10.Поняття, види джерел міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значеннях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Норми міжнародного права, як і інші юридичні норми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в яко-му-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми.

Слід мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються;

б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

г) судові рішення і доктрини, найбільш, кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні.

11.Міжнародний договір як джерело міжнародного права.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

— процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;

— процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року);

— договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

— договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів, що їх створюють;

— обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили.

— недотримання або порушення як договіру, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю.

— обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування;

— спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір них норм.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження:

— ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми.

— договір має чітко виражений у часі процес створення.

— факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми слугує винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад використання переваг, що витікають з існування звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своєрідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай.

— явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні.

— писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення неясностей або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини.

— тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як кодифікація.