Тема 2. „Історичні етапи формування науки естетики”

Зміст

2.1. Естетика античної доби

2.2. Естетика християнського Середньовіччя

2.3. Естетика Нового часу

Ключові слова: калокагатія, гармонія, міра, катарсис, досконале, мімесис, образ, архетип, знак

Цілі і завдання вивчення розділу: вивчення даного розділу дозволяє Вам:

• одержати знання щодо історичних етапів розвитку науки естетики, еволюції естетичної думки

• ознайомитися з історію виникнення естетичних концепцій доби античності, християнського Середньовіччя та Нового часу, виявити особистий вклад діячів культури у формування науки естетики

• володіти ключовими поняттями калокагатія, гармонія, катарсис, досконале, мімесис, образ, архетип, знак

Методичні рекомендації до вивчення теми 2. При вивченні теми 2 слід звернути увагу на специфіку історичних етапів розвитку естетичної думки та формування тих чи інших естетичних концепцій. Слід уяснити, що довгий час, зокрема в добу античності та в добу християнського Середньовіччя естетична проблематика розвивалася як підпорядкована більш загальним філософським або богословським концепціям. Тільки починаючи з доби Нового часу починається формування естетики як самостійної науки, націленої на теоретичний аналіз питань художньої творчості та проблем художнього життя.

Вивчаючи пункти 2.1. зۥясуйте історичний звۥязок між давніми космологічними уявленнями та змістом філософсько-естетичних понять гармонії, міри, краси, симетрії та пропорції в добу античності. Зверніть увагу на зміст понять калокагатії, катарсису, досконалого як таких, що слугують теоретичному виокремленню власне естетичної проблематики в структурі філософського знання доби античності. Для більш детального опрацювання зазначених питань зверніться до посібника: Афонін В. О., Шелупахіна Т. В. Етика. Естетика. – Навчальний посібник для організації самостійної роботи студентів. – луганськ: «Елтон-2», 2009. – 275 с. – Розд. 1У.

Вивчаючи пункт 2.2. зверніть увагу на естетичні ідеї середньовічних філософів. Спробуйте встановити звۥязок між ідеями античної та середньовічної естетики. Проаналізуйте спільні моменти та моменти відмінності між естетичними ідеями античних та середньовічних філософів. Зверніть увагу на зміст поняття «алегорія». Поясніть причини змін у ставленні до мистецтва та мистецької діяльності, до особи митця з боку філософів-богословів часів християнського Середньовіччя. Для пошуку відповіді на ці запитання зверніться до роботи: Бычков В. В. Эстетика Аврелия Августина. – М. : Искусство. 1984. – 264 с.

Вивчаючи пункт 2.3., проаналізуйте комплекс культурних і суспільних змін, що відбуваються в добу Нового часу. Зверніть увагу на значне оновлення форм мистецького життя і повۥязане з ним оновлення естетичної проблематики. Проаналізуйте естетичні погляди Ф. Шеллінга та Г. Гегеля. Чи можна стверджувати, що естетика новочасної доби є цілком самодостатньою наукою, такою, що повністю присвячена вивченню питань мистецтва та мистецького життя? Аргументуйте свою відповідь матеріалами першоджерел. Для відповіді на ці запитання зверніться до підручника: Гулыга А. В. Немецкая классическая философия. – М. : Мысль, 1986. – Гл 2, п. 3; гл. 5.; гл. 6.

Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Зверніть особливу увагу на пояснення змісту опорних понять, на імена філософів, представників естетичної думки античної доби. Випишіть назви філософсько-естетичних творів доби античності, проаналізуйте основні естетичні ідеї, викладені в творах.

Становлення перших естетичних ідей в античну добу відбувалося в контексті натурфілософії, націленої на дослідження природного середовища, пошук природних першоелементів, закладених в основу будови природного Космосу. Намагання виявити закономірності будови Космосу були основою розробки загальнофілософських уявлень про красу, гармонію, міру, пропорцію, симетрію. Разом із тим в філософії Геракліта, Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля містився аналіз людських почуттів, спроби класифікації рис характеру, темпераментів, пошук протилежних почуттів. Засновуючись на міркуваннях щодо природи людських почуттів, давні філософи намагалися диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Антична філософія історично була представлена у вигляді численних шкіл, що існували впродовж віків, починаючи від доби грецької античності до часів руйнування Римської імперії. Філософську думку греко-римської античності уособлювали також і окремі філософи, видатні мислителі. Відтак кожна школа або кожен окремий філософ опрацьовували власні філософські концепції, а разом із ними пропонували і певні естетичні ідеї. Слід зробити висновок, що філософсько-естетична думка доби античності не була однорідною, а навпаки, була відмічена значними суперчностями та ідейними розбіжностями.

