Дмитро нитченко

(Народився 21. II. 1905)

Генерація, що народилася в роках довкола перелому дев'ятна­дцятого та двадцятого століть, робить підсумки. Впродовж останніх п'ятьох років появилися спогади Йосипа Гірняка (нар. 1895), Івана Майстренка (1899—1984), Григорія Костюка (нар. 1902), Юрія Лавріненка (1902—1988), Івана Кошелівця (нар. 1907). Помимо всіх різниць у деталях їхніх життєвих шляхів, основна структура їхніх біографій напрочуд послідовна. Всі вони доростали, вчилися й починали діяти в Україні впродовж національної революції та перших двох десятиліть радянської влади; всі вони були свідками, а то й жертвами страхіть сталінізму; всіх їх втягнула в свій вир друга світова війна. Всіх їх кинуто на еміграцію, де вони, будучи людьми думки й слова, залишили помітний знак.

Дмитро Васильович Нитченко теж приєднується до цієї групи мемуаристів. Дмитро Нитченко народився 1905 року в Зінькові на Полтавщині і від 1949 р. живе в Австралії. В Україні він поклав ос­нови літературної кар'єри, зблизився в Харкові з членами Проліт-фронту, працював простим робітником, працівником видавництва, педагогом.

Під час війни пережив пригоди в радянському війську й у полоні. Ці воєнні події розказано раніш у книжці «В лісах під Вязьмою» (1958, друге видання 1983). За німецької окупації Нитченко зрідка друкувався в газеті «Нова Україна». Разом з родиною, дружиною та двома дочками, та безліччю інших людей подібної долі зазнав по­невірянь новітньої одіссеї через половину Європи, тікаючи перед наступом радянських військ. А потім, замість Одіссеєвого повер­нення до рідних земель, бо Сталін всіх полонених вважав ворога­ми, виїхав у найдальшу дорогу, яка тоді українцям відкривалася: в Австралію.

Тут Нитченко, вперше оселившись на довший час в одному місці в Мельборні, співтворить українське організоване життя. Най­більший вклад, мабуть, він зробив в українську освіту та літературу.

293

Впродовж кількох десятиліть він працює директором та вчителем українських суботніх шкіл у Мельборні. На початку 50-х років він працює в Шкільній Раді Вікторії, а згодом очолює і довго веде но-востворену Українську Центральну Шкільну Раду Австралії. Він працює в культурно-освітній ділянці Української Громади Вікторії, обирається членом управи Союзу Українських Організацій Авст­ралії, творить і очолює Літературно-мистецький клуб ім. Василя Си-моненка, стає членом Об'єднання Українських Письменників «Сло­во» та очолює австралійську філію «Слова».

Вшановуючи його працю, Наукове Товариство ім. Шевченка іменує його своїм дійсним членом.

Працюючи тут на виробництві, Нитченко невпинно пише й публікує під псевдом Дмитро Чуб вірші, нариси, оповідання, описи подорожей та розвідки на літературні теми (його «Живий Шевчен­ко» вже в третьому виданні). Його гуморески появляються з підпи­сом «Остап Зірчастий». Він безупинно заохочує до художнього пи­сання нових людей, зокрема молодих авторів шкільного віку. При­свячує багато сили й часу, щоб здобути для українського художнього слова більшу публіку читачів.

Таке міцне Нитченкове закохання книжкою, що воно успадкува­лося до третього покоління. Леся Богуславець (псевдо), авторка оповідань та репортажів з подорожей,— його дочка, а Юрій Ткач, перекладач, видавець та власник висилкової книгарні «Байда»,— його внук.

