16. Чергування фонем /и/ з /о/ у фонемосполученнях /ри/, /ли/ - /ро/, /ло/

У сучасній українській мові фонема /и/ у фонемосполученнях /ри/, /ли/ (з давніх ръ, лъ) у порівняно невеликій групі слів може чергуватися з /о/ у фонемосполученнях /ро/, / ло/. Пор.: кривавий — кров, глитати—глотка, чорнобривий (і чорнобровий) — брова.

Звукосполучення /ри/,/ли/ і /ро/,/ло/ розвинулися закономірно з давньоруських сполучень – плавні [р], [л] плюс редуковані голосні [ь], [ъ].

Якщо редукований [ъ] чи [ь] був у сильній позиції , як у слові кръвь, крьстъ, то він прояснився голосний повноготворення [о] чи [е] – кров, хрест. Якщо ж в іншій формі цього самого слова або новому слові цього самого кореня редукований опинився у слабкій позиції, він занепадав (кръвавъ –крвав), а плавний набував вторинної складотворчості, що не властива східнослов’янським мовам. У російській мові за рахунок складотворчої вимови [р],[л] розвинувся голосний [о],[е], що був і в сильній позиції: крвав – кровав; глтать – глотать; тр’вога – тривога.В українській мові за рахунок складотворчості плавного розвинувся новий голосний нечіткої артикуляції [и]: крвав(ыи) – кривавий, глитати – глитати, тр’вога – тривога.

Таким чином, [о] чергуэться з [и] в звукосполученнях [ри],[ли,] і [ро],[ло] переважно при словотворенні, а сааме чергування зумовлене і пояснюється історичними змінами.

Однак не всякий /и/ , як і /о/ в названих звукосполученнях можна пояснити історичними фонетичними змінами: і в цих випадках аналогія не рідко спричинилася до вирівнювання фонемного складу слова, а отже, вона (аналогія) викликала відхилення від закономірного розвитку редукованих [ь],[ъ] після плавних. У слові бръва, наприклад, закономірно міг розвинутися тільки голосний [и], однак за аналогією до інших форм цього слова ( бръвь – бров, бръви – брови) розвинувся [о]: брова.

18.При творенні слів за допомогою суфіксів -ськ-, -ств- приголосні на стику твірної основи й суфікса можуть зазнавати різних змін.

У вимові зливаються в один звук такі приголосні, і це позначається на письмі:

г, з, ж + с = з: Кривий Ріг — криворізький, Прага — празький, Кавказ — кавказький, француз — французький, Збараж — збаразький, Париж — паризький; убогий — убозтво, * боягуз — боягузтво;

я, й, ч + с = ц: козак — козацький, Вінниця — вінницький, Гадяч — гадяцький; юнак — юнацтво, купець — купецтво, ткач — ткацтво;

х, с, ш + с = с: чех — чеський, Лепетиха — лепетиський, Одеса — одеський, Сиваш — сиваський; птах — птаство, товариш — товариство.

Винятки з цього правила на письмі й у більшості випадків у вимові становлять деякі прикметники, утворені від іншомовних слів: баски — баскський, тюрки — тюркський, Мекка — меккський, казах — казахський, Ла-Манш — ла-маншський.

Яклю твірна основа закінчується на д або т, то у вимові відбуваються зміни, які, проте, на письмі не позначаються, а саме:

а) на стику твірної основи йcуфікса чується дз, ц: завод + + ський = заводський [заводз'кий], люд + ство — людство|л'удзтво], солдат + ський = солдатський [солдац'кий], Корчуват(е) + ський = корчуватський [корчувац'кий], брат + ство = братство [брацтво];

б) кінцеві звуки твірної основи т і ст у разі збігу трьох і більше приголосних не вимовляються: президент + + ський - президентський [президен'с'кий], лейборист + + ський = лейбористський [лейборис'кий].

Якшо в кінці твірної основи після приголосного стоїть суфікс -к-, то при творенні прикметника на -ськ(ий) цей суфікс випадає: П'ятихатки — п'ятихатський, Каховка — каховський, Чоколівка — чоколівський, Камчатка — камчатський.