Піфагорійська школа. Перші спроби використовувати числові абстракції як основу для осмислення естетичних явищ здійснили піфагорійці, представники філософськоі школи, заснованоі філософом та математиком Піфагором у VI ст. до н.е. Піфагор ототожнював поняття гармонії, досконалості, краси, а основою гармонії вважав число. Космос, на думку Піфагора був живим втіленням числової гармонії та числової краси. І навпаки, числові пропорції були тим засобом, за допомогою якого можна було наочно представити прекрасний Космос, дослідити пропорцію та симетрію як виміри будови Космосу. Серед видів мистецтва вищим носієм космічно-числової гармонії вважалася музика. Підкреслювалася чуттєва природа музичного мистецтва, зв’язок її зі слуховим сприйняттям людини. Піфагор зробив багато корисного для розробки проблем музичної естетики. Музика в його розумінні поставала носієм душевної та сердечної рівноваги, засобом набуття душевного спокою. Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі і можливості її втілюватися в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «переселення» душі людині, на його думку, треба пройти через духовне очищення (катарсис), вищою формою якого є розумове оволодіння музично-числовою структурою Космосу.

Сократ. Починаючи з У-го століття до н.е. на зміну космологічним уявленням як головним щодо естетичної проблематики (уявлення про Космос як втілення краси, гармонії міри) приходять питання антропологічного спрямування. Ці питання націлені на вивчення людини, закономірностей людського пізнання, моралі, життєвої мудрості, необхідності накопичення знань. На тлі антропологічної проблематики виникає потреба знайти засадничі теоретичні принципи, котрі допомагали б переосмислити уявлення про красу як феномен, повۥязаний не тільки зі світом речей, але й людиною, з людським життям, людським розумом та почуттями. На новій теоретичні основі слід було по-новому систематизувати вже існуючі на той час естетичні ідеї та створити нові. Особливе місце тут належить філософу Сократу (470— 399 р. до н.е.).

Прекрасне, на думку Сократа це те, що, по-перше, корисно, а по-друге, те, що має сенс по відношенню до людини, до її практичного життя. Тим самим Сократ заклав основи підходу до прекрасного як до утилітарного, тобто як до корисного. Сократ вважав, що прекрасною є та річ, що повністю відповідає своєму практичному призначенню. Наприклад, оздоблений зовнішньо бойовий щит є прекрасним з точки зору зовнішньої краси. Але якщо такий щит не захищає свого власника в бою, тобто не відповідає прямому призначенню, то він не є прекрасним. Побутова річ, скажімо, простий кошик, який слугує господарям і добре виконує свої функції, є прекрасним. У своїй теорії Сократ особливе місце відводив прекрасному в людині. Гармонія духовних і фізичних сил в людині є прекрасною. Завданням мистецтва є втілення духовної та фізичної краси людини в їх єдності. Сократ намагався прояснити звۥязок між прекрасним і корисним. Для цього він використовував одне з найголовніших понять античної естетики, поняття калокагатії. Даний термін можна перекласти як «прекрасно-добре». Давньогрецьке поняття калокагатії вказує на добро, моральність як суттєву складову людської краси в її духовному вимірі. Згодом поняття калокагатії трансформувалося в сферу вихованості людини.

Після Сократа поширеною серед грецьких філософів стала думка, що калокагатія як стан гармонії зовнішього, фізичного і внутрішнього, духовного має стати нормою людського життя, визначати людське існування в його вищому призначенні. Якщо людина в своєму житті не спроможна досягти подібної гармонії, та їй слід принаймні тяжіти до такого стану через самовдосконалення, через розумове усвідомлення глибокої едності краси і добра, естетичного й етичного. Мистецьким втіленням образів, досконалих як фізично, так і духовно стали скульптурні зображення богів роботи давньогрецьких скульпторів Мирона, Поліклета, Фідія.

