шлях молодого по­ета був осяяний сонцем Шевченка — в різні роки і по-різному пи­сав Леонід про Кобзаря, але завжди висока повага бриніла в його рядках, присвячених великому вчителю життя і поезії. Він сприйняв від нього найбільшу науку, основний заповіт великих поетів — під­тверджувати власним життям свої виболені строфи. Молодий поет завжди вражав чистотою свого думання, дивував умінням говорити про головне, суттєве, полишаючи мовчанню оту безплідну тарабар­щину, над освоєнням якої трудяться чималенькі легіони, припнуті до пера. Делікатна стриманість вдачі, тиха юнача мудрість, пойнята вогнем безжальної іронії, безборонна вразливість молодої душі, яку то материнськи заладкує час-казкар, то над якою збиткується без­бережний і безжальний світ-вітчим.

Юнак дозрівав разом зі своєю добою і намагався все дістати з перших рук, все пізнати, не звіряючись ні на кого, всьому дати свої визначення, доходити свого власного розуміння, а не обходитись загальновживаним ставленням до речей, до ідей, до світу. Саме ця тенденція до першоосвоення матеріалу, до роздягання популярних легенд і до ствердження своєї першоправди дала такі дивні і глибокі вірші, як «Степан Разин», «Цирюльник», «Цари», «Расковали Про метея... », «Монолог Галилея». Це справжня поезія думки, неспо­кійної, часом роз'їдаючої рефлексГі", це поезія, яка мало турбується Про евфонію, про зовнішню бездоганність слова,— вона сповідує свої особливі закони.

Найважливіше — здобувати поезію з речей найбуденшших, підіймати її з землі, одухотворювати щоденну конкретність і радіти, як вона відривається від бруду, посилана золотим пилком фантазії. Простирадло легко перетворюється на вітрило (вірш «Балкон»), але не щезає з очей, не летить у небо, примоцьоване тропами земними до землі. Оця віднайдена міра речей конкретних і речей, народже

600

них фанатазіею поета, в творчості кожного митця е завжди суто ін­дивідуальною, є його визначальною міткою. Кисельов вражає точ­ністю словесного відтворення первісних вражень про світ, саме не-боязню щось спростити чи щось применшити, здатись банальним і неоригінальним. В цій органічній здатності немає і краплі силува­ності, надуманості. Є в нього вірші, які піддаються аналізові, тлума­ченню, а є такі дивні словесні спалахи, як от, наприклад, «Подол —• плохое место для собак», до яких грішно застосовувати алгебру, тут згадуються слова Пастернака про поезію Тіціана Табідзе: «Взагалі важко говорити про мистецтво, про поезію в цьому винятковому випадку, так якби треба було розбиратися в цих тонкощах на лоб­ному місці...»

В українську поезію Леонід прийшов уже у всеозброєнні май­стерності, прийшов з робітні поезії російської, де не тільки вчився, а й сам уже сформувався в поета оригінального, самобутнього. Та все ж у болючі хвилини прозріння і відчуття майбутності свого та­ланту спалахувало одне і те ж:

Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны, " Чужие лица без конца, Взорвутся черные бутоны — Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке.

t почав свою пісню так, ніби плекав її під серцем все життя і нарешті випустив на волю, як пташку. Щирість і бездоганність, ясність і прозорість, тріпотіння ніжної білої нитки бабиного літа, що зачепилась за шорсткий стан блакитного морозу і провіщає мороз білий. І вже тут — кожен його вірш про найголовніше, про най­суттєвіше. Поезія стає голосом самої душі, її найінтимніших, най-пекучіших порухів, вона вже віщає, забуши про слова. І хрестома­тійний вірш «Рано ще, рано», і «Дударик», і трагедійний вірш-стогін «Не дайте, щоб заснула край коня» — все це на вищому етапі ос­воєння сенсу бутття, все це — прориви до істини, яка вимагає най­вищої сплати за себе — ціною життя. І не захолоне ця істина, і зно-

601

ву вона жива й пекуча для нас, знову невідворотна, як смерть,— Леонід Кисельов згорів заради неї, спалився, творячи її полум'я.

Отож — про легенди. Існує легенда в японському фольклорі, зв'язана з історією однієї чарівної і глибокої танки, це легенда про принца Ота Докван. Вона розповідає, що цей принц поїхав одного разу в гори на полювання в супроводі почту. Мисливців застала бу­ря, і вони добряче промокли. Діставшись до придорожнього заїзду, принц постукав у двері і попросив у служниці, що вийшла до нього, -якої-небудь накидки. Дівчина спішно побігла всередину заїзду, проте незабаром повернулась і, зашарівшись, подала принцові квітку ямабукі (жовту гірську троянду) на розгорнутому віялі з низь­ким схилянням. Принц прийняв це як грубу нетактовність супроти власної персони, спалахнув гнівом і пішов геть. Аж потім один із придворних згадав і продекламував йому танку, зв'язану з цим про­мовистим і глибоким звичаєм:

Нанае яе

хана ва саке домо

ямабукі но

мі но гітону дані

накіа мо канашію.

(Це ямабукі, квітка чистоти, вона має пелюстки і найзеленіше листя, мені ніяково, що ямабукі не має накидки).

Ось у такий соромливо-делікатний спосіб служниця дала зро­зуміти принцові, що, мовляв, у заїзді бракує того, що йому потрібне. І принц потім довго згадував про те, що проста служниця з глухого заїзду край дороги виявила таку чутливу душу і таке тонке знання поезії, на яке він не одразу спромігся!

Отож, про легенди. Життя, соромлячись глянути у вічі вельми обдарованого! чистого юнака, дало йому в пальці ніжно-жовту тро­янду розлуки (не побоїмося тривіальної метафори). Та квітка спа­лахнула живим вогнем поезії. Отож — київська легенда. Вічно хо­дитиме нашими вулицями цей дивний юнак і переконуватиме нас у тому, що легенди народжуються в усі часи, в усі покоління.

1969

Іван ДРАЧ

602

* * *

Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны, Чужие лица без конца, Взорвутся черные бутоны — Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке.

2963

МОНОЛОГ ГАЛИЛЕЯ

...И пусть меня сожгут, как Галилея! Из стихов начинающего поэта

А все-таки Земля стоит на месте! На трех китах, киты на черепахе, А черепаха... Эта черепаха На ваших спинах, олухи, стоит.

Неправда, будто вам нужны герои, Вы травите живых, вам нужен труп. Огромною и жадною толпою Вы побежите к моему костру.

Вы будете скрывать свое веселье, Стонать в тавернах: Галнлей сожжен! И, распалясь увиденным, в постели С особенным усердьем тискать жен.

Но этого не будет, я умней, Вам не увидеть моего сожженья.