Зміни приголосних при їх збігу

Зміни приголосних перед -СЬК(ИЙ), -СТВ(О)

Перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о) деякі приголосні при словотворенні змінюються, змінюючи й самі суфікси. Відбувається чергування приголосних:

а) к, ць, ч + -ськ(ий), -ств(о) дають -цьк(ий), -цтв(о): гірник — гірницький, молодець — молодецький, молодецтво, парубок — парубоцький — парубоцтво, ткач — ткацький — ткацтво;

б) г, ж, з + -ськ(ий), -ств(о) дають -зьк(ий), -зтв(о): боягуз — боягузький — боягузтво, Запоріжжя —запорізький, Париж — паризький, Прага — празький, убогий — убозтво;

в) х, ш, с + -ськ(ий), -ств(о) дають -ськ(ий), -ств(о): залісся — заліський, птах — птаство, товариш — товариський — товариство.

Інші приголосні перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о) на письмі зберігаються: багатий — багатство, брат — братський — братство, завод — заводський, інтелігент — інтелігентський, люд — людський — людство, пропагандист — пропагандистський, студент — студентський — студентство.

 19.Транскрипція — спеціальна система письма, яку використовують для точного запису звучання слів тієї чи іншої мови незалежно від її графічних та орфографічних норм. Є два основні види транскрипції: фонетична й фонематична.

Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. За основу фо­нетичної транскрипції береться якийсь існуючий алфавіт, до нього для тих звуків чи "їхніх відтінків, шо не відображаються у звичайному алфавіті, додаються діакритичні знаки, перевернуті букви, лігатури, букви з інших алфавітів.

Фонетична транскрипція застосовується в діалектологічних записах, у підручниках із фонетики, у словниках іноземних мов, де орфографія дуже розходиться з вимовою і є

непослідовною, як, наприклад, в англійській мові.

У фонетичній транскрипції, крім відповідних букв, застосовують ще різні символи, якими позначають: 1) основ­ний наголос ('): [голос]; 2) побічний наголос ('): [наголос];

3) м'якість ('): [т'ін']; 4) пом'якшення ('): [ч'ітк'іший];

5) довготу (:): [в'ід:йча]; 6) відтінок звука: [веилиечиенй]

тощо.Фонематична транскрипція передає фонемний склад слів. Вона застосовується в записах прикладів і парадигм грамтики, де важлива структура слова, а не його вимова. Принцип такої транскрипції: кожна фонема, незалежно від її фактичного звучання, позначається тим самим знаком. . Наприклад, слово вчаться у фонетичній транскрипції записується так: [учац':а], у фонематичній — /вча-тс'а/. Проте в навчальній літературі нерідко поєднують обидва види транскрипції, а деякі позначки опускають — залежно від мети транскрибування слів.З науковою метою використовують систему транскрипції на основі латинського алфавіту, прийняту Міжнародною фонетичною асоціацією і вперше опубліковану 1908 р.

20. На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).

Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:

силовий (динамічний, експіраторний) наголос

музичний (тоновий, мелодичний) наголос

кількісний (квантитативний) наголос

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М.Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька, характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

словесний (тактовий) наголос.

вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)

рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)

синтагматичний наголос,

фразовий наголос

В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики розрізняють:

логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.

емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

Функції наголосу

Видільна — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази. Конститутивна — наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова. Смисло- і форморозрізнювальна — функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні значення слова: за́пал-запа́л, ша́баш-шаба́ш, Веро́ніка-Вероні́ка, ви́рок-виро́к, на́голос-наго́лос.

Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія.

Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

На думку Н. Плющ, О.Бас-Кононенко, З.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика, 2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань, як розповідь, питання, спонукання.

Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний а бо спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і сила і темп вимови.

Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним, висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на нього в розповідній інтонації. Для запитання відчутними є особливості зміни ЧОТ на початку і в кінці вислову, швидкість спаду ЧОТ та інтенсивності. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит, альтернативне питання, риторичне питання.

Інтонаційний контур спонукального речення визначається висхідно-спадним, рідше — спадним характером руху ЧОТ. Такий тип речення теж неоднозначний — може бути наказ, вимога, пропозиція, прохання, порада тощо.