Що читач знайде в цих спогадах? У першу чергу образ однієї долі, своєрідної, неповторної, сповненої нечуваних несподіванок, поворотів та небезпек. Однак, хоч як суперечливо це б не звучало, у своїй своєрідності ця біографія е типовою, характерною для своєї доби. Яким же може бути інакшим життєвий шлях, який перетинає першу світову війну, визвольні змагання, розкуркулення, голод, другу світову війну та еміграцію? Шлях, який веде від Зінькова, че­рез П'ятигорськ на Кавказі, через Краснодар на Кубані, через Харків, Білорусь, знову Харків, Львів, Краків, Форст, Берлін, Мюн­хен, Людвігсбург і кінчається в Мельборні? У спогадах Дмитра Нит-ченка вражає ця буденність, нормальність нечуваного. Голод і те­рор, злидні й незатишність власного життя є об'єктами морального засудження та смутку, але не жаху. Вони належать до координатів світу, в якому Нитченко виростав і жив.

Друге, що читач з удоволенням знайде в цих спогадах, це ка­лейдоскоп зустрічей. Виступають такі відомі імена, як Микола Хвильовий, Аркадій Любченко, Степан Васильченко. Володимир Гжицький, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багряний, Улас Сам-чук: видніє і хмара зірок меншої ясности серед літераторів і жур­налістів. їхнє життя, звички, пригоди, чесноти й вади — все це за-

294

коплюе Нитченка; вони ж бо належать до того німбу, який оточує його центральну святість: літературу.

Третій цінний подарунок Нитченка читачеві у свої спогадах — це віддзеркалення своєї доби. Очевидним є, що Дмитро Васильо­вич у притаманній для нього (і такій привабливій!) безпретен-сійності не збирається зухвалим пензлем малювати «велику» кар­тину політичних, суспільних чи культурних рухів нашого століття. Навпаки, він зосереджується на конкретному й пережитому. І саме так виникає переконливий образ першої половини двадцятого віку:

стає відчутною вся хаотичність, вся непередбачливість цієї доби, її ірраціональність і брутальність.

У світі, який стоїть під диктатом такої химерної долі, не ди­вують найрізкіші парадокси. У Харкові 30-х років людина оточена доказами нечуваних злочинів: на вулицях умирають жертви голо­ду, авторові знайомі один за одним щезають, приречені на ка­торгу чи смерть. Але літературне життя продовжується, хвилюючи своїх учасників не менше, ніж у нормальніші часи. Або пізніше, серед іншого катаклізму другої світової війни, у таборі у Форсті (на сьогоднішній границі Польщі та Східної Німеччини) витво­рюється своєрідна республіка літераторів та журналістів. Всере­дині європейської пожежі вони влаштовують літературні вечори, ніби безжурно читають свої твори, пристрасно критикують один одного.

Виходить, що всередині гурагану знаходиться все ж таки спо­кійне і затишне око: простір, до якого зовнішня стихія ніби не до­ходить. У цьому оці, власне, стає можливою форстівська ідилія. У ньому й постійно перебуває особистість автора. Його характеризує стоїчна стриманість і готовність прийняти життя таким, яким воно е; яким гротескним і жорстоким не було б історичне та людське середовище, воно залишається для доброї людини платформою для моральної та корисної дії. Розповідач формується в нашій уяві як людина добродушна й людяна, заклопотана добром ближнього сво­го, своєї сім'ї, зокрема дітей, своїх учнів, своїх приятелів та знай­омих. Про літературну пристрасть Нитченка ми вже говорили. Є в нього ще й друга, національна. Спогад Дмитра Нитченка дає нам можливість спостерігати формування і ствердження українського патріотизму під натиском протилежного: ідеології й культурного зухвальства імперської, домінуючої сили. Варто процитувати місце, Де Нитченко в одному з своїх небагатьох узагальнень чи підсумків зупиняється над цим процесом формування.

«Історія мого патріотизму ішла з самого грунту, з історії країни ^та п'Драдянського оточення. Змалку я прочитав дещо про боротьбу Мазепи проти Москви, потім додали розповіді діда про дії москалів ^в Україні, про бій під Полтавою...

