- •1. Поняття терміна «культура».
- •3.Структура культури
- •4.Функції культури.
- •5.Субкультура і її функції
- •6.Класичні філософські концепції розвитку культури.
- •7.Українська культура в контексті світової культури
- •8.Розвиток і становлення понять «етнос», «нація» і «національна культура».
- •9.Специфічні риси української національної культури
- •10.Роль національної ментальності в житті суспільства
- •11.Етапи суспільно-історичного розвитку України та процес формування української нації
- •13.Періодизація української культури
- •14.Трипільська культура. Основні здобутки
- •15.Культура кіммерійців, скіфів, сарматів та грецьких поселень.
- •16.Вплив античної та римсько-християнської культури на давню українську культуру
- •17.Доба зарубинецької культури. Розвиток матеріальної і духовної культури венедів
- •18.Доба черняхівської та київської культури. Господарський, культурний розвиток
- •19.Розвиток держави Київська Русь. Діяльність Володимира Великого. Прийняття християнства.
- •20.Духовна культура давніх слов’ян.
- •21. Розвиток мистецтва Київської Русі: архітектура і малярство. Візантійський стиль.
- •22. Писемність, літописання, література в Київській Русі.
- •23. Галицько-Волинське князівство. Діяльність князя Данила Галицького.
- •24. Умови культурного розвитку України в складі Литовсько-Руської і Польської держав.
- •25. Культурні здобутки українського козацтва.
- •26. Книгодрукування в Україні. Діяльність і.Федорова, видатні твори.
- •27. Братства та визвольний рух. Діяльність Львівського братства. Львівська братська школа.
- •28. Братство та визвольний рух. Київське братство. Київська братська школа.
- •29. Києво-Могилянський колегіум. Діяльність Петра Могили.
- •30. Архітектура в Україні у хіv – перш. Пол. Хvіі ст.
- •31. Іконопис в Україні у хіv – перш. Пол. Хvіі ст.
- •32. Зародження театру в Україні. Вертеп у xіv– XVI ст.
- •33. Острозька академія. Діяльність Герасима Смотрицького, Дем’яна Наливайка, Василя Суразького.
- •34. Києво-Могилянська академія, її культурно-просвітня діяльність.
- •35. Розвиток освіти в Україні у другій половині xvіі– xviіі ст.: створення колегіумів, університетів, початкових шкіл.
- •36. Книгодрукування в Україні у XVII – xviiі ст. Діяльність Києво-Печерської , Почаївської, Чернігівської книгодрукарень.
- •37. Розвиток філософії та науки в Україні у другій половині xvіі – xviіі ст.
- •38. Г.Сковорода – визначний філософ і поет.
- •39. Українське бароко. Архітектурні пам’ятки 17-18 ст. Діяльність Шеделя, Григоровича-Барського, с. Ковніра, Яновського, Старченка та ін.
- •40. Образотворче мистецтво в Україні у XVII-XVIII ст.
- •41. Театр і музика в Україні у XVII ст. Творчість м. Березовського, а. Веделя, д. Бортнянського.
- •42. Історичні літописи Самійла Самовидця, Гр. Граб’янки. Думи і пісні.
- •43.Розвиток духовного життя в україні у XVIII-XIX ст. Система середньої та вищої освіти.
- •44. Розвиток живопису в Україні у першій пол. XIX ст. Діяльність с. Васильківського, м. Пимоненка, м. Ярошенка.
- •45. Розвиток української літератури перш. Пол.XIX ст. Творчість і. Котляревського, п. Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, е. Гребінки.
- •46 Розвиток музики в Україні у xiXст.
- •47. Розвиток театру в Україні в 19ст.
- •48. Діяльність м.Шашкевича, і. Вагилевича, я. Головацького.
- •Розвиток українського романтизму
- •50. Освіта і просвіта в українській культурі у xiXст.
- •52. Розвиток української літератури XIX ст.: провідні тенденції та художні стилі.
- •53. Архітектура другої половини XIX ст.
- •54. Культурний поступ на західноукраїнських землях у XIX ст.
- •55. Кирило-Мефодіївське товариство й культурне самоутвердження української нації.