Фонетичне членування мовленнєвого потоку

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами.

Наприклад: ^ Я єсть народ \ якого правди сила \ ніким звойована ще не була (П. Тичина).

У тому самому значенні, що й фраза, вживається термін синтагма, запропонований Л.В. Щербою. Щербівське фонетичне розуміння синтагми не можна сплутувати з синтаксичним трактуванням синтагми, запропонованим Ф. де Соссюром, під яким він розумів словосполучення, яке складається з незалежного і підпорядкованого йому слова (писати листа).

Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий) наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст. І хоча членування на фрази допускає варіативність, однак ця варіативність має певні обмеження, продиктовані змістом. Так скажімо, рядок із поезії І. Франка Я бачив дивний сон. Немов переді мною безмірна, та пуста, і дика площина... можна поділити на такі фрази: Я бачив дивний сон \ немов переді мною \ безмірна та пуста і дика площина або Я бачив \ дивний сон \ немов переді мною \ безмірна та пуста \ і дика площина (можливі й інші варіанти), але не можна розчленувати таким чином: Я \ бачив дивний \ сон немов переді \ мною безмірна | та пуста і дика \ площина. Отже, при членуванні мовленнєвого потоку є варіанти, але немає сваволі.

Неоднакове членування речення на фрази зумовлює різну змістову інтерпретацію. Пор.: ^ Це було спостереження | за грою наших шахістів і Це було спостереження за грою | наших шахістів. У першому випадку хтось спостерігав за грою наших шахістів, у другому — наші шахісти спостерігали чиюсь гру. Або ще відомий вислів, неправильне розбиття на фрази якого нібито врятувало життя людини: Казнить нельзя \ помиловать (а потрібно було: Казнить | нельзя помиловать). Фраза розпадається на такти.

Такт — частина фрази, об'єднана одним наголосом.

Наприклад: Чуєш \ чи не чуєш \ чарівна \ Марічко | Я до твого \ серця \ кладку | прокладу. У мовознавстві такт ще називають фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; нерідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його попередньому чи наступному слову. Слухач, особливо і іноземець, який недостатньо знає мову, кожен такий такт сприймає як одне слово. Так, скажімо, шевченківське Реве та стогне Дніпр широкий сприймалося тими, хто не знав слова реве, як Ревета стогне Дніпр широкий, де ревета осмислювалося якоюсь істотою жіночої статі.

Такти членуються на склади, оскільки кожен такт складається з декількох зростань і спадів звучності.

Склад у свою чергу складається зі звуків — мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в мовленні звуки, як правило, окремо не вимовляються, а лише в складі, який є найменшою одиницею мовленнєвого ланцюжка.

21.Склад-це мінімальний відрізок мовлення,що характеризується максимальною артикуляційною і акустичною єдністю звуків,які розташовуються в порядку зростання м’язової напруженості та акустичної інтенсивності, має єдину вершину гнучкості,представлену,як правило,голосним.Склад є носієм різних суперсегментних особливостей,таких як,наголос,ритмічна структура слова.Практично в слові буває стільки складів,скільки в ньому голосних звуків.Слова залежно від кількості складів у них бувають односкладові(день,рік),двоскладові(зи-ма,ве-сна),трискладові(дже-ре-ло) і багатоскладові(за-ба-ри-ти-ся).

За наростанням голосності склад буває відкритий (якщо її вершок наприкінці складу: та, ма-ма) або закритий (якщо після вершка звук меншої голосності: під); прикритий (якщо перед вершком звук меншої голосності: від) або неприкритий (якщо вершок голосності на початку складу: от). За кількісною характеристикою розрізняють склади сильні, або «важкі» (рима складається з довгого голосного або короткого голосного + приголосний), і слабкі, або «легкі» (рима складається з короткого голосного).У слові склад є носієм супрасеґментальних елементів — наголосу й інтонації. Мелодія складу в деяких мовах є значущою для його лексичного або граматичного значення, іноді сам високий або низький тон має значення, а в багатьох південно-східноазійських мовах значущим є лише зміна тону (рівний, висхідний, спадний, пірнаючий, уривчастий).

Правила поділу слів на склади:

1. Один приголосний,що стоїть між голосними,завжди належить до наступного складу,наприклад:зи-ма,пе-ре-вал.