Платон (427—347 р. до н.е.). Естетична спадщина цього давньогрецького філософа пов’язана із дослідженням питань прекрасного, мистецтва, художньої творчості. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Платон чітко розумів, що вплив мистецтва на людину є потужним, але суперечливим. Під впливом мистецтва формуються як позитивні, так і негативні риси людського характеру. Від цієї думки бере початок подвійне ставлення філософа до мистецтва: визнаючи виховний вплив мистецтва, Платон у своїх філософських творах указував на ті види мистецтва, котрим можна дозволити існування в суспільному житті міста-полісу. В ідеальному місті-полісі, проект якого Платон запропонував в роботі «Держава» для робітників-селян дозволялись тільки хоровий спів і колективні танці в часи відпочинку. Крім роздумів про мистецтво в роботах Платона містяться думки про тимчасову земну красу, про необхідність пошуків абсолютно прекрасного як вічного, незмінного. Одним із перших давньогрецьких філософів Платон припинив пошуки прекрасного в мінливому світі речей і визначив прекрасне як вічну ідею, що вказує людині шлях до морального вдосконалення. Визначення прекрасного у Платона візьме до уваги християнська естетика. Платон також наголосив на тому, що абсолютну красу створив Бог, а окремі предмети, в тому числі й твори мистецтва є лише блідими, недосконалими копіями універсальної божественної краси.

Аристотель (384—322 р. до н. э). Теоретичну спадщину Аристотеля складають роботи «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика». У цих роботах задіяне широке коло естетичних проблем, порушений комплекс мистецтвознавчих проблем, опрацьовані поняття мистецтва, виду мистецтва, катарсису. Крім того в роботі «Поетика» отримали подальше теоретичне опрацювання питання прекрасного, мимезису, катарсису, розроблені питання піднесеного, трагічного, комічного. Естетичні ідеї, викладені Аристотелем у роботі «Поетика» на довгий час визначили теоретичну основу розвитку європейської естетики класичної доби.

У поглядах Арістотеля можна прослідкувати характерне для античної філософської думки захоплення Космосом, Космічним Розумом як вічними взірцями прекрасного, носіями гармонії, порядку, досконалості. Космос у Аристотеля часто постає у вигляді прекрасного художнього творіння. Мистецтво Аристотель розглядає, з одного боку, як відображення Космічної краси, а з іншого, як людську діяльність наслідування, мімезис. Від інших видів наслідування мистецтво відрізняється предметом наслідування. Аристотель вважав, що, на відміну від історії, яка наслідує тому, що було, мистецтво наслідує тому, що могло б бути. Тим самим в структуру мистецької діяльності, крім пасивного наслідування космічним взірцям прекрасного, Аристотель увів моменти творчої уяви, активність людської фантазії. Мистецьке наслідування має бути досконалим за якістю виконання. Завдяки цьому зауваженню Аристотелем був зроблений наголос на значущості мистецтва як досконалої праці, техніки створення прекрасних речей. В основу мистецтва як виду діяльності людини покладені, по-перше, розумові знання законів мистецької праці, а по-друге, навички практичної роботи. Важливим поняттям, застосованим Аристотелем до естетичного аналізу мистецтва, було поняття катарсису. Катарсис з точки зору Аристотеля є специфічним видом духовної насолоди, що виникає як наслідок сприйняття твору мистецтва. Розробка питань катарсису здійснювалася Аристотелем в контексті його теорії трагедії, в якій поняття катарсису вказувало на морально-психологічний та виховний вплив трагедійної вистави на глядача.

Прочитайте наступний текст, зверніть увагу на суспільно-політичні зміни та культурні відмінності, що виникають під час переходу від доби античності до Середніх віків.