295

Уже в Харкові позичив мені один робітник ще на ґудзиковій фабриці «Історію української культури» митроп. Іларіона, яка зро­била на мене велике враження. А також багато впливали життьові епізоди: в часи приходу радянської влади щоразу до дідової хати ставили на ночівлю червоноармійців. Все то були росіяни. Все, що вони між собою розмовляли, розповідали один одному, їхня мова, пересипана брудною найгіршою лайкою, якої я ніколи не чув від батька чи діда, справляло на мене найгірше враження.

А далі бачив я ставлення росіян на кожному кроці до української мови: «А пачему не па-русскі?» Доказування, що це не мова, а «наречіє», арешти найкращих наших письменників і винищення та розстріл лише за любов до свого народу. І, зрештою, читання Шев-ченкового «Кобзаря» зробило на мене найбільше враження. Скрізь я бачив протягом всієї історії й тепер ті самі московські кривди, прикриті брехнею й фальшивим «братерством».

Спогади Нитченка бачать людей за національними категоріями. Важливим елементом представлення читачеві кожної нової дієвої особи є визначення її національности. І правдою е, що обурення історичними та сучасними кривдами доводить Нитченка до відвер­то антиросійського настрою: як же воно могло б бути інакше? Нит­ченка ж формували такі події, як насильне перейменування інду­стріально-технічної школи ім. Івана Франка, де він навчався, на ім. Карла Лібкнехта. Він же був очевидцем долі цінностей україн­ської мови й культури, української політичної самобутности у своє­рідному продовженні царської імперії, яким став Радянський Союз.

В останній аналізі мотором цих спогадів, як і життя, на якому вони базовані, е любов до України і її культури і заклопотаність її долею. Це почуття зовсім не ідеологізоване, не теоретизоване. Во­но природне, сповнене справжнім ентузіазмом і справжнім болем і в своїй безпосередності й щирості переконливе навіть на Заході в 1980-х роках, у культурному середовищі, яке для емоцій патріо­тизму майже зовсім не має зрозуміння.

Марко ПАВЛИШИН

СУД НАД СОСЮРОЮ

Уривок із книги спогадів «Від Зінькова до Мельборна»

Новим вибухом в родині письменників та у видавництві був вихід з друку невеликого збірника поезій Володимира Сосюри. Ця тоненька книжечка, сторінок на 80, з білою обкладинкою, на якій червоними мальованими літерами стояла назва «Серце», нароби-

296

„я авторові й видавництву багато клопоту. Не пригадую, хто пер­ший пЕіняв тривогу з приводу її змісту, але .. відразу було сконфісковано. А за кілька днів були скликай, відкриті партійні збоїипартосередку письменників у видавництв. «ЛіМ», де дозво­лено було бути присутнім й безпартійним. Але на цьому «суци^ лищі» судили не редакторів та в-во, навіть не полпредакторів, які дали візу на друк, а самого автора, Володимира Сосюру.

На збори прийшли Іван Микитенко, Іван Кириленко, Григорій Епік Наталя Забіла, Володимир Зорін і Павло Байдебура та Петро Кривенко, що були політредакторами при видавництві. Разом

зійшлися понад 25 осіб.

Під стіною, на якій висів стінний годинник старого типу, на лавці сіли Наталя Забіла, Володимир Сосюра та Володимир Зорін, . щирий приятель Сосюри. Приходили нові люди, гомоніли. Сосю­ра був похмурий і сидів мовчки, Іван Микитенко, проходячи повз, привітався за руку з Наталею Забілою та Зоріпом, обминувши Со­сюру.

Відкриваючи збори, секретар осередку Микитенко поінфор­мував, що сьогодні, після відомого листа товариша Сталіна до га­зети «Пролетарська правда», ми мусимо ще більше піднести ідеологічну пильність, бути ще більше непримиренними до чужих ідеологій, до різних збочень. Далі він сказав, що сьогодні ми стоїмо перед фактом прикрих ідеологічних помилок, що потре­бують уважного розгляду і відповідних висновків.

