4. Веснянка

«Весна прийшла!

Тепло знайшла!» —

Кричать дівчатка й хлопчики.

«Цвірінь! Цвірінь!

Журбу покинь!» —

Клопочуться горобчики.

Приліз дідок,

Зліз на горбок —

У хаті буть не хочеться.

Тепляк дмухнув,

Крилом махнув,

По бороді лоскочеться.

Все ожило,

Все розцвіло.

І рій дітей привітненьких

На той горбок

Несе вінок

З фіалочок блакитненьких.

Бринить дідок,

Як той мачок,

Крапчастий і повнесенький;

Кричать, гудуть,

Далеко чуть

Таночок голоснесенький.

«Весну шануй,

Не спи,воркуй,

Наш голуб зозулястенький!

Не в'янь, рости,

Красуйся ти,

Королику квітчастенький.

«Цвірінь! Цвірінь!

Журбу покинь!» —

Підспівують горобчики;

І я зрадів,

Помолодів,

Як ті дівчатка й хлопчики.

«На добраніч»

Розповідається про маленького жучка. Де він жив ніхто не знав, де ніч застане там й засне. Коли він сідав на гілочці, пташки хотіли його зловити, але він розправив крильця і полетів.Ніхто не знав який він насправді,а ле йому було байдуже-жити було весело, їсти було досхочу.Якось уранці він полетів до ставка. Навколо були квіти і старі дерева.І раптом жучок злякано закричав ніби чось запутало його ніжки. Він рвонув і невидимі пута порвалися. Він побачив що навколо літали тоненькі срібні ниточки яких він раніше не бачив.Маленька комашина сказала щоб він швидше втікав аби не потрапити в ці жахливі сіті. Але старий жук заперечив сказавши що ці сіті не є небезпечними і плетуться вони для повітряних мандрівок.Старий жук запропонував переконатися в цьому і вони побачили павучка який плів срібні сіті і як він піднімався по срібній ниточці догори.Жучок захотів спробувати сам,але він упав під кленом і побачив що листя яке було зеленим раптом стало зовсім золотим. Він не розумів що відбувається? Старий жук сказав що це настала осінь. Все стало жовтим,пташки відлетіли. Жучок не знав куди йому подітися. Він полетів до ставка,де була жаба та п’ятеро жабенят. Вони запропонували йому піти з ними на дно ставка перезимувати в мякому мулі. Жучок глянув у воду і йому стало моторошно. Він хотів знайти іншу хатку. Під корінням пенька він помітив невелику дірочку, потім він побачив що це справжня нірочка і заліз туди. Там він побачив з тридцятеро змій,які там спали. Він кинувся назад. Там побачив старого жука з рогами і запитав де вони будуть зимувати. Старий жук показав йому щілину в корі старого дуба і сказав, що там вони зазимують. Жучок втомився і охоче заснув на цілу зиму. На добраніч, жучки!

Білет №14

Білет №15

1. Юрій Федькович народився 8 серпня 1834р. в с. Сторонець-Путилів на буковинській Гуцульщині в родині небагатого шляхтича-службовця.

Вчився у Чернівецькій німецькій реальній школі (1846 — 48), пізніше працював у Ясах і Нямці в Молдавії (1849 — 52); відбував військову службу (1858 — 63) у Семигороді й 1859 став поручником; тоді ж брав участь у поході до Італії, під час якого написав перший вірш українською мовою (перед тим писав по-німецьки) «Нічліг» (1858).

Після звільнення з військової служби Федькович працював у рідному селі (війтом), був шкільним інспектором Вижницького повіту (1869 — 72).

Запрошений до Львова, Федькович 1872 — 73 працював редактором видавництва «Просвіти» і театру «Руська Бесіда».

Останні роки провів у Чернівцях, де у 1885 — 88 був редактором газети «Буковина». За заслуги на літературному полі обраний почесним членом НТШ. Помер у Чернівцях, де й похований на цвинтарі Гореча.

Федькович поєднував впливи західноєвропейського романтизму з буковинським фольклором. У його ліричних віршах переважає гуцульська тематика, в якій відтворено переживання жовнірів, відірваних від рідного краю, які у відчаї доходять до дезертирства чи самогубства: «Дезертир», «В арешті», «Рекрут», «Святий вечір».