В історії естетики важливе місце посідає етап християнського Середньовіччя. Вивчення естетичних ідей часів християнського Середньовіччя доцільно розпочати з аналізу тих змін, що відбувалися в суспільому житті під час тривалого переходу від доби античності до Середніх віків. Починаючи з періоду ІУ – УІ століть до н.е. на зміну римській цивілізації поступово став приходити християнський світ з його ідеями політичної й духовної спільності, заснованими на вірі. Середньовічне християнство прагнуло до перетворення на всесвітню релігію, до поширення свого впливу на світ через особливий інститут – церкву. Ставши державною релігією, християнство стало відповідати духовним потребам феодального суспільства, що народжувалося. Культура християнського Середньовіччя з самого початку пов’язала традиції Заходу і Сходу, в ній в трансформованому вигляді знайшли місце і східні містичні культи, і давні легенди, і релігійна поезія Ізраїлю, і філософські вчення античних філософів, перш за все Аристотеля. Разом з тим Церква, яка набирала силу, особливо її чернече крило, відкидали мистецтво античного світу. На межі двох епох, у боротьбі ідеологій народжувалась християнська культура, виникала храмова архітектура, церковна музика, церковна література, твори християнського живопису і скульптури.

Опрацюйте матеріал з естетики християнського Середньовіччя, зробіть висновок стосовно моментів спадковості та моментів відмінностей між естетичними ідеями античних та середньовічних авторів.

Ідеї Космічного Розуму та космічної краси продовжують своє існування в трансформованому вигляді в умовах середньовічної естетики. Космічний Розум античних філософів перетворюється на Розум Божественний, якому, на відміну від людського, притаманна досконалість. Середньовічні філософи-естетики багато попрацювали над тим, щоб пристосувати певні естетичні ідеї античності у нові ідеї християнського вчення.

Аврелій Августин (354-430 роки н. е.) - один із перших християнських філософів. Августин був мислителем, добре освіченим і добре обізнаним в ідеях античних філософів. Відтак Августин вбачав свою культурну місію в переосмисленні античної спадщини у відповідності до нових ідеологічних потреб. Звернемо, наприклад, увагу на одну із головних біблейських ідей – ідею творіння. За християнською міфологією Бог творив світ впродовж шести днів із «ніщо». Антична традиція вважала, що творити, тобто надавати форму можна лише «чомусь», насамперед матерії. Із теоретичного протиріччя між творінням із «ніщо» та творінням на основі «чогось» вийти було важко, майже неможливо. Тим не менш божественний атрибут творіння заперечувати та «обходити» було не можна.

Августин вважав, що божественне творіння – це таки процес надання форми матерії відповідно до законів мистецтва і краси. Тому він часто називає Бога Митцем (artifex) і порівнює його з земним художником. Божественний та земний митці працюють у відповідності до одних правил: закон єдності керує принципами формоутворення. Єдність зумовлює гармонію всіх елементів новостворених речей. Августин вбачав сутність творчості в наданні матерії міри, числа, рівноваги, тобто всього того, що існує в самій божественній істоті. Тому й божественну істоту Августин називає «міра без міри», «число без числа»», «вага без ваги», підкреслюючи тим самим, що Бог містить в собі всі ідеї міри, числа та ваги. В Розумі Творця перебувають всі без винятку ідеї всіх без винятку творчих форм. Своїми міркуваннями стосовно божественного творця Августин порушив важливу для естетики проблему Ідеального (Божественного) Художника, суть якої визначається так. Ідеальний Художник містить в своєму розумі сукупність творчих ідей, задумів, котрі він втілює в художніх творах. Творчість здійснюється на основі розуму за допомогою вольового імпульсу. Вольові зусилля спонукають творчі ідеї до втілення в матеріалі. Мета творчості – це краса і благо. Ці ідеї виникли в Августина як наслідок спостережень за роботою справжніх художників.

Фома Аквінський, також важливий представник епохи християнського Середньовіччя, використовував теоретичні розробки Августина і далі розширював естетичну проблематику. У центрі уваги Фоми Аквінського перебували теоретичні питання прекрасного, що опрацьовувались з богословської точки зору. Фома Аквінський вважав, що для визначення прекрасного потрібно три умови: досконалість, пропорція, ясність. Філософ стверджував, що краса є тим, що задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання речей або творів мистецтва. Причиною виникнення почуття задоволення є довершеність форми предмета, пропорціональне співвідношення частин.