— Мова йде,— сказав він далі,— про збірку поезій Володимира Сосюри «Серце», яка тільки що вийшла у в-ві «ЛіМ»,— і він підніс її догори, щоб усі бачили. Присутні, що сиділи чотирикутником попід стінами, дивились на це видання, що мало в собі стільки «небезпеки* для цілого Радянського Союзу.

Після цього головуючий скоментував для доказу кілька цитат. В одному вірші Сосюра висміяв «ортодоксального» критика В. Ко­ряка, про якого, до речі, ходили чутки, що він до революції мав навіть власну книжкову крамничку на провулку ім. Короленка в Харкові чи на сусідній вулиці і що він колись видав якусь про-тикомуністичну книжечку. Ту книжечку нібито мав О. Копиленко. Далі Сосюрі закидали дрібнобуржуазний підхід до окремих питань етики та притуплення клясової чуйности, що виявилось особливо в його рядках поезій «Хто сказав, що не можна любить те дівча, Що не знало журби». Це означало, що коли дівчина не знала жур­би, то, значить, походила з багатої родини. Хтось іще нагадав, що Сосюра сам писав у поемі «Два Володьки», що в його серці бо-рються два противники — комунар і націоналіст, але автор, мов­ляв, не сказав, хто переміг.

Всі ті обвинувачення були дрібні й не варті тйї колотнечі, але

297

Так у серцях задимлених несем Страшне прокляття пригадів іржавих, І очі тьмить не пишний лавр держави, А дивдерев над сонним пустирем.

В ушах ще досі гук і бою брязкіт, Пече у горлі чорний час поразки, А на устах віків завмерлих пил,—

Та знов і знов вкладаєм ногу в стрем'я І все буйніш між рутою могил Мазепинське зростає вірне плем'я.

2939

КАНІВ

Ось гора, від гір найвищих вища,

Він там снить про судний день розправ.

Десь далеко грім зарокотав,

Буде буря, буйний вітер свище,

Гне дерева, строїть струни трав;

Це він, віщий, далі пісню творить, Клекотить, прокльонами говорить, Аж проймає всіх живущих дрож, Нетерплячий, гнівний, з Богом спорить, Він, що словом все почав також.

1961

НА РУЇНАХ

На брили, на уламки статуй Вечірнє сонце тишу ллє;

Так вічну пізнавай розтрату Віків, призначення твоє.

Рука, яка різьбила камінь, Тепер твоєї жде руки, Торкайся і блукай думками, Складай розсипані куски:

Ти, може, погляд свій ввдвернеш, А може, спинишся на них Пізнати долота майстерність, Красу, що оживляла їх?

2952, Форум Романум

«ДАЛЕКО ВІЧНО І ВІДВІЧНО БЛИЗЬКО...»

До сутности. поезії Святослава Гординського

Святослав Гординський увійшов в історю нашої культури як по­ет, як маляр, іконописець, перекладач поезії, літературознавець, літературний критик. Він залишив печать свого духа на українській культурі. Вже сам факт, що Гординський успішно працював у таких різноманітних ділянках, дуже промовистий. Він став своєрідним уособленням Франкових слів: «В сфері духа є лиш різнородність». До речі, ці слова Гординський використав як мотто до останнього видання своїх віршованих творів — збірки «Поезії: вірші оригінальні й перекладні», що з'явилася у видавництві «Сучасність» 1989 року.

Бібліографія його поетичних творів нараховує 17 позицій, що охоплюють окремі збірки віршів і поем та поетичних перекладів і переробок, створених між роками 1933 — 1989. У всіх них панує надзвичайна різноманітність. Гординський — поет України і поет Европи, поет старовинного і модерного світу. Це бачимо цілком яс­но навіть із поверхового огляду його творів. Досить тільки перера­хувати всі міста, що він їх згадує або оспівує в своїй поезії. Щодо України, то знаходимо тут передовсім Львів у віршах «Моє місто» і «На горі князя Льва», Київ і Холм у поемі «Холм», Галич, Канів і Полтава у віршах під однойменними заголовками. У цих та інших віршах Гординського український вимір його творчости виказує три підрозділи: минуле України, український побут і природа та історична трагедія народу.

