Характерні особливості сучасного суспільства

План:

1. Основні характеристики сучасного суспільства;

2. Відмінності між до індустріальним, індустріальним та постінду-стріальним суспільством;

3. Теорія модернізації;

4. Характерні риси

Для визначення сучасного суспільства американсь­кий соціолог Деніел Белл (нар. у 1919 р.) запровадив термін «постіндустріальне суспільство». Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капі­талізму, індустріальному суспільству. Таке суспільст­во перебуває на стадії тертіальних промислів, у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні, так і про­мислові товари, набагато перевищуючи власні потре­би. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв'язків, максимальний розвиток марке­тингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових до­сліджень, освіти, престиж освіченості. Серед інших характеристик сучасного суспільства:

— рольовий характер взаємодії (очікування та по­ведінка людей зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);

— поглиблений розподіл праці;

— формальна система регулювання відносин (на ос­нові писемного права, законів, положень, договорів);

— складна система соціального управління (відокрем­лення інституту управління, соціальних органів управ­ління та самоврядування);

— секуляризація (набуття світських ознак) релігії;

— виокремлення різноманітних соціальних інсти­тутів.

У постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо рані­ше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інфор­мація. У політичній сфері згасає роль національної держави, відбувається децентралізація політичної вла­ди, яка частіше делегується згори донизу. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба розгортається не за контроль над власністю, а за вплив на державу. У соціальному житті відбуває­ться перехід від ієрархії (поділу на нижчі та вищі чи­ни) до сіткової організації. Власність перестає бути головним критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури та цін­нісних орієнтацій. Вісь соціального конфлікту проля­гає не по лінії володіння чи неволодіння власністю, а по лінії володіння знаннями та контролю над інфор­мацією.

Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних тех­нологій та освіти. Телекомунікації визначають кому­нікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість без посереднього спілкування з іншими суб'єктами су­спільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищують роль кожної людини як особистості. Осві­та теж трансформується з інституту в самостійну сис­тему, яка визначально впливає на сферу праці та еко­номіки, є стратегічним ресурсом державних політич­них структур, пріоритетним статусом і групоутворювальним чинником.,

У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформа­ційним суспільством, в якому інтелектуальні техноло­гії, інформація, обробка знань посідають дедалі важ­ливіші місця. Термін цей запровадив японський вче­ний І. Масуда.

Інформаційне суспільство характеризується пере­дусім розвитком виробництва інформаційних, а не ма­теріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку

19

цього су­спільства є розумовий капітал, концентрація теоре­тичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфі­кація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструкту­ра — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління ви­ступає погодження, а ідеологією — гуманізмі

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслід­ки, позначені в соціології категорією «дуалістичне су­спільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потер­пають від труднощів; житлові райони забезпечених ме­шканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох фор­мах.

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отри­мав назву модернізації, яку пов'язують передусім із за­родженням і розвитком капіталізму, поширенням цін­ностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Модернізація (франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і на­прямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності со­ціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними, змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: ор­ганічну та неорганічну. Органічна модернізація відбу­вається завдяки ресурсам власного розвитку, підгото­влена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомос­ті. Капіталізм у даному разі постає природним наслід­ком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвит­ку» з метою подолання історичної відсталост. Наприк­лад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розви­нуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залу­ченню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, від­повідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувала­ся в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. її принципи не встига­ють охопити більшість населення, тому не мають до­статньої підтримки. Саме такий вид модернізації вла­стивий пострадянським країнам."

Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціо­нального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому

теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);

г) модернізованість, розвинутість — комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економіч­ні, соціальні, психологічні аспекти; основою модерні­зації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації». її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а по­тім — постіндустріальною. А запозичення «раціональ­них» соціально-економічних моделей найрозвинуті­ших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями лю­дини, призводить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

20

Маргіналізація (лат. margo — край, межа] — втрата особис­тістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб'єктом одного соціально-еконо­мічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується перехо­дом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціально­го статусу. Якщо в стратифікації радянського суспіль­ства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й до­ходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політич­ну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і квалі­фікації, посилення ролі культурного фактора у форму­ванні високостатусних груп. Зумовлено це становлен­ням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціаль­ної структури. Відомо, що чим прогресивніша стате­во-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тен­денцій населення України щорічно зменшується в се­редньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуля­ції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочуєть­ся середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посіда­ла 40-ве місце у світі, то через десять років вона пере­містилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільст­ва. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верст­ви різко зросли, а у більшості населення — різко зни­зилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виок­ремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши по­мітних змін порівняно з радянським часом, досі збері­гає багато його рис. Для її істотної трансформації не­обхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація сус­пільства буде й надалі втрачати стабільність і однозна­чність. Межі між групами і верствами стануть прозо­рішими, виникне безліч маргінальних груп з невизна-ченим чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього кла­су» характерна для постіндустріалізму, а пострадянсь­кі країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка від­кинула їх економіку далеко назад. За цих умов соці­ально-класові розбіжності стають особливо значущими.

Питання для самоконтролю

1. Визначте сутність поняття «соціальна структура суспільства».

2. Охарактеризуйте основні елементи соціальної структури су­спільства.

3. Поясніть відмінності між поняттями «клас» і «страта».

4. Розкрийте сутність теорії соціальної стратифікації.

5. Охарактеризуйте історичні типи стратифікації.

6. Які особливості еволюції соціально-класової структури власти­ві українському суспільству на рубежі XX—XXI ст.?

7. Охарактеризуйте основні маргінальні групи в сучасній Україні. Що породило їх? Які ймовірні тенденції їх розвитку?

8. Визначте основні суттєві риси феномену «середнього класу», його соціальні функції.

9. Розкрийте сутність процесу соціальної мобільності.

10. Які фактори впливають на сучасні процеси структуризації українського суспільства?

25

Самостійна робота № 5