В естетичних теоріях християнського Середньовіччя, поряд із традиційними поняттями прекрасного, досконалого, гармонійного, пропорції та міри отримували розробку також і нові естетичні поняття. На основі спостережень за творчою діяльністю митця виникли поняття поняття образу (imago), архетипу, знаку. Пояснимо зміст цих понять, як їх розуміли середньовічні філософи-богослови. Поняття образу за духовним змістом є близьким поняттю «образ Бога». «Образ Бога», в свою чергу, притаманний внутрішньому духовному стану людини, його розуму й інтелекту. Зовнішні ознаки людини (вертикальна хода, краса та цілісність тіла) також вказують на спорідненість з «образом Бога». Образ пов'язаний з архетипом, архетип – джерело образу, між ними існує генетичний зв'язок. Наявністю генетичного зв'язку із архетипом образ відрізняється від знака. Знак має варіативний зміст, який не обов'язково походить від архетипу; образ бере початок від архетипу, тобто має божественне (істинне) походження. Архетип може механічно відбитися в образі (подібно дзеркальному відображенню), а може свідомо створити свій образ.

Прочитайте наступний матеріал. Зробіть висновки щодо значення доби Нового часу для перетворення естетики на самостійну наукову дисципліну.

Термін «естетика» ввів у науковий обіг у 1735 році німецький філософ Олександр Готліб Баумгартен (1714-1762). Поняттям «естетика» Баумгартен позначив філософську науку про досконалість чуттєвого пізнання, за допомогою якого людина розуміє і творить прекрасне. Результати чуттєвого пізнання втілюються в образах мистецтва. Використавши вже знайомі нам давньогрецькі поняття ейсетікос, естаномай, естаноме, узагальнивши багатовіковий шлях розвитку естетичної проблематики в структурі філософського знання О.Баумгартен окреслив поняттям «естетика» самостійну сферу філософського знання. Потреба у виокремленні естетичної проблематики в самостійну наукову галузь викликана ускладненням форм мистецької діяльності в новочасну добу, з одного боку, та накопиченням естетичних знань, з іншого. Відтак потреби теорії і практики мистецької діяльності доби Нового часу опосередкували наступний, більш складний етап формування науки естетики. У своїх роботах Баумгартен розглядав естетику як науку, повۥязану із «непевним», чуттєвим пізнанням. Основним засобом здійснення естетичного пізнання є судження смаку, тобто естетична оцінка. Найпростішими з естетичних оцінок є судження стосовно певного предмету на основі власного смаку: «красиво» - «не красиво», «подобається – «не подобається» тощо.

Важливим етапом у розробці питань естетики став період, повۥязаний із розвитком німецької класичної філософії. Безпосередній розробці естетичної проблематики приділили багато уваги німецькі філософи І. Кант, Й. Г. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804 р.) був переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Отже, поняття досконалості використовується Кантом як важлива ознака естетично прекрасного, довершеного. Класичним стало визначення Кантом прекрасного як «цілевідповідного без цілі». У даному визначенні підкреслена, по-перше неутилітарна природа краси, а по-друге, творча, ігрова природа мистецтва

Йоган-Готліб Фіхте (1762—1814 р.) у розумінні естетики тяжів до ототожнення предмета естетики з теорією мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва в порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка спрямувала науковий інтерес Й. Г. Фіхте до проблем художньої геніальності.

Особливої уваги заслуговує філософько-естетична концепція Ф. Шеллінга (1775-1854 р.), автора грунтовної праці «Філософія мистецтва». У даній роботі Шеллінг виходить із ідеалістичного розуміння мистецтва як особливого етапу розвитку абсолютного духу. Крім філософських міркувань праця «Філософія мистецтва» є цінною завдяки детальній розробці кола естетичних категорій, опрацюванню питань видів мистецтва, зокрема поезії, деталізації питань трагедії й комедії як жанрів драматичного мистецтва, аналізу творчості італійського поета і письменника доби Відродження Данте.

Додаткового опрацювання естетична проблематика отримала в теоретичній спадщині Г. Гегеля (1770—1831 р.). У роботі «Лекції з естетики» Г. Гегель вказав, що предметом науки естетики є «царина прекрасного», інакше кажучи, «сфера мистецтва, або, ще точніше,— художня творчість». Г. Гегель увів у визначення предмета естетики поняття прекрасне, котре в його концепції було обмежене сферою мистецтва. Зв’язок естетики виключно з «цариною прекрасного» звужував естетичну проблематику, обмежував її лише мистецтвом. Естетичні проблеми людського життя в концепції Г. Гегеля залишалися поза увагою, що, без сумніву, звужувало предмет і завдання науки естетики. Новочасна доба, зокрема період кінця ХУШ – початку ХІХ століть є періодом, коли естетика із розділу філософського знання перетворюється на самостійну науку із власним предметом, завданнями, категоріальним апаратом, колом специфічних питань, що потребують опрацювання.