Ще частіше стрічаємо у його творчості згадки про славні міста Европи: Варшава — у відомій його поетичній полеміці з Юзефом Лободовським під заголовком «Ніч над Вислою», Кенігсберг у вірші «Кенігсберзький нотатник», Відень у «Подорожі до Відня»... Осібне місце належить Парижу, який відіграв неабияку ролю в житті поета;

тут можна згадати такі твори, як «З «Листів з Парижа», «Перечікую­чи дощ» і «Люксембурзький парк». Зустрічаємо теж міста із класич­ної давнини: Царгород в однойменному вірші, присвяченому

311

Олексі Грищенкові, і «Дельфи» в циклі віршів на античні теми. У циклі «Італійські вірші» знаходимо такі міста Італії, як Венеція, Пе-руджа, Палермо, Помпей, Піза, Фльоренція, Равена і, очевидно, Рим, головно в поемі «З «Римських ямбів» у збірці «Слова на каме­нях».

Ця європейська дименсія творчости Гординського має два склад­ники: клясичну давнину і сучасне життя в його різновидах — політичному, естетичному, релігійному.

Святослав Гординський — поет-мандрівник, якого з ранньої мо­лодости вабила далечінь. Він хотів пізнати життя у його повноті, пізнати його з вершин і низин, у просторі і часі, в сучасному і ми­нулому. До нього, може, більше, ніж до інших сучасних йому ук­раїнських поетів, можна віднести імператив із «Фауста» Гете:

В життя людське чимглибше заглядайте! Всі так живуть, а бачать так не всі, Тож покажіть життя у всій красі.

(Переклад М. Лукаша)

Гординський, як і Гете, прагнув збагнути сутність життя і пере­дати цей досвід через поетичне слово своїм сучасникам і поко­лінням прийдешнім.

Навіть ці поверхові спостереження кажуть нам багато про суть його поезії. Творчість Гординського-поета віддзеркалює покликан­ня Гординського, мистця-маляра, який часто повертався ad fontes, до джерел європейської цивілізації, до скарбниці класичного мис­тецтва. Недарма, як пише Остап Тарнавський, поет починав «свою освіту від малярства, здобувшії основні знання у школі Олексії Но-ваківського, що була у Львові своєрідною мистецькою академією, а далі вчився за кордоном і аж у Парижі знайшов своє поетичне слово». Малярство, поезія і тісно пов'язана з нею діяльність у пое­тичному перекладі й літературознавстві були для нього не окреми­ми ділянками, а радше — єдиним могутнім творчим актом, що вип­ливав з одного джерела: життєвого досвіду людини, глибини її душі,— хоч інколи малярство відбирало поетові час, особливо після переїзду до Америки, коли Гординський «був зовсім зайнятий про­фесійними малярськими справами».

Але нашим завданням не є аналізувати цю естетичну синтезу, яка, безумовно, панує в його творчості. Ми спробуємо радше устійнити тут суть і значення поезії в тому сенсі, як він їх розумів, і на підставі такої аналізи зробити деякі висновки. Додамо, що ро­бимо цю спробу, послуговуючись виключно поетичною творчістю поета, бо його епістолярна спадщина — така важлива й така не­обхідна для ширшої аналізи — досі не зібрана і не видана.

312

Перш за все слід ствердити, що поезія була для Гординського дуже серйозна річ. У згаданій збірці з 1989 року не знаходимо жод­ного як він це називає, «слабого вірша». Він боявся поганих віршів, неначе гріха. Це, мабуть, найвиразніше сказано в поезії «Суплікація в десятиріччя» (1943), у якому він робить своєрідне поетичне «саль­до» першого десятиріччя своєї творчости:

Боже, я знаю, злих віршів мені не простиш, Марно благати Тебе: обмий мені душу нечисту! Знаю-бо, гірший для тебе нездалий вірш За богохульство, за вбивство.

