3.2.Зміст теми заняття.

Рак передміхурової залози стає все актуальнішою проблемою. За останні роки захворюваність на рак передміхурової залози в Україні виросла з 10 до 1З,9, розповсюдженість з 31,5 до 44,0 на 100 тисяч чоловічого населення. Ризик захворювання зростає з віком, починаючи з 45 років і досягає найвищих значень у віковій категорії понад 85 років.

Фактор, який відповідає за трансформацію нормальних клітин передміхурової залози у ракові невідомий, але вважається, що найважливішу роль у цьому відіграє клітинний онкоген. Безсумнівний вплив на виникнення раку передміхурової залози має гормональний профіль. Рак передміхурової залози не спостерігається у чоловіків, позбавлених яєчок до періоду статевого дозрівання.

Патологічна анатомія та класифікація. Найбільш часта гістологічна форма раку передміхурової залози (95%) – залозистий рак (аденокарцинома). Інші форми зустрічаються рідко.

Найбільш часто зустрічається міжнародна класифікація ТNМ та американська клінічна класифікація Whitemore, модифікована Jewett.

Діагностика.

Велике значення в діагностиці раку передміхурової залози належить пальцевому ректальному дослідженню. Метод полягає в трансректальній пальпації передміхурової залози. Захворювання визначається як неоднорідність консистенції залози – вузли ущільнень, які можуть деформувати контур залози, збільшувати її розміри, виходити за межі капсули аж до повного її захоплення і поширення на сім’яні міхурці, пряму кишку при ІІІ-ІV стадіях. Попри всю свою простоту цей метод потребує певного досвіду в оцінці результатів.

Велика цінність в діагностиці захворювання належить сонографії. Ультразвукова картина раку передміхурової залози різноманітна. Лише близько 60% раку передміхурової залози є гіпоехогенними, а гіпер- та ізоехогенні злоякісні пухлини дуже важко відрізнити від доброякісних захворювань передміхурової залози (простатит, гіперплазія простати). УЗД з успіхом використовують для визначення кількості залишкової сечі і діагностики уретерогідронефрозу та інших ускладнень раку передміхурової залози, а також ураження регіонарних лімфатичних залоз.

Найбільш широко із маркерів раку простати використовується простатична кисла фосфатаза /ПКФ/і простатичний специфічний антиген /ПСА/. Рівень ПКФ у здорових чоловіків не перевищує 2,6 мг/л. При гіперплазії простати має місце незначне підвищення рівня ПКФ у 15% хворих. Верхня межа цієї групи хворих становить 3,37 мг/л. У хворих на рак простати рівень ПКФ значно підвищується і може досягати 1000 мг/л. Оскільки рівень ПКФ підвищується на пізніх стадіях захворювання,то вона має значення не стільки в діагностиці захворювання, як в оцінці його стадії. Чутливість ПКФ в діагностиці раку простати 39-70%, а специфічність – 67-93%.

ПСА є специфічним для клітин епітелію проток простати і не виявляється в інших клітинах організму і пухлинах. ПСА має також виражені імуногенні властивості, на основі яких побудовані точні методи його визначення – радіоімунний та імуноензимний. Нормальний рівень ПСА – 1,5-3,0 нг/мл. ПСА не визначається у жінок. Підвищення ПСА. спостерігається у 70 - 95% хворих на рак простати та виражена позитивна кореляція із стадією процесу, ступенем диференціації пухлини та ефективністю лікування. Чутливість методу - 65 - 88%, специфічність - 42 - 90%.

Найбільш цінним методом діагностики раку простати є біопсія. Біопсія буває відкрита /операційна/, пункційна /промежинна, трансректальна/, ендоскопічна /трансуретральна/. Найбільш поширена пункційна біопсія. Чутливість аспіраційної біопсії порівняно з пункційною становіть 98% проти 81% відповідно.

Широко використовуються такі методи як комп'ютерна і ядерно-магнітна томографія. Проте в діагностиці раку простати вони мають проміжне значення.

Лікування. Серед методів лікування виділяють радикальні і паліативні – на заавансованих стадіях захворювання. Серед радикальних розрізняють радикальну простатектомію промежинну і надлобкову та радикальну променеву терапію. З паліативних - гормональна терапія, принцип якої полягає в усунені стимулюючої дії тестостерона на клітини пухлини простати. Це вирішується шляхом хірургічної чи медикаментозної /золадекс, казодекс, бусерелін/ кастрації та використання антиандрогенів для блокування андрогенів надниркових залоз.