5.Комунікативна регулятивна функція мови

Комунікація – це спілкування, обмін думками, ідеями, це специфічна форма взаємодії людей в процесі їх трудової та пізнавальної діяльності. Розглядаючи мовленнєву діяльність як єдність спілкування і узагальнення уявляють її як одночасне виконання декількох функцій мови. Комунікативну функцію прийнято розглядати як базову поряд з когнітивною (гносеологічною).

З базовими функціями співвідносяться похідні, а саме : до комунікативної – контактно-встпновлююяча (фатична), конотативна (ф-я засвоєння), волюнтативна, ф-я збереження і передачі національної свідомості, культурно-історичних традицій народу. Доцільним видається розрізняти функції мови, які обов’язково проявляються у будь-якому мовленевому акті і факультативні. Відповідно під базовими функціями мови пропонується розуміти лише ті функціональні характеристики мовленевої діяльності, які проявляються у будь-якій мовленевій ситуації. У сфері спілкування такою функцією є комунікативна. Якщо розглядати її абстраговано від єдності спілкування і узагальнення, то ця функція є функцією регуляції поведінки. У комунікативній функції мова проявляє свою знарядєво-знакову сутність. Завдяки цьому комунікація стає важливим механізмом становлення індивіда, як особистості, провідником настанов даного соціуму, які формує індивідуальні і групові настанови. Комунікація є засобом корекції асоціального прояву індивіда або групи. Оскільки комунікація – це соціальний процес, то формує суспільство вцілому, має функію зв’язку. Визнання регулятивної функції, як основної дозволяє, ствердувати, що мова є інструментом впливу на свідомість і має знакову природу. Це вказує на перевагу функції над субстанцією (структурою). Термін регуляція означає досить широкий спектр впливу на свідомість співбесідника. Його метою є нормалізація свідомості снівбесідника згідно уявлень суб’єкта мовлення про належне і бажане. Рушійною силою будь-якої людської діяльності є протиріччя між належним і даним. Матерія у свою чергу організується для використання з певною метою, для забезпечення певної діяльності. Функція мови – регулятивна. Регуляція є опосередкованою і неопосередкованою, а реакція на неї – життєвою, або затриманою. У мовленнєвій діяльності ця функція здійснюється як індивідуально-регулятивна функція вибіркового впливу на поведінку людини; колективно-регулятивна функція в умовах масової комунікації розрахована на велику аудиторію; саморегулятивна функція при планування власної поведінки.

10. Індійська мовознавча традиція

Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.

Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників – Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозумілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. е., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчати мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.

Давньоіндійське мовознавство першої половини IV - другої половини ПІ ст. до н. е. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.

Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Паніні (V- IV ст. до н.е.) - один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вважають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запа­м'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.

Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми, до чого європейське мовознавство прийшло дише наприкінці XIX ст.

Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вважав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються слова, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) - речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим. очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і закінченнями. З часом це було перенесено і в лексикографію (див. далі про кореневий принцип побудови словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну формалізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те. що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжувальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).

Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод (у багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зразком опису класичного санскриту.

Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. є.), Вараручі (III або II ст. до н. е.). Катьяяна (ІП ст. до н. є.). Патанджалі (П ст. до н. е.), Бхартріхарі (У-УІ ст. н. е.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови - ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і ablativus, але називають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворним вважають голосний звук.

Давньоіндійські вчені започаткували ідею історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови - санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до того, як його стали використовувати в Європі.

Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед - пояснення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словником є словник Амари - «Амаракоша» (V ст. н. е.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: vid- «знати», tud-«штовхати», і pac-«варити», bhar- «нести».

Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджувати її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислював трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстрактний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мов­лення).

Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство індусів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індусів».