Ще писати б — писав. Та навіщо здавав у друк? Чом же полови слів з віршів своїх не одвіяв, А, необачний, спускав з серця свого і рук,— Чорт спокусив мене чи, може, слави надія?

Що надруковане — вічність зубами тримає. Ех! Не поможуть пожежі, ні війни, не вирвати з пащі! Хіба що знов зробиш потоп,— (лиш тоді у ковчег Ноеві взяти звели хоч два вірші мої найкращі).

Яка б із найважчих покар не судилась мені — Вічний пекельний вогонь чи чистилище духа,— Як злі вірші читаю свої, вже в пекельнім вогні Мені пломеніють вуха!

(173)

Мабуть, найкращим джерелом пізнання цієї такої важливої сторінки творчости Гординського і пізнання його поетичного кредо є твір «Сновидів», лірична поема, написана октавами 1938 року, а після того, як це каже сам автор,— кількакратно «уточнювана й шліфована... передусім з погляду мовного». Гординський уважав цю поему «своєрідним завершенням неоклясицизму з вільними ри­мами, недопускальними в строгій структурі октави, що, проте, вно­сять у поему елементи модернізму» (425, прим. 44).

У цій же поемі він дає міні-лекцію про суть поезії і природу по­ета. Правдивих поетів і простих віршувальників він ділить на кілька категорій. Тут слід звернути увагу на змальованих ним поетів-невігласів, які горді зі своєї неосвіченості!, цінують лише «надхнен-ия». У них немає думки, вони не знають і не бажають знати жодних норм і законів поезії. Проти них Гординський виступає з гострою сатирою:

Ви знаєте, в нас пише вірші всяк, Не дбаючи про стилі. У «надхненні»

313

Часу на те не вистане ніяк...

Бо й так у нас одвіку кожен геній

Регочеться з поетики в кулак,

Поет, мовляв, поет, а не учений,

1 дар його — настроєна душа,

Ну й душу нам квилінням заглуша.

(45)

Друга категорія — псевдопоети. Це ті, котрі мають різні ідеї, але дуже часто на рівні публіцистики, які теж не опанували поетичної техніки і форми. Такий поет, каже Гординський:

...начинить вірші вбогі Ідеями та й тішить нас тоді Несхитністю своїх ідеологій, А як рядки щось вийдуть забліді, Він гасел їм добавить скільки змоги, Щоб читачі раділи молоді. Та що ж, як стиль і форма кострубаті, Читаєш ти — ніяково читати,

(45)

Третя категорія несправжніх поетів — це графомани, які плодять вірші цілими копами та продукують збірку за збіркою, книжку за книжкою. Такий поет справляє Гординському найбільший клопіт, бо він (або вона), по суті, добра людина, якій тому й важко сказати правду:

Бреши йому, що вірш хоч і лихий, • Але талант у нього — ще який!

(45)

І врешті, правдивий поет, який роками носить в собі якусь дум­ку, бентежиться нею, шукає довго слів, щоб виловити те. «що шу­мить підземним струмком крови» глибоко у його душі. Але саме поет цього покрою дуже часто не може видати своїх творів. Ось як про це каже нам Гординський:

Такий поет, коли достигне плід, Коли доп'є і сонце, й червінь літа, І біль страждань, і чар кохання, й мить, Коли душа надхненням оповита, Як проживе те все, як протремтить І схилиться на обважнілих вітах, То жде дарма: біс видавця узяв, Щоб овоч той з галузки обірвав.