2. Два шумні приголосні,якщо перший з них дзвінкий,а другий глухий,належать до різних складів,наприклад:каз-ка,греб-ти.

3. Два шумні приголосні(обидва дзвінкі або глухі) належать до наступного складу,наприклад:не-ща-стя,го-спо-дар.

4. Якщо між голосними є два або більше приголосних,то сонорні звуки [J],[в],[р],[л],[м],[н],[р’],[л’],[н’],що йдуть після голосного,належать до попереднього складу,а звуки,що стоять після них, - до наступного:стов-пи,мор-ква.

5. Три приголосні,якщо два перші з них шумні(обидва дзвінкі або глухі),а третій сонорний,належать до наступного складу,наприклад:ві-стря,за-здро-щі.

6. Якщо другим приголосним є сонорний,то разом з попереднім він належить до наступного складу:по-свист,по-смішка.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів:став-ний,гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі можуть розриватися,наприклад:по-чут-тя,зіл-ля.

22. Орфоепі́я (грец. ορθος — «правильний», і грец. επος — «мова», «мовлення») — розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь.

Порушення правил української літературної вимови

Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:

впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (напр., сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а]) впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо) впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо. Відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).

Вимова звукосполучень 1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес \а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується). 2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся). 3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїздн(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс кий}. Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.

Вимова слів іншомовного походження Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями: 1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є орфоепічною помилкою 2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]) 3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа].

Вимова голосних

[а]

Вимовляється як неогублений голосний заднього ряду низького піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɑ].

[о]

В наголошеній позиції вимовляється як огублений голосний заднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɔ].

Ненаголошений звук [о] перед складом з [у́], [і́] в основі слова наближається до [у]: [коужу́х], [поудру́ж’:а]. При дуже швидкій вимові ненаголошений [о] може вимовлятися як [у°], наприклад: [гу°лу́бка], [з°узу́л'а]. Проте перед складом з наголошеним [у], [і], що належать до закінчення, ненаголошений [о] якісно не змінюється, тобто вимовляється як у звичайній ненаголошеній позиції[1]

Порушенням норми української орфоепії є вимова замість [о] звуку [а], що є характерним для російської мови.

[у]

Вимовляється як [огублений голосний заднього ряду високого піднесення], у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [u].

[е]

У наголошеній позиції вимовляється як неогублений голосний переднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɛ].

У ненаголошеній позиції вимовляється здебільшого із наближенням до [и], але ступінь наближеності у залежності від позиції буде різним. Ненаголошений [е] вимовляється:

з найбільшим ступенем наближеності до [и] перед складом з наголошеними [і́], [у́], [и́]: [ниес'і́мо] (несімо) як [и] перед складом з наголошеним [и́] при швидкому темпі мовлення: [види́], [вили́киǐ]

як [еи] (з середнім ступенем наближеності) перед складом з іншою голосною, а перед складом з наголошеним [е́] із найменшим ступенем наближеності: [чеика́ти], [меине́][2]. як [иі] перед складом з наголошеним [і́]: [пиіч’і́т'] як [еі] між м'якими приголосними [окра́йеіц']. У цій позиції також допускається вимова [іе] або [іи]: [за́йіиц'][3].

Виразно (як [е]) вимовляється у наголошеній позиції, а також в ненаголошених закінченнях називного відмінка іменника, прикметника, порядкового числівника, займенника, дієприкметника середнього роду, а також в особових закінченнях дієслів: [поле], [тепле], [наше], [писане], [кличе], [пише][4].

[и]

Вимова голосного звука [и] за правилами орфоепії - чітка. Вимовляється виразно під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [тихо], [хитра], [ми], [син], [нива]. Твориться він у вимові легко, без напруження. Напружена вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [еи] або [е]: [т-еи-хо], [х-еи-тра] - властива південно-західним говорам, є відступом від норми. Не є літературною і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [м-иі], [н-иі-ва], [м-іи], [н-іи-ва].