Питання для самостійної роботи

1. Поясніть вплив античної космології на формування естетичних понять

2. Поясніть вплив антропологічної проблематики на формування естетичних понять

3. Розкрийте значення ідеї прекрасного, як її розумів Платон.

4. Розкрийте зміст естетичних понять доби християнського Середньовіччя.

5. Укажіть роль німецьких філософів доби Нового часу у формування естетики як самостійної науки.

Висновки по темі 2. У ході викладення матеріалу теми 2 були розглянуті найбільш важливі етапи становлення естетики як науки, починаючи від доби античності до Нового часу включно. Були проаналізовані перші спроби античних мислителів теоретично виокремити естетичну проблематику в структурі філософії природи (натурфілософії0, а пізніше – в структурі антропологічної проблематики як такої, що повۥязана з проблемами людського життя, діяльності, виховання й освіти. Поступовий поворот античної філософської думки від питань філософії природи до питань філософії людини стимулював розробку категорії прекрасного в її подвійному вимірі: як характеристики світу речей з точки зору їх користі для людини і як характеристики людської досконалості з точки зору гармонії фізичного і духовного.

Аналіз естетичних надбань доби християнського Середньовіччя дозволив указати на моменти ідейно-естетичної спадковості між античною та Середньовічною добою. У той же час середньовічна доба була якісно новим кроком з точки зору розробки нових естетичних категорій образу, архетипу, знаку та ін. Розробка даних категорій, попри богословське підгрунтя, виявилася важливим кроком на шляху розвитку теорії класичної естетики.

Аналіз естетичних ідей доби Нового часу засвідчив початок етапу перетворення естетики на самостійну галузь філософського знання. Початок розвитку науки естетики в добу Нового часу ми повۥязали з іменем німецького філософа О. Баумгартена та його роботою «Естетика». О. Баумгертен визначив предмет естетики як досконалість чуттєвого пізнання, чинником зазначеного типу пізнання було визнано судження смаку. Ідеї О. Баумгартена були розвинуті в працях представників німецької класичної філософії, кожний з яких доклав певних зусиль щодо подальшого теоретичного оформлення естетичної проблематики та надання їй певної самостійності. ХІХ століття в особі представників німецької класичної філософії і. Канта, І. Г. Фіхте, Ф. Шеллінга та Г. Гегеля завершує етап класичної естетики. Попри безсумнівні надбання, класична естетика повۥязувала предмет естетичної науки з прекрасним, вбачала завдання естетики у створення філософії мистецтва або філософії художньої творчості. Німецька класична філософія по суті не виходила за межі ідеалістичного світогляду, відтак розцінювала мистецтво як певний етап розвитку абсолютного (світового) духу. Подібне обмеження предмету і завдань естетики проблематикою прекрасного, звۥязок з ідеалістичними концепціями мистецтва спричинили кризу класичної естетики на початку ХХ століття. На початку ХХ століття остаточно зۥясувалося, що стан розробки естетичних теорій не відповідає інноваційному стану мистецтва початку ХХ століття, його новітнім формам (кіномистецтво), революційним напрямкам. На початку ХХ століття мистецтво авангарду, наприклад, наголосило на рішучому розриві з класичним мистецтвом, як застарілим і спрямувало свої зусилля на творення принципово нових форм мистецтва й мистецького життя. Вихід із кризового стану вбачався у поширенні естетичної проблематики на галузь людського життя, дослідження проблематики естетичного в контексті життєвого світу людини, зокрема в буденній сфері, в масовій культурі, в інноваційних формах мистецтва ХХ століття тощо. Звернення естетики на початку ХХ століття до проблематики філософії життя, з одного боку, та вихід теорії естетичного за межі питань мистецтва, з іншого, знаменували початок нового, некласичного етапу розвитку естетичної думки ХХ – ХХІ століть.