- •56. Українська етнографія та історія: м. Грушевський, д. Яворницький, д. Багалій, в. Хвойка, о. Єфименко. Українське сходознавство: а. Кримський.
- •57. Національно-культурне піднесення 20-х років в україні як передумова розбудови освіти і науки.
- •58. Література і театр на тлі нових національних і соціальних реалій:літературні течії та гуртки 20-х років, новаторське сценічне мистецтво, українська кінематографія.
- •59. Ідейно-політична боротьба за оновлення української літератури. Творчість Хвильового.
- •60. Новаторське сценічне мистецтво в 20-30 роки. Лесь Курбас і його театр.
- •61. Оновлення українського образотворчого мистецтва, футуристичні та експресіоністичні захоплення й експерименти.
- •62. Утворення Української академії наук; науково-організаційна робота в.Вернадського, м.Грушевського, а.Кримського, с.Єфремова, м.Василенка, м.Яворського.
- •68. Українська естрада. Творчість в.Івасюка.
- •69. Молодіжна музична культура 70-80-х рр.
- •70. Українська кінематографія. О.Довженко.
- •71. Образотворче мистецтво в Україні в 20 ст. Основні напрямки розвитку. 72. Культурне життя в Україні в 30-х рр. «Розстріляне відродження».
- •75. Національне відродження в 90-х роках хх ст. 76. Культуротворча робота української еміграції в 20-30-х рр.
8.Розвиток і становлення понять «етнос», «нація» і «національна культура».
Етнос (від грец. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей — плем 'я, народність, нація, — що мають спільні риси, усталені особливості культури та психічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані у етнонімі.
Етнос або етнічна ґрупа (з ґрецького ἔθνος, етгнос, т.є. народ) суть понятя, якыма ся звычайно означує історічно выникла ґрупа людей, котры може мають тото саме історічне походжіня, расовый тіп, язык, матеріалну і духовну културу, менталіту і традіції тай обывають сполочну теріторію. Досправды але представа того самого ґенетічного походжіня членів єдного етносу неточна, а то про міґрацію і мішаня різных етносів міджі собов, і фахівцї зато розумлять етнос скорше як ґрупу людей, котры хоснують тоту саму културу. Дакілько етносів годны творити націю.
На́ція (лат.natio — плем'я, народ) — полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існують два основні значення терміну[1]:
• Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
• Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ[1].
Визначення нації
Нація (від латів.(латинський) natio — плем'я, народ), історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.
Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.
[ред.]Спільність походження
Практично всі націоналістичні рухи при визначенні нації звертають увагу на спільність походження, як компонент ідентичності націй. Походження розуміється у двох напрямках — походження від поколінь, які мешкали на тій же території, і походження від поколінь, що розмовляли тією ж мовою. Ці два чинники можуть збігатися.
Втім, таке визначення могло би бути вичерпних лише за умови дотримання ендогамії в межах етнічної групи. Натомість європейські нації протягом останніх століть пережили чимало змін кордонів держав та міграцій населення, що призводило до чисельних змішаних шлюбів. Найпроблематичнішою спільність походження виглядає для країн, що складається переважно з нащадків емігрантів, наприклад США.
[ред.]Спільність мови
Власна мова часто вважається визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (напр. Баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює 'Папуаську' національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).
[ред.]Спільність культури
Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови, національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й включає багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також включає в себе культурну спадщину попередніх поколінь.
Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхендж розташований у Великобританії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (4000—5000 років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури, літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною.
Проте, як через багатоманітність культурних явищ у середині однієї нації, так і через незбіжність кордонів політичних утворень та культурних особливостей,Ернест Ґеллнер. Нації та націоналізм. Гл. 5 Що таке нація?культура не може бути єдиним визначальним чинником нації.
[ред.]Спільність релігії
Релігія також може розглядатися як національний чинник, хоча не всі націоналістичні рухи акцентують на цьому увагу. Релігія може бути привласненою, що робить її національною, але й може не бути винятковою. Наприклад, чимало націй визначають себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні одній етнічній групі, зокрема юдаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам.
Перейти до: навігація, пошук
Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.
Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.
Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.
До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу,* мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.
Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.