[і]

Вимова голосного звука [і] за правилами орфоепії чітка як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'іно], [с'іл'с'кий]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: |н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т'ійний], [н'іг], [бол'іт], [брат'іу], [в'іл], [б'ік], [в'ін]; також [і], в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників: [гарн'і], [здоров'і], [братов'і], [бит'і], [друг'і], [наш'і]; звук [і] на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і баба], [ф'інінспектор].

Вимова приголосних

Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).

Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].

Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти].

Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у].

Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену.

Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].

Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.

23. Графіка СУЛМ. Алфавіт. Співвідношеня між буквами та звуками.

Графіка – це сукупність усіх засобів певної писемності, система відношень між буквами і звуками конкретної мови.

Укр. письмо належить до буквенно-звукового типу. Основу графічної системи становлять літери, які служать для позначення на письмі звуків (фонем). В українській графіці більшість букв однозначні, передають один основний звук, окремі літери передають два звуки. Використовується буква, яка не передає звука, а служить для позначення м’якості приголосних, та надрядковий знак, яким передається тверда вимова приголосного перед м’яким звуком [j].

Сукупність букв, прийнятих у певній писемності і розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом. Український алфавіт складається з 33 букв, які записуються у двох накресленнях – велика і мала букви (крім и та ь).

Для позначень голосних звуків української мови в українській мові є 10 літер. Букви а, о, у, е передають наголошені і ненаголошені голосні звуки [а] [о] [у] [е] на початку слів і складів та після твердих приголосних. Буква і позначає звук [і] на початку слова і складу, та після приголосного, який під впливом цього звука вимовляється пом’якшено або напівпом’якшено. Буква и на початку слова не може стояти, а вживається тільки після твердих приголосних і позначає звук [и] незалежно від наголосу. Букви я, ю, є передають два звуки [ja], [jy], [je] на початку слова, після голосного, після апострофа та після м’якого знака в іншомовних словах. Буква ї завжди передає два звуки [ji]. Якщо букви я, ю, є стоять після букви на позначення приголосного, тоді вони передають голосні [а] [у] [е] і мякість попереднього приголосного. Сполучення [j] з [o] передається двома буквами йо, а помякшення голосного перед [o] передається мяким знаком.

Для позначення приголосних звуків в українському алфавіті 22 літери. Основне розрізнення приголосних – за дзвінкістю/глухістю – передається чітко: кожен звук передається окремою літерою (б-п, д-т). Однак тверді і мякі позначаються однією буквою, адля розрізнення мяких звуків використовується мякий знак. Буква г позначає гортанний звук, для задньоязикового використовується буква ӷ. Африкати [дж] [дз] передаються двома буквами дж, дз.Буква щ завжди позначає 2 звуки.

24.Орфографія – історично сформована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами.Центральним поняттям правопису є орфограма, під якою розуміють написання слова, що вибирається з кількох можливих і ґрунтується на сформульованому і закріпленому в системі орфографії правилі.

Основу української орфографії складають два головні принципи – фонематичний і морфологічний. Певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціюючий) принципи.

Згідно з фонематичним принципом написання слів ґрунтується на якнайповнішому врахуванні їх літературно-нормативного звучання, тобто слова пишуться так, як вимовляються за нормами орфоепії: шостий – шести, гарячий, боягузтво, кроїти – краяти, сонце, материнка – яблунька, гілка - тополька. Водночас дбаємо, щоб та сама частина слова (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах писалася однаково, незалежно від її звучання: вимовляємо [брацтво], а пишемо братство, бо брат; [снис'с'а] — снишся, бо сниш; [сниц'ц'а] — сниться, бо снить; [веиселий] — веселий, бо весело; [книз'ц'і] — книжці, бо книжка. Це морфологічний принцип. Суть історичного принципу полягає в тому, що деякі написання не зумовлюються ні вимовою, ні морфологічною будовою слова, їх написання перевіряємо за словником: леміш, левада, кишеня, комин. Вони виникли історично. Певне застосування в сучасній українській орфографії має й смисловий, або семантично-диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживається велика та мала літери (пор. Кавун – прізвище й кавун – рослина, Орел – місто й орел – птах), написання слів разом, окремо й через дефіс (догори – присл. і до гори – ім. з прийм., по-нашому – присл. і по нашому – займ. з прийм.).