Крім поезії та прози, Федькович писав драми: побутова комедія «Так вам треба» (1865), історична трагедія «Хмельницький» (у 3 ред. 1883 — 87), мелодрама «Керманич» (1876, 1882)

Найвдалішою є його історична драма «Довбуш» (у 3 ред. 1869, 1876 і 1918), яку ставлено на сценах в галицьких і буковинських театрах

Федькович писав вірші німецькою мовою; перекладав Й. В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, братів Ґрімм, О. Пушкіна, X. Андерсена та ін.

Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах.

1876 р. Ю. Федькович завершив поетичний цикл «Дикі думи», що являв собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії

Буковинський письменник Ю.Федькович брав активну участь у творенні дитячої літератури. Його перу належать написані за фольклорними мотивами казки, що сатирично зображували панів, висміювали різні вади людей (“Чортівська бочка”), дотепні байки (“Горда качка”, “Медвідь на пасіці”), сміховинки (“По щирості”). Він провадив широку просвітницьку діяльність на Буковині, підготував “Буквар”, кілька читанок, написав цілу низку дитячих поезій: “Вороний”, “До школи”, “Учіться”. Ю.Федькович гаряче закликав дітей до науки (“Та ще й яке диво буде, Що з мужика будуть люди”).

Ю.Федькович ще й казкар. Його казки “Золота кісочка”, “Голодний чорт”, “Від чого море солоне?” тощо. Подібні до народних, тільки більші за обсягом. але за елементами фольклористики вони не поступаються народним. А крім казок, видатний прозаїк писав п’єси та веселі повісті й фрашки – гумористичні твори типу жартівливої бувальщини – та придибанки, тобто анекдоти.

Дбаючи про розвитрк літератури для дітей, Федькович майстерно Переклав та переробив.казки братів Грімм («Пастушка гусей», «Тернова рожечка», «Хоробрий кравчик») і Гауфа (« Розповідь про малого Мука») тощо. Перекладацька діяльність Федьковича була цінним внеском до скарбниці української літератури. Його переклади збагачували тематику, жанри, а головне — залучали широкі читацькі кола до ознайомлення із поетичним надбанням інших народів.

Наприклад казка "Бідолашко"

У ній розповідається про бідного хлопця, батько якого помер і він пішов у місто. Там він служив у бабусі і доглядав за її котами і псами, але вона йому нічого не платила. тоді Бідолашко вирішив втекти від неї, але пес показав йому старі черевики та паличку, які були чарівні і хлопець їх забрав. Тоді він пішов служити до цісаря і той його полюбив, але інші слуги були на нього злі і підставили його і цісар вигнав Бідолашка тай забрав паличку та черевички. Бідолашко пішов до річки і побачив дві грушки, з"їв одну і у нього виросли ослячі вуха. Потім він зірвав з другої груші плоди і вуха зникли. Тоді він пішов і дав погані грушки цісареві і його родині. У всіх виросли вуха і спотворилося лице. Ніхто з лікарів не міг вилічити це у них. Тоді прицшов переодягнений бідолашко і врятував їх його сина. Цісар повів його до скарбниці і сказав хай вибере собі що захоче, хлопець взяв свої черевички і паличку, а цісаря залишив з тими вухами.

2. Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників.

Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

У багатьох своїх творах В.Симоненко порушував болючі проблеми доби, викривав псевдопатріотів, носіїв національного нігілізму, бюрократів, кар'єристів.

В.Симоненко звертався до різних жанрів та форм. Він – автор громадської й патріотичної лірики, гумористичних і сатиричних творів, прозових творів казок для дітей, щоденникових записів. Варто сказати про притаманну йому мову метафор, високу експресію вислову, органічне поєднання пафосу любові та гніву, і, наголосимо, правду, нещадну правду слова, образу, вірша.

Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила».

Наприклад казка «Цар Плаксій і Лоскотон». Переказ---У країні Сльозолий правив цар Плаксій. У нього було три дочки — Нудота, Вай-Вай та Плакота і три сини Плаксуни. Цілими днями вони плакали. Цар звелів, щоб плакали і всі діти в країні, бо він любив їхні сльози пити.

Незважаючи на заборону сміятися, до дітей приходив добрий дядько Лоскотон і веселив їх. За Лоскотоном ганялися цареві охоронці, але ніяк не могли спіймати. Тоді цар Плаксій пообіцяв тому, хто спіймає Лоскотона, віддати свою дочку за дружину. Був у царя капітан Макака, який дуже хотів стати царським зятем. Він підстеріг Лоскотона і спіймав його.