(46)

314

Правдивий поет, згідно з Гординським, розкриває нам тайни буття, які дуже часто йому самому не цілком відомі чи зрозумілі. Вони заховані глибоко у його душі; він їх відчуває як «химерні мри, сни, скалки надхнень». Поет шукає «слів на дні своїх глибин», щоб розшифрувати ці тайни, розкрити нам їх зміст і передати його не розумово, а чуттям, інтуїцією, поетичною синтезою. Тут, до речі, на нашу думку, поетичне кредо Гординського, бодай під одним аспек­том, перегукується з філософією Р. М. Рільке, вірші якого він пе­рекладав. Дещо спрощуючи, можна ствердити, що Рільке поетизу­вав зовнішній світ, втягаючи його у світ своєї душі, затим знову повертав назовні. При тому найважливішим засобом Рільке у цьому процесі одухотворення (який він називав Герцверк) було прослав­лення буття. Варто згадати його відомий вірш, який складається з низки питань до поета: «О sage, Dichler, was du lust?» - «Скажи, поете, що ти чиниш»,— і на кожне таке запитання відповідь одна:

«Ich ruhme!» — «Я славлю!»

У поезії Гординського знаходимо подібний процес. Поет вбирає у глибину своєї душі імпульси зі світу, перетворює їх і, «відбивши світ у мікрокосмі своєму», стає скарбницею духовного багатства. І, як каже сам Гординський, «штука тут одна лиш — вибирати / Потрібне все з комор своїх багатих». Як і Рільке, він хвалить життя у його відвічній тяглості, нестримності й неповторності:

Тож славлю я життя відвічний тяг, Нестримність ту, що рветься і буяє, Пориви бур в просторах і серцях І вітер той, що гонить у безкрає Фрегати душ по вічности морях;

Нехай вони загинуть там, та знаєм, Що, як сурма заграє на зорі, Нові серця підіймуть якорі.

(63)

Глибинна причетність до цього безконечного гону життя набли­жує нас до вічности. Ключ до цього розуміння — в душі поета і в Душі кожної людини, яка живе не тільки щоденною сірістю. Ось що нам каже Гординський в одному зі своїх нечисленних дидактичних віршів під заголовком «Неповторність» (наводимо тут дві останні строфи):

1 не гаси ні полетів, ні мрій, Умій збагнути крізь щоденну сірість Те, що тремтить в безодняві твоїй,— Твоїх спромог нечувану безмірність.

315

Бо знай: життя готов ти перейти, Шукаючи — до гробу від колиски — Того, що сам безмірно маєш ти, Далеко вічно і відвічно близько...

(73)

Кожному з нас дано клаптик вічности. Кожному з нас дав Тво­рець можливість пройти «просторінь і час до вічної межі». Очевид­но, поет свідомий того, що цей час не легкий, «що на барикадах своїх щоденних Голгот / Самі випиваєм вино своєї жертовної кро­ви», але він не сумнівається, що душа поета, себто душа людська,— вічна, що їй призначена печать неспалимости.

Це своє поетичне кредо, яке ми тут так неповно накреслили, Гординський часто протиставляв тим, які підходили до духовних вартостей з фройдівською психоаналітичною софою. У вірші «Сно­би» він критикує їх зі здоровою дозою сарказму:

Поезія? Не раді й слухати! В очах рябіють їм слова, Немов на мухолапці мухи ті, І кожна з мух тих — нежива.

Їх музи — нігтики обгризують, Самі не знають що і як, Лиш Фройдом з психоналізою Здоровий каламутять смак.

О милі сноби,снобки,снобики! Дивіться: сонце світить — факт! Ви ж казна-що на світі робите, І все не в міру, все не в такт...

(180)

Поетичну творчість Гординського високо оцінили провідні ук­раїнські критики. Ще 1933 року Михайло Рудницький, прочитавши першу збірку його поезій «Барви і лінії», захоплено вигукнув:

«маємо нового поета». Пізніше такі літературознавці, як Державин і Гр. Шевчук, які не завжди погоджувались у своїй оцінці, хвалили його твори. «Поетична творчість С. Гординського,— писав Держа­вин у статті під заголовком «Войовничий клясицизм Святослава Гординського»,— із самого початку прямувала до творення висо­кого і клясично досконалого національного мистецтва слова... Гор­динський прийшов до правдивих вершин національної поезії і ду­ховности своєрідними шляхами — через французьких парнасистів і київських неоклясиків». А в рецензії на збірку «Вогнем і смерчем»

316

г„ Шевчук (Ю Шерех) хоч і висловлює деякі критичні зауваги що до римування, але хвалить Гординського за те. що він «не вдавався до жодних умовних реквізитів і досяг поєднання майже вітменської мускулястости з наскрізною одуховленістю».

Закінчуючи цей короткий начерк про поезію Гординського. н. можу не згадати його поетичних перекладів, більшість яких і яви лася окремою збіркою у Нью-Йорку 1961 року під заголовком «По ети Заходу. 60 перекладів з поезії латинської, італійської, фран цузької, англійської, американської, німецької і польської». Згідно з автором, ці переклади були для нього «своєрідною школою пое тачного мистецтва». Можна додати, що перекладацька праця була теж мірилом його поетичного хисту. Гординський зростав як поет і при цьому рості відшліфовувалась його перекладацька майстер ність. «Те, що в 1930-х роках могло здаватися йому ще неперек ладним... пізніше не творило вже ніяких труднощів передавати ук раїнськими словами найскладніші чужі тексти. А втім. автор ніколи не творив своїх перекладів з погляду тільки інформативного чи ди­дактичного (так, як це свого часу робив молодий Франко.— Л. Р.). а намагався давати переклади адекватні щодо змісту, форми і рит­момелодії, тобто робити їх фактами поезії української» (443). З цієї точки зору Гординського переклади стали до деякої міри його влаг ними віршами. Такими він їх і вважав, на що вказує друга частина заголовка його останньої збірки: «...вірші оригінальні й перекладні»

Вірність формі, змістові і духові оригіналу у перекладацькій праці, стислість і витонченість поетичної форми у власних віршах випливали з сильного органічного чуття дисципліни поета. Але рів­ночасно поезії Гординського притаманний постійний голод іа дійсністю, і тому вона ніколи не є штучною, езотеричною, відда» леною від життя. Поезія творила для нього вхід у буття, сіре, буден­не, реальне, але також буття неповторне, вічне. Поезія Святослава Гординського писана холодною головою і палаючим серцем. Вона, як і його інші мистецькі твори, є запорукою безсмертя поета.

Леонід РУДНИЦЬКИЙ

БІБЛІОГРАФІЯ

Барви і лінії.— Львів, 1933. Буруни.— Львів, 1936. Слова на каменях.— Львів, 1937. Сновидів (поема).— Львів, 1938. Вітер над полями.— Львів, 1938. Легенди гір.— Львів, 1939. Сім літ.—Львів, 1939.

ЗР

Сурми днів.— Краків,- 1940 (під псевд. Юрій Буревій).

Перший вал.— Краків, 1941 (під псевд. Юрій Буревій).

Вибрані поезії.— Краків, 1944.

Вогнем і смерчем.— Мюнхен, 1947.

Поезії. Вірші оригінальні і перекладні.— «Сучасність», 1989.

МАТЕРІАЛИ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Державин В.— Войовничий неоклясицизм Святослава Гординського.— Українська трибуна (Мюнхен), 19 жовтня 1947. 26 жовтня 1947.

Маланюк Є.— Святослав Гординський: «Барви і лінії»..,— Вістник (Львів). II, ч. 2 (лютий 1934).

Рудницький М.— Маємо нового поета.— Діло (Львів), 16 грудня 1933.

Шевчук Гр. (Шерех Ю.).— Святослав Гординський. «Вогнем 1 смер-j чем».— Арка (Мюнхен), II, ч. 3—4 (березень-квітень 1948).