У палаці зібралися грати весілля. Але тут до в'язниці, де сидів Лоскотон, прийшли батраки й робітники і звільнили доброго веселого чоловіка. У царя в цей час був бенкет: усі скакали й од щастя гірко плакали, бо то радість у них така. Аж раптом — Лоскотон! Стрибнув до царя на трон, почав його лоскотати, і Плаксій так розреготався, що аж лопнув од сміху. Цареві діти втекли до чужих країв, а країна та живе весело й донині.

Казка В. Симоненка у віршованій гумористичній формі утверджує оптимістичний, життєрадісний світогляд, силу дружби та взаємодопомоги. "Плачем горю не поможеш", — говорить народна мудрість, тому треба навчитися керувати своїми емоціями, завжди сподіватися на краще.

Ця казка навчає нас тому, що сильніший не той, хто цар, а той, хто має багато друзів, за кого народ.

3. КЕРРОЛЛ, Льюїс - англійський письменник. Народився у невеличкому селі Дарсбері в графстві Чешир.Коли Чарлзові виповнилося дванадцять років, його віддали у школу — спершу річмондську, а потім у знамениту Реґбі.Навчання Керроллу давалося легко. Особливий інтерес він виявив до математики та класичних мов.

Решта життя Керролла пов'язана з Оксфордським університетом. Він закінчив коледж Христової церкви (Крайст Черч Коледж), один із найстаріших в Оксфорді, з відзнакою за двома факультетами: математики та класичних мов — випадок рідкісний навіть на ті часи. 1855 р. йому було запропоновано професорську посаду в цьому коледжі, традиційною умовою якого тоді було прийняття духовного сану та целібату.1861 р. він прийняв сан диякона, що було тільки першим, проміжним, кроком. Однак зміни університетського статусу позбавили його від необхідності наступних кроків у цьому напряму.

Він присвятив себе математиці. Його перу належать Ґрунтовні праці з математики.понад усе Доджсон любив дітей. Цураючись дорослих, почуваючи себе з ними важко та скуто, болісно затинаючись, іноді не в стані вимовити жодного слова, він ставав надзвичайно веселим і цікавим співбесідником, варто було йому лише з'явитися в товаристві дітей. Він здійснював з ними тривалі прогулянки, водив їх у театр, запрошував у гості, розважав спеціально вигаданими для них оповідками, які супроводжувалися швидкими виразними замальовками за ходом розповіді. Спілкування з дітьми, гра незмінно слугували поштовхом до творчості для Керролла. Його найкращі твори — обидві казки про Алісу, вірші — виникли як імпровізація, хоча згодом значно доопрацьовувалися.

Керрол лише раз виїздив за межі Англії. Влітку 1867 р. разом зі своїм другом ректором Лідделлом він вирушив у Росію — досить незвична на той час подорож.

помер 14 січня 1898 р. На ґілфордському кладовищі над його могилою стоїть звичайний білий хрест.

Перше видання книги «Аліса в Країні чудес» («Alice's Adventures in Wonderland») побачило світ 27 червня 1865 р., а в грудні 1871 р. читачі зустрілися і з другою частиною книги — «Крізь дзеркало і що там побачила Аліса, або Аліса в Задзеркаллі» («Through the Looking-glass and What Alice Found There»).

Перша книга про Алісу вдалася Керроллу не відразу. Існує щонайменше три варіанти. Про перші два відомо небагато. 1 липня 1862 р. під час прогулянки човном по невеличкій річці, що впадає в Темзу неподалік від Оксфорда, Керролл почав розповідати дівчаткам Лідделл, донькам свого колеги, ректора коледжу Крайст Черч, казку про пригоди Аліси, названої так за ім'ям його улюблениці, десятирічної Аліси Лідделл. Казка дівчаткам сподобалась, і під час наступних прогулянок і зустрічей вони неодноразово вимагали продовження.

Казки Керролла — це й результат глибокого опанування фольклорної традиції, яка бере початок передусім з казки чарівної, але нею аж ніяк не вичерпується. Структура народної казки у творах Керролла зазнає серйозних змін. Трансформуються не лише конструкції причинно-наслідкових зв'язків, характерні для народної казки, а й функції дійових осіб. Вони не повністю зруйновані, але їхня якість і взаємозв'язки серйозно змінені. Казки Керролла, незважаючи на деякі зовнішні риси схожості із гумористичною народною казкою, насправді перебувають дуже далеко від неї. Це пояснюється передусім принциповою відмінністю характеру самої схеми. Увага Керролла до народної творчості не обмежувалася лише казкою. Він звертається до пісенної народної творчості, також переосмислюючи її.